Forwarded from Zelenskiy / Official
Саме на полі бою в Україні вирішується, за якими правилами житиме світ і що все ж таки буде можливим, а що – неможливим. Потрібно разом уберегти світ від повернення до часів, коли все вирішувалося на основі так званого права сили, а окремі люди й будь-які їхні ідеї, як і багато народів, просто не мали жодного значення.
——
It is on the battlefield in Ukraine that it is being decided what rules the world will live by and what will be possible and what will be impossible. Together we must save the world from going back to the days when everything was decided on the basis of the so-called right of force, and individuals and any of their ideas, like many nations, simply did not matter.
Photo: Patryk Jaracz, Antoni Lallican, Yana Sidásh, Anna Reznik, Pablo Tosco, Jerome Starkey.
——
It is on the battlefield in Ukraine that it is being decided what rules the world will live by and what will be possible and what will be impossible. Together we must save the world from going back to the days when everything was decided on the basis of the so-called right of force, and individuals and any of their ideas, like many nations, simply did not matter.
Photo: Patryk Jaracz, Antoni Lallican, Yana Sidásh, Anna Reznik, Pablo Tosco, Jerome Starkey.
❤16
13 червня, у 2014 році, тоді спецбатальйон «Азов» за підтримки спецбатальйону «Дніпро», Нацгвардії та спецпідрозділу МВС звільнили Маріуполь від терористичної ДНР та російських бойовиків.
▫️У 2014-му «русскій мір» прийшов у Маріуполь у вигляді бойовиків так званої ДНР, проросійських сил і чеченських найманців. Понад місяць, з 10 травня до 13 червня 2014-го, місто було повністю під їхнім контролем. У ньому панували безлад та маргінальні елементи. 13 червня азовці за підтримки спецпризначенців провели спецоперацію, в ході якої зачистили місто. Після звільнення Маріуполя бійці «Азову» провели «Широкінську операцію», завдяки чому лінію оборони вдалося відсунути далі від міста.
▫️Трагічним чином «русскій мір» нагадав про себе маріупольцям 24 січня 2015, коли внаслідок обстрілу з «Градів» мікрорайону «Східний» загинуло понад 30 та було поранено понад 100 людей, серед них і діти.
▫️З того часу по 2022 рік Маріуполь вдалося відбудувати. Це був справжній європейський центр Приазов’я з сумішшю різноманітних історико-культурних пам’яток і промислових гігантів.
Аж поки 24 лютого 2022 року Росія не розпочала новий, повномасштабний, етап війни проти України з використанням усіх потужностей своєї військової машини. Маріуполь російське військово-політичне керівництво визначило однією з ключових цілей повномасштабної війни.
▫️У 2014-му «русскій мір» прийшов у Маріуполь у вигляді бойовиків так званої ДНР, проросійських сил і чеченських найманців. Понад місяць, з 10 травня до 13 червня 2014-го, місто було повністю під їхнім контролем. У ньому панували безлад та маргінальні елементи. 13 червня азовці за підтримки спецпризначенців провели спецоперацію, в ході якої зачистили місто. Після звільнення Маріуполя бійці «Азову» провели «Широкінську операцію», завдяки чому лінію оборони вдалося відсунути далі від міста.
▫️Трагічним чином «русскій мір» нагадав про себе маріупольцям 24 січня 2015, коли внаслідок обстрілу з «Градів» мікрорайону «Східний» загинуло понад 30 та було поранено понад 100 людей, серед них і діти.
▫️З того часу по 2022 рік Маріуполь вдалося відбудувати. Це був справжній європейський центр Приазов’я з сумішшю різноманітних історико-культурних пам’яток і промислових гігантів.
Аж поки 24 лютого 2022 року Росія не розпочала новий, повномасштабний, етап війни проти України з використанням усіх потужностей своєї військової машини. Маріуполь російське військово-політичне керівництво визначило однією з ключових цілей повномасштабної війни.
👍13🔥6❤1😱1
У 2022-му «русскій мір» знову прийшов у Маріуполь вже з частинами регулярної російської армії у вигляді масованих обстрілів і невибіркових бомбардувань, примусових депортацій та фільтраційних таборів, гуманітарної кризи.
▪️Місто стало одночасно символом відчайдушного опору та неймовірного героїзму його оборонців і людської трагедії невимовного масштабу внаслідок російських воєнних злочинів.
▪️Понад два місяці, намагаючись встановити повний контроль над Маріуполем, російська армія стирала його з лиця землі, завдаючи ударів з систем залпового вогню та крилатими ракетами, цілячи у житлові квартали, промислові об’єкти та цивільну інфраструктуру. У місті були знищені всі комунікації та, за даними української влади, 90% інфраструктури.
▪️Висловлюються думки, що росіяни сподівалися швидко захопити Маріуполь задля перекидання на інші напрямки сил, зосереджених навколо. Коли це не вдалося – почали його руйнувати. Героїчна ж, майже тримісячна, оборона Маріуполя, яка відтягнула на себе російські сили, допомогла обороні українських військових на інших напрямках.
