#FightForUkraine

Український актор театру та кіно, що віддав 20 років свого життя сцені, народився 2 лютого 1979 року в місті Дніпро. Свій мистецький шлях Яків Ткаченко розпочав ще в 14 років, коли почав грати в одному з місцевих народних театрів.

Після закінчення школи він вступив до Дніпропетровського театрального коледжу, щоб вчитися на актора драми. Вже тоді Яків відзначився своїм вмінням легко поводитися на сцені й акторським талантом. Здобувши освіту, він отримує запрошення грати в Дніпровському академічному театрі драми та комедії, де працює до 2019 року.

Паралельно з цим, у 2003 році Яків Ткаченко починає свій шлях у кіно зі зйомок у фільмі «Дикий табун». Згодом він зіграв ролі в понад 10 фільмах та серіалах, особливо запам’ятавшись участю в фільми «Довбуш», де Яків зіграв опришка Івана Сабата.

В 2011 році Ткаченко вступає до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на режисуру драми. А з 2020 року починає грати в Дніпровському академічному українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка.

Хоч він не уявляв своє життя без сцени, акторська кар’єра відійшла на другий план у житті Якова з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році. В перші ж дні агресії він йде добровольцем до 128-ої бригади територіальної оборони.

В її складі Яків Ткаченко проходить бої під Вугледаром і двічі отримує поранення, після чого демобілізується та тимчасово повертається до акторства. Але він не зміг довго лишатися осторонь й у вересні 2024 року приймає рішення повернутися на фронт і вступає до лав 3-ї ОШБр.

14 грудня 2024 року стало відомо про смерть Якова на фронті, йому назавжди 45 років.

#FightForUkraine

Андрій Чепіль розповідав, що музика сама його знайшла – майбутній музикант ріс у творчій родині й ще в школі почав займатися грою на музичних інструментах. Завдяки своїй майстерності він міг опанувати все, від фортепіано до трембіти, але повномасштабне російське вторгнення в Україну обірвало його життя.

Народився Андрій 6 квітня 1994 року в селі Бабухів Івано-Франківської області. Школярем, він не тільки захоплюється музикою, але й долучається до «Пласту». Активно пластує близько 7 років, проте й надалі бере участь у заходах скаутської організації. Пізніше, паралельно з навчанням в Івано-Франківському національно технічному університеті нафти і газу, Андрій стає учасником Революції гідності. Долучається до декількох студентських організацій.

Але саме музика була центром його життя: він був саксофоністом і вокалістом гуртів «Frisson Band» і «Smerichka.2.0», трембітарем у гурті «КораЛЛі» й навіть строкову службу проходив у військовому оркестрі почесної варти при президентському полку.

Попри все, 24 лютого 2022 року, Андрій Чепіль разом зі старшим та молодшим братами встає на захист країни від російської агресії. Спочатку він служить кулеметником і бере участь у звільненні Ізюма та Куп'янська на Харківщині. Згодом переводиться до 47-ї окремої механізованої бригади «Магура».

Андрій проходить спеціальне навчання в Німеччині, стає старшим сержантом і командиром бойової машини Бредлі. На фронті відзначається як сміливий та мотиваційний командир взводу. І навіть на передовій він не забував про гру на гітарі та повстанські пісні.

Його було нагороджено державним орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), а також пластівською відзнакою «Залізний Пластовий Хрест» (посмертно) й відзнакою Івано-Франківського міського голови «За честь і звитягу» (посмертно).

Андрій Чепіль загинув 28 червня 2023 року під час штурму поблизу села Роботине на Запорізькому напрямку. В Івано-Франківську з воїном попрощалися під звуки трембіт та карпатських рогів, йому назавжди 29 років.

#FightForUkraine

Віталій Кокошко пройшов шлях від водія на Одеській кіностудії до засновника й креативного директора однієї з найуспішніших рекламних агенцій України. Він створював сміливі реклами для відомих українських і світових брендів, що отримували десятки престижних нагород. І попри все, у відповідальний час, Віталій встав на захист України.

Майбутній режисер закінчив Одеський політехнічний інститут за спеціальністю інженер-механік. Свою творчу кар’єру він почав на Одеській кіностудії, де спочатку був нічним водієм знімальної групи, але згодом зміг піднятися до посади виконавчого продюсера й почати знімати власні картини.

