​​🇺🇦🇵🇱 Нова виставка на конструкціях Українського інституту національної пам'яті на Контрактовій площі в Києві👇

Вулична банерна виставка «Союз білого орла та золотого тризуба» проводить паралелі між подіями сторічної давнини, коли в 1920-му польський та український народи обʼєднали зусилля для спільної збройної відсічі агресії більшовицької Росії, та сьогоденням. Десять банерів розповідають про політичний союз, бойові дії, військову та гуманітарну допомогу в 1920-му і зараз, а також про польських добровольців на сучасній російсько-українській війні.

Саме у квітні 103 роки тому був укладений політичний та військовий союз між Києвом і Варшавою. Він дав змогу – хоч і на короткий час – визволити від більшовиків українську столицю. А потім став запорукою «дива над Віслою» – коли польські та українські війська спільно зупинили наступ «червоних» на Європу й урятували Польщу від більшовицької окупації. На жаль, для України тоді боротьба не завершилася перемогою. Сьогодні з допомогою союзників маємо шанс на остаточну перемогу над спільним історичним ворогом в обличчі російського імперіалізму, якими б формами він себе не маскував.

📍Де подивитися виставку: Київ, Контрактова площа, сквер № 3 між виходом з метро на вулиці Спаській та памʼятником Григорію Сковороді.

Це проєкт Центру досліджень воєнної історії ЗСУ за підтримки Українського інституту національної памʼяті. Виставку відкрили начальник Центру дослідження воєнної історії ЗСУ полковник Ігор Косяк, директор Польського Інституту у Києві Роберт Чижевський, заступник голови Українського інституту національної памʼяті Володимир Тиліщак.

Більше інформації, зокрема історична довідка, за посиланням.

​​😢26 квітня – 37 років від аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

Скоро чотири десятиліття, як роковини Чорнобиля слугують свідченням і нагадуванням, чим насправді була радянська дійсність та яку ціну заплатили країни й народи, що вимушено стали її частиною. А з ними – і Європа.

Чорнобиль показує, які наслідки можуть бути, коли:

▪️влада надає більшого значення прописаним на папері планам і бюрократичним процедурам, «підганяючи» показники під очікування, ніж реальності,
▪️державні структури наскрізь пронизані брехнею і пристосуванством,
▪️немає відкритості й довіри у стосунках між владою і суспільством,
▪️у пріоритеті не людина, її життя і здоровʼя, а міфічні показники чи «імідж держави».

Процес осмислення того, що відбулося в Чорнобилі у 1986-му, триває. Ці памʼять і розуміння важливі не тільки для України. Вони важливі для всього світу. З 2017 року документи Національного архівного фонду, які стосуються аварії на Чорнобильській АЕС, включені до міжнародного реєстру програми ЮНЕСКО «Памʼять світу».

Водночас, як розповідає дослідник Чорнобильської катастрофи Олег Бажан, основний масив архівних документів про аварію залишився у Москві – й він досі засекречений.

Зараз держава, яка ховає за сімома замками архівні документи та боїться історичної правди, окупувала Запорізьку атомну електростанцію – найбільшу в Європі та своїми діями погрожує новою ядерною катастрофою.

❗️Роковини Чорнобиля – нагода привернути увагу до ще однієї болючої теми. Рік тому, з 24 лютого до 31 березня, Чорнобильська АЕС була окупована російськими військами. Відходячи з Чорнобильської зони, росіяни захопили в полон 169 нацгвардійців – їх вивезли у бік Білорусі. Україні вдалося повернути з полону декого з них. Проте станом на 26 березня 2023-го, за повідомленням Первинної профспілкової організації Чорнобильської АЕС, 133 нацгвардійці, які охороняли станцію на момент вторгнення, залишалися в полоні. Рідні чекають на їхнє повернення додому!

Поведінка росіян на окупованій ЧАЕС рік тому шокувала невіглаством щодо того, на якому обʼєкті вони перебувають. Вона виразно засвідчила, чим урешті обертається незнання і спотворення історії.

​​#ПатрониЗСУ

6 травня 2020 року 53-тя окрема механізована бригада отримала найменування на честь князя чернігівського, переяславського і київського Володимира Мономаха, який правив на Русі понад пів століття.

