10 березня 2023 року чимало медіа та установ написали, що цього дня на державному рівні відзначають День Державного Гімну. Насправді таке державне свято поки що офіційно не запроваджене. На дату Дня Державного Гімну можуть претендувати й 10-те, і 6 березня.

Розповідаємо чому👇

6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила чинний досі Закон «Про Державний Гімн України». Цим законом національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» затвердили як державний. Першу строфу пісні Чубинського дещо змінили на: «Ще не вмерла України і слава, і воля».

Хоча музичну складову національного гімну Верховна Рада ухвалила ще в січні 1992 року, на ухвалення слів та відповідного закону знадобилося ще понад десятиліття.

Чому тоді говорять про 10 березня?

Бо вперше пісню «Ще не вмерла Україна», яка утвердилася як національний гімн, публічно виконали 10 березня 1865 року в Перемишлі як завершальний концертний номер перших у Галичині світських «вечерниць в пам’ять Тараса».
Цікаво й символічно, що вірш «Ще не вмерла Україна» був створений у Наддніпрянській Україні, а піснею-гімном став у Галичині.

📜 У 1863 році у четвертому номері львівського літературно-політичного часопису «Мета» серед інших поезій Тараса Шевченка був надрукований вірш «Ще не вмерла Україна». Тому в Галичині він певний час вважався твором Кобзаря. Насправді ж автором вірша був український етнограф, громадський діяч, поет Павло Чубинський, який написав його у Києві восени 1862 року.

🎼 Цей вірш сподобався Михайлу Вербицькому. Спочатку композитор поклав його на музику як сольну пісню, яку сам виконав на сходинах гімназійної «Громади» в Перемишлі. А щоб усі члени «Громади» могли цю патріотичну пісню співати разом, Вербицький зробив з неї хорову композицію.

До слова, народився автор музики тепер уже Державного Гімну України Михайло Вербицький 4 березня.

Вочевидь, і наявність серед державних свят Дня Державного Прапора, й те, як суспільство відгукнулося на дату, повʼязану з Державним Гімном, свідчать про необхідність офіційного запровадження Дня Державного Гімну.

Про автора вірша «Ще не вмерла Україна» Павла Чубинського коротко розповідає один із роликів Українського інституту національної пам'яті.

​​🇧🇪Бельгійський парламент визнав Голодомор геноцидом українського народу.

Палата представників Бельгії ухвалила таку резолюцію 10 березня 2023 року. За визнання проголосували 117 членів бельгійського парламенту. Утримались 10 парламентарів. Жоден не проголосував проти.

Про що, зокрема, йшлося в резолюції бельгійського парламенту:

▪️Голодомор 1932–1933 років, який вбив мільйони українців, «був цинічно спланований і жорстоко здійснений радянським режимом з метою навʼязати радянську політику колективізації сільського господарства, пригнітити український народ та його національну ідентичність».

▪️Сьогоднішня російська агресія супроводжується знищенням енергетичної та аграрної інфраструктури, а також блокуванням постачання зерна з України, що може призвести до нової хвилі голоду у світі.

▪️Формування комплексної історичної та правової оцінки злочинів Радянського Союзу має величезне значення для спільної європейської історичної свідомості та пам’яті, а отже, для підвищення стійкості суспільства до сучасних загроз демократії.

Бельгійські парламентарі закликали всі колишні радянські республіки відкрити архіви, які містять дані про штучний голод 1932–1933 років, для незалежних дослідників та громадських установ задля дослідження політичних репресій та злочинів комуністичного тоталітарного режиму.

Станом на 10 березня 2023 року Голодомор визнали геноцидом парламенти 20 держав. Низка країн зробили це наприкінці 2022-го – початку 2023 року. Які саме – читайте за посиланням.

​​#FightForUkraine

Дмитро Коцюбайло був першим добровольцем, якого за життя нагородили вищою державною відзнакою — званням «Герой України». Все доросле життя легендарного командира пройшло на фронтах російсько-української війни.

