Крокуючи якось обабіч дороги, мало не збили мене кілька дітлахів на дошках самохідних. І хоч до машин я уже потроху звикати став, та такого діла ще не бачив. Хлопчини за ту залізяку як літера "Т" вчепилися, кентравра мені нагадали, правда, на двох маленьких колесах. Штука одначе стрімка, що вітер в полі. Не те що люди, машини й ті не завжди доженуть.

😳 От тільки мене більше вразило те, що разом з тими дітлахами повз мене промчалася... МУЗИКА??? Хоч і слів я не розібрав пісні тої, надто вже швидко все це сталося, але звучно було так, що наче цілий оркестр заграв. А вітер підхопив їх пісню та й поніс понад полями, лісами, селами й містами. Ніде не затримуючись ні на хвилю. Наче пісня та - то велика тайна світу, яку нікому повністю послухати не дозволено.

Уловив я там і барабани, і труби, і по струнах хтось бив, і ще щось таке, що моєму осмисленню не піддається.

Та полетіла музика далі, полишивши мене у глибоких роздумах😦

😌 А між тим любі браття й сестри новий рік настав. У мій час сей празник особливо не святкували, одначе у вас я бачу то знатне торжество. Тому й мені забажалося привітати вас, всю Україну і весь світ.

Закінчився рік минулий —
Новий наступає!
Миру нашій Україні
Всім серцем бажаю!🕊
Хай удача поруч з нами
Повсюди крокує.
Щоб жили усі щасливі,
Усміхнені люде.😊
Щоб лилися вина-меди🥂
І в бідній хатині,
Ласка й шана панували
У кожній родині.
Щоби сміх дитини щирий
Звучав без тривоги,
Дорослим була по житію
Світлая дорога.
Рік хай принесе новий
Силу та надію,
Щоб зцілити серце❤️‍🩹 й душу,
Зранену, вразливу.
Щоб вернулися додому
Всі, хто у далині.
І зійшло над Вкраїною
Сонце в дні яснії.
Не стало щоб на світі білім
Ні раба, ні пана,⛓️‍💥
І розквітне вільна доля
Славної держави.

З Новим роком, з новим щастям,
З вірою в майбутнє —
Хай здійсняться всі бажання
У цю ніч могутню!🎄🎆🎇🎉🎊

🤳🏻 Ходив я по сучасним музеям та багато там бачив, що стають коло якогось полотна і фоткаються собі, або просто піднімають мобілку та й клацають по кнопці. З одного боку і приємно наче, що народ ходить любуватися на культуру, та з іншого якось це геть буденно для них стало - зупинитися в часі тепер не проблема ні для кого (час тепер для мене взагалі заграв новими барвами, як ви замітили). Коли появляється величезна кількість оцих знімків, то пропадає їх цінність.

У мій час єдиним способом залишити себе на довгі роки то був тілько портрет. Спеціально замовляли художника для такого дійства, у краще вбрання одягались, готувались. Чоловіки у цирульню ходили, жінки найкращі корали та перстні брали. Не по одній годині позували. Художник дооооовго виводив лиця, мішав фарби, наносив їх на полотно, оформляв та беріг. Творець у кожен мазок свою душу вкладав. Готову картину бувало місяцями чекали як не більше. Одначе й дозволити такі привілеї собі міг мало хто. Якийсь панок, чи крамар багатий міг за життя лиш одним портретом обійтися. Про кріпака і говорити нічого😔.

Сьогодні ж хто завгодно собі хоч скільки заманеться фоток зробити може. Лиш немає в них душі художника, НЕМАЄ! Знищили усе мистецтво та й годі!

Добренько, ви мене вибачте, старого зануду, я то не зо зла на вас, шановне товариство🙏. Я, себто, поспішив, та й бовкнув лишнього. Тільки не сердьтеся на діда.

Зрозумійте як то моїй душі приходиться, бо трудів художника сьогодні вже не треба - усе тепер на телефоні робить ся. Руки робочої не потрібно😢

Дивне діло це ваше світло в кождому домі. Ні каганця🪔, ні свічки 🕯уже не треба. Лиш натис кнопку і світліше в кімнаті як од сотні свічок. Чудо боже, не інакше.

