п.с.
дякую Ґустафу Клімту.
дякую Анн-Марі Зільберман.
дякую пані і "Золотим сльозам".
дякую вам за витрачений час!
до зустрічі¿
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
дякую Ґустафу Клімту.
дякую Анн-Марі Зільберман.
дякую пані і "Золотим сльозам".
дякую вам за витрачений час!
до зустрічі¿
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
❤2👍1
Наша психіка справді крихка річ. Ми не просто груди м'яса та кісток, ми навіть не тварини.
Часом ми можемо бути зламаними настільки, що наш оргазнізм може діяти на тваринній сутності, загостривши наші відчуття, проігнорувавши інші потреби, що під час захисту життя стрімко снують на задній план.
А втім ж існує протилежна ситуація, коли ми настільки зосереджені на психологічній напрузі, що не відчуваємо себе живою істотою.
Вмикається ніби сонний режим, відповідно притуплюються бажання їсти та спати.
Організм не гробить вас, ні.
Ви теж не винні.
Вам необхідна допомога, бо жодне тіло не здатне до пожиттєвого виживання.
Ресурсів все менше, психологічного тиску все більше.
Ви барахлите, немов совдеповський телевізор.
І в якийсь момент можете згоріти..
На диво чи навсправжки цілком логічно, я ігнорую біль, я ігнорую триразове харчування та повноцінний сон.
Мій організм запустив режим виживання і я не знаю скільки ше пробарахлю до повного згорання.
Я багато плачу. Не знаю чи добре, що прожиаваю біль чи це вже крайня степінь, коли він сам проливається назовні рясними солоними краплями.
Я ж не плачу, тваринний організме.
Ніколи не плакала від думок та болю.
То яка вже це стадія сонного режиму? Мені вже потрібна якась допомога?
п.с. хуйова настрочена нотатка, але вже як є
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
Часом ми можемо бути зламаними настільки, що наш оргазнізм може діяти на тваринній сутності, загостривши наші відчуття, проігнорувавши інші потреби, що під час захисту життя стрімко снують на задній план.
А втім ж існує протилежна ситуація, коли ми настільки зосереджені на психологічній напрузі, що не відчуваємо себе живою істотою.
Вмикається ніби сонний режим, відповідно притуплюються бажання їсти та спати.
Організм не гробить вас, ні.
Ви теж не винні.
Вам необхідна допомога, бо жодне тіло не здатне до пожиттєвого виживання.
Ресурсів все менше, психологічного тиску все більше.
Ви барахлите, немов совдеповський телевізор.
І в якийсь момент можете згоріти..
На диво чи навсправжки цілком логічно, я ігнорую біль, я ігнорую триразове харчування та повноцінний сон.
Мій організм запустив режим виживання і я не знаю скільки ше пробарахлю до повного згорання.
Я багато плачу. Не знаю чи добре, що прожиаваю біль чи це вже крайня степінь, коли він сам проливається назовні рясними солоними краплями.
Я ж не плачу, тваринний організме.
Ніколи не плакала від думок та болю.
То яка вже це стадія сонного режиму? Мені вже потрібна якась допомога?
п.с. хуйова настрочена нотатка, але вже як є
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
😭2👍1
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Щільно намазані червоним, тонкі вуста обхопили краєчок цигарки. Помада дещо вилізала за контури губ і явно була нанесена похапцем. А втім, Тамара любила, навіть сидячи вдома в старенькому халаті, із пропаленою від сигарет діркою в районі кишені, фарбувати губи у яскраво-червоний задля настрою. Звук від запалу кишенькової запальнички вже потішив її вушка своєю мелодичністю. Жінка піднесла запальничку до сигарети і маленький червонясто-синюватий вогник не змусив на себе довго очікувати. Він показався зовсім ненадовго і зник. Передсмак вдиху своїх улюблених "Мальборо" заполонив усі думки. Цигарка тихенько затріщала після запалу. Тамара дозволила вкотре обпалити свої легені та видихнула гіркуватий, але до смерті приємний, густий дим. До смерті, адже вона курила впродовж усього свого зрілого життя. Навіть за умови, якби вона впала намертво після наступної викуреної сигарети – вона б тільки і була задоволена від того, що померла із цигаркою в зубах. От це любов, а не ці ваші мильні опери із сльозливими зізнаннями. "Справжня" віддана любов, яка і в радості, і в горі, аж до смертного одра.
В жодному разі не романтизація і пропаганда куріння, просто це така собі нездорова любов. Мабуть, тому і така віддана – саме через свою шкідливість.
А димок все потрохи заповнював кухню. Тамара не дуже надавала перевагу палінню в приміщенні, сьогодні день просто такий складний – можна і влаштувати собі невеличке свято. Тим паче, вона коло вікна стоїть, нехай лише напів відчиненого. Краєвид за вікном був уже недоступний. Пізня година, бачте. Хіба що можете поглядіти на пустий, ледь освітлений тьмяним світлом вуличних ліхтарів, дворик. Запах " солодкого" диму нахабно перериває запах чогось горілого. Ото вже Тамара! Погана із неї хазяйка – вічно щось у неї спішить підгоріти. "А то палити менше треба!" – скажете ви і будете абсолютно праві. Але Тамара б вас уже послала. Послала б голосно і у всі можливі й неможливі напрямки. Така вона була ця жінка – палка, вперта, гордовита і гостра на язик. Але все ж розум був у неї холодний, ще й цинічна була, ой жах яка цинічна. А більшість чоловіків таких ж на дух не переносять. Знаєте, голову переважно саме від таких втрачають, та беруть в дружини більш покладистих, м'яких. Та й того була вона неодружена у свої тридцять п'ять. Не кримінально для її літ, а все ж всяк хоче свої п'ять копійок ото вставити і розповісти про обов'язковий шлюб та дітей. Але до біса їй здався хтось, хто посягне на її свободу та ще й якісь "бур'яни життя", тю квіти? Вона – птаха вільна, яка б воліла облетіти увесь світ, осягнути його, поглинути, стати його невід'ємною частиною. Та щось пташці не щастить з роботою, з осягненням світу та підгорілою вечерею. І окрім як, поглинанням яєшниці, вона наразі не займається. Таке воно життя — бентежне. Тамара закинула підгоріле яйце до шлунку, і обрамлюючи береги чашки червоним, запила холодним чаєм. Щоразу забуває про нього, а потім п'є холодним. На стіл сміливо заплигнув Рудик. Але в цьому домі панувала котяча вседозволеність, тому він і ще двійко котів розділяли і владарювали усією однокімнатною квартиркою. Рудик видерся аж на холодильник, там і спатиме, згорнувшись клубочком. Значно старший кіт Димчик, поклав лапки на стіл, протягуючи уперед довжелезну пухкеньку тушу. Принюхуючись до наявності у найближчому радіусі м'ясних продуктів — розчаровано спустив лаписька додолу. У його плани увійшла стратегія невимушеного дефілювання маленькою кухнею та коронний прийом "потертись об ніжки" в надії на м'ясне благословіння. У критичному випадку, якщо їй і цього буде недостатньо, він потреться ще зо кілька разів й зрештою тужливо занявчить Констанція із білою шорсткою і більш приземленими амбіціями, просто терлась вологим носиком об Тамарину руку, що звисала до підлоги— хотіла уваги й тіскання від господарки.
