САНДАРМОХ І СОЛОВКИ
Ці назви завжди будуть відгукуватися в історичній памʼяті українців. Вони асоціюються з політичними репресіями і масовими розстрілами, з «Розстріляним відродженням» в українській культурі.
За часів незалежності, розташоване на далекій півночі Росії, урочище Сандармох стало важливим для українців місцем памʼяті про жертв Великого терору. Українські дисиденти, дослідники й історики щороку відряджали туди делегацію на вшанування памʼяті, паралельно досліджуючи злочин, що там стався.
Сьогодні Сандармох асоціюється ще й зі спробами російської влади знову стерти памʼять про політичні репресії совєцького часу, принаймні у своєму суспільстві.
У роковини початку масових розстрілів в урочищі Сандармох, які розпочалися 27 жовтня 1937 року, публікуємо карусель, яка розповідає базову інформацію про Сандармох, Соловки і що стоїть за цими назвами.
Ці назви завжди будуть відгукуватися в історичній памʼяті українців. Вони асоціюються з політичними репресіями і масовими розстрілами, з «Розстріляним відродженням» в українській культурі.
За часів незалежності, розташоване на далекій півночі Росії, урочище Сандармох стало важливим для українців місцем памʼяті про жертв Великого терору. Українські дисиденти, дослідники й історики щороку відряджали туди делегацію на вшанування памʼяті, паралельно досліджуючи злочин, що там стався.
Сьогодні Сандармох асоціюється ще й зі спробами російської влади знову стерти памʼять про політичні репресії совєцького часу, принаймні у своєму суспільстві.
У роковини початку масових розстрілів в урочищі Сандармох, які розпочалися 27 жовтня 1937 року, публікуємо карусель, яка розповідає базову інформацію про Сандармох, Соловки і що стоїть за цими назвами.
😢10💔7
Пам'яті бійця батальйону «Айдар» Романа Стусяка (позивний «Дата»)
Відмовився від посади кухаря задля того, щоб стати штурмовиком і звільняти від окупантів рідну землю
Роман народився 24 січня 1989 року у селі Новосілка Підгаєцького району. Після школи вивчав банківську справу в Тернопільському національному економічному університеті. Згодом працював у сфері будівництва.
У травні 2022 року мобілізувався до Сил оборони України. Місцем служби чоловік обрав 24-1 окремий штурмовий батальйон "Айдар". Йому пропонували тилову посаду кухаря, однак він на поліг на тому, щоб потрапити саме в штурмову роту підрозділу.
Брав участь в боях на Бахмутському напрямку. У жовтні підрозділ, де служив Роман потрапив в оточення вагнерівців. Прориваючись загинуло чимало українських бійців, зокрема і Роман Стусяк.
Тіло Романа, на жаль, залишилося на окупованій територій, адже через активний бій його не змогли евакуювати. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Світла пам’ять і честь Герою!
Юлія Томчишин
Фото з сімейного архіву та авторки
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Відмовився від посади кухаря задля того, щоб стати штурмовиком і звільняти від окупантів рідну землю
Роман народився 24 січня 1989 року у селі Новосілка Підгаєцького району. Після школи вивчав банківську справу в Тернопільському національному економічному університеті. Згодом працював у сфері будівництва.
У травні 2022 року мобілізувався до Сил оборони України. Місцем служби чоловік обрав 24-1 окремий штурмовий батальйон "Айдар". Йому пропонували тилову посаду кухаря, однак він на поліг на тому, щоб потрапити саме в штурмову роту підрозділу.
Брав участь в боях на Бахмутському напрямку. У жовтні підрозділ, де служив Роман потрапив в оточення вагнерівців. Прориваючись загинуло чимало українських бійців, зокрема і Роман Стусяк.
Тіло Романа, на жаль, залишилося на окупованій територій, адже через активний бій його не змогли евакуювати. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Світла пам’ять і честь Герою!
Юлія Томчишин
Фото з сімейного архіву та авторки
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔16😢2❤1
28 жовтня минає 131 рік з дня народження видатного українського письменника та поета, перекладача та поліглота, репортажиста та видавця, більярдиста та мисливця - Майка Йогансена.
