Сьогодні заплануй щось приємне на завтра, навіть дрібницю. Очікування хорошого само по собі трохи піднімає настрій, ще до того, як подія відбудеться

«Добро починається з кожного з нас»

«Не кожна наша дія повинна мати значення. Проте кожна наша дія може мати значення»
– Даша Чиркова, тренерка зІ щастя

Не кожна різка думка про себе — правда. Іноді це просто втомлений мозок говорить голосніше, ніж зазвичай

30 жовтня – Хто отримає левʼячу долю?

«І хіба не сором, що відкладаєш для себе лиш залишки життя, а для свого вдосконалення приберігаєш лише той час, що не годиться для чогось іншого?»
– Сенека «Про короткочасність життя»

В одному листі Сенека розказав історію про Александра Македонського. Коли полководець завойовував нові землі, деякі країни пропонували йому обмін»: частину своїх територій віддавали у володіння Македонському, сподіваючись, що решти він не чіпатиме. На це Александр відповідав: він прийшов в Азію не для того, щоб приймати все, що йому дадуть, натомість східні царі мають прийняти все, що він їм залишить. За Сенекою, ми так само маємо сприймати філософію у своєму житті. Вона не повинна задовольнятися тим часом і силами, які залишилися в нас від інших справ. Навпаки: ми маємо ощадливо виділяти той час, що залишився після вивчення філософії, іншим справам. Якщо ми так прагнемо самовдосконалення, то чому приділяємо читанню лише кілька хвилин перед тим, як вимкнути світло й лягти спати? Чому вісім-десять годин посередині дня витрачаємо на роботу в офісі, на зустрічі й наради, але й хвилини не можемо виділити на роздуми над глобальними питаннями? Середньостатистичний американець десь знаходить двадцять вісім годин на тиждень на перегляд телевізійних програм, але запитайте в нього, чи має час вивчати філософію, і він відповість, що надто зайнятий.

«Є велика ймовірність, що в тобі обожнюють те, що ти вважаєш недоліками»

Я прочитав один із найкращих романів не лише цього року, але й, мабуть, у своєму житті.

Це новий роман Артема Чеха «Ми тебе не чекали» про військового-художника Івана Труша, який якимось дивом виживає на фронті в бою, де гине весь його підрозділ. Проте, опритомнівши в госпіталі, він дізнається з новин, що його теж вважають загиблим, і вирішує нічого не спростовувати, а подивитися, що відбуватиметься далі.

Чесно кажучи, під час читання я був у захваті від того, наскільки точно написаний цей роман. За перший день прочитав більше половини книги й буквально не міг відірватися. І це попри те, що книга важка й болюча. А коли дочитав її на третій день, відчув справжній шок від того, як усе завершилося і які акценти розставляє фінал. Це видатна робота. Без перебільшень.

Роман складається з трьох частин. У першій ми опиняємося на війні – причому безпосередньо на передовій, на самісінькому нулі. Це надзвичайне відчуття занурення. Наче «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова – тільки в прозі. Те, як Артем Чех описує цей досвід зсередини, відчувається буквально фізично. Він знає, про що пише, бо сам там був. Це не спостереження збоку і не спроба уявити досвід людини, яка пройшла через цю м’ясорубку, захищаючи Місто. І ми навіть знаємо, яке саме, хоча його назва в цьому романі не відіграє жодної ролі. Відчуття м’ясорубки, перебування на межі смерті, фізичне й психологічне виснаження. Усе це передано настільки переконливо, що часом стає нестерпно.

Але далі роман робить дуже цікавий поворот. Ми опиняємось в третій частині, що спочатку здається одруківкою видавництва, а в фіналі – все прояснюється і викликає мурахи. Коли головний герой, Іван Труш, опиняється в ситуації, коли його фактично оголошують загиблим і вирішує нікому про це не повідомляти, дія роману переноситься до Києва.

