😡Упродовж жовтня Росія кілька разів атакувала Київ ракетами й дронами. Внаслідок цих ударів постраждали не лише інфраструктурні об’єкти. Вони завдали шкоди архітектурним та культурним пам’яткам й історичним спорудам. Зокрема, внаслідок жовтневих атак центру Києва постраждали:
🏛 Київський національний університет імені Тараса Шевченка
🏛 Київський міський будинок учителя
🏛 Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків
🏛 Національний науково-природничий музей
🏛 Музей видатних діячів української культури
🏛 Будинок підприємця Іоселіана Лева
🔍Дізнатись про історію цих будівель можна за посиланням.
🏛 Київський національний університет імені Тараса Шевченка
🏛 Київський міський будинок учителя
🏛 Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків
🏛 Національний науково-природничий музей
🏛 Музей видатних діячів української культури
🏛 Будинок підприємця Іоселіана Лева
🔍Дізнатись про історію цих будівель можна за посиланням.
😢13
9 листопада – День української писемності та мови.
Цього року відзначаємо його в умовах повномасштабної агресії Росії проти України. Війна спонукали багатьох громадян, які розмовляли російською, перейти на українську. Бо сьогодні це важливо. Бо мова має значення. Недарма ж українське підпілля на окупованих територіях використовує літеру «Ї» як символ спротиву російській агресії.
Російська імперська, а потім радянська тоталітарна системи цілеспрямовано намагалися знищити українську мову. Багато поколінь наших предків доклалися до того, щоб зберегти її. Наша мова вистояла, бо вона тутешня, народжена на цій землі. Має глибоку історію, унікальний фольклор, давню писемну культуру.
Цитуючи видатного українського мовознавця Юрія Шевельова: мова – чортячо небезпечний свідок історії народу, що даної мови вживає. Українська мова жива, вона розвивається. Маємо далі її берегти і розвивати.
Цього року відзначаємо його в умовах повномасштабної агресії Росії проти України. Війна спонукали багатьох громадян, які розмовляли російською, перейти на українську. Бо сьогодні це важливо. Бо мова має значення. Недарма ж українське підпілля на окупованих територіях використовує літеру «Ї» як символ спротиву російській агресії.
Російська імперська, а потім радянська тоталітарна системи цілеспрямовано намагалися знищити українську мову. Багато поколінь наших предків доклалися до того, щоб зберегти її. Наша мова вистояла, бо вона тутешня, народжена на цій землі. Має глибоку історію, унікальний фольклор, давню писемну культуру.
Цитуючи видатного українського мовознавця Юрія Шевельова: мова – чортячо небезпечний свідок історії народу, що даної мови вживає. Українська мова жива, вона розвивається. Маємо далі її берегти і розвивати.
❤16👍4
Зруйнувавши і тимчасово окупувавши Маріуполь в 2022 році, російські загарбники насамперед замінили літеру «і» в написі на в’їзді в місто. В тимчасово окупованих містах учителів змушують проводити навчання російською, спалюють українські підручники, витягають із комор пам’ятники Леніну, щоб повернути території в минуле і продемонструвати начебто свою перемогу.
Комуністичний режим хоч якось намагався маскувати імперські цілі, кажучи про «братерство союзних республік». Путінський режим повністю «скидає маски» і демонструє геноцидну мету – знищити українців як національну групу. Що, як і в попередні спроби росіян, супроводжується не лише фізичним винищенням, але й знищенням української культури та мови.
▪️ Як українців русифікували за часів імперії та «совка»
▪️ Чому знищення української мови відігравало та відіграє важливу роль для російських загарбників
▪️Як українці змогли зберегти свою мову⤵️
В інтерв'ю заступника голови Українського інституту національної пам’яті, кандидата історичних наук Володимира Тиліщака LIGA.Life.
Комуністичний режим хоч якось намагався маскувати імперські цілі, кажучи про «братерство союзних республік». Путінський режим повністю «скидає маски» і демонструє геноцидну мету – знищити українців як національну групу. Що, як і в попередні спроби росіян, супроводжується не лише фізичним винищенням, але й знищенням української культури та мови.
▪️ Як українців русифікували за часів імперії та «совка»
▪️ Чому знищення української мови відігравало та відіграє важливу роль для російських загарбників
▪️Як українці змогли зберегти свою мову⤵️
В інтерв'ю заступника голови Українського інституту національної пам’яті, кандидата історичних наук Володимира Тиліщака LIGA.Life.
ЛІГА.net
Інтерв'ю | Мова – зброя. Як Росія століттями русифікувала українців, але нічого не вийшло
Як російські правлячі режими вчиняли злочини проти української мови, але український спротив завжди перемагав – пояснює історик.
👍16
#ПатрониЗСУ
З 23 серпня 2017 року 72-га окрема механізована бригада Збройних сил України з ініціативи особового складу та командування має назву імені Чорних запорожців. Кінний полк Чорних запорожців – це найвідоміше збройне формування Армії Української Народної Республіки, яке існувало в 1918–1923 роках. Історики стверджують, що вояки полку відзначалися неабиякою хоробрістю та винахідливістю.
🗡 Історія полку починалася з невеликого кінного розвідувального підрозділу, створеного в Житомирі в лютому 1918 року при одному з куренів (батальйонів) Окремої Запорізької бригади, на той час – найбільш боєздатного формування Центральної Ради. Загін воював проти російських більшовиків на Житомирщині, звільняв Полтаву, Харків, Олександрівськ (нині – Запоріжжя), Маріуполь, був серед учасників Кримського походу Петра Болбочана у квітні 1918-го.
🗡 Свою назву Чорні запорожці отримали на початку 1919 року, коли в одному з боїв із махновцями, які в той момент підтримали більшовиків, захопили вагон із чорним та сірим сукном та шовком і пошили для всіх однакові черкески-однострої. Чорний шовк пішов на шлики, якими прикрашали козацькі шапки. Тоді за козаками закріпилася ще одна назва – «чорношличники».
🗡 Кінну сотню розгорнули в дивізіон, а згодом – у полк. Його очолив полковник Петро Дяченко з міста Решетилівки на Полтавщині. До цього він воював у царській російській армії, але після лютневої революції 1917 року повернувся в Україну й долучився до боротьби за її свободу і до творення Української армії. Полк мав свій прапор: обшите сріблом чорне полотно, на якому було зображено череп із двома перехрещеними кістками й напис: «Україна або смерть».
🗡 Полк відзначився в багатьох боях у часи Української революції. Чорні запорожці були на вістрі атаки під час наступу під Кам’янцем-Подільським та Проскуровим (нині – Хмельницький) влітку 1919-го, звільнили Київ. Вони ж були непримиренними в національних питаннях – саме сотник Чорних запорожців Федір Божко 31 серпня зірвав на міській думі в Києві встановлений білогвардійцями російський триколор, що призвело до відкритого протистояння.
🗡 Чорні запорожці були одним із найбоєздатніших підрозділів під час Першого зимового походу, в який вирушили повним складом. Ім’я Лицарів Зимового Походу носить 28-ма окрема механізована бригада, про це та саму історичну подію ми розповідали раніше у нашій рубриці.
Найбільшою воєнною перемогою походу стало взяття Вознесенська, яке ввійшло в історію як «бій під аплодисменти». Керував операцією важко хворий на тиф Петро Дяченко, який знайшов у собі сили сісти на коня й повести козаків у бій. Йому було 24 роки.
Чорні запорожці не програли жодного бою, однак Україна не змогла захистити здобутки революції. У листопаді 1920-го Чорні запорожці разом з іншими частинами Армії УНР відступили за Збруч і були інтерновані на території Польщі. У 1929 році полк остаточно розформували, однак багато його бійців продовжили збройну боротьбу в лавах інших армій.
🇺🇦 Бійці 72-ї бригади з честю несуть ім’я бойових попередників. Їхні шеврони також прикрашають слова: «Україна або смерть». З початком російської агресії у 2014-му бійці бригади контролювали кордон Донецької та Луганської областей, звільняли Маріуполь, були серед перших оборонців Донецького аеропорту, захищали Авдіївку. В лютому 2022 року – в Мощуні, під Ірпенем, Бучею, Гостомелем та під Броварами зупинили наступ ворога на Київ. Вони й далі б'ють ворога на Донецькому напрямку. 6 травня цьогоріч бригаді вручили почесну відзнаку «За мужність та відвагу».