Щільно намазані червоним, тонкі вуста обхопили краєчок цигарки. Помада дещо вилізала за контури губ і явно була нанесена похапцем. А втім, Тамара любила, навіть сидячи вдома в старенькому халаті, із пропаленою від сигарет діркою в районі кишені, фарбувати губи у яскраво-червоний задля настрою. Звук від запалу кишенькової запальнички вже потішив її вушка своєю мелодичністю. Жінка піднесла запальничку до сигарети і маленький червонясто-синюватий вогник не змусив на себе довго очікувати. Він показався зовсім ненадовго і зник. Передсмак вдиху своїх улюблених "Мальборо" заполонив усі думки. Цигарка тихенько затріщала після запалу. Тамара дозволила вкотре обпалити свої легені та видихнула гіркуватий, але до смерті приємний, густий дим. До смерті, адже вона курила впродовж усього свого зрілого життя. Навіть за умови, якби вона впала намертво після наступної викуреної сигарети – вона б тільки і була задоволена від того, що померла із цигаркою в зубах. От це любов, а не ці ваші мильні опери із сльозливими зізнаннями. "Справжня" віддана любов, яка і в радості, і в горі, аж до смертного одра.
В жодному разі не романтизація і пропаганда куріння, просто це така собі нездорова любов. Мабуть, тому і така віддана – саме через свою шкідливість.
А димок все потрохи заповнював кухню. Тамара не дуже надавала перевагу палінню в приміщенні, сьогодні день просто такий складний – можна і влаштувати собі невеличке свято. Тим паче, вона коло вікна стоїть, нехай лише напів відчиненого. Краєвид за вікном був уже недоступний. Пізня година, бачте. Хіба що можете поглядіти на пустий, ледь освітлений тьмяним світлом вуличних ліхтарів, дворик. Запах " солодкого" диму нахабно перериває запах чогось горілого. Ото вже Тамара! Погана із неї хазяйка – вічно щось у неї спішить підгоріти. "А то палити менше треба!" – скажете ви і будете абсолютно праві. Але Тамара б вас уже послала. Послала б голосно і у всі можливі й неможливі напрямки. Така вона була ця жінка – палка, вперта, гордовита і гостра на язик. Але все ж розум був у неї холодний, ще й цинічна була, ой жах яка цинічна. А більшість чоловіків таких ж на дух не переносять. Знаєте, голову переважно саме від таких втрачають, та беруть в дружини більш покладистих, м'яких. Та й того була вона неодружена у свої тридцять п'ять. Не кримінально для її літ, а все ж всяк хоче свої п'ять копійок ото вставити і розповісти про обов'язковий шлюб та дітей. Але до біса їй здався хтось, хто посягне на її свободу та ще й якісь "бур'яни життя", тю квіти? Вона – птаха вільна, яка б воліла облетіти увесь світ, осягнути його, поглинути, стати його невід'ємною частиною. Та щось пташці не щастить з роботою, з осягненням світу та підгорілою вечерею. І окрім як, поглинанням яєшниці, вона наразі не займається. Таке воно життя — бентежне. Тамара закинула підгоріле яйце до шлунку, і обрамлюючи береги чашки червоним, запила холодним чаєм. Щоразу забуває про нього, а потім п'є холодним. На стіл сміливо заплигнув Рудик. Але в цьому домі панувала котяча вседозволеність, тому він і ще двійко котів розділяли і владарювали усією однокімнатною квартиркою. Рудик видерся аж на холодильник, там і спатиме, згорнувшись клубочком. Значно старший кіт Димчик, поклав лапки на стіл, протягуючи уперед довжелезну пухкеньку тушу. Принюхуючись до наявності у найближчому радіусі м'ясних продуктів — розчаровано спустив лаписька додолу. У його плани увійшла стратегія невимушеного дефілювання маленькою кухнею та коронний прийом "потертись об ніжки" в надії на м'ясне благословіння. У критичному випадку, якщо їй і цього буде недостатньо, він потреться ще зо кілька разів й зрештою тужливо занявчить Констанція із білою шорсткою і більш приземленими амбіціями, просто терлась вологим носиком об Тамарину руку, що звисала до підлоги— хотіла уваги й тіскання від господарки.
👍1
Сама ж господарка пустим поглядом утупилась у брудні вікна, які вона мусила вимити ще на Пасху. На Пасху роки два тому. Одного передвеликодного дня жінка їх помиє, таки точно помиє, беззаперечно.
— Мняуууу... — у хід пішла тяжка артилерія, адже поринувши у думки "про високе" (вікна були на десятому поверсі), Тамарка пропустила блискуче дефіле і марні спроби тертя лапастого.
— Жерти знов хочеш? — закотила очі і різко встала, шкандибаючи до холодильника. — Я скоро остаточно працюватиму тобі на їжу, ненажерлива ти жопо.
Вона одним рухом відірвала шмат домашньої ковбаси та мітко кинула його до синьої пластмасової миски. Покосившись на рудого, що спав на холодильнику, зітхнула і перевела погляд на Констанцію. Присівши, почала ніжно гладити її по голівоньці, а кішка супроводжувала увесь процес погладжуваннь вдвоволеним муркотінням.
Хоча, а може в цьому і щастя?
