Кохання, зізнання і розрахунок

Прикордонна служба повідомляє товаришам-трудящим, про ганебний випадок на пункті пропуску «Краківець».

На кордоні з Польщею прикордонники викрили 57-річну жительку Черкаської області, яка сприяла чоловіку призовного віку незаконно виїхати за кордон. Для реалізації незаконного трансферу жінка та 44-річний хмельничанин уклали шлюб.

Молодята прямували до сусідньої країни через пункт пропуску «Краківець». ... В ході додаткової перевірки оперативні співробітники Львівського загону встановили, що горе-наречені уклали шлюб, аби чоловік міг виїхати за кордон .... Надалі новоспечена сім’я все ж таки зізналась, що їх шлюб було украдено за розрахунком.

Як добре, що оперативні співробітники в ході «додаткової перевірки» змогли відчути, що між горе-молодятами немає іскри кохання. І так переконливо відчули, що ті молодята самі зізнались у «шлюбі за розрахунком».

І чхати, що відповідно до ч. 2 ст. 40 Сімейного кодексу, фіктивний шлюб визнається недійсним лише за рішенням суду.

Взагалі, новина — просто чиновницьке smm-бінго:
1. Радянський стиль подачі, з присмаком засідання товариського суду.

2. Принизливі і «дотепні» кліше накшталт «горе-наречені» чи «новоспечена сім’я».

3. Обов'язкове правове невігластво — «шлюб за розрахунком», замість «фіктивний шлюб».

4. Публікація фотографій «злочинців» та їх документів, з дуже слабеньким замазуванням облич і персональних даних.

Ну і, зрештою, зізнання, як «царица доказательств».

Спікерські вправи

Що мене надихає, так це чиновницькі пояснення того, чому вони завжди все роблять правильно.

Зазвичай це дуже впевнена категоричність, з домішком повчань. Чиновник не може помилятися. Це інші — тупі і не розуміють всієї глибини проблеми.

Але найцікавіше, що такі пояснення часто спрацьовують. Тому що 99% їх адресатів ніколи не полізе хоча б поверхнево перевірити фактаж.

От сьогодні спікер парламенту Руслан Стефанчук видав журналістам справжнє докторсько-юридичне обґрунтування того, чому він закрив засідання Ради, замість того, аби поставити на голосування питання про відкликання Мар'яни Безуглої з посади заступника голови Комітету з питань нацбезпеки.

Далі без коментарів.

1. Доктор юридичних наук Стефанчук: «Порядок денний кожного пленарного засідання формує погоджувальна рада. Колективно. Представниками кожної фракції»

Ч. 1 ст. 25 Регламенту ВР: Порядок денний пленарних засідань Верховної Ради на кожний день пленарного тижня готується Апаратом Верховної Ради на підставі затвердженого розкладу пленарних засідань сесії Верховної Ради...

2. Професор Стефанчук: «Голова Верховної Ради України не бере участі в цих голосуваннях»

Ч. 2 ст. 73 Регламенту ВР: До складу Погоджувальної ради входять Голова Верховної Ради України, (...) з правом ухвального голосу

3. Академік Національної академії правових наук Стефанчук: «Тому коли на погоджувальній раді буде ухвалено рішення внести це або будь-яке інше питання до порядку денного, його буде винесено на розгляд. Тільки так»

Ч. 4 ст. 7 закону «Про комітети ВРУ», ч. 2 ст. 83 Регламенту ВР: (...) Пропозиція про відкликання (...) може бути внесена Головою Верховної Ради України або відповідним комітетом. Рішення щодо включення до порядку денного (...) пропозиції про відкликання (...) заступника голови та секретаря комітету зі своїх посад приймається на наступному пленарному засіданні Верховної Ради після дня внесення такої пропозиції.

Двостороння партнерскість

Вчора мені дивом вдалося втриматися і не псувати свято підписання безпрецедентної безпекової Угоди зі Сполученим Королівством.

Але прем'єр Денис Шмигаль просто змушує:
«Дуже важливо, що це справедлива угода і вона двостороння, партнерська. (...)
І не лише Велика Британія має протягом 24 годин зреагувати, якщо відбудеться агресія проти України, Україна також буде захищати свого союзника і партнера протягом 24 годин, реагувати в той або інший спосіб для підтримки Великої Британії у разі, якщо Росія захоче атакувати нашого друга, партнера і союзника.»