Йогансен був німцем в Російській імперії, і починав свою ранню поетичну творчість російською та німецькою мовами. Однак у 1918 році він повністю переходить на українську. Як Юрій Шевельов та Оскар Бургардт, Йогансен свідомо обирає українську ідентичність і відстоює її до кінця життя. В свої “Анкеті” на запитання: “Чому пишите українською?” відповідав: “Бо я не живу в Ірляндії, не живу в Тамбові”.
На жаль, як і багато митців свого часу, Майк Йогансен став жертвою сталінського терору, увійшовши до сумнозвісного покоління Розстріляного Відродження.
Письменника арештували 18 серпня 1937 року. Звинувачений в участі у вигаданій антирадянській націоналістичній організації, Йогансен був розстріляний у київській тюрмі НКВД за день до свого народження - 27 жовтня 1937 року. Тіло письменника, ймовірно, захоронене в одній з безіменних могил Биківнянського лісу, а пам’ятна могила є на Лук’янівському цвинтарі.
У нашому матеріалі розповідаємо, яким був Майк Йогансен.
Йогансен був німцем в Російській імперії, і починав свою ранню поетичну творчість російською та німецькою мовами. Однак у 1918 році він повністю переходить на українську. Як Юрій Шевельов та Оскар Бургардт, Йогансен свідомо обирає українську ідентичність і відстоює її до кінця життя. В свої “Анкеті” на запитання: “Чому пишите українською?” відповідав: “Бо я не живу в Ірляндії, не живу в Тамбові”.
На жаль, як і багато митців свого часу, Майк Йогансен став жертвою сталінського терору, увійшовши до сумнозвісного покоління Розстріляного Відродження.
Письменника арештували 18 серпня 1937 року. Звинувачений в участі у вигаданій антирадянській націоналістичній організації, Йогансен був розстріляний у київській тюрмі НКВД за день до свого народження - 27 жовтня 1937 року. Тіло письменника, ймовірно, захоронене в одній з безіменних могил Биківнянського лісу, а пам’ятна могила є на Лук’янівському цвинтарі.
У нашому матеріалі розповідаємо, яким був Майк Йогансен.
❤10😢4💔1
Пам'яті штурмовика, старшого сержанта Дмитра Богуцького (позивний «Буг»)
Мав багато друзів, цінував родину, прагнув бути найкращим у всьому
Дмитро народився 29 липня 1997 року в селищі Стрижавка на Вінниччині. В юності активно займався спортом, представляв рідне селище на різних змаганнях з футболу та волейболу.
Після школи отримав дві вищі освіти - агрономічну у Вінницькому аграрному університеті та вчителя фізкультури у Вінницькому державному педуніверситеті імені Михайла Коцюбинського.
Однак покликання Дмитра була робота в правоохоронних органах, тому у 2018 році він пішов служити в групу затримання поліції охорони В Калинівці.
З початком вторгнення підписав контракт з штурмовою бригадою Нацполіції "Лють". Був заступником командира взводу, виконував бойові завдання на Донеччині.
Загинув у стрілецькому бою, під час штурмових дій в районі селі Кліщіївка на Бахумутському напрямку у ніч на 21 серпня 2023 року.
Похований у рідному селищі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня та відзнакою Головнокомандувача Хрест Хоробрих.
Світла пам’ять і вічна шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Нацполіція та Стрижавська громада
За матеріалами: Нацполіція, 20 Хвилин, Пам'ятаємо Героїв, Стрижавська громада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Мав багато друзів, цінував родину, прагнув бути найкращим у всьому
Дмитро народився 29 липня 1997 року в селищі Стрижавка на Вінниччині. В юності активно займався спортом, представляв рідне селище на різних змаганнях з футболу та волейболу.
Після школи отримав дві вищі освіти - агрономічну у Вінницькому аграрному університеті та вчителя фізкультури у Вінницькому державному педуніверситеті імені Михайла Коцюбинського.
Однак покликання Дмитра була робота в правоохоронних органах, тому у 2018 році він пішов служити в групу затримання поліції охорони В Калинівці.
З початком вторгнення підписав контракт з штурмовою бригадою Нацполіції "Лють". Був заступником командира взводу, виконував бойові завдання на Донеччині.
Загинув у стрілецькому бою, під час штурмових дій в районі селі Кліщіївка на Бахумутському напрямку у ніч на 21 серпня 2023 року.
Похований у рідному селищі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня та відзнакою Головнокомандувача Хрест Хоробрих.
