Київський метрополітен – не просто транспорт. Це місце, яке щодня приймає майже мільйон українців. Тому це дуже важлива локація для поширення ідей і сенсів, а від лютого 2022 року ще й постійне укриття для багатьох тисяч людей.
Сучасне київське метро – це символ міста, що вистояло й очистилось від совєцької та імперської політики.
Український інститут національної пам’яті спільно з Київським метрополітеном до дня народження метро розповідає, як воно змінюється разом з Україною, яку станцію найбільше перейменовували за її історію і скільки людей за ніч київська підземка приймає під час обстрілів. Гортайте карусель, щоб дізнатись більше.
Сучасне київське метро – це символ міста, що вистояло й очистилось від совєцької та імперської політики.
Український інститут національної пам’яті спільно з Київським метрополітеном до дня народження метро розповідає, як воно змінюється разом з Україною, яку станцію найбільше перейменовували за її історію і скільки людей за ніч київська підземка приймає під час обстрілів. Гортайте карусель, щоб дізнатись більше.
❤19👍4
«ХАРКІВ. ХРЕСТИ. ХМАРОЧОСИ». ВШАНОВУЄМО НЕПЕРЕСІЧНОГО ІСТОРИКА, КОЛЕГУ ТА ЗАХИСНИКА УКРАЇНИ
Едуард Зуб – непересічний історик і дослідник Харкова. Його авторські екскурсії містом, наукові статті, сценарії документальних фільмів та краєзнавчі нариси на основі архівним матеріалів у місцевих виданнях стали особливою формою збереження національної пам’яті про Харків як невід’ємну частину України.
З 2019 року Едуард Зуб став співробітником Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті, де продовжив свою роботу з темами пам’яті вже як публічний службовець.
З початком повномасштабного вторгнення він долучився до добровольчого підрозділу «Фрайкор» та брав участь в обороні рідного міста. Згодом служив кулеметником в складі 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Під час оборони Бахмуту Едуард Зуб зник безвісти. Цей статус залишається і досі.
Щоб відзначити внесок харизматичного історика й відданого колеги Український інститут національної пам’яті спільно з Видавець Олександр Савчук підготували книгу «Харків. Хрести. Хмарочоси», яка складається з 45 дослідницьких нарисів Едуарда Зуба, які він протягом 2018–2022 років опублікував у харківському виданні MediaPort.
Видання містить три розділи, які тематично охоплюють три важливі теми: «непарадне», буденне життя Харкова у 1920–30-ті років, розграбування та знищення більшовиками харківських церков і діяльність радянських репресивних органів у Харкові.
Упорядницею книги стала начальниця Другого міжрегіонального територіального відділу, харківська історикиня Марія Тахтаулова
Ознайомитись з електронною версією книги можна на сайті УІНП за посиланням.
Едуард Зуб – непересічний історик і дослідник Харкова. Його авторські екскурсії містом, наукові статті, сценарії документальних фільмів та краєзнавчі нариси на основі архівним матеріалів у місцевих виданнях стали особливою формою збереження національної пам’яті про Харків як невід’ємну частину України.
З 2019 року Едуард Зуб став співробітником Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті, де продовжив свою роботу з темами пам’яті вже як публічний службовець.
З початком повномасштабного вторгнення він долучився до добровольчого підрозділу «Фрайкор» та брав участь в обороні рідного міста. Згодом служив кулеметником в складі 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Під час оборони Бахмуту Едуард Зуб зник безвісти. Цей статус залишається і досі.
Щоб відзначити внесок харизматичного історика й відданого колеги Український інститут національної пам’яті спільно з Видавець Олександр Савчук підготували книгу «Харків. Хрести. Хмарочоси», яка складається з 45 дослідницьких нарисів Едуарда Зуба, які він протягом 2018–2022 років опублікував у харківському виданні MediaPort.