Та розумні люди підказали, що не так то просто воно світить. То за містом якісь "електростанції", збудовані працею людською, геніяльними умами придумані🧠. Без зусилля чоловічого жоден промінчик не розгоне тьму нічну. Там то те світло виробляється та довгими дротами в найтемнішу комірчину заходить.💡

Ах, скільки ж праці на цей винахід потрачено було! На се велике починання! Та справили люде, і на який добрий лад справили! Переможена стала темрява. І в селі малому, і у городі великому, куди не попадеш - усюди переможена. Аж гордість бере як про се думаю, браття любі.
Слава людині, слава праці, слава розуму! 👏👏👏

Недовго ж я радів силі духу людського. Завило щось посеред міста, та не по-звірськи. Жоден звір так не здатен. Та посіялася посеред люду тривога страшна😱. Всі заметушилися, швидше звичайного зачимчикували у різні сторони. Хтось когось окрикує, хтось загубився. Метушня страшна. Аж незвично у ці дні святкові.

Затім залунали машини в нічному небі. Здалеку почулася стрільба з рушниць, та так часто ніби там ціла рота солдацька. Далі наче гармата вистрілила, або хто порохову діжу підпалив.

І миті тої ж тьма настала по місту усьому... Лиш поодинокі вогники самотньо мерехтіли картаючи серце моє.

Що ж це за напасть така? 😥Стільки людських трудів, поту робітничого щезло в мить. Скільки років усе стояло, працювало на благо народу, несло світло і радість до кожного дому? 50? 100 років? Більше?

І враз пітьма знову вступила у свої права, повернулась злая наче і не була скорена ніколи. А скралася від світу, чекала часу свого. І дочекалася підступна, дочекалася.

Іншим днем сталася зі мною пречудова історія.

Зустрів я на майданчику оглядовому дівча років дванадцяти. Поки мати з подругою неподалік у корчмі говорила, дитина... малювала! 🖼Малювала пейзаж на полотні олійними фарбами. Не надто вдало, та з яким напруженням, яким натхненням, я аж замилувався.

- Здраствуй, дівчинко.
- Добридень діду, - сказала вона наче байдуже.
- Любиш малювати, я бачу?
- Ага, тільки щось не дуже получається. Ляпаю, ляпаю, а так щоб добре було не виходить.
- А хочеш я тебе намалюю?
- Ой! - вирячила вона невинні карі оченята. - А ви умієте? Чесно, чесно? Навіть людей малюєте?
- Колись умів, - сказав я посміхаючись. - Позичиш фарби?

Дівча мовчки відійшла від полотна і стала позувати.

Ох, як же душа моя за ремеслом зтугувалася!🎨 Як же ж старанно я вимальовував її округле личко, карі оченята, брови шнурочком, маленький носик, щічки зарум'янені легким морозцем, русі кучері, що вибивались з під червоного берета, і спадали на світле пальто.

🙍‍♀️ Малював я цю маленьку інфанту години зо дві певно. Мішав фарби, виводив лінії, кожен мазок вивіряв. Адже знав, що не матиму часу потім усе допрацювати, огріхи поправити, а то і наново перемалювати, як то іноді буває. Мазок за мазком, лінія за лінією, потрохи проявлявся на полотні той живий образ, завмерлий навпроти мене. Дівчинка весь цей час терпляче позувала, майже не рухалась, і, здавалося, навіть дихати боялась. Видно, що вперше її малюють.

Згадалися мені дні моєї художньої роботи в Петербурзі. Багатьох людей я тоді малював, і дітей також. Та не згадаю такого ж чистого, світлого, невинного образу, як у цієї випадкової дитини.

Не встиг я закінчити портрет😔. Готовим було лице, коси, червоний берет і частково одяг.
- Мама кличе, діду, мені вже додому пора.
- Ну дивись, роботи ще багато, та найскладніше я зробив.
- Діду! - аж запищало дівча. - Та де ж це ви так навчилися!?
- Ой, дуже далеко дитино і дуже давно це було. Довго розказувать. Забирай портрет, він твій.