Світла пам’ять і вічна шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Нацполіція та Стрижавська громада
За матеріалами: Нацполіція, 20 Хвилин, Пам'ятаємо Героїв, Стрижавська громада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔18😢4
Пам’ять, яка не має кордонів. Правда, яку повинен знати світ
Є трагедії, біль від яких не стирається поколіннями. Є сторінки історії, про які не можна мовчати. Голодомор 1932–1933 років – одна з них.
Щороку в День пам’яті жертв Голодомору українці в різних куточках світу об’єднуються, щоб вшанувати мільйони невинних життів, забраних злочинною політикою радянського
тоталітарного режиму.
Світовий Конгрес Українців за підтримки Українського інституту національної пам’яті та Національного музею Голодомору-геноциду розгортає міжнародну інформаційну кампанію до Дня пам’яті жертв Голодомору.
Її мета – зберегти історичну пам’ять серед українців за кордоном і донести правду про Голодомор до міжнародної спільноти. Адже ця трагедія є частиною української історії та нагадування всьому людству про наслідки тоталітаризму, небезпеку замовчування злочинів і важливість відповідальності за геноцид. Сьогодні, коли Україна знову бореться за своє існування, збереження історичної правди набуває особливого значення.
Розповідати світові про Голодомор – означає протидіяти забуттю, історичним маніпуляціям і спробам стерти українську ідентичність.
Гасло інформаційної кампанії: «Голодомор – геноцид. Пам’ятаємо минуле. Захищаємо майбутнє».
Закликаємо українські громади за кордоном, міжнародних партнерів та всіх небайдужих долучитися до кампанії. Поширюймо правду, вшановуймо пам’ять загиблих і нагадуймо світові. Злочини геноциду не повинні залишатися безкарними.
Є трагедії, біль від яких не стирається поколіннями. Є сторінки історії, про які не можна мовчати. Голодомор 1932–1933 років – одна з них.
Щороку в День пам’яті жертв Голодомору українці в різних куточках світу об’єднуються, щоб вшанувати мільйони невинних життів, забраних злочинною політикою радянського
тоталітарного режиму.
Світовий Конгрес Українців за підтримки Українського інституту національної пам’яті та Національного музею Голодомору-геноциду розгортає міжнародну інформаційну кампанію до Дня пам’яті жертв Голодомору.
Її мета – зберегти історичну пам’ять серед українців за кордоном і донести правду про Голодомор до міжнародної спільноти. Адже ця трагедія є частиною української історії та нагадування всьому людству про наслідки тоталітаризму, небезпеку замовчування злочинів і важливість відповідальності за геноцид. Сьогодні, коли Україна знову бореться за своє існування, збереження історичної правди набуває особливого значення.
Розповідати світові про Голодомор – означає протидіяти забуттю, історичним маніпуляціям і спробам стерти українську ідентичність.
Гасло інформаційної кампанії: «Голодомор – геноцид. Пам’ятаємо минуле. Захищаємо майбутнє».
Закликаємо українські громади за кордоном, міжнародних партнерів та всіх небайдужих долучитися до кампанії. Поширюймо правду, вшановуймо пам’ять загиблих і нагадуймо світові. Злочини геноциду не повинні залишатися безкарними.
💔18👎1
Пам’яті пластуна, аеророзвідника «Азову» Івана Окуневського
Один із перших вихованців відродженого Пласту, учасник двох революцій та доброволець, який сказав: «Мамо, я обіцяю тобі волю»
Іван Окуневський (пластове псевдо «Скрипка», військове – «Окунь») народився 4 липня 1980 року. Виріс у Моршині на Львівщині.
У 1993 році 13-річний Іван вступив до щойно відновленого у незалежній Україні "Пласту". Участь у "Пласті" сформувала особистість Івана.
Після школи навчався в Київському політехнічному інституті на програміста. Працював за спеціальністю, водночас продовжував займатися громадським активізмом. Брав участь в Помаранчевій революції та Революції гідності.
У березні 2022 року долучився до лав Національної гвардії України. Служив пілотом БПЛА у складі бригади "Червона калина". Воював на Донеччині. Загинув 30 січня 2026 року на Покровському напрямку.
Похований у Моршині з військовими та пластунськими почестями. Посмертно нагороджений Залізним пластовим хрестом.
Світла пам’ять і вічна шана Герою!
