#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
Георгій Висоцький народився на Чернігівщині. Лісова краса Глухівського краю вплинула на його майбутній вибір дослідження лісових масивів. Після здобуття шкільної освіти, Висоцький вступає в Петровсько-Розумовської (нині Тімірязівської) сільськогосподарської і лісової академії в Москві. Під час навчання в академії, Висоцький бере участь у експедиції під керівництвом відомого українського географа Василя Докучаєва, яка мала на меті господарську оцінку земель Полтавщини. Саме тоді Висоцький ухвалює рішення пов’язати своє життя з дослідженням лісу.
У 1892 році молодий випускник Академії, Висоцький починає досліджувати степову частину Великоанадольського лісового стаціонару (нині Великоанадольський заказник в районі Волновахи на Донеччині). Наступні 12 років Висоцький присвятить вивченню лісових масивів у Великоанадолі. Зокрема саме він розробив систему лісових посадок як стійкого засобу захисту сільськогосподарських угідь. Також Висоцький став ініціатором створення шести метеорологічних станцій. Досвід роботи Висоцького у Великоанадольському лісництві став основною для фундації українського лісівництва, зокрема дослідження взаємовпливів лісу та степу.
Дослідження Висоцького охоплювали цілий спектр тем пов’язаних з кліматом, водним середовищем і ґрунтами. Вчений намагався дослідити впливи різних факторів на розвиток лісу як унікального біологічного середовища.
У 1913 році Лісовий департамент Російської імперії призначає Висоцького відповідальним за створення штучних лісових посадок по всій степовій зоні на півдні України. Тоді ж Висоцький здобуває ступінь доктора агрономії, а вже за два роки вищу нагороду Географічного товариства.
Після приходу до влади більшовиків, Георгій Висоцький зосередився на викладацькій діяльності – готував нові покоління лісівників у Сімферопольському інституті, згодом у Харківському інституті сільського та лісового господарства, а врешті-решт у Всесоюзному (нині Українському) науково-дослідному інституті лісового господарства й агролісомеліорації в Харкові. Помер Георгій Висоцький у 1940 році.
Георгій Висоцький народився на Чернігівщині. Лісова краса Глухівського краю вплинула на його майбутній вибір дослідження лісових масивів. Після здобуття шкільної освіти, Висоцький вступає в Петровсько-Розумовської (нині Тімірязівської) сільськогосподарської і лісової академії в Москві. Під час навчання в академії, Висоцький бере участь у експедиції під керівництвом відомого українського географа Василя Докучаєва, яка мала на меті господарську оцінку земель Полтавщини. Саме тоді Висоцький ухвалює рішення пов’язати своє життя з дослідженням лісу.
У 1892 році молодий випускник Академії, Висоцький починає досліджувати степову частину Великоанадольського лісового стаціонару (нині Великоанадольський заказник в районі Волновахи на Донеччині). Наступні 12 років Висоцький присвятить вивченню лісових масивів у Великоанадолі. Зокрема саме він розробив систему лісових посадок як стійкого засобу захисту сільськогосподарських угідь. Також Висоцький став ініціатором створення шести метеорологічних станцій. Досвід роботи Висоцького у Великоанадольському лісництві став основною для фундації українського лісівництва, зокрема дослідження взаємовпливів лісу та степу.
Дослідження Висоцького охоплювали цілий спектр тем пов’язаних з кліматом, водним середовищем і ґрунтами. Вчений намагався дослідити впливи різних факторів на розвиток лісу як унікального біологічного середовища.
У 1913 році Лісовий департамент Російської імперії призначає Висоцького відповідальним за створення штучних лісових посадок по всій степовій зоні на півдні України. Тоді ж Висоцький здобуває ступінь доктора агрономії, а вже за два роки вищу нагороду Географічного товариства.
Після приходу до влади більшовиків, Георгій Висоцький зосередився на викладацькій діяльності – готував нові покоління лісівників у Сімферопольському інституті, згодом у Харківському інституті сільського та лісового господарства, а врешті-решт у Всесоюзному (нині Українському) науково-дослідному інституті лісового господарства й агролісомеліорації в Харкові. Помер Георгій Висоцький у 1940 році.
❤9👍4
20 лютого вшановуємо пам’ять Героїв Небесної Сотні.
Саме цього дня 2014 року в середмісті столиці України загинула найбільша кількість протестувальників – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013–2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні.
