У ніч на 1 січня 2024 року російські війська здійснили низку терористичних обстрілів території України, внаслідок чого зокрема завдали руйнації пам’яткам культурного значення.
У результаті атаки «шахедами» знищено близько 600 квадратних метрів покрівлі Львівського національного університету природокористування у містечку Дубляни Львівської області. У цьому навчальному закладі навчався лідер ОУН Степан Бандера.
Також цієї ж атакою «шахедів» знищений музей головнокомандувача УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича у Білогорщі на Львівщині.
Частину експонатів евакуювали ще на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Однак в музеї експонувалась частина особистих речей та матеріальних цінностей Шухевича, зокрема меблі та фортепіано, а також погруддя генерала та Степана Бандери. Всі ці артефакти було знищено.
Відправляючи безпілотники в атаку на музей Романа Шухевича і університет, у якому навчався Степан Бандера, російський агресор хотів продемонструвати якийсь символізм, але насправді вчергове виявив свою терористичну суть та геноцидну мету.
«Бомбардування музею Романа Шухевича на Львівщині, як і знищення пам’ятників на могилах жертв Голодомору в окупованій Херсонщині і Донеччині, зрештою як і руйнування музею Григорія Сковороди на Харківщині і сотень інших об'єктів спадщини від початку широкомасштабного вторгнення – є складовою того злочину геноциду, який задумала і намагається здійснити російський агресор на українській землі. Усі об’єкти української культурної спадщини і національної пам’яті є безпосередніми цілями агресора, адже його мета – знищити українську ідентичність, знищити український народ як такий», – відзначив заступник Голови Інстутуту Володимир Тиліщак.
Зазначимо, що у липні 2023 року ЮНЕСКО підтвердила пошкодження 274 культурних об’єктів в Україні через повномасштабне російське вторгнення.
Фото: Андрій Садовий
У результаті атаки «шахедами» знищено близько 600 квадратних метрів покрівлі Львівського національного університету природокористування у містечку Дубляни Львівської області. У цьому навчальному закладі навчався лідер ОУН Степан Бандера.
Також цієї ж атакою «шахедів» знищений музей головнокомандувача УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича у Білогорщі на Львівщині.
Частину експонатів евакуювали ще на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Однак в музеї експонувалась частина особистих речей та матеріальних цінностей Шухевича, зокрема меблі та фортепіано, а також погруддя генерала та Степана Бандери. Всі ці артефакти було знищено.
Відправляючи безпілотники в атаку на музей Романа Шухевича і університет, у якому навчався Степан Бандера, російський агресор хотів продемонструвати якийсь символізм, але насправді вчергове виявив свою терористичну суть та геноцидну мету.
«Бомбардування музею Романа Шухевича на Львівщині, як і знищення пам’ятників на могилах жертв Голодомору в окупованій Херсонщині і Донеччині, зрештою як і руйнування музею Григорія Сковороди на Харківщині і сотень інших об'єктів спадщини від початку широкомасштабного вторгнення – є складовою того злочину геноциду, який задумала і намагається здійснити російський агресор на українській землі. Усі об’єкти української культурної спадщини і національної пам’яті є безпосередніми цілями агресора, адже його мета – знищити українську ідентичність, знищити український народ як такий», – відзначив заступник Голови Інстутуту Володимир Тиліщак.
Зазначимо, що у липні 2023 року ЮНЕСКО підтвердила пошкодження 274 культурних об’єктів в Україні через повномасштабне російське вторгнення.
Фото: Андрій Садовий
😢29👍1👎1
У ніч на 31 грудня 2023 року померла жертва сталінських репресій та колишня ув’язнена нацистських концтаборів, громадська активістка Надія Слєсарєва.
Надія Слєсарєва народилась 23 вересня 1930 року у Дніпрі. Її мама була вчителька молодших класів, а тато – агроном. Батьки прихистили також дівчинку Мотю, яка осиротіла в роки Голодомору 1932–1933 років.
У 1937 році батька Слєсарєвої направили працювати в народний комісаріат землеробства УРСР. У липні його арештували НКВД, а вже у вересні засудили за «антирадянську терористичну діяльність» до розстрілу.
Маму Слєсарєвої відправили у табори Сиблагу, а сама Надія потрапила до так званого «дитячого будинку дітей ворогів народу». Згодом її вдочерили старша сестра матері Олена Рейнгард з чоловіком Марцелем.
Під час Другої світової війни перебувала в окупованому німцями Дніпрі. У вересні 1943-го депортована до нацистского концентраційного табору Штутгоф у Польщі. Спершу її залучали до лісозаготівельних робіт. Згодом направили у Щецин, де залучали до будівництва підземних споруд. З наближенням радянських військ направили у містечко Нойе-Бранденбург. Саме там Надію Слєсарєву звільнили з нацистського полону.
Повернувшись додому у 1948 році, Надія змогла воз’єднатись з мамою, яку відпустили з таборів. Матері заборонялось жити та працювати у великих містах, тому мама з донькою проживали у містечку Ігрень (нині частина Дніпра) та тримали натуральне господарство: розводили кролів та обробляли город.
Після закінчення школи, Надія Слєсарєва навчалась в Дніпропетровському інженерно-будівельному інституті. Працювала на будівництвах великих промислових об’єктів на Донбасі.
