​Мистецтво переговорів та вбрання

На тлі розмов про мирні перемовини може бути корисним уявити, що саме на них може звучати.

Минулого місяця були оприлюднені три стенограми переговорів Путіна і Буша у 2001, 2005 та 2008 роках.

Багато медіа написали, що у 2008 році Путін переконував американського президента, що Україна є «штучною державою». Але мало хто звернув увагу на конкретну аргументацію російської сторони. Путін змальовував українське суспільство такими словами (капс мій):

— Якщо ви поїдете на захід України, то побачите села, де єдиною розмовною мовою є угорська, а люди носять такі чепці. На сході ж люди носять костюми, краватки та ВЕЛИКІ КАПЕЛЮХИ.

От такий рівень геополітичного сторітелінгу. Знімаю свого величезного донецького капелюха.

Найдоброчесніша гілка

Пані і панове, за декілька хвилин відбудеться прем'єра другого випуску подкасту «Мертвих юристів», у якому я із задоволенням взяв участь.

Двоє суддів Верховного Суду, віцепрезидент КШЕ, ректор духовної семінарії, психолог та адвокат — достатньо строката і доречна компанія, щоб обговорити наш феномен суддівської доброчесності.

Думаю, ви почуєте чимало контроверсійних речей — тож буде цікаво.

Заходьте просто зараз: дивіться, коментуйте. Я теж спробую побути в чаті.

https://www.youtube.com/watch?v=wY_55HCSOPU

Тюрма, ґрати і безпросвітність-2

І знову про ґрати у справі Ігоря Коломойського. Але цього разу в іншій, цивільній.

Нечасто позивача у цивільній справі можна побачити у клітці.

Особливо іронічно, що це справа про захист честі, гідності і ділової репутації.

Навіть у кримінальних процесах немає жодних законних підстав запроторювати обвинувачених до клітки чи «акваріума». Якісь там підзаконні інструкції просто не можуть встановлювати порядок того, що відбувається у залі суду.

На жаль, нещодавно Верховний Суд вказав, що за затвердженою МВС Інструкцією, «не передбачено надання головуючим дозволу на перебування обвинуваченого, якому обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, не в спеціально відведеному місці».

Тобто Верховний Суд фактично сказав, що в цій частині суддя має керувати процесом лише так, як це йому дозволяє МВС.

І це попри те, що підзаконні інструкції навіть не є частиною кримінального процесуального законодавства. І попри заборону утримувати особу у принизливих умовах та примушувати до дій, що принижують її гідність — наприклад, взаємодіяти із захисником через технологічний отвір.

Такі рішення Верховного Суду лише загострюють силовізацію судових процедур і нормалізують усілякі маски/автомати у процесах, які покликані бути взірцем цивільності.

Див. також
Тюрма, ґрати і безпросвітність-1

АПД
Читач справедливо звернув увагу, що підзаконна Інструкція затверджена не лише МВС, а й, серед інших, Верховним Судом України. Деталь суттєва і показова.

На захисті прав людини

Коридорами Київського окружного адміністративного суду. Заставлена шафами зона очікування.

Складно уявити кращу візуалізацію стану окремих ділянок нашої судової влади.

​Трампівські мита та метод чесного читання

Сьогодні Верховний Суд США, у якому 6 крісел з 9 займають так звані консервативні судді, призначені президентами-республіканцями, трохи понівечів знамениті мита.

Якщо коротко, Трамп посилався на те, що один закон (International Emergency Economic Powers Act (IEEPA)) дозволяє йому запроваджувати будь-які тарифи, що йому заманеться, через повноваження «регулювати імпорт».

Суд натякнув, що якось не дуже гарно базувати такі серйозні президентські повноваження на «двох словах, між якими є 16 інших слів».

Цитата:
Президент стверджує наявність надзвичайних повноважень одноосібно запроваджувати мита необмеженого розміру, тривалості та сфери застосування. (...)

Наявність у IEEPA повноваження «регулювати … імпорт» є недостатнім. IEEPA не містить жодної згадки про мита чи збори. Уряд не наводить жодного закону, в якому Конгрес використовував би слово «регулювати» для надання повноважень щодо оподаткування. І дотепер жоден Президент не тлумачив IEEPA як таку, що надає подібні повноваження.

В нас немає компетенції у питаннях економіки чи зовнішньої політики. Ми лише здійснюємо, як і повинні, обмежену роль, покладену на нас статтею III Конституції. Виконуючи цю роль, ми постановляємо, що IEEPA не уповноважує Президента запроваджувати мита.