Володимир Мономах увійшов в історію як політичний діяч, якому вдалося залагодити внутрішні суперечності між руськими князями та зберегти могутність середньовічної Русі. Він запамʼятався як вмілий політик й автор «Повчання дітям». Водночас Володимир Мономах був полководцем, який досяг успіхів у боротьбі з половцями.

Володимир-Василій Всеволодович Мономах народився 1053 року. Його батьком був князь Всеволод – четвертий син Ярослава Мудрого, матірʼю – візантійська принцеса Марія. Всеволод з 1054 року князював у Переяслав-Руському, сучасному Переяслав-Хмельницькому на Київщині. Там же виріс Володимир. З підліткового віку він допомагав батькові у політичних і військових справах.

Після смерті старших братів, у 1078 році, Всеволод став київським князем і доручив синові Володимиру Мономаху князювати у Чернігові. Батько й син утворили дуумвірат (двовладдя) та разом правили Руссю 15 років.

У 1093-му Всеволод помер. Володимир поступився київським престолом турійському князю Святополку Ізяславичу, який був старшим серед онуків Ярослава Мудрого. А наступного року віддав чернігівський престол ще одному старшому двоюрідному братові Олегу Святославичу, який заручився підтримкою половецької орди й готувався до міжусобиці. Вчинок Володимира Мономаха був не надто типовим для того часу. Ймовірно, він вирішив дотримуватися порядку успадкування княжих престолів, за яким перевага була за старшими в роді. Принаймні літописець «Повісті временних літ» віддав йому належне, пояснивши вчинок Володимира Мономаха прагненням уникнути міжусобиць на Русі.

Віддавши братам Київ і Чернігів, Мономах повернувся княжити до Переяслава. Там він розпочав боротьбу з половцями, які загрожували Русі з південного напрямку. Спільно з київським князем Святополком Володимир Мономах провів чотири успішні військові походи проти половецьких орд – у 1103, 1107, 1109 й 1111 роках. Їм вдалося відтіснити половців за ріку Дон. А орда половецького хана Атрака внаслідок останнього походу в 1111 році перемістилася аж у Грузію.

З 1094 до 1113 року Руссю правив дуумвірат Святополка та Володимира. Така політична система виявилася життєздатною й забезпечила політичну рівновагу й мир на Русі. У цей період Володимир Мономах провів два важливі зʼїзди князів – Любецький у 1097-му та Витичівський у 1100-му. На першому складну систему сеньйорату та уділів замінили на пряму родову спадщину, а на другому йшлося про те, щоб згуртувати сили для боротьби з половцями.

У 1113 році великий київський князь Святополк помер. Після того, як київське віче двічі запросило Мономаха на престол, князь прийняв запрошення. Йому тоді було 60 років. Одноосібно Володимир Мономах правив Руссю до своєї смерті в 1125 році. Йому вдалося обʼєднати під своєю владою всі руські землі. Похований Володимир Мономах у Софіївському соборі в Києві.

🇺🇦Військовослужбовці 53-ї окремої механізованої бригади, які взяли найменування на честь великого князя, боронять східні рубежі Україні від сучасної орди. Бригаду сформовано на Луганщині на початку російсько-української війни у 2014 році. З того часу вона бере участь у протидії російській агресії. «Княжі» воїни постійно перебувають в обороні східних рубежів України у Луганській та Донецькій областях.

​​8 травня Україна відзначатиме День памʼяті та примирення за європейською традицією. Символом залишається мак памʼяті.

Відзначати День памʼяті та примирення 8 травня – європейська традиція памʼятання про Другу світову війну, яку українська держава послідовно впроваджує після Революції гідності. Це означає, що ми:

▫️вшановуємо всіх, хто боровся з нацизмом, та всіх жертв,
▫️беремо до уваги всі аспекти війни,
▫️акцентуємо на її людському вимірі та завданих стражданнях.

Другий рік поспіль українці проводять цю памʼятну дату в умовах сучасної повномасштабної війни Росії проти України, яку називають найбільшою війною в Європі з часів Другої світової. Чимало жахіть війни, які раніше асоціювалися з останнім глобальним конфліктом, стали реальністю в Україні внаслідок воєнних злочинів російської армії та керівництва РФ.

Сучасна повномасштабна війна вплинула й на ставлення до памʼяті про Другу світову.

