22 січня виповнюється 100 років від дня народження Ярослави Філь, української лікарки, учасниці національно-визвольної боротьби у складі Української повстанської армії, довголітньої очільниці в Мюнхені відділу Об'єднання українських жінок у Німеччині.

Народилася Ярослава у 1925 році в місті Любачів (нині Підкарпатське воєводство, Польща) в сім’ї інженера-будівника Адама Мороза та його дружини Катерини Лятошинської.

У 1941 році вступила до юнацького підрозділу Організації українських націоналістів. Наступного року перебирається до Львова, де навчалася на курсах для української молоді та санітарних курсах ОУН. 1943 року стала членом цивільної мережі УПА, отримавши псевдо «Марта».

Спочатку допомагала з облаштуванням і харчами Любачівському загону самооборони. В 1944 році Ярослава пройшла вишкіл радіооператорів і стала однією із зв‘язкових на Равинщині та Любачівщині. У 1946 році її родину виселили до міста Вінники. Того ж року Ярослава очолила Український Червоний Хрест на Лемківщині, де і познайомилась з майбутнім чоловіком Миколою Філем.

В 1948 році їй вдалося перебратися до Аугсбургу в південній Німеччині. А згодом вона переселилась у Мюнхен, де пішла навчатися на філософський факультет Українського Вільного Університету, вивчала українську літературу.

У 1950 році пані Ярослава взяла шлюб із Миколою Філем. Наступного року вона стала секретарем голови Антибольшевицького Блоку Народів Ярослава Стецька. Із 1957 року працювала членом Об'єднання українських жінок у Німеччині, закінчивши головою відділу Мюнхен. З 1958 року стала працювати в українській суботній школі. Водночас була однією з виховательок у Спілці української молоді в Німеччині. У 1960 році Ярослава Філь стала директором суботньої української школи у Мюнхені.

Ярослава Філь відвідувала Європейські конференції та Річні Наради Світової Федерації Українських Жіночих Організацій, які проводили в Парижі, Кошицях, Талліні, Києві, Римі. Брала участь в Жіночому З‘їзді в Ганновері, де мала нагоду представити присутнім свою книжку споминів під назвою «Поглянувши в минуле», яку видала у 2003 році

Ярослава Філь із 1970 року двадцять років очолювала церковну організацію Світський Апостолят Жінок у Німеччині.

За невтомну працю при церкві та громаді її нагородили у 1994 році Папським орденом «Pro Ecclesia et Potifici».
Померла Ярослава Філь 30 листопада 2014 року. Похована у Мюнхені.

#FightForUkraine

Руслан Харюк народився 23 грудня 1994 року в селі Плоска Чернівецької області. Служба в безпекових структурах була його свідомим вибором ще з ранніх років життя. А тому він розпочав свою кар’єру зі служби в Національній гвардії України, але згодом перейшов у приватний сектор до охоронної фірми.

Через свою патріотичну позицію, відразу після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну він добровільно приєднався до Сил спеціальних операцій. Завдяки своєму глибокому досвіду та міцному характеру Руслан протягом служби успішно виконував найрізноманітніші завдання.

Під час Харківського контрнаступу Сил оборони України в вересні-жовтні 2022 року Руслан Харюк брав активну участь у звільненні багатьох населених пунктів Харківської області, зокрема селищ Руські Тишки, Черкаські Тишки, Борщова та міста Куп'янськ.

Пізніше він також брав участь в обороні міста Бахмута й навколишніх сіл на Донеччині. Проте восени 2022 року Руслан отримав тяжкі осколкові поранення внаслідок яких був вимушений проходити тривалу реабілітацію. Під час неї він не припиняв підтримувати фронт – займався волонтерством і допомагав у зборах для військових.

Після закінчення реабілітації Руслан Харюк відправився на спеціалізоване військове навчання у Великій Британії, де відзначився високими результатами. По поверненню до України він почав працювати інструктором, але в червні 2024 року він був прикомандирований до 47-ї окремої механізованої бригади на посаді головного сержанта розвідки.

Як згадують його близькі, перед повернення на фронт він сказав: «Я їду битися, в мене гарні навички, і якщо державі потрібно – я можу бути корисним».

Попри все, 27 червня 2024 року, Руслан Харюк загинув від танкового обстріл, виконуючи бойове завдання поблизу селища Сокіл у Покровському районі Донецької області.

Петро Ротач народився 24 січня 1925 року у селянській родині на Полтавщині. Напередодні Голодомору родину майбутнього дослідника було репресовано.

Під час навчання в школі, почав цікавить краєзнавством. Дописував у районну багатотиражку. Після початку Другої світової війни та окупації Полтавщини нацистами потрапив у остарбайтери та був вивезений в Німеччину. Перебуваючи в окупованій німцями Європі, зумів опублікувати свої вірші та оповідання присвячені досвіду Голодомору в емігрантських виданнях «Пробоєм», «Дозвілля», «Земля».

У 1945 році потрапив в зону англійської окупації та був повернутий в СРСР. Служив у радянській армії на території Румунії до 1947 року.