Свою рекламну агенцію «Кінограф» Віталій Кокошко заснував у 1998 році в маленькому офісі на Одеській кіностудії. Як пригадує його донька – спочатку справи йшли важко й він був змушений паралельно підпрацьовувати таксистом. Проте завдяки сміливим і цікавим рекламам, вже в 2000-х роках «Кінограф» перетворилися на одну з найвідоміших креативних агенцій України.

Роботи Віталія не тільки мали комерційний успіх і приводили до його офісу такі великі компанії як Samsung чи Nestle, але й здобували безліч нагород на українських і міжнародних конкурсах. За роки його керівництва «Кінограф» отримали понад 350 нагород, включно зі статуетками Cannes Lions, Effie Europe, Effie Ukraine, Epica, Eurobest, Golden Drum та Golden Hammer. Агенцію тричі визнавали найефективнішою в Україні, а в 2014 році Effie Awards Global назвали її другою за ефективністю у світі.

З початком повномасштабного вторгнення Росії Віталій Кокошко відклав свою успішну кар’єру та долучився до лав ТрО. В грудні 2022 року він повідомив про перехід до 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців, де через вік йому пропонували штабну роботу, але Віталій відмовився й приєднався до бойової артилерійської бригади.

24 лютого 2025 року він загинув на фронті. Віталію Кокошко назавжди 58 років.

Кирило Полікевич майже ніколи не розлучався з камерою й повністю віддавав себе роботі в команді «Суспільне Дніпро». Завдяки тривалому досвіду на телебаченні та працьовитості його залучали до більшості ключових проєктів філії суспільного мовника. Але життя талановитого відеографа обірвала війна Росії проти України.

Кирило народився, виріс і побудував кар’єру в Дніпрі. Саме тут в 2008 році він і почав працювати на обласному державному телебаченні, тоді ще в ролі інженера відділу комп’ютерного монтажу. Вже після створення Суспільного, з 2018 року Кирило Полікевич взяв участь в роботі міжрегіонального ранкового проєкту мовника. А за два роки він став відеографом каналу.

В червні 2023 року його було мобілізовано до лав Сил оборони України. Кирило почав зі служби в бригаді протиповітряної оборони, що захищала небо над його рідним Дніпром. Згодом він брав участь в боях на сході та Херсонщині, двічі з побратимами виходив з оточення ворога. Продовжував службу гранатометником мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.

Попри війну він продовжував будувати плани на майбутні проєкти. А в лютому 2025 року Кирило отримав від командира почесну нагороду «Піхота Збройних сил України».

Кирило Полікевич загинув 16 березня 2025 року, виконуючи бойове завдання неподалік від Преображенки Покровського району Донецької області. Він став 100 в списку загиблих медійників, яких убила Росія з початку повномасштабного вторгнення від Інституту масової інформації. Йому назавжди 42 роки.
#FightForUkraine

Маргариту Половінко захоплювало осмислення постіндустріального міста, місця людини в ньому й долі тих, хто його не знайшов. Але повномасштабне вторгнення Росії в Україну назавжди змінило її власне життя та творчість.

Майбутня художниця народилася 24 березня 1994 року в Кривому Розі. Там вона пішла в художню школу та відкрила свій поклик до мистецтва. Саме рідне місто стало основою для її творчості – тема постіндустріального життя не покидала Маргариту навіть під час війни.

Вона навчалася в Дніпровському театрально-художньому коледжі, а пізніше закінчила Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури за спеціальністю «Станковий живопис».

Початок російського вторгнення в 2022 році Маргарита Половінко застала за кордоном, але вже тоді вона почала активно малювати твори на основі нових переживань. Тему людини на периферії почали доповнювати питання колективного, смерті, травми та війни.

За пів року вона повернулася в Україну та взялася за волонтерство – проводила збори та допомагала у відбудові зруйнованих будинків на деокупованих територіях. Паралельно Маргарита почала відвідувати курси парамедиків й продовжувала активно творити. Згодом стала займатися евакуацією поранених у складі команди «кейсеваку».

В 2024 році Маргарита Половінко приєдналася до 2-го механізованого батальйону 3-ї ОШБр. 5 квітня 2025 року батальйон повідомив про загибель мисткині під час виконання бойового завдання. Їй назавжди 31 рік.

#FightForUkraine

Ігор Куркострига був експертом у металургії, який присвятив ній все своє професійне життя. Навіть вже будучи на фронті, він отримав від побратимів свій позивний – «Вікінг», серед іншого, через особливу любов до холодної зброї і однойменний ніж. Водночас вдома Ігор завжди був справжнім серцем для всієї своєї родини.

