🇺🇦Чому теорія поколіннєвих циклів не працює в Україні
Вчора ми отримали кілька приватних запитань: чи може працювати теорія циклічної історії, описана Вільямом Штраусом та Нілом Хоу, в Україні? Коротка відповідь — ні. І ось чому.
По-перше, у нас немає навіть базових цифр для аналізу. За останніми даними, в Україні проживає 22–25 млн осіб, хоча нещодавно називалася цифра 30 млн. Статево-віковий склад населення відомий лише приблизно. Чисельність працездатного населення невідома. А чисельність населення після війни — взагалі невідома, навіть приблизно.
По-друге, в американській історії цикли відносно «внутрішні» — вони формувалися під впливом власних війн, економічних підйомів і культурних рухів. Україна більшу частину своєї історії перебувала під сильним зовнішнім тиском (Російська імперія, Австро-Угорщина, СРСР, а зараз — повномасштабна війна з Росією). Такі потужні зовнішні шоки (Голодомор, Друга світова війна, Чорнобиль, 2014 та 2022 роки) сильно «ламають» рівні 80–100-річні цикли і створюють свої, більш різкі поколіннєві розриви.
По-третє, теорія спирається на певний тип відносин між поколіннями, інституціями та суспільством, характерний для західної (особливо англо-протестантської) традиції. В українському суспільстві сильні інші фактори: пострадянська ментальність, вплив православної культури, регіональні відмінності та потужна роль зовнішньої агресії. Тому архетипи «Пророк — Мандрівник — Герой — Художник» і чотири повороти не будуть поводитися точно так само.
@paliturka / Підтримати
Вчора ми отримали кілька приватних запитань: чи може працювати теорія циклічної історії, описана Вільямом Штраусом та Нілом Хоу, в Україні? Коротка відповідь — ні. І ось чому.
По-перше, у нас немає навіть базових цифр для аналізу. За останніми даними, в Україні проживає 22–25 млн осіб, хоча нещодавно називалася цифра 30 млн. Статево-віковий склад населення відомий лише приблизно. Чисельність працездатного населення невідома. А чисельність населення після війни — взагалі невідома, навіть приблизно.
По-друге, в американській історії цикли відносно «внутрішні» — вони формувалися під впливом власних війн, економічних підйомів і культурних рухів. Україна більшу частину своєї історії перебувала під сильним зовнішнім тиском (Російська імперія, Австро-Угорщина, СРСР, а зараз — повномасштабна війна з Росією). Такі потужні зовнішні шоки (Голодомор, Друга світова війна, Чорнобиль, 2014 та 2022 роки) сильно «ламають» рівні 80–100-річні цикли і створюють свої, більш різкі поколіннєві розриви.
По-третє, теорія спирається на певний тип відносин між поколіннями, інституціями та суспільством, характерний для західної (особливо англо-протестантської) традиції. В українському суспільстві сильні інші фактори: пострадянська ментальність, вплив православної культури, регіональні відмінності та потужна роль зовнішньої агресії. Тому архетипи «Пророк — Мандрівник — Герой — Художник» і чотири повороти не будуть поводитися точно так само.
@paliturka / Підтримати
🤔18😢8❤4❤🔥3👍1👎1
🇺🇸🇺🇦Ніксон у 1990-ті роки та стратегічні провали України
Річард Ніксон, 37-й президент США, у 1990-ті роки активно писав і говорив про Україну як про стратегічно ключову пострадянську державу, яку не можна ігнорувати на користь Росії. Він підкреслював її незалежність, необхідність збалансованої політики США та ризики конфлікту з Росією. Його погляди викладені у книзі Beyond Peace («Поза миром», 1994, вийшла незадовго до смерті Ніксона 22 квітня 1994 року) і особливо у знаменитому 7-сторінковому листі президенту Біллу Клінтону від 21 березня 1994 року (розсекречено у 2023 році).
У березні 1994 року під час візиту до Києва Ніксон на спільній прес-конференції з Кравчуком заявив, що США в майбутньому можуть зіткнутися з вибором: зосереджуватися на Росії чи на Україні. Він відзначив зростання «асертивності» Росії після виборів 1993 року (включаючи вплив Жириновського) та страхи українців перед російським націоналізмом.
Ніксон також пов’язував Україну з ширшим контекстом. У меморандумі 1992 року президенту Бушу «How to Lose the Cold War» («Як програти холодну війну») він попереджав: без рішучої західної допомоги реформи в країнах колишнього СРСР проваляться. Виникне «новий, більш небезпечний деспотизм» на основі російського націоналізму, який може застосувати силу для відновлення «історичних кордонів» Росії — і це призведе до воєн на пострадянському просторі.
Результат, на думку тих, хто цитує Ніксона сьогодні: упущений шанс 1990-х зміцнити незалежну, процвітаючу та реформовану Україну як надійного партнера Заходу. Слабка економіка та вразливість зробили її легкою мішенню для російського тиску. Попередження Ніксона про «вибухонебезпечну» ситуацію, ризики ігнорування України та можливий новий деспотизм у Росії справдилися.
Однак основна вина за провал лежить на самій Україні. Леонід Кравчук (колишній партійний функціонер) не провів радикальної «шокової терапії», як у Польщі чи (частково) в Росії. Ціни лібералізували за російським зразком, а потім звинувачували Москву.
Економіка впала сильніше, ніж у багатьох сусідніх країнах: гіперінфляція, падіння ВВП, корупція, швидке зростання олігархів. Парламент (Рада) був вкрай консервативним і блокував приватизацію (Ніксон прямо про це писав у 1994-му: приватизовано лише 2–5% проти ~40% у Росії).
США та Захід вбачали в цьому відсутність політичної волі та «радянський менталітет» еліт. Кравчука критикували за політичне маневрування замість реформ. В українських елітах спостерігалися проросійські настрої, партійна еліта стрімко «перефарбувалася», вела себе аморфно і швидко корумпувалася. У підсумку Україна здавалася більш ризикованим і менш перспективним об’єктом для масштабних вкладень, ніж активно «реформована» Росія. Складалося враження, що Україна більше прагне до зближення з Росією, ніж із Заходом.