Спочатку він навіть насолоджується цією новою свободою. Можливістю побути людиною, якій ніхто нічого не винен і від якої ніхто нічого не очікує. Він тиняється вулицями Києва, намагається купити собі одяг, живе на орендованій квартирі, п'є, згадує знайомі місця, не впізнає інші та помічає зміни, які відбулися за час його відсутності. Наче повернувся у власне життя, але вже не відчувається своїм. Наче більше не має в ньому свого місця.

Перша велика тема роману – посмертна пам'ять. Іван фантазує про те, як його оплакуватимуть. Як люди писатимуть красиві публікації, згадуватимуть найкращі моменти, прикрашатимуть минуле, клястимуться в любові, як називатимуть себе його найкращими друзями, хоча ніколи ними не були, як голосно шкодуватимуть про несказане й незроблене. Обіцятимуть допомагати його близьким, підтримувати родину і бути поруч в будь-який час дня і ночі. Але наскільки ці слова будуть справжніми? І який срок придатності вони матимуть?

Мені здається, ми часто фантазуємо про власну смерть саме таким чином. Уявляємо, як багато людей прийдуть попрощатися, скільки красивих слів буде сказано, як усі раптом усвідомлять нашу цінність. Але, можливо, так фантазують передусім ті, хто ще не мав досвіду смерті близької людини.

Коли ти сам переживаєш втрату, то починаєш розуміти, чого варті ці слова. Ти бачиш, як люди приходять у перші дні, висловлюють співчуття, пишуть пости, обіцяють допомогу і підтримку. А потім з'являються нові інформаційні приводи, увага переключається, життя продовжується. І ти залишаєшся один на один зі своїм болем.

Не в перші дні, коли всі навколо говорять про втрату і проявляють свою увагу, а потім. Коли починається найскладніше, адже біль не вщухає, а лише розгортається глибше. Коли ти розумієш, що більшість обіцянок так і залишиться словами. Коли люди навіть починають робити речі, прямо протилежні тим, які обіцяли в своїм промовах під час поховання і на поминках. Тоді перестаєш фантазувати про те, як тебе оплакуватимуть. Ти вже знаєш сценарій. Знаєш, як усе буде. Ти вже був там. Навіть якщо в труні лежав інший.

Масштаб твоєї особистості визначатиме лише масштаб цього параду лицемірства. Скільки людей напишуть пости, скільки виголосять промов і наскільки пафосними вони будуть, скільки алкоголю вип’ють на поминках, скільки обіцянок прозвучить під дзвін чарок і скільки з них забудуть уже наступного дня.

Тож найкраще, що можна зробити, – це жити. Бо все, що відбуватиметься після твоєї смерті, усі ці красиві слова й обіцянки вже не матимуть для тебе жодного значення. Дай бог, щоб вони мали значення хоча б для когось.

Іван блукає Києвом наче як привид серед живих. Не поспішає повідомляти про своє повернення, не намагається відновити колишні зв’язки. Знаходить кав’ярню, яка відкрилася на місці старої бібліотеки, де він колись узяв першу книжку Гессе. Знайомиться з баристою Зоєю, яку звуть так само, як його колишню дружину. Замовляє сирний горішок і флет-вайт, просить зробити його з подвійною порцією молока, а потім повертається ще раз і ще раз.

Ця дівчина впізнає його. Колись вона була його студенткою. Це єдиний новий людський зв’язок, у якому він не мусить нічого пояснювати чи вдавати. Вона нічого від нього не очікує, нічого не вимагає. Просто розділяє з ним ту реальність, у якій він опинився. Реальність, у якій його ніхто не чекав.

Образ Зої так чіпляє, бо для людини, яка пережила щось подібне до досвіду Івана, іноді найціннішим виявляється не той, хто намагається її врятувати, вилікувати чи повернути до минулого життя, якого більше не існує, а той, хто просто дозволяє їй бути.

Поступово, через спогади самого героя, ми дізнаємося, що відбувалося в житті Івана до цих подій. Його донька загинула, дружина Зоя під час його перебування на війні закохалася в іншого чоловіка – волонтера Ганса. Іван фактично втратив усе, що раніше було його життям. Та чи втратив він саме життя?