Революція Гідності стала наймасштабнішим протестом у новітній історії України, що вразив світ відважністю й героїзмом українців.
11 років тому люди з усіх куточків країни, різної національності й віку, об’єднані любов’ю до України й незламністю духу, без вагань піднялися на захист своєї свободи, права бути незалежними й вільними у великій сім’ї європейських країн. Завдяки Героям Небесної Сотні Україна сьогодні є вільною демократичною державою.
Уже одинадцятий раз вшанування героїв Майдану відбувається в умовах російсько-української війни. Адже саме 20 лютого 2014 року, коли ще горів Майдан, російська армія розпочала спецоперацію з окупації Криму, що стало початком російського вторгнення в Україну.
11 років тому, прощаючись на Майдані із загиблими, мільйони українців давали обіцянку пам’ятати про свій обов’язок берегти пам’ять про загиблих та продовжити їхню справу. Ці обіцянки матеріалізувались у масовий волонтерський рух, дієві інституції з реформування держави, а головне – тисячі добровольців, що пройшли за це десятиріччя боїв з російським агресором за незалежність України.
До сьогодні тисячі учасників Революції гідності беруть участь в захисті та розбудові держави як військовослужбовці Сил оборони, волонтери, які підтримують фронт, проактивні діячі громадського та державного сектору, що змінюють Україну на краще.
Саме цього дня 2014 року в середмісті столиці України загинула найбільша кількість протестувальників – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013–2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні.
Революція Гідності стала наймасштабнішим протестом у новітній історії України, що вразив світ відважністю й героїзмом українців.
11 років тому люди з усіх куточків країни, різної національності й віку, об’єднані любов’ю до України й незламністю духу, без вагань піднялися на захист своєї свободи, права бути незалежними й вільними у великій сім’ї європейських країн. Завдяки Героям Небесної Сотні Україна сьогодні є вільною демократичною державою.
Уже одинадцятий раз вшанування героїв Майдану відбувається в умовах російсько-української війни. Адже саме 20 лютого 2014 року, коли ще горів Майдан, російська армія розпочала спецоперацію з окупації Криму, що стало початком російського вторгнення в Україну.
11 років тому, прощаючись на Майдані із загиблими, мільйони українців давали обіцянку пам’ятати про свій обов’язок берегти пам’ять про загиблих та продовжити їхню справу. Ці обіцянки матеріалізувались у масовий волонтерський рух, дієві інституції з реформування держави, а головне – тисячі добровольців, що пройшли за це десятиріччя боїв з російським агресором за незалежність України.
До сьогодні тисячі учасників Революції гідності беруть участь в захисті та розбудові держави як військовослужбовці Сил оборони, волонтери, які підтримують фронт, проактивні діячі громадського та державного сектору, що змінюють Україну на краще.
😢17❤7👍3
🗓 241 рік тому, 21 лютого (10 за старим стилем) 1784 року російська імператриця Єкатєріна II видала указ про перейменування порту і міста Ахтіяр на Севастополь. Автором нової, псевдодавньогрецької назви міста, вважається Катеринославський та Таврійський генерал-губернатор князь Потьомкін.
У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим во ми підготували для вас черговий допис.
У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим во ми підготували для вас черговий допис.
👍8😱3
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
Федір Омельченко народився в містечку Кролевець на Сумщині. Після навчання в Чернігівській гімназії, освоював фах лікаря на Медичному факультеті Київського університету. Під час навчання почав проводити перші досліди з бактеріології.
У 1890 році починає військову службу як лікар у 36-у піхотному Орловському полку на Харківщині. Згодом служив у військових госпіталях Києва та Варшави, де очолював хіміобактеріологічні лабораторії. В цей час Омельченко приділяє велику увагу можливості лікування черевного тифу, сибірки та туберкульозу.
Його відряджають в 1896 році до Петербурзької військово-медичної академії, де він отримує докторський ступінь за дослідження явища сперматогенезу – зародження та розвитку чоловічих статевих клітин. Після чого Омельченко залишається в Петербурзі до 1918 року. В цей час він викладає у військово-медичній академії, а також служить у військовому госпіталі й завідує лабораторією при Єлизаветинському товаристві сестер милосердя.
Омельченко повертається в Київ у 1918 році. Тут він продовжує медичну практику у військовому госпіталі та стає активним учасником розбудови Українського наукового товариства – організації створеної Михайлом Грушевським для розвитку української науки.