Хто сказав, що воно не має дванадцять кошачих лапок, не вбиває твої легені, не тхне горілою яєчнею та не обрізає широченних крил твоєї свободи?
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
п.с. отак нежданно-негаданно витягаю козир із (рукава) старих нотаток. тамара мала прийняти у гості чоловіка, котрий трошки розфарбовував деякі ділянки самотності у її житті, хоч він і цілковитий невдаха. півтори року тому я так і не дописала, тому зараз дописала про котиків й вирішила видавати в інтєрнєти. хоча воно й на краще — вищезгадане в творі поки і є її щастям🤌
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
мняуууу
— Мняуууу... — у хід пішла тяжка артилерія, адже поринувши у думки "про високе" (вікна були на десятому поверсі), Тамарка пропустила блискуче дефіле і марні спроби тертя лапастого.
— Жерти знов хочеш? — закотила очі і різко встала, шкандибаючи до холодильника. — Я скоро остаточно працюватиму тобі на їжу, ненажерлива ти жопо.
Вона одним рухом відірвала шмат домашньої ковбаси та мітко кинула його до синьої пластмасової миски. Покосившись на рудого, що спав на холодильнику, зітхнула і перевела погляд на Констанцію. Присівши, почала ніжно гладити її по голівоньці, а кішка супроводжувала увесь процес погладжуваннь вдвоволеним муркотінням.
Хоча, а може в цьому і щастя?
Хто сказав, що воно не має дванадцять кошачих лапок, не вбиває твої легені, не тхне горілою яєчнею та не обрізає широченних крил твоєї свободи?
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
п.с. отак нежданно-негаданно витягаю козир із (
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
мняуууу
❤3👍2
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Я уважно спостерігав за кожним її рухом. Коктейль із емоцій, котрі вона відчувала у той момент – неможливо було описати навіть мені, хоча й подейкують наче непогано пишу твори. Блакитно-сірувата райдужка її оченят, немов штормове море шпурлялася то у різні кутки кімнати, то на мене, то знову і знову по куткам, а потім на мене. У цьому неспокійному морі спромігся прочитати переляк – губи ж тремтіли достоту розгублено. Бурхливе море не могло дати ради своїм рукам, воно поправляло, точніше хаотично чіпало, важкі пасма смоляно-лискучого хвилястого волосся, прямісінько так ж торкало білий в’язаний светрик, до того ж воно заломлювало руки в замок, а часом й стискало у кулаки.
Що ж було на душі у мене? Мабуть, цілковитий штиль. Мені однаково. Ураз як тільки це усвідомив, мені стало неприємно від самого себе.
«Хорошій людині немає бути байдуже на чужі страждання.» – вкотре заявилася незвідана гостя-думка та я досадливо собі дорікнув.
– Усе добре, я поруч. – намагався говорити м’яко та заспокійливо, обережно узявши дівчину за лікоть.
«Чи не звучить це занадто фальшиво?»
Гадаю, що запитання було риторичне. Але мені кортіло бути корисним, кортіло бути надійною людиною для іншої людини, що потребувала всього небагато – підтримки та змоги її вислухати.
Людям взагалі мало треба для щастя. Краплинку підтримки та вірне плече, у яке можна поплакатися та виговоритися. І їй наразі треба було для щастя небагато, але все ж, можливо, трішечки більше, аніж стартовий вищеперечислений набір.
– Чому ти боїшся йому зізнатися? Тобі стане легше, Катю. А я переконаний, що ви з ним залишитесь чудовими друзями опісля твого зізнання. – запевняю.
Вона боїться зізнатися мені, якщо що. Саме тому я й переконаний, що ми зможемо дружити надалі. Мені не заважатимуть почуття іншої людини, я лояльний до них.
– Мені лячно… – вона схлипує та втикається носом мені у плече. – Я не знаю чому, але мені лячно.
Розумію, що це неправильно говорити Каті, що в я курсі її небайдужого дихання до моєї персони, адже це втручання у її почуття, це особиста річ кожного і чи розтуляти їх сокровенну завісу теж залежить від самої людини. Але чи є правильним спостерігати за тим, як це нещасне море починає штормити у моїх руках все більше? Чи гуманно бути глядачем чиїхось страждань, чужої таємниці? Мабуть, це звірство. Катерина, що тремтить, немов осінній листок від вітру, боїться не самого факту, що я їй не байдужий – вона боїться моєї реакції та чи залишиться все незмінним після того, як вона мені зізнається. Якщо я можу припинити її моральні страждання, то мушу втрутитися. Так би на мою місці вчинила хороша людина.
– Катю, – починаю втручатися у її страждання, – я знаю, що той хлопець, який тобі подобається — я.
Вона підіймає до мене голову, на мить її зіниці розширюються, а далі – блакитно-сіре море відводить погляд в інший напрямок, що протилежний від мого. Тіло Каті припиняє тремтіння та відсторонюється.
– Звідки ти це взагалі взяв? – зачув долю істеричного сміху. – Що за маячня?
– Я помічаю як ти дивишся на мене. - зронив багатозначно.
— І як же я на тебе дивлюсь? — розгнівано вирячилася на мене однокласниця, але тоненька риска її губ дрижала.
— Це суміш із захоплення, мрій, надії та нотки блаженства. — вів далі. — Катю, тобі не слід хвилюватися за наше спілкування — нічого не зміниться. Я і далі буду твоїм другом як і ти залишатимешся моєю подругою. Я лояльний до твоїх почуттів, тому вони не завадять нашій дружбі.
Вона затріпотіла короткими, але масно намазаними тушшю віями та кивнувши, пішла геть.
Я стояв на тому ж місці.
Моя байдужість справді не завадить нашій дружбі, а ось її почуття — вона страждатиме або переключиться на когось іншого.
В будь-якому разі мене це не обходить. Я вчинив так як і годиться хорошій людині — хоча навряд чи таким являвся.
"так, ти і справді мені подобаєшся" — після кількох секунд вібрацій випливає смс на затемненому екрані мого смартфону.
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Я уважно спостерігав за кожним її рухом. Коктейль із емоцій, котрі вона відчувала у той момент – неможливо було описати навіть мені, хоча й подейкують наче непогано пишу твори. Блакитно-сірувата райдужка її оченят, немов штормове море шпурлялася то у різні кутки кімнати, то на мене, то знову і знову по куткам, а потім на мене. У цьому неспокійному морі спромігся прочитати переляк – губи ж тремтіли достоту розгублено. Бурхливе море не могло дати ради своїм рукам, воно поправляло, точніше хаотично чіпало, важкі пасма смоляно-лискучого хвилястого волосся, прямісінько так ж торкало білий в’язаний светрик, до того ж воно заломлювало руки в замок, а часом й стискало у кулаки.
