​​#ріквизволення #Житомирщина 🇺🇦

Рік тому, 4 квітня, Сили оборони України повністю визволили Житомирську область з-під російської окупації.

Російсько-українська війна зачепила поліські села на півночі Житомирщини у перший день широкомасштабного вторгнення ворожих військ — 24 лютого. Світанок жителів Народицької громади настав із вибухами ракет, артилерійськими обстрілами та пожежами. Під російською окупацією опинилися шість сіл Народицької селищної територіальної громади Коростенського району Житомирської області.

За словами очільника Народицької селищної військової адміністрації Олега Ярмолюка, в громаді захопили села Радча, Стара і Нова Радча, Грезля і Давидки. Вони були під окупацією з перших днів вторгнення до 4 квітня. Також російські військові перебували в Ровбі, Тичкові, Вільховій. Село Рубежівка перебувало під окупацією 2–3 дні.

Найбільші бої на Житомирщині відбувалися в околицях сіл Радча, Давидки та Грезля. В останньому російські військові облаштували позиції. У Новій Радчі серед місцевих жителів були загиблі від рук окупантів. Найбільших руйнувань завдали російські ракетні та артилерійські удари.

Крім житлових будинків та господарських й адміністративних будівель, від дій агресора постраждала пам’ятка культури — півторастолітня церква Різдва Пресвятої Богородиці, а також природний заповідник «Древлянський», в якому росіяни зумисне спалили 600-літній дуб. За 40 днів війни: 88 ракетно-бомбових ударів, 54 загиблих, 375 пошкоджених та зруйнованих будівель.

Детальніше в матеріалі Українського інституту національної памʼяті

​​#ПатрониЗСУ
22 серпня 2018 року 3-й окремий полк спеціального призначення отримав найменування на честь правителя Русі князя Святослава Хороброго.

Князь Святослав належить до найуславленіших постатей української військової історії. Давні літописці створили про нього чимало легенд. Проте багато фактів його реального життя залишилися незнаними. Так, ми нам невідомий рік його народження. Історики називають різні роки від 920-го до 942-го.

Але відомо, що у своєму першому бою, який відбувся в 946 році, Святослав узяв участь ще зовсім юним хлопцем. Як говорить літописець, кинутий ним спис пролетів лише між вух коня.

У той же час, після загибелі свого батька князя Ігоря в 945 році, Святослав посів князівський стіл. Але впродовж наступних майже 20 років, допоки він дорослішав, Київською державою правила його мати – княгиня Ольга.

Початок самостійного княжіння Святослава давні літописці, а за ними й сучасні історики датують 964 роком. Тоді ж князь вирушив у військовий похід проти словʼянського племені в’ятичів, яке заселяло береги річки Оки (зараз це територія сучасної Росії) та платило данину Хозарському каганату.

Наступні 7 років князь Святослав провів у походах. Військові перемоги, особиста мужність, стриманість у побуті принесли йому славу воєначальника.

Після підкорення в’ятичів він воював з хозарами. За літописцем, саме хозарам – на той час панівній силі у Східній Європі Святослав оголосив війну знаменитими словами: «Іду на ви». Сьогодні ця фраза міститься на емблемі Сил спеціальних операцій.

У 967 році візантійський імператор попросив Святослава про допомогу у боротьбі з Болгарією. Святослав із військом вирушив за Дунай. Князь переміг у кількох битвах. Проте наступного року йому довелось повертатися до Києва, щоби визволяти столицю на дніпрових кручах від облоги кочівників – печенігів.

Та все ж увага Святослава була прикута до Подунав’я. Познайомившись із новими землями та вподобавши їх, він навіть задумувався про перенесення своєї столиці на береги Дунаю.

Поховавши у 969 році матір княгиню Ольгу та поставивши в Києві намісниками синів, Святослав вирушив у новий похід.
Проте ситуація на Балканах змінилась. Новий візантійський імператор, досвідчений полководець Іоан І Цимісхій у 971 році розпочав наступ проти військ Святослава. Вирішальні бої відбулися біля фортеці Доростол, де закріпився Святослав. Візантійцям упродовж трьох місяців не вдавалося зламати спротив руського війська. Тож врешті погодились на запропоновані Святославом умови відступу: він покидає Болгарію і повертає бранців; візантійці натомість безперешкодно пропускають його військо зі зброєю і надають провізію.

Свою останню зиму Святослав провів у пониззі Дніпра. Весною 972 року він з дружиною вирушив Дніпром до Києва. Але в районі дніпровських порогів їм влаштували засідку печеніги. У тому бою Святослав загинув.