Народився Дмитро у селі Задністрянському Івано-Франківської області. Він був нащадком воїнів Української повстанської армії. Навчався у Бовшівській загальноосвітній школі. Згодом вступив до будівельного ліцею в Івано-Франківську, де вчився на художника.

«Він тихенько сидів собі на останній парті. І що йому говориш, яке завдання йому не даєш: «От, Дімо, треба намалювати ось таке, у нас така-от тематика до Нового року, наприклад, треба намалювати плакат», — він безвідмовно малював, як звичайними фарбами, так і вітражними на склі. Малював і на тканині. Ще у нас є така тема «батик», у нього вдавалося», — згадувала викладачка Ольга Комарчук.

Саме через любов до живопису у війську Дмитро обрав позивний «Да Вінчі» на честь знаного італійського художника та винахідника епохи Відродження Леонардо да Вінчі.

Ще ліцеїстом Дмитро взяв участь у Революції гідності. Одразу після Майдану 18-річним долучився до Добровольчого українського корпусу «Правого сектора». У 2014 році «Да Вінчі» важко поранили в ключицю. Та після відновлення він повернувся у стрій. Брав участь у визволенні Карлівки, селища Піски, Авдіївки, а також у боях під Степанівкою, Савур-Могилою, Старогнатівкою, в обороні Донецького аеропорту. У складі Добровольчого українського корпусу Дмитро пройшов шлях до командира штурмової роти.

У 2022 році штурмову роту «Вовки Да Вінчі» переформували у перший окремий механізований батальйон «Вовки Да Вінчі» у складі 67-ї окремої механізованої бригади. Дмитро «Да Вінчі» Коцюбайло командував батальйоном у званні молодшого лейтенанта. Підрозділ брав участь у боях на Київщині, у Запорізькій області, контрнаступі на Харківщині та в обороні Бахмуту.

Загинув Дмитро 7 березня 2023 року внаслідок осколкового поранення від обстрілу російськими «Градами», обороняючи Бахмут.

Двоюрідний брат Дмитра та боєць батальйону «Вовки Да Вінчі» з позивним «Рудя»розповів: «Дмитро завжди йшов першим у бій і останнім виходив з поля бою. Я був поруч, коли він загинув. Нас накрили «Градами», і він останнім забігав у бліндаж»
🖤🇺🇦

Про відповідальність росіян і трибунал для РФ — в інтерв’ю голови Українського інституту національної пам'яті Антона Дробовича для медіа Сили територіальної оборони ЗСУ↙️

https://youtu.be/_V9X2QQ86Hs

#RussianWarInUkraine
#russianwar
#геноцид
#stoprussia

Аудіоальбом «Пісні Української революції» відзначено Шевченківською премією💥

10 березня 2023 року Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка оголосив лауреатів премії. У номінації «Музичне мистецтво» премією відзначили гурт «Хорея Козацька» – Тараса Компаніченка, Максима Бережнюка, Северина Данилейка, Ярослава Криська, Сергія Охрімчука – за аудіоальбом «Пісні Української революції».

Вітаємо!

Аудіоальбом був створений гуртом «Хорея Козацька» та його лідером Тарас Компаніченко з ініціативи Українського інституту національної пам'яті.

Це вже другий проєкт, створений у співпраці з УІНП, який відзначено Шевченківською премією. У 2020 році лауреаткою у номінації «Публіцистика, журналістика» стала воєнна кореспондентка Євгенія Подобна з книгою «Дівчата зрізають коси».

Аудіоальбом «Пісні Української революції» можна безкоштовно слухати на ютуб-каналі Інституту (посилання у першому коментарі). До музичної збірки увійшли пісні класиків української літератури: Олександра Олеся, Грицька Чупринки, Миколи Вороного, Христі Алчевської та інших. Літературні твори поклали на музику композитори: Кирило Стеценко, Микола Леонтович, Олександр Кошиць, Яків Степовий, Павло Синиця, Костянтин Богуславський, Левко Ревуцький.

