Пам’яті офіцера ЗСУ Андрія Задорожного
Айтівець, начальник пункту управління батальйону безпілотних систем 128-ї ОГШБр загинув на Великдень.
Андрій народився та виріс у Мукачеві. Після школи переїхав до Києва, де спершу навчався в Національному авіаційному університеті, а згодом працював у сфері ІТ.
З початком повномасштабного вторгнення, приїхав в рідне Мукачево, щоб вступити в ЗСУ. Служив в 128-ї окремій гірсько-штурмовій бригаді. Влітку 2023 року захисник перевівся у підрозділ безпілотників, був начальником пункту управління батальйону безпілотних систем.
Загинув на Великдень, 20 квітня 2025 року при виконанні бойового завдання.
Честь Герою!
Тетяна Когутич
Фото: Фейсбук-сторінка Андрій Задорожний, Фейсбук-сторінка Ірина Задорожна, Мукачівська міська рада та Укрінформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Айтівець, начальник пункту управління батальйону безпілотних систем 128-ї ОГШБр загинув на Великдень.
Андрій народився та виріс у Мукачеві. Після школи переїхав до Києва, де спершу навчався в Національному авіаційному університеті, а згодом працював у сфері ІТ.
З початком повномасштабного вторгнення, приїхав в рідне Мукачево, щоб вступити в ЗСУ. Служив в 128-ї окремій гірсько-штурмовій бригаді. Влітку 2023 року захисник перевівся у підрозділ безпілотників, був начальником пункту управління батальйону безпілотних систем.
Загинув на Великдень, 20 квітня 2025 року при виконанні бойового завдання.
Честь Герою!
Тетяна Когутич
Фото: Фейсбук-сторінка Андрій Задорожний, Фейсбук-сторінка Ірина Задорожна, Мукачівська міська рада та Укрінформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔11😢3
Сидір Воробкевич народився 5 травня 1836 року в Чернівцях у родині викладача філософії міської гімназії та духовної семінарії. Сидір у дитячому віці втратив батьків, його разом із братом Григорієм виховували дідусь Михайло та бабуся Параскева у Кіцмані на Буковині.
Хлопець закінчив чотирикласну школу, гімназію та духовну семінарію в Чернівцях. У юнацькі роки почав складати вірші, писати до них музику. Сидір захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Григорія Квітки–Основ’яненка, Івана Котляревського, Марка Вовчка, Миколи Гоголя. Музичну освіту він отримав у професора Віденської консерваторії Ф. Кренна.
У 1867 році Воробкевич переїжджає до Чернівців, тут викладає співи в Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 року музику студентам університету. Він пише вірші, у 1877 році видав перший буковинський альманах «Руська хата».
Сидір Воробкевич писав українською, німецькою та румунською мовами. У його літературному доробку – вірші, поеми, оповідання, новели, нариси, повісті. Писав під псевдонімами Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін, Ісидор Воробкевич, С. Волох.
Як композитор він створює пісні, хори, опери, мелодрами, оперети та інструментальні п’єси. В його доробку понад 400 творів для хору (250 на власні слова), 40 романсів, 20 дуетів і квартетів, музика на слова Шевченка, Федьковича, Франка; він написав музику до 15 театральних вистав. Воробкевич став знаковою постаттю в розвитку музичної культури на Буковині й Галичині.
Окрім цього, він автор 300 церковних проповідей; написав підручники співу й музики для народних шкіл.
Багато творів митця перекладено німецькою, болгарською, російською та іншими мовами.
Помер Сидір Воробкевич 19 вересня 1903 року.
Хлопець закінчив чотирикласну школу, гімназію та духовну семінарію в Чернівцях. У юнацькі роки почав складати вірші, писати до них музику. Сидір захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Григорія Квітки–Основ’яненка, Івана Котляревського, Марка Вовчка, Миколи Гоголя. Музичну освіту він отримав у професора Віденської консерваторії Ф. Кренна.
У 1867 році Воробкевич переїжджає до Чернівців, тут викладає співи в Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 року музику студентам університету. Він пише вірші, у 1877 році видав перший буковинський альманах «Руська хата».
Сидір Воробкевич писав українською, німецькою та румунською мовами. У його літературному доробку – вірші, поеми, оповідання, новели, нариси, повісті. Писав під псевдонімами Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін, Ісидор Воробкевич, С. Волох.
