ПОЕТ, ЩО ОБРАВ УКРАЇНСЬКУ
21 вересня минає 80 років з дня народження українського поета-шістдесятника Леоніда Кисельова.
Леонід Кисельов народився у Києві. Батько - дитячий письменник та редактор Володимир Кисельов. Родина була російськомовна та антирадянська.
Кисельови жили у Києві на вулиці Червоноармійській (нині Велика Васильківська). Їх квартира була місцем збору київської інтелігенції. Серед кращих друзів Володимира Кисельова були режисер Гелій Снєгірьов та письменник Віктор Некрасов. Саме в такому оточенні ріс майбутній поет Льоня Кисельов.
Вірші Кисельов почав писати з 13 років. Його поетичний дебют відбувся, коли Кисельову було 16. Добірка віршів з підписом «Леонід Кисельов. Учень 10 класу школи №37, місто Київ» були опубліковані у головному в СРСР літературному журналі - «Новый мир». Головний редактор, поет Олександр Твардовський, отримав ці вірші через посередництво Віктора Некрасова. Отримати дебют у «Новом мире» та ще й для поета-школяра — це була непересічна подія. Однак закінчилася вона скандалом. Серед опублікованих поезій був, зокрема, вірш «Цари», в якому Леонід Кисельов надихався Тарасом Шевченком та критикував російського імператора Петра І. Це обурило московську інтелігенцію, а російський академік Дмитро Благой навіть написав рецензію «Чему учат советских школьников в Киевской школе №37?!». Після цього Кисельова у всесоюзних виданнях не публікували.
Після школи Кисельов вчився на перекладача з англійської мови в Київському університеті імені Тараса Шевченка. Він був людиною широкої ерудиції: читав книги з кібернетики, перекладав англійську класику, розумівся на американському джазі, обожнював грати у футбол та цікавився кінематографом.
Серед друзів поета були українські шістдесятники: Іван Драч, Юрій Щербак, Микола Вінграновський. Василь Стус високо цінував таланти Кисельова: «Серед молодших сучасників найбільше ціную Василя Голобородька. Потім – Вінграновського і, звичайно, Леоніда Кисельова». Водночас поет на відміну від більшості свого оточення був російськомовним автором.
Ще у 1962 році Леоніду Кисельову поставили страшний діагноз - лейкемія. Юного поета, якого вважали «новим Лермонтовим» рятували на найвищому рівні. Однак навіть ліки, привезені з Парижу, не допомогли - Леонід Кисельов помер в 1968 році, йому було 22 роки.
За два роки до смерті, російськомовний поет почав писати та говорити українською мовою. Причому сам собі він пояснити цей перехід не міг, зазначаючи, що просто відчуває в собі потребу говорити та писати українською.
Пам’ять про Леоніда Кисельова збереглася. Вийшли посмертні видання його творів, а в 2013-2014 роках видавництво «Ярославів Вал» опублікувало двотомник «Над київськими зошитами. Над киевскими тетрадями» (вірші, проза, переклади, нотатки, листи, фото), присвячений життю та творчості поета.
21 вересня минає 80 років з дня народження українського поета-шістдесятника Леоніда Кисельова.
Леонід Кисельов народився у Києві. Батько - дитячий письменник та редактор Володимир Кисельов. Родина була російськомовна та антирадянська.
Кисельови жили у Києві на вулиці Червоноармійській (нині Велика Васильківська). Їх квартира була місцем збору київської інтелігенції. Серед кращих друзів Володимира Кисельова були режисер Гелій Снєгірьов та письменник Віктор Некрасов. Саме в такому оточенні ріс майбутній поет Льоня Кисельов.
Вірші Кисельов почав писати з 13 років. Його поетичний дебют відбувся, коли Кисельову було 16. Добірка віршів з підписом «Леонід Кисельов. Учень 10 класу школи №37, місто Київ» були опубліковані у головному в СРСР літературному журналі - «Новый мир». Головний редактор, поет Олександр Твардовський, отримав ці вірші через посередництво Віктора Некрасова. Отримати дебют у «Новом мире» та ще й для поета-школяра — це була непересічна подія. Однак закінчилася вона скандалом. Серед опублікованих поезій був, зокрема, вірш «Цари», в якому Леонід Кисельов надихався Тарасом Шевченком та критикував російського імператора Петра І. Це обурило московську інтелігенцію, а російський академік Дмитро Благой навіть написав рецензію «Чему учат советских школьников в Киевской школе №37?!». Після цього Кисельова у всесоюзних виданнях не публікували.