Що ж було на душі у мене? Мабуть, цілковитий штиль. Мені однаково. Ураз як тільки це усвідомив, мені стало неприємно від самого себе.
«Хорошій людині немає бути байдуже на чужі страждання.» – вкотре заявилася незвідана гостя-думка та я досадливо собі дорікнув.
– Усе добре, я поруч. – намагався говорити м’яко та заспокійливо, обережно узявши дівчину за лікоть.
«Чи не звучить це занадто фальшиво?»
Гадаю, що запитання було риторичне. Але мені кортіло бути корисним, кортіло бути надійною людиною для іншої людини, що потребувала всього небагато – підтримки та змоги її вислухати.
Людям взагалі мало треба для щастя. Краплинку підтримки та вірне плече, у яке можна поплакатися та виговоритися. І їй наразі треба було для щастя небагато, але все ж, можливо, трішечки більше, аніж стартовий вищеперечислений набір.
– Чому ти боїшся йому зізнатися? Тобі стане легше, Катю. А я переконаний, що ви з ним залишитесь чудовими друзями опісля твого зізнання. – запевняю.
Вона боїться зізнатися мені, якщо що. Саме тому я й переконаний, що ми зможемо дружити надалі. Мені не заважатимуть почуття іншої людини, я лояльний до них.
– Мені лячно… – вона схлипує та втикається носом мені у плече. – Я не знаю чому, але мені лячно.
Розумію, що це неправильно говорити Каті, що в я курсі її небайдужого дихання до моєї персони, адже це втручання у її почуття, це особиста річ кожного і чи розтуляти їх сокровенну завісу теж залежить від самої людини. Але чи є правильним спостерігати за тим, як це нещасне море починає штормити у моїх руках все більше? Чи гуманно бути глядачем чиїхось страждань, чужої таємниці? Мабуть, це звірство. Катерина, що тремтить, немов осінній листок від вітру, боїться не самого факту, що я їй не байдужий – вона боїться моєї реакції та чи залишиться все незмінним після того, як вона мені зізнається. Якщо я можу припинити її моральні страждання, то мушу втрутитися. Так би на мою місці вчинила хороша людина.
– Катю, – починаю втручатися у її страждання, – я знаю, що той хлопець, який тобі подобається — я.
Вона підіймає до мене голову, на мить її зіниці розширюються, а далі – блакитно-сіре море відводить погляд в інший напрямок, що протилежний від мого. Тіло Каті припиняє тремтіння та відсторонюється.
– Звідки ти це взагалі взяв? – зачув долю істеричного сміху. – Що за маячня?
– Я помічаю як ти дивишся на мене. - зронив багатозначно.
— І як же я на тебе дивлюсь? — розгнівано вирячилася на мене однокласниця, але тоненька риска її губ дрижала.
— Це суміш із захоплення, мрій, надії та нотки блаженства. — вів далі. — Катю, тобі не слід хвилюватися за наше спілкування — нічого не зміниться. Я і далі буду твоїм другом як і ти залишатимешся моєю подругою. Я лояльний до твоїх почуттів, тому вони не завадять нашій дружбі.
Вона затріпотіла короткими, але масно намазаними тушшю віями та кивнувши, пішла геть.
Я стояв на тому ж місці.
Моя байдужість справді не завадить нашій дружбі, а ось її почуття — вона страждатиме або переключиться на когось іншого.
В будь-якому разі мене це не обходить. Я вчинив так як і годиться хорошій людині — хоча навряд чи таким являвся.
"так, ти і справді мені подобаєшся" — після кількох секунд вібрацій випливає смс на затемненому екрані мого смартфону.
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
🔥3🤩1
п.с. ой шо ж написати, шо ж написати..
вас 40, ого, а чо так багато? так загубишся в своїх роздумах, не писатимеш оповідань чи замальовок, а тут повертаєшся блудною донькою і такий приємний сюрприз — людинки намалювались)) вирішила все ж виставляти написанні замальовки/уривки і щось писати теж, тай закидувати щось сюди. якось так, ги
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
вас 40, ого, а чо так багато? так загубишся в своїх роздумах, не писатимеш оповідань чи замальовок, а тут повертаєшся блудною донькою і такий приємний сюрприз — людинки намалювались)) вирішила все ж виставляти написанні замальовки/уривки і щось писати теж, тай закидувати щось сюди. якось так, ги
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
👍4
Ох-ох-хо!!!
Доброї ночі!
Феномен моєї появи тут у абсолютно випадковий момент із життя ще й із відосіком гиии
* вибігала із душу, послизнувшись, немов корова на льоду, але не забилась :ь
Вибігала, бо поіноді маю натхнення написати якусь нотатку опісля рандомних рефлексій під час приймання душу лол.
А втім, на жаль, ці рандомні рефлексії частенько так самісінько рандомно випаровуються подібно до пари на дзеркалі в тій ж ванній кімнаті.
Мабуть, те про, що думалося у ванній — там і мусить залишатись!
( але цього разу не залишиться і навіть нічна тривога не зіб'є мене від цього)
Моя чудова блакитна папужка Чічі має дуже неспокійний характер: звідусіль лазаючий, всіх кусаючий та все трощючий. Найбільше дістається її новому компаньйону зелено-жовтому Річі. Вона часто його спихує із люстри і тяпає дзьобом, в іншу ж секунду вона ретельно вичищає кожну його пір'їнку та ніжно із домішками щирої папужачої пристрасті цілує дзьобиком у дзьобик.
І ти щоразу спостерігаєш картину як нещасний зеленожопий пацан потерпає від непослідовної поведінки цієї аб'юзерки. А втім, вони папуги. Чічі не може дозволити собі консультацію у психотерапевта і стати достатньо зрілою пташкою для того аби навчитись не токсичній комунікації.
А люди можуть.
Але люди думають, що вони все знають краще за всіх, парадоксально якраз такі індивіди і не знають лол. Вони не хочуть дозріти до того, щоб навчитись вчитись. Вчитись ненасильницькій комунікації, компромісів, турботи один про одного та банальної доброзичливості, людськості.