Як композитор він створює пісні, хори, опери, мелодрами, оперети та інструментальні п’єси. В його доробку понад 400 творів для хору (250 на власні слова), 40 романсів, 20 дуетів і квартетів, музика на слова Шевченка, Федьковича, Франка; він написав музику до 15 театральних вистав. Воробкевич став знаковою постаттю в розвитку музичної культури на Буковині й Галичині.
Окрім цього, він автор 300 церковних проповідей; написав підручники співу й музики для народних шкіл.
Багато творів митця перекладено німецькою, болгарською, російською та іншими мовами.
Помер Сидір Воробкевич 19 вересня 1903 року.
❤9👍3
НАУКОВИЦЯ, ЯКІЙ ВДАВАЛОСЯ ВСЕ: 130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРІЇ ВЯЗЬМІТІНОЇ
Цього дня минає 130 років із дня народження видатної української науковиці, мистецтвознавиці, орієнталістки, археологині, організаторки музейної та бібліотечної справи – Марії Вязьмітіної.
Марія Вязьмітіна народилася в селі Круподеринці на Вінниччині. Її батько був клерком при маєтку графа Ігнатьєва, а після революції працював у бухгалтерії Річкового флоту.
Марія навчалася у Фундуклеївській гімназії, а згодом на історико-філологічному відділенні Київських вищих жіночих курсів. У цей період вона активно займалася культурною критикою, зокрема писала про театральне життя Києва.
На початку 1920-х років Вязьмітіна вступає на мистецтвознавче відділення Київського археологічного інституту, де її вчителями стають зірки української археології, мистецтвознавства та музейної справи – Олекса Новицький, Федір Ернст, Всеволод Зуммер, Данило Щербаківський, Сергій Гіляров.
У 1927 році науковиця продовжує навчання в аспірантурі Новицького при Музеї мистецтв ВУАН (нині Національний музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків). Під впливом свого іншого викладача Всеволода Зуммера Вязьмітіна починає цікавитися сходознавством. За сім років перебування в Музеї мистецтв науковиця змогла скласти каталог і створила першу окрему експозицію мистецтва ісламу. Спільно зі своїм іншим наставником Гіляровим домоглася появи відділу мистецтва Сходу, який особисто поповнювала під час експедицій до Криму, на Кавказ та в Центральну Азію. Завдяки зусиллям Вязьмітіної колекція музею поповнилася фрагментами бухарських мозаїк XVI століття з медресе Мірі-Араб та мавзолея Абдул-хана, туркестанською керамікою, металом, різьбленим деревом та текстилем.
З початком сталінських репресій у 1930-х роках Вязьмітіна переходить працювати до бібліотеки Інституту геології та мінералогії, а згодом працює в бібліотеці Спілки архітекторів. Врятувавшись від репресій проти українських сходознавців, Вязьмітіна підтримувала друзів та колег, які потрапили в жорна сталінізму. Надсилала гроші в заслання мистецтвознавиці Ївгі Спаській, підтримувала родину репресованого археолога Федора Ернста. Під час нацистської окупації Києва Марія Вязьмітіна залишалася в місті й працювала з бібліотечними фондами Київського університету.
Після Другої світової Вязьмітіна змогла взяти участь у кількох експедиціях до Центральній Азії і врешті у 1947 році в Ташкенті захистити дисертацію та отримати ступінь кандидата історичних наук.
З 1948 і до виходу на пенсію у 1970 році Марія Вязьмітіна працювала в Інституті археології АН УРСР. Спершу вона займалася дослідженням скіфської спадщини, однак на початку 1950-х років була переведена на тему дослідження сарматської спадщини. У цій галузі Вязьмітіна багато в чому стала фундаторкою сарматології як напрямку археологічної науки.
Окрім наукової діяльності Вязьмітіна мала хобі – літературний переклад. Її переклади творчості Джека Лондона увійшли до багатотомника перекладів письменника у 1927 році.
За свого життя Марія Вязьмітіна була змушена тричі змінювати професію – зі сходознавиці та історикині мистецтв на бібліотекарку, а згодом на археологиню. Однак у кожній із сфер вона змогла не лише досягти успіху, а й залишити по собі важливий слід в українській гуманітаристиці.
Цього дня минає 130 років із дня народження видатної української науковиці, мистецтвознавиці, орієнталістки, археологині, організаторки музейної та бібліотечної справи – Марії Вязьмітіної.