Овіяна переказами постать войовничого князя, котрий, за словами літописця, був «швидким як пардус», а в походах «не тягав за собою возів» та обходився без шатрів, і сьогодні надихає українських захисників.

🇺🇦 Військовослужбовці 3-го окремого полку спеціального призначення брали участь у протидії російській агресії з початку 2014 року. Однак, більшість завдань, які виконують військові цього підрозділу, є державною таємницею. Незадовго до повномасштабного російського вторгнення 3-й полк спеціального призначення переформатували в Окремий центр спеціальних операцій «Схід» імені князя Святослава Хороброго. Його бійці виконують спеціальні завдання на різних ділянках фронту російсько-української війни. 29 липня Президент України Володимир Зеленський нагородив підрозділ почесною відзнакою «За мужність та відвагу».

#ріквизволення #Сумщина 🇺🇦

UPD

Під ударами Сил оборони станом на 7 квітня переважна більшість російських сил залишила територію Сумської області. Станом на 9–10 квітня російські окупанти завершили виведення своїх військ із Сумщини до РФ. А 11 квітня підрозділи 5-го прикордонного загону відновили контроль на раніше непідконтрольних ділянках державного кордону в Сумській області.

На світанку 24 лютого 2022 року російські війська обстріляли прикордонні населені пункти з «Градів», а потім пішли танками і бронетехнікою по всій протяжності кордону, який відділяє Сумську область від РФ.

Першими опір ворогу на Сумщині чинили місцеві жителі й тероборона – «коктейлями Молотова» і стрілецькою зброєю, а подекуди і беззбройними зупиняли колони російської техніки. «Щоб не було у нас ні ЛНР, ні ДНР, і СНР щоб не було. У нас одна вільна Україна. В Росію не хочемо. Ми її сюди не звали, не просили. А зараз будемо пригощати коктейлями», – казав 1 березня 2022 року місцевий житель.

У Сумах вступила в бій 27 реактивна артилерійська бригада імені кошового отамана Петра Калнишевського. Три доби запеклий бій тривав довкола військового містечка, де дислокується бригада. В обласному центрі ворога також знищували десантники 81-ї бригади та сумські добровольці.

Основний тягар як оборони, так і деокупації області ліг на плечі 93-ї ОМБр «Холодний Яр», яка діяла переважно на півдні регіону.
Найзапекліші бої в області точилися за Охтирку. Через стратегічне розташування міста його захоплення було дуже важливим для російського командування. У разі окупації відкривався прямий шлях на Полтаву, Миргород, Гадяч і далі Київ, а також у бік Харкова. Першим відсіч росіянам в Охтирці дав 91-й окремий Охтирський полк оперативного забезпечення.

Російські окупаційні війська впродовж 30 днів обстрілювали з важкої артилерії та скидали бомби на житлові квартали Охтирки. Були пошкоджені та зруйновані сотні будинків, знищені об’єкти критичної інфраструктури. Але місто вистояло і не було окуповане ворогом. Охтирка – найбільш постраждале місто Сумської області. У цьому переліку також Тростянець. До вторгнення це було одне з найкрасивіших міст Сумщини з громадою, яка активно розвивалася. Окупанти не лише знищили інфраструктуру міста, а й завдали руйнувань його історичним і культурним пам’яткам.

Детальніше про те, як рік тому Сумська область, яка мала стати транзитною на шляху до Києва, а стала для ворога кісткою поперек горла, – в матеріалі на сайті Українського інституту національної пам'яті.

#МістаГероїв

​​Рік тому, 7 квітня 2022-го, в Мукачево на Закарпатті демонтували памʼятник Олександру Пушкіну – поету, що став символом російської імперської політики.

Він став першим демонтованим памʼятним знаком Пушкіну у відповідь на суспільний запит очистити публічний простір країни від символів, повʼязаних із російською імперською політикою. Цей запит особливо зріс після повномасштабного вторгнення РФ.

За рік демонтували щонайменше 34 памʼятники та памʼятні знаки на честь російського поета по всій Україні – від Закарпаття до Краматорська, від Чернігова до містечка Ананьїв на Одещині неподалік кордону з Молдовою.

У деяких містах виявилося по кілька памʼятних знаків на честь одного російського поета – Пушкіна. Наприклад, у Чернівцях їх чомусь було аж три, у Миколаєві та Запоріжжі – по два.

