🇺🇦 15 липня Україна відзначає День Української Державності, які збігається з Днем Хрещення Русі-України та днем вшанування видатного державотворця Київського князя Володимира Великого.

Прийняття князем Київським Володимиром у 988 році християнства стало для України цивілізаційним вибором. Християнство сприяло піднесенню культури, освіти, дало поштовх розвитку кириличної писемності.

Державність є уособленням шляху нації до власної держави. Ядром державності є воля до самовизначення, історичний досвід народу, його менталітет і правові традиції. А держава – це спосіб забезпечення і запорука цілісного існування нації.

Ознаками успішної державності є втілене право нації на незалежність, ефективний державний апарат і дієздатне військо, система юридичних норм, міжнародне визнання держави та її правова ідентифікація в світі.
Держава і державність нероздільні як дерево і коріння. Без історичного коріння держава не може існувати. Історія дає суспільству усвідомлення зв’язку поколінь та конструювання спільного шляху.

Історія українського державотворення сягає своїми джерелами Руської середньовічної держави, центром якої був Київ. Саме Русь заклала фундамент державницьких традицій українців. Звідси родом герб, грошова одиниця, а, головне, Київ як політичний і культурний центр України.

Традиції Русі у розбудові загальноєвропейського культурно-релігійного простору продовжили, зокрема, Галицько-Волинське князівство, Українська козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського, Карпатська Україна та сучасна незалежна Україна.

Знання історії нашого державотворення в усій тяглості є потужною силою проти маніпуляцій історичними фактами в умовах інформаційної війни РФ проти України.

Реальна історія спростовує фейки російської пропаганди, буцімто українці та росіяни – єдиний народ, а Україна – штучна нежиттєздатна держава. Тому нинішня війна – це не лише боротьба за майбутнє нашої держави, а й за її минуле, національну незалежність та ідентичність.

🎉Український інститут національної пам’яті оголошує добір на посаду директора Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті.

📋Документи приймаються з 25 липня по 09 серпня 2024 року.

🤓Усі деталі та вимоги для посади можна знайти на сайті УІНП за посиланням.

​​#ЦейДеньВісторіїУкраїни
27 липня відзначаємо 120-ту річницю з дня народження радянської української шахістки та жіночої гросмейстерки Людмили Руденко.

Людмила Руденко народилася у містечку Лубни на Полтавщині. Дитинство майбутньої щахістки пройшло у Миколаєві, куди її батька - колезького радника Володимира Руденка направили на службу в органи юстиції. Саме він з десятирічного віку почав навчати Людмилу грати в шахи.

У 1921 році Людмила вступала на економічний факультет Одеського інституту народного господарства. Під час навчання в Одесі, Руденко мало цікавили шахи, натомість вона показувала хороші результати у плаванні та навіть перемогла на міському турнірі у 400 метровій дистанції брасом.

Після завершення навчання, Руденко відправляють у Москву. Тут вона вперше зіграла на шаховому турнірі організованому газетою “Комсомольська правда”. Довгий час Руденко не вважали шахи чим більшим, ніж хобі. У 1927 році вона вперше взяла участь у чемпіонаті СРСР, але посіла там лише п’яте місце.

У 1928 році Руденко перебирається до Ленінграда. Тут вона працює у видавництві та активно займається шахами. Протягом восьми років вона була чемпіонкою міста. У 1931 році вийшла заміж за вченого-кібернетика Льва Гольдштейна. У 1930-ті сформувалась її техніка комбінаційної гри.

У 1936 році через помилку набирача у друкарні, Руденко переслідувала радянська влада, щоб уникнути репресій, шахістка перейшла з видавництва на військовий завод.

З початком Другої світової війни, завод, на якому працювала Руденко евакуювали у Башкортостан. Однак шахістка повернулась та організувала спецпотяг, яким змогла вивезти з міста близько 300 дітей, з якими 19 днів, під обстрілами та бомбардуваннями, з мінімальним запасом їжі та медикаментів, добиралась до місця евакуації. Це вчинок вона вважала значно важливішим своїм досягненням, ніж шахові титули.

Після того, як внаслідок нацистських обстрілів Лондона, загинула дійсна шахова чемпіонка Віра Менчик, радянське керівництво намагалось зробити все, щоб шахістка з СРСР отримала титул чемпіона світу серед жінок. В групу шахісток, яких готували до турніру потрапила і Людмила Руденко, хоча не вважалась фавориткою.

На Чемпіонаті світу з шахів серед жінок 1949–50 років, який відбувся в Москві, Руденко блискуче посіла перше місце, набравши 11,5 очок із 15 можливих, і завоювала золоту медаль чемпіонки світу.

19 січня 1950 року віцепрезидент ФІДЕ (Всесвітня федерація шахів) Марсель Берман увінчав шахматистку лавровою гірляндою чемпіона.

Попри всесвітню шахову славу, Людмила Руденко жила дуже бідно. Довгий час вона жила в комунальній квартирі. За словами онука Сергія Руденка, через бідність, вона розплавила золоту медаль для коронок. А коли лавровий вінок засох, то виривали з нього листочки для супу. Померла видатна шахістка 1986 році. В її пам’ять з 2004 року відбувається шаховий турнір у Лубнах