У 1920 році, власним коштом, Омельченко обладнує перший в Україні – Мікробіологічний інститут, який у 1922 році подарував Українському науковому товариству. Одне з важливих проведених ним досліджень – це створення методики лікування спірильозу (гарячки, яка викликається укусом пацюків).
З 1921 року працював у організованому ним Біологічному інституті Всеукраїнської академії наук, а з 1922 року став ректором Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту, який став одним з фундаментів появи Української сільськогосподарської академії (нині – Національний університет біоресурсів та природокористування). Помер Федір Омельченко 1924 року.
Федір Омельченко народився в містечку Кролевець на Сумщині. Після навчання в Чернігівській гімназії, освоював фах лікаря на Медичному факультеті Київського університету. Під час навчання почав проводити перші досліди з бактеріології.
У 1890 році починає військову службу як лікар у 36-у піхотному Орловському полку на Харківщині. Згодом служив у військових госпіталях Києва та Варшави, де очолював хіміобактеріологічні лабораторії. В цей час Омельченко приділяє велику увагу можливості лікування черевного тифу, сибірки та туберкульозу.
Його відряджають в 1896 році до Петербурзької військово-медичної академії, де він отримує докторський ступінь за дослідження явища сперматогенезу – зародження та розвитку чоловічих статевих клітин. Після чого Омельченко залишається в Петербурзі до 1918 року. В цей час він викладає у військово-медичній академії, а також служить у військовому госпіталі й завідує лабораторією при Єлизаветинському товаристві сестер милосердя.
Омельченко повертається в Київ у 1918 році. Тут він продовжує медичну практику у військовому госпіталі та стає активним учасником розбудови Українського наукового товариства – організації створеної Михайлом Грушевським для розвитку української науки.
У 1920 році, власним коштом, Омельченко обладнує перший в Україні – Мікробіологічний інститут, який у 1922 році подарував Українському науковому товариству. Одне з важливих проведених ним досліджень – це створення методики лікування спірильозу (гарячки, яка викликається укусом пацюків).
З 1921 року працював у організованому ним Біологічному інституті Всеукраїнської академії наук, а з 1922 року став ректором Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту, який став одним з фундаментів появи Української сільськогосподарської академії (нині – Національний університет біоресурсів та природокористування). Помер Федір Омельченко 1924 року.
❤12
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
Ігор Шамо народився в Києві в родині аптекаря Наума Шамо. Родина проживала на вулиці Борохова (нині – Шота Руставелі). З дитинства проявив талант до музики та малювання. Навчався в спеціалізованій музичній десятирічній школі імені Лисенка.
Після початку німецької агресії у 1941 році, потрапляє в евакуацію в Уфу. Там проходить прискорений курс навчання в Другому медичному училищі за фахом фельдшера, після чого добровольцем йде на фронт. Воював в артилерійській дивізії на Другому Українському фронті. Був поранений. Закінчив службу в 1945 році в Австрії в званні лейтенанта медичної служби. В Австрії одружився з Людмилою Большаковою, з якою прожив все життя. Серце майбутньої дружини підкорив грою на акордеоні.
У 1946 році повертається з дружиною до рідного міста та вступає до Київської консерваторії. Учень видатних українських композиторів Лева Ревуцького та Бориса Лятошинського. За рік Шамо став вперше батьком. Родина жила в невеликій кімнаті в гуртожитку. Щоб прогодувати родину, композитор виступав на весіллях та в ресторанах. Грав у джаз-бенді при будинку культури «Піщевик» на Подолі та був композитором самодіяльного театру заводу «Арсенал». На третьому курсі був прийнятий до Спілки композиторів України, що відкрило йому можливість роботи композитором.
Ігор Шамо був мультижанровим композитором: працював з естрадною, академічною, хоровою музикою. Він – автор трьох симфоній та фолкопери для хорового співу «Ятранські ігри». Також Ігор Шамо багато працював як композитор кіно. Зокрема він написав музику до ранніх фільмів Сергія Параджанова – «Андрієш» та «Квіти на камені», екранізації Віктором Івченко драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Був автором понад 300 пісень.