@paliturka / Підтримати
Річард Ніксон, 37-й президент США, у 1990-ті роки активно писав і говорив про Україну як про стратегічно ключову пострадянську державу, яку не можна ігнорувати на користь Росії. Він підкреслював її незалежність, необхідність збалансованої політики США та ризики конфлікту з Росією. Його погляди викладені у книзі Beyond Peace («Поза миром», 1994, вийшла незадовго до смерті Ніксона 22 квітня 1994 року) і особливо у знаменитому 7-сторінковому листі президенту Біллу Клінтону від 21 березня 1994 року (розсекречено у 2023 році).
У березні 1994 року під час візиту до Києва Ніксон на спільній прес-конференції з Кравчуком заявив, що США в майбутньому можуть зіткнутися з вибором: зосереджуватися на Росії чи на Україні. Він відзначив зростання «асертивності» Росії після виборів 1993 року (включаючи вплив Жириновського) та страхи українців перед російським націоналізмом.
Ніксон також пов’язував Україну з ширшим контекстом. У меморандумі 1992 року президенту Бушу «How to Lose the Cold War» («Як програти холодну війну») він попереджав: без рішучої західної допомоги реформи в країнах колишнього СРСР проваляться. Виникне «новий, більш небезпечний деспотизм» на основі російського націоналізму, який може застосувати силу для відновлення «історичних кордонів» Росії — і це призведе до воєн на пострадянському просторі.
Результат, на думку тих, хто цитує Ніксона сьогодні: упущений шанс 1990-х зміцнити незалежну, процвітаючу та реформовану Україну як надійного партнера Заходу. Слабка економіка та вразливість зробили її легкою мішенню для російського тиску. Попередження Ніксона про «вибухонебезпечну» ситуацію, ризики ігнорування України та можливий новий деспотизм у Росії справдилися.
Однак основна вина за провал лежить на самій Україні. Леонід Кравчук (колишній партійний функціонер) не провів радикальної «шокової терапії», як у Польщі чи (частково) в Росії. Ціни лібералізували за російським зразком, а потім звинувачували Москву.
Економіка впала сильніше, ніж у багатьох сусідніх країнах: гіперінфляція, падіння ВВП, корупція, швидке зростання олігархів. Парламент (Рада) був вкрай консервативним і блокував приватизацію (Ніксон прямо про це писав у 1994-му: приватизовано лише 2–5% проти ~40% у Росії).
США та Захід вбачали в цьому відсутність політичної волі та «радянський менталітет» еліт. Кравчука критикували за політичне маневрування замість реформ. В українських елітах спостерігалися проросійські настрої, партійна еліта стрімко «перефарбувалася», вела себе аморфно і швидко корумпувалася. У підсумку Україна здавалася більш ризикованим і менш перспективним об’єктом для масштабних вкладень, ніж активно «реформована» Росія. Складалося враження, що Україна більше прагне до зближення з Росією, ніж із Заходом.
@paliturka / Підтримати
😢19😱7❤4👎1🤔1💔1
Книжкові магазини в Європі, що торгують рідкісними антикварними виданнями, зіткнулися з несподіваним попитом. Компанії, які спеціалізуються на штучному інтелекті (ШІ), закуповують великі партії таких книг, щоб використовувати їх для навчання мовних моделей та чат-ботів.
Німецькі продавці антикварних книг обговорюють ситуацію на тематичних форумах. За їхніми словами, у деяких торговців замовляли книги на суму, що відповідає їхньому річному доходу. Крім того, у низці випадків видання знаходили нових власників, якими ніхто не цікавився протягом кількох років.
Перевагу віддають науково-популярним та академічним книгам, тоді як романи практично не купують. Розробники ШІ цілеспрямовано шукають старі книги з регіональної історії, лінгвістики, правознавства та економіки — тексти, що містять історичні мовні варіанти та стилістичні тонкощі, яких поки немає в інтернеті.
Раніше повідомлялося, що ШІ вже обробив усі цифрові текстові матеріали, які знаходяться в інтернеті у вільному доступі. Необробленими залишилися лише аналогові матеріали, тому американська технологічна компанія Anthropic у рамках секретного проєкту «Панама» скупила та відсканувала мільйони друкованих книг для навчання своїх ШІ-моделей. Для пришвидшення процесу з книг зрізали палітурки,
Торговці антикварними виданнями побоюються, що таке безцеремонне ставлення до старих книг призведе до втрати культурної спадщини.
@paliturka / Підтримати
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
😢41😱15❤6🤔4👍1🤬1💔1
🇨🇳«Коли Китай правив морями: Флотилія скарбів під троном Дракона, 1405–1433» Луїза Леватес
Якщо ви хочете зрозуміти, чому Китай так довго залишався «закритою» цивілізацією і чому саме Європа, а не Піднебесна, стала лідером епохи Великих географічних відкриттів — читайте саме цю книгу.
Це не спекулятивна теорія, а чесна, добре задокументована і дуже захоплива історія реальних подій.
У 1405–1433 роках імператор Чжу Ді (Юнле) відправив у море сім грандіозних експедицій під командуванням євнуха-адмірала Чжен Хе. Флот складався з сотень кораблів (деякі завдовжки понад 100 метрів), на борту яких було до 28 тисяч людей. Китайські «кораблі скарбів» на той момент були найбільшими і найтехнологічнішими суднами у світі.
Луїза Леватес детально описує маршрути всіх семи подорожей. Ось основні регіони та країни, які відвідала флотилія. Південно-Східна Азія: В’єтнам,
Ява та Суматра (Індонезія), Сіам (сучасний Таїланд), Борнео, Філіппіни, Шрі-Ланка (Цейлон), Індія — особливо важливий порт Калікут. Аравійський півострів і Перська затока. Східна Африка (найдальша точка): Сомалі, Кенія.
Деякі дослідники стверджують, що окремі китайські кораблі досягали берегів Австралії та Північної Америки, однак для цих тверджень немає достатніх наукових підстав.
Цілі експедицій. Не колонізація в європейському сенсі і не пошук нових земель для поселення. Головне — дипломатія та демонстрація сили («всі країни під небесами визнають владу Сина Неба»). Китайці прагнули збирати данину, розширювати торговельні зв’язки та підвищувати престиж імператора. Вони не намагалися захоплювати території чи навертати місцеве населення у свою віру.