І побігла дівчинка до мами, обережно тримаючи роботу. Та за хвильку вернулась.
- Мама просила спитати скільки за роботу хочете.
- Та упаси боже! Нічого мені не треба. То подарунок!🎁
- То давайте я вам свої фарби подарю, в мене вдома ще є. Держіть.

На цім ми і розсталися. У мене наче крила виросли. Лише в отаких дітях надія людства і таїться. Подай же тобі бог щасливу долю, внучко!

🤔 Нещодавно описуючи свої враження від автобуса, дехто не розумів чого я так дивуюся, адже у мій час уже поїзди були. Так, були. Більше того - я навіть на поїзді подорожував).

Коли з каторги мене врешті відпустили, між Москвою і Петербургом уже сьоме літо як поїзди ходили. Одначе вагон сам не їздить - його паровоз тягне. Ну та що я вам розказую, либонь, знаєте як то працює. Та і що то були за машини: з Москви до столиці тре було весь день і всю ніч їхати. Добре коли за годину 30 верстов проїде.

Нинішні поїзди в два рази швидші, чи навіть три й чотири. А кажуть що і в десять разів бувають, я щоправда, такого не бачив. Або не щастило поки, або не для нас вони такі.

А павутина рельсів яка стала! Чи не в кождому великому городі цілий вокзал вибудовано. І тягнуть паровози людей, крам, збіжжя, худобу. Тепер бог зна ще куди, тільки б колія дотягнулася.

☹️Буду лишень справедливим і нехорошого дечого скажу. Вагони у вас якісь пошарпані. Хоча ззовні і гарно пофарбовані, та ось усередині такі що не знав би, що там люди добровільно їздять; подумав би що там каторжан перевозять. Потерлося усе, вицвіло, іноді двері не зачиняються. Не всі поголівно, однак і такі мені стрічались.

І народу ними їздить, ой ненько рідна, як багато. Мов би цілий Київ до него заліз. Люд, обмовлюсь, не завжди приємний: хтось штовхне, нагрубіяне, іншим помішає. Особливо в тих де всередині лавки стоять. Раз прийшлось мені поїхать в кімнаті з 4-ма місьцями, то там якийсь мужик спочатку цілу курку смажену втолок, а потім спати пішов та так голосно хропів, що його пів вагона постіно будило😂. Сміхота та й годі.

Забрів я якось у своїх мандрах, до "Галереї сучасного мистецтва" . Двері були зачинені, а на папері написано, що найближча виставка аж за місяць. Шкода звісно, хтів би я хоч одним оком зиркнути на сучасне мистецтво.🌄

Вже хотів іти, та бачу неподалік якась... щось... не знаю як і сказати. Чи то скульптура, чи то пожартував хто. Щось сіре, висотою в пояс мені, наче цеглину зліпили, та попливла она та так і закамніла, на одному тілько куті стоїть.

Табличку читаю: "Витвір футуризму, неправильний куб, скульптор . . ." схоже якийсь німець або що, бо не по-нашому написано ймення скульптора - латиною. Щось я певно не розумію. З усіх сторін я куб отой обдивився. Сумна сіра каменюка🪨, ні симетрії тобі, ні чийогось образу, ні розпису. Дивно усе це. Певно не для мене отой, як його, постмодерн. Може і на краще що галерея зачинена.🤔

Відбувся зі мнов ще один випадок.

Сидів я на лавочці коло одного парку та малював вулицю, що красувалася навпроти мене. Тепер, коли мається запас фарбів — гріх нічого не малювати і мати собі радість з любої справи😊. Так мені пощастило, що на моєму обрії стояла зупинка автобусна, до якої якраз приїхав довжелезний гігант на колесах.

В момент позаду мене вискакує незнайомець і що є духу біжить до станції! Був він одягнений в красивий сірий костюм, якого в моєму столітті навіть не робили ще; молодик тримався за сумку та якісь папери, а з вух стирчали білі затички.

