Памʼяті мінометника Станіслава Демидчика (позивний «Кінолог»)
Загинув, прикривши собою побратима від кулі снайпера
Станіслав народився 7 вересня 2002 року в Ковалівці на Миколаївщині. Закінчив Надбузький професійний аграрний ліцей, згодом служив строкову кінологом в Національній гвардії України.
Строковиком застав початок повномасштабного вторгнення. Брав участь в обороні Київщини. Пізніше продовжив службу у батальйоні оперативного призначення «Фенікс», де очолив взвод. Останнім місцем служби була посада командира мінометної батареї в корпусі НГУ "Азов".
9 серпня 2025 року біля села Новоекономічне на Донеччині загинув від ворожої снайперської кулі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна шана Герою!
За матеріалами: Суспільне Миколаїв, Тульчин Онлайн
Фото: сервіс "Ми Вас пам’ятаємо!", Тульчин Онлайн, Суспільне
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Загинув, прикривши собою побратима від кулі снайпера
Станіслав народився 7 вересня 2002 року в Ковалівці на Миколаївщині. Закінчив Надбузький професійний аграрний ліцей, згодом служив строкову кінологом в Національній гвардії України.
Строковиком застав початок повномасштабного вторгнення. Брав участь в обороні Київщини. Пізніше продовжив службу у батальйоні оперативного призначення «Фенікс», де очолив взвод. Останнім місцем служби була посада командира мінометної батареї в корпусі НГУ "Азов".
9 серпня 2025 року біля села Новоекономічне на Донеччині загинув від ворожої снайперської кулі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна шана Герою!
За матеріалами: Суспільне Миколаїв, Тульчин Онлайн
Фото: сервіс "Ми Вас пам’ятаємо!", Тульчин Онлайн, Суспільне
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔24😢3
Памʼяті Олега Бодунова
Мав надзвичайно широкі інтереси в житті
Олег Бодунов народився 15 січня 1976 року у селі Спасівка Сатанівської громади на Хмельниччині.
Вищу освіту здобув в Національному університеті харчових технологій. Після навчання повернувся до рідного села, працював в деревообробній галузі. Цікавився наукою, мистецтвом, колекціонуванням та історією.
З перших днів повномасштабного вторгнення долучився до лав Сил оборони України. Служив у складі 3 окремої танкової бригади. Брав участь в боях на Харківщині. Розпочинав службу, як піхотинець, згодом став оператором РЕБ. Був двічі поранений при виконанні бойових завдань.
Помер внаслідок серцевої хвороби під час виконання бойового завдання 22 вересня 2026 року на Харківщині. Похований у Сатанові.
Ігор Романенко
Фото: Facebook-сторінка 3 окремої важкої механізованої Залізної бригади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Мав надзвичайно широкі інтереси в житті
Олег Бодунов народився 15 січня 1976 року у селі Спасівка Сатанівської громади на Хмельниччині.
Вищу освіту здобув в Національному університеті харчових технологій. Після навчання повернувся до рідного села, працював в деревообробній галузі. Цікавився наукою, мистецтвом, колекціонуванням та історією.
З перших днів повномасштабного вторгнення долучився до лав Сил оборони України. Служив у складі 3 окремої танкової бригади. Брав участь в боях на Харківщині. Розпочинав службу, як піхотинець, згодом став оператором РЕБ. Був двічі поранений при виконанні бойових завдань.
Помер внаслідок серцевої хвороби під час виконання бойового завдання 22 вересня 2026 року на Харківщині. Похований у Сатанові.
Ігор Романенко
Фото: Facebook-сторінка 3 окремої важкої механізованої Залізної бригади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔21
25 жовтня 1920 р. в селищі Алупка Таврійської губернії (Кримський півострів) народився Амет-Хан Султан, льотчик-випробувач кримськотатарського походження, двічі Герой Радянського Союзу.