Після школи Кисельов вчився на перекладача з англійської мови в Київському університеті імені Тараса Шевченка. Він був людиною широкої ерудиції: читав книги з кібернетики, перекладав англійську класику, розумівся на американському джазі, обожнював грати у футбол та цікавився кінематографом.
Серед друзів поета були українські шістдесятники: Іван Драч, Юрій Щербак, Микола Вінграновський. Василь Стус високо цінував таланти Кисельова: «Серед молодших сучасників найбільше ціную Василя Голобородька. Потім – Вінграновського і, звичайно, Леоніда Кисельова». Водночас поет на відміну від більшості свого оточення був російськомовним автором.
Ще у 1962 році Леоніду Кисельову поставили страшний діагноз - лейкемія. Юного поета, якого вважали «новим Лермонтовим» рятували на найвищому рівні. Однак навіть ліки, привезені з Парижу, не допомогли - Леонід Кисельов помер в 1968 році, йому було 22 роки.
За два роки до смерті, російськомовний поет почав писати та говорити українською мовою. Причому сам собі він пояснити цей перехід не міг, зазначаючи, що просто відчуває в собі потребу говорити та писати українською.
Пам’ять про Леоніда Кисельова збереглася. Вийшли посмертні видання його творів, а в 2013-2014 роках видавництво «Ярославів Вал» опублікувало двотомник «Над київськими зошитами. Над киевскими тетрадями» (вірші, проза, переклади, нотатки, листи, фото), присвячений життю та творчості поета.
❤7💔6
Пам'яті Героя України Вячеслава Сіндія
Сьогодні йому б виповнилося 30 років
Вячеслав народився 22 вересня 1996 року в Харкові. Отримав інженерну освіту в Харківському національному університеті Повітряних Сил України імені Івана Кожедуба.
Службу бортовим авіаційним техніком розпочав у у 12-й окремій бригаді армійської авіації імені генерал-хорунжого Віктора Павленка в Новому Калинові на Львівщині.
Повномасштабне вторгнення зустрів в Запоріжжі, де був у робочому відрядженні на підприємстві "МоторСіч". З перших тижнів брав участь в низці бойових операцій по всій території фронту від Київщини до Миколаївщини: виводив авіатехніку з-під ударів, транспортував військових та різні вантажі, завдав ударів по ворожим колонам та позиціям.
5 квітня 2022 року о 02:39 Вячеслав Сіндій разом із командиром екіпажу Борисом Горошком та штурманом Богданом Чичурою вилетіли на Мі-8 у напрямку «Азовсталі». Загинув внаслідок збиття гелікоптера росіянами над територією окупованої Донеччини, при поверненні з оточеного Маріуполя.
У травні 2023 року останки В'ячеслава Сіндія офіційно перепоховали у Харкові. Посмертно присвоєно звання Героя України.
Честь і шана Герою!
Фото: Платформа пам’яті «Меморіал», Адміністрація Салтівського району Харківської міської ради
За матеріалами: Платформа пам’яті «Меморіал»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Сьогодні йому б виповнилося 30 років
Вячеслав народився 22 вересня 1996 року в Харкові. Отримав інженерну освіту в Харківському національному університеті Повітряних Сил України імені Івана Кожедуба.
Службу бортовим авіаційним техніком розпочав у у 12-й окремій бригаді армійської авіації імені генерал-хорунжого Віктора Павленка в Новому Калинові на Львівщині.
Повномасштабне вторгнення зустрів в Запоріжжі, де був у робочому відрядженні на підприємстві "МоторСіч". З перших тижнів брав участь в низці бойових операцій по всій території фронту від Київщини до Миколаївщини: виводив авіатехніку з-під ударів, транспортував військових та різні вантажі, завдав ударів по ворожим колонам та позиціям.
5 квітня 2022 року о 02:39 Вячеслав Сіндій разом із командиром екіпажу Борисом Горошком та штурманом Богданом Чичурою вилетіли на Мі-8 у напрямку «Азовсталі». Загинув внаслідок збиття гелікоптера росіянами над територією окупованої Донеччини, при поверненні з оточеного Маріуполя.
У травні 2023 року останки В'ячеслава Сіндія офіційно перепоховали у Харкові. Посмертно присвоєно звання Героя України.
Честь і шана Герою!