«Хворіє бідний», — подумав я, та тут згадав, що Гаврило Іванович казав на таке «навушники».

Летів чоловік ніби від чорта утікав. Аж тут з його кишені випадає дивний папірчик. Я його окрикнув, парубка, та той, видно, і не почув — застрибнув до автобуса. Підійшов до пропажі, підняв та дивлюсь на асигнацію схоже. Остовпенів я на місці:

«Національний банк України, 100 гривень»… І мій портрет. Ще молодий.

Це що ще — мене і на грошах печатають??

😐Власник банкноти уже поїхав, а про свою втрату дізнається ще невідомо коли. Мені що з нею робить-но? Пішов я до Гаврила за радою.

🧐 Гаврило Іванович сказав, що тепер я багач і можу «на халяву затаритися».

— Це ще що за біда? — питаю у нього.
— Це ніяка не біда, а ціле благословення господнє! Говорю, можна безплатно купити собі чогось.
— Та хіба то правильно отако на чужих грошах наживатися? Чоловік, думаю, чесною працею собі на життя заробив, а я краду, виходить.
— Нічого ти не крадеш, — відказав Гаврило. — То тобі доля усміхнулася, не мели дурниць, брате. Мужик той ще, може бути, що промишляє якимись махінаціями. А так то у нас всі крадуть: і чиновники, і злодії, і добродії. Наш весь світ на крадіжках заснований. Ти от думаєш, чого се я тутка сиджу?
— Не знаю. Можливо, ти крав раніше?
— Я якраз не крав! Чесним чоловіком був я. Обікрали мене. В хорошій квартирі жив, на новострої, не шиковий люкс, та я не жалівся, в іпотеку щоправда взяв. Та звільнили мене із роботи. Криза, щоб її! Забрав банкір квартиру мою. Ніхто в моє положення не ввійшов, держава не помогла, жінка покинула. От я і по кривій лінії пішов, друже мій. Тому ти бери, а то заберуть у тебе. Якщо той місьйо профукав свою сотку, то значить так мало статися. Тому давай без цирку. А як ти й далі не захочеш — віддай мені 100 гривень.

Слова Гаврила мені посіяли багато зерна для роздумів. Чи невже люди не змінилися з моїх часів😦? Се такого не може буть! Україна моя стала вільною, а значить брат брата не сміє грабити ради своїх утіх та зиску!

А проте "сотку" я брати не став.

Уже три неділі я з вами своїми думами ділюся. Різні чуття вони викликають. Буває хто сльзу поставить, десь серце, де інде посмішку лишають.

Та є читач один, що скрізь лиш клоуна ставить🤡. Щоб це мало значити, щось в толк не візьму. Не подобається йому? То не читав би мене. Подобається? То чому така реакція то?
А одначе як вже є. Кожен пост читає і таки мусить показати всім, який він не довольний, господь милостивий!

Тож вирішив я напряму до пана звернутися та запитати: "Добрий чоловіче, уваж діда двохсотлітнього! Як не забракне тобі духу, поясни в коментарях (прости божа матір) щоби усе це значило🤨"

Після оповіді Гаврила Івановича ще більше закортіло мені його на полотні зобразити. 🎨Та несподівано став він відпиратися.

- Та ти що? З якого це чорта мене малювать? Коли тобі хочеться то яку дівку хорошу намалюй. Її може і купити хто схоче. А хто мене над диваном почепить вздумає? Га?
- Та най тобі. Дівчину намалювати усяк гаразд. А хто горе людське намалює? Хто настоящую біду покаже? Ну ж бо, друже!
- Начхати людям на біду чужу. Щодня повз мене тисячі людей проходять. Знаєш скільки з них хоч копійчину кинуть? З десяток, може два десятки. Решті начхати, вони і не знають що я живий. - відповідав мій приятель явно абсолютно щиро.
- Можливо то і правда. Та не це не причина на собі хрест ставити!
Врешті товариш мій юродивий здався:
- А біс з тобою. Роби що хочеш. Позувати не проси.
- Не буду. Сиди як зазвичай.