Тетяна Когутич
Фото: Історія Пласту, Район.Моршин
За матеріалами: Історія Пласту, Район.Моршин
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Один із перших вихованців відродженого Пласту, учасник двох революцій та доброволець, який сказав: «Мамо, я обіцяю тобі волю»
Іван Окуневський (пластове псевдо «Скрипка», військове – «Окунь») народився 4 липня 1980 року. Виріс у Моршині на Львівщині.
У 1993 році 13-річний Іван вступив до щойно відновленого у незалежній Україні "Пласту". Участь у "Пласті" сформувала особистість Івана.
Після школи навчався в Київському політехнічному інституті на програміста. Працював за спеціальністю, водночас продовжував займатися громадським активізмом. Брав участь в Помаранчевій революції та Революції гідності.
У березні 2022 року долучився до лав Національної гвардії України. Служив пілотом БПЛА у складі бригади "Червона калина". Воював на Донеччині. Загинув 30 січня 2026 року на Покровському напрямку.
Похований у Моршині з військовими та пластунськими почестями. Посмертно нагороджений Залізним пластовим хрестом.
Світла пам’ять і вічна шана Герою!
Тетяна Когутич
Фото: Історія Пласту, Район.Моршин
За матеріалами: Історія Пласту, Район.Моршин
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔24😁1
Пам’яті сержанта Дениса Котлярова
До його слів дослухалися і солдати, і офіцери
Народився та мешкав все життя в селі Микулинці на Вінниччині. Після школи здобув фах кухаря-кондитера. Відслужив за цивільною спеціальністю строкову службу, а згодом працював за фахом.
У перші дні вторгнення пішов добровольцем у Сили оборони. Служив у 61-й окремій механізованій Степовій бригаді. Воював на Миколаївщині, звільняв Херсон, боронив Соледар і Покровськ, де отримав важке поранення.
Після реабілітації почав служити в 3-й важкій Залізній бригаді. Воював на Сумщині та в Курській області. Командував кулеметним відділенням.
Загинув 7 жовтня 2025 під час виконання бойового завдання в районі села Колодязне на Харківщині. Майже рік вважався зниклим безвісти. Похований у рідному селі.
Пам’ять і слава!
Ігор Петрук
Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
До його слів дослухалися і солдати, і офіцери
Народився та мешкав все життя в селі Микулинці на Вінниччині. Після школи здобув фах кухаря-кондитера. Відслужив за цивільною спеціальністю строкову службу, а згодом працював за фахом.
У перші дні вторгнення пішов добровольцем у Сили оборони. Служив у 61-й окремій механізованій Степовій бригаді. Воював на Миколаївщині, звільняв Херсон, боронив Соледар і Покровськ, де отримав важке поранення.
Після реабілітації почав служити в 3-й важкій Залізній бригаді. Воював на Сумщині та в Курській області. Командував кулеметним відділенням.
Загинув 7 жовтня 2025 під час виконання бойового завдання в районі села Колодязне на Харківщині. Майже рік вважався зниклим безвісти. Похований у рідному селі.
Пам’ять і слава!
Ігор Петрук
Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔21😁1
Памʼяті старшого сержанта Максима Міщенка
Як від водія, від нього залежало, чи дістануться бійці до позицій та чи зможуть поранені вибратися з-під обстрілу.
Максим народився 28 вересня 1994 року в Кривому Розі. Дитинство минуло в Кіровоградській області. Після школи здобув фах тракториста-машиніста.
У 2013 році пішов на строкову службу в Збройні Сили, після чого лишився служити за контрактом. Брав участь в АТО.
У 2016 році розпочав службу в Національної гвардії України разом з старшим братом. Виконував бойові завдання на Маріупольському напрямку під час Операції Об'єднаних сил.
У 2019 році повернувся в цивільне життя та працював трактористом. У лютому 2022 року повернувся до лав Сил оборони. У вересні 2022 одружився, за рік став батьком.
Воював у складі 121-ї бригади Сил ТрО на Донеччині, Херсонщині та Запоріжчині. За хоробрість в бою був відзначений Хресто Сил ТрО.
Загинув 11 березня 2026 року під час евакуації поранених в районі Степногірська Запорізької області. Похований на Алеї Слави цвинтаря селища Петрове Кіровоградської області.
Мирослава Липа
Фото надані 121-ю окремою бригадою ТрО ЗСУ
За матеріалами 121-ї окремої бригади ТрО ЗСУ та Петрівської селищної ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Як від водія, від нього залежало, чи дістануться бійці до позицій та чи зможуть поранені вибратися з-під обстрілу.