І хоч я вже рідше зустрічаю людей із позицією "я так себе поводжу і ти мусиш із цим миритись, бо така вже я народилась ".
Тепер на часі "оу, я токсична? Це ти мене газлайтиш, бісовий маніпулятор! Те, що я вимагаю від тебе отримати увагу, якої мені завжди недодавав мій вічно на заробітках закордоном батько і я часто поводжу себе як моя холодна мати, яка нанесла мені нарцистичну травму — не означає, що я токсична! Я рефлексую, я свідома! Але робити із цим поки нічого не буду, бо не так зірки зійшлись наразі ".
Самопізнання це завжди прекрасно, це показує людський прогрес від людини хомосапієнс совєтікус до хомосапієнс хоч трошки раціо. Моя віра в людей зростає на пару із вдячністю до звідусіль розвішаних/викладених/поширених наративів про те, що ментальне здоров'я важливе! Але і його корегування не менш. З часом людина стає ригідна, закостеніла і хай як там стануть зірки — шанси, що вона звернеться за допомогою до спеціаліста падають.
Якби всі дбали про своє ментальне здоров'я, добре харчувались та щиро казали своїм ближнім компліменти, то світ став би кращим!
Але це вже утопія якась))
Соціальний конструкт все ж набув патріахально-мразотних фарб — чому і отакі банальності недосяжні?
Бо вчать у школі "бути чесним, хорошим, на добро відповідати добром", а реальний світ тебе нахуй ламає і ти усвідомлюєш наскільки лицемірними є ті поняття про справедливість та сердечність.
Благо, що з протівною совєцькою пенсією скоро попрощаємось і згодом свідомі люди почнуть потрошки вчитись здобувати навички екологічного контакту одне з одним)
( так, моя віра в людей це лол, а втім чому б і ні?
всередині мене також є надія на людську людяність, ще не уся вона залишилась виключно на сторінках шкільних підручників із історіями Сухомлинського)
п.с. класно спостерігати як люди починають чути ( не слухати, а саме чути) інших людей. І в розумінні, що вони можуть піти їм на компроміс, зменшити прірву між одне одним — починають робити зміни на користь екологічного спілкування, таким чином руйнуючи ще більшу прірву між самим собою та своїми травмами, в повній мірі не збагнувши, що саме відбувається. а відбувається своєрідне несвідоме самосцілення.
вірте в людей, будьте добрішими до них, а також до себе ( адже ти ж знаєш, що ти людина, хоч недосконала, але очі твої одні).
звертайтесь за допомогою, не ігноруйте тривожні дзвіночки вашої хиткої менталки.
амінь.
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
Доброї ночі!
Феномен моєї появи тут у абсолютно випадковий момент із життя ще й із відосіком гиии
* вибігала із душу, послизнувшись, немов корова на льоду, але не забилась :ь
Вибігала, бо поіноді маю натхнення написати якусь нотатку опісля рандомних рефлексій під час приймання душу лол.
А втім, на жаль, ці рандомні рефлексії частенько так самісінько рандомно випаровуються подібно до пари на дзеркалі в тій ж ванній кімнаті.
Мабуть, те про, що думалося у ванній — там і мусить залишатись!
( але цього разу не залишиться і навіть нічна тривога не зіб'є мене від цього)
Моя чудова блакитна папужка Чічі має дуже неспокійний характер: звідусіль лазаючий, всіх кусаючий та все трощючий. Найбільше дістається її новому компаньйону зелено-жовтому Річі. Вона часто його спихує із люстри і тяпає дзьобом, в іншу ж секунду вона ретельно вичищає кожну його пір'їнку та ніжно із домішками щирої папужачої пристрасті цілує дзьобиком у дзьобик.
І ти щоразу спостерігаєш картину як нещасний зеленожопий пацан потерпає від непослідовної поведінки цієї аб'юзерки. А втім, вони папуги. Чічі не може дозволити собі консультацію у психотерапевта і стати достатньо зрілою пташкою для того аби навчитись не токсичній комунікації.
А люди можуть.
Але люди думають, що вони все знають краще за всіх, парадоксально якраз такі індивіди і не знають лол. Вони не хочуть дозріти до того, щоб навчитись вчитись. Вчитись ненасильницькій комунікації, компромісів, турботи один про одного та банальної доброзичливості, людськості.
І хоч я вже рідше зустрічаю людей із позицією "я так себе поводжу і ти мусиш із цим миритись, бо така вже я народилась ".
Тепер на часі "оу, я токсична? Це ти мене газлайтиш, бісовий маніпулятор! Те, що я вимагаю від тебе отримати увагу, якої мені завжди недодавав мій вічно на заробітках закордоном батько і я часто поводжу себе як моя холодна мати, яка нанесла мені нарцистичну травму — не означає, що я токсична! Я рефлексую, я свідома! Але робити із цим поки нічого не буду, бо не так зірки зійшлись наразі ".
Самопізнання це завжди прекрасно, це показує людський прогрес від людини хомосапієнс совєтікус до хомосапієнс хоч трошки раціо. Моя віра в людей зростає на пару із вдячністю до звідусіль розвішаних/викладених/поширених наративів про те, що ментальне здоров'я важливе! Але і його корегування не менш. З часом людина стає ригідна, закостеніла і хай як там стануть зірки — шанси, що вона звернеться за допомогою до спеціаліста падають.
Якби всі дбали про своє ментальне здоров'я, добре харчувались та щиро казали своїм ближнім компліменти, то світ став би кращим!
Але це вже утопія якась))
Соціальний конструкт все ж набув патріахально-мразотних фарб — чому і отакі банальності недосяжні?
Бо вчать у школі "бути чесним, хорошим, на добро відповідати добром", а реальний світ тебе нахуй ламає і ти усвідомлюєш наскільки лицемірними є ті поняття про справедливість та сердечність.
Благо, що з протівною совєцькою пенсією скоро попрощаємось і згодом свідомі люди почнуть потрошки вчитись здобувати навички екологічного контакту одне з одним)
( так, моя віра в людей це лол, а втім чому б і ні?