Також Комітет із Шевченківської премії оголосив переможців у номінаціях «Література», «Публіцистика, журналістика», «Літературознавство і мистецтвознавство», «Кіномистецтво».

Водночас голова Комітету Юрій Макаров звернувся до Президента України з проханням доповнити наявні номінації додатковим конкурсом «За внесок у перемогу»👇

«Комітет разом із Міністерством культури та інформаційної політики та Офісом Президента України найближчим часом розробить зміни до положення про премію. Оголошується прийом заявок на участь у додатковому конкурсі. Премія «За внесок у перемогу» встановлюється на час воєнного стану в країні», – йдеться у коментарі голови Комітету.

Переможців додаткового конкурсу разом із цьогорічними переможцями у сталих номінаціях, імена яких уже визначив та оприлюднив Комітет, оголосять усіх разом 22 травня, у день перепоховання Кобзаря.

#шевченківськапремія

​​Сьогодні ми вшановуємо добровольців – людей, які не були військовими за професією, але в критичний для держави момент без повісток чи примусу, добровільно «поставили на паузу» своє попереднє життя й узяли до рук зброю, щоб захистити країну🇺🇦

І 2014-й, і 2022-й рік показали, що воїни доброї волі в Україні – непоодинокі. Добровольчий рух – один з феноменів українського суспільства.

Одна з наших суперсил💪

У важкі моменти добровольці підтримали та посилили українську армію.

У військо масово йшли найкращі. Люди, які мали досягнення та перспективи у цивільному житті, залишали бізнес і родини, наукові досягнення, успішну карʼєру в різних сферах і навіть своє життя в інших країнах та добровільно йшли на поле бою, щоб захистити Україну. Вони ризикували та ризикують життям заради нас. Чимало з них уже віддали свої життя.

Шана і памʼять – це найменше, чим можемо їм віддячити!

Чому День українського добровольця відзначається 14 березня?⬇️

14 березня 2014-го на тренувальну базу в Нових Петрівцях з Майдану Незалежності вирушили 500 бійців Самооборони Майдану. Вони сформували перший добровольчий батальйон для захисту України від російської гібридної агресії на Сході.

Навесні того ж року виникла низка добровольчих формувань – як поза державними структурами, так і при облдержадміністраціях, Нацгвардії, поліції.

У боях 2014–2015 років російсько-української війни брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Більшість із них згодом трансформувалися у військові частини силових структур.

Наступний сплеск масового добровольчого руху відбувся наприкінці 2021 – на початку 2022 років. На тлі загрози повномасштабної війни в країні формувалися підрозділи територіальної оборони. А після широкомасштабного вторгнення люди просто заполонили військкомати.

Зараз Сили територіальної оборони є наймолодшим родом військ в українській армії.

🔈Запрошуємо сьогодні, о 16:00, на тематичну зустріч: історики та військові проведуть паралелі між сучасним добровольчим рухом та його аналогами з нашого минулого.

📲Розмова транслюватиметься онлайн на фейсбук-сторінці Українського інституту національної пам'яті.

На банері – памʼятник воїну-добровольцю у Деснянському районі Києва, встановлений у 2016 році. Фото Данііла Шамкіна.

#добровольці
#український_доброволець
#ДеньДобровольця

​​#ПатрониЗСУ
4 грудня 2019 року 201-й зенітній ракетній бригаді присвоєно почесне найменування гетьмана Пилипа Орлика. Ця бригада входить до складу Повітряних сил ЗСУ. Її основне завдання – охорона повітряного простору Миколаївської області.

Патрон бригади – гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик був одним із найближчих соратників Івана Мазепи. Він увійшов в історію як співавтор «Пактів і конституцій законів і вольностей Війська Запорозького» — першого українського конституційного акта.