Марія Вязьмітіна народилася в селі Круподеринці на Вінниччині. Її батько був клерком при маєтку графа Ігнатьєва, а після революції працював у бухгалтерії Річкового флоту.
Марія навчалася у Фундуклеївській гімназії, а згодом на історико-філологічному відділенні Київських вищих жіночих курсів. У цей період вона активно займалася культурною критикою, зокрема писала про театральне життя Києва.
На початку 1920-х років Вязьмітіна вступає на мистецтвознавче відділення Київського археологічного інституту, де її вчителями стають зірки української археології, мистецтвознавства та музейної справи – Олекса Новицький, Федір Ернст, Всеволод Зуммер, Данило Щербаківський, Сергій Гіляров.
У 1927 році науковиця продовжує навчання в аспірантурі Новицького при Музеї мистецтв ВУАН (нині Національний музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків). Під впливом свого іншого викладача Всеволода Зуммера Вязьмітіна починає цікавитися сходознавством. За сім років перебування в Музеї мистецтв науковиця змогла скласти каталог і створила першу окрему експозицію мистецтва ісламу. Спільно зі своїм іншим наставником Гіляровим домоглася появи відділу мистецтва Сходу, який особисто поповнювала під час експедицій до Криму, на Кавказ та в Центральну Азію. Завдяки зусиллям Вязьмітіної колекція музею поповнилася фрагментами бухарських мозаїк XVI століття з медресе Мірі-Араб та мавзолея Абдул-хана, туркестанською керамікою, металом, різьбленим деревом та текстилем.
З початком сталінських репресій у 1930-х роках Вязьмітіна переходить працювати до бібліотеки Інституту геології та мінералогії, а згодом працює в бібліотеці Спілки архітекторів. Врятувавшись від репресій проти українських сходознавців, Вязьмітіна підтримувала друзів та колег, які потрапили в жорна сталінізму. Надсилала гроші в заслання мистецтвознавиці Ївгі Спаській, підтримувала родину репресованого археолога Федора Ернста. Під час нацистської окупації Києва Марія Вязьмітіна залишалася в місті й працювала з бібліотечними фондами Київського університету.
Після Другої світової Вязьмітіна змогла взяти участь у кількох експедиціях до Центральній Азії і врешті у 1947 році в Ташкенті захистити дисертацію та отримати ступінь кандидата історичних наук.
З 1948 і до виходу на пенсію у 1970 році Марія Вязьмітіна працювала в Інституті археології АН УРСР. Спершу вона займалася дослідженням скіфської спадщини, однак на початку 1950-х років була переведена на тему дослідження сарматської спадщини. У цій галузі Вязьмітіна багато в чому стала фундаторкою сарматології як напрямку археологічної науки.
Окрім наукової діяльності Вязьмітіна мала хобі – літературний переклад. Її переклади творчості Джека Лондона увійшли до багатотомника перекладів письменника у 1927 році.
За свого життя Марія Вязьмітіна була змушена тричі змінювати професію – зі сходознавиці та історикині мистецтв на бібліотекарку, а згодом на археологиню. Однак у кожній із сфер вона змогла не лише досягти успіху, а й залишити по собі важливий слід в українській гуманітаристиці.
❤7👍4
Пам'яті бійця «Артану» Олександра Явнюка (позивний «Мекс»)
Мріяв про спортивні п’єдестали та гоночні траси, але обрав найнебезпечніші дороги — фронтові шляхи українського війська.
Олександр народився 25 серпня 2001 року в Києві у родині, де батьки мали вади слуху. Самотужки освоїв дитиною жестову мову, щоб спілкуватись з батьками.
У юності займався футболом - грав за троєщинську команду "Десна". А також відвідував секцію айкідо. Добре навчався в школі, зокрема мав успіхи в англійській та фізиці.
Після школи пішов навчатись на автомеханіка в Київський транспортно-економічний фаховий коледж. Згодом разом із друзями займався відновленням автомобілів, брав участь у підготовці гоночних машин у спортивному сервісі.
З початком вторгнення хлопець не міг потрапити до війська через надто молодий вік. Лише в березні 2024 року зумів долучитись до тактичної групи ГУР МО "Реванш", що є частино спецпідрозділу "Артан". Пройшов найгарячіші напрямки — Донецький, Харківський, Запорізький. Відзначений медаллю Головнокомандуючого "За врятоване життя".
8 січня 2025 року поблизу Кам’янського на Запорізькому напрямку загинув внаслідок удару дрона, під час евакуації пораненого побратима.