всередині мене також є надія на людську людяність, ще не уся вона залишилась виключно на сторінках шкільних підручників із історіями Сухомлинського)
п.с. класно спостерігати як люди починають чути ( не слухати, а саме чути) інших людей. І в розумінні, що вони можуть піти їм на компроміс, зменшити прірву між одне одним — починають робити зміни на користь екологічного спілкування, таким чином руйнуючи ще більшу прірву між самим собою та своїми травмами, в повній мірі не збагнувши, що саме відбувається. а відбувається своєрідне несвідоме самосцілення.
вірте в людей, будьте добрішими до них, а також до себе ( адже ти ж знаєш, що ти людина, хоч недосконала, але очі твої одні).
звертайтесь за допомогою, не ігноруйте тривожні дзвіночки вашої хиткої менталки.
амінь.
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
❤3🤔1💯1
What's going on?
Що ж відбувається?
" Все погано " — відлунює у голові.
Певно, якщо впродовж дня подумки гнати усі негативні думки, то вночі може з'явитися бажання вистрибнути із ліжка та гнати вже на своїх двох куди-небудь.
Сльози звідкись з'являються самі собою, як і відчуття загнаного у кут кролика.
Не хочеться бути в шкурі цього чорного прокаженого кролика, хочеться бути кимось іншим, в іншому місці, в інший час, епосі.
Накатують нещадною штормовою хвилею усі втрачені та можливо втрачені події, які збивають з лап.
Мокрий відчуджений кріль.
Страшенно починає боліти голова, завтра рано вставати, а я кріль.
Війна позначається на всіх, комусь значно гірше, а я знову відчуваю себе погано, відчуваю себе кролем.
Зараз ним себе усі відчувають?
Думка про те, що це щось серйозніше, аніж нічний зайоб не покидає. А втім завтра я можу і не згадати цієї незрозумілої кролячої паніки.
Я не тямлю навіщо тут цей гармидер серед ночі, я просто намагаюсь заспокоїти внутрішнього кролика і провалитися у сон.
Я в порядку, натхнення щось писати приходить раптово, як і такі хвилі тривожних думок серед ночі, уранці, по обіді.
Чи вміють кролики плавати?
Я в порядку, просто роутер, який часом дає збій і починає працювати із перешкодами ( зараз у всіх якісь проблеми із роутерами, зараз усі роутери).
Я в порядку, але зараз I'm done.
пе. ес. кролики вміють плавати, але переважно вдаються до плавання задля виживання ( не знаю навіщо вам ця інформація).
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
Що ж відбувається?
" Все погано " — відлунює у голові.
Певно, якщо впродовж дня подумки гнати усі негативні думки, то вночі може з'явитися бажання вистрибнути із ліжка та гнати вже на своїх двох куди-небудь.
Сльози звідкись з'являються самі собою, як і відчуття загнаного у кут кролика.
Не хочеться бути в шкурі цього чорного прокаженого кролика, хочеться бути кимось іншим, в іншому місці, в інший час, епосі.
Накатують нещадною штормовою хвилею усі втрачені та можливо втрачені події, які збивають з лап.
Мокрий відчуджений кріль.
Страшенно починає боліти голова, завтра рано вставати, а я кріль.
Війна позначається на всіх, комусь значно гірше, а я знову відчуваю себе погано, відчуваю себе кролем.
Зараз ним себе усі відчувають?
Думка про те, що це щось серйозніше, аніж нічний зайоб не покидає. А втім завтра я можу і не згадати цієї незрозумілої кролячої паніки.
Я не тямлю навіщо тут цей гармидер серед ночі, я просто намагаюсь заспокоїти внутрішнього кролика і провалитися у сон.
Я в порядку, натхнення щось писати приходить раптово, як і такі хвилі тривожних думок серед ночі, уранці, по обіді.
Чи вміють кролики плавати?
Я в порядку, просто роутер, який часом дає збій і починає працювати із перешкодами ( зараз у всіх якісь проблеми із роутерами, зараз усі роутери).
Я в порядку, але зараз I'm done.
пе. ес. кролики вміють плавати, але переважно вдаються до плавання задля виживання ( не знаю навіщо вам ця інформація).
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
😢5😨1
01.06.2025
З якого моменту ти письменник/письменниця?
Відлік почато від першої написаної чи вже виданої книги? Надрукованої видавництвом чи самвидав теж рахується? З моменту того як в інстаграмі з-поміж інших рядків у профілі гордо пишеш: письменниця? Чи необхідно мати мільйон підписників та впізнаваність на вулиці? Безліч нечітких понять...
Всі ми прагнемо дострибнути до найвищих вершин власних амбіцій, щоб заслужити перед іншими, ні — перед собою це звання. Але бути людиною це відчувати сумніви. Ми живемо, щоб піддавати сумнівам смерть, рай та пекло, еліпсоїдну форму земної кулі та нас самих. Чи я хороша донька, товаришка, репетиторка, людина врешті-решт?
Нам треба схвалення, все більше та більше визнання. І наше его спрагле, щоб нарешті напитися цього напою сповна. Ненаситність як один із первісних гріхів людства.
І ось ми повертаємося до суті питання чи гідні ви чогось/когось/кудись/колись? Відповідь можете дати лише ви самі. На жаль, скоріше всього ви не дасте схвальну відповідь. Такі вже ми люди, хєх. Але чим раніше ви скажете собі так, тим вам стане легше.
п.с. я все ж піду додам регалію "письменниця" в інстаграмі. додам її та з гордістю носитиму цей титул.
бо я пишу, отже я письменниця.
якщо будете мати бажання, то можете завітати до інсти:https://www.instagram.com/sssooobbbiii_?igsh=aWZ3ZWRpejY3OGRi
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
З якого моменту ти письменник/письменниця?
Відлік почато від першої написаної чи вже виданої книги? Надрукованої видавництвом чи самвидав теж рахується? З моменту того як в інстаграмі з-поміж інших рядків у профілі гордо пишеш: письменниця? Чи необхідно мати мільйон підписників та впізнаваність на вулиці? Безліч нечітких понять...
Всі ми прагнемо дострибнути до найвищих вершин власних амбіцій, щоб заслужити перед іншими, ні — перед собою це звання. Але бути людиною це відчувати сумніви. Ми живемо, щоб піддавати сумнівам смерть, рай та пекло, еліпсоїдну форму земної кулі та нас самих. Чи я хороша донька, товаришка, репетиторка, людина врешті-решт?