Отримавши врешті згоду, прийнявся я за роботу🧑‍🎨

Довго я малював його. Весь день, либонь, поки світло ще було.

Ох наскільки важче це далося проти тої дівчинки зі щасливими очима. Як складно ранену душу зобразити ❤️‍🩹. Так глянеш, "ну а що там малювати"? Чолов'яга років 50, розпатлане сивувате волосся, не брита неділь зо три, а може й більше, сивувата щетина, лице кількома неглибокими морщинами укрите, потертий старий одяг, однак зі смаком підібраний, очі 👀 ... ховає завжди. Усе під ноги дивиться, або у сторону.

Та в цій сивині, в цих бороздах на чолі, в очах, що не знають де подітись, така туга ховається, така несправедливість всесвітня що годі й гадати. Навічно закарбувалася кривда велика на стомленому обличчі. Нещасна людина, що все втратила. Я то знаю. І мені в свій час лиха доля випала, та все ж не така. Щоби у вільній країні, чесна людина отак бідкалася? А за віщо питається? За який гріх такий великий? Розкаже хто небуть мені старому?!

Не закінчив я портрет. Дуже важкі мені роздуми у голову лізли. Пообіцяв якось ще раз прийти.

🙄 Уже довгий час спостерігаю я за тим, що в Україні відбуває си. Дуже грустить душа моя, що новітнє покоління погрузло у війні. Гадалося мені, лиш як я потрапив до вашого століття, що конфлікти межи людьми давно закінчилися, усі живуть в злагоді та дружбі.

Та ракети й сирени розрушили мої наївні думи. Гаврило Іванович розказав, що війна тут триває ще з лютого 2022 року. Мамо рідно, чому знову мій народ підштовхнули на нові страждання 😫? Не бо ж мало українці замало намучилися в мої ще роки?! Боюсь уявить, що у світі твориться, за границею...

Не описати, як мені боляче. Дивлюсь на бідних дітей та батьків, що живут у цьому хаосі. Та де там, виживают. Скільки синів славних полягло в боротьбі зо смертю, цим дияволом, що не має ні співчуття, ні совісті!

Мене лякають постійно ототі сирени. Так сильно ревуть, що аж вуха розриваються. Вони наче предвісники щогось жахливого, що ось-ось станеться. Найчастіше після сирен я чую вибухи. Мені пояснювали, що то або "Шахед" влетів, або дрон.

До кінця я не розібрався з тим, як вони влаштовані, але я зразу викарбував собі, що треба від тих тікати й триматися подалі! Як же жаль, що такий великий науковий прогрес пішов такими шляхами. Адже винаходи теж великі, та що з того - находяться люди👥, що їх в злих, преступних цілях користають...

👨‍🦱 Одначе не завжди, коли чується сирена, появляється загроза. Я якось посеред темного вечора почув новий шум, який відрізнявся від звичного сигралу тривоги. Він не зазивав усіх ховатися і готуватися до чогось поганого. Він означав, що скоро прибудуть рятівники!

Так я вперше побачив "карету швидкої допомоги". Упущу момент, що ваша карета геть не схожа на нашу, справжню карету🤨 але був би радий, якби хтось мені пояснив в коментарях , чому се так ви її звете. Проте головне те, що в ній ідуть ті, хто рятує життя всім потребующим, усім, хто потрапив у небезпеку! Слава Господи, що такі люди є і працюють заради блага народу!

Вони справжні герої, бо не дивлячись на небезпеку для себе, на трудні часи, на усе й усе погане, що крутиться довкола життя, ці добродії мчаться урятувати чиюсь дитинку, чи маму, чи брата, у яких або ранення, або хворь, або інша трагедія.

Як мені казали, то окрема професія медики. У них купа сучасного обладнання, яке може помогти у любій ситуації, любому несщасному, який попав у біду.

🥹Воістину великі та сміливі люди - лікарі!

🤔Говорячи про гноблення людське, що раз випливає слівце таке як "іпотека". Вирішив я про це побільше взнати і почав як то ви кажете гуглити🔎.