Надія Слєсарєва засновниця та очільниця жіночого центру «Надія». Також вона довгий час відстоювала визнання примусових працівників в Україні та за виплату їм компенсацій. Її діяльність давала можливість почути багатьох потерпілих і створювала простір для діалогу.
Вона – кавалер ордену княгині Ольги І ступеня та нагороджена Хрестом заслуг на стрічці Ордену заслуг перед Федеративною Республікою Німеччина.
Спогади Надії Слєсарєвої можна прочитати на Радіо Свобода, за посиланням.
Надія Слєсарєва народилась 23 вересня 1930 року у Дніпрі. Її мама була вчителька молодших класів, а тато – агроном. Батьки прихистили також дівчинку Мотю, яка осиротіла в роки Голодомору 1932–1933 років.
У 1937 році батька Слєсарєвої направили працювати в народний комісаріат землеробства УРСР. У липні його арештували НКВД, а вже у вересні засудили за «антирадянську терористичну діяльність» до розстрілу.
Маму Слєсарєвої відправили у табори Сиблагу, а сама Надія потрапила до так званого «дитячого будинку дітей ворогів народу». Згодом її вдочерили старша сестра матері Олена Рейнгард з чоловіком Марцелем.
Під час Другої світової війни перебувала в окупованому німцями Дніпрі. У вересні 1943-го депортована до нацистского концентраційного табору Штутгоф у Польщі. Спершу її залучали до лісозаготівельних робіт. Згодом направили у Щецин, де залучали до будівництва підземних споруд. З наближенням радянських військ направили у містечко Нойе-Бранденбург. Саме там Надію Слєсарєву звільнили з нацистського полону.
Повернувшись додому у 1948 році, Надія змогла воз’єднатись з мамою, яку відпустили з таборів. Матері заборонялось жити та працювати у великих містах, тому мама з донькою проживали у містечку Ігрень (нині частина Дніпра) та тримали натуральне господарство: розводили кролів та обробляли город.
Після закінчення школи, Надія Слєсарєва навчалась в Дніпропетровському інженерно-будівельному інституті. Працювала на будівництвах великих промислових об’єктів на Донбасі.
Надія Слєсарєва засновниця та очільниця жіночого центру «Надія». Також вона довгий час відстоювала визнання примусових працівників в Україні та за виплату їм компенсацій. Її діяльність давала можливість почути багатьох потерпілих і створювала простір для діалогу.
Вона – кавалер ордену княгині Ольги І ступеня та нагороджена Хрестом заслуг на стрічці Ордену заслуг перед Федеративною Республікою Німеччина.
Спогади Надії Слєсарєвої можна прочитати на Радіо Свобода, за посиланням.
😢43👍5
📢Запрошуємо громадськість до обговорення проєкту Закону України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу».
🏛Український інститут національної пам’яті виносить для проведення електронних консультацій з громадськістю проєкт Закону України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» для забезпечення вивчення та врахування думки громадськості щодо зазначеного проєкту Закону.
❗️Метою прийняття проєкту Закону є комплексне законодавче врегулювання питань формування та реалізації державної політики національної пам’яті Українського народу, визначення її основних принципів та завдань, повноважень та основних напрямів діяльності суб’єктів політики національної пам'яті.
🔍Із проєктом Закону України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» можна ознайомитися на сайті Інституту.
🤓Просимо надсилати свої зауваження та пропозиції до проєкту Закону на електронну адресу uinp@memory.gov.ua до 01 лютого 2024 року.
📖Контактна особа: головний спеціаліст відділу обліку та збереження місць пам’яті Управління інституційного забезпечення політики національної пам’яті Євген Костюк, тел.: (096) 010 95 02.
🏛Український інститут національної пам’яті виносить для проведення електронних консультацій з громадськістю проєкт Закону України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» для забезпечення вивчення та врахування думки громадськості щодо зазначеного проєкту Закону.
❗️Метою прийняття проєкту Закону є комплексне законодавче врегулювання питань формування та реалізації державної політики національної пам’яті Українського народу, визначення її основних принципів та завдань, повноважень та основних напрямів діяльності суб’єктів політики національної пам'яті.
🔍Із проєктом Закону України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» можна ознайомитися на сайті Інституту.
🤓Просимо надсилати свої зауваження та пропозиції до проєкту Закону на електронну адресу uinp@memory.gov.ua до 01 лютого 2024 року.
📖Контактна особа: головний спеціаліст відділу обліку та збереження місць пам’яті Управління інституційного забезпечення політики національної пам’яті Євген Костюк, тел.: (096) 010 95 02.
👍17🔥3
#FightForUkraine
Максим Кривцов двічі ставав на захист України. А в проміжку цивільного життя займався ветеранським активізмом та наставництвом для молоді. Його дебютний поетичний збірний вийшов незадовго до його загибелі на фронті.
Максим Кривцов народився 22 січня 1990 року у Рівному. Його батько продавав пресу, а мама була шкільною бібліотекаркою.
Після школи, Максим навчався у місцевому технікумі, а згодом вступив у Київський університет технологій та дизайну, де вивчав проєктування взуття та шкіряних виробів.