Він народився 31 грудня 1985 року в Дніпрі. Там Ігор провів усе своє дитинство, а згодом вступив до Національної металургійної академії України, де отримав ступінь магістра за спеціальністю «Ливарне виробництво чорних і кольорових металів».

Щиро захоплюючись своєї справою, він почав професійну кар’єру з посади інженера-технолога на ливарному виробництві місцевого заводу, а з 2021 року вже виконував обов’язки його головного металурга. За відданість роботі Ігор неодноразово отримував відзнаки та нагороди.

Все його життя змінилося в 2022 році, коли через повномасштабне вторгнення Росії в Україну Ігоря Куркостригу мобілізувався до лав ЗСУ. Невдовзі він став командиром взводу 9-ї роти 3-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи. Проявивши на фронті власиву йому завзятість та надійність, Ігор разом з побратимами пройшли крізь одні з найзапекліших боїв – Авдіївку, Бахмут, Білогорівку. У січні 2023 року йому було присвоєно звання лейтенанта.

5 березня 2023 року Ігор Куркострига загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Білогорівка Луганської області. Він отримав смертельне поранення від пострілу танка, коли пішов перевіряти стан побратимів після артилерійського обстрілу.

За проявлену хоробрість та залізне лідерство він був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно), а також медаллю «Захисник Вітчизни» (посмертно). Йому назавжди 37 років.

#FightForUkraine

В цивільному житті Світлана була медсестрою у реанімації Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Іллі Мечникова. Цей досвід безумовно допоміг їй врятувати десятки життів вже в ролі медикині в Силах оборони України, проте навряд хтось очікував, що вона так само сміливо зможе взяти на себе командування бойовим підрозділом і врятувати його від оточення.

Світлана приєдналася доброволицею до захисту України ще з самого початку повномасштабного вторгнення Росії. В лавах 128-ї окремої бригади ТрО «Дике Поле» її медичні навички неодноразово рятували поранених побратимів. Син медикині, теж доброволець, загинув у боях під Бахмутом, але попри це, вона продовжує свою службу.

Днями стало відомо про героїзм Світлани в одному з боїв її батальйону, який тримає оборону на Запорізькому напрямку. Під час російського штурму підрозділ медикині залишився без командира, а тому вона була змушена прийняти командування на себе. Отримуючи інструкції від комбата, Світлана організувала оборону та корегувала дії бійців на позиціях.

Коли підрозділ потрапив в оточення через групу окупантів, що зайняла будинок в їхньому тилу, вона особисто знищила ворожих штурмовиків влучним пострілом з одноразового гранатомету. Завдяки її сміливості та міцності організованої нею оборони, бійцям вдалося утримати позицію і пізніше безпечно провести ротацію.

За проявлену відвагу Світлану було нагороджено медаллю «Хрест Сухопутних військ». Після цього вона повернулася до свого підрозділу й продовжує захист України.

#FightForUkraine

Українцям Максим Неліпа запам’ятався яскравим телеведучим з широкою посмішкою на обличчі. А для небагатьох він був ще й надійним інженером-програмістом, що не боявся працювати в зоні відчуження ЧАЕС. Проте в останні роки Максим присвятив своє життя захисту України.

Він народився 16 жовтня 1976 року в Києві, де провів усе дитинство та вступив до Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського на спеціальність інженер-приладобудівник. Саме будучи студентом Максим відкрив у собі талант до виступів – приєднався до київської команди КВК «Ковбої політеху» і згодом став її капітаном.

Після закінчення університету Максим Неліпа розпочав свою кар’єру на телебаченні. Протягом 2000-х років він був ведучим шоу «Програй мільйон», «Погода», «Хто там?» та проєкту «Народна зірка». Також Максим знімався у кіно й брав участь у телепроєктах «Танці з зірками» та «Дизель Шоу».

Пізніше шоумен повернувся до свого покликання за освітою – почав кар’єру в IT-сфері. Зокрема, в останні роки Максим Неліпа працював інженером-програмістом автоматизованих систем радіаційного контролю у державному підприємстві, що займається моніторингом рівня радіації в зоні відчуження ЧАЕС.

З початком повномасштабного вторгнення Росії Максим вирішив вступити до Сил оборони України. В березні 2022 року він добровільно приєднується до ТрО, а згодом підписує контракт із ЗСУ – проходить службу в складі 14 окремого полку безпілотних авіаційних комплексів.