Сім’я майбутнього льотчика була строкатою за своїм походженням. Батько, Султан Амет-Хан, походив з лакців (одного з дагестанських етносів), а мати, Насібе, була кримською татаркою. Проте юнак ідентифікував себе виключно з місцевим тереном.
Навчаючись у залізничній школі фабрично-заводського учнівства в Сімферополі, Амет-Хан виявив неабияку зацікавленість до льотної справи. Тож зі скромного члена Сімферопольського аероклубу він незабаром стає курсантом елітної Качинської військової школи льотчиків.
Отримавши по випуску звання молодшого лейтенанта, Амет-Хан Султан був відправлений до 4-го винищувального авіаполку Одеського військового округу. В цій частині він зустрів початок німецького вторгнення на територію Радянського Союзу.
В перші місяці війни молодий льотчик здійснив низку розвідувальних польотів над окупованими Тирасполем, Кишиневом та Миколаєвом та неодноразово атакував на своєму біплані живу силу ворога. За що отримав свою першу бойову нагороду – орден Червоної Зірки. В 1942 році, вже будучи пілотом британського «Гоукера Гаррікейна», Амет-Хан шляхом тарану підбив над Ярославлем німецький бомбардувальник «Юнкерс-88».
Станом на кінець 1942 року, Амет-Хан Султан мав понад 17 повітряних перемог над ворогом, котрі здобув за 247 бойових вильотів. За ці успіхи його перевели до 9-го гвардійського винищувального авіаційного Червонопрапорного полку. Цей підрозділ належав до так званих «загонів вільного полювання» — військових частин, що складалися з досвідчених асів та були націлені на індивідуальний стиль бою. В складі цього підрозділу Амет-Хан воював до кінця Другої Світової війни та відзначився у боях під Сталінградом, Таганрогом, Ростовом-на-Дону, рідним Кримом, а також Східною Пруссією та Берліном, був двічі нагородженим найвищою почесною відзнакою держави - званням Героя Радянського Союзу.
За весь період війни Амет-Хан Султан здійснив 602 бойових вильоти та знищив особисто і в групових боях понад 49 ворожих літаків, ставши одним із найрезультативніших асів СРСР.
Повоєнна діяльність Амет-Хана Султана нерозривно пов’язана з авіаційною справою. В 1947 році він став льотчиком-випробувачем льотно-дослідницького інституту у Жуковському. Амет-Хан Султан брав участь у випробуванні найновішої авіаційної техніки того часу. Зокрема, в 1949 році першим в країні здійснив автоматичне дозаправлення бомбардувальника в повітрі, а в 1951-53 роках провів випробування першої радянської авіаційної протикорабельної крилатої ракети КС («Комета»). За вищезгадані заслуги отримав почесне звання заслуженого льотчика-випробувача СРСР.
Маловідомою сторінкою біографії Амет-Хана Султана є його правозахисна діяльність. У травні 1944 року, перебуваючи у відпустці в рідному селищі, він став свідком одного з найбільших злочинів радянської влади — депортації кримських татар. В часи хрущовської “відлиги” Амет-Хан неодноразово брав участь у підписанні колективних листів-звернень до Москви з метою повернення депортованих народів до їх колишніх земель, відвідував кримських татар у спецпоселеннях в центральноазійських республіках СРСР.
Амет-Хан Султан загинув 1 лютого 1971 року під час випробування реактивного двигуна на багатоцільовому літаку Ту-16. Проте, пам’ять про нього збереглася в назвах аеропортів столиці Дагестану, Махачкали, та міста Сімферополь в Автономній Республіці Крим, а також низці вулиць в Казані, Алупці, Ростові-на-Дону, Мелітополі та Черкасах. Амет-Хан Султан став головним персонажем першого кримськотатарського повнометражного фільму незалежної України – «Хайтарма».
Сім’я майбутнього льотчика була строкатою за своїм походженням. Батько, Султан Амет-Хан, походив з лакців (одного з дагестанських етносів), а мати, Насібе, була кримською татаркою. Проте юнак ідентифікував себе виключно з місцевим тереном.