Слава і вічна пам’ять Захисникові!
Юрій Торопчинов
Фото надані родиною
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Мріяв про спортивні п’єдестали та гоночні траси, але обрав найнебезпечніші дороги — фронтові шляхи українського війська.
Олександр народився 25 серпня 2001 року в Києві у родині, де батьки мали вади слуху. Самотужки освоїв дитиною жестову мову, щоб спілкуватись з батьками.
У юності займався футболом - грав за троєщинську команду "Десна". А також відвідував секцію айкідо. Добре навчався в школі, зокрема мав успіхи в англійській та фізиці.
Після школи пішов навчатись на автомеханіка в Київський транспортно-економічний фаховий коледж. Згодом разом із друзями займався відновленням автомобілів, брав участь у підготовці гоночних машин у спортивному сервісі.
З початком вторгнення хлопець не міг потрапити до війська через надто молодий вік. Лише в березні 2024 року зумів долучитись до тактичної групи ГУР МО "Реванш", що є частино спецпідрозділу "Артан". Пройшов найгарячіші напрямки — Донецький, Харківський, Запорізький. Відзначений медаллю Головнокомандуючого "За врятоване життя".
8 січня 2025 року поблизу Кам’янського на Запорізькому напрямку загинув внаслідок удару дрона, під час евакуації пораненого побратима.
Слава і вічна пам’ять Захисникові!
Юрій Торопчинов
Фото надані родиною
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔17
6 ТРАВНЯ МИ ВІДЗНАЧАЄМО ДЕНЬ ПІХОТИ
Піхота - це узагальнена назва моторизованих, механізованих, стрілецьких, єгерських, штурмових та гірсько-штурмових підрозділів Сухопутних військ ЗСУ, які зараз боронять Україну на всіх ділянках фронту.
Про історію цього свята розповідаємо у нашій каруселі.
Піхота - це узагальнена назва моторизованих, механізованих, стрілецьких, єгерських, штурмових та гірсько-штурмових підрозділів Сухопутних військ ЗСУ, які зараз боронять Україну на всіх ділянках фронту.
Про історію цього свята розповідаємо у нашій каруселі.
❤15👍4
28 ПОГЛЯДІВ ВІЙНИ
У БОТСАДУ ВІДКРИЛАСЯ ФОТОВИСТАВКА «ОБЛИЧЧЯ ПІХОТИ»
6 травня, до Дня піхоти, в Національному ботанічному саду імені М.М. Гришка відкрилася вулична фотовиставка «Обличчя піхоти», присвячена воїнам Сухопутних військ Збройних Сил України.
Експозиція розповідає про людей, які ще вчора жили звичайним цивільним життям – навчалися, будували плани та працювали, але зі зброєю в руках стали на захист рідної землі.
Виставка складається з 28 портретів тих, хто обороняє Україну на найважчих ділянках фронту. У кожному погляді героїв зафіксовано втому та силу, біль і рішучість, тишу між боями та незламність. Саме піхотинці є тією складовою Сил оборони, яка ставить останню крапку у наближенні нашої перемоги.
«Якщо уважно подивитися у погляди захисників на фото можна побачити певну втому, однак насправді вони передають енергію та мужність, прагнення до свободи та перемоги добра над злом. Піхота є дійсно фундаментом Збройних Сил України. Сьогодні багато говорять про використання технологічних інновацій у війні, але без людини, без піхотинця – вони недієві!», – наголосив начальник Управління комунікацій Сухопутних військ ЗСУ, полковник Андрій Подік.
Заступник голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак зауважив, що ця фотовиставка – важливий вклад у національну пам’ять, адже вона знайомить із реальними людьми, які сьогодні боронять українську незалежність та державність.
«Війна триває вже 12-й рік. Для багатьох вона стала рутиною, набором цифр та інформації. Але за цією статистикою стоять живі люди. В окопах, бліндажах, на лінії розмежування вони виконують бойові завдання. Наша пам’ять і наша незалежність тримаються на тих, хто сьогодні на лінії фронту», – зауважив Володимир Тиліщак.
Завідувачка сектору освітньої роботи Національного музею Революції гідності Наталія Дараган нагадала про важливість піхоти у сучасній війні.
«Сухопутні війська тримають найтяжчий рубіж. Вони тримають нашу землю і першими зустрічаються віч-на-віч із ворогом. Вони – це ті, хто повертає наші землі. Адже визволеною є та територія, куди зайшов наш солдат», – зазначила Наталія Дараган.