Серед тих, хто героїчно бився за вільний український Маріуполь були бійці морської піхоти, Національної гвардії, окремого загону спецпризначення «Азов», прикордонники, поліцейські та сили територіальної оборони.
🔺Окремою героїчною сторінкою стала оборона азовців та інших українських бійців на заводі «Азовсталь», яка тривала до 20 травня 2022 року. На заблокованому заводі українські військові захищали також і цивільних, які знайшли там укриття від російських бомбардувань. До 12 травня із «Азовсталі» за посередництва міжнародних організацій українській владі вдалось евакуювати цивільних. Після того, з огляду на невдалі спроби домовитися про вивезення тіл загиблих українських воїнів, евакуацію поранених та обмін чи екстракцію для оборонців «Азовсталі», українське командування віддало наказ про здачу в полон задля збереження життів. Наразі, за інформацією української влади, у російському полоні перебувають понад 2,5 тисячі оборонців Маріуполя. Над поверненням їх додому працює Головне управління розвідки.
▪️Місто стало одночасно символом відчайдушного опору та неймовірного героїзму його оборонців і людської трагедії невимовного масштабу внаслідок російських воєнних злочинів.
▪️Понад два місяці, намагаючись встановити повний контроль над Маріуполем, російська армія стирала його з лиця землі, завдаючи ударів з систем залпового вогню та крилатими ракетами, цілячи у житлові квартали, промислові об’єкти та цивільну інфраструктуру. У місті були знищені всі комунікації та, за даними української влади, 90% інфраструктури.
▪️Висловлюються думки, що росіяни сподівалися швидко захопити Маріуполь задля перекидання на інші напрямки сил, зосереджених навколо. Коли це не вдалося – почали його руйнувати. Героїчна ж, майже тримісячна, оборона Маріуполя, яка відтягнула на себе російські сили, допомогла обороні українських військових на інших напрямках.
Серед тих, хто героїчно бився за вільний український Маріуполь були бійці морської піхоти, Національної гвардії, окремого загону спецпризначення «Азов», прикордонники, поліцейські та сили територіальної оборони.
🔺Окремою героїчною сторінкою стала оборона азовців та інших українських бійців на заводі «Азовсталь», яка тривала до 20 травня 2022 року. На заблокованому заводі українські військові захищали також і цивільних, які знайшли там укриття від російських бомбардувань. До 12 травня із «Азовсталі» за посередництва міжнародних організацій українській владі вдалось евакуювати цивільних. Після того, з огляду на невдалі спроби домовитися про вивезення тіл загиблих українських воїнів, евакуацію поранених та обмін чи екстракцію для оборонців «Азовсталі», українське командування віддало наказ про здачу в полон задля збереження життів. Наразі, за інформацією української влади, у російському полоні перебувають понад 2,5 тисячі оборонців Маріуполя. Над поверненням їх додому працює Головне управління розвідки.
😢17
Серед воєнних злочинів російських військових щодо цивільних жителів Маріуполя – авіаційні, танкові, артилерійські і ракетні удари по житлових кварталах, пологових будинках і лікарнях; перешкоджання спробам мирних жителів покинути місто та намаганням української влади доставити маріупольцям гуманітарні вантажі.
Точна кількість жертв серед містян, мабуть, ніколи не буде названа з огляду на те, що у квітні окупанти почали спалювати тіла загиблих у мобільних крематоріях, а 9 червня радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко повідомив, що окупаційна адміністрація остаточно відмовилась від пошуку тіл під завалами. Проте йдеться щонайменше про кілька десятків тисяч людей.
❗️Понад 200 тисяч маріупольців, за даними Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини Людмили Денісової, були примусово депортовані з України до РФ. І це ще один воєнний злочин, за який Росія мусить відповісти. Ті, кого депортують, проходять через фільтраційні табори. Доля людей, які не пройшли фільтрацію, – невідома.
💔 Фільтрація, депортації та «килимкові бомбардування» – через ці жахіття проходять інші міста Донбасу, які не скорилися в 2014-му, тому Росія стирає їх з лиця землі в 2022-му. Волноваха, Попасна, тепер – Сєвєродонецьк…
«Русскій мір» вкотре приніс в Україну трагедії і смерті. За стримування цієї людиноненависницької і злочинної ідеології українці платять неймовірно високу ціну. Проте ми знаємо, за що боремося, – за вільних людей, за гідність, за повагу до людського життя і його цінності. А ще ми знаємо, що воєнні злочини не можуть залишатися безкарними, інакше вони повторюються. Міжнародна спільнота, яка не засудила радянський тоталітарний режим, повинна нарешті засудити його ідеологічного спадкоємця – сучасний російський режим, як на рівні міжнародних резолюцій, так й у вигляді покарання для конкретних злочинців. Тому ми фіксуємо злочини і пам’ятаємо – про тих, хто в полоні, й тих, хто в окупації. Ми пам’ятаємо про Маріуполь, Попасну, Волноваху, Мелітополь, Херсон та інші тимчасово окуповані території, які мають бути вільними!
Точна кількість жертв серед містян, мабуть, ніколи не буде названа з огляду на те, що у квітні окупанти почали спалювати тіла загиблих у мобільних крематоріях, а 9 червня радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко повідомив, що окупаційна адміністрація остаточно відмовилась від пошуку тіл під завалами. Проте йдеться щонайменше про кілька десятків тисяч людей.