Він очолив першу українську політичну еміграцію та майже 30 років провів у вигнанні. До кінця життя намагався використати найменший шанс, щоб об’єднати Європу в антимосковську коаліцію та звільнити Україну.

Народився майбутній гетьман у селі Косуті, що зараз на території Білорусі, у шляхетській родині чеського походження. Його батько Степан Орлик загинув у битві під Хотином 1621 року. Пилипу на той момент виповнився рік.

Орлик навчався в єзуїтській Віленській та Києво-Могилянській академіях. Був учнем філософа, поета і богослова Стефана Яворського. Знав вісім європейських мов, а також давньогрецьку й латину.

Він пройшов шлях від писаря Київської духовної консисторії до Генерального писаря та гетьмана Війська Запорозького. Став довіреною особою гетьмана Івана Мазепи. Прагнучи повернення Україні колишніх вольностей і суб’єктності в європейській політиці, Пилип Орлик підтримав гетьмана Мазепу в його планах піти на союз зі шведами проти Петра I.

Після поразки під Полтавою в 1709 році разом із союзниками та козацькою старшиною відійшов до Бендер, на територію Османської імперії.

📜 У Бендерах, після смерті Івана Мазепи, 5 квітня 1710 року на спільній раді старшини та козацтва Пилипа Орлика обрали гетьманом у вигнанні. Тоді ж було проголошено «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького», відомі також як Конституція Пилипа Орлика.

⚔️ Заручившись підтримкою Швеції та Османської імперії, Пилип Орлик у 1711 році з 16-тисячним військом, у якому були запорожці, буджацькі татари, шведи та поляки під командуванням Юзефа Потоцького, почав визвольний похід на Україну. Військо підійшло до Білої Церкви на Київщині та почало осаду. Проте на цьому етапі татарські загони знялися й рушили додому, грабуючи дорогою українські села. Правобережні козаки, які приєдналися до Орлика, кинулися рятувати свої родини. Військо суттєво скоротилося, й Пилип Орлик був змушений відступити.

Наступні 30 років в еміграції гетьман не полишав надій знайти підтримку ідеї української державності у володарів Франції, Великої Британії, Ватикану, Саксонії, Прусії. Після смерті Пилипа Орлика в 1742 році об’єднати європейських монархів в антимосковську коаліцію намагався його син – Григір.

🇺🇦 До початку січня 2022 року зенітний ракетний дивізіон 201-ї бригади імені гетьмана Пилипа Орлика перебував у районі бойових дій на Сході України. Зараз він несе на бойове чергування з охорони повітряного простору південної частини України й відбиває ракетні атаки росіян.

На банері портрет Пилипа Орлика у виконанні художника Артура Орльонова.

​​Сьогодні виповнюється рік, як 16 березня 2022-го російська авіація скинула на будівлю драмтеатру в Маріуполі дві 500-кілограмові бомби.

Приміщення театру слугувало укриттям для цивільних. Спереду та позаду будівлі були великі написи «ДЕТИ», чітко помітні на супутникових знімках. За оцінками очевидців, у драмтеатрі перебувало близько тисячі осіб.

Вибух зруйнував будівлю зсередини. Кількість жертв цього воєнного злочину російської армії досі невідома та навряд чи буде точно встановлена. Адже окупанти вивезли та поховали тіла загиблих у братській могилі. Маріупольська міська рада ще в березні 2022 року озвучувала, що жертвами стали близько 300 осіб. Згодом у журналістських розслідуваннях із посиланням на очевидців фігурувала цифра у близько 600 загиблих🕯

«Коли ми почули звук літака і моторошний звук падаючої бомби – встигли за ці хвилини забігти в кімнату звукозапису, це було цокольне приміщення без вікон. Це нас врятувало. Посипалась штукатурка, нагорі кричали люди, а потім вони затихли. Знайомий Сергій Сьомін підійшов і сказав: «театру більше немає, збирайтесь скоріше, бо там трупи, нам треба вибиратись, сходинки будуть валитись». Я взяла валізу, рюкзак з документами і кота – і ми вискочили, в чому були. Переступали через трупи, бо на сходинках були люди. Коли вибігли, на першому поверсі я бачила вбиту дитину. Це все було як в тумані. Коли ми вискочили з театру – за нами ще було 20 людей з валізами, і ми почали бігти в сторону моря. Тоді ж почався артобстріл і не давали зробити евакуацію людей під завалами», – згадує музична керівниця драмтеатру Маріуполя, акторка Віра Лебединська.