Згідно з опитуванням, яке провів Київський міжнародний інститут соціології в січні 2023 року, 62% українців підтримують відзначення саме Дня памʼяті та примирення 8 травня. Підтримка відзначення 9 травня як Дня перемоги над нацизмом скоротилася до 22%. Також 62% вважають, що необхідно вшановувати всіх, хто загинув чи постраждав у Другій світовій війні. Абсолютна більшість – 85% вважає Радянський Союз відповідальним та співпричетним до розв'язання Другої світової війни.

🌺 З 2014 року символом памʼяті про Другу світову війну є червоний мак. Це визнаний у світі символ памʼяті за загиблими у битвах з часів Першої світової війни.

ℹ️ Друга світова війна, яка тривала з 1939 до 1945 року, була одним із найкривавіших та найбільших збройних конфліктів в історії людства. Участь у ній брали понад 60 держав. Бойовими діями були охоплені Європа та Східна Азія, Африка й Близький Схід, Атлантика і Тихий океан. Загинуло від 50 до 85 мільйонів людей.

Україна була одним з основних полів битв Другої світової війни, і простором, де тоталітарні режими – нацистський і радянський – вчиняли масові злочини.

👉 Детальніше, в яких арміях та на яких фронтах українці боролися з нацизмом; наскільки Україна постраждала під час Другої світової війни; коли настала перемога над нацизмом та чому Європа обрала 8 травня як памʼятну дату; як радянський режим сформував культ перемоги та 9-го травня, а російський режим використовує його у своїй пропаганді – в інформаційних матеріалах Українського інституту національної пам'яті
#ДругаСвітоваВійна

#FightForUkraine
Парамедикиня Юлія Шевчук пройшла шлях від учасниці Революції гідності до парамедикині та інструкторки з першої домедичної допомоги.

Юля хотіла стати медиком ще зі школи, а події на Майдані в лютому 2014-го остаточно скерували її в цьому напрямку. Дівчина поєднала навчання в університеті з проходженням курсів з надання домедичної допомоги.

У серпні 2014 року в Іловайську Юлія втратила близьку людину. Життя військового можна було зберегти, якби домедичну допомогу надали своєчасно і достатньою мірою. Відтоді вона почала шукати шлях, як доєднатися до команди парамедиків. Юля долучилася до організації «ASAP RESQUE», а згодом доєдналась батальйону «Госпітальєри». З 2015 року евакуювала поранених на Дебальцівському напрямку, неподалік Горлівки, в Авдіївці. З її допомогою вдалося зберегти десятки життів військових і цивільних.

«У мене спочатку була ціль довезти пораненого, щоб комусь не було так кепсько, як мені у 2014-му. Хотіла «полікувати» цей світ і зробити його кращим. Але це так не працює. Адже я маю одні руки з багатьох у ланцюжку евакуації та домедичної допомоги», – розповіла Юлія Шевчук.

Тож з квітня 2015 року дівчина почала навчати першій домедичній допомозі самих військових і цивільних. За роки цієї роботи вона навчила тисячі людей, як рятувати життя у критичних ситуаціях.

У січні 2016-го, евакуюючи поранених на Донецькому напрямку, Юля потрапила під обстріл й отримала поранення руки та лобної частини голови: «Мене зачепило осколками плюс вибуховою хвилею. Нам вирішили з того боку відправити чотири «подарункові» міни. Коли долетіли третя і четверта міни, ми вже були в бліндажі, та там сипалась земля зі стелі й сама стеля трохи ходила ходором, тому боялась, що наступна міна «ляже» ближче – й нас просто завалить колодами та землею».

Після лікування дівчина повернулася на передову.

Під час повномасштабної війни у складі «Госпітальєрів» Юлія евакуювала поранених у Харківській та Запорізькій областях. У червні 2022 року під час медичної місії вона отримала ураження обидвох ніг та закриту черепно-мозкову травму.

Зараз 29-річна дівчина проходить реабілітацію. Вона планує й далі займатися наданням домедичної допомоги та евакуацією, бо хоче робити все можливе, щоб зберігати життя.
❤️🇺🇦

Мілітарі Медіа Центр– медійний майданчик, створений Міністерством оборони України організував круглий стіл «Внесок України в перемогу у Другій світовій війні та уроки історії, які ми досі вчимо».