Фото: Платформа пам’яті «Меморіал», Адміністрація Салтівського району Харківської міської ради
За матеріалами: Платформа пам’яті «Меморіал»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔19😢3
Пам’яті солдата Андрія Корпана (позивний «Борода»)
Ціною власного життя врятував побратимів
Андрій народився 10 грудня 1995 року в Гощі на Рівненщині. Після школи спершу навчався в технічному коледжі, а згодом в Національному університеті одного господарства та природокористування.
Здобувши освіту, працював в готельному секторі, а згодом у харчовій промисловості.
У 2024 році долучився до Сил оборони України. Служив снайпером в 58-й окремій механізованій бригаді імені Івана Виговського. Воював на Донеччині та Харківщині.
Загинув 14 вересня 2025 року. Похований в рідному селі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна шана і слава Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Василь Корпан
За матеріалами: Гощанська селищна рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Ціною власного життя врятував побратимів
Андрій народився 10 грудня 1995 року в Гощі на Рівненщині. Після школи спершу навчався в технічному коледжі, а згодом в Національному університеті одного господарства та природокористування.
Здобувши освіту, працював в готельному секторі, а згодом у харчовій промисловості.
У 2024 році долучився до Сил оборони України. Служив снайпером в 58-й окремій механізованій бригаді імені Івана Виговського. Воював на Донеччині та Харківщині.
Загинув 14 вересня 2025 року. Похований в рідному селі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна шана і слава Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Василь Корпан
За матеріалами: Гощанська селищна рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔20😢2
140 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА ЗАЙЦЕВА
Павло Зайцев народився 23 вересня 1886 року в місті Суми, де у 1904 році закінчив гімназію, після чого вступив до Петербурзького університету, який закінчив у 1913 році. Викладав російську, польську, латинську та давньогрецьку мови у навчальних закладах. Його наукові інтереси поступово зосереджувалися на українській літературі, історії літератури та українській культурі.
Ще в молоді роки він зацікавився українським національним і культурним рухом.
У 1905 році став членом Революційної української партії, а згодом - Товариства українських поступовців, однієї з провідних українських громадсько-політичних організацій початку XX століття.
Після початку Української революції 1917-1921 років Зайцев активно долучився до українського державного будівництва. Він увійшов до Центрального комітету Української партії соціалістів-федералістів, а в 1918 році обіймав посаду директора Департаменту загальних справ Міністерства освіти Української Народної Республіки.
У 1918-1919 роках редагував журнал «Наше минуле», присвячений питанням історії та культури України. У 1919 році під його редакцією вийшла перша книга «Записок історично-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук».
У 1919 році Павло Зайцев виїхав в еміграцію. Його подальша діяльність була тісно пов'язана з українською політичною еміграцією, наукою та освітою. Він був членом Ради Української Народної Республіки в Тарнові (нині Тарнув, Польща), працював секретарем дипломатичної місії УНР.
Значну частину свого життя Зайцев присвятив науковій та викладацькій роботі у Польщі. Він працював в Українському науковому інституті у Варшаві, а в 1921-1939 роках викладав українську мову та історію української мови у Варшавському університеті.
Особливе місце у роботі Зайцева стало шевченкознавство, з 1931 року він очолював Комісію шевченкознавства при філологічній секції Наукового товариства імені Шевченка. Одним із його найважливіших науково-видавничих проєктів була підготовка повного зібрання творів Тараса Шевченка. За редакцією Зайцева Український науковий інститут у Варшаві протягом 1934-1939 років видав 13 із 16 запланованих томів. Найбільшим внеском Зайцева у шевченкіану стала його праця «Життя Тараса Шевченка», над якою він працював багато років, а матеріали збирав усе своє творче життя. Також, він був автором численних праць з історії української літератури та історії суспільно-політичної думки XIX століття.
Після Другої світової війни Зайцев продовжив наукову діяльність у Західній Європі. З 1948 року він очолював Інститут шевченкознавства Української вільної академії наук, а в 1963 році став деканом філософського факультету Українського вільного університету в Мюнхені. Того ж року увійшов до Ради Українського національно-демократичного союзу.
Помер Павло Зайцев 2 вересня 1965 року в Мюнхені. Його наукова спадщина стала важливою частиною української науки XX століття.
Павло Зайцев народився 23 вересня 1886 року в місті Суми, де у 1904 році закінчив гімназію, після чого вступив до Петербурзького університету, який закінчив у 1913 році. Викладав російську, польську, латинську та давньогрецьку мови у навчальних закладах. Його наукові інтереси поступово зосереджувалися на українській літературі, історії літератури та українській культурі.
Ще в молоді роки він зацікавився українським національним і культурним рухом.