Реальність, у якій його ніхто не чекав. Реальність, у якій його готові оплакувати за встановленим графіком і маршрутом, приймати посмертні нагороди, але водночас повертатися до власного життя. І наче всі мають на це право. Усі мають право жити своє життя, усі мають право бути щасливими. Так герой зіштовхується після повернення з відсутністю сенсу.

Я не можу позбутися відчуття, що цей роман написаний із дуже страшного болю Артема Чеха. З болю, який виростає з його власного досвіду перебування в цій м’ясорубці, описаній у першій частині, і з подальших спроб повернутися до реального життя. Мені здається, це роман, написаний із величезної, глибокої кризи.

Я пам’ятаю слова Ірини Цілик, дружини Артема Чеха, яка розповідала, що після його повернення з Бахмута не могла впізнати його, не могла впізнати його очі. Це була наче вже інша людина.

Єдина по-справжньому близька людина, яка залишилася в Івана, – його дід. Їхні стосунки дуже цікаві. Між ними є дистанція, вони можуть сваритися, не погоджуватися, дратувати одне одного. Але водночас відчувається, що це, можливо, найближчі люди одне для одного. Це стосунки, у яких близькість прихована за дистанцією і їхня сварка стає чи не найвідвертішою формою любові.

В одній зі сцен Іван звинувачує діда в боягузтві і слабкості. Мовляв, той утік у село від проблем, залишив інших, а тепер ще й заявляє, що щасливий. Дід відповідає: а ти? Ти щасливий? І яка тобі різниця, яким шляхом я прийшов до свого щастя?

Він говорить про те, що без нього інші чудово впоралися, а може, навіть відчули полегшення, бо тепер немає кому заважати. А потім каже Іванові, що той постійно грається у власне страждання, у трагедію, у свою нещасливість. Ніби насолоджується роллю жертви й не хоче нічого змінювати. Іван злиться й запитує, чи дід справді вважає що це гра? Але дід наполягає: треба боротися з нею, не дати їй себе зламати.

Так постає питання, де закінчується справжнє страждання і починається ідентифікація себе з цим стражданням? Як відбувається потрапляння в позицію жертви, коли ми вже не просто переживаємо біль, а робимо його єдиною можливою формою власного існування?

Вони навіть жартують про те, чи приїдуть на поховання одне одного, адже ще невідомо, хто помре першим – дід чи онук. Мені запам’яталася сцена з гірким чаєм. Дід пояснює, що якби чай був не гіркий, він пив би його без міри, додавав би цукор, потім їв би хліб із маслом, потім намазував би на масло варення. І замість того, щоб бути вдячним за те, що маєш, постійно шукав би щось краще.

«Світ не ідеальний. Тому пий гіркий чай. Краще не буде».

Але найсильніший момент цієї зустрічі для мене – зовсім інший. Дід час від часу називає Івана Іваньком. Той дратується, просить не називати його так. І вже перед від’їздом дід знову звертається до нього:

— Водички випий, Іванько.
— Не називай мене так.
— А хто, як не я?

Це просто космос в одній фразі. Ми можемо злитися на найближчих людей, дратуватися через їхні звички, слова, манеру спілкування. Але зрештою саме вони можуть бути останніми людьми, які мають право називати нас так, як більше ніхто не називає. А коли їх уже немає, ти раптом починаєш мріяти про те, щоб хтось знову назвав тебе Іваньком. Але вже нікому.

Є ще одна надзвичайно цікава конструкція роману: і колишню дружину Івана, і баристу звати Зоя. І це не просто вдале використання тропу двійників – найкращим автором в роботі з яким є, мабуть, усе-таки Девід Лінч.

Колишня дружина Зоя не дочекалася Івана. Бариста Зоя не знає, чи дочекається свого чоловіка, який зник безвісти. Вона не впевнена навіть у власних почуттях. Не знає, чи любить його, чи хоче чекати, чи має право будувати нове життя. Вона говорить про те, як жити, коли ти молода, сильна, цікава жінка, але не розумієш, чи можеш дозволити собі нові стосунки. Сьогодні ти будуєш щось нове, а завтра він повертається – виснажений, поранений, змінений. Як тоді дивитися йому в очі?