Ну добре. За традицією, відкриваємо першоджерело, пункти 2, 3 Частини VIII Угоди:
2. У разі збройного нападу Росії на Україну, на запит будь-якого з Учасників Учасники проведуть консультації протягом 24 годин для визначення заходів, необхідних для протидії або стримування агресії.

3. Сполучене Королівство зобов'язується, що за таких обставин, діючи відповідно до своїх правових та конституційних вимог, надасть Україні швидку та сталу допомогу у сфері безпеки, сучасну військову техніку в усіх необхідних сферах, а також економічну допомогу; накладе на Росію економічні та інші обтяження; консультуватиметься з Україною щодо її потреб, коли вона здійснює своє право на самооборону, закріплене у статті 51 Статуту ООН.

Тобто про сценарій нападу Росії на Сполучене Королівство в Угоді ані слова.

Звісно, в історії України ще не було випадків, коли б керівництво сказало неправду. Тому вірю, що це прикре непорозуміння.

Не може ж бути такого, щоб голова уряду не брав участі в підготовці цієї Угоди. Або принаймні не ознайомився з її змістом, перш ніж робити заяви, які спростовуються за 15 секунд.

Взагалі мені важко позбутися деякого скептицизму щодо міжнародних документів, які не підлягають ратифікації.

І в яких підписанти здебільшого «підтверджують свою відданість/прихильність», «визнають», «розроблятимуть заходи».

І де найважливіше зобов'язання сформульовано із застереженням про необхідність дотримання внутрішньобританських «правових та конституційних вимог» під час надання нам військової техніки.

Ну і великий привіт спеціалістам, які досі плутають поняття «термін» і «строк» у документах такого рівня.

Господа офицеры

Сына Гринкевича задержали при попытке выехать за границу.

Граница, видимо, пролегает в Одессе. Именно там, по словам Генпрокурора, была предпринята попытка «организации пересечения гос. границы».

Господи, какой же кайф, наслаждаться силой государевой.

Положить человека с голым торсом лицом в пол, руки за голову. Включить камеру и снимать его.

Только в такой позиции он может правильно ответить на вопросы украинского правоохранителя. Озвученные на чистом звеняще-властном русском «Фамилия-имя-отчество? Дата рождения?».

Самим быть в бронежилетах, балаклавах, капюшонах, с максимально оперативным видом властно возвышаться впритык к распластанному по полу «преступнику».

Потом поднять его, надеть наручники, но все равно оставить с голым торсом.

А затем выставить эти фотки и видео в интернет, с издевательски-формальным заблюриванием лиц, но при этом прямо озвучив имя задержанного.

С большим опозданием, но поздравляю всех с годовщиной Революции Достоинства.

Для тех, кто думает, что такое возможно только во время военного положения, см. Немного о достоинстве

​Два роки законності

У новому кабмінівському законопроекті щодо мобілізації є дуже цікавий момент.

Вперше з запровадження воєнного стану пропонується внести зміни до Закону «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України».

Кабмін зможе обмежувати право громадянина на виїзд з України і встановлювати перелік документів для перетинання кордону.

А що ж трапилося? Навіщо це запроваджувати?

В нас же й без того все було законно, чи не так?

Вже майже як два роки обмеження конституційного права на виїзд з України успішно тримається на урядових актах, а не на законах чи рішеннях військового командування.

Але ж відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону «Про правовий режим воєнного стану», обмежувати свободу пересування може лише військове командування, до якого Кабмін не належить.

Указ Президента про запровадження воєнного стану лише окреслює рамки обмежень прав громадян, а не безпосередньо їх обмежує. Ба більше, в Указі Президента Зеленського йдеться про те, що права можуть обмежуватися, а не обмежуються.

Виглядає так, що проект цього указу взагалі заздалегіть не готувався, адже його чи не повністю переписано з Указу Президента Порошенка 2018 року, який я так само критикував 6 років тому, з тих самих причин. Але все ж тоді обставини були, м'яко кажучи, іншими.

В судових процесах, де доводилося брати участь, прикордонники жодного разу не могли пояснити, яким саме законом або рішенням військового командування встановлено заборону на виїзд чоловіків з України.

Ще у 2022 році НАЗК видало ціле дослідження, в якому йшлося про невідповідність заборони чоловікам 18-60 років на виїзд за межі України положенням Конституції та законів України.

