​​9 лютого минає 100-та річниця останнього бою холодноярців у Лук’янівській вʼязниці – повстання полонених отаманів Холодного Яру та інших борців за незалежність України, яких більшовицька влада засудила до розстрілу. Розповідаємо цю історію детальніше👇

І повіє вогонь новий з Холодного Яру…🔥

У міру більшовицької окупації України, в 1920–1921 роках тут розгортається повстанський рух під командуванням місцевих отаманів. Повстанці проголошували «повстанські республіки» та захищали місцеве населення від більшовицької влади, яка активно запроваджувала політику виїмки продовольства. Більшовицька влада придушувала повстанський рух, застосовуючи весь можливий злочинний апарат: масові каральні акції, публічні страти родичів повстанців, захоплення в заручники цілих населених пунктів, жителів яких підозрювали у допомозі рухові спротиву більшовицькій окупації. Все це, з одного боку, посилювало лють повстанських загонів, а з іншого – в умовах постійної нестачі продовольства та зброї, через терор більшовиків, а також без звʼязку з українським урядом на еміграції – повстанський рух почав занепадати.

Операція «Заповіт»❎

Розуміючи, що повстанські загони – це головний ворог більшовицького режиму в Україні, чекісти організували спецоперацію «Заповіт», метою якої була ліквідація відразу всіх отаманів.

Навесні 1922 року Черкащиною шириться чутка, що в Україну прибули два петлюрівських емісари зі штабу в екзилі – полковник Гамалія (Петро Трохименко) та сотник Завірюха (Юхим Терещенко) – обоє були завербовані агентами більшовицької спецслужби ВЧК. Повстанські отамани швидко вийшли на контакт із новоприбулими емісарами, які говорили, що приїхали за розпорядженням Симона Петлюри та Юрія Тютюнника, щоб організувати всеукраїнське повстання, яке буде підтримане зовні.

Все літо 1922 року Гамалія та Завірюха їздили Наддніпрянщиною та Подніпров’ям, налагоджуючи контакти з місцевими отаманами. Чекістські агенти викликали таку довіру в отаманів, що ті ділилися з ними власними здогадками про можливих чекістських сексотів у власних рядах.

Звенигородський полон⛓

У вересні 1922 року Гамалія опублікував відозву, в якій ішлось, що повстання повинно початись 1 жовтня з паралельним наступом Армії УНР із-за кордону. Перед тим, 28 вересня, мав відбутись отаманський з’їзд у Звенигородці. На з’їзд відмовились їхати меншість. Решта ж отаманів вирушили до Звенигородки, де потрапили в полон ВЧК.

Останній бій холодноярських отаманів🇺🇦

Холодноярців утримували в Лук’янівській тюрмі в Києві. Їх тримали в камері № 1 тюремного підвідділу – тюрподу, фактично у підвальному приміщенні тюрми. Слідство над отаманами тривало до 2 лютого 1923 року, всіх засудили до страти. Розуміючи, що втрачати їм нічого, ув’язнені камери № 1 тюрподу Лук’янівської тюрми вирішили дати останній бій більшовикам.

9 лютого під час ранкової роздачі окропу їм вдалося захопити бак з окропом, вилити на тюремного наглядача та заволодіти його револьвером. Після цього повстанці потрапили в канцелярію тюрми, забрали 14 рушниць та набої. Відчинили інші камери та закликали виходити тих, хто хоче боротися. Відразу вирватися за межі вʼязниці повсталим не вдалося, тож вони забарикадувалися в тюрмі та вели прицільний вогонь по вартових. Згодом зробили пожежу в тюрмі – щоб утекти під прикриттям димової завіси. Однак Лук’янівська в’язниця була оточена. Всі 38 повстанців загинули при спробі втечі. Серед учасників останнього бою були не лише холодноярські отамани, а й старшини армії УНР та галицькі сотники Січових стрільців.