Після закінчення університету, у 2014 році долучився до лав Добровольчого українського корпусу «Правого сектора» (ДУК ПС), де воював до 2015 року. А з 2016 року служив у складі Бригади швидкого реагування Національного гвардії України.
Після демобілізації, у 2019 році, працював у Центрі реадаптації та реабілітації учасників АТО та ООС «ЯРМІЗ» та Veteran Hub. Також Максим був наставником у дитячо-юнацькому таборі «Строкаті Єноти», який заснував ветеран Олександр Чуб.
«Сучасна дитина, вона крута. Мені б хотілось, щоб вона розуміла, що є такою, і не боялася себе», – розповідав про свою роботу Максим.
Також, Кривцов активно займався творчою діяльністю. Публікував свої вірші у «Книга Love 2.0. Любов і війна», «Там, де вдома: 112 віршів про любов та війну», «Колискова 21-го століття Vol. 1: що тебе заколисує?». На його слова гурт «Yurcash» написав пісні «Панівна висота», «Він в ЗСУ, вона в ТрО», «Жовтий скотч».
«Війна - це міцелярка, що змиває косметику з обличчя, вулиць, планів, поведінки. Це сапа, що викошує полин й водночас лишає гіркий присмак незворотності», – говорив в інтерв’ю «Читомо» Максим Кравцов.
Після початку повномасштабного російського вторгнення, Максим повернувся до Сил оборони. У проміжках між боями продовжував писати вірші. Його поезії «Він переїхав в Бучу» та «Я вирушив автостопом» стали основою для двох епізодів документальної антології «Війна-ненажера» від «Вавилон-13».
У грудні 2023 року вийшла його дебютна поетична збірка «Вірші з бійниці». Книжка увійшла до списку кращих поетичних збірок 2023 року за версією українського ПЕН-клубу.
Загинув український захисник та поет Максим Кривцов 7 січня 2024 року.
Максим Кривцов двічі ставав на захист України. А в проміжку цивільного життя займався ветеранським активізмом та наставництвом для молоді. Його дебютний поетичний збірний вийшов незадовго до його загибелі на фронті.
Максим Кривцов народився 22 січня 1990 року у Рівному. Його батько продавав пресу, а мама була шкільною бібліотекаркою.
Після школи, Максим навчався у місцевому технікумі, а згодом вступив у Київський університет технологій та дизайну, де вивчав проєктування взуття та шкіряних виробів.
Після закінчення університету, у 2014 році долучився до лав Добровольчого українського корпусу «Правого сектора» (ДУК ПС), де воював до 2015 року. А з 2016 року служив у складі Бригади швидкого реагування Національного гвардії України.
Після демобілізації, у 2019 році, працював у Центрі реадаптації та реабілітації учасників АТО та ООС «ЯРМІЗ» та Veteran Hub. Також Максим був наставником у дитячо-юнацькому таборі «Строкаті Єноти», який заснував ветеран Олександр Чуб.
«Сучасна дитина, вона крута. Мені б хотілось, щоб вона розуміла, що є такою, і не боялася себе», – розповідав про свою роботу Максим.
Також, Кривцов активно займався творчою діяльністю. Публікував свої вірші у «Книга Love 2.0. Любов і війна», «Там, де вдома: 112 віршів про любов та війну», «Колискова 21-го століття Vol. 1: що тебе заколисує?». На його слова гурт «Yurcash» написав пісні «Панівна висота», «Він в ЗСУ, вона в ТрО», «Жовтий скотч».
«Війна - це міцелярка, що змиває косметику з обличчя, вулиць, планів, поведінки. Це сапа, що викошує полин й водночас лишає гіркий присмак незворотності», – говорив в інтерв’ю «Читомо» Максим Кравцов.
Після початку повномасштабного російського вторгнення, Максим повернувся до Сил оборони. У проміжках між боями продовжував писати вірші. Його поезії «Він переїхав в Бучу» та «Я вирушив автостопом» стали основою для двох епізодів документальної антології «Війна-ненажера» від «Вавилон-13».
У грудні 2023 року вийшла його дебютна поетична збірка «Вірші з бійниці». Книжка увійшла до списку кращих поетичних збірок 2023 року за версією українського ПЕН-клубу.
Загинув український захисник та поет Максим Кривцов 7 січня 2024 року.
😢24❤11👍3
Сьогодні, 9 січня, відзначаємо сторіччя від дня народження відомого українського та вірменського режисера та сценариста, родоначальника «українського поетичного кіно» та дисидента Сергія Параджанова.
Ми підготували карусель про життя та творчість видатного кіномитця.
Ми підготували карусель про життя та творчість видатного кіномитця.
👍23❤6
🙏Національна комісія з реабілітації реабілітувала українського режисера та сценариста, родоначальника напрямку «українське поетичне кіно» Сергія Йосиповича Параджанова. Реабілітація відбулась з подачі Українського інституту національної пам’яті.
У рішенні Нацкомісії йдеться, що після детального аналізу кримінальної справи режисера та інших архівних документів було виявлено наявність політичного мотиву переслідування та засудження Сергія Параджанова.
❗️Це рішення Національної комісії є знаковим прецедентом для розгляду інших резонансних справ українських дисидентів, які за сфабрикованими звинуваченнями були засуджені комуністичним тоталітарним режимом за так званими «загальними кримінальними статтями».