У 1905 році став членом Революційної української партії, а згодом - Товариства українських поступовців, однієї з провідних українських громадсько-політичних організацій початку XX століття.
Після початку Української революції 1917-1921 років Зайцев активно долучився до українського державного будівництва. Він увійшов до Центрального комітету Української партії соціалістів-федералістів, а в 1918 році обіймав посаду директора Департаменту загальних справ Міністерства освіти Української Народної Республіки.
У 1918-1919 роках редагував журнал «Наше минуле», присвячений питанням історії та культури України. У 1919 році під його редакцією вийшла перша книга «Записок історично-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук».
У 1919 році Павло Зайцев виїхав в еміграцію. Його подальша діяльність була тісно пов'язана з українською політичною еміграцією, наукою та освітою. Він був членом Ради Української Народної Республіки в Тарнові (нині Тарнув, Польща), працював секретарем дипломатичної місії УНР.
Значну частину свого життя Зайцев присвятив науковій та викладацькій роботі у Польщі. Він працював в Українському науковому інституті у Варшаві, а в 1921-1939 роках викладав українську мову та історію української мови у Варшавському університеті.
Особливе місце у роботі Зайцева стало шевченкознавство, з 1931 року він очолював Комісію шевченкознавства при філологічній секції Наукового товариства імені Шевченка. Одним із його найважливіших науково-видавничих проєктів була підготовка повного зібрання творів Тараса Шевченка. За редакцією Зайцева Український науковий інститут у Варшаві протягом 1934-1939 років видав 13 із 16 запланованих томів. Найбільшим внеском Зайцева у шевченкіану стала його праця «Життя Тараса Шевченка», над якою він працював багато років, а матеріали збирав усе своє творче життя. Також, він був автором численних праць з історії української літератури та історії суспільно-політичної думки XIX століття.
Після Другої світової війни Зайцев продовжив наукову діяльність у Західній Європі. З 1948 року він очолював Інститут шевченкознавства Української вільної академії наук, а в 1963 році став деканом філософського факультету Українського вільного університету в Мюнхені. Того ж року увійшов до Ради Українського національно-демократичного союзу.
Помер Павло Зайцев 2 вересня 1965 року в Мюнхені. Його наукова спадщина стала важливою частиною української науки XX століття.
❤12👍3
Пам’яті сержанта Сергія Бичкова
Освоїв РЕБ, щоб приземляти ворожі дрони
Сергій народився 25 січня 1975 року у селі Три Копці Рівненської області. У мирний час працював на сезонних роботах. Любив спорт, городництво, тварин.
В Силах оборони - з осені 2023 року. Служив в зенітному взводі 3-ї окремої важкої механізованої Залізної бригади.
Останній бій сержант Бичков з п'ятьма побратимами прийняв 6 грудня 2024 року під селом Райгородка на Луганщині. Тоді шестеро українців билися проти трьох десятків росіян.
Похований в селі Антонівка на Рівненщині.
Вічна пам'ять та слава!
Ігор Романенко
Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
За матеріалами: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Освоїв РЕБ, щоб приземляти ворожі дрони
Сергій народився 25 січня 1975 року у селі Три Копці Рівненської області. У мирний час працював на сезонних роботах. Любив спорт, городництво, тварин.
В Силах оборони - з осені 2023 року. Служив в зенітному взводі 3-ї окремої важкої механізованої Залізної бригади.
Останній бій сержант Бичков з п'ятьма побратимами прийняв 6 грудня 2024 року під селом Райгородка на Луганщині. Тоді шестеро українців билися проти трьох десятків росіян.
Похований в селі Антонівка на Рівненщині.
Вічна пам'ять та слава!
Ігор Романенко
Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
За матеріалами: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔17😢5
Міжрелігійний молитовний захід в памʼять жертв Бабиного Яру
29 вересня 2026 року о 17:00 на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» поряд із пам'ятником «Менора» відбудеться міжрелігійний молитовний захід з участю глав церков, духовних лідерів юдейських громад, представників органів влади та громадськості.
Запрошуємо долучитися до поминального вшанування пам’яті жертв масових розстрілів, скоєних нацистами під час окупації Києва у роки Другої світової війни. Це буде час тиші, скорботи й пам’яті – учасники заходу вшанують загиблих хвилиною мовчання, запалять лампадки як символ незгасної пам’яті та покладуть до пам’ятника «Менора» символічні камінці за єврейською традицією: кожен камінь, залишений біля меморіалу, є знаком поваги, присутності та пам’яті про кожного з них.