Китайці везли шовк, фарфор, лаки та золото, а поверталися з прянощами, коштовним камінням, екзотичними тваринами (в тому числі жирафами, 🦒 яких вважали міфічним цилінем) і послами, які визнавали владу китайського імператора.
Чому все закінчилося. Після смерті імператора Юнле (1424) конфуціанські чиновники взяли гору над євнухами. Вони вважали морські експедиції дорогою витратою ресурсів, загрозою для внутрішньої стабільності та відволіканням від головної небезпеки — монголів на півночі.
Почалися жорсткі заборони на далеке плавання, флотилію розібрали, верфі закрили. Через 100 років Китай уже не мав флоту, здатного протистояти португальцям. 🇵🇹
Луїза Леватес показує цей поворотний момент дуже чітко і без зайвих фантазій. Вона пояснює, чому Китай, маючи все необхідне для створення світової морської імперії, відмовився від цього шляху.
На фото: Один із кораблів китайської флотилії в порівнянні з «Санта-Марією» — кораблем, на якому Колумб відкрив Америку. Пропорції збережено.
@paliturka / Підтримати
Якщо ви хочете зрозуміти, чому Китай так довго залишався «закритою» цивілізацією і чому саме Європа, а не Піднебесна, стала лідером епохи Великих географічних відкриттів — читайте саме цю книгу.
Це не спекулятивна теорія, а чесна, добре задокументована і дуже захоплива історія реальних подій.
У 1405–1433 роках імператор Чжу Ді (Юнле) відправив у море сім грандіозних експедицій під командуванням євнуха-адмірала Чжен Хе. Флот складався з сотень кораблів (деякі завдовжки понад 100 метрів), на борту яких було до 28 тисяч людей. Китайські «кораблі скарбів» на той момент були найбільшими і найтехнологічнішими суднами у світі.
Луїза Леватес детально описує маршрути всіх семи подорожей. Ось основні регіони та країни, які відвідала флотилія. Південно-Східна Азія: В’єтнам,
Ява та Суматра (Індонезія), Сіам (сучасний Таїланд), Борнео, Філіппіни, Шрі-Ланка (Цейлон), Індія — особливо важливий порт Калікут. Аравійський півострів і Перська затока. Східна Африка (найдальша точка): Сомалі, Кенія.
Деякі дослідники стверджують, що окремі китайські кораблі досягали берегів Австралії та Північної Америки, однак для цих тверджень немає достатніх наукових підстав.
Цілі експедицій. Не колонізація в європейському сенсі і не пошук нових земель для поселення. Головне — дипломатія та демонстрація сили («всі країни під небесами визнають владу Сина Неба»). Китайці прагнули збирати данину, розширювати торговельні зв’язки та підвищувати престиж імператора. Вони не намагалися захоплювати території чи навертати місцеве населення у свою віру.
Китайці везли шовк, фарфор, лаки та золото, а поверталися з прянощами, коштовним камінням, екзотичними тваринами (в тому числі жирафами, 🦒 яких вважали міфічним цилінем) і послами, які визнавали владу китайського імператора.
Чому все закінчилося. Після смерті імператора Юнле (1424) конфуціанські чиновники взяли гору над євнухами. Вони вважали морські експедиції дорогою витратою ресурсів, загрозою для внутрішньої стабільності та відволіканням від головної небезпеки — монголів на півночі.
Почалися жорсткі заборони на далеке плавання, флотилію розібрали, верфі закрили. Через 100 років Китай уже не мав флоту, здатного протистояти португальцям. 🇵🇹
Луїза Леватес показує цей поворотний момент дуже чітко і без зайвих фантазій. Вона пояснює, чому Китай, маючи все необхідне для створення світової морської імперії, відмовився від цього шляху.
На фото: Один із кораблів китайської флотилії в порівнянні з «Санта-Марією» — кораблем, на якому Колумб відкрив Америку. Пропорції збережено.
@paliturka / Підтримати
👍16❤5🤯2😨2
Фільм «Форрест Гамп» (1994) Роберта Земекіса сильно відрізняється від роману Вінстона Грума 1986 року. Книга — це грубувата, сатирична та абсурдна плутівська історія, повна чорного гумору й цинізму. Фільм перетворив її на сентиментальну історію про невинного «простака», який мимоволі стає свідком ключових подій американської історії XX століття.
У книзі Форрест — величезний хлопець (близько 2 метрів зростом і приблизно 110 кг у 16 років). Він ідіот-савант: геній у математиці, фізиці, шахах і музиці. Водночас він агресивний, часто лається матом, курить траву, має багато сексуальних зв’язків, може бути жорстоким і грає в рок-гурті. Не святий і не такий «чистий», як у фільмі.
У фільмі він звичайної статури (Том Хенкс). Чистий, добрий, наївний і майже святий «простак». Немає лайки, наркотиків і агресії. У дитинстві в нього проблеми з ногами та ортопедичні скоби (це повністю вигадка сценаристів).
Фраза про коробку шоколадок:
• Фільм: «Життя — як коробка шоколадок. Ніколи не знаєш, що попадеться».
• Книга: «Бути ідіотом — не коробка шоколадок».
Вінстон Грум, автор, загалом схвалив фільм і сказав, що суть персонажа (людську гідність людини, яку всі вважають «ідіотом») зберегли. Але книга — це зовсім інша історія: більш жорстка, абсурдна, сатирична і подекуди шокуюча. Фільм зробив з неї універсальну історію про добро, любов та американську історію. 🇺🇸
Є сиквел книги — Gump & Co. (1995), де пригоди тривають ще безглуздіше. Але це вже інша історія.
@paliturka / Підтримати
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
👍34😱3💔3❤2❤🔥1
🇺🇦Книга першого посла України в Москві: гіркий розбір стратегічних провалів перших років незалежності
Книга Володимира Крижанівського «Ми знову здобули державність. Спогади першого посла незалежної України в Росії» (2021) — це жорсткий, місцями гіркий аналіз перших кроків незалежної України, написаний людиною, яка була там: депутатом Верховної Ради I скликання, учасником Біловезької пущі та першим послом у Москві (1992–1994).