З 23 серпня 2017 року 72-га окрема механізована бригада Збройних сил України з ініціативи особового складу та командування має назву імені Чорних запорожців. Кінний полк Чорних запорожців – це найвідоміше збройне формування Армії Української Народної Республіки, яке існувало в 1918–1923 роках. Історики стверджують, що вояки полку відзначалися неабиякою хоробрістю та винахідливістю.
🗡 Історія полку починалася з невеликого кінного розвідувального підрозділу, створеного в Житомирі в лютому 1918 року при одному з куренів (батальйонів) Окремої Запорізької бригади, на той час – найбільш боєздатного формування Центральної Ради. Загін воював проти російських більшовиків на Житомирщині, звільняв Полтаву, Харків, Олександрівськ (нині – Запоріжжя), Маріуполь, був серед учасників Кримського походу Петра Болбочана у квітні 1918-го.
🗡 Свою назву Чорні запорожці отримали на початку 1919 року, коли в одному з боїв із махновцями, які в той момент підтримали більшовиків, захопили вагон із чорним та сірим сукном та шовком і пошили для всіх однакові черкески-однострої. Чорний шовк пішов на шлики, якими прикрашали козацькі шапки. Тоді за козаками закріпилася ще одна назва – «чорношличники».
🗡 Кінну сотню розгорнули в дивізіон, а згодом – у полк. Його очолив полковник Петро Дяченко з міста Решетилівки на Полтавщині. До цього він воював у царській російській армії, але після лютневої революції 1917 року повернувся в Україну й долучився до боротьби за її свободу і до творення Української армії. Полк мав свій прапор: обшите сріблом чорне полотно, на якому було зображено череп із двома перехрещеними кістками й напис: «Україна або смерть».
🗡 Полк відзначився в багатьох боях у часи Української революції. Чорні запорожці були на вістрі атаки під час наступу під Кам’янцем-Подільським та Проскуровим (нині – Хмельницький) влітку 1919-го, звільнили Київ. Вони ж були непримиренними в національних питаннях – саме сотник Чорних запорожців Федір Божко 31 серпня зірвав на міській думі в Києві встановлений білогвардійцями російський триколор, що призвело до відкритого протистояння.
🗡 Чорні запорожці були одним із найбоєздатніших підрозділів під час Першого зимового походу, в який вирушили повним складом. Ім’я Лицарів Зимового Походу носить 28-ма окрема механізована бригада, про це та саму історичну подію ми розповідали раніше у нашій рубриці.
Найбільшою воєнною перемогою походу стало взяття Вознесенська, яке ввійшло в історію як «бій під аплодисменти». Керував операцією важко хворий на тиф Петро Дяченко, який знайшов у собі сили сісти на коня й повести козаків у бій. Йому було 24 роки.
Чорні запорожці не програли жодного бою, однак Україна не змогла захистити здобутки революції. У листопаді 1920-го Чорні запорожці разом з іншими частинами Армії УНР відступили за Збруч і були інтерновані на території Польщі. У 1929 році полк остаточно розформували, однак багато його бійців продовжили збройну боротьбу в лавах інших армій.
🇺🇦 Бійці 72-ї бригади з честю несуть ім’я бойових попередників. Їхні шеврони також прикрашають слова: «Україна або смерть». З початком російської агресії у 2014-му бійці бригади контролювали кордон Донецької та Луганської областей, звільняли Маріуполь, були серед перших оборонців Донецького аеропорту, захищали Авдіївку. В лютому 2022 року – в Мощуні, під Ірпенем, Бучею, Гостомелем та під Броварами зупинили наступ ворога на Київ. Вони й далі б'ють ворога на Донецькому напрямку. 6 травня цьогоріч бригаді вручили почесну відзнаку «За мужність та відвагу».
🔥19👍2
10 листопада депутати Київради перейменували ще 11 вулиць, назви яких пов’язані з радянською та російською спадщиною. Загалом нові імена отримали 204 міські об’єкти. Більшість назв обрали кияни, проголосувавши в додатку «Київ Цифровий».
📍Столичну вулицю Ломоносова перейменували на вулицю Юлії Здановської.
Юлія Здановська народилася в Харкові у 2000 році. Мріяла вчителювати. У 14 років вступила до Українського фізико-математичного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Сама Юля, за спогадами друзів, називала цей заклад «українським Гоґвортсом».
У 2017-му Здановська в складі української команди здобула срібло на Європейській математичній олімпіаді серед дівчат. Того ж року почала вивчати комп’ютерну математику на механіко-математичному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка. Торік долучилася до проєкту «Навчай для України», викладала інформатику в одній із сільських шкіл на Дніпровщині. Дівчина мріяла, щоб навчання математиці приносило учням задоволення.
Повномасштабне вторгнення застало Юлію в рідному Харкові. Вона могла евакуюватись, але лишилась, щоб допомагати іншим. Загинула внаслідок російського ракетного обстрілу будівлі Харківської ОДА 8 березня 2022 року.
Массачусетський технологічний інститут у пам’ять про Юлію Здановську створив безплатний освітній проєкт для українських старшокласників, які цікавляться математикою. Міжнародний конкурс з інформатики «Бебрас» у Новій Зеландії встановив почесні відзнаки імені Юлії Здановської.
📍Від учора в Києві з’явилась вулиця Віктора Некрасова, яка раніше називалась Північно-Сирецька.
Віктор Некрасов – київський письменник, дисидент, громадський діяч. Народився 1911 року в шляхетській родині Мотовилових. У 1929-му закінчив професійну школу залізничників, брав участь у будівництві столичного залізничного вокзалу. Згодом навчався в Київському будівельному інституті, був учнем архітектора Йосифа Каракіса.
З початком німецько-радянської війни вступив до лав Червоної армії. Служив у саперних підрозділах. Брав участь у Сталінградській битві, вигнанні нацистів з Донбасу та Одеси. Завершив війну у Польщі у званні капітана, мав бойові нагороди.
Повернувся до Києва. Почав займатись літературною діяльністю. У 1946 році вийшла його повість «В окопах Сталінграда», яка без прикрас розповідала про фронтову дійсність.
Некрасов був громадським активістом, дисидентом. Зокрема, підписав листи з засудженням реабілітації Сталіна у 1966 році та з протестом проти статей кримінального законодавства, запроваджених для боротьби з інакодумством. У 1969-му Некрасов підписав листа на захист В’ячеслава Чорновола. Виступав проти будівництва стадіону в Бабиному Яру та за меморіалізацію цього простору.
У 1974 році, після низки обшуків, провокацій та морального терору з боку КГБ, Віктора Некрасова та його дружину Галину Базій вислали за кордон та позбавили радянського громадянства. Мешкав у Парижі, продовжував літературну діяльність. Помер 1987 року від раку легенів.
📍Нову назву також отримала вулиця радянського генерала Карбишева – тепер вона має ім'я української соціологині Ірини Бекешкіної.
Ірина Бекешкіна народилась 1952 року в містечку Івдель, що на Уралі. Закінчила філософський факультет Київського університету. Працювала в журналі «Філософська думка», а згодом – науковою співробітницею в Інституті філософії та Інституті соціології.
У 1996 році Бекешкіна стала заступницею директора Фонду «Демократичні ініціативи», а у 2001-му – його науковою керівницею. В цей час «Демініціативи» проводили перші в Україні опитування виборців на виході з дільниць. Саме екзит-пол президентських виборів 2004 року від Фонду «Демократичні ініціативи» викрив масштабні фальсифікації та став одним із каталізаторів Помаранчевої революції.
У 2010 році, після смерті засновника фонду Ілька Кучеріва, Ірина Бекешкіна очолила «Демократичні ініціативи». Розробляла критерії оцінки рівня демократії в посткомуністичних країнах. Була одним із найбільших критиків режиму Віктора Януковича.
Померла Ірина Бекешкіна 20 березня 2020 року від швидкоплинного раку шлунку.
📍Столичну вулицю Ломоносова перейменували на вулицю Юлії Здановської.