💬«Юридична реабілітація Сергія Параджанова — це дійсно непересічна і знакова подія. Вона є черговим свідченням тези про те, що добро і справедливість зрештою перемагають, нехай навіть у стратегічній перспективі. Усі жертви комуністичного тоталітарного режиму, як і будь-якого тоталітарного режиму, мають право і можливість бути відновленими у гідності та правді. Дуже надихає, що ця реабілітація відбулася якраз до сторічного ювілею з дня народження Сергія Параджанова», — зазначив голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович.
Фото: Довженко-Центр
У рішенні Нацкомісії йдеться, що після детального аналізу кримінальної справи режисера та інших архівних документів було виявлено наявність політичного мотиву переслідування та засудження Сергія Параджанова.
❗️Це рішення Національної комісії є знаковим прецедентом для розгляду інших резонансних справ українських дисидентів, які за сфабрикованими звинуваченнями були засуджені комуністичним тоталітарним режимом за так званими «загальними кримінальними статтями».
💬«Юридична реабілітація Сергія Параджанова — це дійсно непересічна і знакова подія. Вона є черговим свідченням тези про те, що добро і справедливість зрештою перемагають, нехай навіть у стратегічній перспективі. Усі жертви комуністичного тоталітарного режиму, як і будь-якого тоталітарного режиму, мають право і можливість бути відновленими у гідності та правді. Дуже надихає, що ця реабілітація відбулася якраз до сторічного ювілею з дня народження Сергія Параджанова», — зазначив голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович.
Фото: Довженко-Центр
❤39👍5🔥1
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
Сьогодні минає 120 років з дня народження Олени Вітер, настоятельки греко-католицького монастиря, та одної з перших українок, що отримала звання «Праведник народів світу».
Олена народилася в селі Миклашів на Львівщині в родині гімназійних викладачів. До 13-и років дівчинка з сім’єю мешкала в Австрії, а в 1918 році батьки повернулися до Львова.
Отримавши добру базову освіту в гімназії, в 1921 році Олена стає студенткою медичного інституту.
Наступного ж року залишає навчання та подається в монастир. У 1924-му в жіночому монастирі студитського уставу в Якторові було організовано відділення товариства «Рідна школа». В ньому Олена Вітер (сестра Йосифа) отримала посаду «магістри новіціатів», тобто наставниці для нових послушників, займалася просвітницькою діяльністю. Зокрема у селах Золочівщини організовувала бібліотеки, дитячі садки та сиротинці, медичні й господарські курси, хори, драматичні гуртки. У 1932 році сестра Йосифа стала ігуменею Якторівського жіночого монастиря. Її підтримував глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький.
В 1939-му СРСР та нацистська Німеччина розв’язали Другу світову війну. Червона армія й Вермахт взаємодіяли в боях проти польських військ. Відповідно до демаркаційної лінії союзники обопільно поступалися окупованими територіями. Західноукраїнські землі опинилися під радянською владою.
«В 1939 році, - згадувала Олена Вітер, - наш монастир був розгромлений Червоною армією… Радянські вояки, ввійшовши в монастир, скидали ікони, знущалися над святинями».
Олена Вітер вимушена була повернутися до Львова. Колишня ігуменя влаштувалася секретаркою у відомого львівського лікаря та громадського діяча Мар’яна Панчишина. На цю роботу її порекомендував митрополит Шептицький. Перебуваючи на посаді, Олена Вітер продовжувала підтримувати зв’язки з ОУН, таємно займалася організацією нелегального переходу кордону підпільниками.
11 червня 1940 року чекісти прийшли по Олену Вітер. Жінка опинилася в ув’язненні на вулиці Лонцького. Ігуменю постійно допитували та катували. Після 22 червня 1941-го врятувалася з ув’язнення втечею.
Згодом у львівському сиротинці, що знаходився під її опікою, ігуменя переховувала від нацистів єврейських дітей. Серед них були Лілі Польман, Натан Левін, Адам Ротфельд та ін. Ігуменя й монахині монастиря не лише доглядали й опікувалися дітьми, а й навчали християнських молитов і звичаїв, щоб вони не вирізнялися від інших вихованців сиротинця. Діти вижили та зі вдячністю згадували ігуменю Йосифу, згодом сприяли присудженню їй почесного звання.
12 жовтня 1945-го сестру Йосифу арештували органи НКДБ, засудили на 20 років каторжних робіт та 5 років позбавлення прав. Вона пройшла концтабори Східного Сибіру та Мордовської АРСР. 29 березня 1956 року Олена Вітер змогла вийти на волю, їй заборонили селитися у Львові, до самої смерті проживала у місті Скалат Тернопільської області, де створила підпільний монастир сестер студиток.
19 лютого 1976 року Яд Вашем присудив Олені Вітер почесне звання «Праведник народів світу». Вона була однією з перших українок, удостоєних цього почесного звання.
Олена Вітер, сестра Йосифа, померла 15 листопада 1988 року, не доживши менш як рік до виходу греко-католицької церкви з підпілля.
Сьогодні минає 120 років з дня народження Олени Вітер, настоятельки греко-католицького монастиря, та одної з перших українок, що отримала звання «Праведник народів світу».