Видання містить три розділи, які тематично охоплюють три важливі теми: «непарадне», буденне життя Харкова у 1920–30-ті років, розграбування та знищення більшовиками харківських церков і діяльність радянських репресивних органів у Харкові.
Упорядницею книги стала начальниця Другого міжрегіонального територіального відділу, харківська історикиня Марія Тахтаулова
Ознайомитись з електронною версією книги можна на сайті УІНП за посиланням.
👍15💔7❤3
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
Його з дитинства оточував світ високої культури, музики, мистецтва, слова. Батько – письменник, перекладач, літературний критик, міністр народної освіти УНР в уряді Бориса Мартоса. Мама – акторка театру «Руська бесіда», учениця Марії Заньковецької. Дружина – відома піаністка. Брати і сестра теж усі отримали вищу освіту, стали науковцями, поетами, музикантами, журналістами. І все життя боротися за право бути собою.
120 років тому 12 листопада 1905 року народився Іван Крушельницький, талановитий письменник, перекладач, мистецтвознавець і графік, старший із синів Антіна Крушельницького. Трагедія цієї родини – яскравий приклад трагедії української інтелігенції в умовах бездержавності.
Він любив мистецтво в усіх його проявах і тонко його розумів. Юнацькі пріоритети сформувалися у Відні, де закінчив гімназію і вступив на філософський факультет Віденського університету. Потім перевівся до Карлового університету в Празі, під час навчання в якому як вільний слухач відвідував Академію мистецтв, театральну школу, підтримував тісні зв'язки з культурними осередками Європи. Знайомився з новими течіями у західноєвропейській літературі, театральному та образотворчому мистецтві, сам почав писати вірші, чудово малював, коли повернувся на Галичину, в Стрию викладав рисунок в приватній українській гімназії, там же організував театральну школу.
Українство стало для родини Крушельницьких великим даром – і важким хрестом. Польська влада, яка після завершення Української революції 1917-1921 років остаточно утвердилася на Галичині, докладала максимальних зусиль для асиміляції українців, знищення української ідентичності, так званої «пацифікації». У 1927 році Івану Левицькому за його популяризацію українства була висунута підозра в протиурядовій діяльності з позбавленням права викладати в гімназіях. А через два роки його заарештували за зберігання нелегальної літератури і ув'язнили у Львівській тюрмі Баторія.
В цей час на підрадянській Україні ширилася політика українізації: масово видавалися книжки, діяли літературні об’єднання, творив театр «Березіль» Леся Курбаса, розвивалося українське кіно. У 1930 році в Харкові у помпезно було відкрито Будинок «Слово», куди заселили всіх письменників. У 1932-му році Іван Крушельницький та його сестра Володимира приймають рішення переїхати в Харків, прийняти громадянство УРСР, якій вся родина щиро симпатизувала, і там жити і творити в ім’я України.
Івана Антіновича прийняли з відкритими обіймами, виділили квартиру в тому ж таки модернізованому і розпіареному будинку «Слово». Через два роки його прикладу послідували і батьки та молодші брати з родинами.
Це була фатальна помилка – на той час маховик сталінських репресій почав набирати обертів. У ніч з 5 на 6 листопада 1934 Івана Крушельницького разом з братом Тарасом заарештовує НКВД за звинуваченнями «у підготовці терористичних актів проти працівників радянської влади». 1 грудні в Києві Івана і Тараса Крушельницьких, разом з Григорієм Косинкою, Костем Буревієм, Олексою Влизьком, Дмитром Фальківським (усього – 28 імен) виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Василя Ульріха засудила до розстрілу. Невдовзі вирок було виконано.
У 1937 році радянська влада також розстріляла Антіна Крушельницького та трьох його дітей – доньку Володимиру та синів Остапа і Богдана.
За деякими даними, Івана Крушельницького таємно поховали в одній із братських могил на Лук'янівському цвинтарі, місце поховання не збереглося. 14 січня 1958 року був реабілітований.