❗️Понад 200 тисяч маріупольців, за даними Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини Людмили Денісової, були примусово депортовані з України до РФ. І це ще один воєнний злочин, за який Росія мусить відповісти. Ті, кого депортують, проходять через фільтраційні табори. Доля людей, які не пройшли фільтрацію, – невідома.
💔 Фільтрація, депортації та «килимкові бомбардування» – через ці жахіття проходять інші міста Донбасу, які не скорилися в 2014-му, тому Росія стирає їх з лиця землі в 2022-му. Волноваха, Попасна, тепер – Сєвєродонецьк…
«Русскій мір» вкотре приніс в Україну трагедії і смерті. За стримування цієї людиноненависницької і злочинної ідеології українці платять неймовірно високу ціну. Проте ми знаємо, за що боремося, – за вільних людей, за гідність, за повагу до людського життя і його цінності. А ще ми знаємо, що воєнні злочини не можуть залишатися безкарними, інакше вони повторюються. Міжнародна спільнота, яка не засудила радянський тоталітарний режим, повинна нарешті засудити його ідеологічного спадкоємця – сучасний російський режим, як на рівні міжнародних резолюцій, так й у вигляді покарання для конкретних злочинців. Тому ми фіксуємо злочини і пам’ятаємо – про тих, хто в полоні, й тих, хто в окупації. Ми пам’ятаємо про Маріуполь, Попасну, Волноваху, Мелітополь, Херсон та інші тимчасово окуповані території, які мають бути вільними!
❤17
💬 «Коли я прийшла додому, мене зустріли дві мої собаки, які вижили, які були дуже раді...»
💬 «Коли я була в Тернополі, мене перший раз капітально накрило, коли мені сказали, що тут щодня на Польщу їдуть автобуси, якщо хочеш, сідай, завтра будеш у Польщі. І коли я зрозуміла, що можу лишитися за межами своєї України: хай із дітьми, хай у безпеці, але я буду абсолютно відірвана від цього процесу із невідомими перспективами повернення. Для мене це було абсолютно неприйнятно. Допомагають люди, яких я бачу навколо. У мене ще після Майдану з’явилося відчуття, що я ніколи не залишуся сама зі своїми проблемами. Це було абсолютно постмайданне відчуття, коли я побачила, як люди ділилися останнім, як прагнули тобі допомогти. Я розуміла, що це така Україна, в якій мені комфортно жити, яку я люблю, частинкою якої я себе відчуваю...»
Це одна з історій російсько-української війни – історія співробітниці Українського інституту національної пам'яті, авторки книги «Волонтери: сила небайдужих» Наталки Позняк-Хоменко, розказана в ефірі Польського радіо⤵️
https://bit.ly/3OhAjr5
У кожного з нас є своя історія цієї війни.
🔸Персональні історії українців документують на міжнародній платформі #МояВійна (www.mywar.in.ua), щоб, зокрема, перекласти іншими мовами і розповісти їх світові. Створення платформи ініціювало Міністерство культури та інформаційної політики України.
🔹А на платформі МКІП: united.mkip.gov.ua об’єднані 20 культурних та медійних проєктів, які покликані привернути увагу світу до жахіть, що відбуваються в Україні, до стійкості та віри, які проявляє український народ, до сили мистецтва під час війни.
💬 «Коли я була в Тернополі, мене перший раз капітально накрило, коли мені сказали, що тут щодня на Польщу їдуть автобуси, якщо хочеш, сідай, завтра будеш у Польщі. І коли я зрозуміла, що можу лишитися за межами своєї України: хай із дітьми, хай у безпеці, але я буду абсолютно відірвана від цього процесу із невідомими перспективами повернення. Для мене це було абсолютно неприйнятно. Допомагають люди, яких я бачу навколо. У мене ще після Майдану з’явилося відчуття, що я ніколи не залишуся сама зі своїми проблемами. Це було абсолютно постмайданне відчуття, коли я побачила, як люди ділилися останнім, як прагнули тобі допомогти. Я розуміла, що це така Україна, в якій мені комфортно жити, яку я люблю, частинкою якої я себе відчуваю...»
Це одна з історій російсько-української війни – історія співробітниці Українського інституту національної пам'яті, авторки книги «Волонтери: сила небайдужих» Наталки Позняк-Хоменко, розказана в ефірі Польського радіо⤵️
https://bit.ly/3OhAjr5
У кожного з нас є своя історія цієї війни.
🔸Персональні історії українців документують на міжнародній платформі #МояВійна (www.mywar.in.ua), щоб, зокрема, перекласти іншими мовами і розповісти їх світові. Створення платформи ініціювало Міністерство культури та інформаційної політики України.
🔹А на платформі МКІП: united.mkip.gov.ua об’єднані 20 культурних та медійних проєктів, які покликані привернути увагу світу до жахіть, що відбуваються в Україні, до стійкості та віри, які проявляє український народ, до сили мистецтва під час війни.