Реабілітація майже через сто років⚖️

Вперше про реабілітацію учасників повстання в Лук’янівській тюрмі заговорили після відновлення Україною незалежності в 1991 році. Однак у 1994-му начальник відділу Київської обласної прокуратури Ленчевський та заступник прокурора Київської області Калюжний відмовили в реабілітації повстанців. Відновлення у правах та реабілітація холодноярців відбулися після Революції гідності, у 2016 році рішенням Апеляційного суду Київської області.
#ХолоднийЯр

​​Памʼятник Миколі Ватутіну переносять із Маріїнського парку в центрі Києва до музейного простору❗️

8 лютого міжвідомча робоча група з вивчення питань усунення памʼятних обʼєктів, повʼязаних з історією та культурою Росії й СРСР, з публічного простору Києва при Київській міській раді ухвалила рішення демонтувати памʼятник радянському генералу Миколі Ватутіну, розташований у Маріїнському парку.

Міська влада переносить монумент до музейного простору. Також обговорюється перенесення могили Миколи Ватутіна (нагадаємо, що памʼятник є намогильною спорудою) на Лукʼянівське військове кладовище, де лежать інші солдати, офіцери та генерали, які воювали у Другій світовій війні.

6 лютого міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко підписав наказ, яким памʼятники Миколі Ватутіну та Валерію Чкалову в Києві були визнані такими, що не підлягають занесенню до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Перенесення памʼятника генерала Ватутіна є частиною процесу подолання наслідків русифікації й тоталітаризму в Україні, який вийшов на новий рівень після повномасштабного російського вторгнення (хоча консультації щодо можливого перенесення поховання Миколи Ватутіна велися ще з 2015 року). А також відходом від радянської практики масово розташовувати в центральних частинах міст поховання, які слугують ідеологічній меті, перетворюючи парки, сквери та рекреаційні зони на некрополі.

Переміщення контроверсійних радянських памʼятників до музейних та інших відповідних установ є цивілізованим рішенням, яке запобігає актам вандалізму щодо таких монументів і дерадянізує символічний простір українських міст.

❗️Історичну довідку про Миколу Ватутіна можна прочитати на сайті УІНП.

#ватутін
#дерусифікація

​​9 лютого депутати Київської міської ради перейменували 31 вулицю, провулок, проспект, бульвар та площу, назви яких пов'язані з російською імперською чи радянською спадщиною. Зокрема історичні назви отримали площа Перемога у Шевченківському районі Києва та проспект Перемоги, який простягається Шевченківським, Солом’янським та Святошинським районами столиці.

Площа Перемоги відтепер називається Галицька. Цю назву отримала 1869 року, бо звідси починався шлях із Києва до Галичини. У більш пізніх згадках також трапляється назва Галицький базар.

Інша неофіційна назва площі – Єврейський базар, скорочено Євбаз. У районі Галицької площі жили та працювали представники єврейської громади. До 1930-х років там функціонувала синагога, яку радянська влада перетворила в їдальню заводу «Транссигнал». Площею Перемоги це місце стало 1952 року на честь перемоги СРСР у радянсько-німецькій війні. А в 1982-му до ще однієї річниці перемоги на площі з’явився обеліск на честь міста-героя Києва.

Проспекту Перемоги також повернули історичну назву. Відтепер він називається Берестейським. Таку ж назву отримали прилеглі до нього Брест-Литовське шосе та Брест-Литовський провулок.

Історично проспект теж називався Брест-Литовський. Обидві назви позначають одне й те ж місто, однак Брест-Литовськ – це імперська назва Бреста, а питомо український варіант – Берестя.

Символічно, що історичну назву проспекту повернули у 105-ту річницю підписання Берестейського миру 1918 року, який де-факто визнав самостійність та суб’єктність Української Народної Республіки в міжнародних відносинах.

Брест-Литовський проспект довгий час існував і в радянський період. На проспект Перемоги його перейменували з пропагандистською метою 1985 року з нагоди помпезного державного відзначення перемоги СРСР у радянсько-німецькій війні.

Серед інших історичні назви отримали узвіз Герцена – він став Реп'яхівим Яром, вулиця Петрівська тепер називається Вознесенським Яром, а вулиця Трудова – Чмелівим Яром.

У столиці загалом перейменували 268 міських об’єктів.