Олена народилася в селі Миклашів на Львівщині в родині гімназійних викладачів. До 13-и років дівчинка з сім’єю мешкала в Австрії, а в 1918 році батьки повернулися до Львова.
Отримавши добру базову освіту в гімназії, в 1921 році Олена стає студенткою медичного інституту.
Наступного ж року залишає навчання та подається в монастир. У 1924-му в жіночому монастирі студитського уставу в Якторові було організовано відділення товариства «Рідна школа». В ньому Олена Вітер (сестра Йосифа) отримала посаду «магістри новіціатів», тобто наставниці для нових послушників, займалася просвітницькою діяльністю. Зокрема у селах Золочівщини організовувала бібліотеки, дитячі садки та сиротинці, медичні й господарські курси, хори, драматичні гуртки. У 1932 році сестра Йосифа стала ігуменею Якторівського жіночого монастиря. Її підтримував глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький.
В 1939-му СРСР та нацистська Німеччина розв’язали Другу світову війну. Червона армія й Вермахт взаємодіяли в боях проти польських військ. Відповідно до демаркаційної лінії союзники обопільно поступалися окупованими територіями. Західноукраїнські землі опинилися під радянською владою.
«В 1939 році, - згадувала Олена Вітер, - наш монастир був розгромлений Червоною армією… Радянські вояки, ввійшовши в монастир, скидали ікони, знущалися над святинями».
Олена Вітер вимушена була повернутися до Львова. Колишня ігуменя влаштувалася секретаркою у відомого львівського лікаря та громадського діяча Мар’яна Панчишина. На цю роботу її порекомендував митрополит Шептицький. Перебуваючи на посаді, Олена Вітер продовжувала підтримувати зв’язки з ОУН, таємно займалася організацією нелегального переходу кордону підпільниками.
11 червня 1940 року чекісти прийшли по Олену Вітер. Жінка опинилася в ув’язненні на вулиці Лонцького. Ігуменю постійно допитували та катували. Після 22 червня 1941-го врятувалася з ув’язнення втечею.
Згодом у львівському сиротинці, що знаходився під її опікою, ігуменя переховувала від нацистів єврейських дітей. Серед них були Лілі Польман, Натан Левін, Адам Ротфельд та ін. Ігуменя й монахині монастиря не лише доглядали й опікувалися дітьми, а й навчали християнських молитов і звичаїв, щоб вони не вирізнялися від інших вихованців сиротинця. Діти вижили та зі вдячністю згадували ігуменю Йосифу, згодом сприяли присудженню їй почесного звання.
12 жовтня 1945-го сестру Йосифу арештували органи НКДБ, засудили на 20 років каторжних робіт та 5 років позбавлення прав. Вона пройшла концтабори Східного Сибіру та Мордовської АРСР. 29 березня 1956 року Олена Вітер змогла вийти на волю, їй заборонили селитися у Львові, до самої смерті проживала у місті Скалат Тернопільської області, де створила підпільний монастир сестер студиток.
19 лютого 1976 року Яд Вашем присудив Олені Вітер почесне звання «Праведник народів світу». Вона була однією з перших українок, удостоєних цього почесного звання.
Олена Вітер, сестра Йосифа, померла 15 листопада 1988 року, не доживши менш як рік до виходу греко-католицької церкви з підпілля.
❤23
190 років тому, 6 (18 за новим стилем) січня 1834 року в селі Махнівці Київської губернії народився відомий історик і етнограф Володимир Антонович – одна із фундаментальних фігур у становленні української ідеї в ХІХ столітті.
Принаймні, про це свідчить запис з актової книги Махнівського повітового суду метрики про хрещення Антоновича в місцевому римо-католицькому костелі, який стверджує, що «Року Господнього тисяча вісімсот тридцять четвертого січня місяця сьомого дня у Махнівському римо-католицькому приходському костелі окрещено і миром помазано отрока трьох імен Володимир-Станіслав-Йосип через Махнівського настоятеля декана ксьондза Фелікса Саховського благородних Г.Г. Боніфація — Генріха по Йвану і Моніки по Іполіту з Горських Антоновичів законовінчаного подружжя син року і місяця тих же шостого числа проти вечора народженого в Махнівці». Хоча деякі біографи Антоновича схиляються до думки, що він народився в 1830 році в Чорнобилі і був охрещений в греко-католицькому обряді, а в Махнівці відбулося його перехрещення на польську віру.
Не менш цікавою є ситуація із батьками Антоновича. У цій же метриці батьком вказано польського шляхтича Боніфатія-Генріха Антоновича, хоча насправді батьком історика є Янош Джидай — син угорського революціонера Матяша Джидая, який виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії та запровадження республіканського ладу. Тікаючи від переслідувань влади, він оселився в Україні, де й народився Янош. Підрісши та здобувши гарну освіту, Янош влаштувався гувернером у маєтку шляхтича пана Марковського, в селі Ягубець на Уманщині, де й познайомився з пані Монікою, яка на той час була офіційно одруженою із Боніфатієм Антоновичем, хоча вони давно уже жили порізно «Результатом цієї стрічі, — писав Володимир Боніфатійович у спогадах, — було моє життя».