У 1962 році, на замовлення Міністерства культури радянської України, спільно з одним зі своїх постійних авторів – поетом Дмитром Луценком написали вітальний вальс «Як тебе не любити Києве мій!». Пісня довгий час була неофіційним гімном Києва поруч з «Київським вальсом» Платона Майбороди й Андрія Малишка. Вона була позивним київського радіо та заставкою для програм київського телебачення. Звучала в метро та послугувала натхненням для однойменної вистави Київського академічного драматичного театру імені Франка у 2012 році. Врешті у 2014 році Київрада затвердила «Як тебе не любити Києве мій» як офіційний гімн міста Києва.
Попри постійні пропозиції переїхати в Москву, Ігор Шамо залишався відданим киянином. Він обожнював проводити екскурсії Києвом для своїх друзів з інших міст. Окрім гімну Києва, у його творчості багато інших присвят Києву: «Рідний Київ», «Дніпровський вальс», «Тільки в Києві».
У 1980-х роках Ігор Шамо захворів на онкологію шлунку. Попри операцію та лікування, композитор помер у 1982 році. Похований на Байковому цвинтарі. В пам’ять про Ігоря Шамо в 2016 бульвар Давидова на київській Русанівці перейменовано в бульвар Ігоря Шамо. Також ім’я композитора носить дитяча музична школа в Солом’янському районі Києва.
Ігор Шамо народився в Києві в родині аптекаря Наума Шамо. Родина проживала на вулиці Борохова (нині – Шота Руставелі). З дитинства проявив талант до музики та малювання. Навчався в спеціалізованій музичній десятирічній школі імені Лисенка.
Після початку німецької агресії у 1941 році, потрапляє в евакуацію в Уфу. Там проходить прискорений курс навчання в Другому медичному училищі за фахом фельдшера, після чого добровольцем йде на фронт. Воював в артилерійській дивізії на Другому Українському фронті. Був поранений. Закінчив службу в 1945 році в Австрії в званні лейтенанта медичної служби. В Австрії одружився з Людмилою Большаковою, з якою прожив все життя. Серце майбутньої дружини підкорив грою на акордеоні.
У 1946 році повертається з дружиною до рідного міста та вступає до Київської консерваторії. Учень видатних українських композиторів Лева Ревуцького та Бориса Лятошинського. За рік Шамо став вперше батьком. Родина жила в невеликій кімнаті в гуртожитку. Щоб прогодувати родину, композитор виступав на весіллях та в ресторанах. Грав у джаз-бенді при будинку культури «Піщевик» на Подолі та був композитором самодіяльного театру заводу «Арсенал». На третьому курсі був прийнятий до Спілки композиторів України, що відкрило йому можливість роботи композитором.
Ігор Шамо був мультижанровим композитором: працював з естрадною, академічною, хоровою музикою. Він – автор трьох симфоній та фолкопери для хорового співу «Ятранські ігри». Також Ігор Шамо багато працював як композитор кіно. Зокрема він написав музику до ранніх фільмів Сергія Параджанова – «Андрієш» та «Квіти на камені», екранізації Віктором Івченко драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Був автором понад 300 пісень.
У 1962 році, на замовлення Міністерства культури радянської України, спільно з одним зі своїх постійних авторів – поетом Дмитром Луценком написали вітальний вальс «Як тебе не любити Києве мій!». Пісня довгий час була неофіційним гімном Києва поруч з «Київським вальсом» Платона Майбороди й Андрія Малишка. Вона була позивним київського радіо та заставкою для програм київського телебачення. Звучала в метро та послугувала натхненням для однойменної вистави Київського академічного драматичного театру імені Франка у 2012 році. Врешті у 2014 році Київрада затвердила «Як тебе не любити Києве мій» як офіційний гімн міста Києва.
Попри постійні пропозиції переїхати в Москву, Ігор Шамо залишався відданим киянином. Він обожнював проводити екскурсії Києвом для своїх друзів з інших міст. Окрім гімну Києва, у його творчості багато інших присвят Києву: «Рідний Київ», «Дніпровський вальс», «Тільки в Києві».
У 1980-х роках Ігор Шамо захворів на онкологію шлунку. Попри операцію та лікування, композитор помер у 1982 році. Похований на Байковому цвинтарі. В пам’ять про Ігоря Шамо в 2016 бульвар Давидова на київській Русанівці перейменовано в бульвар Ігоря Шамо. Також ім’я композитора носить дитяча музична школа в Солом’янському районі Києва.
❤18👍3
Ми об‘єдналися і досі тримаємо оборону.
24 лютого 2022 року весь світ чекав нашої поразки. Нас не бачили, не чули, не вірили в нас. Нам пророкували три дні. Але ми вистояли.