Захід організовано Українським інститутом національної пам’яті у співпраці з Державною службою України з етнополітики та свободи совісті та Національним історико-меморіальним заповідником «Бабин Яр» до 85-тих роковини від початку масових розстрілів, здійснених гітлерівцями у Бабиному Яру 29-30 вересня 1941 року.
29 вересня 2026 року о 17:00 на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» поряд із пам'ятником «Менора» відбудеться міжрелігійний молитовний захід з участю глав церков, духовних лідерів юдейських громад, представників органів влади та громадськості.
Запрошуємо долучитися до поминального вшанування пам’яті жертв масових розстрілів, скоєних нацистами під час окупації Києва у роки Другої світової війни. Це буде час тиші, скорботи й пам’яті – учасники заходу вшанують загиблих хвилиною мовчання, запалять лампадки як символ незгасної пам’яті та покладуть до пам’ятника «Менора» символічні камінці за єврейською традицією: кожен камінь, залишений біля меморіалу, є знаком поваги, присутності та пам’яті про кожного з них.
Захід організовано Українським інститутом національної пам’яті у співпраці з Державною службою України з етнополітики та свободи совісті та Національним історико-меморіальним заповідником «Бабин Яр» до 85-тих роковини від початку масових розстрілів, здійснених гітлерівцями у Бабиному Яру 29-30 вересня 1941 року.
💔10❤9👎1
Пам’яті актора-лялькаря Євгена Невинського (позивний «Карабас»)
Ляльковий театр був сенсом його життя
Євген народився 27 травня 1973 року в Києві. З дитинства займався ляльковим театром в студії "Барвінок".
Згодом навчався в Харківському національному університеті мистецтв імені Івана Котляревського. З 1994 року працював в Театрі ляльок на лівому березі Дніпра.
Євген був унікальним фахівцем, який окрім акторської майстерності також був конструктором театральних ляльок. Він створював персонажів для більшості київських лялькових театрів: Київського муніципального академічного театру та Київського академічного театру ляльок, а також для навчальних театрів Київської муніципальної академії естрадно-циркових мистецтв та Київського національного університету театру, кіно та телебаченні імені Івана Карпенка-Карого. Певний час викладав технології створення театральних ляльок.
З початку повномасштабного вторгнення РФ долучився до Сил оборони України. Служив у званні молодшого сержанта на посаді командира бойової машини в 118-й окремій механізованій бригаді.
Загинув 27 липня 2023 року в бою біля села Роботине Запорізької області.
Похований в Києві, на Алеї Слави Лісового цвинтаря. Посмертно кавалер ордена "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Фото: Данило Павлов, Київ Вечірній
За матеріалами: Локальна історія, Платформа пам’яті Меморіал
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Ляльковий театр був сенсом його життя
Євген народився 27 травня 1973 року в Києві. З дитинства займався ляльковим театром в студії "Барвінок".
Згодом навчався в Харківському національному університеті мистецтв імені Івана Котляревського. З 1994 року працював в Театрі ляльок на лівому березі Дніпра.
Євген був унікальним фахівцем, який окрім акторської майстерності також був конструктором театральних ляльок. Він створював персонажів для більшості київських лялькових театрів: Київського муніципального академічного театру та Київського академічного театру ляльок, а також для навчальних театрів Київської муніципальної академії естрадно-циркових мистецтв та Київського національного університету театру, кіно та телебаченні імені Івана Карпенка-Карого. Певний час викладав технології створення театральних ляльок.
З початку повномасштабного вторгнення РФ долучився до Сил оборони України. Служив у званні молодшого сержанта на посаді командира бойової машини в 118-й окремій механізованій бригаді.
Загинув 27 липня 2023 року в бою біля села Роботине Запорізької області.
Похований в Києві, на Алеї Слави Лісового цвинтаря. Посмертно кавалер ордена "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Фото: Данило Павлов, Київ Вечірній
За матеріалами: Локальна історія, Платформа пам’яті Меморіал
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔14😢6
⭐️ Відкриття виставки «Грушевський – знаний і незнаний»
🤓 29 вересня минає 160 років від дня народження українського історика і державного діяча, одного з творців української незалежності початку ХХ століття, першого Голови Української Центральної Ради Михайла Сергійовича Грушевського.
💪 До цієї дати Український інститут національної пам’яті разом з Історико-меморіальним музеєм Михайла Грушевського презентує вуличну виставку «Грушевський – знаний і незнаний».