Юлія Здановська народилася в Харкові у 2000 році. Мріяла вчителювати. У 14 років вступила до Українського фізико-математичного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Сама Юля, за спогадами друзів, називала цей заклад «українським Гоґвортсом».
У 2017-му Здановська в складі української команди здобула срібло на Європейській математичній олімпіаді серед дівчат. Того ж року почала вивчати комп’ютерну математику на механіко-математичному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка. Торік долучилася до проєкту «Навчай для України», викладала інформатику в одній із сільських шкіл на Дніпровщині. Дівчина мріяла, щоб навчання математиці приносило учням задоволення.
Повномасштабне вторгнення застало Юлію в рідному Харкові. Вона могла евакуюватись, але лишилась, щоб допомагати іншим. Загинула внаслідок російського ракетного обстрілу будівлі Харківської ОДА 8 березня 2022 року.
Массачусетський технологічний інститут у пам’ять про Юлію Здановську створив безплатний освітній проєкт для українських старшокласників, які цікавляться математикою. Міжнародний конкурс з інформатики «Бебрас» у Новій Зеландії встановив почесні відзнаки імені Юлії Здановської.
📍Від учора в Києві з’явилась вулиця Віктора Некрасова, яка раніше називалась Північно-Сирецька.
Віктор Некрасов – київський письменник, дисидент, громадський діяч. Народився 1911 року в шляхетській родині Мотовилових. У 1929-му закінчив професійну школу залізничників, брав участь у будівництві столичного залізничного вокзалу. Згодом навчався в Київському будівельному інституті, був учнем архітектора Йосифа Каракіса.
З початком німецько-радянської війни вступив до лав Червоної армії. Служив у саперних підрозділах. Брав участь у Сталінградській битві, вигнанні нацистів з Донбасу та Одеси. Завершив війну у Польщі у званні капітана, мав бойові нагороди.
Повернувся до Києва. Почав займатись літературною діяльністю. У 1946 році вийшла його повість «В окопах Сталінграда», яка без прикрас розповідала про фронтову дійсність.
Некрасов був громадським активістом, дисидентом. Зокрема, підписав листи з засудженням реабілітації Сталіна у 1966 році та з протестом проти статей кримінального законодавства, запроваджених для боротьби з інакодумством. У 1969-му Некрасов підписав листа на захист В’ячеслава Чорновола. Виступав проти будівництва стадіону в Бабиному Яру та за меморіалізацію цього простору.
У 1974 році, після низки обшуків, провокацій та морального терору з боку КГБ, Віктора Некрасова та його дружину Галину Базій вислали за кордон та позбавили радянського громадянства. Мешкав у Парижі, продовжував літературну діяльність. Помер 1987 року від раку легенів.
📍Нову назву також отримала вулиця радянського генерала Карбишева – тепер вона має ім'я української соціологині Ірини Бекешкіної.
Ірина Бекешкіна народилась 1952 року в містечку Івдель, що на Уралі. Закінчила філософський факультет Київського університету. Працювала в журналі «Філософська думка», а згодом – науковою співробітницею в Інституті філософії та Інституті соціології.
У 1996 році Бекешкіна стала заступницею директора Фонду «Демократичні ініціативи», а у 2001-му – його науковою керівницею. В цей час «Демініціативи» проводили перші в Україні опитування виборців на виході з дільниць. Саме екзит-пол президентських виборів 2004 року від Фонду «Демократичні ініціативи» викрив масштабні фальсифікації та став одним із каталізаторів Помаранчевої революції.
У 2010 році, після смерті засновника фонду Ілька Кучеріва, Ірина Бекешкіна очолила «Демократичні ініціативи». Розробляла критерії оцінки рівня демократії в посткомуністичних країнах. Була одним із найбільших критиків режиму Віктора Януковича.
Померла Ірина Бекешкіна 20 березня 2020 року від швидкоплинного раку шлунку.
👍23❤3
Експертна рада Міністерства культури та інформаційної політики України з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму рекомендувала забрати з публічного простору пам’ятники Миколі Щорсу на бульварі Тараса Шевченка та Миколі Ватутіну у Маріїнському парку в Києві.
🔺 Пам’ятник Миколі Щорсу Експертна рада рекомендує перемістити у визначене Київською міською державною адміністрацією місце. Нагадаємо, що Український інститут національної пам’яті в 2021 році пропонував перемістити пам’ятник Щорсу до «Парку радянського періоду» у Спадщанському лісі Сумської області.
🔺 Пам’ятник Миколі Ватутіну Експертна рада рекомендує перемістити зі збереженням декору до музейного простору.
🔺 Оскільки пам’ятник є надмогильною спорудою, Експертна рада також рекомендує створити робочу групу, яка опрацює питання ексгумації та перепоховання останків Миколи Ватутіна.
❗️Микола Щорс – один із військових командирів більшовиків. У 1918–1919 роках воював проти українського національно-визвольного руху. Після взяття більшовицькими підрозділами під командуванням Щорса Києва на початку лютого 1919 року в місті відбулася хвиля червоного терору. Пам’ятник радянському діячеві встановили в 1954 році з нагоди 300-ліття Переяславської ради. Монумент підпадає під демонтаж відповідно до декомунізаційного законодавства.
❗️(UPD) Микола Ватутін – генерал Червоної армії, під час Другої світової війни командував військами 1-го Українського фронту, які звільняли Україну від нацистів. Водночас із січня-лютого 1944 року частини 1-го Українського фронту вступали у бої з підрозділами Української повстанської армії. 29 лютого 1944 року в одній із засідок УПА Микола Ватутін отримав поранення. Помер у київському госпіталі 15 квітня 1944-го.
🔺 Пам’ятник Миколі Щорсу Експертна рада рекомендує перемістити у визначене Київською міською державною адміністрацією місце. Нагадаємо, що Український інститут національної пам’яті в 2021 році пропонував перемістити пам’ятник Щорсу до «Парку радянського періоду» у Спадщанському лісі Сумської області.
🔺 Пам’ятник Миколі Ватутіну Експертна рада рекомендує перемістити зі збереженням декору до музейного простору.
🔺 Оскільки пам’ятник є надмогильною спорудою, Експертна рада також рекомендує створити робочу групу, яка опрацює питання ексгумації та перепоховання останків Миколи Ватутіна.
❗️Микола Щорс – один із військових командирів більшовиків. У 1918–1919 роках воював проти українського національно-визвольного руху. Після взяття більшовицькими підрозділами під командуванням Щорса Києва на початку лютого 1919 року в місті відбулася хвиля червоного терору. Пам’ятник радянському діячеві встановили в 1954 році з нагоди 300-ліття Переяславської ради. Монумент підпадає під демонтаж відповідно до декомунізаційного законодавства.
❗️(UPD) Микола Ватутін – генерал Червоної армії, під час Другої світової війни командував військами 1-го Українського фронту, які звільняли Україну від нацистів. Водночас із січня-лютого 1944 року частини 1-го Українського фронту вступали у бої з підрозділами Української повстанської армії. 29 лютого 1944 року в одній із засідок УПА Микола Ватутін отримав поранення. Помер у київському госпіталі 15 квітня 1944-го.
👍27🔥3
Щороку в четверту суботу листопада вшановуємо пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 і масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років.
У 2022-му пам’ятна дата припадає на 26 листопада.
Цього року ми вшановуватимемо жертв сталінського геноциду в умовах повномасштабної війни Росії проти України. Через дев’ять десятиліть після Голодомору-геноциду проти українців знову застосовують геноцидні практики.
У нинішній війні Росія переслідує ту саму мету, що й під час Голодомору 1932–1933 років – знищення української ідентичності та української нації. І тоді, і нині Росія намагається зламати волю українців до спротиву, кидає проти нас весь свій терористичний арсенал. Сталін у XX столітті та Путін у XXI зробили вибір на користь геноцидів, бо інші методи упокорення українського народу не спрацювали.
🕯 В умовах повномасштабної війни один із ключових способів вшанувати пам’ять убитих голодом – долучитися до акції «Запали свічку» та закликати українців по всьому світу і громадян інших країн засвітити вогники у вікнах як вияв скорботи за загиблими, віри в перемогу України й готовності докласти зусиль, щоб геноциди не повторювалися.
❕26 листопада, о 16:00, долучіться до Загальнонаціональної хвилини мовчання.