Ці фото – про нашу незламність. Про людей, які без страху йшли в бій: голіруч зупиняли танки, ставали в черги до військкоматів, готували коктейлі Молотова, групувались заради спільної мети – вистояти й перемогти. І це частина нашої спільної героїчної історії. Історії, яка тримає нас як націю на світовій карті.
Ми – сильніші, ніж самі думали. Ми – вільні. І тому нас не зламати. Пам‘ятаємо про це.
24 лютого 2022 року весь світ чекав нашої поразки. Нас не бачили, не чули, не вірили в нас. Нам пророкували три дні. Але ми вистояли.
Ці фото – про нашу незламність. Про людей, які без страху йшли в бій: голіруч зупиняли танки, ставали в черги до військкоматів, готували коктейлі Молотова, групувались заради спільної мети – вистояти й перемогти. І це частина нашої спільної героїчної історії. Історії, яка тримає нас як націю на світовій карті.
Ми – сильніші, ніж самі думали. Ми – вільні. І тому нас не зламати. Пам‘ятаємо про це.
❤31👍2👎2🔥1
#FightForUkraine
Український актор театру та кіно, що віддав 20 років свого життя сцені, народився 2 лютого 1979 року в місті Дніпро. Свій мистецький шлях Яків Ткаченко розпочав ще в 14 років, коли почав грати в одному з місцевих народних театрів.
Після закінчення школи він вступив до Дніпропетровського театрального коледжу, щоб вчитися на актора драми. Вже тоді Яків відзначився своїм вмінням легко поводитися на сцені й акторським талантом. Здобувши освіту, він отримує запрошення грати в Дніпровському академічному театрі драми та комедії, де працює до 2019 року.
Паралельно з цим, у 2003 році Яків Ткаченко починає свій шлях у кіно зі зйомок у фільмі «Дикий табун». Згодом він зіграв ролі в понад 10 фільмах та серіалах, особливо запам’ятавшись участю в фільми «Довбуш», де Яків зіграв опришка Івана Сабата.
В 2011 році Ткаченко вступає до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на режисуру драми. А з 2020 року починає грати в Дніпровському академічному українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка.
Хоч він не уявляв своє життя без сцени, акторська кар’єра відійшла на другий план у житті Якова з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році. В перші ж дні агресії він йде добровольцем до 128-ої бригади територіальної оборони.
В її складі Яків Ткаченко проходить бої під Вугледаром і двічі отримує поранення, після чого демобілізується та тимчасово повертається до акторства. Але він не зміг довго лишатися осторонь й у вересні 2024 року приймає рішення повернутися на фронт і вступає до лав 3-ї ОШБр.
14 грудня 2024 року стало відомо про смерть Якова на фронті, йому назавжди 45 років.
Український актор театру та кіно, що віддав 20 років свого життя сцені, народився 2 лютого 1979 року в місті Дніпро. Свій мистецький шлях Яків Ткаченко розпочав ще в 14 років, коли почав грати в одному з місцевих народних театрів.
Після закінчення школи він вступив до Дніпропетровського театрального коледжу, щоб вчитися на актора драми. Вже тоді Яків відзначився своїм вмінням легко поводитися на сцені й акторським талантом. Здобувши освіту, він отримує запрошення грати в Дніпровському академічному театрі драми та комедії, де працює до 2019 року.
Паралельно з цим, у 2003 році Яків Ткаченко починає свій шлях у кіно зі зйомок у фільмі «Дикий табун». Згодом він зіграв ролі в понад 10 фільмах та серіалах, особливо запам’ятавшись участю в фільми «Довбуш», де Яків зіграв опришка Івана Сабата.
В 2011 році Ткаченко вступає до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на режисуру драми. А з 2020 року починає грати в Дніпровському академічному українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка.
Хоч він не уявляв своє життя без сцени, акторська кар’єра відійшла на другий план у житті Якова з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році. В перші ж дні агресії він йде добровольцем до 128-ої бригади територіальної оборони.
В її складі Яків Ткаченко проходить бої під Вугледаром і двічі отримує поранення, після чого демобілізується та тимчасово повертається до акторства. Але він не зміг довго лишатися осторонь й у вересні 2024 року приймає рішення повернутися на фронт і вступає до лав 3-ї ОШБр.
14 грудня 2024 року стало відомо про смерть Якова на фронті, йому назавжди 45 років.
💔21❤3👍1