Росія заперечує свій злочин та, окупувавши Маріуполь, зробила все, щоб «замести сліди».

У квітні-травні 2022 року радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко повідомляв, що окупанти розбирають завали та вивозять тіла загиблих. У грудні 2022-го він же повідомив, що окупаційна влада зносить будівлю драматичного театру. А станом на початок лютого 2023 року Андрющенко розповів, що драмтеатр розібрано, залишились дві зовнішні стіни.

Одразу після злочинного бомбардування зі зруйнованої будівлі вдалося вибратися живими близько 130 людям. Більшість із них вижили у той жахливий день 16 березня завдяки бомбосховищу в театрі, яке витримало вибух потужних бомб. Люди, які загинули внаслідок авіабомбардування, переважно були на польовій кухні біля театру або всередині будівлі, але за межами бомбосховища.

Із бомбосховища вдалося вийти живим актору театру Дмитру Муранцеву: «Я отямився від запаху чаду у підвалі. Дуже боявся, що ми заживо залишимося під завалами і будемо довго помирати. Одразу побіг перевірити, чи не завалило вихід з підвалу. Побачив промінь світла, що там люди виходять, взяв документи і вибіг назовні. Я побачив апокаліпсис. Там був відчай. Навколо бігають люди, гора цегли, каміння, яке кричить – бо там люди під завалами, а ти чомусь не під завалами. І ти для цього спеціально нічого не зробив. Тобі просто пощастило, що ти опинився тут, а не там. Люди намагаються дістати своїх дітей, або діти намагаються дістати своїх батьків. Бігають навколо цих величезних цеглин».

Віра Лебединська та Дмитро Муранцев – двоє акторів, які вижили під час бомбардування, – з часом переїхали до Ужгорода. Вони розповідають міжнародним та українським ЗМІ правду про день, коли російська авіація вчинила воєнний злочин, скинувши бомби на цивільне населення.

Вцілілий колектив маріупольського драмтеатру з девʼяти людей у травні 2022 року зміг облаштуватися на новому місці – їх прийняв Закарпатський обласний музично-драматичний театр в Ужгороді. Колективу надали театральне приміщення і житло, ужгородці двічі приносили реквізити для вистав. Уже в липні Донецький академічний обласний драматичний театр – така повна назва драмтеатру в Маріуполі – поставив для глядачів в Ужгороді премʼєрну виставу. За цей час театр поставив п’ять нових вистав для місцевої громади.

#WarCrimes
#RussianWarCrimes
#Маріуполь #драмтеатр #mariupol

#історіїмісцьвійни #меморіалізаціявійни

Які місця на Київщині могли б увійти до «Маршруту памʼяті»?

На думку Ігоря Литвинюка, секретаря оперативного штабу по відновленню життєдіяльності Бучанського району, це – Гостомель, ірпінський міст, Дмитрівка, де був танковий бій, Бородянка та Буча.

Інтервʼю з Ігорем Литвинюком про меморіалізацію місць російсько-української війни у Київській області записало Державне агентство розвитку туризму України. Цей та інші записи ДАРТ передав на зберігання до Архіву усної історії Український інститут національної пам'яті. Переглянути раніше оприлюднені відео можна на ютуб-каналі УІНП.

​​Трагічне відео — український військовий стоїть у ямі без амуніції, викурює цигарку, промовляє «Слава Україні!», а потім під крики російської лайки його розстрілюють – на початку березня облетіло інформаційний простір. У відповідь на слова страченого воїна тисячі українців у соцмережах відповіли «Героям слава!».