Наше сьогодення вчить: щоб слугувати запобіжником проти повторення трагедій і злочинів минулого, наша пам’ять має бути живою і чесною, а в ставленні до тих, хто вчиняє злочини проти людства, не повинно бути подвійних підходів. Тож цьогорічна кампанія на вшанування пам’яті жертв Голодомору проходитиме під гаслом #ПамятаємоЄднаємосяПереможемо
Детальніше прочитати можна тут.
#памятаємоГолодомор
#зупинимогеноцид
#rememberHolodomor
#stopgenocideinUkraine
У 2022-му пам’ятна дата припадає на 26 листопада.
Цього року ми вшановуватимемо жертв сталінського геноциду в умовах повномасштабної війни Росії проти України. Через дев’ять десятиліть після Голодомору-геноциду проти українців знову застосовують геноцидні практики.
У нинішній війні Росія переслідує ту саму мету, що й під час Голодомору 1932–1933 років – знищення української ідентичності та української нації. І тоді, і нині Росія намагається зламати волю українців до спротиву, кидає проти нас весь свій терористичний арсенал. Сталін у XX столітті та Путін у XXI зробили вибір на користь геноцидів, бо інші методи упокорення українського народу не спрацювали.
🕯 В умовах повномасштабної війни один із ключових способів вшанувати пам’ять убитих голодом – долучитися до акції «Запали свічку» та закликати українців по всьому світу і громадян інших країн засвітити вогники у вікнах як вияв скорботи за загиблими, віри в перемогу України й готовності докласти зусиль, щоб геноциди не повторювалися.
❕26 листопада, о 16:00, долучіться до Загальнонаціональної хвилини мовчання.
Наше сьогодення вчить: щоб слугувати запобіжником проти повторення трагедій і злочинів минулого, наша пам’ять має бути живою і чесною, а в ставленні до тих, хто вчиняє злочини проти людства, не повинно бути подвійних підходів. Тож цьогорічна кампанія на вшанування пам’яті жертв Голодомору проходитиме під гаслом #ПамятаємоЄднаємосяПереможемо
Детальніше прочитати можна тут.
#памятаємоГолодомор
#зупинимогеноцид
#rememberHolodomor
#stopgenocideinUkraine
👍17😢3
#ПатрониЗСУ
Продовжуємо розповідати, ім’я яких славнозвісних воїнів минулого носять бригади сучасних українських Збройних сил.
22 серпня 2019 року 92-га окрема механізована бригада Сухопутних військ ЗСУ отримала почесне ім’я кошового отамана Івана Сірка. Це був один із найлегендарніших кошових отаманів Запорізької Січі.
Документальних відомостей про першу половину життя майбутнього отамана майже не збереглося. Народився Іван Сірко на початку 17-го століття. Дослідники схиляються, що місцем його народження була Вінниччина, а походив козацький ватажок із родини православної української шляхти.
⚔️ Відомо, що Сірко брав участь у національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького, зокрема в битві під Жванцем 1653 року. Він був серед тієї козацької старшини, яка відмовилась присягати московському царю після Переяславської ради 1654-го. Помітну роль у політичному житті Гетьманщини почав відігравати з другої половини 1650-х років. У той час Іван Сірко виступав проти курсу гетьмана Виговського, спрямованого на зближення з Річчю Посполитою та Кримським ханатом. У боротьбі за гетьманську булаву підтримав сина Богдана Хмельницького Юрія.
Наприкінці 1650-х Іван Сірко став кальницьким (вінницьким) полковником. А в 1662 році його вперше обрали кошовим отаманом Війська Запорозького низового. Це була найвища виборна посада Запорізької Січі. Козаки обирали Сірка своїм отаманом близько 12 разів, що свідчило про велику шану з боку низового козацтва. З усіх кошових отаманів Запорізької Січі Іван Сірко обіймав цю посаду чи не найдовше.
У період Руїни (від початку 1660-х – до середини 1680-х), коли альянси як всередині Гетьманщини, так і з зовнішніми союзниками постійно змінювалися, Іван Сірко послідовно виступав за захист українського православного населення від поневолення, зокрема від татарських набігів. Водночас був противником і московського гніту.
⚔️ Відомий своїми походами в Крим. Восени 1667 року очолюваний Сірком загін запорожців здійснив успішний похід до Кафи (сучасна Феодосія), визволивши кілька тисяч невільників.
⚔️ А в 1668 році отаман підтримав антимосковське повстання лівобережного козацтва та намагався поширити його на Слобожанщину.
Коли наприкінці 1660-х гетьману Петру Дорошенку вдалося на короткий час об’єднати під своєю владою Правобережну та Лівобережну Україну, Сірко підтримав його, допоміг приборкати виступ отамана Суховія та деякий час виконував обов’язки ніжинського полковника. Проте рішуче виступив проти зближення Дорошенка з Османською імперією.
У 1672-му, під час боротьби за гетьманську булаву, лівобережна козацька старшина ув’язнила отамана. За наказом московського царя його відправили у заслання до Тобольська в Сибіру. Проте зовсім скоро Сірка звільнили: надто відчутною була його роль у стримуванні татарських набігів. У 1673-му Івана Сірка знову обрали кошовим отаманом Війська Запорозького, яке він очолював до кінця життя в 1680 році.
⚔️ Серед найуспішніших військових кампаній Сірка – похід в Крим 1675 року, внаслідок якого кримський хан був змушений рятуватися втечею. А перед походом запорожці, за свідоцтвом літописця Величка, розгромили османський загін, який у Різдвяну ніч спробував захопити Січ.
⚔️ Загалом, за оцінками істориків, Іван Сірко здійснив понад 60 переможних походів. Вони і принесли йому славу талановитого полководця. Кошовий отаман віддавав перевагу нестандартним рішенням, несподіваним та блискавичним військовим діям.
92-га окрема механізована бригада створена в 2000 році та дислокується на Харківщині. До початку російсько-української війни в 2014-му військовослужбовці бригади брали участь у місіях ООН з підтримки миру в Лівані, Ліберії, Сьєрра-Леоне та на Балканах. З 2014-го бригада брала участь у боях за Іловайськ, під Дебальцевим, Щастям, Бахмуткою, біля Станиці Луганської на початку російсько-української війни. Після повномасштабного вторгнення обороняла Харків. Воїни 92-ї бригади піднімали український стяг над міськрадою звільненого Куп'янська 10 вересня 2022 року🇺🇦
Продовжуємо розповідати, ім’я яких славнозвісних воїнів минулого носять бригади сучасних українських Збройних сил.
22 серпня 2019 року 92-га окрема механізована бригада Сухопутних військ ЗСУ отримала почесне ім’я кошового отамана Івана Сірка. Це був один із найлегендарніших кошових отаманів Запорізької Січі.
Документальних відомостей про першу половину життя майбутнього отамана майже не збереглося. Народився Іван Сірко на початку 17-го століття. Дослідники схиляються, що місцем його народження була Вінниччина, а походив козацький ватажок із родини православної української шляхти.
⚔️ Відомо, що Сірко брав участь у національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького, зокрема в битві під Жванцем 1653 року. Він був серед тієї козацької старшини, яка відмовилась присягати московському царю після Переяславської ради 1654-го. Помітну роль у політичному житті Гетьманщини почав відігравати з другої половини 1650-х років. У той час Іван Сірко виступав проти курсу гетьмана Виговського, спрямованого на зближення з Річчю Посполитою та Кримським ханатом. У боротьбі за гетьманську булаву підтримав сина Богдана Хмельницького Юрія.
Наприкінці 1650-х Іван Сірко став кальницьким (вінницьким) полковником. А в 1662 році його вперше обрали кошовим отаманом Війська Запорозького низового. Це була найвища виборна посада Запорізької Січі. Козаки обирали Сірка своїм отаманом близько 12 разів, що свідчило про велику шану з боку низового козацтва. З усіх кошових отаманів Запорізької Січі Іван Сірко обіймав цю посаду чи не найдовше.
У період Руїни (від початку 1660-х – до середини 1680-х), коли альянси як всередині Гетьманщини, так і з зовнішніми союзниками постійно змінювалися, Іван Сірко послідовно виступав за захист українського православного населення від поневолення, зокрема від татарських набігів. Водночас був противником і московського гніту.