Писав про це дослідження і Верховний Суд, зазначаючи, про «недосконале нормативно-правове регулювання» цієї заборони. Однак, сам ВС у цих питаннях, схоже, поки керується «першочерговим пріорітетом публічного інтересу» (п. 87 постанови ВС від 17.08.2023).

Дірку в законі, звісно, залатати можна. А от як залатати серденько нашого духу верховенства права — невідомо.

Last Week Tonight

Тим, у кого норм з англійською, варто переглянути випуск Джона Олівера про етику у Верховному Суді США.

Там здебільшого про суддю Клеренса Томаса, в якого є заможні друзі, які чомусь зацікавлені балувати його коштовними подарунками.

Спойлер — у кінці випуску ведучий офіційно пропонує судді Томасу піти у відставку в обмін на довічну виплату в мільйон доларів на рік та лакшері автобус в якості подарунку від Олівера особисто.

А ще переглянути це можна задля осягнення глибини, в якій засіла наша суб'єктивна журналістика.

Джон Олівер півгодини сидить за столом і розмовляє з глядачем. Розмова ілюструється слайдами і короткими відео.

Тема дуже серйозна, а погляди Олівера і його політична орієнтація зрозумілі. Але всі ці півгодини дивишся майже на одному диханні. І смієшся.

Чи бачив хтось Михайла Ткача, який посміхається? До повномасштабного вторгнення, зокрема?

Чи бачив хтось Дениса Бігуса, який розмовляє з глядачем без пафосу, зверхньості і напускної втоми?

Звичайно, це справа смаку. Але здається, що журналістика — це не про красиві кадри, де ти:
— Гуляєш Києвом і задумливо дивишся в далечінь.

— На лютому саспенсі їдеш на авто за чиїмось авто, під музику наче з саундтреку до якогось детективу з Нетфліксу.

— Сидиш в кафе за ноутбуком, дивишся в екран і зосереджено стучиш по клавіатурі, демонструючи ідеальні навички сліпого набору.

— Розкладаєш перед собою купу паперів і починаєш щось на них обводити маркером, складати схеми.

Чому інформування суспільства має відбуватися не так, щоб це було цікаво, а так, щоб журналіст виглядав героєм?

Чому так важливо створювати навколо своєї роботи ореол серйозності, непогрішності і повчальності?

Боже, бережи УТ-Торонто.

Еволюцію не спинити

Для судді-активіста (консеквенціаліста) тлумачення закону — це поїздка до наперед визначеного пункту призначення.

Сама ця подорож для судді — прикра формальність та гаяння часу, якщо мета здається йому правильною.

В останній статті писав про те, як Верховний Суд додає до закону слова, яких там немає.

Про це ж писав і тут, коли згадував позицію шановної судді ВС Яновської, яку можна звести до того, що нам, позитивістам і буквоїдам, «виграти справу на комах і тире вже не вийде».

Я наочно показував, як у практиці ВС «істотне порушення прав та свобод людини» перетворилося на «порушення фундаментальних прав та свобод людини». Або як «права та свободи людини, гарантовані Конституцією та законами» перетворилися на «конвенційні або конституційні права людини».

Проблема з суддівським активізмом полягає у тому, що з цієї стежки складно зійти.

В момент, коли суддя припиняє обмежувати себе задушливими і «поганими» формулюваннями закону, він руйнує сакральну стіну і починає керуватися виключно власним сумлінням і світосприйняттям. Це дещо суперечить ролі судді як виконувача обов'язків неупереджених і фахових вуст закону.

І от нещодавно «еволюція змагальності» взяла нову висоту. ВС у складі суддів Стефанів, Антонюк і Яновської вказав:
... не у всіх випадках порушення навіть фундаментальних прав і свобод особи під час кримінального провадження має прямий вплив на дотримання гарантій справедливого судового розгляду, зокрема й на допустимість доказів, і не будь-яке формальне недотримання вимог кримінального процесуального закону при отриманні доказу автоматично тягне необхідність визнання його недопустимим.

Тобто для того, аби суд почав опікуватися порушенням процесу, йому треба було спочатку угледіти фундаментальність прав, які були порушені. Але тепер навіть цього замало, оскільки не усі навіть фундаментальні права є такими вже й важливими, щоб вони руйнували всю справу.

Звісно ж, ВС не уточнює, а як саме суди мають встановлювати градус «фундаментальності» порушених прав і ступінь «формальності» недотримання вимог закону.