Дізнатися більше про трагічну долю Івана Крушельницького і подивитися його рисунки можна на сайті УІНП в розділі «Історичний календар».
Його з дитинства оточував світ високої культури, музики, мистецтва, слова. Батько – письменник, перекладач, літературний критик, міністр народної освіти УНР в уряді Бориса Мартоса. Мама – акторка театру «Руська бесіда», учениця Марії Заньковецької. Дружина – відома піаністка. Брати і сестра теж усі отримали вищу освіту, стали науковцями, поетами, музикантами, журналістами. І все життя боротися за право бути собою.
120 років тому 12 листопада 1905 року народився Іван Крушельницький, талановитий письменник, перекладач, мистецтвознавець і графік, старший із синів Антіна Крушельницького. Трагедія цієї родини – яскравий приклад трагедії української інтелігенції в умовах бездержавності.
Він любив мистецтво в усіх його проявах і тонко його розумів. Юнацькі пріоритети сформувалися у Відні, де закінчив гімназію і вступив на філософський факультет Віденського університету. Потім перевівся до Карлового університету в Празі, під час навчання в якому як вільний слухач відвідував Академію мистецтв, театральну школу, підтримував тісні зв'язки з культурними осередками Європи. Знайомився з новими течіями у західноєвропейській літературі, театральному та образотворчому мистецтві, сам почав писати вірші, чудово малював, коли повернувся на Галичину, в Стрию викладав рисунок в приватній українській гімназії, там же організував театральну школу.
Українство стало для родини Крушельницьких великим даром – і важким хрестом. Польська влада, яка після завершення Української революції 1917-1921 років остаточно утвердилася на Галичині, докладала максимальних зусиль для асиміляції українців, знищення української ідентичності, так званої «пацифікації». У 1927 році Івану Левицькому за його популяризацію українства була висунута підозра в протиурядовій діяльності з позбавленням права викладати в гімназіях. А через два роки його заарештували за зберігання нелегальної літератури і ув'язнили у Львівській тюрмі Баторія.
В цей час на підрадянській Україні ширилася політика українізації: масово видавалися книжки, діяли літературні об’єднання, творив театр «Березіль» Леся Курбаса, розвивалося українське кіно. У 1930 році в Харкові у помпезно було відкрито Будинок «Слово», куди заселили всіх письменників. У 1932-му році Іван Крушельницький та його сестра Володимира приймають рішення переїхати в Харків, прийняти громадянство УРСР, якій вся родина щиро симпатизувала, і там жити і творити в ім’я України.
Івана Антіновича прийняли з відкритими обіймами, виділили квартиру в тому ж таки модернізованому і розпіареному будинку «Слово». Через два роки його прикладу послідували і батьки та молодші брати з родинами.
Це була фатальна помилка – на той час маховик сталінських репресій почав набирати обертів. У ніч з 5 на 6 листопада 1934 Івана Крушельницького разом з братом Тарасом заарештовує НКВД за звинуваченнями «у підготовці терористичних актів проти працівників радянської влади». 1 грудні в Києві Івана і Тараса Крушельницьких, разом з Григорієм Косинкою, Костем Буревієм, Олексою Влизьком, Дмитром Фальківським (усього – 28 імен) виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Василя Ульріха засудила до розстрілу. Невдовзі вирок було виконано.
У 1937 році радянська влада також розстріляла Антіна Крушельницького та трьох його дітей – доньку Володимиру та синів Остапа і Богдана.
За деякими даними, Івана Крушельницького таємно поховали в одній із братських могил на Лук'янівському цвинтарі, місце поховання не збереглося. 14 січня 1958 року був реабілітований.
Дізнатися більше про трагічну долю Івана Крушельницького і подивитися його рисунки можна на сайті УІНП в розділі «Історичний календар».