Polskie Radio
Наталія Позняк-Хоменко: Коли я їхала на евакуаційному потязі в Тернопіль, я відчула, що мій дім – це вся Україна
Коли я прийшла додому, мене зустріли дві мої собаки, які вижили, які були дуже раді. І зустріло десяток курей. Із двадцяти п’яти залишилося десять. Але вони так само вижили. На сідалі було десь чотири десятка яєць. Оце відчуття, що вижили! Оце було фантастичне…
👍5
Командир реактивної артилерійської батареї капітан Василь Боєчко до війни змінив кілька спеціальностей. Історик за фахом, він встиг повчителювати, зайнятись підприємництвом та послужити у правоохоронних органах.
З 2015 року Василь служив офіцером-артилеристом у зоні бойових дій на Донбасі.
А в лютому 2022-го його підрозділ взяв участь в обороні Києва. Протягом місяця війни батарея капітана Боєчка виконала понад 50 вогневих завдань, знищивши десятки одиниць ворожої техніки. А успішні дії підрозділу в районі села Мощун допомогли стримати ворожий наступ на Київ.
10 березня 2022 року відзначений званням «Герой України».
#FightForUkraine
З 2015 року Василь служив офіцером-артилеристом у зоні бойових дій на Донбасі.
А в лютому 2022-го його підрозділ взяв участь в обороні Києва. Протягом місяця війни батарея капітана Боєчка виконала понад 50 вогневих завдань, знищивши десятки одиниць ворожої техніки. А успішні дії підрозділу в районі села Мощун допомогли стримати ворожий наступ на Київ.
10 березня 2022 року відзначений званням «Герой України».
#FightForUkraine
❤18
«Росія прочісує всю країну в пошуках живої сили та озброєння, у тому числі старих танків, що базуються на Далекому Сході, оскільки витратила більшу частину свого військового потенціалу за перші 100 днів вторгнення в Україну», — Bloomberg.
Свіжі зведення втрат ворога від Генштабу ЗСУ
Свіжі зведення втрат ворога від Генштабу ЗСУ
👍13❤4🔥3👎2
Наталя Лівицька-Холодна належала до того покоління українських інтелектуалів, які 100 років тому втратили свою країну та були змушені рятуватися еміграцією. Їй пощастило дожити до моменту, коли Українська держава відновила свою незалежність у 1991 році. Сьогодні – 120 років від народження поетки, представниці Празької школи та доньки очільника уряду Української Народної Республіки в екзилі.
Її батько, Андрій Лівицький, був активним громадським діячем, адвокатом і мировим суддею у Лубнах та Золотоноші, після 1917 року – губернським комісаром від Української Центральної Ради на Полтавщині. Згодом в уряді Української Народної Республіки обіймав посаду міністра юстиції, керував Міністерством закордонних справ, пізніше – очолював уряд УНР у вигнанні.
Наталя росла в колі інтелектуалів, людей, які творили Українську революцію в 1917–1921 роках. Вони часто збиралися в їхньому домі на Бульварно-Кудрявському провулку в Києві.
Після поразки УНР у війні з більшовиками на її долю випало життя в еміграції. Прага, Подєбради, Варшава, а після Другої світової війни – табори для переміщених осіб в американській зоні окупації, Америка, Канада.
У неї був закоханий Євген Маланюк, з яким познайомилася на одній з вечірок у Подєбрадах, де нещодавній бойовий офіцер армії УНР вчився на інженера. Наталя тоді навчалася в Карловому університеті в Празі, належала до українських поетів Празької школи, до якої також входили Олена Теліга, Олег Ольжич, Юрій Клен, Юрій Дараган і той же Євген Маланюк.
Вірші вона почала писати в 9 років. Однак, за життя видала лише три збірки: 1934 – «Вогонь і попіл», 1937 – «Сім літер». Третя збірка – «Поезії, старі й нові» – побачила світ лише в 1986 році. А прожила Наталя Лівицька-Холодна майже 103 роки. Останні свої роки провела в Торонто в будинку для літніх людей, не бажаючи обтяжувати рідних. Ще й там писала вірші, хоча вони іноді розліталися, і їх підмітали покоївки.
Більше про цю цікаву жінку читайте в рубриці «Історичний календар»: https://cutt.ly/XJ6Rtqd
Її батько, Андрій Лівицький, був активним громадським діячем, адвокатом і мировим суддею у Лубнах та Золотоноші, після 1917 року – губернським комісаром від Української Центральної Ради на Полтавщині. Згодом в уряді Української Народної Республіки обіймав посаду міністра юстиції, керував Міністерством закордонних справ, пізніше – очолював уряд УНР у вигнанні.
Наталя росла в колі інтелектуалів, людей, які творили Українську революцію в 1917–1921 роках. Вони часто збиралися в їхньому домі на Бульварно-Кудрявському провулку в Києві.
Після поразки УНР у війні з більшовиками на її долю випало життя в еміграції. Прага, Подєбради, Варшава, а після Другої світової війни – табори для переміщених осіб в американській зоні окупації, Америка, Канада.