Див. також
Трохи про повноваження Президента України

7 років...

... знадобилося Нацкомісії зі стандартів державної мови, щоб затвердити український правопис.

Усі ці роки в нас панувало колективне запаморочення: ми робили вигляд, що затверджений Кабміном Правопис-2019 є обов'язковим, хоча закон прямо каже, що затвердження правопису є компетенцією згаданої Нацкомісії.

Але, як і будь-якій чиновницькій установі, Нацкомісії складно зробити щось без папірця начальства. А тому у новині на її сайті мовний закон 2019 року навіть не згадується.

Адже виконувати закон — то занадто деперсоніфікована справа, тим більше, коли дата його ухвалення не дуже зручна.

Інша справа — виконувати постанову Верховної Ради України від 15 січня 2026 року № 4764-IX, резолюцію Прем’єр-міністра України від 24 січня 2025 року, резолюцію Віцепрем’єр-міністра України з інновацій, розвитку освіти, науки та технологій – Міністра цифрової трансформації України від 20 лютого 2025 року та лист Міністерства освіти і науки України від 11 лютого 2025 року.

Тобто Нацкомісія 7 років не виконувала закон, не затверджувала правопис і толерувала застосування юридично нікчемного Правопису-2019.

Ба більше, Нацкомісія поки що навіть не наважилася оприлюднити текст нового правопису, пообіцявши зробити це лише після того, як Кабмін скасує свій Правопис-2019, на який й без того всім мало б бути начхати.

Завершити я хотів визначенням слова «сервільність» зі Словника української мови, але там слів на літеру «с» досі немає, адже за 11 років роботу над цим словником досі не завершено.

Передплата на доплату

NGL.media зібрало інформацію про доплати суддям за наукові ступені.

Виявилося, що кожен п'ятий суддя в Україні має той ступінь. І це легко зрозуміти, адже дисертація пишеться лише один раз, а 15–20 % надбавка виплачується безстроково.

Схожу статистику я публікував три роки тому і навіть відео на цю тему знімав. Зокрема я показав, що в Україні неможливо провалити захист дисертації. Тобто система влаштована так, що в ній просто неможливо визнати чиюсь працю не вартою ступеня.

На жаль, NGL.media у своїй аналітиці найбільше зосереджується на питанні академічного плагіату серед суддів. Питання «а навіщо взагалі комусь довічно доплачувати за сам факт наявності наукового ступеня?» піднімається лише другорядно.

Але роки минають, гроші розтринькуються, а вітчизняна наука все більше виглядає пародією та імітацією.

Як справедливо зазначає керівниця «Дисергейту» Світлана Благодєтєлєва-Вовк, у світі ніде немає доплат за науковий ступінь – окрім країн колишнього СРСР.

Мало де у світі сама наявність наукового ступеня, незалежно від змісту та якості наукової роботи, є самостійною підставою для зарплатної надбавки.

Особливо це стосується юридичної «науки». Адже праці наших юристів-«науковців» мають підвищену властивість ставати непотрібними вже за 10 хвилин після захисту.

Годі й казати, що не є наукою те, чиє прикладне значення повністю випаровується за межами України.

Відверто кажучи, коли йдеться про концептуальні вади нашої науки, питання плагіату виглядає несерйозним. Яка різниця, сплагійована чиясь робота чи ні, якщо її зміст — нуль?

Див. також
Чому право — не наука

З'їзд вивченої безпорадності

Днями відбувся з'їзд суддів, який хитрозроблено тривав кілька років.

Кілька яскравих виступів. Гнівні скарги на несправедливе ставлення, активістів та хибний шлях реформ.

Здається, судова влада сьогодні перебуває під дією синдрому вивченої безпорадності. Вона наче розуміє всі проблеми, але переконала себе, що пручатися не варто.

Можна взяти емоційний пост судді Ольги Примак-Березовської на тему пекельної суддівської роботи.

Неукомплектованість. Треба подавати декларації, проходити моніторинги і перевірки. Навантаження у 12 разів більше, ніж в країнах ЄС. За кордон не можна. Критикувати теж. Виявляти емоції, самовиражатися — зась. Зарплата в першій інстанції замала, секретарям і помічникам треба доплачувати з власної кишені.

Або можна прочитати статтю судді адміністративного суду (!) Ігоря Завальнюка, який прямо називає адміністративні суди «фабрикою ілюзорних сподівань».