Де проходить ця тонка межа між відданістю і жертовністю? Де закінчується любов до людини, яка зникла, і починається відмова від власного життя? Чи маєш ти право чекати? Чи маєш право не чекати? Чи можна продовжувати жити, не відчуваючи провини перед тим, хто, можливо, ще повернеться? А якщо не повернеться? Як узагалі жити далі так, щоб не завдавати болю одне одному?

Ці дві Зої ніби демонструють два різні способи існування в умовах війни та невизначеності. Але роман не пропонує простих відповідей. Він показує людей, які намагаються вижити в обставинах, до яких неможливо підготуватися, як і те, що невизначеність іноді виявляється не менш руйнівною, ніж сама втрата.

Ще один важливий нюанс – історія шлюбу Івана і Зої. Їхні стосунки від самого початку були складними й емоційно дисфункційними. За зовнішнім сімейним життям поступово зникали тепло, ніжність і здатність чути одне одного. Вони накопичували образи, завдавали болю, віддалялися, але продовжували залишатися разом. Іван особливо болісно тримався за Зою, терпляче чекаючи на її прихильність, хоча сам уже давно шукав близькості на стороні. Так ми поступово дізнаємося, що Іван зраджував дружині з Анною ще тоді, коли вони були одружені.

Відчуваючи власну провину, Іван навіть фантазує уявний діалог і докір дружини: «Де ти був, Іване? Хто цілував твій рот і торкався твоїх сідниць? Кому ти говорив слова, які так давно не говорив мені?»

Спочатку може здатися, що перед нами історія чоловіка, якого покинули, поки він воював. Але поступово стає зрозуміло, що їхні стосунки давно перебували в кризі, а обоє робили речі, які цю кризу лише поглиблювали. Тут немає однозначної жертви й винуватця: обоє відповідальні за те, на що перетворилися їхні стосунки.

Особливо показовий діалог:
— Ми зможемо бути разом? — запитала Зоя.
— Ми зможемо бути разом, — відповів Труш. — Ми разом.
Але вони вже давно не були разом.

Поступово роман переходить від повільного, майже примарного спостереження за життям до оголення справжнього болю людей. Каталізатором цього прориву реальності стає запитання, яке постійно повторюється: «Що ти робитимеш об одинадцятій, Іване?»

Мені воно одночасно нагадує і фразу з роману Сергія Жадана «Ворошиловград»: «Ну що ти рішив, Ген?», і прийом, який я планував використати у своїй так і не завершеній дипломній виставі в Харкові у 2022 році.

До речі, Чех дуже цікаво грається з мистецькою реальністю в романі, обігрує імена Сергія Жадана («Спина. Наче туди хтось запустив форель. – Сказав, як Жадан), Віри Агеєвої, яка постає як могилянська викладачка Віра Павлівна, Антоніо Лукіч («Цілком імовірно, що Зоя сприйматиме його появу в закладі як появу, скажімо, режисера Лукіча чи письменника Лаюка. Ну був, ну випив кави, ну пішов собі далі. Це Поділ, тут на вулиці можна зустріти Шона Пенна й прийняти його за місцевого ханигу). А ще в книжці Артема Чеха головний герой привозить дідові нову книжку Артема Чеха. Така гра з реальністю, яка створює ще більше відчуття реальності і немов стирає останню з нею літературну межу.

І ось на цьому тлі знову повертається запитання:

«То що ти робитимеш об одинадцятій, Іване? Що, скажи, що ти робитимеш з усім цим? А може, дати їм себе поховати? Нехай відспівають, запечуть у крематорії, труну з випадковою ногою Музиканта і частиною його трусів з хот-догом. Нехай нап'ються і висолодять своє відчуття провини. Нехай поряд з нею стримано сумуватиме Ганс. Нехай він боїться через цю трагедію втратити Зою, або нехай вона боїться втратити Ганса. Так чи сяк, усе це має бути весело».