Червоною ниткою через книгу проходить думка про неминучість конфлікту з імперською Росією. Але Крижанівський не звалює все на «підступного сусіда». Він прямо називає помилки самої України — ті, які, на його думку, зробили майбутні проблеми передбачуваними й частково рукотворними. Ось головні з них, які він виокремлює з позиції безпосереднього учасника подій.
1. Біловезька пуща — «величезна помилка» та «величезна дурниця»
Це центральний і найболючіший момент книги та подальших інтерв’ю автора.
Україна вже мала Декларацію про суверенітет і провела референдум (навіть у Криму — 54 % за незалежність). На думку Крижанівського, нам не потрібен був цей документ. Він був потрібен тільки Єльцину — щоб прийти в Кремль і «показати Горбачову». Беручи участь у Біловезькій пущі, українці: фактично допомогли Єльцину захопити владу в Москві («Це ми, по суті, зробили Єльцина володарем Росії»).
мало не підписали нову реальну союзну угоду (за словами упорядника книги Ігоря Стамбола, «лише дивом не було підписано нової реальної союзної угоди»);
2. Створення територіальної армії в Криму
Ще одна «величезна дурниця», яку Крижанівський називає прямо:
Прив’язавши армію до місцевого населення, Україна сама створила умови для майбутньої сепаратизації та анексії. Це була помилка, яку автор вважає принциповою й непростимою.
3. Загальна наївність і низька якість еліти.
Крижанівський пише про «провінціалізм» і «кочубеївщину» частини української еліти, яка звикла дивитися на Москву. Він зазначає, що багато хто в 90-ті не розумів: Росія — це не просто «братній народ», а імперія, для якої незалежна Україна — екзистенційна загроза.
Мир з Росією завжди був тимчасовим. Єльцин не напав на Україну в 90-ті значною мірою тому, що в Росії була глибока криза (нафта по 10–12 доларів за барель). Якби на місці Єльцина опинилася більш жорстка й рішуча людина (або якби вони помінялися місцями з Путіним), війна могла початися значно раніше.
Головний урок книги.
Крижанівський не ідеалізує 90-ті й не шукає виправдань. Він прямо каже: «Ми набили тисячі ґуль, щоб здобути досвід. Ми зробили багато помилок». Але ці помилки мали ціну — вони зміцнили реваншистські настрої в Росії та послабили позиції України.
@paliturka / Підтримати
Книга Володимира Крижанівського «Ми знову здобули державність. Спогади першого посла незалежної України в Росії» (2021) — це жорсткий, місцями гіркий аналіз перших кроків незалежної України, написаний людиною, яка була там: депутатом Верховної Ради I скликання, учасником Біловезької пущі та першим послом у Москві (1992–1994).
Червоною ниткою через книгу проходить думка про неминучість конфлікту з імперською Росією. Але Крижанівський не звалює все на «підступного сусіда». Він прямо називає помилки самої України — ті, які, на його думку, зробили майбутні проблеми передбачуваними й частково рукотворними. Ось головні з них, які він виокремлює з позиції безпосереднього учасника подій.
1. Біловезька пуща — «величезна помилка» та «величезна дурниця»
Це центральний і найболючіший момент книги та подальших інтерв’ю автора.
«Нашою величезною помилкою стала активна участь у Біловежжі. Я був там особисто. І після багаторічних роздумів зрозумів, що ми помилилися. Нам не треба було там бути.»
Україна вже мала Декларацію про суверенітет і провела референдум (навіть у Криму — 54 % за незалежність). На думку Крижанівського, нам не потрібен був цей документ. Він був потрібен тільки Єльцину — щоб прийти в Кремль і «показати Горбачову». Беручи участь у Біловезькій пущі, українці: фактично допомогли Єльцину захопити владу в Москві («Це ми, по суті, зробили Єльцина володарем Росії»).
мало не підписали нову реальну союзну угоду (за словами упорядника книги Ігоря Стамбола, «лише дивом не було підписано нової реальної союзної угоди»);
2. Створення територіальної армії в Криму
Ще одна «величезна дурниця», яку Крижанівський називає прямо:
«А ще ми вчинили величезну дурницю, коли зробили територіальну армію в Криму. Цього не можна було робити в жодному разі. У Криму військо не мало бути прив’язане, як ми його прив’язали, й військові стали населенням півострова.»
Прив’язавши армію до місцевого населення, Україна сама створила умови для майбутньої сепаратизації та анексії. Це була помилка, яку автор вважає принциповою й непростимою.
3. Загальна наївність і низька якість еліти.
Крижанівський пише про «провінціалізм» і «кочубеївщину» частини української еліти, яка звикла дивитися на Москву. Він зазначає, що багато хто в 90-ті не розумів: Росія — це не просто «братній народ», а імперія, для якої незалежна Україна — екзистенційна загроза.
Мир з Росією завжди був тимчасовим. Єльцин не напав на Україну в 90-ті значною мірою тому, що в Росії була глибока криза (нафта по 10–12 доларів за барель). Якби на місці Єльцина опинилася більш жорстка й рішуча людина (або якби вони помінялися місцями з Путіним), війна могла початися значно раніше.
Головний урок книги.
Крижанівський не ідеалізує 90-ті й не шукає виправдань. Він прямо каже: «Ми набили тисячі ґуль, щоб здобути досвід. Ми зробили багато помилок». Але ці помилки мали ціну — вони зміцнили реваншистські настрої в Росії та послабили позиції України.
@paliturka / Підтримати
😢15🤔10❤5🙈1
🇺🇸Раптово помер впливовий сенатор США Ліндсі Грем
Він був неоднозначним політиком, і ми вирішили згадати про нього нарисом про важливу книгу «The Corruption of Lindsey Graham» Вільяма Салетана (2023), яка показує занепад не лише сенатора, а й політичних інститутів США.
