​​#ПатрониЗСУ

58-ма окрема мотопіхотна бригада імені гетьмана Івана Виговського почала формуватись у лютому 2015 року. Своє почесне найменування отримала в День піхоти 6 травня 2019-го.

Бригада базується у місті Конотопі на Сумщині. Саме під Конотопом патрон бригади гетьман Іван Виговський здобув блискучу перемогу над московським військом у 1659 році.

Іван Виговський походив з українського шляхетського роду, чий родовий маєток розташовувався у Вигові на Овруччині, сьогодні це Житомирська область. Він був соратником Богдана Хмельницького та гетьманом Війська Запорозького в 1657–1659 роках.

Кар’єру Іван Виговський почав зі служби в судових установах Києва та Луцька. Але згодом приєднався до кварцяного (найманого) війська Речі Посполитої. У першій масштабній битві національно-визвольної війни під Жовтими Водами 1648 року Виговський, який воював на боці Речі Посполитої, потрапив у полон до татар – союзників Хмельницького. З полону його викупив Богдан Хмельницький. Так Виговський опинився серед козаків, невдовзі став генеральним писарем і, по суті, правою рукою Хмельницького.

Водночас Виговський не підтримав ідею Хмельницького зробити гетьманську владу спадковою. Після смерті Богдана, в 1657 році, саме до нього після короткого регентства при Юрію Хмельницькому перейшла гетьманська булава.

У перші місяці гетьманування проти Виговського, не без участі московитів, підняли повстання козаки-запорожці на чолі з отаманом Яковом Барабашем та полтавським полковником Мартином Пушкарем. Гетьман придушив заколот. Уже було очевидно, що московські союзники насправді не союзники, а загарбники. Тож Виговський активізував дипломатію в пошуках альтернативи.

16 вересня 1658 року була підписана Гадяцька угода з Річчю Посполитою. На тлі очевидності політики поглинання Гетьманщини з боку Московського царства, ця угода бачилася як можливість зберегти державність у федерації Війська Запорозького, Королівства Польського, Великого Князівства Литовського.

Московське царство вступило у війну з Гетьманщиною. У битві при Конотопі влітку 1659 року Виговський разом із козаками за військової допомоги турецького султана Мегмеда IV розбив ворожу армію. Та продовжити похід на Москву, як і скористатися плодами перемоги Виговський не зміг. Активізувалася внутрішня опозиція. В умовах громадянської війни та «Руїни» він був змушений зректися булави.

☝️ Відсутність внутрішньої єдності в середовищі козацької еліти мала вкрай негативні наслідки для Гетьманщини. Сьогодні в нас є унікальний шанс зберегти та зміцнити свою незалежну суверенну державу. Визначальна роль у цьому належить нашим славним Збройним силам.

🇺🇦 Воїни 58-ї бригади у 2015–2017 роках брали участь у боях за Авдіївську промзону, воювали на Луганщині. Під час повномасштабного вторгнення бригада боронила Глухів, Охтирку, Конотоп на Сумщині, Чернігів. Нині її воїни воюють на Бахмутському напрямку. Гасло 58-ї бригади імені Івана Виговського «Simul ad Victoriam» – «Разом до перемоги».

​​​​5 січня 100-літній ювілей відзначає сотенний Української повстанської армії, радянський політв’язень, Герой України Мирослав Симчич.

Мирослав Симчич народився у селі Вижній Березів поблизу Косова на Прикарпатті в селянській родині. Закінчив чотири класи «Рідної школи» – так називали приватні навчальні заклади й організації, що опікувалися проукраїнською освітою в міжвоєнній Польщі. Після смерті батька ніде не навчався. У 1939 році закінчив вечірню школу і вступив до архітектурного технікуму в Коломиї. У 1941-му став членом юнацької мережі Організації українських націоналістів.

Перебування в юнацтві ОУН Симчич описував так: «Розповідали нам українську історію, давали читати літературу, ми робили різноманітні стрілецькі вправи».

Восени 1943 року Мирослав Симчич вступив до Української народної самооборони (збройна формація ОУН, одна з попередниць Української повстанської армії). У складі загону УНС боровся з німцями до весни 1944-го.

Після вишколу у старшинській школі в Космачі Симчича направили чотовим у Буковинський курінь. Чота зазвичай налічувала від 20 до 40 бійців. Підрозділ Мирослава Симчича рейдував на Буковині, громив колгоспи та ліквідовував винищувальні загони «стрибків» (формування, створені з місцевого населення для захисту радянської влади, від російського – «истребительные отряды»).