У неї був закоханий Євген Маланюк, з яким познайомилася на одній з вечірок у Подєбрадах, де нещодавній бойовий офіцер армії УНР вчився на інженера. Наталя тоді навчалася в Карловому університеті в Празі, належала до українських поетів Празької школи, до якої також входили Олена Теліга, Олег Ольжич, Юрій Клен, Юрій Дараган і той же Євген Маланюк.
Вірші вона почала писати в 9 років. Однак, за життя видала лише три збірки: 1934 – «Вогонь і попіл», 1937 – «Сім літер». Третя збірка – «Поезії, старі й нові» – побачила світ лише в 1986 році. А прожила Наталя Лівицька-Холодна майже 103 роки. Останні свої роки провела в Торонто в будинку для літніх людей, не бажаючи обтяжувати рідних. Ще й там писала вірші, хоча вони іноді розліталися, і їх підмітали покоївки.
Більше про цю цікаву жінку читайте в рубриці «Історичний календар»: https://cutt.ly/XJ6Rtqd
👍16❤6
Дві причини, чому ми переможемо в цій війні
1️⃣ За нами правда
Цього часом буває недостатньо, як було недостатньо 100 років тому, коли Українська Народна Республіка боролася з більшовицькими загарбниками за свою незалежність. Але цього разу час настав, люди пізнали правду і, спробувавши незалежності з 1991 року, уже не погодяться на менше. Назад відмотати не вийде. На цій планеті бувало всяке, але в підсумку, через 100 чи 1000 років, правда завжди перемагає. З правдою нічого не зробиш у контексті вічності. Можна відкласти, можна завадити, можна придушити драгунами, уланами, гусарами, «конарміями», КДБ, але не вийде знищити.
2️⃣ Наша свобода стала феноменом культури
А це вже фінальна крапка у незворотності процесу. Ця неймовірно жорстока, цинічна і несправедлива війна торкнулася екзистенції українців та інших народів. Вона прострілила до архетипів. Тепер жива вода б’є ключем з хтонічних джерел – і людській руці цього потоку не спинити.
Пристосуванство, філістерство, графоманство, меншовартість, сірість, убогість, кон‘юнктурність, шароварщина – все це довкола культурне лахміття, яке десятиліттями удавало, що воно і є наша справжня культура, вицвітає, марніє і гине в сяйві справжнього. Справжнє було й раніше, але бур‘ян затуляв, а імперські садівники з чужого, сусідського, ґрунту теж внаджувалися до нас прополювати і пересаджувати собі краще. Тепер чесне, талановите і прекрасне торує і перемагає. Переконує і зачаровує. Звільняє і маніфестує правду і свободу України.
Ми зараз маємо самі початки свого ренесансу в культурі, але одного весняного дня зрозуміємо, що живемо в золоту еру, де митці й мисткині, мислителі й мислительки промовлятимуть до Котляревського, Шевченка та Українки не як до ідолів, а як до добрих друзів-співрозмовників. Ми надихнемо мільйони інших людей по світу. От побачите, ще все чесне, людяне і порядне навіть в російській культурі (в її не отруєній імперством частині) повстане на нашому боці. Митці десятків народів відчують, що не можуть не творити про нас, про цю правду, про цю драму, про своє відображення в нас. А правду, озброєну мистецтвом, неможливо перемогти. Культуру, яка на всі свої голоси твердо говорить правду, неможливо зупинити чи заборонити.
Але.
Перемога над двоголовим «зомбі-драконом» – це ще не кінець. Далі нам доведеться перемогти себе. Закотити рукави, прополоти бур‘яни своїх нив, випалити з себе скверну, малодушність, зіпсутість. Відбудувати матерію і нарешті впорядкувати дух.
Думка голови УІНП Антона Дробовича.
Ілюстрація – робота Гамлета Зіньківського з порталу Ukraine War Art Collection.
1️⃣ За нами правда
Цього часом буває недостатньо, як було недостатньо 100 років тому, коли Українська Народна Республіка боролася з більшовицькими загарбниками за свою незалежність. Але цього разу час настав, люди пізнали правду і, спробувавши незалежності з 1991 року, уже не погодяться на менше. Назад відмотати не вийде. На цій планеті бувало всяке, але в підсумку, через 100 чи 1000 років, правда завжди перемагає. З правдою нічого не зробиш у контексті вічності. Можна відкласти, можна завадити, можна придушити драгунами, уланами, гусарами, «конарміями», КДБ, але не вийде знищити.
2️⃣ Наша свобода стала феноменом культури
А це вже фінальна крапка у незворотності процесу. Ця неймовірно жорстока, цинічна і несправедлива війна торкнулася екзистенції українців та інших народів. Вона прострілила до архетипів. Тепер жива вода б’є ключем з хтонічних джерел – і людській руці цього потоку не спинити.
Пристосуванство, філістерство, графоманство, меншовартість, сірість, убогість, кон‘юнктурність, шароварщина – все це довкола культурне лахміття, яке десятиліттями удавало, що воно і є наша справжня культура, вицвітає, марніє і гине в сяйві справжнього. Справжнє було й раніше, але бур‘ян затуляв, а імперські садівники з чужого, сусідського, ґрунту теж внаджувалися до нас прополювати і пересаджувати собі краще. Тепер чесне, талановите і прекрасне торує і перемагає. Переконує і зачаровує. Звільняє і маніфестує правду і свободу України.