⚔️ Відомий своїми походами в Крим. Восени 1667 року очолюваний Сірком загін запорожців здійснив успішний похід до Кафи (сучасна Феодосія), визволивши кілька тисяч невільників.
⚔️ А в 1668 році отаман підтримав антимосковське повстання лівобережного козацтва та намагався поширити його на Слобожанщину.
Коли наприкінці 1660-х гетьману Петру Дорошенку вдалося на короткий час об’єднати під своєю владою Правобережну та Лівобережну Україну, Сірко підтримав його, допоміг приборкати виступ отамана Суховія та деякий час виконував обов’язки ніжинського полковника. Проте рішуче виступив проти зближення Дорошенка з Османською імперією.
У 1672-му, під час боротьби за гетьманську булаву, лівобережна козацька старшина ув’язнила отамана. За наказом московського царя його відправили у заслання до Тобольська в Сибіру. Проте зовсім скоро Сірка звільнили: надто відчутною була його роль у стримуванні татарських набігів. У 1673-му Івана Сірка знову обрали кошовим отаманом Війська Запорозького, яке він очолював до кінця життя в 1680 році.
⚔️ Серед найуспішніших військових кампаній Сірка – похід в Крим 1675 року, внаслідок якого кримський хан був змушений рятуватися втечею. А перед походом запорожці, за свідоцтвом літописця Величка, розгромили османський загін, який у Різдвяну ніч спробував захопити Січ.
⚔️ Загалом, за оцінками істориків, Іван Сірко здійснив понад 60 переможних походів. Вони і принесли йому славу талановитого полководця. Кошовий отаман віддавав перевагу нестандартним рішенням, несподіваним та блискавичним військовим діям.
92-га окрема механізована бригада створена в 2000 році та дислокується на Харківщині. До початку російсько-української війни в 2014-му військовослужбовці бригади брали участь у місіях ООН з підтримки миру в Лівані, Ліберії, Сьєрра-Леоне та на Балканах. З 2014-го бригада брала участь у боях за Іловайськ, під Дебальцевим, Щастям, Бахмуткою, біля Станиці Луганської на початку російсько-української війни. Після повномасштабного вторгнення обороняла Харків. Воїни 92-ї бригади піднімали український стяг над міськрадою звільненого Куп'янська 10 вересня 2022 року🇺🇦
👍18❤7
⚡️ Верховна Рада України звернулася до парламентів держав світу із закликом визнати Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу:
💬 «Мусимо визнати, що вкотре стандартна формула про те, що минулі злочини ніколи не мають повторитися, знову не спрацювала. Ті страшні події повторюються нині в Україні.
Як тоді, так і нині Росія намагалася нав'язати свою волю Україні, а зіткнувшись з опором, вирішила вдатися до грубої нічим неприкритої сили та геноциду.
Верховна Рада України закликає парламенти держав світу відновити історичну справедливість та визнати Голодомор 1932–1933 років в Україні злочином геноциду Українського народу. Це стане важливим сигналом усім силам у світі, які можуть вдатися по нових геноцидних дій, та вагомим внеском у справу забезпечення мирного та безпечного майбутнього для прийдешніх поколінь».
ℹ️ Наразі Голодомор 1932–1933 визнали геноцидом українців парламенти 17 держав-учасниць Організації Об’єднаних Націй зі 193.
☝️ Саме визнання Голодомору геноцидом іноземними державами визначене ключовим завданням у Плані заходів на 2022–2023 роки до 90-х роковин трагедії.
Детальніше: https://bit.ly/3AqtgYU
#памятаємоГолодомор
#зупинимогеноцид
#rememberHolodomor
#stopgenocideinUkraine
#ПамятаємоЄднаємосяПереможемо
💬 «Мусимо визнати, що вкотре стандартна формула про те, що минулі злочини ніколи не мають повторитися, знову не спрацювала. Ті страшні події повторюються нині в Україні.
Як тоді, так і нині Росія намагалася нав'язати свою волю Україні, а зіткнувшись з опором, вирішила вдатися до грубої нічим неприкритої сили та геноциду.
Верховна Рада України закликає парламенти держав світу відновити історичну справедливість та визнати Голодомор 1932–1933 років в Україні злочином геноциду Українського народу. Це стане важливим сигналом усім силам у світі, які можуть вдатися по нових геноцидних дій, та вагомим внеском у справу забезпечення мирного та безпечного майбутнього для прийдешніх поколінь».
ℹ️ Наразі Голодомор 1932–1933 визнали геноцидом українців парламенти 17 держав-учасниць Організації Об’єднаних Націй зі 193.
☝️ Саме визнання Голодомору геноцидом іноземними державами визначене ключовим завданням у Плані заходів на 2022–2023 роки до 90-х роковин трагедії.
Детальніше: https://bit.ly/3AqtgYU
#памятаємоГолодомор
#зупинимогеноцид
#rememberHolodomor
#stopgenocideinUkraine
#ПамятаємоЄднаємосяПереможемо
👍26❤6
#russiaruinsculture
📍Херсон: під час утечі з міста росіяни пограбували 4 значні культурні та історичні установи😡
З початком повномасштабного вторгнення Росія вдається до різних методів терору – масовані ракетні атаки українських міст, геноцидні практики на окупованих територіях. Окрім того, ворог систематично знищує українську культурну спадщину. Він не приховує, що хоче знищити нашу ідентичність.
Внаслідок ракетних ударів пошкоджені або зруйновані десятки важливих культурних об’єктів, як наприклад Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди на Харківщині. Існують непоодинокі випадки варварського знищення місць пам’яті, як демонтаж на камери пропагандистських каналів пам’ятника жертвам Голодомору 1932–1933 років та Великого терору в Маріуполі.
Російські окупанти регулярно застосовують ще одну методику руйнування української культурної та історичної спадщини – розграбування музейних, архівних та бібліотечних фондів на окупованих територіях.
Зокрема, під час утечі з Херсона російська окупаційна адміністрація пограбувала:
🔺 Державний архів Херсонської області,
🔺 художній музей імені Олексія Шовкуненка,
🔺 місцевий краєзнавчий музей,
🔺 Херсонську обласну універсальну наукову бібліотеку імені Олеся Гончара.
З Херсонського художнього музею викрали ікони XVII століття «Тихвінська Богоматір», «Спас у силах», «Четьї Мінеї», а також роботи Івана Айвазовського «Буря вщухає» та Костянтина Маковського «Жіночий портрет (дружини Юлії Павлівни)». Були вивезені інші полотна українських та іноземних майстрів – Руфіна Судковського, Миколи Пимоненка, Степана Васильківського, Михайла Жука, Олексія Шовкуненка. Невідомою лишається доля унікальної колекції Михайла Шибанова. Також у музеї була велика колекція закордонних майстрів – Августа фон Байера, Пітера Лелі, Карліса Дабрайса.
За словами очільниці управління культури Херсонської міськради Світлани Думинської, російські окупанти розграбували й Херсонський краєзнавчий музей, у якому розміщувались понад 170 тисяч експонатів: краєзнавчі книжки, античні стелі, домашні вівтарі, амфори, скульптури 4‒3 тисячоліть до нашої ери.
Російські мародери дістались і бібліотечних та архівних фондів. За повідомленням голови Державної архівної служби Анатолія Хромова, окупанти вивезли з Державного архіву Херсонської області документи XVIII–XIX століть та матеріали з архівних підрозділів судів, міської ради та РАЦСу.
Кричущим став випадок розграбування Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара. За даними директорки закладу Надії Коротун, російські окупанти вивезли більшість дореволюційних видань, які стосувалися Херсонської губернії (охоплювала нинішні Херсонську, Одеську, Миколаївську та Кіровоградську області), які були безцінним джерелом інформації для краєзнавчих студій з дослідження Українського Півдня.
Найбільш гірким у цих історіях є те, що росіяни здійснювали мародерства з подачі та за підтримки місцевих колаборантів. Вивезенням колекції Херсонського художнього музею керували співробітниці цього музею, які пішли на співпрацю з ворогом, – Наталя Кольцова та Ірина Буренко.
Частину фондів бібліотеки Гончара сховали вдома працівники. Але їх видали «колеги» – бібліотекарі та сторожі, які співпрацювали з окупантами. За «наводкою» колаборантів російські спецслужбісти проводили обшуки вдома у працівників книгозбірні.