Навчаючись у залізничній школі фабрично-заводського учнівства в Сімферополі, Амет-Хан виявив неабияку зацікавленість до льотної справи. Тож зі скромного члена Сімферопольського аероклубу він незабаром стає курсантом елітної Качинської військової школи льотчиків.
Отримавши по випуску звання молодшого лейтенанта, Амет-Хан Султан був відправлений до 4-го винищувального авіаполку Одеського військового округу. В цій частині він зустрів початок німецького вторгнення на територію Радянського Союзу.
В перші місяці війни молодий льотчик здійснив низку розвідувальних польотів над окупованими Тирасполем, Кишиневом та Миколаєвом та неодноразово атакував на своєму біплані живу силу ворога. За що отримав свою першу бойову нагороду – орден Червоної Зірки. В 1942 році, вже будучи пілотом британського «Гоукера Гаррікейна», Амет-Хан шляхом тарану підбив над Ярославлем німецький бомбардувальник «Юнкерс-88».
Станом на кінець 1942 року, Амет-Хан Султан мав понад 17 повітряних перемог над ворогом, котрі здобув за 247 бойових вильотів. За ці успіхи його перевели до 9-го гвардійського винищувального авіаційного Червонопрапорного полку. Цей підрозділ належав до так званих «загонів вільного полювання» — військових частин, що складалися з досвідчених асів та були націлені на індивідуальний стиль бою. В складі цього підрозділу Амет-Хан воював до кінця Другої Світової війни та відзначився у боях під Сталінградом, Таганрогом, Ростовом-на-Дону, рідним Кримом, а також Східною Пруссією та Берліном, був двічі нагородженим найвищою почесною відзнакою держави - званням Героя Радянського Союзу.
За весь період війни Амет-Хан Султан здійснив 602 бойових вильоти та знищив особисто і в групових боях понад 49 ворожих літаків, ставши одним із найрезультативніших асів СРСР.
Повоєнна діяльність Амет-Хана Султана нерозривно пов’язана з авіаційною справою. В 1947 році він став льотчиком-випробувачем льотно-дослідницького інституту у Жуковському. Амет-Хан Султан брав участь у випробуванні найновішої авіаційної техніки того часу. Зокрема, в 1949 році першим в країні здійснив автоматичне дозаправлення бомбардувальника в повітрі, а в 1951-53 роках провів випробування першої радянської авіаційної протикорабельної крилатої ракети КС («Комета»). За вищезгадані заслуги отримав почесне звання заслуженого льотчика-випробувача СРСР.
Маловідомою сторінкою біографії Амет-Хана Султана є його правозахисна діяльність. У травні 1944 року, перебуваючи у відпустці в рідному селищі, він став свідком одного з найбільших злочинів радянської влади — депортації кримських татар. В часи хрущовської “відлиги” Амет-Хан неодноразово брав участь у підписанні колективних листів-звернень до Москви з метою повернення депортованих народів до їх колишніх земель, відвідував кримських татар у спецпоселеннях в центральноазійських республіках СРСР.
Амет-Хан Султан загинув 1 лютого 1971 року під час випробування реактивного двигуна на багатоцільовому літаку Ту-16. Проте, пам’ять про нього збереглася в назвах аеропортів столиці Дагестану, Махачкали, та міста Сімферополь в Автономній Республіці Крим, а також низці вулиць в Казані, Алупці, Ростові-на-Дону, Мелітополі та Черкасах. Амет-Хан Султан став головним персонажем першого кримськотатарського повнометражного фільму незалежної України – «Хайтарма».
❤40🔥21👍10👎2
Пам'яті головного сержанта Павла Діденка (позивний «Звіробій»)
Захисник воював з 2014 року, за його голову окупанти призначили винагороду 30 тисяч доларів
Павло народився 9 червня 1980 року в селі Турковичі на Рівненщині. Після школи працював трактористом на агропідприємстві. Любив рибалити, малювати та цікавився історією козацтва.