Автор використовує Грема як яскравий приклад того, як Республіканська партія поступово здалася Дональду Трампу та авторитарним тенденціям. Салетан показує еволюцію Грема поетапно. У 2015–на початку 2016 року сенатор був одним із найрізкіших критиків Трампа: називав його «куком», «демагогом», «расистським ксенофобом» і заявляв, що краще програти без Трампа, ніж перемогти з ним.
Після перемоги Трампа на виборах Грем почав шукати з ним спільну мову — насамперед із зовнішньої політики. Поступово, крок за кроком, він переходив від критики до захисту, від захисту — до виправдання і нападок на тих, хто розслідував Трампа (імпічменти, 6 січня).
Книга поділена на глави, де простежується цей шлях: від «моральної ясності» до «найкращого друга Трампа», зсуву влади, «внутрішніх ворогів», першого імпічменту, 6 січня і повернення Трампа як центральної фігури партії.
Головний тезис: Трамп діяв як повільна отрута.🦂 Грем та інші республіканці бачили небезпеку, але щоразу знаходили раціоналізації — заради впливу, виживання чи збереження влади. У підсумку партійні інститути та норми опинилися підпорядкованими одній людині.
У будь-якому разі робота Салетана — корисний матеріал для розуміння, як публічний політик може поступово змінювати принципи під тиском обставин та партійної лояльності. Вона вийшла у 2023 році і не стосується пізніших подій, але залишається одним із найдетальніших розборів цього політичного перетворення.
🇺🇦Позиція Грема щодо України була загалом проукраїнською протягом багатьох років, але в 2025-му вона стала більш прагматичною і обережною під впливом Трампа. У 2026 році він знову активізувався як союзник України, особливо в питаннях санкцій та військово-технічного співробітництва.
@paliturka / Підтримати
Він був неоднозначним політиком, і ми вирішили згадати про нього нарисом про важливу книгу «The Corruption of Lindsey Graham» Вільяма Салетана (2023), яка показує занепад не лише сенатора, а й політичних інститутів США.
Автор використовує Грема як яскравий приклад того, як Республіканська партія поступово здалася Дональду Трампу та авторитарним тенденціям. Салетан показує еволюцію Грема поетапно. У 2015–на початку 2016 року сенатор був одним із найрізкіших критиків Трампа: називав його «куком», «демагогом», «расистським ксенофобом» і заявляв, що краще програти без Трампа, ніж перемогти з ним.
Після перемоги Трампа на виборах Грем почав шукати з ним спільну мову — насамперед із зовнішньої політики. Поступово, крок за кроком, він переходив від критики до захисту, від захисту — до виправдання і нападок на тих, хто розслідував Трампа (імпічменти, 6 січня).
Книга поділена на глави, де простежується цей шлях: від «моральної ясності» до «найкращого друга Трампа», зсуву влади, «внутрішніх ворогів», першого імпічменту, 6 січня і повернення Трампа як центральної фігури партії.
Головний тезис: Трамп діяв як повільна отрута.
У будь-якому разі робота Салетана — корисний матеріал для розуміння, як публічний політик може поступово змінювати принципи під тиском обставин та партійної лояльності. Вона вийшла у 2023 році і не стосується пізніших подій, але залишається одним із найдетальніших розборів цього політичного перетворення.
🇺🇦Позиція Грема щодо України була загалом проукраїнською протягом багатьох років, але в 2025-му вона стала більш прагматичною і обережною під впливом Трампа. У 2026 році він знову активізувався як союзник України, особливо в питаннях санкцій та військово-технічного співробітництва.
@paliturka / Підтримати
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
💔26🤔10❤5😱5👍3🤮1
🇫🇷Немеркнуча французька класика. «Засуджений до смерті втік, або Дух віє, де хоче»
У 1956 році Робер Брессон зняв фільм, який досі вважається одним із найчистіших і найпронизливіших творів світового кіно — «Засуджений до смерті втік, або Дух віє, де хоче».
В основі — реальна історія лейтенанта Андре Девіньї, бійця французького Опору. У квітні 1943 року гестапо заарештувало його в Аннемассі. Після тортур і допитів — в’язниця Монлюк у Ліоні, смертний вирок.
Більше чотирьох місяців в одиночній камері він готував втечу: плів мотузку з простирадл і одягу, виточував гачки з заліза, розбирав важкі дерев’яні двері міліметр за міліметром, вивчав кожен звук і крок охоронців. У ніч на 25 серпня 1943 року Девіньї разом із співкамерником здійснив те, що вважалося неможливим.
Девіньї описав свій досвід у спогадах «Un condamné à mort s’est échappé» (українською — «Засуджений до смерті втік»), які вийшли того ж 1956 року. Книга написана сухо й точно, без найменшого пафосу — як технічний звіт про виживання та боротьбу з відчаєм. Саме цю книгу Брессон поклав в основу сценарію. Він особисто радився з Девіньї, знімав у реальній в’язниці (або її максимально точній реконструкції) і довірив головну роль непрофесійному акторові — студентові Франсуа Летер’є.
Брессон зробив аскетичний шедевр, де напруга народжується не з динамічної дії, а зі звуку: скрегіт металу, краплі води, віддалені кроки, дихання людини в темряві. Великі плани рук, що працюють у повній тиші. Майже повна відсутність музики — лише «Kyrie» Моцарта в ключові моменти. Друга частина назви фільму — пряма цитата з Євангелія від Івана: «Дух віє, де хоче…». І в цій картині справді відчувається дихання чогось більшого, ніж просто історія втечі.
Якщо ви ще не читали книгу Девіньї і не бачили фільм Брессона — саме час. Це одна з тих рідкісних історій, які не старіють.
@paliturka / Підтримати
У 1956 році Робер Брессон зняв фільм, який досі вважається одним із найчистіших і найпронизливіших творів світового кіно — «Засуджений до смерті втік, або Дух віє, де хоче».
В основі — реальна історія лейтенанта Андре Девіньї, бійця французького Опору. У квітні 1943 року гестапо заарештувало його в Аннемассі. Після тортур і допитів — в’язниця Монлюк у Ліоні, смертний вирок.
Більше чотирьох місяців в одиночній камері він готував втечу: плів мотузку з простирадл і одягу, виточував гачки з заліза, розбирав важкі дерев’яні двері міліметр за міліметром, вивчав кожен звук і крок охоронців. У ніч на 25 серпня 1943 року Девіньї разом із співкамерником здійснив те, що вважалося неможливим.