Будучи на фронті колишній шоумен і програміст неодноразово проявляв свої інженерні навички й повернувся до служби навіть після тяжкого поранення з кількома перенесеними операціями. 12 травня 2025 року Максим Неліпа загинув у бою. Йому назавжди 48 років.

#FightForUkraine

11 років російсько-української війни довели, що жіночий опір окупантам — це не лише волонтерство чи військова медицина, а й безпосередній захист України на полі бою. Для тисяч українських жінок цей складний шлях розпочався у 2022 році, але багато захисниць — серед них і Андріана Арехта-Сусак — долучилися до Сил оборони ще на початку російського вторгнення у 2014 році.

Андріана Сусак народилася 9 грудня 1987 року в селі Вербовець на Івано-Франківщині. Згодом вона переїхала до Києва, здобула освіту перекладачки англійської мови в Київському національному лінгвістичному університеті та почала працювати в одній із фармацевтичних компаній.

Її життя кардинально змінилося з початком Революції Гідності — Андріана брала активну участь у подіях на Майдані, а навесні 2014 року добровільно приєдналася до новоствореного батальйону «Айдар».

Спочатку її погодилися взяти лише на роботу в штабі, однак згодом вона домоглася стати штурмовицею — хоч за документами значилася як швачка. У складі «Айдару» вона брала участь у боях за місто Щастя, обороні Луганського аеропорту та інших бойових операціях на Луганщині.

У 2015 році захисниця повернулася до цивільного життя — вийшла заміж і стала мамою. У подальші роки Андріана здобула другу вищу освіту й активно долучилася до громадських ініціатив. У 2019 році вона стала співзасновницею, а згодом і головою Жіночого ветеранського руху — організації, спрямованої на захист прав ветеранок та відстоювання місця жінок у Силах оборони України.

З початком повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році Андріана повернулася до захисту України — долучилася до оборони Київщини та Херсонщини. Паралельно вона брала участь в українських дипломатичних місіях у США, займаючись адвокацією розширення постачання західного озброєння.

У грудні 2022 року Андріана Арехта-Сусак отримала важке поранення внаслідок наїзду на ворожу міну в Херсонській області. Проте, пройшовши реабілітацію, вона продовжує службу та боротьбу за Україну.

#FightForUkraine

Максим Устименко боронив українське небо від атак з боку окупантів ще з часів АТО, але 29 червня стало відомо, що він загинув, захищаючи українські міста від чергової ракетно-дронової атаки росіян.

Наполегливе навчання, сильна мотивація, сотні годин польотного досвіду, освоєння чотирьох типів літаків і численні бойові вильоти – Максим Устименко був чудовим прикладом майбутнього української авіації.

Як згадує про нього мати його одногрупника – Андрія «Джуса» Пільщикова – іншого загиблого пілота, ще під час навчання Максим вже прагнув досягати найкращих результатів, проявляв лідерство й був справжнім мозковим центром своєї групи.

У ніч на 29 червня російський агресор застосував понад 500 ударних дронів і ракет різних типів. Пілоти українських F-16, серед яких був і Устименко, збили десятки ворожих «шахедів», 7 з них на особистому рахунку Максима.

Під час знищення останньої цілі винищувач Максима Устименка отримав пошкодження і почав втрачати висоту. У пілота вийшло відвести несправний літак від падіння на найближчий населений пункт, проте сам він катапультуватися не встиг.

Того ж дня вийшов указ про присвоєння Максиму Устименку звання Герой України з відзначенням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Максиму назавжди 32 роки.

#FightForUkraine

Для Віри Анатій військова служба була не тільки особистим обов’язком і професійним покликанням, але й сімейною справою. Офіцерка морських сил, дружина й донька військових – в тяжкі часи вона долучилась до Сил оборони та встала на захист України.

Майбутня військовослужбовиця народилася 28 липня 1985 року в місті Очаків. В 2007 році Віра здобула педагогічну освіту в Миколаївському національному університеті імені Василя Сухомлинського.

Того ж року Віра вийшла заміж за Іллю Анатія. Їхнє сімейне життя перервала війна – у 2015 році, після початку російського вторгнення, Віра вирішила приєднатися до чоловіка в захисті Батьківщини та підписала контракт із ЗСУ.

У війську вона виконувала службово-бойові завдання в межах АТО, де й отримала своє офіцерське звання. Пізніше Віра стала начальником групи персоналу 29-го дивізіону надводних кораблів Головної військово-морської бази «Намив» ВМС ЗСУ.