Між іншим імʼя Олександра Пушкіна належить і до найбільш вживаних урбанонімів, якими Російська імперія та її геополітична реінкарнація – СРСР маркували простір, рекомендованих до перейменування Експертною радою при Міністерства культури та інформаційної політики України.

Це – наочне спростування тези, яку часто просуває сучасна кремлівська пропаганда і навіть більш ліберальні кола росіян, мовляв потрібно розділяти російську культуру та політику Москви.

Перелік демонтованих памʼятних знаків Пушкіну – на сайті Українського інституту національної пам'яті.

Він базується на даних від обласних військових адміністрацій та з відкритих джерел і може доповнюватися.

Серед інших поширених імперських символів, демонтованих упродовж 2022 року:

❎ 9 памʼятних знаків – радянському письменнику Максиму Горькому,
❎ 4 – радянському письменнику Миколі Островському,
❎ 4 – російському полководцю Олександру Суворову,
❎ понад два десятки – на честь радянських визволителів.

#деколонізація

​​#FightForUkraine

Роботи різьбяра Ігоря Білевича можна розглядати годинами: скрині з витонченим орнаментом, іграшки, тарелі, скульптури. У них – вишукана майстерність митця по дереву. Традиційну українську ложку з держачком у вигляді кінської голови майстер вирізьблював вручну зі шматка деревини за годину-дві.

Ігор Білевич не пішов добровольцем на фронт у 2014-му. Але, отримавши повістку у 2015-му, зрозумів, що ховатися не буде. Напередодні попрохав дружину вистригти козацького чуба. З того часу зачіску не змінював. Бо нарешті знайшов ту, яка віддзеркалювала його внутрішню сутність.
Ігор захищав Україну на Донеччині понад рік. Після служби повернувся додому та занурився у цивільне життя.

За підтримки друзів, заснував у Глухові фестиваль різьбярства. І хоч напередодні події майстерня Ігоря згоріла – не зневірився. На ранок поїхав у столицю за новими інструментами. Завдяки підтримці небайдужих людей – зокрема й фінансовій – таки зміг розпочати фестиваль. Тоді за чотири дні майстер витесав з величезної колоди скульптуру «Меч єдності».

За роки між перебуванням у війську Ігор Білевич провів три фестивалі різьбярства. Він усіма силами пропагував це мистецтво.

💬 «Ця людина була справжнім українцем – як зовні (високий, кремезний, мав козацькі вуса й чуб), так і зсередини (чесний, порядний, працьовитий). В його присутності всі мимоволі починали говорити українською. І це за 15 кілометрів від кордону з Росією! Про народне мистецтво міг говорити годинами. Настільки цікаво, що на численних виставках та майстер-класах коло нього завжди стояв натовп. Усі, від дітей, що заворожено спостерігали за магічним перевтіленням шматка деревини на ложку, до пенсіонерів, які щось запитували про різьбярство, народні ремесла і просто про життя», – згадує дружина Світлана Білевич.

Ігор Білевич – представник Новгород-Сіверської школи дереворізьблення, використовував геометричне, рельєфне та об'ємне різьблення. Й загалом – був майстром на всі руки, охоче опановував різні види ремесел: лозоплетіння, плетіння з кореня сосни, ковальство, гончарство, художню обробку шкіри. Своїми руками збудував власний будинок. Вмів шити – на фронті сам виготовляв спорядження: наплічники, розгрузки, чохли. У вільну хвилину на війні знаходив собі розраду – з підручних матеріалів майстрував для побратимів та волонтерів ложки.

До 24 лютого 2022 року Ігор Білевич працював доцентом Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка. Навчав студентів народних ремесел, організовував виставки, сам був учасником понад сотні творчих виставок та конкурсів. Займався з молоддю козацьким двобоєм у клубі «Гарда», який заснував разом з другом Романом Дзекелевим. Мріяли з дружиною про власну справу, навіть встигли придбати обладнання для виготовлення дерев'яних іграшок, які Ігор планував виконувати в етнічному стилі.

У ніч повномасштабного російського вторгнення дружина Ігоря Світлана не спала. Коли побачила на вулицях Глухова БТРи – увімкнула радіо й почула, що розпочалась війна.

«Ігор попрохав зібрати військові речі, а сам із паспортом і телефоном побіг до військкомату, обіцяв ще повернутися за спорядженням. Але не встиг. Поїхав із побратимами на київський напрямок відбивати наступ російських загарбників», – розповіла жінка.