Начальник 1-го Центру інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ ЗСУ, майор Тарас Ткаченко підкреслив, що мета цієї фотовиставки – показати, що піхота – це не узагальнена маса, а історії кожного окремого піхотинця.
«Піхота – звучить занадто узагальнено. Нам хотілося показати, що піхота – це окремі люди, це обличчя, це погляди, це історії. Тут лише 28 історій із сотень тисяч історій справжніх піхотинців», – зазначив майор Ткаченко, додавши, що дуже важливо, що виставка експонується саме в ботанічному саду.
«Важливо, що ці 28 облич матимуть контакт із відвідувачами саме тут, у ботсаду, де цвіте бузок і магнолії. У місці куди приходять відпочивати тисячі людей. Я сподіваюся, що кожен зможе виділити десять хвилин свого відпочинку, щоб побачити ці погляди та ознайомитися з цими історіями. І ця людина стане на секундочку вашим другом», – пояснив військовий.
Виставка експонуватиметься до 26 травня.
Фото Медіацентр Сухопутних військ
У БОТСАДУ ВІДКРИЛАСЯ ФОТОВИСТАВКА «ОБЛИЧЧЯ ПІХОТИ»
6 травня, до Дня піхоти, в Національному ботанічному саду імені М.М. Гришка відкрилася вулична фотовиставка «Обличчя піхоти», присвячена воїнам Сухопутних військ Збройних Сил України.
Експозиція розповідає про людей, які ще вчора жили звичайним цивільним життям – навчалися, будували плани та працювали, але зі зброєю в руках стали на захист рідної землі.
Виставка складається з 28 портретів тих, хто обороняє Україну на найважчих ділянках фронту. У кожному погляді героїв зафіксовано втому та силу, біль і рішучість, тишу між боями та незламність. Саме піхотинці є тією складовою Сил оборони, яка ставить останню крапку у наближенні нашої перемоги.
«Якщо уважно подивитися у погляди захисників на фото можна побачити певну втому, однак насправді вони передають енергію та мужність, прагнення до свободи та перемоги добра над злом. Піхота є дійсно фундаментом Збройних Сил України. Сьогодні багато говорять про використання технологічних інновацій у війні, але без людини, без піхотинця – вони недієві!», – наголосив начальник Управління комунікацій Сухопутних військ ЗСУ, полковник Андрій Подік.
Заступник голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак зауважив, що ця фотовиставка – важливий вклад у національну пам’ять, адже вона знайомить із реальними людьми, які сьогодні боронять українську незалежність та державність.
«Війна триває вже 12-й рік. Для багатьох вона стала рутиною, набором цифр та інформації. Але за цією статистикою стоять живі люди. В окопах, бліндажах, на лінії розмежування вони виконують бойові завдання. Наша пам’ять і наша незалежність тримаються на тих, хто сьогодні на лінії фронту», – зауважив Володимир Тиліщак.
Завідувачка сектору освітньої роботи Національного музею Революції гідності Наталія Дараган нагадала про важливість піхоти у сучасній війні.
«Сухопутні війська тримають найтяжчий рубіж. Вони тримають нашу землю і першими зустрічаються віч-на-віч із ворогом. Вони – це ті, хто повертає наші землі. Адже визволеною є та територія, куди зайшов наш солдат», – зазначила Наталія Дараган.
Начальник 1-го Центру інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ ЗСУ, майор Тарас Ткаченко підкреслив, що мета цієї фотовиставки – показати, що піхота – це не узагальнена маса, а історії кожного окремого піхотинця.
«Піхота – звучить занадто узагальнено. Нам хотілося показати, що піхота – це окремі люди, це обличчя, це погляди, це історії. Тут лише 28 історій із сотень тисяч історій справжніх піхотинців», – зазначив майор Ткаченко, додавши, що дуже важливо, що виставка експонується саме в ботанічному саду.
«Важливо, що ці 28 облич матимуть контакт із відвідувачами саме тут, у ботсаду, де цвіте бузок і магнолії. У місці куди приходять відпочивати тисячі людей. Я сподіваюся, що кожен зможе виділити десять хвилин свого відпочинку, щоб побачити ці погляди та ознайомитися з цими історіями. І ця людина стане на секундочку вашим другом», – пояснив військовий.