Ми зараз маємо самі початки свого ренесансу в культурі, але одного весняного дня зрозуміємо, що живемо в золоту еру, де митці й мисткині, мислителі й мислительки промовлятимуть до Котляревського, Шевченка та Українки не як до ідолів, а як до добрих друзів-співрозмовників. Ми надихнемо мільйони інших людей по світу. От побачите, ще все чесне, людяне і порядне навіть в російській культурі (в її не отруєній імперством частині) повстане на нашому боці. Митці десятків народів відчують, що не можуть не творити про нас, про цю правду, про цю драму, про своє відображення в нас. А правду, озброєну мистецтвом, неможливо перемогти. Культуру, яка на всі свої голоси твердо говорить правду, неможливо зупинити чи заборонити.
Але.
Перемога над двоголовим «зомбі-драконом» – це ще не кінець. Далі нам доведеться перемогти себе. Закотити рукави, прополоти бур‘яни своїх нив, випалити з себе скверну, малодушність, зіпсутість. Відбудувати матерію і нарешті впорядкувати дух.
Думка голови УІНП Антона Дробовича.
Ілюстрація – робота Гамлета Зіньківського з порталу Ukraine War Art Collection.
👍14❤7
#FightForUkraine
Служити на флоті завжди було мрією старшого матроса Дмитра Томіліна. Саме тому випускник Ізмаїльського військово-морського ліцею пішов з другого курсу цивільного університету і підписав контракт з Військово-Морськими Силами України.
Цієї весни на корабель, де служив Томілін, здійснили авіаналіт два російських Су-34. Дмитро, який мав допоміжний фах оператора переносного зенітно-ракетного комплексу, зумів збити надсучасний російський літак зі старого радянського ПЗРК «Ігла».
«У той момент всі зрозуміли, що врятували 25 осіб екіпажу. Нас зовсім не дивують їхні нові літаки, яких вони років, яких вони поколінь. Ми їх можемо навіть старенькою «Іглою» зняти», — розповів Дмитро.
«Головне — це український дух, який не зрадить».
За свій подвиг старший матрос Томілін нагороджений медаллю «За військову службу Україні» та іменною вогнепальною зброєю Міністерства оборони України.
Історія Дмитра: https://armyinform.com.ua/2022/05/01/yak-vijskovyj-moryak-likviduvav-vorozhyj-vynyshhuvach-z-pzrk-igla/
Служити на флоті завжди було мрією старшого матроса Дмитра Томіліна. Саме тому випускник Ізмаїльського військово-морського ліцею пішов з другого курсу цивільного університету і підписав контракт з Військово-Морськими Силами України.
Цієї весни на корабель, де служив Томілін, здійснили авіаналіт два російських Су-34. Дмитро, який мав допоміжний фах оператора переносного зенітно-ракетного комплексу, зумів збити надсучасний російський літак зі старого радянського ПЗРК «Ігла».
«У той момент всі зрозуміли, що врятували 25 осіб екіпажу. Нас зовсім не дивують їхні нові літаки, яких вони років, яких вони поколінь. Ми їх можемо навіть старенькою «Іглою» зняти», — розповів Дмитро.
«Головне — це український дух, який не зрадить».
За свій подвиг старший матрос Томілін нагороджений медаллю «За військову службу Україні» та іменною вогнепальною зброєю Міністерства оборони України.
Історія Дмитра: https://armyinform.com.ua/2022/05/01/yak-vijskovyj-moryak-likviduvav-vorozhyj-vynyshhuvach-z-pzrk-igla/
🔥11❤3
Сьогодні, 19 червня, – Міжнародний день боротьби з сексуальним насильством в умовах конфлікту
‼️У російсько-українській війні факти застосування сексуального насильства мали місце з 2014 року. Але після повномасштабного вторгнення рф війська агресора застосовують сексуальне насилля саме як метод ведення війни в небачених раніше масштабах – зокрема, для залякування, помсти чи «покарання» цивільного населення на окупованих територіях. Сексуальне насилля застосовується до жінок, чоловіків та дітей.
☝️Водночас це не вперше, коли війська, керовані Москвою, масштабно, з кричущою жорстокістю і відчуттям безкарності використовують сексуальне насильство як тактику ведення бойових дій. Найбільш яскравий приклад з минулого – завершальний етап німецько-радянської війни 1941–1945 років, коли радянські війська увійшли до Німеччини.
Детальніше читайте на сайті УНІП: https://bit.ly/3Hyucga
Ілюстрація: робота українського художника Олекси Манна з сайту Ukraine War Art Collection «Мистецтво під час війни» https://war-art.mkip.gov.ua
‼️У російсько-українській війні факти застосування сексуального насильства мали місце з 2014 року. Але після повномасштабного вторгнення рф війська агресора застосовують сексуальне насилля саме як метод ведення війни в небачених раніше масштабах – зокрема, для залякування, помсти чи «покарання» цивільного населення на окупованих територіях. Сексуальне насилля застосовується до жінок, чоловіків та дітей.