Після повернення в Україну навчався в Полтавському педінституті на вчителя української мови та літератури. До кінця життя Ротач перебував під наглядом радянських спецслужб, а тому мав проблеми з працевлаштуванням. За життя встиг змінити низку професій. Працював учителем, бібліотекарем, консультантом з культурно-просвітницької роботи. У 1969 році влаштувався викладачем у Полтавський інженерно-будівельний інститут, де працював 15 років.

Як науковець, Петро Ротач зосередився на дослідженні репресованих українських митців. Зокрема створений ним бібліографічний словник «Літературна Полтавщина» відкрив імена 577 літераторів пов’язаних з Полтавщиною. Окрім того, Ротач був найбільшим дослідником зв’язку Тараса Шевченка з Полтавщиною. Свої напрацювання дослідник виклав у працю «Полтавська Шевченкіана».

Після відновлення незалежності України, Петро Ротач зумів значно вільніше займатися літературною та науковою діяльністю, адже зник постійний тиск та негласне стеження КДБ. Він вступив до Спілки письменників України. Його відзначили низкою премій, зокрема Панаса Мирного та Павла Чубинського.

Помер Петро Ротач у 2007 році в Полтаві. В пам’ять про його діяльність з дослідження рідного краю, У 2018 році Полтавська обласна рада заснувала премію його імені для кращих краєзнавців.

✨ Дізнатися більше про життя та творчість Петра Ротача можна на нашому сайті у рубриці «Історичний календар».

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

150 років тому, 24 січня 1875 року народилася відома письменниця, перекладачка, громадська діячка й освітянка Оксана Стешенко (Старицька).

Більшість її знає як молодшу доньку відомого письменника і драматурга Михайла Старицького та громадської діячки й письменниці Софії Старицької, сестри знаменитого композитора Миколи Лисенка. А ще – сестру Людмили Старицької-Черняхівської, подругу Лесі Українки. Її світогляд формувався в середовищі натхненних «хлопоманів» та «українофілів» у ті часи, коли в Києві родини Старицьких, Косачів та Лисенків називали єдиними з дворянства, які розмовляли з дітьми українською та дотримувалися українських звичаїв і традицій.

Також її знають як дружину відомого поета, освітянина і громадського діяча, міністра освіти в першому українському уряді часів Центральної Ради Івана Стешенка, підступно вбитого в Полтаві більшовицьким агентом Башловкою двома пострілами на очах у його сина Ярослава.

Про їхнє кохання ходить романтична історія. Познайомились вони на зібраннях літературного гуртка «Плеяда», потім Стешенко винаймав у Старицьких кімнату. А освідчилися в тюремному дворі київської в'язниці, куди Оксана потрапила на два тижні за участь в акціях пам'яті чернігівки Марії Вітрової, яка на знак протесту проти знущань жандармів у Петропавлівській фортеці, вчинила акт самоспалення. Правда, одружилися вони лише через пів року, коли нарешті звільнили Івана з «білим квитком».

Їхнє життя було непростим, бо довгий час Стешенко перебував під гласним і негласним наглядом поліції, що ускладнювало пошук роботи. Оксана ж виховувала двох дітей, керувала господарчими справами й в усьому допомагала чоловікові, зокрема і з випуском сатиричних журналів «Шершень» і «Ґедзь». По можливості, долучалася до просвітницької та громадської роботи: шила ляльки для народного вертепу, займалася його популяризацією, впродовж 1908–1914 років була членом правління в українському клубі «Родина», в часи Першої світової війни була сестрою-жалібницею у шпиталі.

В часи Української революції 1917-1921 років родина Стешенків опинилася в епіцентрі подій. Після призначення Івана Стешенка міністром освіти, Оксана Михайлівна працює під його керівництвом у відділі позашкільної освіти та Комісії українського національного театру. За Директорії вона була головою дитячих притулків департаменту позашкільної освіти, 1919-1923 років працювала в Українському Червоному Хресті. Ще за Центральної Ради видала дитячу читанку «Рідні колоски», де зібрала найкращі твори українського письменства. Пізніше видала низку книжок для дітей, залишила спогади про Лесю Українку й Михайла Старицького, перекладала з російської, в тому числі й кілька історичних романів Старицького.

Для радянської влади Оксана Стешенко завжди залишалася «неблагонадійною». Її сина Ярослава, який міг би стати визначним бібліографом, тричі заарештовували: його сліди губляться на Колимі, звідки в 1939 році від нього надійшла остання звістка.

Саму Оксану Михайлівну 20 липня 1941 року, коли німці підійшли впритул до Києва, разом із сестрою, Людмилою Старицькою-Черняхівською, заарештувало НКВД. Двох поважних жінок вивезли до Харкова, де звинуватили в антирадянській діяльності, й відправили в товарному арештантському вагоні до Казахстану (у цьому ж потязі їхав і 70-річний академік Агатангел Кримський та інші відомі українські діячі).

Дорогою Людмила Старицька-Черняхівська померла – її тіло просто викинули з вагона. Оксана Стешенко добралася до Казахстану, де й померла в одному з таборів, приблизно 1942 року.