Згодом у Віри та Іллі народилося двоє дітей, проте подружжя не покинуло свій військовий обов’язок. Вони навіть намагалися почергово їздити у відрядження, аби хтось з них завжди залишався з дітьми.

Повномасштабне російське вторгнення Віра Анатій зустріла разом з родиною в Очакові. Вже о 4 годину ранку подружжя отримало виклик на службу – вона в порт, а Ілля у військову частину.

За декілька годин почалася масована ракетна атака росіян й одна з ракет влучила в корабель на якому служила офіцерка. Ілля Анатій відразу зрозумів, що дружина загинула, проте тіло з моргу вийшло забрати лише через місяць – довелося проводити ДНК-тест.

Віру Анатій було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), а її чоловік продовжив службу в Силах оборони. Сьогодні офіцерці могло виповнитися 40 років.
#FightForUkraine

Батьки Михайла Цимбалістого могли лише здогадуватися про численні бойові операції крізь які пройшов їхній син. Вже тільки після його смерті стало відомо про участь молодого розвідника в багатьох ключових боях АТО\ОСС та численних спецопераціях, що й досі залишаються засекреченими.

Михайло Цимбалістий народився 29 липня 1985 року в селі Увислі Тернопільської області. Згодом сім’я переїхала до Тернополя. Його батько та брат були військовими, тож хлопець ще з дитинства мріяв теж стати офіцером.

Рідні відмовляли Михайла від військової кар’єри, тож спочатку хлопець здобув вищу освіту в сфері менеджменту в Тернопільській академії народного господарства. Проте згодом він все одно вирішив стати на захист України й вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Після закінчення академії з відзнакою Михайлу Цимбалістому випав шанс стати бійцем Головного управління розвідки. В подальші роки він переконував свою сім’ю, що постійно перебуває в тилу чи на навчаннях, проте насправді захищав Україну на полі бою.

З початком російського вторгнення у 2014 році Михайло неодноразово брав участь в боях у найгарячіших точках. Зокрема, в боях за звільнення Слов’янська та під Іловайськом, брав участь в обороні Донецького аеропорту. Значна частина його бойового шляху досі залишається невідомою через засекреченість інформації.

Михайло Цимбалістий нагороджений орденом «За мужність» ІІІ та II (посмертно), медаллю «За відданість воєнній розвідці» ІІІ ступеня, відзнаками «За мужність при виконанні спецзавдань», «За участь в антитерористичній операції» та «Учасник АТО».

Молодий розвідник загинув 14 вересня 2019 року через поранення отримане від снайперського пострілу під час спецоперації в зоні ООС. Сьогодні Михайлу Цимбалістому могло виповнитися 40 років.

#FightForUkraine

У свої 17 він пройшов курс молодого бійця в полку «Азов», повідомивши матері, що виїхав за кордон. У 18 – брав участь в обороні Маріуполя. Свої 19 років він зустрів на території металургійного комбінату «Азовсталь», потрапив у полон, був звільнений і знову повернувся на службу. У 21 рік загинув, захищаючи Україну.

«Моє життя нічого не варто порівняно із нацією» – це слова командира «Контакт 12» Назарія «Грєнки» Гринцевича, який віддав своє життя за оборону України.

Назарій Гринцевич народився у 2003 році на Вінниччині. З дитинства захоплювався футболом, часто відвідував матчі місцевого футбольного клубу «Нива». Саме у фанатському середовищі познайомився з учасниками бойових дій, зокрема з бійцями полку «Азов». Ці зустрічі відіграли важливу роль у формуванні його світогляду та вплинули на життєвий вибір. Ще підлітком Назарій ухвалив рішення: з настанням повноліття він стане до лав оборонців України.

Попри юний вік, Назарій пройшов курс молодого бійця в полку «Азов». З початком повномасштабного вторгнення Росії, він без вагань приєднався до оборони Маріуполя, де служив парамедиком в артилерійському дивізіоні. Під час бойових дій отримав два поранення, однак продовжив виконання завдань у зоні бойових дій.

Серед військовослужбовців Назарій був одним із наймолодших. Своє 19-річчя він зустрів під час оборони заводу «Азовсталь». Окремою ж рисою Назарія була глибока відданість обов’язку, стійкість духу та внутрішня сила. Під час оборони «Азовсталі» він сказав слова, які згодом стали символом незламності українських воїнів: «Що б не було у вас, любіть маму, їжте кашу і любіть Україну».