Український інститут національної пам'яті доєднався до дискусії. На основі оприлюднених «Мілітарі Медіа Центром» матеріалів ділимося тезами з обговорення та відеозаписом для тих, хто хоче послухати повністю👇

🔸 Доктор історичних наук та співробітник Центру досліджень воєнної історії ЗСУ Іван Патриляк:

❝Для України Друга світова війна не є завершеною, оскільки не був покараний радянський більшовизм, що був таким же злом, як і німецький нацизм.
Дві держави, які розв’язали Другу світову війну, – це нацистський Райх і Совєцький Союз. Але на шибеницях опинилися лідери однієї держави, а лідери іншої – у теплих кріслах міжнародних організацій… Росіяни сприйняли непокарання як слабкість світу, як те, що вони можуть повторювати свою агресію і злочини.

🔸 Військовий історик та керівник експертної групи з питань внутрішніх комунікацій Директорату інформаційної політики у сфері оборони та стратегічних комунікацій Міністерства оборони України Василь Павлов:

❝В сучасних шкільних підручниках Росія описує Другу світову війну, оминаючи бойові дії на території України, натомість фокусуючись на обороні Брестської фортеці, Сталінградській битві, битві на Курській дузі, наступальній операції «Багратіон» у Білорусі й Литві, а також штурмі Берліна. Відтак абсолютно зрозуміло, що у свідомості росіян закарбувалося, що на теренах України у 1941–1945 роках не відбувалося ніяких бойових дій або жили міфічні бандерівці.

🔸 Насправді ж, як нагадала Людмила Рибченко, заступниця генерального директора Національного музею історії України у Другій світовій війні, прямі людські втрати України під час тієї війни склали близько 7 млн осіб [Інститут демографії та соціальних досліджень НАНУ озвучив цифру у 8 млн]. З-поміж близько 7 млн чоловіків, мобілізованих до Червоної армії з території України, загинув кожен другий. Число втрат серед мирних мешканців, за словами пані Людмили, вчені оцінюють у близько 4 млн осіб [Інститут демографії та соціальних досліджень НАНУ озвучив цифру у 5 млн загиблих цивільних].

❝Щоб досягнути довоєнної чисельності населення (41 млн), Україні довелося відновлюватися 19 років.

🔸 А що з памʼятниками та надмогильними знаками, пов’язаними з Другою світовою війною, які можуть містити заборонену символіку, що прославляє комуністичний чи націонал-соціалістичний тоталітарні режими?

Голова УІНП Антон Дробович:

❝У декомунізаційному законодавстві чітко прописані два винятки щодо пам’ятників із комуністичною та нацистською символікою – коли це твори мистецтва та надмогильні споруди періоду Другої світової війни. Більшість пам’яток Другої світової війни на території України перебувають у поганому стані, а до їх реставрації слід підходити, керуючись історичною правдою, доцільністю і принципом здорового глузду. Можна вийти з ситуації, наприклад, встановивши поруч інформаційний стенд у сучасній стилістиці, на якому можна розмістити фотографії пам’ятника таким, яким він був споруджений, додати QR-коди, додаткову інформацію про похованих тут людей, а самі пам’ятники відреставрувати, подавши написи українською мовою.

Співробітник УІНП Ігор Каретніков додав, що у новому законі про деколонізацію гуманітарної сфери також йдеться про дбайливе ставлення до пам’ятників та монументальних споруд, пов’язаних з Другою світовою війною.

​​6 травня у Збройних силах України відзначається особливе свято – День піхоти.

Піхота є найдавнішим родом військ. Саме піхота – це ті, хто завжди на вістрі атаки й завжди напоготові. Сучасний відповідник піхоти у складі ЗСУ – це механізовані, моторизовані та штурмові частини Сухопутних військ. Однак, в умовах війни, що триває, функції піхоти доводиться виконувати й іншим військовим: єгерям, десантникам, морпіхам, нацгвардійцям, тероборонівцям тощо.

У мілітарній традиції більшості країн Заходу піхота належить до найшанованіших родів військ, адже на долю піхотинця припадають найбільші тяготи служби та війни. Лише в російській імперській, а згодом радянській військовій традиції до піхоти (а потім до мотострілецьких підрозділів) було зневажливе ставлення як до наймасовішого роду військ.