Девіньї описав свій досвід у спогадах «Un condamné à mort s’est échappé» (українською — «Засуджений до смерті втік»), які вийшли того ж 1956 року. Книга написана сухо й точно, без найменшого пафосу — як технічний звіт про виживання та боротьбу з відчаєм. Саме цю книгу Брессон поклав в основу сценарію. Він особисто радився з Девіньї, знімав у реальній в’язниці (або її максимально точній реконструкції) і довірив головну роль непрофесійному акторові — студентові Франсуа Летер’є.
Брессон зробив аскетичний шедевр, де напруга народжується не з динамічної дії, а зі звуку: скрегіт металу, краплі води, віддалені кроки, дихання людини в темряві. Великі плани рук, що працюють у повній тиші. Майже повна відсутність музики — лише «Kyrie» Моцарта в ключові моменти. Друга частина назви фільму — пряма цитата з Євангелія від Івана: «Дух віє, де хоче…». І в цій картині справді відчувається дихання чогось більшого, ніж просто історія втечі.
Якщо ви ще не читали книгу Девіньї і не бачили фільм Брессона — саме час. Це одна з тих рідкісних історій, які не старіють.
@paliturka / Підтримати
❤18👍11⚡2🤩2
🇺🇦База народної мудрості
В Україні з’явилася нова відкрита база народної мудрості verba. Автори платформи вирішили зібрати в одному цифровому корпусі українські прислів’я та приказки, які раніше були розпорошені по старих книгах і сканах.
Пареміологія — це розділ фольклористики та мовознавства, що вивчає прислів’я, приказки та інші короткі народні вислови, в яких у стислій образній формі передається життєвий досвід, моральні настанови та світогляд народу.
Фундаментом платформи стали оцифровані збірки видатних діячів та інституцій: «Галицькі приповідки і загадки» Григорія Ількевича 1841 року, фундаментальна праця Матвія Номиса «Українські приказки, прислів’я і таке інше» 1864 року, тритомне видання «Галицько-руських народних приповідок» Івана Франка, випущене Науковим товариством імені Шевченка у 1901–1910 роках, академічна збірка Видавництва АН УРСР 1961 року, а також репринт «Практичного російсько-українського словника приказок» Г. Млодзинського.
Загалом у корпусі зібрано майже сорок дев’ять тисяч записів, що охоплюють період понад сто вісімдесят років.
Тепер у базі можна шукати вирази не лише за окремими словами, а й за змістом завдяки семантичному пошуку на основі штучного інтелекту. Кожен запис містить оригінальний текст зі старовинним правописом, сучасну нормовану версію та тематичну розмітку. Для зручності передбачено режим вільного перегляду, а також можливість зберігати улюблені вирази. Крім того, платформа дозволяє створювати візуальні картки для поширення прислів’їв.
Таким чином, значна частина української народної мудрості, яка раніше була доступна лише в паперовому вигляді, тепер зібрана в одному місці з сучасними інструментами пошуку та повністю відкрита для всіх.
Ми переглянули ці прислів’я. Більшість із цих висловів — це класичний грубуватий народний гумор XIX століття. Вони часто побудовані на іронії, абсурді або дуже прямолінійних порівняннях. Наприклад:
«Наговорив такого, що як би дав псу з’їсти, то би здох.» (Франко, 1901)
«Не кажи дурному перднути, бо він ся вс-е.» (Франко, 1901)
«Ото-то горе, що риба в морі!» (Бобкова)
@paliturka / Підтримати
В Україні з’явилася нова відкрита база народної мудрості verba. Автори платформи вирішили зібрати в одному цифровому корпусі українські прислів’я та приказки, які раніше були розпорошені по старих книгах і сканах.
Пареміологія — це розділ фольклористики та мовознавства, що вивчає прислів’я, приказки та інші короткі народні вислови, в яких у стислій образній формі передається життєвий досвід, моральні настанови та світогляд народу.
Фундаментом платформи стали оцифровані збірки видатних діячів та інституцій: «Галицькі приповідки і загадки» Григорія Ількевича 1841 року, фундаментальна праця Матвія Номиса «Українські приказки, прислів’я і таке інше» 1864 року, тритомне видання «Галицько-руських народних приповідок» Івана Франка, випущене Науковим товариством імені Шевченка у 1901–1910 роках, академічна збірка Видавництва АН УРСР 1961 року, а також репринт «Практичного російсько-українського словника приказок» Г. Млодзинського.
Загалом у корпусі зібрано майже сорок дев’ять тисяч записів, що охоплюють період понад сто вісімдесят років.
Тепер у базі можна шукати вирази не лише за окремими словами, а й за змістом завдяки семантичному пошуку на основі штучного інтелекту. Кожен запис містить оригінальний текст зі старовинним правописом, сучасну нормовану версію та тематичну розмітку. Для зручності передбачено режим вільного перегляду, а також можливість зберігати улюблені вирази. Крім того, платформа дозволяє створювати візуальні картки для поширення прислів’їв.
Таким чином, значна частина української народної мудрості, яка раніше була доступна лише в паперовому вигляді, тепер зібрана в одному місці з сучасними інструментами пошуку та повністю відкрита для всіх.
Ми переглянули ці прислів’я. Більшість із цих висловів — це класичний грубуватий народний гумор XIX століття. Вони часто побудовані на іронії, абсурді або дуже прямолінійних порівняннях. Наприклад:
«Наговорив такого, що як би дав псу з’їсти, то би здох.» (Франко, 1901)
«Не кажи дурному перднути, бо він ся вс-е.» (Франко, 1901)
«Ото-то горе, що риба в морі!» (Бобкова)
@paliturka / Підтримати
👍18❤8🤡3🔥1
🇺🇦Українська політична економія: перші десять років | Роберт С. Кравчук.
Українська влада не хотіла створювати інститути незалежної держави - це один із центральних аргументів книги Роберта Кравчука Ukrainian Political Economy: The First Ten Years.