Максим народився 28 вересня 1994 року в Кривому Розі. Дитинство минуло в Кіровоградській області. Після школи здобув фах тракториста-машиніста.
У 2013 році пішов на строкову службу в Збройні Сили, після чого лишився служити за контрактом. Брав участь в АТО.
У 2016 році розпочав службу в Національної гвардії України разом з старшим братом. Виконував бойові завдання на Маріупольському напрямку під час Операції Об'єднаних сил.
У 2019 році повернувся в цивільне життя та працював трактористом. У лютому 2022 року повернувся до лав Сил оборони. У вересні 2022 одружився, за рік став батьком.
Воював у складі 121-ї бригади Сил ТрО на Донеччині, Херсонщині та Запоріжчині. За хоробрість в бою був відзначений Хресто Сил ТрО.
Загинув 11 березня 2026 року під час евакуації поранених в районі Степногірська Запорізької області. Похований на Алеї Слави цвинтаря селища Петрове Кіровоградської області.
Мирослава Липа
Фото надані 121-ю окремою бригадою ТрО ЗСУ
За матеріалами 121-ї окремої бригади ТрО ЗСУ та Петрівської селищної ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔25😁1
Пам’яті командира роти Богдана Гучка (позивний «Борода»)
У чоловіка змалку був хист допомагати людям і рятувати їх
Богдан народився 12 листопада 1993 року в Івано-Франківську в родині медиків. В дитинстві активно займався спортом: бокс, боротьба, тхеквондо та футбол. Думав піти шляхом батьків та обрати медичний фах, але вирішив присвятити себе комерції. Закінчив спершу Коломийський економіко-фінансовий коледж, а згодом економічний факультет Чернівецького університету. Працював у приватному бізнесі.
З початком повномасштабного вторгнення разом з братом Романом долучився до Сил ТрО. Розпочав свій бойовий шлях в контрдиверсійній роті 102-ї бригади ТрО. Згодом очолив стрілецьку роту в 106-й бригаді ТрО. Воював на Запорізькому напрямку.
У 2024 році одружився та став батьком.
У листопаді 2025 році вів бої в місті Гуляйполе. Попри те, що вороги змогли просочитися в місто - відмовлявся від евакуації, продовжуючи утримувати позиції, поки не вийдуть його підлеглі бійці.
Загинув 17 грудня 2025 року в стрілецькому бою, давши змогу перегрупуватися та відступити 19 побратимам.
Посмертно нагороджений званням Героя України та Хрестом бойових заслуг.
Похований у селі Чукалівка біля Івано-Франківська. Його брати Роман та Андрій продовжують воювати у Силах оборони.
Слава Герою!
Ірина Дружук
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з
Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
У чоловіка змалку був хист допомагати людям і рятувати їх
Богдан народився 12 листопада 1993 року в Івано-Франківську в родині медиків. В дитинстві активно займався спортом: бокс, боротьба, тхеквондо та футбол. Думав піти шляхом батьків та обрати медичний фах, але вирішив присвятити себе комерції. Закінчив спершу Коломийський економіко-фінансовий коледж, а згодом економічний факультет Чернівецького університету. Працював у приватному бізнесі.
З початком повномасштабного вторгнення разом з братом Романом долучився до Сил ТрО. Розпочав свій бойовий шлях в контрдиверсійній роті 102-ї бригади ТрО. Згодом очолив стрілецьку роту в 106-й бригаді ТрО. Воював на Запорізькому напрямку.
У 2024 році одружився та став батьком.
У листопаді 2025 році вів бої в місті Гуляйполе. Попри те, що вороги змогли просочитися в місто - відмовлявся від евакуації, продовжуючи утримувати позиції, поки не вийдуть його підлеглі бійці.
Загинув 17 грудня 2025 року в стрілецькому бою, давши змогу перегрупуватися та відступити 19 побратимам.
Посмертно нагороджений званням Героя України та Хрестом бойових заслуг.
Похований у селі Чукалівка біля Івано-Франківська. Його брати Роман та Андрій продовжують воювати у Силах оборони.
Слава Герою!
