​​✨ 1914, 6 лютого у місті Долина народився Омелян Антонович, у майбутньому відомий український меценат, засновник Фундації імені Омеляна і Тетяни Антоновичів.

📍 Деякі факти про Омеляна Антоновича:

🔸 Початкову освіту отримав у рідному місті. Після того як родина переїхала до Львова, продовжив тут навчання в гімназії. Згодом у гімназії в Перемишлі.
🔸 Ще у гімназійні роки брав участь у націоналістичному русі. Пізніше діяв у крайовому проводі ОУН у Перемишлі. Там його заарештували й у 1933-му році засудили до шістьох років польської в’язниці та десять років позбавлення громадянських прав. Антонович відбув три роки в’язниці й після звільнення за амністією продовжив правничі студії у вищих школах Любліна, Познані, Праги та Берліна. У 1943-му році одержав диплом доктора права на юридичному факультеті Українського вільного університету в Празі. Вільно володів шістьма мовами.
🔸 Продовжував діяльність в ОУН(б) в роки Другої світової, співпрацював з Миколою Лебедем та Романом Шухевичем. У вересні 1941 року заарештований гестапо в Берліні, куди приїхав на зустріч зі Степаном Бандерою. Відсидів у німецьких тюрмах та концтаборі Заксенгаузен два роки.
🔸 Після Другої світової війни Омелян Антонович працював у Німеччині в Міжнародній організації біженців. Допомагав втікачам від радянських репресій. У 1946-му році Омелян Антонович побрався з Тетяною Терлецькою (уродженкою Відня, випускницею медичних студій у Монпельє і Відні). У 1949-му році вони емігрували до США.
🔸 З перших років перебування у США Омелян Антонович включився в життя української громади. Його обрали Головою Об’єднання Українців Вашинґтона.
🔸 У 1960-му році Антонович заснував власну ферму великої рогатої худоби, якою займався до 2005-го року.
🔸 Як згадував Омелян Миколайович: «Старим» українцям подобалося, що нова еміграція не гребувала простою роботою, аби лиш зачепитися в Америці. Професори середніх і вищих шкіл, хоч у старшому віці й зовсім незвиклі, замітали й прибирали офіси, вокзали та ресторани й готелі, мили посуд, стояли при конвеєрах у фабриках. Лікарі-спеціалісти починали послушниками у лабораторіях і шпиталях, адвокати-правники робили, що попало, збирали сміття в чистильних міських улаштуваннях».
🔸 Родинна ферма Антоновичів почала приносити чималий дохід, який вони спрямували на українську справу. У 1980-му році подружжя створило доброчинну «Фундацію Тетяни та Омеляна Антоновичів» та премію для підтримки досягнень в галузі української літератури, мови, мистецтва, історії. Премія у розмірі п’ять тисяч доларів США надається за літературні твори українською мовою, незалежно від місця проживання автора. Раз на два роки премія може бути надана науковому дослідженню з україністики будь-якою мовою.
🔸 Серед першого складу журі премії фундації Антоновичів були Юрій Шевельов, Григорій Грабович та Богдан Рубчак. У 1981-му році першими лауреатами премії стали Василь Барка та Василь Стус. Серед лауреатів премії в різні роки були Орест Субтельний, Емма Андієвська, Юрій Андрухович, Роман Іваничук, Микола Рябчук; науковці Роберт Конквест, Юрій Шевельов, Іван Дзюба, Збіґнєв Бжезінський, Богдан Гаврилишин, Ярослав Грицак.
🔸 У місті Долині Омелян і Тетяна Антоновичі стали фундаторами будівництва краєзнавчого музею «Бойківщина» та пам’ятника борцям за Українську державу, реконструкції церкви Різдва Пресвятої Богородиці. У Києві їхня фундація спонсорувала реконструкцію нового корпусу бібліотеки Києво-Могилянської академії.
🔸 Меценатські проєкт Фундації Т. та О. Антоновичів реалізовано у Львові. Їхнім коштом здійснили реконструкцію Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника. Також завершено реконструкцію головного корпусу бібліотеки на вул. Стефаника, 2, де створено п’ять іменних залів Омеляна та Тетяни Антоновичів. У 2003-му році Омелян Антонович подарував бібліотеці свою книгозбірню (понад 2 тис. примірників), 27 творів мистецтва та власний родинний архів.
🔸 Після смерті дружини Омелян Антонович жив в Україні, де і помер 28 лютого 2008-го року. Подружжя спочило у гробівці родини Лопатинських на Личаківському цвинтарі.

#FightForUkraine

Томас Ґрей Гарріс був ветераном морської піхоти США, навчався на медика, волонтерив та мандрував, однак залишив своє мирне життя в США, щоб допомогти Україні.

Томас Ґрей Гарріс народився 1990-го року у Каліфорнії. Біологічна родина Гарріса вела асоціальний спосіб життя, тому у віці двох років його всиновили офіцер морської піхоти Річард Гарріс з дружиною Сюзанною.

У школі Томас був активним членом бойскаутів, зокрема за свої успіхи його відзначили найвищою нагородою організації – Eagle Scout. Також він активно займався спортом – мав чорний пояс з тхеквондо та чотири роки підряд виступав на регіональних змаганнях з гольфу за команду Highlander Golf Team.

У 2009-му, після навчання в школі, Томас вступив до Корпусу морської піхоти США. Після рекрутського вишколу, служив у 2-їй дивізії морської піхоти. У 2010-му році взяв участь у війни проти талібів в Афганістані. Виконував бойові завдання в районі округу Марджі.