Після початку російської агресії проти України в 2014-му держава та суспільство почали переосмислювати мілітарну культуру – відновлювати історичну тяглість і звʼязок із поколіннями українських захисників, що також повертало українську армію до західної військової традиції.

У 2019 році указом Президента України був встановлений День піхоти, який вшановує мужність і героїзм українських піхотинців.

Дата – 6-го травня обрана не випадково. Вона нагадує про низку історичних подій.

6 травня 1648 року українські козаки на чолі з Богданом Хмельницьким та в союзі з кримськими татарами розбили військо Речі Посполитою біля Жовтих Вод. Це була перша перемога українського війська під час національно-визвольних змагань у середині XVII століття.

Також 6 травня – це дата завершення Першого зимового походу Армії УНР тилами білогвардійських та червоноармійських військ у 1920 році. Учасники походу подолали дві з половиною тисячі кілометрів Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Вінницькою областями, провівши понад 50 успішних боїв. Внаслідок цієї операції Армія УНР була збережена, ліквідація білогвардійської Добровольчої армії Антона Денікіна – пришвидчена, а більшовики в Україні тимчасово ослаблені.

Перший зимовий похід став прикладом успішної боротьби українського війська в умовах тимчасово зайнятих ворогом територій. Пізніше чин походу став прикладом для наступних поколінь борців у підпіллі – повстанців Холодного Яру та воїнів УПА.

Існує і релігійний вимір Дня піхоти. Адже 6 травня відзначають День Святого Юрія (Георгія)-Змієборця. Традиційно Юрія-Змієборця зображають вершником, який вбиває змія. Проте існують іконічні зображення Святого Юрія зі зброєю та в пішому стані. Загалом це християнський символ воїнства, яке перемагає зло. Тож День піхоти 6 травня, крім історичної тяглості, надає християнського патрона українському війську.
#ЗСУ

​​Фотовиставку про Соледар — місто на Донеччині, яке зруйнував «русскій мір», відкрили у Галереї протестного мистецтва Національного музею Революції Гідності.

Усі охочі до 11 червня 2023 року можуть побачити майже 60 світлин Соледара фотографа Олександра Пархоменка та пресофіцерки 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» Ірини Рибакової на виставці «Соледар. Сіль. Війна».

Одне й те ж місто зафіксоване з різницею у 30 років. Олександр Пархоменко фотографував у Соледарі на Донеччині в 1990-х роках. На світлинах зображено переважно виробничі потужності підприємства «Артемсіль», підземелля соляних шахт і процес видобутку «білого золота».

Ірина Рибакова фіксувала кадри оборони Соледара під час повномасштабного російського вторгнення восени та на початку зими 2022 року. У фокусі знімків портрети українських військових, розбомблені рашистами будинки, артилерійські залпи під час бою, безпритульні тварини, які залишилися в місті…

😢За час запеклих боїв місто Соледар практично знищене.

Зали, де йдеться про два різні світи Соледара – мирне життя та війну, поєднує інсталяція зі зразками останньої партії видобутої тут солі.

Підприємство «Артемсіль», яке забезпечувало більшість загальноукраїнського споживання солі, припинило роботу в травні 2022 року.

Безпосередньо захопити місто російські війська намагалися з літа 2022-го, хоча обстрілювати почали з весни. Бої за Соледар тривали понад пів року. З 16 січня 2023-го місто тимчасово окуповане.

ℹ️Побачити виставку можна з вівторка по неділю включно, з 11:00 до 18:00.
📍Адреса: Київ, вул. Липська, 16.
Вхід вільний.

Організатори: Донецький обласний краєзнавчий музей, Національний музей Революції Гідності.
📸 Богдан Пошивайло

Сучасна Росія активно експлуатує міф, що це її народ виніс на собі тягар війни з нацизмом.

Чому це брехня та навіщо росіяни монополізують перемогу над гітлерівською Німеччиною – розповідає завершальний ролик з відеоциклу Українського інституту національної памʼяті «Війна і міф».

Виробництво ролика: студія Prosto production. 

Над проєктом працювали: Зоя Бойченко, Тетяна Бойко, Володимир Тиліщак, Вікторія Яременко.