Ірина Дружук
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з
Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔14😢6❤1
ОЛЕШКИ, ЯКІ В ОКУПАЦІЇ
З 27 жовтня по 1 листопада 2026 року в тимчасово окупованих Олешках на Херсонщині на кілька днів запанувала тиша. Тимчасове припинення вогню дозволило доставити гуманітарну допомогу та евакуювати частину мешканців міста. Водночас українські військові змогли вивезти сотні цивільних із прифронтових населених пунктів правобережжя Херсонщини. Для людей, які понад чотири роки живуть під загрозою обстрілів, ці кілька днів стали шансом на порятунок.
Олешки перебувають під російською окупацією з 24 лютого 2022 року. Але навіть після захоплення міста його жителі виходили на проукраїнські мітинги, відкрито протестуючи проти російських військових. Із українськими прапорами вони демонстрували: Олешки – це Україна.
Згодом місто пережило масштабні руйнування, а в червні 2023 року – катастрофічну повінь після підриву Каховської ГЕС, яка, серед іншого, знищила і безцінний будинок-музей художниці Поліни Райко. Станом на травень 2026 року у місті залишалося близько 2 тисяч жителів.
У 2016 році фахівці Українського інституту національної пам'яті рекомендували перейменувати низку населених пунктів України у рамках декомунізації. Серед них – Цюрупинськ, названий у 1928 році на честь більшовицького діяча Олександра Цюрупи. Уродженець міста, Цюрупа, був одним із керівників радянської продовольчої політики, що передбачала примусове вилучення продуктів у селян. Озброєні продовольчі загони забирали запаси їжі, прирікаючи родини на голод. 19 травня 2016 року Верховна Рада України відновила історичну справедливість і повернула місту його історичну назву – Олешки.
Її коріння сягає часів Русі. Ще під 1084 роком у літописах згадується Олешшя – торговельний осередок Нижнього Подніпров'я, який дослідники пов'язують із цими землями. За однією з версій, назва походить від слова «вільха» – дерева, характерного для дніпровських плавнів.
А у 1711–1728 роках тут існувала Олешківська Січ, осередок запорожців, які після зруйнування московськими військами Чортомлицької Січі не бажали повертатися під владу царя.
Майже тисяча років історії. Козацький дух і воля. Радянське перейменування. Повернення українського імені. І знову – російська окупація. У 2016 році Україна повернула Олешкам їхню історичну назву. У 2022-му мешканці міста не скорились російським окупантам.
З 27 жовтня по 1 листопада 2026 року в тимчасово окупованих Олешках на Херсонщині на кілька днів запанувала тиша. Тимчасове припинення вогню дозволило доставити гуманітарну допомогу та евакуювати частину мешканців міста. Водночас українські військові змогли вивезти сотні цивільних із прифронтових населених пунктів правобережжя Херсонщини. Для людей, які понад чотири роки живуть під загрозою обстрілів, ці кілька днів стали шансом на порятунок.
Олешки перебувають під російською окупацією з 24 лютого 2022 року. Але навіть після захоплення міста його жителі виходили на проукраїнські мітинги, відкрито протестуючи проти російських військових. Із українськими прапорами вони демонстрували: Олешки – це Україна.
Згодом місто пережило масштабні руйнування, а в червні 2023 року – катастрофічну повінь після підриву Каховської ГЕС, яка, серед іншого, знищила і безцінний будинок-музей художниці Поліни Райко. Станом на травень 2026 року у місті залишалося близько 2 тисяч жителів.
У 2016 році фахівці Українського інституту національної пам'яті рекомендували перейменувати низку населених пунктів України у рамках декомунізації. Серед них – Цюрупинськ, названий у 1928 році на честь більшовицького діяча Олександра Цюрупи. Уродженець міста, Цюрупа, був одним із керівників радянської продовольчої політики, що передбачала примусове вилучення продуктів у селян. Озброєні продовольчі загони забирали запаси їжі, прирікаючи родини на голод. 19 травня 2016 року Верховна Рада України відновила історичну справедливість і повернула місту його історичну назву – Олешки.
Її коріння сягає часів Русі. Ще під 1084 роком у літописах згадується Олешшя – торговельний осередок Нижнього Подніпров'я, який дослідники пов'язують із цими землями. За однією з версій, назва походить від слова «вільха» – дерева, характерного для дніпровських плавнів.
А у 1711–1728 роках тут існувала Олешківська Січ, осередок запорожців, які після зруйнування московськими військами Чортомлицької Січі не бажали повертатися під владу царя.