Мародерство та розграбування українських фондів – один з елементів війни з метою не лише фізичного, а й культурного знищення українців.
#stopgenocideinukraine
#херсон
📍Херсон: під час утечі з міста росіяни пограбували 4 значні культурні та історичні установи😡
З початком повномасштабного вторгнення Росія вдається до різних методів терору – масовані ракетні атаки українських міст, геноцидні практики на окупованих територіях. Окрім того, ворог систематично знищує українську культурну спадщину. Він не приховує, що хоче знищити нашу ідентичність.
Внаслідок ракетних ударів пошкоджені або зруйновані десятки важливих культурних об’єктів, як наприклад Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди на Харківщині. Існують непоодинокі випадки варварського знищення місць пам’яті, як демонтаж на камери пропагандистських каналів пам’ятника жертвам Голодомору 1932–1933 років та Великого терору в Маріуполі.
Російські окупанти регулярно застосовують ще одну методику руйнування української культурної та історичної спадщини – розграбування музейних, архівних та бібліотечних фондів на окупованих територіях.
Зокрема, під час утечі з Херсона російська окупаційна адміністрація пограбувала:
🔺 Державний архів Херсонської області,
🔺 художній музей імені Олексія Шовкуненка,
🔺 місцевий краєзнавчий музей,
🔺 Херсонську обласну універсальну наукову бібліотеку імені Олеся Гончара.
З Херсонського художнього музею викрали ікони XVII століття «Тихвінська Богоматір», «Спас у силах», «Четьї Мінеї», а також роботи Івана Айвазовського «Буря вщухає» та Костянтина Маковського «Жіночий портрет (дружини Юлії Павлівни)». Були вивезені інші полотна українських та іноземних майстрів – Руфіна Судковського, Миколи Пимоненка, Степана Васильківського, Михайла Жука, Олексія Шовкуненка. Невідомою лишається доля унікальної колекції Михайла Шибанова. Також у музеї була велика колекція закордонних майстрів – Августа фон Байера, Пітера Лелі, Карліса Дабрайса.
За словами очільниці управління культури Херсонської міськради Світлани Думинської, російські окупанти розграбували й Херсонський краєзнавчий музей, у якому розміщувались понад 170 тисяч експонатів: краєзнавчі книжки, античні стелі, домашні вівтарі, амфори, скульптури 4‒3 тисячоліть до нашої ери.
Російські мародери дістались і бібліотечних та архівних фондів. За повідомленням голови Державної архівної служби Анатолія Хромова, окупанти вивезли з Державного архіву Херсонської області документи XVIII–XIX століть та матеріали з архівних підрозділів судів, міської ради та РАЦСу.
Кричущим став випадок розграбування Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара. За даними директорки закладу Надії Коротун, російські окупанти вивезли більшість дореволюційних видань, які стосувалися Херсонської губернії (охоплювала нинішні Херсонську, Одеську, Миколаївську та Кіровоградську області), які були безцінним джерелом інформації для краєзнавчих студій з дослідження Українського Півдня.
Найбільш гірким у цих історіях є те, що росіяни здійснювали мародерства з подачі та за підтримки місцевих колаборантів. Вивезенням колекції Херсонського художнього музею керували співробітниці цього музею, які пішли на співпрацю з ворогом, – Наталя Кольцова та Ірина Буренко.
Частину фондів бібліотеки Гончара сховали вдома працівники. Але їх видали «колеги» – бібліотекарі та сторожі, які співпрацювали з окупантами. За «наводкою» колаборантів російські спецслужбісти проводили обшуки вдома у працівників книгозбірні.
Мародерство та розграбування українських фондів – один з елементів війни з метою не лише фізичного, а й культурного знищення українців.
#stopgenocideinukraine
#херсон
😱19🔥2😢2👍1
#ПамятаємоЄднаємосяПереможемо
П’ять видань на тему Голодомору 1932–1933, які можна безкоштовно завантажити на сайті Українського інституту національної пам’яті👇
1️⃣ «Репресовані» щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні»
Це збірка щоденників та нотаток семи очевидців Голодомору, які не сподівались, що їхні записи будуть опубліковані. Селянин, учителька, студент, партієць – вони не ставили перед собою мету написати історію Голодомору, а лише фіксували свої почуття, писали про те, що бачили. Записи вціліли, як це не парадоксально, завдяки радянським спецслужбам. Для чекістів це були речові докази, свідчення «контрреволюційної діяльності» авторів. Їхні нотатки чи щоденники були долучені до кримінальних справ.
Завантажити: https://cutt.ly/EMRSBpt
2️⃣ «Людяність у нелюдяний час»
Книга розповідає про доброчинців, які в 1932–1933 роках допомагали вижити тим, хто голодував. У виданні подано інформацію про понад 180 праведних людей часів Голодомору, прізвища та імена яких встановлені на основі документальних даних та усних свідчень.
Завантажити: https://cutt.ly/eMRS59s
3️⃣ «Скажи про щасливе життя»
Це збірка спогадів сільської вчительки Анастасії Лисивець про Голодомор. У книзі зібрані оповіді дівчини, на долю якої випало пережити геноцид. Авторка мала письменницький хист, добре чуття композиції, точне й пронизливе відчуття деталі, живої фрази, драматичної ситуації. Твір написаний у 70–80-ті роки минулого століття «в шухляду», для нащадків на прохання вже дорослих дітей та чоловіка авторки. Упорядкувала спогади Наталка Білоцерківець.
Завантажити: https://cutt.ly/8MRDEHz
4️⃣ «По той бік себе»
Це книга психологині Ірини Реви про соціально-психологічні й культурні наслідки Голодомору та сталінських репресій. Занижена самооцінка, прагнення «не висовуватися» і «не йти проти начальства», патерналізм, пошук «сильної руки» й того, хто «прийде й порядок наведе» – все це програма виживання, яка виробилася внаслідок геноциду. Ірина Рева детально аналізує механізми, які були запущені в людській психіці, та дає відповіді на питання, що з цим робити.
Завантажити: https://cutt.ly/8MRFeZl
5️⃣ «Пам’ять роду»
До книги увійшли 16 історій, зокрема історії родин письменника та політв’язня Олеся Бердника, письменника й публіциста Сергія Плачинди, які дивом вижили в роки Голодомору; розповідь про бабусю письменниці Тетяни Лемешко, яка через геноцид втратила чоловіка та 11 дітей. Свої родинні історії розповіли поетка Наталка Поклад, актор Олександр Ігнатуша та інші. Видання містить фрагменти книги Олеся Бердника «Пітьма вогнища не розпалює» та оповідання Оксани Шалак «Торбинка». Книга покликана спонукати кожного дізнатися більше про історію своїх родин під час Голодомору.
Завантажити: https://cutt.ly/4MRFdio
П’ять видань на тему Голодомору 1932–1933, які можна безкоштовно завантажити на сайті Українського інституту національної пам’яті👇
1️⃣ «Репресовані» щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні»
Це збірка щоденників та нотаток семи очевидців Голодомору, які не сподівались, що їхні записи будуть опубліковані. Селянин, учителька, студент, партієць – вони не ставили перед собою мету написати історію Голодомору, а лише фіксували свої почуття, писали про те, що бачили. Записи вціліли, як це не парадоксально, завдяки радянським спецслужбам. Для чекістів це були речові докази, свідчення «контрреволюційної діяльності» авторів. Їхні нотатки чи щоденники були долучені до кримінальних справ.
Завантажити: https://cutt.ly/EMRSBpt
2️⃣ «Людяність у нелюдяний час»
Книга розповідає про доброчинців, які в 1932–1933 роках допомагали вижити тим, хто голодував. У виданні подано інформацію про понад 180 праведних людей часів Голодомору, прізвища та імена яких встановлені на основі документальних даних та усних свідчень.
Завантажити: https://cutt.ly/eMRS59s
3️⃣ «Скажи про щасливе життя»
Це збірка спогадів сільської вчительки Анастасії Лисивець про Голодомор. У книзі зібрані оповіді дівчини, на долю якої випало пережити геноцид. Авторка мала письменницький хист, добре чуття композиції, точне й пронизливе відчуття деталі, живої фрази, драматичної ситуації. Твір написаний у 70–80-ті роки минулого століття «в шухляду», для нащадків на прохання вже дорослих дітей та чоловіка авторки. Упорядкувала спогади Наталка Білоцерківець.