Іван планує повернутися немов з фразою: «Як то кажуть, чутки про мою смерть трохи перебільшені». Він спостерігає за власним майбутнім похованням і фактично конструює його як виставу, у якій усі виконують належні соціальні ролі. Хтось сумуватиме, хтось виголошуватиме промови, хтось прийматиме співчуття, хтось боятиметься втратити власні стосунки через цю трагедію. Але його смерть, як він це бачить, насправді ні для кого не стала справжньою трагедією. Люди засмутилися так, як засмучуються, коли бачать у стрічці новини фотографії загиблих. Можливо, трохи більше, тому що це людина, яку вони знали. Але на тому й усе. Їхні життя насправді не змінилися через його відсутність.

Жаль до себе і злість на обставини – саме в такому стані опинився Іван Труш. Він хоче, щоб його помітили, щоб його відсутність мала значення, щоб хтось справді відчув втрату. Але водночас він уже не дуже вірить, що це можливо.

Найбільше в цьому стані йому хотілося обіймів і теплих слів. І від цього бажання йому раптом стало соромно й гірко.

«Він мимоволі подивився на себе ніби звідкись згори. Немолодий чоловік лежить посеред ліжка в дитячій позі й понад усе прагне обіймів, ніжності й тепла, понад усе – живої душі поруч. Нещасний, жалюгідний, слабкий і млявий».

Тут роман виходить на тему токсичної маскулінності – можливо, одну з найбільш табуйованих тем у нашому суспільстві, та й у світі загалом. Наскільки глибоко вкорінене уявлення про те, що справжній чоловік має бути сильним, не боятися, не плакати, не демонструвати слабкості? Що чоловіки можуть прагнути жорсткого сексу, але не повинні потребувати ніжних обіймів? І якщо чоловік прагне ніжності, тепла, турботи й близькості, то це робить його нещасним, жалюгідним і слабким?

Війна, армія та військова культура можуть лише посилювати ці стереотипи. Суспільна інерція ніби ще більше закріплює уявлення про те, що справжній чоловік не боїться, сміливо йде на бій і готовий померти. Він має захищати, витримувати, не боятися і не потребувати захисту сам. Навіть сьогодні часом складається враження, що справжні чоловіки – це лише ті, хто носить військову форму й тримає в руках автомат, а всі інші мають виправдовувати своє право називатися чоловіками.

Але з іншого боку, мені здається, саме зараз у нас є можливість переосмислити ці уявлення. Армійська структура, особливо в умовах жорстокої та виснажливої війни, начебто мала б лише посилювати традиційні уявлення про чоловічність і маскулінність. Але водночас сама війна розгортає й інший дискурс, інший наратив. Вона надламує звичні уявлення людини про себе, про власні можливості й потреби, прискорює процеси, які за інших обставин могли б тривати роками. Те, що раніше здавалося неприпустимим або сороміцьким, раптом стає питанням виживання. Тож, можливо, саме виникає можливість переглянути традиційні уявлення про чоловічність.

Зараз ми маємо шанс визнати ці базові людські потреби – хоча б спершу у військових-чоловіків, які повертаються з війни. Якщо навіть найбільш стереотипізовані чоловіки – військові, які пройшли через війну, – зможуть дозволити собі визнавати потребу в теплі й ніжності, якщо ми зможемо дати їм свою частку турботи, любові, підтримки, якщо зможемо їх долюбити, то, можливо, це змінить наше уявлення про чоловічність загалом.

Військові повертаються з досвідом, який неможливо просто залишити позаду. Йдеться не лише про допомогу конкретним людям подолати самотність і знову навчитися жити після повернення з війни. Ця криза, яка вже зараз охоплює так багато людей, може стати можливістю для значно більшої зміни: переоцінити наші уявлення про чоловічність і мужність, про те, що чоловіки можуть плакати, боятися, відчувати весь спектр людських емоцій. Вони мають право хотіти обіймів, потребувати турботи й підтримки. Це не лише не забирає в них мужності – це підсилює її людяністю. Чоловіки мають отримати permission to be human – дозвіл бути людиною.