Згодом Служба безпеки підтвердила, що українським захисником, якого розстріляли росіяни, був Олександр Мацієвський.

Олександр народився 1980 року в Кишиневі, столиці Молдови. Рано втратив батька, мати працювала на взуттєвій фабриці. У Молдові Олександр закінчив школу та здобув фах електромонтажника.

Певний час Мацієвський жив у Росії. Поїхав туди на відновлення зруйнованого повінню міста Ленськ у Якутії. Там чоловік одружився, в нього народився син. Згодом родина перебралась до Ніжина на Чернігівщині, де жили родичі дружини Олександра. До Ніжина з Молдови переїхала і його мама — Параска Демчук.

«Він народився у Молдові, тривалий час жив у Росії, але був готовий віддати життя за Україну...», — розповідає мама Олександра Мацієвського.

До початку широкомасштабного російського вторгнення Олександр працював електромонтером у команді ВДНГ – Національного комплексу «Експоцентр України» в Києві.

«Був дуже привітним, веселим, хорошим хлопцем, працелюбним спеціалістом. З початком повномасштабної війни одразу добровольцем пішов захищати Батьківщину. Завжди передзвонював і казав "Враг не пройдет"...», — розповів генеральний директор ВДНГ Євген Мушкін.

У перший день повномасштабного вторгнення Олександр пішов у Ніжинський територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, щоб стати до лав Сил оборони. Відразу його не мобілізували, тож допомагав укріпляти оборону Ніжина: рив окопи, вартував на блокпостах, готував «коктейлі Молотова».

11 березня Олександра зарахували до ніжинського батальйону 119-ї окремої бригади ТрО. У складі сил ТрО він брав участь у звільненні Чернігівщини. Потім навчався на снайпера. А в листопаді 2022 року Олександра перевели на Донеччину. Він обороняв Бахмут і Соледар.

30 грудня 2022-го роту вогневої підтримки, в якій служив Олександр, направили в район села Красна Гора, яке тоді контролювали росіяни. У ході 12-годинного бою рота успішно відбила атаки ворога. Однак, обірвався звʼязок з групою з п’яти бійців, що діяла на крайньому фланзі оборони. У тій групі був Олександр. Під час того бою він потрапив у полон, після чого українця стратили на камеру.

❗️Цей злочин вкотре засвідчив, що російські військові нехтують звичаями війни та нормами міжнародного права, яке зобовʼязує до належного поводження з військовополоненими.

Уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець розіслав відео з розстрілом омбудсменам різних країн, а міністр закордонних справ Дмитро Кулеба закликав прокурора Міжнародного кримінального суду Каріма Хана розпочати негайне розслідування.

Тіло Олександра Мацієвського повернули додому в лютому 2023 року.

Президент України Володимир Зеленський посмертно нагородив його вищою державною відзнакою — званням Героя України🖤🇺🇦

Відео з розстрілом шокувало цинічністю російських військових та викликало повагу до подвигу Мацієвського в багатьох відомих людей у світі. Зокрема, в пам’ять про Олександра висловилися міністр закордонних справ Латвії Едгар Рінкевичс, колишній астронавт та військовий льотчик Скотт Келлі, старший політичний радник Гельсінської комісії США Пол Массаро. У Міністерстві закордонних справ Молдови, громадянином якої був Олександр, зазначили, що показову страту військового варто кваліфікувати як воєнний злочин та грубе порушення міжнародних гуманітарних законів.

«Чи стане це фото еквівалентом легендарного загиблого солдата Капи під час Громадянської війни в Іспанії? Непокора, безмежна мужність і це «Слава Україні!», яке він вигукнув перед смертю, – сьогодні ввечері всі друзі України в усьому світі відповідають цьому герою: "Героям Слава!"», — написав відомий французький філософ та публіцист Бернар-Анрі Леві.

#героямслава