Майже тисяча років історії. Козацький дух і воля. Радянське перейменування. Повернення українського імені. І знову – російська окупація. У 2016 році Україна повернула Олешкам їхню історичну назву. У 2022-му мешканці міста не скорились російським окупантам.
💔14❤5❤🔥5
Пам’яті десантника Дениса Кози
Був одним із тих молодих українських офіцерів, які влітку 2014 року одними з перших стали на захист країни.
Денис народився 22 листопада 1993 року в селі Чорнобаївка на Херсонщині. З шкільних років мріяв про військову кар'єру, тому спершу вступив до військового ліцею "Захисник", а згодом вивчав артилерійську справу в Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові.
У 2014 році молодий лейтенант розпочав службу в 25-й повітряно-десантній бригаді, як командир протитанкового взводу. Свій перший командирський досвід набував в умовах бойових дій на Донеччині.
Загинув 17 серпня 2014 року від удару російських "Градів" по українських позиціях. Офіцерові було 20 років.
22 серпня 2014 року Дениса Козу поховали в рідній Чорнобаївці. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
За матеріалами: Книга пам’яті полеглих за Україну, Суспільне Хмельницький, Локальна Історія, Архів знань
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Був одним із тих молодих українських офіцерів, які влітку 2014 року одними з перших стали на захист країни.
Денис народився 22 листопада 1993 року в селі Чорнобаївка на Херсонщині. З шкільних років мріяв про військову кар'єру, тому спершу вступив до військового ліцею "Захисник", а згодом вивчав артилерійську справу в Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові.
У 2014 році молодий лейтенант розпочав службу в 25-й повітряно-десантній бригаді, як командир протитанкового взводу. Свій перший командирський досвід набував в умовах бойових дій на Донеччині.
Загинув 17 серпня 2014 року від удару російських "Градів" по українських позиціях. Офіцерові було 20 років.
22 серпня 2014 року Дениса Козу поховали в рідній Чорнобаївці. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
За матеріалами: Книга пам’яті полеглих за Україну, Суспільне Хмельницький, Локальна Історія, Архів знань
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔17❤4😢2
85 років тому зруйновано Успенський собор Києво-Печерської лаври
3 листопада 1941 року окупований Київ здригнувся від потужного вибуху.
У повітря злетів Успенський собор – головний храм та святиня Києво-Печерської лаври, зведений ще в XI столітті, у 1073–1078 роках. Територію монастиря всіяли уламки мозаїк, фресок, різьби та цегли. Вогонь охопив трапезну церкву, музеї, бібліотеки, архіви й навіть дзвіницю. Від вибухів і пожежі загинули близько 300 німців та невстановлена кількість киян.
На той час Київ уже два місяці перебував під владою нацистів. Радянські війська, відступаючи з міста у вересні 1941 року, керуючись тактикою «випаленої землі», замінували головну вулицю Хрещатик, а також низку знакових споруд, серед них і Успенський собор Києво-Печерської лаври. За дві години до вибуху 3 листопада собор відвідувала офіційна делегація вищого керівництва німецької окупаційної влади разом з союзним Гітлеру словацьким диктатором Йозефом Тисо. За однією з версій, НКВС планувало здійснити замах на делегацію, тож вибуховий пристрій, закладений в соборі, був приведений у дію.
Після руйнування, на відтворення Успенського собору знадобились десятиліття. Остаточний процес відбудови пройшов лише у 1998-2000 роках. 24 серпня 2000 року, на день незалежності України, собор було урочисто освячено.
А через 85 років після вибуху Успенський собор знову опинився під ударом.
У ніч із 14 на 15 червня 2026 року Росія атакувала Національний заповідник «Києво-Печерська лавра». Внаслідок прицільного удару постраждали п'ять об'єктів національної спадщини. Російський дрон влучив в Успенський собор, спричинивши пожежу на даху. Вогонь вдалося локалізувати, а іконостас – урятувати. Це був уже другий за пів року російський обстріл Києво-Печерської лаври – пам'ятки, внесеної до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Показово, що цей терор відбувся напередодні двох знакових ювілеїв: 975-річчя першої згадки про Києво-Печерську лавру та 100-річчя заснування Національного заповідника.
У 1941 році святиню знищив радянський вибух під час нацистської окупації. У 2026-му її знову пошкодила війна – цього разу російський дрон. Ці події розділяє 85 років, але вони нагадують про одну з найбільших загроз, які несе Росія: разом із людськими життями під удар потрапляє безцінна українська культурна спадщина, що зберігає пам'ять багатьох наших поколінь.