Виставка експонуватиметься до 26 травня.
Фото Медіацентр Сухопутних військ
❤17
Пам’яті поліцейського Костянтина Біньковського
Служив у батальйоні спецоперацій «Еней» і завжди знаходив вихід зі складних ситуацій.
Костянтин народився у селі Нестерянка на Запоріжжі 6 квітня 1989 року. Службу в органах внутрішніх справ розпочав у 2008 році на посаді оперуповноваженого сектору карного розшуку Придніпровського райвідділу у Черкасах.
У 2023 році доєднався до штурмового полку «Сафарі» бригади Національної поліції «Лють». А вже з наступного року служив у батальйоні спеціальних операцій «Еней».
Чоловік брав участь у боях за Курдюмівку, Кліщіївку, Вовчанськ, Торецьк, Яблунівку та Олександро-Калинове. Нерідко евакуював поранених і загиблих.
За відданість службі Костянтина Біньковського нагородили медалями: «10 років сумлінної служби» та«15 років сумлінної служби», «За особливу службу ІІІ ступеня», «За взаємодію» та нагрудним знаком «За відвагу в службі».
Капітан поліції Костянтин Біньковський загинув під час бойового завдання поблизу населеного пункту Олександро-Калинове на Донеччині, повідомили у Нацполіції 16 вересня 2025 року.
Слава і шана Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Поліція Черкаської області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Служив у батальйоні спецоперацій «Еней» і завжди знаходив вихід зі складних ситуацій.
Костянтин народився у селі Нестерянка на Запоріжжі 6 квітня 1989 року. Службу в органах внутрішніх справ розпочав у 2008 році на посаді оперуповноваженого сектору карного розшуку Придніпровського райвідділу у Черкасах.
У 2023 році доєднався до штурмового полку «Сафарі» бригади Національної поліції «Лють». А вже з наступного року служив у батальйоні спеціальних операцій «Еней».
Чоловік брав участь у боях за Курдюмівку, Кліщіївку, Вовчанськ, Торецьк, Яблунівку та Олександро-Калинове. Нерідко евакуював поранених і загиблих.
За відданість службі Костянтина Біньковського нагородили медалями: «10 років сумлінної служби» та«15 років сумлінної служби», «За особливу службу ІІІ ступеня», «За взаємодію» та нагрудним знаком «За відвагу в службі».
Капітан поліції Костянтин Біньковський загинув під час бойового завдання поблизу населеного пункту Олександро-Калинове на Донеччині, повідомили у Нацполіції 16 вересня 2025 року.
Слава і шана Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Поліція Черкаської області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔17😢4
ПЕРЕМОГА НАД «МОСКОВСЬКОЮ НІЧЧЮ»:
ЯК ПОЛТАВЦІ ВИБОРОЛИ ПАМ'ЯТНИК ГЕТЬМАНУ ІВАНУ МАЗЕПІ
7 травня 2016 року у Полтаві урочисто відкрили пам’ятник гетьману Івану Мазепі.
Ідея встановлення пам’ятника виникла ще у 2005 році, коли очільник Полтавського обласного об’єднання «Просвіта» Микола Кульчинський запропонував головному архітекторові Полтави Михайлу Юхименку встановити у місті пам’ятник Іванові Мазепі.
Місцева громада навіть звернулася до президента Ющенка, який видав указ, що доручав обласній владі спорудження пам’ятника. Однак спротив місцевої влади, яка оглядалася на позиції Кремля, був дуже великий. Тодішній російський МЗС заявив, що спорудження такого пам’ятника суперечить інтересам Росії.
Однак полтавська патріотична громада продовжила рух до встановлення пам’ятника Мазепі попри супротив місцевої влади. Микола Кульчинський організував всенародний збір коштів на пам’ятник. Жертводавці були з усіх куточків України, а також з інших країн: США, Канади тощо. Для збору коштів організовували благодійні аукціони та ярмарки, був організований «Мазепа-фест» та благодійний концерт гурту «ВВ». Рівень пожертв був різний – від однієї гривні до великих донацій у сотні тисяч. Серед донаторів був також президент Віктор Ющенко. Всього ж на пам’ятник вдалося зібрати 1 млн 784 тис. 369 грн. Тож у 2009 р. пам’ятник та постамент було виготовлено. Архітектор – Віктор Шевченко, скульптори – Микола Білик та Назар Білик.