Найвідоміша звитяга Мирослава Симчича на псевдо «Кривонос» – Рушірський бій під Космачем у 1945 році. Тоді сотня УПА під його командуванням у запеклому бою розгромила численний підрозділ НКВД. У тому бою «Кривонос» був поранений ворожою кулею.

У 1946 році Симчич перехворів на тиф. Відновився на посаді командира сотні влітку. Воював проти радянської влади ще два роки. У 1948-му його та побратима Петра Томича під час перевірок зимових криївок видала сексота МГБ з місцевих. На одній із конспіративних хат зав’язався бій, Мирослав Симчич потрапив у полон.

У 1949 році його засудили до 25 років таборів за участь в УПА. Відбував покарання на Далекому Сході та в Мордовії. Останнє місце ув’язнення – виправна колонія у Запорізькій області. Брав участь у «війнах» із кримінальниками та у страйках проти зловживань адміністрації. 1963-го був достроково звільнений. Але знову заарештований у 1968 році «за нововідкритими обставинами». Усього відбув у радянських таборах 32 роки.

Після звільнення у 1985-му майже два місяці прожив на запорізькому вокзалі – через радянську бюрократію не мав ні житла, ні роботи, ні прописки. Згодом влаштувався муляром на «Запоріжсталь», ремонтував доменні печі. Потім перевівся в транспортну частину заводу, працював токарем. Радянська пропаганда продовжувала дошкуляти Симчичу: про нього писали «викривальні» статті в місцевій газеті. Дільничний «за звичкою» навідувався до квартири колишнього бранця навіть після проголошення Україною незалежності.

З 1996 року Мирослав Симчич із дружиною живуть у місті Коломиї на Івано-Франківщині. Він займається патріотичним вихованням молоді. У 2015 році сотенний зустрівся з капітаном І рангу Іваном Залужним, який під час Другої світової війни воював у складі радянської Червоної армії. Ветерани потиснули руки на знак примирення українців, які у Другій світовій війні воювали одні проти одних.

14 жовтня 2022 року сотенному Української повстанської армії Мирославові Симчичу присвоєно звання Герой України за героїзм у боротьбі за незалежність.

«Фашистами» нас обзивали відтоді, як почався наш рух. Це не нове діло. Відколи існує Росія – будь-який прояв свободи серед українців розцінюється східним сусідом як «злочин», «фашизм» або приклеюють іще якийсь ярлик», – говорив Мирослав Симчич у інтерв’ю 2013 році.

​​​​2 січня 2023 року під Бахмутом Донецької області, де тривають запеклі бої з російськими окупантами, загинув громадський діяч, учасник Помаранчевої революції та Революції гідності Олег Юрченко.

Олег народився у селі Тростинка на Київщині. Служив снайпером у бригаді морської піхоти в Криму. Вивчився на юриста в Академії водного транспорту.

Мав великий досвід участі у національному русі. Був співорганізатором Всеукраїнської національно-патріотичної гри «Джура», членом Організації українських націоналістів (бандерівців) та Спілки української молоді.

Під час Революції гідності – заступник 4-ї козацької сотні Самооборони Майдану. Отримав поранення у протистоянні з беркутівцями 18 лютого.

З 2014 року працював у органах національної безпеки. У 2016–2018 роках очолював Новоайдарську військово-цивільну адміністрацію Луганської області. 2019-го нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
З початком повномасштабної війни став до лав Сил оборони країни. Олег Юрченко з дружиною Людмилою та п'ятьма дітьми жили у селі Щасливому на Київщині. Тож він узяв позивний «Щасливий».

💬 «Востаннє ми бачились напередодні вторгнення. Тривожились, сміялись і грали в настільні ігри з дітьми. Пам’ятаю, як на запитання, чи буде війна, Олег сказав: «Якщо хтось каже, що хоче вас убити, то краще цьому вірити». Потім Олег пішов у військо.
25 грудня ми майже щороку збиралися великим товариством у Юрченків на день народження Устима. Для нас усіх Олег був взірцем батька й чоловіка. Він дуже любив своїх дітей. Ми завжди захоплено спостерігали, як Олег із Людою виховують їх в українському дусі, творчими, вільними. Вони не переходили на російську навіть у цілковито зросійщеному шкільному середовищі ще до Майдану, коли все було дуже печально й надії було мало. У найскладніші часи він вірив в Україну й усе робив для неї», – написала у соцмережі поетка, співзасновниця ініціативи «Навчай українською» Іванна Кобєлєва.

Влітку 2014-го Олег Юрченко взяв участь у проєкті Українського інституту національної пам'яті «Майдан: усна історія», поділився розповіддю про події Революції гідності для Архіву усної історії.

