Друзі, всі вже подивились фільм «Вихід»? Чекаємо на ваші відгуки та враження. Продовжую ділитися історіями зі зйомок.

Ми довго думали, як річницю смерті чоловіка Христини перетворити на день вшанування пам’яті і зробити так, щоб для жінки він минув хоч трохи світліше й не на самоті. Щоб у цей день у неї з’явилося бодай якесь світло. У цьому нам допоміг театр імені Івана Франка. Саме на цю дату була запланована вистава «Тевʼє-Тевель», на яку ми запросили та батьків її загиблого чоловіка Євгенія. Але вони ще не знали, що театр настільки пройнявся цією історією, що вирішив присвятити цю виставу Євгенію і всім загиблим на війні українським героям.

Це був дуже сильний і зворушливий момент.
Хочу подякувати народному артисту України Богдану Бенюку, виконавцю головної ролі, і всім глядачам театру Івана Франка, які того дня так вчасно підтримали Христину.

Фільм дивіться на нашому YouTube-каналі "Світ навиворіт" (svitnavyvorit):

https://youtu.be/6P42zCZUQLg?si=5cOok6KW_bgrKKd_

Сьогодні у нас в ефірі перший з двох випусків «Світ навиворіт. Україна» про роботу харківського метро зсередини.

Чесно, побачити залаштунки метро було моєю дитячою мрією. Добре памʼятаю, як зовсім маленьким просив батьків сідати в перший вагон і підходив до дверей машиніста. Якщо до його кабіни були двері з тонованим склом – шукав подряпини на склі і всю дорогу підглядав. Якщо видимість дозволяла бачити і машиніста, і тонелі, і процес кермування – я кайфував всю дорогу, вдивлявся в деталі і мріяв колись у житті потрапити в кабіну машиніста під час руху.

Якщо побачити роботу машиніста крізь маленький отвір було неможливо – ставав біля вікна дверей і роздивлявся деталі в тонелі, намагаючись окрім дротів спіймати оком щось незвичне – місця, де стрілки виводять в інший тонель тощо.

Якщо чесно, то маленьким хлопчиком на початку і в середині 90-х років минулого століття я більше мріяв потрапити саме у залаштунки метро, ніж кудись на Амазонку чи Еверест. Бо тоді мандри у далекі країни здавалися чимось нереалістичним, казковим, а метро було реальністю щодня.

Я подумати не міг, що робота мрії дозволить мені побачити самому та показати мільонам людей якщо не все, то майже все, що приховано від пасажирів метро. Це надзвичайно цікаво. Якщо ви користуєтесь метро – вам точно сподобається. Якщо ні – теж))

Під час повномасштабного вторгнення харківське метро стало без перебільшення другим домом для харківʼян. Тут люди буквально живуть: працюють, навчаються, проводять заходи, зустрічаються з друзями. З метро повʼязано безліч особистих історій.

Але як метрополітен працює зсередини?

Дивіться сьогодні на 1+1 Україна о 17.00 в новому випуску «Світ навиворіт. Україна».

Зверніть увагу, що час змінився. Цього тижня програма вийде раніше на годину.

Рівно 15 років тому, 11 грудня 2010 року, в ефір вийшов перший випуск «Світу навиворіт». Експериментальний. Мені було 27, я нічого не розумів в телебаченні, не мав зв’язків, але мав велику мрію: подорожувати та досліджувати. Тоді моє життя стало світом навиворіт. В середньому 200-250 днів на рік я проводив за кордоном. Раз на кілька днів – нове місце, картинка, люди, емоції, та навіть ліжко) Це дуже важко, але захоплююче. Відчуття часу стало фантастичним – рік здавався нескінченним. З понеділка по понеділок у мене був не тиждень, а ціле життя. А рік взагалі здавався вічністю.

Останні 3 роки і 9,5 місяців я не був за кордоном, але не зупинявся. Думаю, більшість із вас бачила наші з командою роботи про Україну – фільми та десятки програм. Це переформатування мене та проекту не потребувало роздумів – воно відбулось миттєво, з перших днів повномасштабного.
Головною проблемою для зйомок тоді стала техніка. В Києві у лютому-березні 2022 було неможливо купити чи орендувати техніку. А свої камери і речі ми лишили в Колумбії, бо мали за 2 тижні повернутися туди. 5 березня в Меделіні я мав знімати рідного брата Пабло Ескобара, з яким вже особисто домовився. На жаль, в цей день замість імперії наркобарона я знімав війну.

Сьогодні моїй справі життя 15 років. Багато дорослих людей надихають мене фразою «я виріс на ваших програмах». Я дуже сильно вдячний всім вам, шановні глядачі, за ці 15 років. Саме ви – головний двигун проекта. Мій головний мотиватор. Ви надихаєте, даєте силу. Це не «красиві слова» для соцмереж, а правда. Коли я спілкуюсь з вами, особливо з дітьми, які на пам’ять знають наші випуски, я відчуваю щастя і вдячність.

Мені багато хто каже, що скучив за закордонними старими, класичними програмами. Друзі, розумію. І дякую вам за розуміння і терпіння.
Подорожі ще будуть. Війна буде не завджи. Не втрачайте надію. Не сумнівайтесь, що попереду неодмінно світла смуга. Так завжди було і буде.

P.S. Підбірка фото за 15 років нижче. Перше фото – той самий момент, де я обійняв дружину якудзи (праворуч уже біжить інший мене провчати). Друге – з Роберто Ескобаром.