Нам треба схвалення, все більше та більше визнання. І наше его спрагле, щоб нарешті напитися цього напою сповна. Ненаситність як один із первісних гріхів людства.
І ось ми повертаємося до суті питання чи гідні ви чогось/когось/кудись/колись? Відповідь можете дати лише ви самі. На жаль, скоріше всього ви не дасте схвальну відповідь. Такі вже ми люди, хєх. Але чим раніше ви скажете собі так, тим вам стане легше.
п.с. я все ж піду додам регалію "письменниця" в інстаграмі. додам її та з гордістю носитиму цей титул.
бо я пишу, отже я письменниця.
якщо будете мати бажання, то можете завітати до інсти:https://www.instagram.com/sssooobbbiii_?igsh=aWZ3ZWRpejY3OGRi
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
👍2🔥2👏1
У кишенях моїх джинс повнісінько всілякої всячини. Жуйка сторічної давності, сила-силенна чеків із продуктових магазинів, складені дрібні купюри, а іноді не лише дрібні ( знайшов у себе вчора двухсотку, оце були радості повні джинси). Взагалі не визнаю ці дурнуваті гаманці. А як же хаос, який ти щодня носиш у своїх кишенях?
Хоча це певно лише у мене одна пара джинс на всі випадки життя. Тай мені так і зручно.
Але важливо пам'ятати, що у ту рідкісну пору, коли ваших джинс торкається пральний порошок, вода тридцяти градусів та нещадний залізний барабан пральної машини — слід встигнути витягнути всі дорогоцінні скарби.
До чого я веду цю нісенітницю з цими сраними джинсами?
Бо сьогодні мої кишені мене по-справжньому підвели.
Ніж у спину, чи точніше у пах, адже це була маленька передня кишенька.
Коли я заходив по Машу сьогодні ввечері — нічого не передвіщувало біди.
— Ти взяв квитки у кіно? — стурбовано сказала дівчина, бігаючи по кімнаті на шпильках. Вона перевіряла чи вмістила все необхідне в свою маленьку сумочку розміру телефона.
— Так. — гарчу, перебираючи зв'язку ключів туди-сюди в пальцях.
Дзенькіт ключів магічно впливав на мою свідомість, відволікаючи від того, аби мій терпець урвався.
— Ну і де вони?
— У кишені.
— Та там чорт ногу зломить. Вигрібай все звідти та знайди мені квитки.
Я поступово витягував вміст кишені, складаючи його собі на долоню. Раптом я помітив чек з Кфс. Я сам їв крильця з соусом барбекю два дні тому. Маша про це не знає. Вона образиться .
Я поглянув на її метання квартирою і поспішно сховав цей секретний чек у задню кишеню штанів.
— Навіщо ти назад ті бумажки кладеш? Чому не одразу в сміттєвий бак викидати? - шипіла Маша, уважно спостерігаючи за кожним моїм рухом.
Я кивнув, але все одно передбрався до сусідньої передньої кишені.
— Саш, ну тож вигрібай все! Бо будемо стояти як придурки на вході в кіно-зал, доки ти проводитимеш розкопки в своїх дебільних джинсах. Давно казала тобі все повикидувати з них, задовбав!
— Це важливий чек. — встиг сказати перше, що прийшло в голову.
— І що ж там такого важливого? — Моя анаконда зацікавилася, розтавляючи руки в боки. — Ану дай гляну.
— Ось і квитки. — переможно здіймаю догори два гладкі шматочки паперу з датою та часом сеансу.
— То шо там такого важливого? — не вгаваючи, Маша підійшла ближче і в наглу полізла в мою задню кишеню.
Я делікатно взяв її руку і пригорнув до себе.
— Ну не шизій, зай. Ми спізнемося через твої вибрики.
— Мої вибрики? Це ти поводиш себе підозріло.
— Ми йдемо в кіно чи ні?
Дівчина мовчки вийшла з квартири та пішла до ліфту. Так само мовчки минула наша дорога до кінотеатру, сеанс та дорога назад. Вона склала руки на грудях, відвертаючись від мене. Я намагався взяти її за руку кілька разів, але вона вперто ігнорувала всі спроби.
Та шо з нею не так? Треба було просто не перегиркуватися з нею і просто викинути чек у смітник. Тепер вона на мене дується через грьобані крильця.
На наступний день я чекав під її будинком із букетом червоних троянд за спиною.
Маша вийшла з під'їзду з пакетом сміття. На мить я помітив вогник щастя у її очах.
— Привіт. Це тобі. — витягаю з-за спини троянди.
— Дякую. — коротко відповіла дівчина, ставлячи пакет на асфальт та беручи до рук букет.
— Не вчасно на тебе натрапив? — спробував пожартувати, киваючи в бік пакету.
— Ну який же ти придурок, Саша. — вона ткнула букет мені у груди. Стримуючи сльози, пішла у бік сміттєвих баків.
— Ну ти нормальна? — кричу їй вслід.
— Ну невже, — вона зупинилася і продовжила з надривом у голосі, — невже, за три роки стосунків не можна запам'ятати, що я люблю лілії?
— Та чому ти з усього робиш драму? — закочую очі та цокаю язиком.
— Не знаю. — вона зробила глибокий вдих і додала: " Але я точно знаю, що нам треба розійтися, Саш".
І не обертаючись на мене, пішла далі викидати сміття.
Хоча це певно лише у мене одна пара джинс на всі випадки життя. Тай мені так і зручно.
Але важливо пам'ятати, що у ту рідкісну пору, коли ваших джинс торкається пральний порошок, вода тридцяти градусів та нещадний залізний барабан пральної машини — слід встигнути витягнути всі дорогоцінні скарби.
До чого я веду цю нісенітницю з цими сраними джинсами?
Бо сьогодні мої кишені мене по-справжньому підвели.
Ніж у спину, чи точніше у пах, адже це була маленька передня кишенька.
Коли я заходив по Машу сьогодні ввечері — нічого не передвіщувало біди.
— Ти взяв квитки у кіно? — стурбовано сказала дівчина, бігаючи по кімнаті на шпильках. Вона перевіряла чи вмістила все необхідне в свою маленьку сумочку розміру телефона.
— Так. — гарчу, перебираючи зв'язку ключів туди-сюди в пальцях.