🕖 Коли: 30 вересня о 16:00
📍Де: вул. Хрещатик, 22, виставкові площини Інституту національної пам’яті
💬Автори виставки прагнули показати невідомі або маловідомі факти з життя політика, розкрити його як людину, з власними вподобаннями, звичками та смаками, показати його оточення, знакові місця і улюблені речі. Виставка розповідає не лише про політичний заповіт чи національний гранд-наратив у творах Михайла Грушевського, але і про його кумирів у літературі, про романтичні почуття та любов до єдиної доньки, про країни, які відвідав учений, і його враження від Києва, і навіть – про бороду, про яку він сам у буремному 1918-му сказав так: «Мою бороду знає вся Україна. Я краще розлучуся з життям, ніж із нею».
🤝До участі у відкритті запрошені :
▪️Микита Потураєв – Голова Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики
▪️Олександр Алфьоров – Голова Українського інституту національної пам’яті
▪️Вікторія Муха – Генеральний директор Музею історії міста Києва
▪️Ганна Кандаурова — завідувач Історико-меморіального музею Михайла Грушевського
▪️Світлана Панькова — провідний науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського, кандидат історичних наук
▪️Олександр Кучерук – завідувач сектору «Музей Української Революції 1917-1921» Національного музею історії України
▪️Ігор Гирич — завідувач відділу джерелознавства нової історії України Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України
❗️В разі оголошення повітряної тривоги найближче укриття - метро «Майдан Незалежності»
☎️Контакти для запитів медіа: +380683280792
🤓 29 вересня минає 160 років від дня народження українського історика і державного діяча, одного з творців української незалежності початку ХХ століття, першого Голови Української Центральної Ради Михайла Сергійовича Грушевського.
💪 До цієї дати Український інститут національної пам’яті разом з Історико-меморіальним музеєм Михайла Грушевського презентує вуличну виставку «Грушевський – знаний і незнаний».
🕖 Коли: 30 вересня о 16:00
📍Де: вул. Хрещатик, 22, виставкові площини Інституту національної пам’яті
💬Автори виставки прагнули показати невідомі або маловідомі факти з життя політика, розкрити його як людину, з власними вподобаннями, звичками та смаками, показати його оточення, знакові місця і улюблені речі. Виставка розповідає не лише про політичний заповіт чи національний гранд-наратив у творах Михайла Грушевського, але і про його кумирів у літературі, про романтичні почуття та любов до єдиної доньки, про країни, які відвідав учений, і його враження від Києва, і навіть – про бороду, про яку він сам у буремному 1918-му сказав так: «Мою бороду знає вся Україна. Я краще розлучуся з життям, ніж із нею».
🤝До участі у відкритті запрошені :
▪️Микита Потураєв – Голова Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики
▪️Олександр Алфьоров – Голова Українського інституту національної пам’яті
▪️Вікторія Муха – Генеральний директор Музею історії міста Києва
▪️Ганна Кандаурова — завідувач Історико-меморіального музею Михайла Грушевського
▪️Світлана Панькова — провідний науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського, кандидат історичних наук
▪️Олександр Кучерук – завідувач сектору «Музей Української Революції 1917-1921» Національного музею історії України
▪️Ігор Гирич — завідувач відділу джерелознавства нової історії України Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України
❗️В разі оголошення повітряної тривоги найближче укриття - метро «Майдан Незалежності»
☎️Контакти для запитів медіа: +380683280792
❤12
Пам’яті молодшого лейтенанта, снайпера Олександра Олівка (позивний «Капелан»)
Моя совість чиста, я не вбивця: я захищаю свою країну, свою церкву, своїх батьків
Олександр народився 23 червня 1976 року в Херсоні. Згодом родина перебралася у Вінницю. Тут Олександр закінчив школу та здобув фах автослюсаря. Після строкової служби відкрив власний магазин сантехніки.
Олександ був активним прихожанином вінницької громади євангельських християн баптстів. Був рукопокладений на пасторство у церкві «Благодать», брав участь у створенні церкви «Життя» у Вінниці, а згодом став першим пастором церкви «Світло життя».
У 2014 році активно займався волонтерської та капаленською діяльністю.
У 2022 році разом із родиною оселився в селі Агрономічне. Із дружиною Іриною виховували чотирьох дітей — трьох доньок і сина.
З перших днів повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Воював в складі 3-ї штурмової бригади, де пройшов шлях від молодшого сержанта до молодшого лейтенанта та командира взводу снайперів.