З якого моменту «прості» права трансформуються у «фундаментальні», а «формальне» порушення закону перетворюється на «серйозне», схоже, знають лише судді-активісти.

Не втомлююся повторювати. Наскільки б сильно хтось не вірив у праведність досягнутого результату, це розмиває обов'язковість процесуальних норм.

Такий підхід спонукає сторону обвинувачення думати не про те, чи варто взагалі порушувати закон, а про те, наскільки серйозно можна його порушувати.

Віщую такі наступні витки еволюції змагальності:
— Необхідність дотримання гарантій справедливого судового розгляду не є абсолютною...

— Саме лише суттєве порушення фундаментальних прав і свобод людини не свідчить про несправедливість судового розгляду...

Вбиральне право

У Львівському окружному адміністративному суді мав такий діалог з працівником апарату:

— Не підкажете, де в вас туалет?

— (Пауза, уважний погляд) Як учасник процесу, ви маєте право скористатися нашим службовим туалетом. (Глибока пауза) Він не кращий за звичайний, але ви маєте таке право...

Ще ніколи відчуття власної привілейованості не розпалялося і не згасало в мені настільки швидко.

Суддівські гроші і престиж професії

Член Вищої кваліфкомісії суддів Віталій Гацелюк звернув увагу на непривабливий розмір суддівських зарплат:
Ми бачимо, що юристи, особливо найбільш фахові, вже не дуже хочуть подавати документи для участі у конкурсах на вакантні посади суддів. (...) Наразі винагорода судді суду першої інстанції фактично дорівнює заробітній платі в центральних органах виконавчої влади, наприклад в міністерствах. Відповідальність при цьому у судді досить велика.

Візьмемо калькулятор. За законом, оклад судді першої інстанції складає 30 прожиткових мінімумів. Тобто суддівські зарплати законом прив'язані до конкретного економічного показника, який з часом лише зростає.

Прожитковий мінімум у цьому році — 3028 ₴.

3028*30=90 840 ₴.

Все вірно? Я ж все врахував? Судді першої інстанції мають заробляти щонайменше 90 840 ₴. Чи не так?

Звісно ж, не так. Бо вже багато років поспіль влада хитрозроблено затверджує «спеціальні» прожиткові мінімуми для суддів.

Цього року це не 3028 ₴, а 2102 ₴. А тому зарплата судді першої інстанції стартує не з 90 840 ₴, а з 63 060 ₴.

Зрозуміло, що прожитковий мінімум для людини не може відрізнятися в залежності від місця її роботи. А отже влада просто незаконно знизила суддівські зарплати приблизно на третину.

І це не екстрений захід у зв'язку з повномасштабним вторгненням, а практика, що існує багато років поспіль. Відкрите чхання на гарантії незалежності суддів.

Звісно, є судді, які оскаржують таке свавілля. І Верховний Суд неодноразово визнавав таку практику протиправною. Закон каже, що такі висновки ВС є обов'язковими для чиновників.

Але з Міністерством фінансів, яке щороку робить вигляд, що не розуміє незаконність такої «економії», судді чомусь судитись не поспішають.

Так само суди не поспішають виносити окремі ухвали та притягати чиновників до відповідальності за неповагу до суду.

У публічних виступах суддівських очільників також не чути обурення тим, що взагалі-то держава незаконно зрізала третину доходів кожного судді.

Можливо, «найкращі представники юридичної спільноти» не прагнуть працювати суддями не тому, що зарплата замала.

А тому, що не хочуть долучатися до лав, які не здатні проявляти принциповість, суб'єктність і банальну серйозність. Які покликані захищати права людини, але не можуть захистити навіть власну зарплату.

Ну а взагалі то, звісно, «колеги, часи складні, ситуація скрутна, сподіваємося на державницьку позицію в інтересах колективу».

Хитрозроблений канцелярит

Офіційно-монструозні конструкції настільки асоціюються з начальством, що бізнес вже давно не гребує цим користуватись.

Такі оголошення розраховані на людей, що звикли «користуватися нагодою» та вхоплювати, поки роздають. Тобто на більшість.

Дивіться, як розумний підприємець замінює рекламні шаблони канцелярськими зворотами. Так, аби у читача склалося враження, що йому не намагаються щось продати, а дарують нагоду «отримати пільгу».

Саме тому не «реклама», а «оповіщення», з жеківським зверненням «шановні мешканці!».