Дзенькіт ключів магічно впливав на мою свідомість, відволікаючи від того, аби мій терпець урвався.
— Ну і де вони?
— У кишені.
— Та там чорт ногу зломить. Вигрібай все звідти та знайди мені квитки.
Я поступово витягував вміст кишені, складаючи його собі на долоню. Раптом я помітив чек з Кфс. Я сам їв крильця з соусом барбекю два дні тому. Маша про це не знає. Вона образиться .
Я поглянув на її метання квартирою і поспішно сховав цей секретний чек у задню кишеню штанів.
— Навіщо ти назад ті бумажки кладеш? Чому не одразу в сміттєвий бак викидати? - шипіла Маша, уважно спостерігаючи за кожним моїм рухом.
Я кивнув, але все одно передбрався до сусідньої передньої кишені.
— Саш, ну тож вигрібай все! Бо будемо стояти як придурки на вході в кіно-зал, доки ти проводитимеш розкопки в своїх дебільних джинсах. Давно казала тобі все повикидувати з них, задовбав!
— Це важливий чек. — встиг сказати перше, що прийшло в голову.
— І що ж там такого важливого? — Моя анаконда зацікавилася, розтавляючи руки в боки. — Ану дай гляну.
— Ось і квитки. — переможно здіймаю догори два гладкі шматочки паперу з датою та часом сеансу.
— То шо там такого важливого? — не вгаваючи, Маша підійшла ближче і в наглу полізла в мою задню кишеню.
Я делікатно взяв її руку і пригорнув до себе.
— Ну не шизій, зай. Ми спізнемося через твої вибрики.
— Мої вибрики? Це ти поводиш себе підозріло.
— Ми йдемо в кіно чи ні?
Дівчина мовчки вийшла з квартири та пішла до ліфту. Так само мовчки минула наша дорога до кінотеатру, сеанс та дорога назад. Вона склала руки на грудях, відвертаючись від мене. Я намагався взяти її за руку кілька разів, але вона вперто ігнорувала всі спроби.
Та шо з нею не так? Треба було просто не перегиркуватися з нею і просто викинути чек у смітник. Тепер вона на мене дується через грьобані крильця.
На наступний день я чекав під її будинком із букетом червоних троянд за спиною.
Маша вийшла з під'їзду з пакетом сміття. На мить я помітив вогник щастя у її очах.
— Привіт. Це тобі. — витягаю з-за спини троянди.
— Дякую. — коротко відповіла дівчина, ставлячи пакет на асфальт та беручи до рук букет.
— Не вчасно на тебе натрапив? — спробував пожартувати, киваючи в бік пакету.
— Ну який же ти придурок, Саша. — вона ткнула букет мені у груди. Стримуючи сльози, пішла у бік сміттєвих баків.
— Ну ти нормальна? — кричу їй вслід.
— Ну невже, — вона зупинилася і продовжила з надривом у голосі, — невже, за три роки стосунків не можна запам'ятати, що я люблю лілії?
— Та чому ти з усього робиш драму? — закочую очі та цокаю язиком.
— Не знаю. — вона зробила глибокий вдих і додала: " Але я точно знаю, що нам треба розійтися, Саш".
І не обертаючись на мене, пішла далі викидати сміття.
❤4
п.с. писали сьогодні в моєму Письменницькому Лігві креативні вправи
Я об'єднала два завдання в одну історію:
Завдання 1: Секрет у кишені
Треба описати як змінюється поведінка персонажа після того, як він знаходить у своїй кишені щось секретне
( так чек з кфс не супер-секрет, але я прихворіла і не хотіла писати щось напружене)
Завдання 2: Три помилки
Герой допускає три помилки, кожна все більше загострює ситуацію
п.с. п.с. не хочу витрачати багато часу на редагування тексту, але він писався за 25 хвилин під час вправ. А я маю паскудну звичку — написати непоганий текст під час вправи і довести його до пуття якось колись. Зрештою я благополучно про нього забуваю і тиша на моєму каналі триває)))
Тому буду вас мучити сирими, але неприлизаними текстами)))
Я об'єднала два завдання в одну історію:
Завдання 1: Секрет у кишені
Треба описати як змінюється поведінка персонажа після того, як він знаходить у своїй кишені щось секретне
( так чек з кфс не супер-секрет, але я прихворіла і не хотіла писати щось напружене)
Завдання 2: Три помилки
Герой допускає три помилки, кожна все більше загострює ситуацію
п.с. п.с. не хочу витрачати багато часу на редагування тексту, але він писався за 25 хвилин під час вправ. А я маю паскудну звичку — написати непоганий текст під час вправи і довести його до пуття якось колись. Зрештою я благополучно про нього забуваю і тиша на моєму каналі триває)))
Тому буду вас мучити сирими, але неприлизаними текстами)))
❤5
29.12.2025
Колись жила-була дівчина. Вона писала багато-багато історій, але не бачила в них ніякої унікальності. Вона читала книги інших письменників. Вона захоплювалася ними, задрила їм, іноді ненавиділа їх. Але насправді вона ненавиділа себе, бо не мала унікального авторського голосу. Вона була німою у своїй унікальності. Це гнітило письменницю. Одного разу до неї прийшла хрещена фея Ніссея і розповіла про письменницький курс. Дівчина була дуже вдячна хрещеній, пройшла курс і зрозуміла: вона не німа. У неї є тоненький авторський голосок, до якого вона звикла. І який вона часто ігнорувала.
п.с. часом не помічаємо нашої унікальності, тому нам треба поруч інші люди, які допоможуть нам побачити цю унікальність🫶
Колись жила-була дівчина. Вона писала багато-багато історій, але не бачила в них ніякої унікальності. Вона читала книги інших письменників. Вона захоплювалася ними, задрила їм, іноді ненавиділа їх. Але насправді вона ненавиділа себе, бо не мала унікального авторського голосу. Вона була німою у своїй унікальності. Це гнітило письменницю. Одного разу до неї прийшла хрещена фея Ніссея і розповіла про письменницький курс. Дівчина була дуже вдячна хрещеній, пройшла курс і зрозуміла: вона не німа. У неї є тоненький авторський голосок, до якого вона звикла. І який вона часто ігнорувала.
п.с. часом не помічаємо нашої унікальності, тому нам треба поруч інші люди, які допоможуть нам побачити цю унікальність🫶
💯6❤1🥴1