💔20
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
13 листопада 1708 року, за наказом Петра І, московські війська під командуванням Олександра Меншикова захопили й знищили гетьманську столицю Батурин разом з цивільним населенням міста. Ця трагедія стала реакцією на звістку про перехід гетьмана Івана Мазепи й козацької старшини на бік шведського короля Карла ХІІ – ворога московитів у Північній війні, що тривала з 1700 року.
Петро І сприйняв це як смертельну зраду. Його наказ був однозначним – знищити Батурин і показати всій Україні, що чекає на тих, хто наважиться кинути виклик Москві. Російське військо у складі 20 тисяч драгунів і 5 тисяч піхоти під проводом Меншикова рушило до гетьманської столиці.
Батурин був однією з найукріпленіших фортець України того часу. Його оточували земляні вали, рови та дубові палісади, а в самому місті було 40 гармат. Гетьманську столицю захищав сердюцький полк – особиста охорона Мазепи – та понад 7 тисяч козаків, на складах було достатньо пороху й провіанту.
Очолили оборону Батурина наказний гетьман Дмитро Чечель та генеральний гарматний осавул Фрідріх Кенігсек. На пропозицію московитів скласти зброю козаки відповіли, що радше загинуть, ніж віддадуть столицю. Перші штурми показали, що Батурин так просто не взяти. Місто мало всі шанси вистояти і дочекатися приходу Мазепи зі шведами, але все обернулося інакше.
Основною причиною трагедії в історіографії вважається зрада наказного полковника Прилуцького полку Івана Носа, який виступав за капітуляцію перед московитами, а тому був заарештований до майбутнього суду, але через свою людину, козака Соломаху, виказав таємний хід у фортецю агресорам.
Однак чернігівський історик, мазепознавець Сергій Павленко на підставі аналізу величезної кількості документів припустив, що падіння гетьманської столиці могло мати іншу причину.
За його версією, командування московського гарнізону, який із Батурина українці виманили у тому ж 1708 році, добре знало, де розташовані вилазки та потаємні ходи Батуринської фортеці. І саме московські командири, які приєдналися до Меншикова, підказали йому цей шлях. Під покровом ночі 13 листопада російські війська пробралися за мури міста і почали різанина, яка тривала два дні.
Меншиков наказав не залишати в живих нікого, ні жінок, ні дітей. Їх убивали шаблями, кололи багнетами, заганяли в будинки й церкви і палили живцем. Пожежа, яка охопила місто, знищила палац гетьмана, церкви, унікальну книгозбірню та колекцію зброї.
Найстрашніша смерть чекала на захисників фортеці – живих четвертували, колесували, садили на палю, вигадували інші катування. Тіла вбитих розіп’яли на хрестах і на плотах пустили річкою Сейм, щоб застерегти інших від підтримки Мазепи. Дмитра Чечеля привезли до Глухова і колесували перед Петром І.
За даними Сергія Павленка, жертвами Батуринської різанини стали 5–7 тисяч цивільних і 6–7,2 тисяч військовиків, разом 11–14 тисяч батуринців, сердюків і козаків.
В російській історіографії батуринська трагедія досі подається як справедлива помста за «зраду» гетьмана Мазепи. Події ж сучасної російсько-української війни підтверджують, що надмірна жорстокість є не винятком, а звичною поведінкою російських агресорів, і цей почерк не змінюється століттями.
Докладніше про причини і наслідки батуринської трагедії читайте в нашій рубриці «Історичний календар».
13 листопада 1708 року, за наказом Петра І, московські війська під командуванням Олександра Меншикова захопили й знищили гетьманську столицю Батурин разом з цивільним населенням міста. Ця трагедія стала реакцією на звістку про перехід гетьмана Івана Мазепи й козацької старшини на бік шведського короля Карла ХІІ – ворога московитів у Північній війні, що тривала з 1700 року.