За спогадами Антоновича, мама мала твердий характер і була схильна до деспотизму, карала за будь-яку провину чи непослух і дуже пишалася своїм шляхетним походженням, забороняючи «паничу» спілкуватися із українцями-«хлопами». Пізніше це вилилося в категоричний протест і зміну світогляду – Антонович порвав із польською шляхтою і став один із лідерів руху «хлопоманів» та фундаторів «Київської громади», всі свої сили і знання вклавши у дослідження та пробудження української ідентичності.
Недруги називали його «небезпечним лідером українофільства», на нього сипалися доноси, влаштовувалися обшуки. Але всі обвинувачення, як польської шляхти, так і єзуїтів, він легко розбивав своїми логічними аргументами. Він присвятив своє життя дослідженню історії України і козацтва, зокрема, 30 років викладав в Київському університеті і виплекав цілу плеяду відомих істориків. При цьому, в житті він відзначався надзвичайною скромністю і органічно не сприймав будь-яких форм галасливої «роботи на публіку», самореклами чи самовихваляння.
Постать Володимира Антоновича настільки цікава, що про нього варто більше знати і відкривати для себе. Першим кроком до цього може стати наш тест, який ми спеціально підготували до цієї дати. Хочете перевірити свої знання? До річниці з його дня народження запрошуємо перевірити свої знання.
Принаймні, про це свідчить запис з актової книги Махнівського повітового суду метрики про хрещення Антоновича в місцевому римо-католицькому костелі, який стверджує, що «Року Господнього тисяча вісімсот тридцять четвертого січня місяця сьомого дня у Махнівському римо-католицькому приходському костелі окрещено і миром помазано отрока трьох імен Володимир-Станіслав-Йосип через Махнівського настоятеля декана ксьондза Фелікса Саховського благородних Г.Г. Боніфація — Генріха по Йвану і Моніки по Іполіту з Горських Антоновичів законовінчаного подружжя син року і місяця тих же шостого числа проти вечора народженого в Махнівці». Хоча деякі біографи Антоновича схиляються до думки, що він народився в 1830 році в Чорнобилі і був охрещений в греко-католицькому обряді, а в Махнівці відбулося його перехрещення на польську віру.
Не менш цікавою є ситуація із батьками Антоновича. У цій же метриці батьком вказано польського шляхтича Боніфатія-Генріха Антоновича, хоча насправді батьком історика є Янош Джидай — син угорського революціонера Матяша Джидая, який виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії та запровадження республіканського ладу. Тікаючи від переслідувань влади, він оселився в Україні, де й народився Янош. Підрісши та здобувши гарну освіту, Янош влаштувався гувернером у маєтку шляхтича пана Марковського, в селі Ягубець на Уманщині, де й познайомився з пані Монікою, яка на той час була офіційно одруженою із Боніфатієм Антоновичем, хоча вони давно уже жили порізно «Результатом цієї стрічі, — писав Володимир Боніфатійович у спогадах, — було моє життя».
За спогадами Антоновича, мама мала твердий характер і була схильна до деспотизму, карала за будь-яку провину чи непослух і дуже пишалася своїм шляхетним походженням, забороняючи «паничу» спілкуватися із українцями-«хлопами». Пізніше це вилилося в категоричний протест і зміну світогляду – Антонович порвав із польською шляхтою і став один із лідерів руху «хлопоманів» та фундаторів «Київської громади», всі свої сили і знання вклавши у дослідження та пробудження української ідентичності.
Недруги називали його «небезпечним лідером українофільства», на нього сипалися доноси, влаштовувалися обшуки. Але всі обвинувачення, як польської шляхти, так і єзуїтів, він легко розбивав своїми логічними аргументами. Він присвятив своє життя дослідженню історії України і козацтва, зокрема, 30 років викладав в Київському університеті і виплекав цілу плеяду відомих істориків. При цьому, в житті він відзначався надзвичайною скромністю і органічно не сприймав будь-яких форм галасливої «роботи на публіку», самореклами чи самовихваляння.
Постать Володимира Антоновича настільки цікава, що про нього варто більше знати і відкривати для себе. Першим кроком до цього може стати наш тест, який ми спеціально підготували до цієї дати. Хочете перевірити свої знання? До річниці з його дня народження запрошуємо перевірити свої знання.
❤21👍6
🔥«Вогняній стадії» Революції гідності сьогодні 10 років. 19 січня 2014 року протистояння на Грушевського, увійшли в історію як «Вогнехреща».
Перехід від мирних протестів до силового протистояння з режимом – було відповіддю на ухвалення 16 січня 2014-го «диктаторських законів».
19 січня у Києві зібралося вже традиційне недільне віче. На знак протесту проти ухвалених «Законів про диктатуру» частина мітингувальників вирішила пройти вулицею Грушевського до Верховної Ради. На той момент силовики вже блокували доступ до урядового кварталу.
У відповідь на цю спробу протестувальників внутрішні війська застосували проти активістів травматичну зброю, сльозогінний газ, світло-шумові гранати і водомети, які заборонені при мінусовій температурі. А протестувальники використали коктейлі молотова та підпалили перші шини.