Уся ця критика здебільшого видається справедливою, але від неї віє певною недосказаністю. І ця недосказаність зумовлена нерозумінням чи небажанням артикулювати місце судді у структурі апарату держави.

Судова спільнота дуже яскраво і часто обґрунтовано воює з активістами. Але не визнає, що головна причина її негараздів — той самий чиновницький апарат, частиною якого вона іноді себе відчуває.

Адже саме чиновництво, з якого адміністративні суди так часто воліють здувати пилинки, знижує суддівську зарплату та загалом тримає суди на короткому бюджетному повідку.

Саме держава заборонила суддям забезпечувати позови у спорах із найвищим начальством.

Саме «державники» час від часу дозволяють собі таврувати суддів потенційними злочинцями.

Тому не варто сприймати суддівську професію як особливу форму чиновника, який обов'язково має бути «державником». Начальство ніколи не запропонує партнерство тому, в кого немає суб'єктності. Максимум — аб'юзивні стосунки.

Але окремим суддям, здається, подобається (чи спокійніше) бути саме частиною чогось більшого, а не просто залишатися якимось професіоналом-одинаком.

Адже можна просто бути частиною колективу, тихенько займатися наполегливою кропіткою працею, бути максимально сірим, аби не вляпатись в якусь історію і дотягнути до відставки.

​Два стовпи суддівської незалежності

Знаменита «довіра до судів» може з'явитися тоді, коли з околиць асоціативного ряду громадян зникне образ судді, що ховає очі і щось швиденько-нерозбірливо оголошує собі під ніс в переповненій неохайній залі.

Коли спори з державою не будуть відчуватися імітацією.

Усе це неможливо без судді, що відчуває себе дійсно незалежним та навіть певною мірою недоторканим.

Суддя має опікуватися інтелектуальним здобутком, який він залишить після себе, а не думати про гроші, стосунки з начальством та «що зі мною буде, якщо я...».

Усе це має триматися на двох складових, які людство винайшло доволі давно і з якими в нас проблемки:
1. Неможливість звільнити суддю, окрім як за особливою (виключною) процедурою.

2. Неможливість знизити зарплату судді (про це вже набридло писати).

Конституційна реформа 2016 року частково покращила ситуацію, оскільки прибрала ганебне «тестове» призначення суддів на 5 років, запровадивши одразу безстрокове.

Але разом із цим дещо переборщили з кваліфікаційно-дисциплінарними процедурами. Тому сьогодні суддівство складно набути, легко втратити і неможливо осягнути, нащо воно треба успішному юристу. Це стосується насамперед судів першої та апеляційної інстанції, де зарплата явно не відповідає навантаженню та спокусам.

Що сильніше культивує незалежність: усвідомлення того, що тебе майже неможливо звільнити, чи відчуття того, що тебе звільнять на раз-два, якщо ти когось роздратуєш?

В ідеалі, звісно, потрібен баланс, але щось ми далеченько від нього відійшли. Маємо якийсь чудернацький симбіоз активістських уявлень про social justice та адміністративно-командної системи.

Існуючі процедури призначення та звільнення суддів з кожним роком ускладнюються та нашаровуються, але вага судів в очах суспільства, здається, усе ніяк не збільшується.

Але це чомусь нікого не стимулює концептуально переглянути існуючі процедури. Натомість нас постійно запрошують йти далі.

Раптом, ще один додатковий тест виправить ситуацію? Ще одна обов'язкова декларація? Ще один маркер, показник, критерій? Ще одна комісія чи рада?

Усе це може призвести до того, що з однією з чергових змін політичного циклу ми просто повернемося до «політичних» призначень.

І, на жаль, цей варіант з часом виглядає все менш страшним. Так само, як і жеребкування.

Шановне ДП «Центр судових сервісів»!

1. Чи не могли б ви перестати задовбувати користувачів Електронного суду тим, що виконавчі документи та довіреності повинні бути підписані після 13.02.2024? Минуло більше двох років — кому треба, той знає.

2. Чи можна мені не бачити по 100 разів на день на кожній сторінці оголошення, що окремі суди приймають файли до 500 Мб? Будь ласка, покажіть його мені тільки коли я завантажуватиму файли для цих судів.

3. Сьогодні 23.03, чому я досі бачу оголошення про технічні роботи 20.03?

4. Не «строка», а «рядок».