У травні 2022 року, після відповідного наказу Президента України, бійці гарнізону були змушені скласти зброю й здалися у полон. Назарій провів понад чотири місяці у колонії на тимчасово окупованій території. Звільнений у межах обміну 22 вересня 2022 року.

Після повернення з полону він не залишив службу. У складі підрозділу спецпризначення «Контакт 12» виконував обов’язки командира взводу оптичних спостерігачів. Брав участь у бойових діях на Луганщині, зокрема в районі Кремінної. 6 травня 2024 року Назарій Гринцевич загинув під час виконання бойового завдання в Серебрянському лісі, поблизу Кремінної. Йому був 21 рік. Похований у Вінниці на Алеї Слави Сабарівського кладовища.

За проявлену мужність, відвагу і вірність присязі Назарій Гринцевич був нагороджений орденами «За мужність» III ступеня та Богдана Хмельницького III ступеня, медаллю «За військову службу Україні», нагрудним знаком «За відвагу», а також відзнакою Міністерства оборони України «Вогнепальна зброя». 7 липня 2025 року Указом Президента України Володимира Зеленського Назарію Гринцевичу посмертно присвоєно звання Герой України.

#FightForUkraine

Віктор Петров, позивний «Лелека», львів’янин, який знімав документальні фільми, відеосюжети та комерційні відеокліпи.
Разом з іншою журналісткою він створив студію зйомки та монтажу WHAT IF Creative Studio, а також креативну школу для підлітків-львів’ян і внутрішньо переміщених осіб.

Віктор здобув вищу освіту на факультеті міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка та закінчив військову кафедру, отримавши звання молодшого лейтенанта.

Він був першим редактором інтернет-видання «Сихів Медіа» і заснував WHAT IF Creative Studio та Креативну школу What If. Віктор активно здавав кров і тромбоцити для онкохворих дітей, за що був нагороджений почесного звання «Донор України».

На початку повномасштабного вторгнення він намагався приєднатися до Сил оборони, проте спочатку його не взяли. Однак у жовтні 2022 року він все ж був направлений на навчання.

Служив у Сіверську, Дружківці та Бахмуті. У 2023 році, виконуючи обов’язки командира роти, мав у підпорядкуванні понад 100 військовослужбовців.
Віктор загинув 26 травня 2023 року від влучання міни, запущеної дроном, під час евакуації тіла побратима в районі міста Часів Яр на Донеччині.

Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. 29 вересня 2023 року указом Президента України був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

Журналістка та режисерка Ґала Козютинська створила документальний фільм «Лелеки завжди повертаються додому», присвячений пам'яті Віктора Петрова. Стрічка розповідає про його життя, активізм, волонтерську діяльність та службу в армії. Фільм також висвітлює його позивний «Лелека», який він обрав через переконання, що лелеки завжди повертаються додому.

#FightForUkraine

Служіння українському народові є конституційним обов’язком кожного народного депутата України, проте Сергій Слабенко виконав його не тільки на трибунах Верховної та обласної рад, але й на полі бою.

Майбутній народний обранець народився 28 серпня 1965 року в місті Луцьк Волинської області. Майже відразу після закінчення школи Сергія було призвано до армії.

Під час військової служби він пройшов навчання у Курганському вищому військово-політичному авіаційному училищі. Пізніше став заступником командира роти зв'язку та радіотехнічного забезпечення Чернігівського ВВАУЛ.

У 1991 році він повертається до цивільного життя у рідному місті й працює на різних посадах у приватному секторі. Паралельно Сергій здобує ще дві вищі освіти за спеціальностями «Організація управління виробництвом» та «Правознавство».

Після парламентських виборів 2002 року Сергій Слабенко стає народним депутатом України від блоку «Наша Україна». Потрапивши у парламент він береться за питання судочинства й очолює відповідний підкомітет Верховної Ради.

Вже за 4 роки Слабенко знову балотується й виграє на виборах, проте вже на місцевих – у рідній Волинській області. Пізніше він успішно переобирається на пост ще два рази в 2010 та 2015 роках.

З початком повномасштабного російського вторгнення колишнього депутата було призвано з запасу в званні підполковника. Він проходив службу в складі військової частини на посаді начальника відділення поточних бойових дій командного пункту штабу.

У серпні 2023 року стало відомо про загибель Сергія Слабенка під час виконання бойового завдання в районі Оріхова на Запоріжжі. Сьогодні йому могло б виповнитися 60 років. Світла і вічна пам’ять захиснику!