💬 «18–20 лютого злилося в одну велику добу. Слово «спати» перестало існувати. Всі були виснажені, але рішучі. Хоча був такий маленький проміжок, коли була зневіра й безнадія, хоча навіть не зневіра, а щось таке на душі, коли питав себе: ну, чому, чому так відбувається? Але й зі своєю пораненою ногою я намагався підбадьорити наших хлопців.

Зібрав 60 добровольців. Покликав їх, пояснив, що становище у нас не найкраще. Відправив на 2-гу барикаду, яка тоді найбільше потерпала від штурму беркутівців, а сам побіг у Будинок профспілок – знайти у штабі Самооборони когось, хто розкаже, що будемо робити далі. Запитую, чи буде рада сотників. Багато з них не повернулися з Маріїнського парку, багато хто не зібрав свої сотні. Задача була одна – якомога довше втримати цей натиск. Силовики розраховували на те, що «ми притиснемо, й вони всі розбіжаться». А побачили зворотну реакцію. Люди прибували й прибували».

Фрагменти з розповіді Олега можна прочитати у книзі «Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності».

У героя залишилися дружина та пʼятеро дітей. У квітні Олегу Юрченку мало б виповнитися 46 🖤🇺🇦

#FightForUkraine

​​#FightForUkraine

До повномасштабного вторгнення Сергій Шкварченко був зіркою Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського. Багато років присвятив цьому мистецтву. Отримав звання заслуженого артиста України.

У народних танцях Сергій виконував найскладніші трюки. Неповторним був і гопак у його виконанні:

«Він був людиною, яка долала гравітацію в танці. Коли виконував подвійні оберти в повітрі, для нього її просто не існувало!», – розповідає подруга танцівника Оксана Андрушко.

Сергій Шкварченко родом із Донецька, в 1994 році закінчив Київське обласне училище культури. Проходив строкову службу в ансамблі пісні й танцю Міністерства внутрішніх справ України. Потім п’ять років працював там артистом балету. Два десятиліття виступав в ансамблі Вірського.

Разом із батьком 25 років тому Сергій заснував дитячу школу степу «Чарлі», де теж викладав танці.

Та коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Сергій Шкварченко вступив до лав ЗСУ. Загинув 19 грудня на Донеччині під час мінометного обстрілу. Йому було 47 🖤🇺🇦

Нагадаємо, щодня, о 09:00, відбувається загальнонаціональна хвилина мовчання за всіма нашими співгромадянами, які загинули внаслідок війни Росії проти України.

​​#ПатрониЗСУ

22 серпня 2019 року 456-й бригаді транспортної авіації присвоєно ім’я Героя України, підполковника Дмитра Майбороди.

Дмитро Майборода народився 1980 року у Вінниці. У 2001-му закінчив Харківський інститут льотчиків – нині Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба.

💭 «Літати починав на планері в селищі Сутиски поблизу Вінниці. Далі був Харківський університет повітряних сил. Але в ті роки льотчиків перепрофілювали для наземних спеціальностей, бо через нестачу пального не було вильотів. Він понад усе мріяв літати, а доля весь час його відводила від польотів», ­­­­– так про Дмитра розповідала в інтерв’ю його мати Тетяна.

Після навчання Дмитро Майборода служив у 456-й окремій бригаді військово-транспортної авіації Повітряних сил Збройних сил України, яка дислокується біля Вінниці. Обіймав посаду начальника служби безпеки польотів.

💭 «Дмитро належав до тих, кого запам’ятовуєш навіть після кількох хвилин спілкування: він був зразком порядності, гідності та сумлінного ставлення до справи. У відвертих розмовах не раз казав, що небо –­ це його життя. Всі завдання виконував ретельно, навіть педантично. Ніколи не соромився звернутись за додатковими роз’ясненнями», – згадував інструктор Вінницького авіаційно-спортивного клубу Павло Хараберюш.

З початку російсько-української війни майор Майборода був командиром екіпажу літака АН-26. З травня по липень 2014 року здійснив 35 вильотів. Його екіпаж евакуйовував поранених та хворих українських воїнів, доставляв гуманітарні вантажі, озброєння, матеріально-технічні засоби у зону бойових дій.

14 липня 2014-го під час другого за день вильоту в зону антитерористичної операції екіпаж Ан-26 мав десантувати на парашутах воду й продукти в підрозділи Сухопутних військ, які були відрізані від основних сил і перебували в оточенні в Краснодонському (місто Краснодон із 2016 року має назву Сорокине ) районі Луганщини. Приблизно за 5 кілометрів від російського кордону літак атакувала, ймовірно, керована ракета типу «повітря – повітря».