Уже за кілька днів, на День Соборності, 22 січня з’явились перші загиблі майданівці. Смертельних поранень із вогнепальної зброї зазнали Сергій Нігоян із Дніпропетровщини та білорус Михайло Жизневський. Поранений того дня львів’янин Роман Сеник помер за кілька днів у лікарні. 22-го під Києвом виявили тіло зі слідами тортур викраденого напередодні львів’янина Юрія Вербицького. За кілька днів унаслідок отриманих травм померли майданівці Олександр Бадера та Богдан Калиняк.
Детальніше про події тих днів розповідає документальна стрічка Українського інституту національної памʼяті «Вогнехреща» (реж. Тетяна Ковтунович). Вона побудована на свідченнях учасників. Премʼєра фільму відбулася у січні 2022 року. Лишаємо лінк для перегляду за посиланням.
Перехід від мирних протестів до силового протистояння з режимом – було відповіддю на ухвалення 16 січня 2014-го «диктаторських законів».
19 січня у Києві зібралося вже традиційне недільне віче. На знак протесту проти ухвалених «Законів про диктатуру» частина мітингувальників вирішила пройти вулицею Грушевського до Верховної Ради. На той момент силовики вже блокували доступ до урядового кварталу.
У відповідь на цю спробу протестувальників внутрішні війська застосували проти активістів травматичну зброю, сльозогінний газ, світло-шумові гранати і водомети, які заборонені при мінусовій температурі. А протестувальники використали коктейлі молотова та підпалили перші шини.
Уже за кілька днів, на День Соборності, 22 січня з’явились перші загиблі майданівці. Смертельних поранень із вогнепальної зброї зазнали Сергій Нігоян із Дніпропетровщини та білорус Михайло Жизневський. Поранений того дня львів’янин Роман Сеник помер за кілька днів у лікарні. 22-го під Києвом виявили тіло зі слідами тортур викраденого напередодні львів’янина Юрія Вербицького. За кілька днів унаслідок отриманих травм померли майданівці Олександр Бадера та Богдан Калиняк.
Детальніше про події тих днів розповідає документальна стрічка Українського інституту національної памʼяті «Вогнехреща» (реж. Тетяна Ковтунович). Вона побудована на свідченнях учасників. Премʼєра фільму відбулася у січні 2022 року. Лишаємо лінк для перегляду за посиланням.
🔥21❤5👍1
20 січня – День пам’яті захисників Донецького аеропорту. Оборона Донецького летовища тривала 242 дні – з 26 травня 2014 року до 23 січня 2015-го. ДАП героїчно обстоювали люди, які виявилися сильнішими за бетон. Їх стали називати «кіборгами». За найпоширенішою версією, так про захисників ДАП казали вороги, які не могли інакше пояснити, чому гарнізон неможливо взяти штурмом.
💬«Темрява, обриси спаленої техніки, купи брухту під ногами, що зрадливо видають кроки - постапокаліпсис у всій красі. Якесь відчуття нереальності, ніби у комп’ютерній грі, тільки не можна зберегтись у разі чого. Є лише одна спроба одне життя…», – описує у своїй книзі «Точка неповернення» події оборони ДАП письменник та «кіборг» Дмитро Вербич.
⚔️20 січня 2015 року терористи підірвали бетонні перекриття нового терміналу аеропорту, а 21 січня вщухли останні бої за ДАП. За оцінками генерала, Героя України Олега Мікаца, який тоді командував 93-ю окремою механізованою бригадою, утримання Донецького аеропорту не давало ворогу діяти.
💬«Найбільші бої за Дебальцеве почалися після того, як упав Донецький аеропорт. І якби там не було українських військових, усе могло закінчитися для України втратою не тільки Дебальцевого, а й інших територій. ДАП сковував сили супротивника», – пояснював Мікац в інтерв’ю ВВС.
😢За даними Міністерства оборони (https://bit.ly/3GNw9Uy), в затяжному бою загинуло 97 оборонців, п’ятьох із яких відзначено найвищою державною нагородою «Герой України» посмертно. Ще троє військовослужбовців досі вважаються зниклими безвісти.
ℹ️Підбірка матеріалів про Донецький аеропорт та його захисників:
⏩про долю Максима Ридзанича, що останнім вийшов з ДАП, у рубриці «Історичний календар».
⏩фотовиставка УІНП «Героїчна оборона Донецького аеропорту (2014–2015)».
⏩спогади про оборону ДАП командира «кіборгів» Олега Мікаца.
⏩про значення оборони ДАП для України.
⏩про те, якими були дні оборони для захисників Донецького аеропорту.
Арт Нікіта Тітов
#ДАП
#кіборги
💬«Темрява, обриси спаленої техніки, купи брухту під ногами, що зрадливо видають кроки - постапокаліпсис у всій красі. Якесь відчуття нереальності, ніби у комп’ютерній грі, тільки не можна зберегтись у разі чого. Є лише одна спроба одне життя…», – описує у своїй книзі «Точка неповернення» події оборони ДАП письменник та «кіборг» Дмитро Вербич.
⚔️20 січня 2015 року терористи підірвали бетонні перекриття нового терміналу аеропорту, а 21 січня вщухли останні бої за ДАП. За оцінками генерала, Героя України Олега Мікаца, який тоді командував 93-ю окремою механізованою бригадою, утримання Донецького аеропорту не давало ворогу діяти.