Не думайте що я геть не відав що то є. Іпотека і в мій час була. Та лиш для людей голубої крові і кості білішої - ясновельможного панства, кровопивць ненажерливих🧛. Так от, банки земельні їм рублики видавали під заставу їх угодій, помість, а то і не одного села з душами кріпосними. При чому могли і на 50 років дати, а то і більше, та під тверді 5 процентов річними. А що то вже пан з тими грішми робити буде то вже його діло. Чи то ще село прикупить чи то в карти програє - на те байдуже. Мужику ж коли треба то в жида брав, та про це іншим разом.

Що ж я на сьогодні знайшов. Іпотека видається лишень на житло і під заклад чи цього житла чи того що уже є. А відсоток то який? Ох любі браття тут у мене залишки волосся дибки стали! Уявіть тільки від 15 до 30% 😱ставка на звичайну іпотеку. Матір божа! Це ж банку одними процентами ще одну чи дві хати віддати мусиш. Та навіть і так звані пільгові 7% - то все одно за півтори заплатиш. І це ше якщо не обмане. А він обмане. Ні один ще ростовщик чесно не забагатів, усе піт і кров з робочих рук вижимає. А коли знову яка криза, прости господи. І чоловік без роботи. То і останні чотири кутки забере ненаситний. А ти іди під церкву та і руку простягай😢😢😢

🔎 Так от силуючись розібратись за іпотеку, задався я питанням. У великих містах, то тут то там зростають високії будинки на значну величину квартир і людей, щоб у них жили. А хто ж тоді їх купує? Ох і довго ж мені прийшлося шукати відповідь на зрозумілій мові. Врешті ось, що мені прояснилося.

😢 По-перше, то так звані "пільговики" - ті нещасні, хто зважився в півтора рази переплатити, ті самі злощасні 7 процентів, а то все по чужих хатах орендою перебираються. Дехто і на непільгову згоджується, та ох не заздрю я такому чоловіку. У час, коли не знаєш чи проснешся завтра, у таку кабалу заганяти не тільки себе, а і рід свій, то певно вкрай самонадіянним бути треба. Як то Гаврило Іванович у молодості був.

Кого ж іще не згадав🧐?.. А тих самих панів та дворян нових, що на біді людській забагатіли, та і скупили усе, до чого дотягтися ладні були. Та добре коли б купували, щоби жити собі там. А як ти зразу в п'яти квартирах жити будеш? Навіщо тобі їх п'ять своїх, коли у брата твого одна лежанка і та чужа в кімнаті на чотирьох? І не гидко, скажіть мені люди?😞

А коли б ніхто не тяг усе собі поверх всякої міри, та за брата нещасного печалив свою грішну душу. Отойді то і зажили би як люди, в мирі, любові та злагоді.

"В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля."

🏠 З того що я вище говорив, ви могли подумати що раніше було краще, півтора століття назад. Еее ні, браття любі, не було краще. Було по іншому. Послухайте лишень.👂

Так, простому мужику іпотеку на квартиру не давали, тілько дворянському роду, у котрих було чого в заклад залишити. А де ж простій людині жити? У селі, навіть і кріпак свою хатинку мав. Хоч і маленьку, часом неодділиму від хліва🐖, а проте свою. Геть по другому справа у місті була. Свій будинок чи квартира могла бути щонайменше у купця чи поважного ремісника у третьому коліні. Кріпак же ж на барському заводі жив у бараку, це б то щось на хлів схоже тільки для людей - жахливе місце. Бувало також що і в землянках жили. Вільні ж люди із бідних робочих (більшість заводського люду) у містах мусили дах над головою орендувати. І там, у так званих дохідних домах, зняти кімнату було розкішшю. Часто могли на сім'ю куток орендувати. Уявляєте? Лиш куток⁉️ А як вам лежанку зняти в кімнаті на десятьох? А пів лежанки? А третину? Як це так - третину, запитаєте? А позмінно спали. Один спить - двоє на роботі. А працювали по 12 - 16 годин щоденно.

Отаке то тяжке врем'я було. Поки цар🤴 собі черговий Петергоф будував - троє мужиків на одній лежанці по черзі почивали.