Не «вікна», а «металопластикові вироби».

Не «за знижкою», а «по пільговій програмі».

Не «телефонуйте зараз і отримайте знижку», а «для запису та отримання пільги, телефонуйте».

Ну і, звісно ж, це «оповіщення» викликано не тим, що автору свербить віднайти клієнтів будь-якою ціною. А суто «у зв'язку з проведення масових робіт по вашому району».

Це зайвий раз підтверджує, що увесь цей канцелярит — справа нехитра. Він давно є не утилітарним способом формулювання думок, а інструментом маскування змісту за формою.

У нудному та душному формулюванні думок немає нічого поганого. Це інструмент точності. Юристи не мають задачі когось веселити.

Але юристи мають переконувати. Що складно робити, якщо навмисно формулювати думки, наче ти якась дуже рання збірка ChatGPT.

Стала спроможність

Заступниця керівника Офісу Президента Ірина Мудра на круглому столі «Правосуддя майбутнього: добір та призначення суддів» висловилася з приводу наших судів:

Мабуть, керівництво держави вважало, що я вже трохи засиділася в теплій ванні, треба мене на нові завдання кидати. (...) На сьогоднішній день, основними пріоритетними напрямками, які я і моя команда бачимо перед собою, це забезпечення сталого функціонування суддівської системи і її подальший розвиток. (...) Забезпечення інституційної спроможності судового врядування і незалежності суддів. (...) Підвищення інституційної спроможності та реформування Державної судової адміністрації

Під «теплою ванною», вочевидь, малася на увазі посада заступниці Міністра юстиції.

А от що таке «суддівська система» і чим «стале» функціонування відрізняється від звичайного, я не дуже зрозумів.

У мене взагалі проблеми з розумінням номенклатурного вокабуляру у 2024 році. А тому, коли кажуть про «інституційну спроможність», я починаю підозріло мружити очі.

Також пані Мудра розповіла, що «провела інвентаризацію» подань про призначення суддів, які лежать в Офісі Президента, і «зробила з них два кошики», розділивши документи «нових» ВККС та ВРП і їх попередніх складів. І що намагатиметься тих суддів, які були запропоновані новим складом, якомога швидше «запустити на підписання Указу Президента».

Подібні круглі столи, зазвичай, можна завершити одним-єдиним питанням: «Ми виконуємо закон у кожному першому випадку, чи лише тоді, коли вважаємо це за доцільне?».

Тому що закон наказує Президенту видати указ про призначення судді не пізніше 30 днів з дня отримання відповідного подання Вищої ради правосуддя. Він не передбачає випадків, коли хтось має розкладати подання ВРП по якихось кошиках і вивчати якісь думки.

Є або підпис у 30-денний строк, або порушення закону.

Але, так, сприймати судову владу як «суддівську систему» набагато зручніше.

Забезпечувати «інституційну спроможність» набагато легше, ніж опікуватись виконанням закону.

Це перший публічний виступ пані Ірини, який я подивився, але, за першим враженням, змістовно він нагадав стиль її попередника.

Відступ від професіоналізму

Спочатку медіа рознесли смажену «новину» про те, що Україна частково відступила від дотримання прав людини.

Потім наше керівництво почало гасити пожежу, справедливо звертаючи увагу на те, що нічого нового не відбулося і це рутинна процедура.

Міністр юстиції Денис Малюська підкреслив, що Україна «якраз навпаки — переглянула та забрала застереження щодо обмеження певного набору прав».

Медіа почали скасовувати зраду, яку самі ж висмоктали з пальця, а Верховний Суд навіть опублікував заспокоювальну статтю Уповноваженого у справах ЄСПЛ.

У підсумку, як завжди, всі писали про другорядні речі, забуваючи підсвітити найважливіше.

Ніхто не поцікавився, а що ж це за «певний набір» прав, можливість обмеження яких Україна відкликала? У чому покращення? У жодному матеріалі медіа чи роз'ясненні посадовців про це чомусь не йдеться.

Тому самостійно відкриваємо відповідне повідомлення та дивимося передостанній абзац. Йдеться аж про 15 статей з Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, а також Конвенції про захист прав людини.