В Артема Чеха є один надзвичайно точний образ: Іван прокидається від нудоти, не може більше заснути, крутиться у вологій постелі і розуміє, що день уже почався і нікуди від нього не дітися. Тут йдеться не просто про безсоння. Це момент, коли ти розумієш, що більше не можеш сховатися від реальності, уві сні, де не потрібно нічого вирішувати, нічого відчувати, ні за що відповідати, ще трохи побути в забутті.

Сон стає порятунком. Тут ніби перевертається звичне сприйняття життя. Зазвичай ми прокидаємося з відчуттям початку нового дня, з радістю й очікуванням того, що він принесе. Але коли ти перебуваєш у стані депресії, усе може бути навпаки. Сон стає чи не найкращим, що з тобою може статися, адже на цей час ти ніби звільняєшся від необхідності жити своє життя. Пробудження вже млже сприйматись не з благословенною радістю нового дня, а прокляттям – поверненням до реальності, від якої ти щойно отримав перепочинок.

Іван починає згадувати все зроблене й нездійснене, але зрештою приходить до усвідомлення, що «усе це не врятує тебе, Іване, не врятує від самотності і від небажання рятувати себе. Подумай, що змусить тебе діяти. Подумай, як боротися з цією тривогою від невідомості. Подумай, у кого шукати порятунку. Ти пам'ятаєш, як було на самому початку війни? У цьому великому світі не було нікого, хто б захистив тебе, всі чекали захисту від тебе. І ти поняття не мав, куди йти, за кого триматися, у що вірити. Кому довіряти, з ким ділити любов, страх і, звісно, смерть. Тому вирішив вже нарешті, що ти робитимеш об одинадцятій. Зрештою не було жодної людини, яка б горювала за ним, а всі ці охання та цідхання в соцмережах були штучними, мов піти на сільському цвинтарі. Тож кого йому жаліти? Хто з них усіх заслуговує на правду?»

Це філігранна книжка про не-героїчну звичайну людину. Про людину, яка просто жила своє неідеальне життя зі своїми помилками й слабкостями, а потім пішла на війну лише тому, що їй було соромно не піти. Пішла на війну і не повернулася з неї.

Увага! Далі спойлери!

Фінал роману змінює все. Іван вирішує прийти на власні поминки, які мають відбутися в галереї, де виставлені його роботи. Він довго думає про те, як це зробити, як не перетворити власне повернення на якийсь маргінальний перформанс чи шоу. Переживає, як витримає увагу людей. Його ноги стають ватяними, і він ледве доходить до галереї. А коли заходить і хоче повідомити, що він живий, його ніхто не помічає. Він намагається кричати, але його не чують і не бачать. Намагається заявити про своє існування, але не може цього зробити. Він наче привид.

Він іде до кав'ярні, де працювала Зоя. Але кав'ярні немає. На її місці знову бібліотека. Він шукає Зою, але її теж немає.

Тут ми починаємо здогадуватися про те, що відбувається. Роман складається з трьох частин, і зрештою, лише після завершення третьої, ми повертаємося до другої частини – до чудесного спасіння Івана. Виявляється, що життя, у якому тебе більше немає, – це не метафора. Івана дійсно більше немає. Він не вижив. Він не повернувся з війни не в метафоричному сенсі. Він не повернувся буквально. Його життя закінчилося.

З самого початку це не було історією його спроби повернутися до цивільного життя. Можливо, це була передсмертна агонія, можливо, останні спогади вмираючого мозку, а можливо, просто можливість зазирнути в майбутнє, якого ніколи не станеться, і пожити життям, якого він ніколи не матиме.

Весь роман починає звучати інакше. Кав'ярня, якої не існувало. Бариста Зоя, яка його впізнала. Дід, із яким він міг поговорити. Розмови, які могли б відбутися. Можливість знайти нові зв'язки, примиритися з минулим, знову навчитися жити. Усе це – життя, якого вже не буде.

Композиційна майстерність Артема Чеха змушує читача прожити разом з Іваном цю смерть і пережити у фіналі справжній надлам.