Ігор Білевич брав участь у боях на Броварському напрямку. Згодом у складі 136-го окремого батальйону тероборони Броварського району його перенаправили на Донеччину. За час повномасштабної війни додому вдалося вирватися лише раз.

Сержант Ігор Білевич загинув 29 вересня 2022 року під селищем Ямпіль – кинувся рятувати побратима й отримав осколкове поранення в шию.

Поховали майстра і воїна на Вознесенському кладовищі у Глухові. Залишились дружина Світлана та син Володимир🖤🇺🇦

​​7 квітня помер останній прокурор, який брав участь у Нюрнберзькому процесі над керівниками гітлерівської Німеччини, – Бенджамін Ференц. Йому було 103 роки.

Після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну Ференц публічно заявив, що Путіна чекає ув’язнення, як сербського лідера Радована Караджича, під керівництвом якого відбувалися етнічні чистки боснійців під час війни у Югославії.

«Злочини, які зараз вчиняє Росія проти України, є ганьбою для людського суспільства, винні мають бути притягнуті до відповідальності за агресію, злочини проти людства та вбивства. Чим швидше злочинці почнуть поставати перед судом, тим щасливішими ми будемо», — сказав колишній прокурор в інтервʼю Mirror.

Бенджамін Ференц народився 1920 року в селі Чолті біля історичного регіону Трансільванія – саме тоді, коли цей регіон у результаті Першої світової війни від Угорщини відійшов Румунії. Сімʼя Ференца належала до угорських євреїв і, щоб уникнути переслідувань з боку румунської влади, емігрувала до США, невдовзі після народження Бенджаміна.

Дитинство Ференца пройшло в одному з найбільш густонаселених районів Нью-Йорка, який мав назву «Пекельна кухня» через високий рівень злочинності. Згодом в інтервʼю він казав, що дуже рано вирішив: у майбутньому робитиме щось, щоб запобігати злочинам.

Ще під час навчання у школі та коледжі Ференц приділяв увагу соціології, міжрасовим відносинам та запобіганню злочинності. Йому вдалося вступити до Гарвардської школи права. Серед професорів, у яких Бенджамін навчався у Гарварді, був відомий юрист-міжнародник Роско Паунд. Також Ференц робив дослідження для праці Шелдона Глюка про воєнні злочини.

«Воєнні злочини були цілковито новою сферою. Я прочитав усе, що знайшов на тему воєнних злочинів у Гарвардській бібліотеці», – розповідав Ференц.

Він закінчив Гарвард у 1943 році. Після випуску вступив до лав американської армії. Тривала Друга світова війна. Ференц служив у зенітному підрозділі, але, як згодом сам розповідав, виконував найбруднішу роботу й на початках служби більше воював із булінгом у власній армії, ніж із німцями.

У міру викриття масових убивств, скоєних нацистами, в американській армії створили новий підрозділ воєнних злочинів, чиїм завданням було збирати докази нацистських злочинів. У цей підрозділ перевели Бенджаміна Ференца як знавця теми. Щоб зібрати  свідчення про злочини, скоєні німцями, він відвідував звільненні нацистські концтабори.

Після Другої світової війни розпочався міжнародний судовий Нюрнберзький процес над керівництвом гітлерівської Німеччини за злочини, скоєні під час війни.

У 27 років Ференц став головним обвинувачем від Сполучених Штатів у справі «айнзатцгруп» — спеціальних формувань, які здійснювали масові вбивства цивільного населення на окупованих територіях. Двоє з 22-х нацистів, справи яких він вів у межах міжнародного трибуналу, – Пауль Блобель та Отто Раш були високопоставленими членами айнзатцгруп, архітекторами масових розстрілів у Бабиному Яру в Києві у вересні 1941 року. Загалом підсудних звинувачували у вбивстві понад мільйона людей. Їх усіх засудили, 13-х – до смертної кари.

Попри все, що Нюрнберг відстоював і домагався, події в Україні, за словами Бенджаміна Ференца, змусили його трагічно усвідомити: він прожив достатньо довго, щоб побачити загрозу повторення історії.

Після Нюрнберзького процесу Ференц певний час працював у Західній Німеччині. Зокрема, працював над створенням програм репарації та реабілітації жертв переслідувань. Згодом повернувся до США. У своїх працях адвокатував створення Міжнародного кримінального суду.

17 березня цього року саме Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордери на арешт російського президента Владіміра Путіна та російської уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової за підозрою у незаконному примусовому переміщенні українських дітей з окупованих територій України до Росії.