Якщо прочитати ці статті, то можна почати чухати скроню в намаганні зрозуміти, а чому власне більше двох років Україна застерігала, що може обмежити, серед іншого:
— рівність всіх людей перед законом, без будь-якої дискримінації (ст. 26 Пакту);
— рівне для чоловіків і жінок право користування всіма громадянськими і політичними правами (ст. 3);
— заборону пропаганди війни, виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті (ст. 20);
— заходи захисту прав дітей, їх право на набуття громадянства (ст. 24).

Але найпоказовіше те, що Україна більше двох років тому відкликала своє ж право обмежувати політичну діяльність іноземців (ст. 16 Конвенції).

Ще раз. Україна повідомила, що може добровільно відмовитися від власного ж права встановлювати обмеження на політичну діяльність іноземців.

Вочевидь, тут йдеться про банальну технічну плутанину-перебор, викликану авралом. Хтось напхав у повідомлення для Ради Європи всього побільше. Аби було, про всяк випадок. І не помітив, що серед напханого є не лише права людини, які не можна обмежувати навіть під час війни, але й також права самої держави.

І виправлено це було лише зараз.

Звороти про «уточнення», «зменшення переліку існуючих обмежень» і «перегляд певного набору прав» наче навмисно позбавлені конкретики. Що натякає на спроби видати звичайне виправлення власних проколів за щедре послаблення можливих обмежень.

Але хто ж полізе то все перевіряти.

АПД. Про відновлення зобов’язань щодо дотримання окремих прав людини медіа все ж згадували

Новини дерадянизованої диджиталізації

Український мовно-інформаційний фонд Національної академії наук України передав бібліотеці Верховного Суду п’ять примірників Словника української мови у 20 томах (томи 1–14).

Урочисто передаю бібліотеці Верховного Суду посилання на безлімітну кількість примірників Словника української мови у 20 томах (томи 1–14): https://sum20ua.com

Справа тут не лише у тому, що паперові словники то атавізм. Навіть навпаки — паперовий примірник в суді завжди варто мати у запасі.

Я про подачу новини, в якій написано, що новий словник «очищено від заідеологізованої лексики й ілюстративного матеріалу доби радянського тоталітаризму».

Не очищено.

Писав про це три роки тому і наводив приклади: в окремих випадках автори нового словника просто прибирають посилання на радянські джерела, залишаючи старий зміст.

Ба більше, відкрийте статтю «право» у новому словнику:
ПРА́ВО, а, с. 1. тільки одн. Законодавство; здійснювана державою форма законодавства, залежна від соціального устрою країни.
2. Система встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил (норм) поведінки.

Таке кричуще радянське визначення права просто переписано зі старого словника. Автори лише прибрали слова про те, що ті правила поведінки «виражають волю пануючого класу (в експлуататорському суспільстві) або всього народу (в соціалістичному суспільстві)».

Саме тому мені складно зрозуміти, за що саме Верховний Суд вдячний Українському мовно-інформаційному фонду НАН України. І на чому будується його впевненість, що цей словник стане «корисним ресурсом у роботі суддів і працівників Апарату ВС та сприятиме формуванню сучасної правничої мови, яка відповідатиме нормам української мови».

Суддя стандартний, 1 шт

Асоціація правників України розробила проект «професійного стандарту СУДДЯ» і запросила до його обговорення.

Обговорюю.

Складно уявити більш беззмістовний, незрозумілий і шкідивий задум, ніж зведення суддівської професії до сукупності «трудових функцій» та «трудових дій».

Яка корисна дія такої систематизації? Отримати черговий показчик, на підставі якого можна буде оцінювати складні речі за простими критеріями?

За законом «Про освіту», професійний стандарт є основою для професійних кваліфікацій, які визнаються, присвоюються/підтверджуються суб’єктом, уповноваженим на це законодавством.

В нас, здається, є орган, який відповідає за професійну кваліфікацію суддів. Він називається Вища кваліфікаційна комісія суддів України.

Професійні ж стандарти для суддів містяться у Конституції, законі «Про судоустрій і статус суддів» та в процесуальних кодексах.

Звичайно, будь-яку професію можна розпорошити на набір технічних функцій на кшталт «має підписувати документи, а відтак має володіти ручкою». Але який у тому практичний зиск?

Колись вже писав про крайній ступінь деталізації: деякі категорії просто не потребують пояснень і розщеплення на атоми — всім і так зрозуміло, що це таке.

З усією повагою до окремих членів АПУ, але такі зусилля виглядають марнуванням часу і створенням штучних конструкцій.