Брав участь в обороні Києві. Також виконував снайперські завдання на Запорізькому та Херсонському напрямках, а також під час боїв за Бахмут.
За мужність і самовідданість Олександр Олівко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест», медалями «За сприяння обороні Києва» і «За мужність та відвагу».
Загинув 5 вересня 2026 року внаслідок удару FРV-дрона. Похований на Алеї Слави Сабарівського цвинтаря Вінниці.
Честь Герою!
Фото: Третій армійський корпус, Всеукраїнський громадянський рух «Всі разом», Фейсбук-сторінка Александр Калинский, Фейсбук-сторінка Геннадій Мохненко
За матеріалами: Суспільне Вінниця
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Моя совість чиста, я не вбивця: я захищаю свою країну, свою церкву, своїх батьків
Олександр народився 23 червня 1976 року в Херсоні. Згодом родина перебралася у Вінницю. Тут Олександр закінчив школу та здобув фах автослюсаря. Після строкової служби відкрив власний магазин сантехніки.
Олександ був активним прихожанином вінницької громади євангельських християн баптстів. Був рукопокладений на пасторство у церкві «Благодать», брав участь у створенні церкви «Життя» у Вінниці, а згодом став першим пастором церкви «Світло життя».
У 2014 році активно займався волонтерської та капаленською діяльністю.
У 2022 році разом із родиною оселився в селі Агрономічне. Із дружиною Іриною виховували чотирьох дітей — трьох доньок і сина.
З перших днів повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Воював в складі 3-ї штурмової бригади, де пройшов шлях від молодшого сержанта до молодшого лейтенанта та командира взводу снайперів.
Брав участь в обороні Києві. Також виконував снайперські завдання на Запорізькому та Херсонському напрямках, а також під час боїв за Бахмут.
За мужність і самовідданість Олександр Олівко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест», медалями «За сприяння обороні Києва» і «За мужність та відвагу».
Загинув 5 вересня 2026 року внаслідок удару FРV-дрона. Похований на Алеї Слави Сабарівського цвинтаря Вінниці.
Честь Герою!
Фото: Третій армійський корпус, Всеукраїнський громадянський рух «Всі разом», Фейсбук-сторінка Александр Калинский, Фейсбук-сторінка Геннадій Мохненко
За матеріалами: Суспільне Вінниця
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔22😢4
"СПРАВА БЕЙЛІСА", ПРИКЛАД РОСІЙСЬКОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ
26 вересня 1913 року розпочалася судове засідання у справі київського єврея та працівника цегельного заводу Менахема Бейліса. Чоловіка звинувачували у вбивстві 13-річного Андрія Ющинського з метою здійснення вигаданих кривавих ритуалів юдаїзму. Так звана «справа Бейліса» активно лобіювалася провладними колами російських націоналістів та чорносотенців, щоб утвердити антисемітську політику Російської імперії. Захисниками Менахема Бейліса тоді стали майбутні державні діячі УНР - адвокат Арнольд Марголін та поліцейський Микола Красовський.
Більше про «справу Бейліса» та про те, чому вона актуальна і сьогодні – у нашому матеріалі.
26 вересня 1913 року розпочалася судове засідання у справі київського єврея та працівника цегельного заводу Менахема Бейліса. Чоловіка звинувачували у вбивстві 13-річного Андрія Ющинського з метою здійснення вигаданих кривавих ритуалів юдаїзму. Так звана «справа Бейліса» активно лобіювалася провладними колами російських націоналістів та чорносотенців, щоб утвердити антисемітську політику Російської імперії. Захисниками Менахема Бейліса тоді стали майбутні державні діячі УНР - адвокат Арнольд Марголін та поліцейський Микола Красовський.
Більше про «справу Бейліса» та про те, чому вона актуальна і сьогодні – у нашому матеріалі.
👍7❤6🔥3💔1
Пам'яті солдата Дмитра Фербея
Одним із перших став на захист Батьківщини
Дмитро народився 20 квітня 1992 року в селі Черепківцях Чернівецької області. Після школи здобув фах тракториста та працював на фермерському господарстві «Серет».
З початком повномасштабного вторгнення добровільно став до лав Сил оборони України. Служив у 22-му Буковинському стрілецькому батальйоні. На фронті був водієм-санітаром медичного пункту механізованого батальйону, вивозив поранених побратимів із небезпечних місць. Брав участь в боях за Авдіївку та на Куп'янському напрямку.
Загинув 19 грудня 2024 року у селі Шевченкове на Харківщині. Похований у рідному селі. Посмертно удостоєний відзнаки Міністерства оборони «Хрест доблесті».