💬«Найбільші бої за Дебальцеве почалися після того, як упав Донецький аеропорт. І якби там не було українських військових, усе могло закінчитися для України втратою не тільки Дебальцевого, а й інших територій. ДАП сковував сили супротивника», – пояснював Мікац в інтерв’ю ВВС.
😢За даними Міністерства оборони (https://bit.ly/3GNw9Uy), в затяжному бою загинуло 97 оборонців, п’ятьох із яких відзначено найвищою державною нагородою «Герой України» посмертно. Ще троє військовослужбовців досі вважаються зниклими безвісти.
ℹ️Підбірка матеріалів про Донецький аеропорт та його захисників:
⏩про долю Максима Ридзанича, що останнім вийшов з ДАП, у рубриці «Історичний календар».
⏩фотовиставка УІНП «Героїчна оборона Донецького аеропорту (2014–2015)».
⏩спогади про оборону ДАП командира «кіборгів» Олега Мікаца.
⏩про значення оборони ДАП для України.
⏩про те, якими були дні оборони для захисників Донецького аеропорту.
Арт Нікіта Тітов
#ДАП
#кіборги
❤33👍1🔥1
🥰Щороку 22 січня у день проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) Україна відзначає День Соборності.
❗️Цього дня з різницею в рік відбулось дві рівнозначні за вагою події української історії: проголошення незалежності Української Народної Республіки, яке сталося у 1918 році, та проголошення Акта Злуки українських земель, що відбулося 1919-го.
💪Акт Злуки, проголошений 105 років тому – 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві, став епохальною історичною подією, коли українські землі об’єдналися в одній державі. Це стало основоположною віхою українського державотворення, увінчало соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття.
🇺🇦Проголошення Соборності 22 січня 1919 року, коли Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка об’єдналися в соборну державу, увінчало прагнення до єднання українців, розділених кордонами тогочасних імперій. Ця подія повністю руйнує твердження російської пропаганди, буцімто українські землі вперше об’єднав Сталін у 1939 році.
👫Окрім об’єднання розрізнених земель, на яких проживає одна нація в спільну державу, Соборність ще й символізує духовну консолідацію всіх громадян держави, їх згуртованість, незалежно від національності. Нарешті, соборність невіддільна від суверенітету й реальної незалежності народу – фундаменту побудови демократичної держави, є запорукою виживання й існування нації.
⚔️Нині Україна продовжує боротьбу за незалежність і соборність. Тому соборність залишається на порядку денному національних завдань. Цілісність буде цілковито відновлена після того, як Україна звільнить усі території, захоплені ворогом. Соборність – мета Перемоги.
🤝 Соборність передбачає не лише пам’ять про спільне минуле, а й потребує згуртованої співпраці заради майбутнього, як на полі бою, так і в тилу. Коли ми, з різних регіонів, разом працюємо, боремося з російськими агресорами, створюємо знакове і важливе, адже ціль у нас спільна: незалежна, демократична і соборна Україна. Наша єдність – наша зброя!
🤓Також запрошуємо вас сьогодні, о 18:00 відвідати публічну дискусію присвячену Дню Соборності: «Відстояти Соборність: чому в 1919-му не вдалося і що робити, щоб вийшло зараз?» за участі відомих істориків та військовослужбовців Сил оборони України.
❗️Цього дня з різницею в рік відбулось дві рівнозначні за вагою події української історії: проголошення незалежності Української Народної Республіки, яке сталося у 1918 році, та проголошення Акта Злуки українських земель, що відбулося 1919-го.
💪Акт Злуки, проголошений 105 років тому – 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві, став епохальною історичною подією, коли українські землі об’єдналися в одній державі. Це стало основоположною віхою українського державотворення, увінчало соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття.
🇺🇦Проголошення Соборності 22 січня 1919 року, коли Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка об’єдналися в соборну державу, увінчало прагнення до єднання українців, розділених кордонами тогочасних імперій. Ця подія повністю руйнує твердження російської пропаганди, буцімто українські землі вперше об’єднав Сталін у 1939 році.
👫Окрім об’єднання розрізнених земель, на яких проживає одна нація в спільну державу, Соборність ще й символізує духовну консолідацію всіх громадян держави, їх згуртованість, незалежно від національності. Нарешті, соборність невіддільна від суверенітету й реальної незалежності народу – фундаменту побудови демократичної держави, є запорукою виживання й існування нації.
⚔️Нині Україна продовжує боротьбу за незалежність і соборність. Тому соборність залишається на порядку денному національних завдань. Цілісність буде цілковито відновлена після того, як Україна звільнить усі території, захоплені ворогом. Соборність – мета Перемоги.
🤝 Соборність передбачає не лише пам’ять про спільне минуле, а й потребує згуртованої співпраці заради майбутнього, як на полі бою, так і в тилу. Коли ми, з різних регіонів, разом працюємо, боремося з російськими агресорами, створюємо знакове і важливе, адже ціль у нас спільна: незалежна, демократична і соборна Україна. Наша єдність – наша зброя!
🤓Також запрошуємо вас сьогодні, о 18:00 відвідати публічну дискусію присвячену Дню Соборності: «Відстояти Соборність: чому в 1919-му не вдалося і що робити, щоб вийшло зараз?» за участі відомих істориків та військовослужбовців Сил оборони України.
❤24👍2