Щоправда, режим Віктора Януковича, який прийшов до влади у 2010 році, робив усе, щоб справа встановлення пам’ятника не рухалася далі. Всі ці роки пам'ятник зберігали на території Київського творчо-виробничого комбінату «Художник». А місцева патріотична спільнота проводила низку громадських акцій із підтримки ідеї встановлення монумента.
Лише після Революції Гідності справа зрушила з мертвої точки. У День захисника України і козацтва, 14 жовтня 2015 року, за участю сотень полтавців відбулася урочиста презентація пам’ятника для полтавської громади. Тоді головний ініціатор встановлення пам’ятника Мазепі Микола Кульчинський заявив, що «темна московська ніч для українського народу скінчилася, пам’ятник символізуватиме новий, вільний період».
Відкриття монументу відбулося через рік – 7 травня 2016 року. Ще до церемонії відкриття росіяни намагалися підірвати пам’ятник, однак правоохоронці зуміли запобігти теракту. Як і в часи всенародного збору коштів, під час церемонії відбувалися благодійні ярмарки, акції, концерти, але тепер усе для підтримки добровольчих батальйонів, які захищали незалежність на Сході.
Історія встановлення пам’ятника Іванові Мазепі у Полтаві – це приклад того, як десятиліттями місцева громада боролася проти проросійських впливів за утвердження української національної пам’яті в публічному просторі і врешті змогла перемогти!
ЯК ПОЛТАВЦІ ВИБОРОЛИ ПАМ'ЯТНИК ГЕТЬМАНУ ІВАНУ МАЗЕПІ
7 травня 2016 року у Полтаві урочисто відкрили пам’ятник гетьману Івану Мазепі.
Ідея встановлення пам’ятника виникла ще у 2005 році, коли очільник Полтавського обласного об’єднання «Просвіта» Микола Кульчинський запропонував головному архітекторові Полтави Михайлу Юхименку встановити у місті пам’ятник Іванові Мазепі.
Місцева громада навіть звернулася до президента Ющенка, який видав указ, що доручав обласній владі спорудження пам’ятника. Однак спротив місцевої влади, яка оглядалася на позиції Кремля, був дуже великий. Тодішній російський МЗС заявив, що спорудження такого пам’ятника суперечить інтересам Росії.
Однак полтавська патріотична громада продовжила рух до встановлення пам’ятника Мазепі попри супротив місцевої влади. Микола Кульчинський організував всенародний збір коштів на пам’ятник. Жертводавці були з усіх куточків України, а також з інших країн: США, Канади тощо. Для збору коштів організовували благодійні аукціони та ярмарки, був організований «Мазепа-фест» та благодійний концерт гурту «ВВ». Рівень пожертв був різний – від однієї гривні до великих донацій у сотні тисяч. Серед донаторів був також президент Віктор Ющенко. Всього ж на пам’ятник вдалося зібрати 1 млн 784 тис. 369 грн. Тож у 2009 р. пам’ятник та постамент було виготовлено. Архітектор – Віктор Шевченко, скульптори – Микола Білик та Назар Білик.
Щоправда, режим Віктора Януковича, який прийшов до влади у 2010 році, робив усе, щоб справа встановлення пам’ятника не рухалася далі. Всі ці роки пам'ятник зберігали на території Київського творчо-виробничого комбінату «Художник». А місцева патріотична спільнота проводила низку громадських акцій із підтримки ідеї встановлення монумента.
Лише після Революції Гідності справа зрушила з мертвої точки. У День захисника України і козацтва, 14 жовтня 2015 року, за участю сотень полтавців відбулася урочиста презентація пам’ятника для полтавської громади. Тоді головний ініціатор встановлення пам’ятника Мазепі Микола Кульчинський заявив, що «темна московська ніч для українського народу скінчилася, пам’ятник символізуватиме новий, вільний період».
Відкриття монументу відбулося через рік – 7 травня 2016 року. Ще до церемонії відкриття росіяни намагалися підірвати пам’ятник, однак правоохоронці зуміли запобігти теракту. Як і в часи всенародного збору коштів, під час церемонії відбувалися благодійні ярмарки, акції, концерти, але тепер усе для підтримки добровольчих батальйонів, які захищали незалежність на Сході.
Історія встановлення пам’ятника Іванові Мазепі у Полтаві – це приклад того, як десятиліттями місцева громада боролася проти проросійських впливів за утвердження української національної пам’яті в публічному просторі і врешті змогла перемогти!
❤19