Завантажити: https://cutt.ly/8MRDEHz
4️⃣ «По той бік себе»
Це книга психологині Ірини Реви про соціально-психологічні й культурні наслідки Голодомору та сталінських репресій. Занижена самооцінка, прагнення «не висовуватися» і «не йти проти начальства», патерналізм, пошук «сильної руки» й того, хто «прийде й порядок наведе» – все це програма виживання, яка виробилася внаслідок геноциду. Ірина Рева детально аналізує механізми, які були запущені в людській психіці, та дає відповіді на питання, що з цим робити.
Завантажити: https://cutt.ly/8MRFeZl
5️⃣ «Пам’ять роду»
До книги увійшли 16 історій, зокрема історії родин письменника та політв’язня Олеся Бердника, письменника й публіциста Сергія Плачинди, які дивом вижили в роки Голодомору; розповідь про бабусю письменниці Тетяни Лемешко, яка через геноцид втратила чоловіка та 11 дітей. Свої родинні історії розповіли поетка Наталка Поклад, актор Олександр Ігнатуша та інші. Видання містить фрагменти книги Олеся Бердника «Пітьма вогнища не розпалює» та оповідання Оксани Шалак «Торбинка». Книга покликана спонукати кожного дізнатися більше про історію своїх родин під час Голодомору.
Завантажити: https://cutt.ly/4MRFdio
👍19
Гідність та свобода – в головах українців прошиті наскрізно. Завдяки цим рисам український народ бере до рук зброю і відстоює право на власну країну.
9 років тому 21 листопада 2013 року почалася Революція гідності. Той день став точкою неповернення в сучасній українській історії. Сотня студентів розпочала протест, який перетворився у перший переможний бій великого протистояння з Росією. Ці студенти згодом прямо з майдану Незалежності поїдуть на війну в Донецьк та Луганськ. Але перша битва відбулася у центрі Києва. Там, де проходила Революція на граніті та Помаранчева революція. І де відбулася Революція гідності.
З Днем Гідності та Свободи!
Ми все подолаємо. Пересилимо. Переживемо. Переможемо!
Ми вистояли на Майдані, переможемо й у війні!
Слава Україні!
#революціягідності #революція_гідності
#євромайдан
#деньгідностітасвободи
9 років тому 21 листопада 2013 року почалася Революція гідності. Той день став точкою неповернення в сучасній українській історії. Сотня студентів розпочала протест, який перетворився у перший переможний бій великого протистояння з Росією. Ці студенти згодом прямо з майдану Незалежності поїдуть на війну в Донецьк та Луганськ. Але перша битва відбулася у центрі Києва. Там, де проходила Революція на граніті та Помаранчева революція. І де відбулася Революція гідності.
З Днем Гідності та Свободи!
Ми все подолаємо. Пересилимо. Переживемо. Переможемо!
Ми вистояли на Майдані, переможемо й у війні!
Слава Україні!
#революціягідності #революція_гідності
#євромайдан
#деньгідностітасвободи
❤20👍7
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
120 років тому в селі Яблунівка на Хмельниччині народився Василь Івчук – педагог, директор школи в селі Дударків на Київщині, який в часи Голодомору врятував від смерті понад 200 учнів.
Його батьки були заможними, тож і дітей привчали до праці. Але Василя тягло до науки. У 20 років він сів за парту, закінчив 7 класів Славутської гімназії, а далі – Вищі учительські курси. Отримав призначення на посаду директора та вчителя історії неповної середньої школи в селі Дударків Бориспільського району на Київщині.
Перший рік вчителювання і директорства припав на трагічний 1932-й. Зрозумівши, якими можуть бути осінь і зима, Івчук заснував при школі підсобне господарство «для трудової практики учнів», орендувавши для цього в колгоспу 8 десятин землі, 2 корови і коня. Це дало змогу організувати безкоштовні сніданки в школі. Відмінникам для заохочення видавалася «премія» у вигляді двох шматочків хліба, які вони могли забрати додому і поділитися з рідними.
Але їжі катастрофічно не вистачало. Тоді директор домовився з керівництвом Дарницького м’ясокомбінату, що школярі в межах так званої «виробничої практики» працюватимуть на їхньому підсобному господарстві – полотимуть, сапатимуть, збиратимуть урожай. Платнею був черпак юшки в день.
Це врятувало життям більш як 200 школярам та вчителям: за офіційними даними, в Дударкові за час Голодомору померло 153 людини (хоча очевидці подій називають цифру в 400 осіб), але до цього списку не потрапив жоден школяр.
Дбав директор і про здоров’я учнів та їхній всебічний розвиток. У школі працювали численні гуртки – спортивний, художній, музичний, драматичний і хоровий, стрілецький, санітарний, юних мічурінців та юних моделістів. За короткий час школа стала однією з найкращих у районі та отримала перехідний червоний прапор за успіхи у навчально-виховному процесі.
Утім, це не завадило місцевим чиновникам від освіти в травні 1937 року без будь-яких пояснень перевести школу із десятирічки знову до рівня початкової. Дев’ятикласники, яким лишилося провчитися рік, організували ініціативну групу і пішли домагатися справедливості. Учнів підтримали вчителі й директор.
Але їх ніхто не слухав. Закінчувати 10-й клас довелося в сусідніх селах Броварського району – Гоголеві і Требухові. Натомість почалися репресії. 17 травня 1938 року «чорний ворон» приїхав і до директора. Це був уже другий арешт – у 1932 році його намагалися звинуватити у контрреволюційній діяльності, та все ж звільнили з-під варти.
У 1938-му Василю Івчуку приписали участь у контрреволюційній повстанській організації, «яка ставила за мету відокремити Україну від СРСР та приєднати до Польщі». Разом з ним у справі проходило ще восьмеро людей. 28 вересня 1938 року «трійка» при Київському обласному управлінні НКВД винесла їм вирок – розстріл.
2 жовтня вирок було виконано. Місце поховання педагога-гуманіста досі не встановлено. Найімовірніше його поховали у сумнозвісному Биківнянському лісі.
Довгий час ім’я Василя Івчука було невідоме широкому загалу. Лише на початку 2000-х краєзнавці розпитали живих свідків і дізналися про його долю. У 2007 році Указом Президента України Василю Іщуку було посмертно присвоєно звання Героя України.
#ПамятаємоЄднаємосяПереможемо
120 років тому в селі Яблунівка на Хмельниччині народився Василь Івчук – педагог, директор школи в селі Дударків на Київщині, який в часи Голодомору врятував від смерті понад 200 учнів.
Його батьки були заможними, тож і дітей привчали до праці. Але Василя тягло до науки. У 20 років він сів за парту, закінчив 7 класів Славутської гімназії, а далі – Вищі учительські курси. Отримав призначення на посаду директора та вчителя історії неповної середньої школи в селі Дударків Бориспільського району на Київщині.
Перший рік вчителювання і директорства припав на трагічний 1932-й. Зрозумівши, якими можуть бути осінь і зима, Івчук заснував при школі підсобне господарство «для трудової практики учнів», орендувавши для цього в колгоспу 8 десятин землі, 2 корови і коня. Це дало змогу організувати безкоштовні сніданки в школі. Відмінникам для заохочення видавалася «премія» у вигляді двох шматочків хліба, які вони могли забрати додому і поділитися з рідними.
Але їжі катастрофічно не вистачало. Тоді директор домовився з керівництвом Дарницького м’ясокомбінату, що школярі в межах так званої «виробничої практики» працюватимуть на їхньому підсобному господарстві – полотимуть, сапатимуть, збиратимуть урожай. Платнею був черпак юшки в день.
Це врятувало життям більш як 200 школярам та вчителям: за офіційними даними, в Дударкові за час Голодомору померло 153 людини (хоча очевидці подій називають цифру в 400 осіб), але до цього списку не потрапив жоден школяр.