Кравчук підкреслює: Україна у 1991 році не успадкувала готову незалежну державу. Вона отримала лише уламки радянської системи, які потрібно було терміново перебудовувати під нові завдання. Ця перебудова затягнулася на все десятиліття і стала однією з головних причин економічного провалу.😡
У 1991 році в України не було:
Власного центрального банку.
Нормальної казначейської системи.
Ефективної податкової адміністрації.
Механізмів контролю над державними фінансами.
Чіткого розподілу повноважень між президентом, урядом і Верховною Радою.
Все це доводилося створювати «на ходу», паралельно з економічною кризою.
Держава була слабкою і фрагментованою. Роберт Кравчук описує українську державу 1990-х як слабку, роздроблену і нездатну проводити послідовну політику. Конкретні прояви:
Стара номенклатура залишилася при владі. Леонід Кравчук та багато регіональних еліт були колишніми комуністами. Вони не були зацікавлені у швидких радикальних реформах — їм потрібен був час, щоб адаптуватися до ринку і зберегти вплив.
Регіональні клани та «хижацький капіталізм». Уже в середині 1990-х почали формуватися регіональні групи впливу, які захоплювали активи і блокували реформи, якщо ті загрожували їхнім інтересам.
Відсутність ефективної бюрократії. Державний апарат був роздутим, корумпованим і некомпетентним у ринкових питаннях.
Як це проявлялося за періодами (за книгою)
1991–1994 (Кравчук): Майже повна відсутність інтересу до інституційного будівництва. Головна мета — політичне виживання. Економічні реформи відкладалися. Результат — гіперінфляція 1993 року та глибокий спад.📉
1994–2001 (Кучма): Реформи почалися (стабілізація гривні, деяка лібералізація), але інститути залишалися слабкими. Фіскальна реформа йшла важко, податкову систему не вдалося зробити ефективною, приватизація проходила в інтересах еліт, а не держави.
У результаті Україна отримала «хижацький капіталізм» (predatory capitalism) — коли нові власники та регіональні клани використовували слабку державу у своїх інтересах, а не для розвитку країни.
Книга Роберта С. Кравчука Ukrainian Political Economy: The First Ten Years вийшла у 2002 році у видавництві Palgrave Macmillan (Нью-Йорк, США). Роберт С. Кравчук (Robert S. Kravchuk) — доцент (Associate Professor) у Школі публічних та екологічних справ Індіанського університету (Indiana University, США). На жаль, українською мовою книга перекладена не була.
@paliturka / Підтримати
Українська влада не хотіла створювати інститути незалежної держави - це один із центральних аргументів книги Роберта Кравчука Ukrainian Political Economy: The First Ten Years.
Кравчук підкреслює: Україна у 1991 році не успадкувала готову незалежну державу. Вона отримала лише уламки радянської системи, які потрібно було терміново перебудовувати під нові завдання. Ця перебудова затягнулася на все десятиліття і стала однією з головних причин економічного провалу.
У 1991 році в України не було:
Власного центрального банку.
Нормальної казначейської системи.
Ефективної податкової адміністрації.
Механізмів контролю над державними фінансами.
Чіткого розподілу повноважень між президентом, урядом і Верховною Радою.
Все це доводилося створювати «на ходу», паралельно з економічною кризою.
Держава була слабкою і фрагментованою. Роберт Кравчук описує українську державу 1990-х як слабку, роздроблену і нездатну проводити послідовну політику. Конкретні прояви:
Стара номенклатура залишилася при владі. Леонід Кравчук та багато регіональних еліт були колишніми комуністами. Вони не були зацікавлені у швидких радикальних реформах — їм потрібен був час, щоб адаптуватися до ринку і зберегти вплив.
Регіональні клани та «хижацький капіталізм». Уже в середині 1990-х почали формуватися регіональні групи впливу, які захоплювали активи і блокували реформи, якщо ті загрожували їхнім інтересам.
Відсутність ефективної бюрократії. Державний апарат був роздутим, корумпованим і некомпетентним у ринкових питаннях.
Як це проявлялося за періодами (за книгою)
1991–1994 (Кравчук): Майже повна відсутність інтересу до інституційного будівництва. Головна мета — політичне виживання. Економічні реформи відкладалися. Результат — гіперінфляція 1993 року та глибокий спад.
1994–2001 (Кучма): Реформи почалися (стабілізація гривні, деяка лібералізація), але інститути залишалися слабкими. Фіскальна реформа йшла важко, податкову систему не вдалося зробити ефективною, приватизація проходила в інтересах еліт, а не держави.
У результаті Україна отримала «хижацький капіталізм» (predatory capitalism) — коли нові власники та регіональні клани використовували слабку державу у своїх інтересах, а не для розвитку країни.
Книга Роберта С. Кравчука Ukrainian Political Economy: The First Ten Years вийшла у 2002 році у видавництві Palgrave Macmillan (Нью-Йорк, США). Роберт С. Кравчук (Robert S. Kravchuk) — доцент (Associate Professor) у Школі публічних та екологічних справ Індіанського університету (Indiana University, США). На жаль, українською мовою книга перекладена не була.
@paliturka / Підтримати
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
😢15❤4🤔4👍1💔1
У Києві та інших містах розпочалась акція протесту проти рішення Зеленського звільнити Федорова з посади міністра оборони
Як ви помітили, останніми тижнями ми опублікували кілька дописів про книги з історії України перших років незалежності. Саме в той період були допущені основні помилки в державному будівництві, які мали тяжкі наслідки. Однак, якщо ми уважніше придивимося до того періоду, то побачимо, що українське суспільство спало, а егоїстичні та швидко корумповані «еліти» діяли.
Тому ми не вважаємо себе вправі залишатися осторонь від поточних подій. Помилки дорого коштують — платити за них доводиться кров'ю.
@paliturka / Підтримати
Як ви помітили, останніми тижнями ми опублікували кілька дописів про книги з історії України перших років незалежності. Саме в той період були допущені основні помилки в державному будівництві, які мали тяжкі наслідки. Однак, якщо ми уважніше придивимося до того періоду, то побачимо, що українське суспільство спало, а егоїстичні та швидко корумповані «еліти» діяли.