«Мали скинути воду та сухпайки оточеним українським військовим. На висоті 6,5 тисяч метрів готувалися скидати вантаж. А тоді в лівий двигун літака потрапила керована ракета», –­ розповідав бортмеханік Сергій Гребенєв.

❕ Командир екіпажу Дмитро Майборода разом із помічником майором Дмитром Шкарбуном до останнього намагалися втримати літак, щоб він не зірвався у штопор. Побратимам наказали залишити борт. З восьми осіб­ вижили шестеро. Обидва пілоти загинули, ціною власного життя відвели літак від села Давидо-Микільське. Інші члени екіпажу понад добу виходили ворожим тилом до безпечного місця, згодом їх евакуювали на підконтрольну Україні територію.

«Дмитро Майборода став першокласним льотчиком. Він навчив літати інших», – говорив Сергій Гребенєв.

4 грудня 2014 року Дмитро Майборода отримав звання Героя України та орден «Золота Зірка» посмертно. У 2015-му міністр оборони України надав льотчику звання підполковника посмертно.

На фасаді школи № 26 у Вінниці на честь Героя, випускника навчального закладу, відкрили меморіальну дошку. 14 липня 2015 року на військовому аеродромі 456-ї бригади транспортної авіації відкрили пам'ятний комплекс, присвячений Дмитру Майбороді та Дмитру Шкарбуну. В серпні того ж року в музеї Повітряних сил у Вінниці відкрили погруддя Костянтина Могилка (вінничанин, льотчик першого класу, загинув у червні 2014 року на Донеччині) та Дмитра Майбороди. Ім’ям останнього названо літак Ан-26 з бортовим номером 35, а в рідній Вінниці на його честь назвали вулицю.

​​#цейденьвісторіїукраїни

Сьогодні минає 110 років від дня народження останнього головнокомандувача Української повстанської армії Василя Кука.

Василь народився 1913 року на Львівщині. Його родина постраждала від репресій польської, а згодом – радянської влади. З був членом «Пласту» та юнацтва ОУН. У 21 рік Василя Кука засудив польський суд до двох років в'язниці за революційну діяльність.

З початком Другої світової війни в 1939 році Василь очолював штаб похідних груп ОУН у східних областях України. А також очолив провідну похідну групу, яка прибула 30 червня 1941 року до Львова й організувала народні збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української держави.

💬 «Тільки большевики відійшли зі Львова, а ми після обіду туди прийшли відразу. Німецької влади ще не було. Фронт пішов дальше. Фактична влада була в наших руках. І ми могли скликати на тій ще нейтральній території народні збори. 30 червня 1941 року проголосили відновлення Української держави», – згадував Василь Кук.

Коли в 1950 році загинув Роман Шухевич, 37-річний Василь Кук прийняв командування Українською повстанською армією. На той момент завершився процес демобілізації бойових підрозділів УПА та її перехід у мережу збройного підпілля. А Кук був досвідченим конспіратором та здібним організатором. Головне завдання, яке вже на цьому етапі ставила перед собою УПА, – захист населення від репресій комуністичного режиму та пропаганда визвольних ідей.

Василь Кук як член Проводу ОУН став об’єктом розшуку НКВД і одним із фігурантів оперативно-розшукової справи «Берлога», заведеної на керівництво підпілля.
Чекісти відзначали його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість. Отримав розшуковий псевдонім «Борсук». Полювання на нього тривало майже десять років, доки Кука не здав «товариш».

23 травня 1954-го Василя Кука взяли в полон війська Міністерства державної безпеки СРСР. Без вироку суду він провів у тюрмах Києва й Москви шість років. Лідера ОУН такого високого рівня, який потрапив живим до рук чекістів, у КДБ ще не було. Шість років допитів не дали результатів. За той час радянська влада підготувала агента Богдана Сташинського, який убив Степана Бандеру. Після цього Кук був не потрібен радянській системі, але й розстріляти його в часи хрущовської відлиги не могли.
У 1960 році Василь Кук і його дружина були помилувані зі звільненням від кримінальної відповідальності.

«Щоб тримати Василя Кука під постійним наглядом, КДБ забезпечило його квартирою у столиці, влаштувало на роботу в Центральний державний історичний архів у Києві, згодом – в Інститут історії АН УРСР», – зазначає історикиня та співробітниця УІНП Леся Бондарук.

Прожив 94 роки. Помер у своїй квартирі в Києві. До останніх днів зберігав ясний розум, писав книжки, розповідав правду про УПА – в численних інтерв’ю, документальних фільмах, власних публікаціях у пресі, на зустрічах із молоддю в школах та університетах.
Похований у рідному селі Красне Львівської області.