Належний адресат

Судді Вищого антикорупційного суду звернулися до Президента Зеленського з проханням невідкладно дати доручення відповідальним особам щодо передачі до управління ВАКС будівлі, розташованої за адресою: вул. Василя Липківського, 35, м. Київ, для якнайшвидшого забезпечення ВАКС і його Апеляційної палати належними постійними приміщеннями.

У зверненні судді бідкаються, що влада розводить руками на їхні звернення щодо нового приміщення. Що обурливо, адже «забезпечення ВАКС належною матеріально-технічною базою та постійними приміщеннями прямо передбачено євроінтеграційними зобовʼязаннями України».

Пишуть, що для розв'язання проблеми достатньо «ухвалення вольового управлінського рішення на рівні Кабінету Міністрів України».

Але звертаються судді чомусь не до Кабінету Міністрів і навіть не до органів, які наглядають за нашою євроінтеграцією. Натомість судді просять Президента дати «доручення» неназваним «відповідальним особам».

Взагалі-то в нас Президент не може давати жодних «доручень» передати суду державне майно. І взагалі з часів Януковича, коли деякі доручення навіть публікувалися, цей жанр президентських актів наче відійшов у минуле.

Це звернення суддів ВАКС добре фіксує реалії нашого поділу влади і аж засліплює очі сяйвом верховенства права.

Цільова аудиторія Українського правопису

З’явився текст правопису і, що не менш важливо, рішення про його затвердження.

Вступна частина цих документів дозволяє знову переконатися, що серед пріоритетів авторів була не зручність користувачів правопису, а виконання розпорядження начальства і закриття шпаринок.

Знову бачимо чиновницький зуд Нацкомісії. Вони не втрималися і прямісінько у вступі до правопису вивалили реквізити кожного процедурного листа, протоколу, доручення, резолюції і постанови, пов’язаних з ухваленням правопису.

Адже що більшою кількістю папірців обкладається чиновник, то більш захищеним почувається — аби ніхто не подумав, що про нього забули. Чи, ще гірше, аби ніхто не подумав, що чиновник щось зробив з власної ініціативи, чи на виконання одного простого рядка закону.

Нацкомісія байдужа до потреб споживачів правопису, а тому вона навіть не спромоглася роз’яснити, які зміни відбулися порівняно з лжеправописом-2019. Жодних порівняльних таблиць чи пояснень — просто ось вам текст, далі самі.

Вони навіть полінувалися викласти цей документ у нормальному форматі, з перехресними гіперпосиланнями та зручною навігацією, а натомість просто викинули на свій сайт неструктурований пдф з одним лише алфавітним покажчиком

Подивимось, звісно, але не думаю, що навіть новий правопис змусить Офіс Президента нарешті почати ставити пробіли після ініціалів в указах глави держави.

Новий абзац → новий рядок

Можливо, для когось це буде найкорисніший пост у цьому каналі.

Скільки разів, готуючи документ, ви хотіли розпочати з нового рядка, натискали Enter — і ваш текстовий редактор починав новий абзац замість рядка?

Але ж вам не потрібен відступ — ви просто хотіли в шапці документа написати адресу трохи нижче. І от тепер треба вручну прибирати зайву порожнечу.

Для таких ситуацій є проста комбінація клавіш, яка свого часу кардинально змінила моє документоготувальне життя:

Shift+Enter

Новий рядок без зайвих турбот.

Правило Гінзбург і Дорадча група експертів

У 1993 році під час розгляду її кандидатури в юридичному комітеті Сенату майбутня суддя ВС США Гінзбург виголосила промову, у якій сформулювала, те, що сьогодні називають Ginsburg Rule (Ginsburg Standard).

Суддя прямо відмовилася відповідати на запитання сенаторів, які могли б постати перед судом в майбутньому, відрізавши:
Судді в нашій системі вирішують конкретні справи, а не абстрактні питання. (...) Суддя, який присягнув ухвалювати рішення неупереджено, не може пропонувати жодних прогнозів, жодних натяків — бо це означало б не лише зневагу до конкретної справи, а й презирство до правосуддя як такого.

Тим, хто призначає суддів, немає чого «намацувати», як кандидати можуть вирішити ту чи іншу справу, якщо їх таки призначать до суду. Можна обговорювати бекграунд судді і його юридичну філософію, але не виуджувати з нього ті самі натяки чи прогнози, щодо того, як саме він буде робити свою роботу.

А тепер подивіться на «зміст письмового завдання в рамках оцінювання рівня компетентності у сфері права кандидатів на посади суддів КСУ».

Кандидатам пропонують:
1. Уявити, що Верховна Рада прийняла якийсь закон і передбачити, якою має бути юридична позиція осіб, яких цей закон стосується.