#історіїмісцьвійни #меморіалізаціявійни

Волонтер Ігор Сошня вивозив людей з окупованого Ірпеня.

На його думку, Романівський міст Ірпеня варто зробити місцем пам'яті російсько-української війни на Київщині:

«Було два місця, з яких можна було евакуюватись з Ірпеня. Романівський міст був найкращим [місцем], тому що з іншого боку теж була дорога, і там були наші військові. І «бусіками» [забирали звідти] людей, «швидкі» теж туди приїжджали».

Свідчення Ігоря є одним із тих, які Державне агентство розвитку туризму України зібрало під час роботи над концепцією маршрутів памʼяті війни. Публікуємо короткий фрагмент його інтервʼю.

Цей та інші записи інтервʼю ДАРТ передав на зберігання до Архіву усної історії Українського інституту національної пам'яті.

Ознайомитись зі свідченнями Ігоря Сошні можна на YouTube УІНП.

Свідчення волонтера Андрія Леванчука подивитись тут.

​​#FightForUkraine

Біжан Шаропов був українцем таджицького походження. Друзі називали його таджикобандерівцем. Займався дослідженнями в галузі біології та біофізики, двічі брав участь в обороні України від російського агресора.

Народився Біжан 1989 року в Душанбе. Коли йому було шість — переїхав із родиною до Києва. За його спогадами, обожнював у дитинстві наукову фантастику, особливо Станіслава Лема. Тому вступив на природознавчий факультет Києво-Могилянської академії.

На молодших курсах працював гідом у науковому музеї «Експериментаріум». З третього курсу влаштувався в Інститут фізіології імені Олександра Богомольця при Національній академії наук.

«Уявляв себе в білому халаті в лабораторії, як виготовляю бластери та біороботів. Але в реальності робота вченого — це монотонне накопичення знань, доки не зрозумієш, де ти можеш зробити щось своє», — згадував Шаропов.

Був учасником Революції гідності. Разом із колегами Віктором Досенком та Олексієм Болдирєвим встановили один із перших наметів на Майдані.

«Ми, біологи, кидали каміння, а дівчата-філологи кричали: «Не провокуйте! Негайно припиніть!», – розповідав про ті події Біжан.

Після перемоги Революції гідності Біжан та однодумці об’єдналися в «Повстанський загін імені Боба Марлі», який готувався до майбутньої війни. У травні 2014 року Біжан став одним із перших добровольців окремого штурмового батальйону «Айдар». Брав участь у боях на Луганщині.

Повернувся з фронту 2015-го, закінчив аспірантуру, продовжив роботу в Інституті фізіології. Працював над методом, що полегшує лікування онкології. Досліджував можливість вирощення органів у лабораторії.

Крім того, займався популяризацією науки та науковим активізмом. Брав участь у фестивалях «Дні науки», «Тиждень мозку в Україні» та «Науковий пікнік». Очолював Раду молодих вчених Національної академії медичних наук України.

«Поки наукові популяризатори з академічними виразами облич розповідали цивільним про свої дослідження, ти на демонстраціях корчив такі гримаси й вживав такі інтонації, що всі діти навколо неодмінно намагалися послухати твої розповіді про те, як із дослідницькою метою тоненько шинкувати мізки», — згадує про Біжана його друг, фізик і волонтер Антон Сененко.

У 2017 році Біжан з побратимами створили приватну компанію «Українські генетичні технології», яка виготовляла реактиви для біологічних лабораторних досліджень. Відомою в Україні вона стала 2020-го, коли почала виготовляти тест-системи на основі ПЛР для виявлення COVID-19.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року Біжан удруге став на захист України. Воював у складі 11-ї окремої роти спецпризначення 112-ї бригади Сил ТрО. Брав участь у боях на Київщині, зокрема в Чорнобильській зоні. З весни захищав Харківщину. Брав участь в обороні Ізюма. У квітні зник безвісти. На початку лютого 2023 року завдяки ДНК-аналізам вдалось встановити, що Біжан Шаропов загинув у боях за Україну. 🖤🇺🇦