Петро І сприйняв це як смертельну зраду. Його наказ був однозначним – знищити Батурин і показати всій Україні, що чекає на тих, хто наважиться кинути виклик Москві. Російське військо у складі 20 тисяч драгунів і 5 тисяч піхоти під проводом Меншикова рушило до гетьманської столиці.
Батурин був однією з найукріпленіших фортець України того часу. Його оточували земляні вали, рови та дубові палісади, а в самому місті було 40 гармат. Гетьманську столицю захищав сердюцький полк – особиста охорона Мазепи – та понад 7 тисяч козаків, на складах було достатньо пороху й провіанту.
Очолили оборону Батурина наказний гетьман Дмитро Чечель та генеральний гарматний осавул Фрідріх Кенігсек. На пропозицію московитів скласти зброю козаки відповіли, що радше загинуть, ніж віддадуть столицю. Перші штурми показали, що Батурин так просто не взяти. Місто мало всі шанси вистояти і дочекатися приходу Мазепи зі шведами, але все обернулося інакше.
Основною причиною трагедії в історіографії вважається зрада наказного полковника Прилуцького полку Івана Носа, який виступав за капітуляцію перед московитами, а тому був заарештований до майбутнього суду, але через свою людину, козака Соломаху, виказав таємний хід у фортецю агресорам.
Однак чернігівський історик, мазепознавець Сергій Павленко на підставі аналізу величезної кількості документів припустив, що падіння гетьманської столиці могло мати іншу причину.
За його версією, командування московського гарнізону, який із Батурина українці виманили у тому ж 1708 році, добре знало, де розташовані вилазки та потаємні ходи Батуринської фортеці. І саме московські командири, які приєдналися до Меншикова, підказали йому цей шлях. Під покровом ночі 13 листопада російські війська пробралися за мури міста і почали різанина, яка тривала два дні.
Меншиков наказав не залишати в живих нікого, ні жінок, ні дітей. Їх убивали шаблями, кололи багнетами, заганяли в будинки й церкви і палили живцем. Пожежа, яка охопила місто, знищила палац гетьмана, церкви, унікальну книгозбірню та колекцію зброї.
Найстрашніша смерть чекала на захисників фортеці – живих четвертували, колесували, садили на палю, вигадували інші катування. Тіла вбитих розіп’яли на хрестах і на плотах пустили річкою Сейм, щоб застерегти інших від підтримки Мазепи. Дмитра Чечеля привезли до Глухова і колесували перед Петром І.
За даними Сергія Павленка, жертвами Батуринської різанини стали 5–7 тисяч цивільних і 6–7,2 тисяч військовиків, разом 11–14 тисяч батуринців, сердюків і козаків.
В російській історіографії батуринська трагедія досі подається як справедлива помста за «зраду» гетьмана Мазепи. Події ж сучасної російсько-української війни підтверджують, що надмірна жорстокість є не винятком, а звичною поведінкою російських агресорів, і цей почерк не змінюється століттями.
Докладніше про причини і наслідки батуринської трагедії читайте в нашій рубриці «Історичний календар».
💔20❤4
ХУДОЖНИЦЯ, ЯКА ЗМУШУВАЛА КОЛІР РУХАТИСЬ
14 листопада 140 років з дня народження Соні Делоне – українська художниця єврейського походження. Вона змінила розуміння кольору в образотворчому мистецтві й дала новий подих світовій моді та декору.
Соню Делоне світ знає, як французьку мисткиню, однак родом вона була з українського Півдня, а в своїх мемуарах неодноразово згадує, що її розуміння кольору сформувалось під впливом української традиційної культури.
14 листопада 140 років з дня народження Соні Делоне – українська художниця єврейського походження. Вона змінила розуміння кольору в образотворчому мистецтві й дала новий подих світовій моді та декору.
Соню Делоне світ знає, як французьку мисткиню, однак родом вона була з українського Півдня, а в своїх мемуарах неодноразово згадує, що її розуміння кольору сформувалось під впливом української традиційної культури.
❤24👍2