«Ми тебе не чекали». Цю назву спочатку сприймаєш як історію про суспільство, яке не знає, що робити з людьми, які повертаються з війни. Про близьких, які не дочекалися. Про тих, хто продовжив жити, поки інші воювали. Але у фіналі стає зрозуміло, що його справді не дочекалися, бо він не повернувся.

Мене захоплює не лише те, про що пише Артем Чех, а й те, як він це робить. Його художня мова, точність образів, здатність через фізичні відчуття, побутові деталі й короткі діалоги передавати величезні внутрішні стани.

Артем Чех називає цей роман болючим, але світлим. Його дружина не настільки впевнена в його світлості.

Але, мабуть, найголовніше в тому, що робить Артем Чех, – це здатність крізь біль не лише побачити, а й відчути цінність самого життя. Пережити щось, очиститися і зрештою перетворити власну темряву на світло, побачити світло в непроглядній, здавалося б, темряві.

Після фіналу хочеться кричати в стіну. Але це видатна робота.

«Ми не можемо все життя ходити під чиєюсь парасолькою і жалітися, що мокнемо»
– Едіт Егер, психотерапевтка

«Часом відпустити щось – це віднайти щось справжнє й близьке своєму серцю. Так і дерева відпускають осіннє листя, щоб розквітнути навесні»

Чи вмієш ти визнавати, коли тобі просто потрібна пауза, а не рішення проблеми прямо зараз?

31 жовтня – Ви були народжені добрими

«Людина народжується зі схильністю до чесноти».
– Гай Музоній Руф «Лекції»

Уявлення про первородний гріх висіло над людством століттями. Насправді ж ми народжені допомагати одне одному й бути добрими, інакше не вижили б як вид. У філософії стоїків немає такої ідеї, яку не можна було б застосувати до дитини або яка суперечила б здоровому глузду. Ії ідеї узгоджуються з людською природою, із нашим поняттям правди. Єдине, з чим ця філософія входить у конфлікт, – це різні винаходи суспільства, які зазвичай більше служать егоїстичним інтересам, аніж загальному благу. Ви були народжені добрими. Гай Музоній Руф казав: «Усіх нас створила природа, щоб ми не боялися помилок і жили гідно. І не треба думати, що дехто може так жити, а дехто ні: можуть усі. Ви були народжені зі схильністю до чесноти й самовдосконалення. Якщо ви відійшли від них, то не через якусь уроджену ваду, а через засилля неправильних речей і неправильних ідей навколо вас. Як казав Сенека, філософія дозволяє відкинути це все й повернутися до нашої справжньої природи.

«Дякую на ніжні ранки, коли можу трошки надовше залишитись під теплою ковдрою»

На цьому тижні мав нагоду поговорити на на німецькому радіо Freies Radio Berlin Brandenburg про український театр, «Vox Humana» від Opera Aperta та про те, що означає бути українським митцем сьогодні. Вперше англійською мовою в прямому ефірі!

Говорили про провокацію в мистецтві та її межі, про режисерські рішення й те, як вистава вступає в діалог із глядачем. Про любов, яка може перетворитися на нескінченний музичний номер, Євробачення як культурне й політичне явище та голос – від співу до крику, від шепоту до неможливості говорити.

Розмова також торкнулася того, що робить мистецтво безкомпромісним, як воно виходить за межі театральної сцени й чому іноді важливо не давати глядачеві готових відповідей.

Окремо розповів про театр Майстерня 55 та про Sensuality Lab у Берліні, мою практику на перетині театру, психології, тілесних та духовних практик, а також про майбутні творчі плани.

Для мене це була можливість не лише поділитися власним поглядом на «Vox Humana», а й поговорити про ширші питання: навіщо ми провокуємо, як мистецтво створює простір для складних переживань і що ми можемо запропонувати одне одному через театр.

Запрошую послухати запис розмови 🙌️️️️️️

Про побудову стосунків з наміром

Трохи чуттєвої музики в сьогоднішній вечір! 🥹️️️️️️
https://youtu.be/rM9vtACM7u4?si=7MsqtPnBoQaC7gba