Тому ми не вважаємо себе вправі залишатися осторонь від поточних подій. Помилки дорого коштують — платити за них доводиться кров'ю.
@paliturka / Підтримати
❤65👍16💯5👌1🕊1
🇨🇳Глобальний зсув. Китай обігнав США за рівнем позитивного сприйняття у більшості країн світу
У понад 130 країнах медіанний рівень схвалення керівництва Китаю становив 36 %, тоді як США — лише 31 %. Це найбільша перевага Китаю за майже 20 років спостережень.Несхвалення керівництва США досягло рекордних 48 %, у Китаю залишилося на рівні близько 37 %.
Серед країн, де Китай тепер оцінюють вище, опинилися навіть традиційні союзники США — Велика Британія, Канада, Франція, Німеччина та інші. США зберігають перевагу лише в меншості держав, зокрема в Японії, Південній Кореї, Індії, Філіппінах, Ізраїлі та Польщі.
США поступово втрачають своє традиційне домінування у здатності залучати симпатії та формувати міжнародний порядок денний. Китай отримує наративну перевагу: його модель «взаємної вигоди» та невтручання сприймається багатьма країнами як більш передбачувана і менш нав’язлива.
✔️ Хто передбачив цей зсув?
1. Джозеф Най (Joseph Nye) Найавторитетніший експерт із цього питання. Саме він наприкінці 1980-х запровадив поняття «м’яка сила» (soft power). Ще під час першого президентства Трампа Най неодноразово попереджав, що політика «Америка передусім», тиск на союзників і зневага до цінностей руйнують американську привабливість. У 2025 році, вже в другий термін Трампа, він прямо заявив, що президент «ліквідує резерви американської м’якої сили». Його прогнози виявилися одними з найточніших.
2. Кішор Махбубані (Kishore Mahbubani) Колишній сингапурський дипломат і один із найвідоміших азійських інтелектуалів. Понад 15–20 років він послідовно стверджував, що епоха західного (передусім американського) домінування завершується, а «азійський вік» настає. Махбубані критикував американську самовпевненість і відсутність довгострокової стратегії щодо Китаю, передбачаючи, що саме помилки США прискорять відносний підйом Пекіна та падіння американського іміджу у світі.
3. Китайський офіційний і експертний дискурс З кінця 2010-х років у Китаї активно просувається формула «Схід піднімається, Захід хилиться до занепаду». Китайські аналітики та державні ЗМІ давно розглядали внутрішні проблеми США, політичну поляризацію, ставлення до союзників і перший термін Трампа як ознаки структурного занепаду американської м’якої сили. Другий термін Трампа вони сприйняли як підтвердження та прискорення цього тренду.
🇺🇦Що це означає для України?
На жаль, Україна допустила низку грубих помилок у відносинах із Китаєм. Варто згадати, як колишній секретар Ради національної безпеки Олексій Данілов у Facebook матом послав китайського спецпосланця з питань врегулювання в Україні. Або як президент Зеленський назвав «проросійським» мирний план, запропонований Китаєм і Бразилією.
Україна більше не може дозволити собі таке зневажливе ставлення до країни, яка поступово стає наймогутнішою у світі. З Китаєм необхідно розпочати послідовний, прагматичний і продуманий дипломатичний діалог.
@paliturka / Підтримати
У понад 130 країнах медіанний рівень схвалення керівництва Китаю становив 36 %, тоді як США — лише 31 %. Це найбільша перевага Китаю за майже 20 років спостережень.Несхвалення керівництва США досягло рекордних 48 %, у Китаю залишилося на рівні близько 37 %.
Серед країн, де Китай тепер оцінюють вище, опинилися навіть традиційні союзники США — Велика Британія, Канада, Франція, Німеччина та інші. США зберігають перевагу лише в меншості держав, зокрема в Японії, Південній Кореї, Індії, Філіппінах, Ізраїлі та Польщі.
США поступово втрачають своє традиційне домінування у здатності залучати симпатії та формувати міжнародний порядок денний. Китай отримує наративну перевагу: його модель «взаємної вигоди» та невтручання сприймається багатьма країнами як більш передбачувана і менш нав’язлива.
1. Джозеф Най (Joseph Nye) Найавторитетніший експерт із цього питання. Саме він наприкінці 1980-х запровадив поняття «м’яка сила» (soft power). Ще під час першого президентства Трампа Най неодноразово попереджав, що політика «Америка передусім», тиск на союзників і зневага до цінностей руйнують американську привабливість. У 2025 році, вже в другий термін Трампа, він прямо заявив, що президент «ліквідує резерви американської м’якої сили». Його прогнози виявилися одними з найточніших.
2. Кішор Махбубані (Kishore Mahbubani) Колишній сингапурський дипломат і один із найвідоміших азійських інтелектуалів. Понад 15–20 років він послідовно стверджував, що епоха західного (передусім американського) домінування завершується, а «азійський вік» настає. Махбубані критикував американську самовпевненість і відсутність довгострокової стратегії щодо Китаю, передбачаючи, що саме помилки США прискорять відносний підйом Пекіна та падіння американського іміджу у світі.
3. Китайський офіційний і експертний дискурс З кінця 2010-х років у Китаї активно просувається формула «Схід піднімається, Захід хилиться до занепаду». Китайські аналітики та державні ЗМІ давно розглядали внутрішні проблеми США, політичну поляризацію, ставлення до союзників і перший термін Трампа як ознаки структурного занепаду американської м’якої сили. Другий термін Трампа вони сприйняли як підтвердження та прискорення цього тренду.
🇺🇦Що це означає для України?
На жаль, Україна допустила низку грубих помилок у відносинах із Китаєм. Варто згадати, як колишній секретар Ради національної безпеки Олексій Данілов у Facebook матом послав китайського спецпосланця з питань врегулювання в Україні. Або як президент Зеленський назвав «проросійським» мирний план, запропонований Китаєм і Бразилією.
Україна більше не може дозволити собі таке зневажливе ставлення до країни, яка поступово стає наймогутнішою у світі. З Китаєм необхідно розпочати послідовний, прагматичний і продуманий дипломатичний діалог.
@paliturka / Підтримати
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
❤11💯9👎6👍3