В основу ролика лягла стаття Яни Примаченко «Міф “Росія могла перемогти нацистів і без українців”» з книги «Війна і міф: невідома Друга світова» за редакцією Володимира В’ятровича, Олександра Зінченка, Максима Майорова.

​​Акт про безумовну капітуляцію нацистської Німеччини перший раз підписали в Реймсі о 2 годині ночі 7 травня 1945 року з участю представника від Радянського Союзу генерала Івана Суслопарова. Проте Сталін відмовився визнати акт. Він захотів підписання нового в Берліні, здобутому Червоною армією. Тож поставив ще одну вимогу союзникам – жодних офіційних оголошень про перемогу до вступу в силу іншої капітуляції.

Прем’єр Великобританії Вінстон Черчилль і президент Сполучених Штатів Гаррі Трумен відмовили. Черчилль послався на парламент, який вимагатиме від нього інформації, а Трумен – на те, що прохання Сталіна надійшло пізно та скасувати оголошення неможливо. На це Сталін заявив, що підписаний у Реймсі договір не можна скасувати й не можна визнати, адже капітуляція має бути прийнята не на території переможців, а там, звідки прийшла агресія, – в Берліні. Союзники погодилися.

Другий Акт про капітуляцію Німеччини підписали у берлінському передмісті Карлсхорст – 8 травня, о 22:43, за центральноєвропейським часом, а за московським це було 9 травня, 00:43. Текст другого документа майже дослівно повторював попередній. Наприклад, підтвердив час припинення вогню – 8 травня, о 23:01, за центральноєвропейським часом.

Свято Дня Перемоги в Радянському Союзі було встановлено тоді ж – указом Президії Верховної Ради СРСР оголошено 9 травня днем всенародного торжества та вихідним днем. У 1945-му в цей день ніяких особливих урочистих заходів не відбулося. Парад Перемоги за наказом Сталіна провели в Москві лише 24 червня.

Жодних святкових парадів чи ходи ветеранів на Красній площі не було й у наступні роки. У 1947-му статус цього дня взагалі змінили. Згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 грудня 1947 року, День Перемоги став робочим днем, але залишився одним із державних свят. Поміж іншим, у тому ж 1947-му радянська влада ухвалила рішення про скасування будь-яких виплат і пільг для ветеранів, які були удостоєні державних нагород.

Від 1948 до 1965 року 9 травня не було вихідним днем в СРСР, проте певні святкування відбувались. У містах-героях і столицях союзних республік давали артилерійський салют, на перших шпальтах радянських газет публікували офіційні вітання з Днем Перемоги. Тож увага до цього дня та певні комеморативні заходи зберігалися. Однак, інші радянські свята, наприклад, 1 травня – День міжнародної солідарності трудящих та 7 листопада – дату Жовтневої революції в той час відзначали зі значно більшим розмахом.

Вихідним День Перемоги знову став у 1965 році. Тоді ж провели і ювілейний Парад Перемоги до 20-ї річниці. Це був другий парад після закінчення війни. Третій відбувся в 1985-му, а четвертий – у 1990 році. Щорічним дійством Парад Перемоги став уже в Російській Федерації з 1995-го.

Після 1960-х років 9 травня стало головним святом в СРСР, а міф перемоги заступив міф революції. Компартія та особисто Леонід Брєжнєв почали активно експлуатувати тематику «Великої Перемоги» як одного зі складників підвищення авторитету правлячої верхівки в суспільстві.
Пам’ять про Другу світову («Велику Вітчизняну») війну поступово перетворилася на потужний квазірелігійний культ. У сучасній Росії міфи про Другу світову війну продовжують залишатися осердям ідентичності, а комеморативні практики, часто просякнуті профанацією та гротеском, отримали назву «побєдобєсіє».

Всередині РФ риторика перемоги виконувала і виконує функцію ідеологічного складника легітимації правлячого режиму. Однак російська пропаганда спрямовує міфи про Другу світову війну не лише на власну країну та продовжує активно культивувати їх серед країн, які колись були частиною СРСР, а й поширює ці маніпулятивні наративи у Європі та світі. Так РФ намагається атакувати памʼять інших країн, їхню ідентичність, а часом і кордони. Держава-агресор послуговується міфом перемоги у Другій світовій війні як індульгенцією, вчиняючи злочини проти цивільних та військовополонених в Україні.