Після звільнення зі служби вивчав медсестринську справу в Університеті Алабами. Протягом трьох місяців стажувався в африканській країні Гана, де зокрема приймав пологи. Згодом вивчав неврологію у підготовчій медичній школі Колумбійського університету в Нью-Йорку. Також отримав сертифікат фахівця екстреної медичної допомоги. Планував стати лікарем.

Томас Ґрей Гарріс обожнював мандрувати. Однією з останніх його великих мандрівок була Флоридським шляхом – пішохідним заповідним маршрутом довжиною близько 2400 кілометрів. Також він мріяв освоїти фах пілота та стрибнути з парашутом, для цього пройшов вишкіл в Авіаційному таборі NASA.

У серпні 2023 року приїхав в Україну та вступив до Інтернаціонального легіону ЗСУ. Наприкінці жовтня Гарріс отримав поранення у бою з російськими військами. Після одужання повертався на лінію фронту, однак загинув у автокатастрофі 24 листопада 2023 року. Як бойскаут та ветеран морської піхоти похований на Арлінгтонському національному цвинтарі

​​#ЦейденьвісторіїУкраїни

✨ 1884, 12 лютого – у Харкові народилася Наталія Полонська-Василенко, історикиня, перша жінка приват-доцент Університету святого Володимира у Києві.

Представниця історичної школи учня Володимира Антоновича Митрофана Довнар-Запольського. Дружина академіка Миколи Василенка. Перша в підрадянській Україні жінка-докторка історичних наук.

Походила зі збіднілої дворянської родини генерала та військового історика Дмитра Меньшова. Закінчила в Києві Вищі жіночі курси, пізніше – історико-філологічний факультет університету святого Володимира. У 1909–1910 роках разом із батьком Наталія брала участь в археологічних розкопках під керівництвом Вікентія Хвойки. Саме Київський відділ Військово-історичного товариства, одним із засновників якого був її батько Дмитро Меньшов, виділив кошти на проведення польових досліджень у Білогородці. З 1912 року вона асистент історії на Вищих жіночих курсах, згодом – приват-доцентка Київського університету.

Першим чоловіком Наталі Меньшової став поручик Сергій Полонський.

💬 «Кохання було палким, – пише дослідниця Богдана Тараніна, – за оповідками, поручик навіть стрілявся на дуелі через свою майбутню дружину. Проте шлюб виявився невдалим. Полонський став нецікавим дівчині, яка стрімко здобувала нові знання».

💬 «Виходячи заміж, я не збираюся стати ідеальною безликою дружиною, про яку чоловік згадує лише тоді, коли йому потрібна її послуга і все життя якої є догодження чоловіку… бути ж вічною рабинею… я не можу», – писала Наталія в листі до чоловіка. Через вісім років подружжя розлучилося.
Другий шлюб у 1923 році Наталія уклала із Миколою Василенком, в якому прожила щасливо до смерті чоловіка.
У міжвоєнний та воєнний період вона – професорка Художнього інституту та Київського університету, співробітниця Української академії наук, діяльний член багатьох наукових установ, в еміграції – професорка Українського вільного університету в Празі та Мюнхені, дійсний член Українського історичного товариства, Наукового товариства імені Шевченка та Міжнародної академії наук у Парижі.

У жовтні 1940 року вона захистила докторську дисертацію. Під час Другої світової Наталія Полонська-Василенко працювала науковою консультанткою в Музеї-архіві переходової доби в Києві. Тут діяла постійна виставка про знищення пам’яток архітектури України більшовиками. Директором Музею був історик Олександр Оглоблин, а також працювали Світозар Драгоманов та Петро Курінний.

У 1943 році Наталія виїжджає з міста разом зі своїм третім чоловіком, економістом Олександром Моргуном. Подружжя перебирається до Львова, потім до Чехословаччини.
З 1951 року подружжя жило в Німеччині у будинку для літніх людей, що знаходився у містечку Дармштадт біля Ульму (земля Баден-Вюртемберг).

Наталія Полонська-Василенко написала понад 200 наукових праць з археології, історії України, Української Церкви, спогади. Вона є авторкою посібника «Історико-культурний атлас з російської історії з пояснювальним текстом». Головною науковою працею вважала двотомну «Історію України». Перший том був виданий 1972-го року, а другий – вже після смерті дослідниці – у 1976 році.

💬 «Рік за роком, архів за архівом, – писав про неї історик Олександр Оглоблин, – і на Україні, і в центральній імперії – Москві, Петербурзі, і в Криму, документ за документом, сотні, тисячі дорогоцінних документів – знаходить, визбирає, систематизує і вивчає талановита дослідниця, перед творчим зором якої поволі встає грандіозна картина становлення нової України ...».

Перекладач з Мюнхена Роман Шупер протягом шести років перекладав двотомник на німецьку

💬«Це була така собі, перша спроба в німецькій мові термінологічно дуже чітко відмежувати історію України від історії Росії чи Білорусі. Вразило, звичайно, те що вона розпочала свою кар’єру ще в «підсовєтській» Україні, в Східній Україні, в Харкові й цю роботу 30-х роках продовжила після війни вже тут у Мюнхені. Я знав її як надзвичайно скромну людину. Дуже така виважена, спокійна жінка. Така все дуже елегантно прибрана».

Померла Наталія Полонська-Василенко 8 червня 1973 році у Дармштадті, там і похована.