☝️Водночас це не вперше, коли війська, керовані Москвою, масштабно, з кричущою жорстокістю і відчуттям безкарності використовують сексуальне насильство як тактику ведення бойових дій. Найбільш яскравий приклад з минулого – завершальний етап німецько-радянської війни 1941–1945 років, коли радянські війська увійшли до Німеччини.
Детальніше читайте на сайті УНІП: https://bit.ly/3Hyucga
Ілюстрація: робота українського художника Олекси Манна з сайту Ukraine War Art Collection «Мистецтво під час війни» https://war-art.mkip.gov.ua
😱11😢6👍1
20 червня міжнародна спільнота відзначає Всесвітній день біженців. Це міжнародний день, запроваджений Організацією Об’єднаних Націй на честь біженців по всьому світу – людей, які були змушені втекти з рідної країни, щоб уникнути конфліктів чи переслідувань.
Всесвітній день біженців – це нагода закликати громадськість до співчуття та розуміння їхньої біди і визнати їхню стійкість у відбудові свого життя.
Сьогодні в Україні цей день набув особливого значення, адже через російську агресію мільйони українців стали біженцями💔
Вони були змушені полишити свої домівки, шукаючи прихистку як у відносно безпечних регіонах України, так і за її межами.
За перших три місяці після відкритого вторгнення РФ за кордон виїхали понад 6,2 млн українців. Багато з них повернулися на Батьківщину. Проте багато українських біженців і надалі живуть у чужих державах. Так, станом на 16 червня, за даними Верховного комісара ООН, лише в країнах Європи статус тимчасового захисту отримали 3,4 млн біженців з України. Мільйони людей є внутрішньо переміщеними особами в межах українських кордонів.
У пошуках безпеки Україну залишали й надалі залишають жінки, літні люди та діти. Часто чоловіки, йдучи на фронт, намагалися убезпечити свої родини, відправляючи їх подалі від зони бойових дій.
Тільки за перший місяць повномасштабної війни біженцями стали понад половину українських дітей – 1,8 мільйона знайшли притулок у сусідніх країнах і понад 2,5 млн стали вимушено переміщеними особами в межах України.
Сили оборони нашої держави ведуть самовіддану боротьбу з агресором, щоб українські території знову стали безпечними, а люди могли відбудовувати своє життя і дім на рідній землі.
Всесвітній день біженців – це нагода закликати громадськість до співчуття та розуміння їхньої біди і визнати їхню стійкість у відбудові свого життя.
Сьогодні в Україні цей день набув особливого значення, адже через російську агресію мільйони українців стали біженцями💔
Вони були змушені полишити свої домівки, шукаючи прихистку як у відносно безпечних регіонах України, так і за її межами.
За перших три місяці після відкритого вторгнення РФ за кордон виїхали понад 6,2 млн українців. Багато з них повернулися на Батьківщину. Проте багато українських біженців і надалі живуть у чужих державах. Так, станом на 16 червня, за даними Верховного комісара ООН, лише в країнах Європи статус тимчасового захисту отримали 3,4 млн біженців з України. Мільйони людей є внутрішньо переміщеними особами в межах українських кордонів.
У пошуках безпеки Україну залишали й надалі залишають жінки, літні люди та діти. Часто чоловіки, йдучи на фронт, намагалися убезпечити свої родини, відправляючи їх подалі від зони бойових дій.
Тільки за перший місяць повномасштабної війни біженцями стали понад половину українських дітей – 1,8 мільйона знайшли притулок у сусідніх країнах і понад 2,5 млн стали вимушено переміщеними особами в межах України.
Сили оборони нашої держави ведуть самовіддану боротьбу з агресором, щоб українські території знову стали безпечними, а люди могли відбудовувати своє життя і дім на рідній землі.
👍18
Не засуджені остаточно світовою спільнотою злочини комунізму сучасний російський режим відтворює під час війни з Україною.
Про спорідненість репресивних практик комунізму і рашизму розповідає виставка Архіву національної пам’яті, яка триває на Михайлівській площі в Києві. Вона містить 13 історій. Ділимося двома з них⤵️
⏩Михайло Ратушняк був заможним селянином на Вінниччині. НКВД заарештувало його під час роботи в полі. Вдома залишилися вагітна дружина та дворічний син. Офіційна підстава для арешту – доноси односельчан про «неблагонадійність» Михайла. Проте він і так перебував на обліку в НКВД як «куркуль».
Цей арешт був другим. Перший – у 1931 році, після якого у Михайла конфіскували майно, та врешті йому вдалося втекти і, після певного часу переховування, «легалізуватися» та вступити в колгосп.
Після другого арешту селянина допитали лише раз — він не визнав жодних приписаних йому злочинів. Отримав 10 років таборів. Тавро «ворог народу» ще довго переслідувало його сім’ю. Після Другої світової війни маленькому сину репресованого відірвало пальці руки від розриву снаряда. Сільська рада відмовилася везти травмовану дитину до лікарні. 12 кілометрів мати самотужки несла дитину в медзаклад. Лікарі дитину прийняли, але не надали жодної допомоги. При цьому хлопчик навіть не пам’ятав свого тата, через якого отримав таке ставлення.