П'ята річниця колективного запаморочення

Рада суддів України, з посиланням на редакторку Ольгу Васильєву, безапеляційно заявила, що вчора «сплив пʼятирічний перехідний період для чинного українського правопису, затвердженого Постановою Кабміну № 437 "Питання українського правопису" від 22 травня 2019 року».

У мене немає жодних питань до змісту нового правопису. Це справа мовознавців.

Справа ж юристів — псувати всім свято і нагадувати, що навіть найважливіші справи не можуть чинитися ціною знецінення закону.

Тож повертаюся до свого давнього посту: в Україні на сьогодні немає правил правопису, затверджених відповідно до закону.

Кабінет Міністрів не має права цього робити. Затвердження стандартів державної мови, зокрема, правопису, є компетенцією Національної комісії зі стандартів державної мови. Яка чомусь не квапиться і лише півроку тому затвердила Порядок напрацювання відповідних стандартів.

Ба більше, на відміну від того, що пише пані Васильєва, Кабмін навіть нічого не «затверджував», а лише «погодився з пропозицією Міністерства освіти і науки та Національної академії наук щодо схвалення Українського правопису в новій редакції».

Також незрозуміло, звідки ці розмови про «пʼятирічний перехідний період». Ані в постанові Кабміну, ані в постанові Президії НАН (стор. 4 нового правопису) не бачу нічого про перехідний період.

Здавалося б, ну так вже вийшло, нащо каламутити воду, адже новий правопис всі взяли на озброєння і кому здалося те прискіпливе буквоїдство?

Але мене це трохи дратує, бо бачу в цьому дуже віддалене відлуння підходу нашого північного сусіда щодо «сложившихся на земле реалий».

Якщо реалії склалися протиправно, то жодна усталеність не спростовує їхньої протиправності.

АПД. Директор Інституту української мови НАНУ Павло Гриценко вважає правопис-2019 історією «прояву волюнтаризму у розв'язанні мовних питань». Рекомендую прочитати інтерв'ю професора Гриценка Радіо Свобода.

Правоволаддя, правничий, людські права = Сергій Головатий

Сплив строк повноважень Сергія Головатого на посаді судді Конституційного Суду.

На цьому відео, наскільки розумію, його останній публічний виступ в якості судді та в. о. голови КС.

Зазвичай відео з урочистих посиденьок не викликають у мене нічого, окрім туги і роздратування. Але це не той випадок.

Особисто я не можу погодитись із більшістю підходів пана Головатого до тлумачення нашої Конституції. За моїм враженням, він є прибічником концепції «живої конституції», за якою зміст її норм може змінюватися і «розвиватися разом із суспільством, що дорослішає».

Не можу я й сприйняти ту роль, що її все більше привласнює собі КС. Яка зводиться не до тлумачення того, що написано в Конституції, а до оцінки того, що є правильним, а що ні.

Дуже красномовно, що пан Головатий у своєму виступі пошкодував наших юристів-«науковців», які не встигають за Конституційним Судом. Мовляв, КС у своїй практиці вже зайшов далі наявних теоретичних вишукувань.

Це зайвий раз підтверджує дві речі:
1. Що «юридична наука» в нашій країні — ярмарок марнославства, захист від мобілізації, надбавка до окладу — що завгодно, але не наука.

2. Що Конституційний Суд все більше вважає себе не охоронцем Конституції, а її пророком.

Сергій Петрович навіть прямо обурюється тим, що в законі «Про правотворчу діяльність» рішення КС віднесені до «актів, що не містять норм права», а сам КС не визнаний суб'єктом правотворення.

Проте лише повагу може викликати саме ставлення Сергія Петровича до нашої професії.

Чи багато ви знаєте юристів в нашій країні, які можуть настільки захоплено, щиро і пристрастно говорити про право?

Хто може так по-доброму задушливо копатися в етимології й історії правових термінів?

Хто ще має стільки запалу на початку зустрічі присвятити купу часу на розбір, чому правильно «добрий день», а не «доброго дня»?

Да хоча б кого було б банально цікаво слухати (хоча й на швидкості 1,75)?

Коли юрист настільки палає власною професію, що перетворює будь-яку зустріч на сеанс правничого місіонерства, це викликає зняття капелюха. Навіть якщо ваші погляди ґрунтовно не збігаються.

В епоху роботизованого буботіння і заскриптованих виступів, таке захоплення і занурення у нашу справу — дуже рідкісний звір.