Вічна пам'ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Глибоцька громада і Чернівецька обласна рада
За матеріалами: Глибоцька громада (посилання 1, 2, 3), Молодий буковинець
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Одним із перших став на захист Батьківщини
Дмитро народився 20 квітня 1992 року в селі Черепківцях Чернівецької області. Після школи здобув фах тракториста та працював на фермерському господарстві «Серет».
З початком повномасштабного вторгнення добровільно став до лав Сил оборони України. Служив у 22-му Буковинському стрілецькому батальйоні. На фронті був водієм-санітаром медичного пункту механізованого батальйону, вивозив поранених побратимів із небезпечних місць. Брав участь в боях за Авдіївку та на Куп'янському напрямку.
Загинув 19 грудня 2024 року у селі Шевченкове на Харківщині. Похований у рідному селі. Посмертно удостоєний відзнаки Міністерства оборони «Хрест доблесті».
Вічна пам'ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Глибоцька громада і Чернівецька обласна рада
За матеріалами: Глибоцька громада (посилання 1, 2, 3), Молодий буковинець
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔13😢6❤1
Пам’яті бійця Інтернаціонального легіону, американського морпіха Томаса Грея Гарріса
Був відкритий до всього нового у житті
Томас Грей Гарріс народився 18 листопада 1990 року в Еппл-Веллі, Каліфорнія. У батьків були проблеми з алкоголем, тому їх позбавили права на дитину і з трьох років хлопець виховувався в прийомній сім’ї офіцерів морської піхоти Річарда та Сюзенн Гаррісонів.
Дитинство Томаса минуло на низці військових баз, де служили нові батьки: Род-Айленд, Гаваї, Луїзіана, штат Вашингтон та столиця США - місто Вашингтон.
Активно займався скаутингом, а також гольфом та тхеквондо.
Після закінчення школи, у 2009 році хлопець розпочав службу в Корпусі морської піхоти США. Після рекрутського вишколу служив у 2-й дивізії морської піхоти. У 2010 році взяв участь у війні проти талібів в Афганістані. Виконував бойові завдання в районі округу Марджі.
Після служби пройшов курс медсестринства при університеті штату Алабама. Мав стажування в африканській країні Гана. Згодом здобував вищу освіту в підготовчій медичній школі Колумбійського університету в Нью-Йорку.
У серпні 2023 року приїхав в Україну та вступив до Інтернаціонального легіону ЗСУ. Наприкінці жовтня Томас отримав поранення у бою з російськими військами. Після одужання повертався на лінію фронту, однак загинув у автокатастрофі 24 листопада 2023 року. Як бойскаут та ветеран морської піхоти похований на Арлінгтонському національному цвинтарі.
Вічна пам'ять та слава!
Фото: Dignity Memorial
Джерела: Dignity Memorial, Task and Purpose
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Був відкритий до всього нового у житті
Томас Грей Гарріс народився 18 листопада 1990 року в Еппл-Веллі, Каліфорнія. У батьків були проблеми з алкоголем, тому їх позбавили права на дитину і з трьох років хлопець виховувався в прийомній сім’ї офіцерів морської піхоти Річарда та Сюзенн Гаррісонів.
Дитинство Томаса минуло на низці військових баз, де служили нові батьки: Род-Айленд, Гаваї, Луїзіана, штат Вашингтон та столиця США - місто Вашингтон.
Активно займався скаутингом, а також гольфом та тхеквондо.
Після закінчення школи, у 2009 році хлопець розпочав службу в Корпусі морської піхоти США. Після рекрутського вишколу служив у 2-й дивізії морської піхоти. У 2010 році взяв участь у війні проти талібів в Афганістані. Виконував бойові завдання в районі округу Марджі.
Після служби пройшов курс медсестринства при університеті штату Алабама. Мав стажування в африканській країні Гана. Згодом здобував вищу освіту в підготовчій медичній школі Колумбійського університету в Нью-Йорку.
У серпні 2023 року приїхав в Україну та вступив до Інтернаціонального легіону ЗСУ. Наприкінці жовтня Томас отримав поранення у бою з російськими військами. Після одужання повертався на лінію фронту, однак загинув у автокатастрофі 24 листопада 2023 року. Як бойскаут та ветеран морської піхоти похований на Арлінгтонському національному цвинтарі.
Вічна пам'ять та слава!
Фото: Dignity Memorial
Джерела: Dignity Memorial, Task and Purpose
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔22❤1