#FightForUkraine

«Найважче на війні втрачати не руку чи ногу, а друзів»

Дмитро Пащук, за позивним «Француз» – український оборонець, пластун та громадський діяч, який на початку повномасштабного вторгнення став на захист України у складі 73-го морського центру спеціальних операцій ССО ЗСУ.

Ще в юності Дмитро вирішив служити у війську, вступив до Іноземного легіону у Франції, але повернувся додому, бо бачив своє майбутнє в Україні. У Львові відкрив кафе «Порт», що стало місцем зустрічей для патріотичної молоді та військових.

Пащук був пластуном із 2011 року, засновником куреня «Карпатські Орли», отримав позивний «Гармаш». Гори були його пристрастю, а «Пласт» – школою лідерства та братерства. Саме там сформувалася четвірка друзів: Артемій Димид, Дмитро Пащук, Віктор-Микола Гаврилюк та Роман Лозинський, які жартома називали себе «Гавайська ТрО». Ці побратими стали для нього моральними дороговказами, а пам'ять про них додавала сили йти вперед.

Разом із побратимами Дмитро брав участь у мінуванні акваторії біля Маріуполя та Одеси, стримуючи просування ворога з моря. Пізніше виконував бойові завдання на південному напрямку, зокрема під час операцій зі звільнення Херсона від російських окупантів. Для нього це було підтвердженням того, що боротьба не даремна: він бачив, як українські війська повертають захоплені землі й твердо вірив у перемогу, попри усвідомлення високої ціни, що за неї доводиться платити.

Оборонець загинув у березні 2023 року від прямого удару дрона-камікадзе під час виконання бойового завдання. У Львові з ним прощалися в День добровольця. Дмитро Пащук став 27-м пластуном, який віддав життя у російсько-українській війні й був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

#FightForUkraine

Назавжди 18

Сьогодні Юрію Поправці могло виповнитися 30 років, проте будучи ще 18-річним юнаком він одним серед перших відправився до щойно окупованого російськими бойовиками Слов’янську, де був захоплений в полон та страчений сепаратистами.

Юрій народився 11 вересня 1995 року в селі Морозівка Київської області. Хлопець мріяв про кар’єру в МВС, проте після закінчення школи вступив до КПІ імені Ігоря Сікорського на спеціальність «Соціологія та право». Паралельно з навчанням працював у відділенні банку.

З перших днів Революції гідності Юрій Поправка долучається до протестів і вступає до Самооборони Майдану. Там він проходить крізь найгарячіші революційні події, отримує кілька поранень і згодом приєднується до «Правого сектору».

З початком російської агресії на сході України Юрій також вирішує не лишатися осторонь. Вже 16 квітня 2014 року він з друзями, активістами «Правого сектору», спочатку виїжджає до Харкова, де зустрічається зі своєї дівчиною, а потім вирушає до Слов’янську, який менш ніж за тиждень до того був захоплений російськими бойовиками.

Наступного дня, 17 квітня, Юрій Поправка та група його побратимів вже були на околицях міста. Там вони вирішують провести розвідку блокпостів сепаратистів, що були встановлені на виїздах зі Слов’янську. На жаль, озброєні бойовики помітили хлопців та почали переслідування. Згодом частина активістів, включаючи Юрія, потрапили в російський полон.

Кілька днів про долю хлопця було нічого невідомо, але вже 22 квітня його тіло було знайдено в річці Казенний Торець зі слідами тортур та чіткими ознаками насильницької смерті. Разом з ним було знайдено й тіло горлівського депутата Володимира Рибака, також закатованого бойовиками.

В 2015 році Юрія Поправку було нагороджено званням Герой України з відзнакою ордена «Золота Зірка» (посмертно), згодом на його честь було перейменовано вулицю в Києві та названо стипендію для молодих вчених.

#FightForUkraine

Леонід Боримський народився 7 березня 1997 року в селі Червоне Житомирської області, де закінчив школу з відзнакою. Вступив на факультет гуманітарних наук НаУКМА за спеціальністю «Історія» у 2018 році.

Будучи першокурсником Леонід стає братчиком у Братстві козацького бойового звичаю «Спас» та активно долучається до його діяльності й громадських активностей: козацькі фестивалі та заходи, «Козак-квести», фестивалі Тараса Шевченка «Ше.Fest» і «Країна Мрій».

Для Леоніда це була частина особистого прагнення берегти українську культуру й традиції.