Дружина, Ганна Ратушняк, чекала коханого все життя. І в 97 років гірко плакала, отримавши довідку про його посмертну реабілітацію. У 2020 році родина з матеріалів архівно-слідчої справи дізналася, що офіційно Михайло Ратушняк помер 15 березня 1942 року в Хабаровському краї. Причина смерті не зазначена.
⏩Олександр Кононов – власник приватної сироварні, волонтер з Луганської області.
Про вбивство Олександра Кононова у селі Борівському під Сєверодонецьком стало відомо 13 березня 2022 року. Після повномасштабного вторгнення Росії чоловіка розстріляли у власному будинку, в інвалідному візку.
Олександр Кононов втратив праву руку і ліву ногу через травму на виробництві. Але, попри інвалідність, з початком російсько-української війни у 2014 році активно займався волонтерством — допомагав батальйону «Айдар». Тоді випадково заїхав на блокпост сепаратистів, де й потрапив у полон. «Особливо небезпечного» Олександра тримали в ізоляторі у Луганську. Потім «на підвалі» облдержадміністрації та у будівлі нової «комендатури». Чоловік згадував, що чимало людей потрапляли у камери за доносами сусідів.
«Вибивали з мене інформацію. А що я знаю? Жодних секретів. То що ж із мене візьмеш?». Після майже ста днів полону у 2014 році чоловік із дев’ятьма козами, п’ятьма вівцями та двома ягнятами виїхав на Житомирщину. Започаткував власну справу — сироварню «Сири Санича». Пізніше повернувся на рідну Луганщину. «Його так боялися ці покидьки, що прийшли ввечері та вбили. Я думаю, що це зробили місцеві, але стверджувати цього не можу. Для них Сашко був уособленням всього, що вони ненавидять, уособленням України», — вважає друг Олександра Кононова, журналіст та режисер Руслан Горовий.
#stopRussia
Про спорідненість репресивних практик комунізму і рашизму розповідає виставка Архіву національної пам’яті, яка триває на Михайлівській площі в Києві. Вона містить 13 історій. Ділимося двома з них⤵️
⏩Михайло Ратушняк був заможним селянином на Вінниччині. НКВД заарештувало його під час роботи в полі. Вдома залишилися вагітна дружина та дворічний син. Офіційна підстава для арешту – доноси односельчан про «неблагонадійність» Михайла. Проте він і так перебував на обліку в НКВД як «куркуль».
Цей арешт був другим. Перший – у 1931 році, після якого у Михайла конфіскували майно, та врешті йому вдалося втекти і, після певного часу переховування, «легалізуватися» та вступити в колгосп.
Після другого арешту селянина допитали лише раз — він не визнав жодних приписаних йому злочинів. Отримав 10 років таборів. Тавро «ворог народу» ще довго переслідувало його сім’ю. Після Другої світової війни маленькому сину репресованого відірвало пальці руки від розриву снаряда. Сільська рада відмовилася везти травмовану дитину до лікарні. 12 кілометрів мати самотужки несла дитину в медзаклад. Лікарі дитину прийняли, але не надали жодної допомоги. При цьому хлопчик навіть не пам’ятав свого тата, через якого отримав таке ставлення.
Дружина, Ганна Ратушняк, чекала коханого все життя. І в 97 років гірко плакала, отримавши довідку про його посмертну реабілітацію. У 2020 році родина з матеріалів архівно-слідчої справи дізналася, що офіційно Михайло Ратушняк помер 15 березня 1942 року в Хабаровському краї. Причина смерті не зазначена.
⏩Олександр Кононов – власник приватної сироварні, волонтер з Луганської області.
Про вбивство Олександра Кононова у селі Борівському під Сєверодонецьком стало відомо 13 березня 2022 року. Після повномасштабного вторгнення Росії чоловіка розстріляли у власному будинку, в інвалідному візку.
Олександр Кононов втратив праву руку і ліву ногу через травму на виробництві. Але, попри інвалідність, з початком російсько-української війни у 2014 році активно займався волонтерством — допомагав батальйону «Айдар». Тоді випадково заїхав на блокпост сепаратистів, де й потрапив у полон. «Особливо небезпечного» Олександра тримали в ізоляторі у Луганську. Потім «на підвалі» облдержадміністрації та у будівлі нової «комендатури». Чоловік згадував, що чимало людей потрапляли у камери за доносами сусідів.
«Вибивали з мене інформацію. А що я знаю? Жодних секретів. То що ж із мене візьмеш?». Після майже ста днів полону у 2014 році чоловік із дев’ятьма козами, п’ятьма вівцями та двома ягнятами виїхав на Житомирщину. Започаткував власну справу — сироварню «Сири Санича». Пізніше повернувся на рідну Луганщину. «Його так боялися ці покидьки, що прийшли ввечері та вбили. Я думаю, що це зробили місцеві, але стверджувати цього не можу. Для них Сашко був уособленням всього, що вони ненавидять, уособленням України», — вважає друг Олександра Кононова, журналіст та режисер Руслан Горовий.
#stopRussia
😢21😱3🔥1