2. Підготувати «аргументований аналіз для суддів КСУ» щодо уявного запровадження в Україні сухого закону.

3. Запропонувати «проєкт тлумачення конституційного поняття «незнання» у випадку, якби Ви були суддею КСУ».

На ці три завдання відведено три години. Тобто, по суті, це те саме практичне завдання з підготовки проєкту судового рішення, що і для суддів звичайних судів.

Тобто експертам важливо вже на березі побачити, чи сподобається нам те, що і як майбутній суддя напише в уявній справі.

Нам обов’язково потрібна демоверсія майбутнього судді, аби подивитись, як він поведе себе під час такої симуляції.

Здавалося б, дійсно, нащо нам суддя, який ухвалюватиме рішення, які нам не подобаються?

Але все якраз навпаки — судді потрібні нам не як інструмент стимуляції суспільного (владного, активістського, корпоративного, якого завгодно іншого) задоволення, а як незалежні, авторитетні і фахові юристи, які можуть ухвалювати рішення, що навіть не подобаються ним самим, якщо так каже право і закон.

Завершу знову словами словами судді Гінзбург:
Мій підхід, я вважаю, не є ні ліберальним, ні консервативним. Він ґрунтується на місці судової влади в нашому демократичному суспільстві (...) Суддя має вирішувати справу, що перед нею, не охоплюючи справ, яких ще не ніхто не бачив.

Змістовне інтерв'ю, випуск 6

Така вже доля, що посада Голови Ради суддів викликає в мене особливу увагу.

Попередній Голова РСУ запам’ятався мені участю у просвітницькому проєкті — у відео посилався на неактуальну редакцію Конституції. А коли я звернув на це увагу під постом РСУ у фейсбуці, мій коментар швиденько видалили, а грубу помилку не визнали.

Позаминулий Голова РСУ любив інспектувати суди: щось там оглядати та викладати фото таких наглядових відряджень.

І от новий Голова РСУ Віталій Саліхов дав інтерв’ю «Судово-юридичній газеті». Серед першочергових завдань він зазначив «захист прав жінок у судовій системі».

Під такою багатозначною завісою пан Саліхов приховав проблему існування незаконної заборони виїзду за кордон.

Але згадав це Голова РСУ не в контексті того, що виконавчій владі варто звернути увагу на норми Конституції і законів. Натомість він озвучив смиренне «прохання» РСУ «дозволити жінкам-суддям виїжджати за кордон у певних випадках, наприклад у відпустку або з професійною метою»:

На нашу думку, ця заборона створює нерівні умови та суттєво ускладнює міжнародну співпрацю, участь у конференціях чи просто у можливості судді побачити свою родину, яка знаходиться закордоном.

Нагадаю, минулої осені апеляційний суд визнав протиправним і нечинним п. 2-14 Правил перетинання державного кордону. Верховний Суд блискавично зупинив дію цього рішення і поки не поспішає розглядати касацію Кабміну.

Але Голова РСУ не насмілюється назвати очевидно незаконне очевидно незаконним або бодай «дискусійним». Натомість він покірно просить «дозволити» те, що не потребує дозволу.

Та ще й просить, щоб жінкам-суддям виїжджати можна було лише «в певних випадках», аби у жодному разі не відмовляти чиновництву у праві точково керувати шлагбаумом у ручному режимі.

Судді не варто бути «державником». Тому що там, де є «державницька позиція», обов’язково з’являються «політико-правові рішення».

Див. Політико-людський словник

Дві новини, нуль коментарів

1. Учасники акції протесту проти нової редакції Цивільного кодексу, яка відбулася 5 травня в Києві, заявили про цензуру з боку правоохоронців – ті буцімто примушували прибрати нецензурні слова з плакатів.

У поліції заявили, що на лайку поскаржилися перехожі, а написи автори прибирали самостійно.

2. Кадри, як стверджується, обшуку в ТЦК в Дніпрі:
— Все к стене!
— Б***, к стене сказал!
— На пол!
— Кто ты? Сотрудник?
— Двери открывай, двери открывай!
— Двери открыл, сука, СБУ работает, б***!

Цивільний кодекс як інструмент задоволення марнославства

Можливо, я пропустив, і читачі мені підкажуть:
1. Це бізнес просив про новий ЦК?
2. Практикуючі юристи про нього мріяли?
3. Може, це судова влада била насполох і благала нарешті оновити той безнадійно застарілий неоперабельний ЦК 2003 року?