Він з дитинства захоплювався історією давнього Риму та поєднував це з реальним служінням. Він вільно володів англійською, сам вивчив німецьку, тому у війську охоче працював із іноземними колегами. І навіть позивний взяв собі відповідний – Ремус/Рим.

Під час повномасштабного вторгнення Леонід долучився до лав 3-ї окремої штурмової бригади. Завдяки володінню іноземними мов на розмовному рівні, був зарахований до інтернаціонального по складу відділення. Свою військову кафедру, яку пройшов у студентський час при прийомі приховав, проте вже за два місяці служби дослужився до заступника командира відділення.

За два місяці до Нового 2025 року Леонід отримав серйозне поранення в голову. Під час бойового завдання відстояв з побратимами позицію, виніс на собі побратима. Пройшовши лікування та реабілітацію – повернувся на фронт.

15 березня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі села Копанки Ізюмського району Харківської області Леонід загинув. Поховали його 22 березня у рідному селі Червоне.

За тиждень до загибелі військовослужбовцю виповнилося 28 років. Подарунки від родини забрати з пошти так і не встиг, батьки поклали їх вже до труни: вишиванку, Історію Римської імперії та годинник.

У Леоніда залишилися батьки, сестра, бабуся і дядько, який продовжує його справу у війську. Леонід залишився в пам’яті друзів і товаришів як щира, безкомпромісна людина, для якої патріотизм і служіння Україні були життєвим вибором.

#FightForUkraine

АКЕЛА, ЯКИЙ ПІШОВ У БІЙ, ЩОБ СПАСАТИ ІНШИХ

На захист України Микола Троїцький став ще в 2014 році – він покинув своє цивільне життя в Одесі та приєднався до лав «Азову», тоді ще батальйону спеціального призначення Міністерства внутрішніх справ, отримав позивний «Акела».

Саме завдяки Миколі в бійців з’явився один з перших власних позашляховиків, що на певний час став їхньою основною бойовою машиною.

На цьому ж автомобілі, хоч той і не мав жодного бронювання чи іншого захисту, «Акела» багато разів кидався на порятунок побратимів. Так, наприклад, він зміг вивезти двох поранених бійців під час Іловайської операції та евакуювати тіла загиблих воїнів з «сірої зони» поблизу селища Широкине.

Саме в цьому селищі Маріупольського району відбувся й останній бій Миколи Троїцького. Того дня, 15 лютого 2015 року, він не мав їхати в Широкине, проте почувши по рації про прорив ворога та втрати серед побратимів, кинувся їм на допомогу. На жаль, того разу «Акела» з поїздки вже не повернувся.

#FightForUkraine

НЕБЕСНИЙ ФОТОГРАФ

Максим Бурда, за позивним «Фотограф», народився в Ковелі, Волинської області. Він був весільним фотографом, співзасновником молодіжного хабу «Ватра», членом партії «Національний корпус» і Молодіжної ради Ковеля. З дитинства займався спортом, здобував призи на Всеукраїнських турнірах з рукопашного бою, був учасником військово-патріотичного табору «Волинська Січ».

Фотографія стала його захопленням з 5 класу, а вже в 9 класі він зняв перше весілля. У 2019 році закінчив Національний університет «Острозька академія» і працював дизайнером в рекламному агентстві в Шепетівці. Того ж 2019 року став добровольцем ТрО Волинської області, а з початком повномасштабної війни – бійцем гранатометного відділення 2-ї штурмової роти 2-го батальйону 3-ї окремої штурмової бригади.

Максим навчався на полігонах, допомагав волонтерам і продовжував фотографувати на війні, поєднуючи аеророзвідку з фотозйомкою. Його роботи публікували ЗСУ, а в листопаді 2022 року він створив Телеграм-канал «Military photographer». Протягом усіх 11 місяців служби фотографія залишалася з ним. Позивний «Фотограф», обраний ним під час вступу до ЗСУ, став символом його місії. Його світлини фіксували побут, навчання, портрети побратимів і емоції війни, навіть під обстрілами.

26 січня 2023 року він загинув поблизу міста Бахмут Донецької області. 14 березня 2023 року був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, 25 травня отримав медаль «За жертовність і любов до України», а 24 серпня – звання «Почесного мешканця міста Ковеля».
Понад 200 робіт Максима Бурди, його кохана – Марія – передала на зберігання до Центрального державного аудіовізуального та електронного архіву України.

Також у пам’ять про нього вона створила сайт.

#FightForUkraine