Дбав директор і про здоров’я учнів та їхній всебічний розвиток. У школі працювали численні гуртки – спортивний, художній, музичний, драматичний і хоровий, стрілецький, санітарний, юних мічурінців та юних моделістів. За короткий час школа стала однією з найкращих у районі та отримала перехідний червоний прапор за успіхи у навчально-виховному процесі.
Утім, це не завадило місцевим чиновникам від освіти в травні 1937 року без будь-яких пояснень перевести школу із десятирічки знову до рівня початкової. Дев’ятикласники, яким лишилося провчитися рік, організували ініціативну групу і пішли домагатися справедливості. Учнів підтримали вчителі й директор.
Але їх ніхто не слухав. Закінчувати 10-й клас довелося в сусідніх селах Броварського району – Гоголеві і Требухові. Натомість почалися репресії. 17 травня 1938 року «чорний ворон» приїхав і до директора. Це був уже другий арешт – у 1932 році його намагалися звинуватити у контрреволюційній діяльності, та все ж звільнили з-під варти.
У 1938-му Василю Івчуку приписали участь у контрреволюційній повстанській організації, «яка ставила за мету відокремити Україну від СРСР та приєднати до Польщі». Разом з ним у справі проходило ще восьмеро людей. 28 вересня 1938 року «трійка» при Київському обласному управлінні НКВД винесла їм вирок – розстріл.
2 жовтня вирок було виконано. Місце поховання педагога-гуманіста досі не встановлено. Найімовірніше його поховали у сумнозвісному Биківнянському лісі.
Довгий час ім’я Василя Івчука було невідоме широкому загалу. Лише на початку 2000-х краєзнавці розпитали живих свідків і дізналися про його долю. У 2007 році Указом Президента України Василю Іщуку було посмертно присвоєно звання Героя України.
#ПамятаємоЄднаємосяПереможемо
👍25😢11❤1💔1
Сьогодні, 22 листопада, відійшов у вічність український дисидент, син головнокомандувача УПА та Герой України Юрій Шухевич.
З 89 років життя 28 він провів у радянських в’язницях і таборах.
Народився Юрій Шухевич у березні 1933-го на Галичині.
Під перший арешт потрапив в 11 років – виключно за те, що був сином головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Певний час Юрій перебував із матір’ю у Сибіру, куди їх вислала радянська влада. Згодом його розлучили з мамою і перевели в будинок для «дітей ворогів народу». У 16 років Юрій отримав від сталінського режиму перший, десятирічний, термін ув’язнення виключно за те, ким був його батько. У 1958-му – додаткові десять років за сфабрикованою «тюремною справою», яку відкрили під час його перебування у в’язниці на основі фальшивих показань тюремних активістів та наглядачів.
Після звільнення у 1968 році радянська влада заборонила Юрію Шухевичу повертатися в Україну, тож він оселився у місті Нальчику на Кавказі. Працював електромонтером до 1972 року, коли його втретє ув’язнив радянський режим.
Відбував ув’язнення в мордовських таборах, а згодом у Володимирській та Чистопільській тюрмах. В ув’язненні Юрій Шухевич продовжив батьківську справу – боротьбу за Україну. Але не зі зброєю в руках, а як правозахисник. Був членом Української Гельсінської групи. Брав участь у кампаніях за надання ув’язненим статусу політв’язнів та дозволу на виїзд з СРСР.
Останні роки заслання провів у Тюменській області. Звільнення Юрій Шухевич отримав лише в 1988 році. На той момент він майже повністю втратив зір. Лише 1990-го Шухевичу дозволили повернутися в Україну.
Після відновлення Україною незалежності брав активну участь у громадсько-політичному житті. Зокрема, став першим головою Української національної асамблеї – Української народної самооборони (УНА-УНСО). У 2014-му обраний народним депутатом України. Був ініціатором та автором закону «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті».
Останні роки життя Юрій Шухевич провів на лікуванні у Мюнхені.
З 89 років життя 28 він провів у радянських в’язницях і таборах.
Народився Юрій Шухевич у березні 1933-го на Галичині.
Під перший арешт потрапив в 11 років – виключно за те, що був сином головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Певний час Юрій перебував із матір’ю у Сибіру, куди їх вислала радянська влада. Згодом його розлучили з мамою і перевели в будинок для «дітей ворогів народу». У 16 років Юрій отримав від сталінського режиму перший, десятирічний, термін ув’язнення виключно за те, ким був його батько. У 1958-му – додаткові десять років за сфабрикованою «тюремною справою», яку відкрили під час його перебування у в’язниці на основі фальшивих показань тюремних активістів та наглядачів.
Після звільнення у 1968 році радянська влада заборонила Юрію Шухевичу повертатися в Україну, тож він оселився у місті Нальчику на Кавказі. Працював електромонтером до 1972 року, коли його втретє ув’язнив радянський режим.
Відбував ув’язнення в мордовських таборах, а згодом у Володимирській та Чистопільській тюрмах. В ув’язненні Юрій Шухевич продовжив батьківську справу – боротьбу за Україну. Але не зі зброєю в руках, а як правозахисник. Був членом Української Гельсінської групи. Брав участь у кампаніях за надання ув’язненим статусу політв’язнів та дозволу на виїзд з СРСР.
Останні роки заслання провів у Тюменській області. Звільнення Юрій Шухевич отримав лише в 1988 році. На той момент він майже повністю втратив зір. Лише 1990-го Шухевичу дозволили повернутися в Україну.
Після відновлення Україною незалежності брав активну участь у громадсько-політичному житті. Зокрема, став першим головою Української національної асамблеї – Української народної самооборони (УНА-УНСО). У 2014-му обраний народним депутатом України. Був ініціатором та автором закону «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті».
Останні роки життя Юрій Шухевич провів на лікуванні у Мюнхені.
😢32❤4👍2
#FightForUkraine
9-річна Маргарита Поліщук із села Павлівка на Вінниччині зібрала для українських розвідників 300 тисяч гривень. За ці кошти придбали дрон та автівку для частини, де служить її батько, військовий Павло Поліщук. Автівка та «пташка» для розвідки вже виконують бойові задачі на передовій.
Для дівчинки спочатку це була гра. Вона вбиралася в «однострій» і запроваджувала пароль «паляниця» для всіх, хто приходив до хати. Згодом вирішила допомогти частині батька з технікою.
Спершу школярка організувала збір на дрон – встановила скриньки для пожертв у сільських магазинах. Коли зібрала 100 тисяч гривень і на них купили техніку, Маргарита продовжила збір коштів на вдвічі дорожчий «гаджет» для армії – автівку. Завдяки її зусиллям вдалося зібрати і цю суму. Автомобіль завантажили необхідними речами для військових та відправили на передову. Ініціативу школярки підтримала її бабуся, яка мешкає у Старокостянтинові, жінка залучила до збору коштів мешканців Хмельниччини.
До 24 лютого Маргарита була безтурботною українською школяркою, захоплювалась вивченням іноземних мов, любила танці та яскраві сукні. Але після повномасштабного вторгнення у неї з’явилась ще одна мета – перемога України❤️🇺🇦
9-річна Маргарита Поліщук із села Павлівка на Вінниччині зібрала для українських розвідників 300 тисяч гривень. За ці кошти придбали дрон та автівку для частини, де служить її батько, військовий Павло Поліщук. Автівка та «пташка» для розвідки вже виконують бойові задачі на передовій.
Для дівчинки спочатку це була гра. Вона вбиралася в «однострій» і запроваджувала пароль «паляниця» для всіх, хто приходив до хати. Згодом вирішила допомогти частині батька з технікою.
Спершу школярка організувала збір на дрон – встановила скриньки для пожертв у сільських магазинах. Коли зібрала 100 тисяч гривень і на них купили техніку, Маргарита продовжила збір коштів на вдвічі дорожчий «гаджет» для армії – автівку. Завдяки її зусиллям вдалося зібрати і цю суму. Автомобіль завантажили необхідними речами для військових та відправили на передову. Ініціативу школярки підтримала її бабуся, яка мешкає у Старокостянтинові, жінка залучила до збору коштів мешканців Хмельниччини.
До 24 лютого Маргарита була безтурботною українською школяркою, захоплювалась вивченням іноземних мов, любила танці та яскраві сукні. Але після повномасштабного вторгнення у неї з’явилась ще одна мета – перемога України❤️🇺🇦
❤27👍3