Зберегти її – означає зберегти частину нашої історії.
3 листопада 1941 року окупований Київ здригнувся від потужного вибуху.
У повітря злетів Успенський собор – головний храм та святиня Києво-Печерської лаври, зведений ще в XI столітті, у 1073–1078 роках. Територію монастиря всіяли уламки мозаїк, фресок, різьби та цегли. Вогонь охопив трапезну церкву, музеї, бібліотеки, архіви й навіть дзвіницю. Від вибухів і пожежі загинули близько 300 німців та невстановлена кількість киян.
На той час Київ уже два місяці перебував під владою нацистів. Радянські війська, відступаючи з міста у вересні 1941 року, керуючись тактикою «випаленої землі», замінували головну вулицю Хрещатик, а також низку знакових споруд, серед них і Успенський собор Києво-Печерської лаври. За дві години до вибуху 3 листопада собор відвідувала офіційна делегація вищого керівництва німецької окупаційної влади разом з союзним Гітлеру словацьким диктатором Йозефом Тисо. За однією з версій, НКВС планувало здійснити замах на делегацію, тож вибуховий пристрій, закладений в соборі, був приведений у дію.
Після руйнування, на відтворення Успенського собору знадобились десятиліття. Остаточний процес відбудови пройшов лише у 1998-2000 роках. 24 серпня 2000 року, на день незалежності України, собор було урочисто освячено.
А через 85 років після вибуху Успенський собор знову опинився під ударом.
У ніч із 14 на 15 червня 2026 року Росія атакувала Національний заповідник «Києво-Печерська лавра». Внаслідок прицільного удару постраждали п'ять об'єктів національної спадщини. Російський дрон влучив в Успенський собор, спричинивши пожежу на даху. Вогонь вдалося локалізувати, а іконостас – урятувати. Це був уже другий за пів року російський обстріл Києво-Печерської лаври – пам'ятки, внесеної до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Показово, що цей терор відбувся напередодні двох знакових ювілеїв: 975-річчя першої згадки про Києво-Печерську лавру та 100-річчя заснування Національного заповідника.
У 1941 році святиню знищив радянський вибух під час нацистської окупації. У 2026-му її знову пошкодила війна – цього разу російський дрон. Ці події розділяє 85 років, але вони нагадують про одну з найбільших загроз, які несе Росія: разом із людськими життями під удар потрапляє безцінна українська культурна спадщина, що зберігає пам'ять багатьох наших поколінь.
Зберегти її – означає зберегти частину нашої історії.
👍12💔8❤2
Пам’яті молодшого сержанта Олексія Бевзюка (позивний «Мерс»)
Волонтер і воїн, який після загибелі брата та власного поранення повернувся на фронт.
Олексій народився 20 жовтня 1986 року в Києві. Після школи здобув фах інженера в Херсонському національному технічному університеті та вивчав правознавство в Національній академії внутрішніх справ України.
Працював помічником народного депутата України та активно займався волонтерською діяльністю до 2022 року.
З початком повномасштабного вторгнення долучився добровольцем до лав Сил оборони. Воював у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців разом з братом та батьком.
Брав участь в обороні Києва, згодом виконував бойові завдання на Донбасі. Загинув 7 грудня 2022 року в районі Курахового Донецької області. Кількома місяцями раніше загинув його брат.
Похований на Берковецькому цвинтарі Києва. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
Діана Горбачук
Фото з сімейного архіву
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Волонтер і воїн, який після загибелі брата та власного поранення повернувся на фронт.
Олексій народився 20 жовтня 1986 року в Києві. Після школи здобув фах інженера в Херсонському національному технічному університеті та вивчав правознавство в Національній академії внутрішніх справ України.
Працював помічником народного депутата України та активно займався волонтерською діяльністю до 2022 року.
З початком повномасштабного вторгнення долучився добровольцем до лав Сил оборони. Воював у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців разом з братом та батьком.
Брав участь в обороні Києва, згодом виконував бойові завдання на Донбасі. Загинув 7 грудня 2022 року в районі Курахового Донецької області. Кількома місяцями раніше загинув його брат.
Похований на Берковецькому цвинтарі Києва. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
Діана Горбачук
Фото з сімейного архіву
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔16😢6😁1