Ні? Хто-хто? Наукова спільнота, кажете? O-o-o... Say no more. Особисто мені стало погано вже на другій хвилині ознайомлення з проєктом ЦК.

Практикуючий юрист дуже навряд чи розробить кодекс з преамбулою, довшою за ту, що є в нашій Конституції.

І далеко не кожен суддя чи адвокат додумається запроторити визначення одразу двох термінів до тієї преамбули. І точно-точно жоден з них не вставить туди слово «еманація».

Але на усе це здатні наші юристи-науковці. Саме вони генерували новий ЦК: за моїми грубими підрахунками, з 216 осіб, що працювали над кодексом, до реально практикуючих юристів можна віднести лише 18. Решта — поважні науковці.

Здається, новий ЦК є лише інструментом, покликаним завдати фінального удару «господарникам» у їхній багаторічній священній війні з «цивілістами».

Також непомірна жага до ухвалення нового кодексу виглядає особистою амбіцією Голови ВР Руслана Стефанчука: він записує відео, де розвінчує міфи про свій законопроект та навіть ходить до політичних опонентів, аби знайти голоси.

Сухий залишок усієї аргументації приблизно такий: новий ЦК нам потрібен не тому, що це об’єктивно необхідно, а тому, що це академічно правильно.

У результаті маємо те, що виглядає абсолютно непотрібним і штучним документом.

Поява цього документа зумовлена повністю вигаданою потребою і продиктована бажанням витиснути максимум із вдалого політичного моменту, коли представник вихолощеної юридичної науки є другою особою в державі.

А тому цей ЦК створено не для життя, а для «впровадження», наукових статей, конференцій, захистів та інших еманацій захопливого світу юридичної науки.

Особи з числа державників

Кабмін милостиво дозволив жінкам-держслужбовцям виїжджати за кордон.

Усім жінкам, без обмежень, уявляєте? Це навіть перевершує найсміливіші побажання Голови Ради суддів, який просив дозволити випускати жінок-суддів хоча б «в певних випадках».

Рятувальне речення успішно впроваджене до п. 2-14 Правил перетинання кордону, де після рясних заборонних формулювань додано:

Ця норма не поширюється на зазначених у цьому пункті осіб з числа жінок.

Зрозуміло, що нормопроектувальна техніка суворо забороняє написати «ця норма не поширюється на жінок». Тому що тоді нічого не буде зрозуміло. Інша справа — «на осіб з числа жінок» — все солідно і по-владному.

Але проблема не у формі, а в тому, що наші урядовці не обтяжують себе поясненнями.

Цього ж місяця Прем'єр-міністр вже повідомляла, що жінкам дозволили виїжджати, але не всім. Суддям Верховного Суду, наприклад, не дозволили «щоб забезпечити безперервну роботу держави».

І от тепер, коли дозволили все ж усім жінкам без виключень, міркування «безперервності роботи держави» кудись поділися.

Я вже писав, що представники Уряду не могли пояснити в суді, чому ж ті обмеження взагалі з’явилися, окрім як «нам так наказала РНБО». Але документи з цього питання дуже показові.

Викладаю пояснювальну записку з обґрунтуванням необхідності запровадження тих заборон, яку у січні 2023 року підготувало МВС.

Проєктом акта пропонується передбачити можливість виїзду за межі України у службові відрядження для [перелік з більше 40 категорій громадян].

На питання судді, у чому сенс цього речення, адже у відрядження можна було їздити й без того, представник Кабміну чіткої відповіді не надав.

І його можна зрозуміти, адже єдина правильна відповідь — «МВС просто забуло додати слово “виключно” перед словами “службові відрядження”».

Також у цій записці написано, що «У проєкті акта відсутні положення (...), що містять ризики вчинення корупційних правопорушень та правопорушень, повʼязаних із корупцією, створюють підстави для дискримінації (...)» та інші «пояснювальні» кліше.

Про всяк випадок нагадаю, що Кабмін в нас не уповноважений законом комусь «дозволяти» чи «забороняти» перетинати кордон. Такі підстави містить виключно закон, а особливості під час воєнного стану може запроваджувати виключно військове командування, яким КМУ не є.

Тим часом йде 7-й місяць, як Верховний Суд не знаходить часу розглянути касаційну скаргу Кабміну. І це у справі, яку він сам визнав настільки важливою, що зупинив дію постанови апеляційного суду, яка скасовувала протиправний пункт 2-14.