Брав участь у Революції гідності, а згодом серед перших добровольців пішов воювати в зону АТО. Служив в складі 54-го окремого розвідувального батальйону.
у Дебальцевому, Пісках, під Маріуполем, брав участь у визволенні Павлопільська, Сорокиного Донецької області та інших населених пунктів. Він вижив в Іловайському котлі. Регулярно виконував завдання у глибокому ворожому тилу.
Особливу ненависть ворогів Діденко отримав, коли знищив ворожий склад з 20 тоннам боєприпасів. Також на рахунку Діденка було 18 знищених танків та іншої бронетехніки. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня та відомчими відзнаками.
У 2019 році Діденко став головний ротним сержантом у складі 130-го окремого розвідувального батальйону. Повномасштабне вторгнення зустрів на бойових позиціях на Донеччині.
9 липня 2025 року Діденко очолював операцію з евакуації побратимів, що потрапили у напів оточення в районі села Товсте на Донеччині. Загинув під час виконання бойового завдання від влучання FPV-дрона.
Поховали воїна на Алеї Слави у місті Дубно.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Тетяна Тиндик
Джерела: Суспільне, Волинськ служба новин,
Меморіал «Платформа памʼяті», NV
Фото: архівні фото Звіробоя та дружини, Дубенський замок
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Захисник воював з 2014 року, за його голову окупанти призначили винагороду 30 тисяч доларів
Павло народився 9 червня 1980 року в селі Турковичі на Рівненщині. Після школи працював трактористом на агропідприємстві. Любив рибалити, малювати та цікавився історією козацтва.
Брав участь у Революції гідності, а згодом серед перших добровольців пішов воювати в зону АТО. Служив в складі 54-го окремого розвідувального батальйону.
у Дебальцевому, Пісках, під Маріуполем, брав участь у визволенні Павлопільська, Сорокиного Донецької області та інших населених пунктів. Він вижив в Іловайському котлі. Регулярно виконував завдання у глибокому ворожому тилу.
Особливу ненависть ворогів Діденко отримав, коли знищив ворожий склад з 20 тоннам боєприпасів. Також на рахунку Діденка було 18 знищених танків та іншої бронетехніки. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня та відомчими відзнаками.
У 2019 році Діденко став головний ротним сержантом у складі 130-го окремого розвідувального батальйону. Повномасштабне вторгнення зустрів на бойових позиціях на Донеччині.
9 липня 2025 року Діденко очолював операцію з евакуації побратимів, що потрапили у напів оточення в районі села Товсте на Донеччині. Загинув під час виконання бойового завдання від влучання FPV-дрона.
Поховали воїна на Алеї Слави у місті Дубно.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Тетяна Тиндик
Джерела: Суспільне, Волинськ служба новин,
Меморіал «Платформа памʼяті», NV
Фото: архівні фото Звіробоя та дружини, Дубенський замок
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔32❤5
ПРО СИЛУ УКРАЇНСЬКОГО ЖІНОЦТВА — НАУКОВО
23 жовтня у Києві відбулася Всеукраїнська наукова конференція «Інтелектуальна еліта України: внесок жінок у культуру», організована Українським інститутом національної памʼяті та Музеєм видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького Музей видатних діячів української культури
Захід висвітлив роль жінки у формуванні українського культурного простору в період глибоких суспільних і культурних трансформацій другої половини ХІХ — першої половини ХХ століття.
Відкриваючи конференцію, Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров підкреслив важливість міжгалузевих колаборацій в питаннях дослідження, збереження й популяризації постатей видатних українок, які лишили по собі помітний слід в українській історії, культурі, літературі, суспільно-політичному житті.
«Коли ми говоримо про належну оцінку ролі українського жіноцтва, то варто пишатися тим, що маємо багато маркерів у наших містах — на вулицях, які названі іменами видатних українок. Усе це не лише позначає і окреслює наш, український, простір, а й дає поштовх до глибшого пізнання власної історії», — зазначив Голова УІНПу.
Директорка Музею видатних діячів
української культури Ольга Гураль подякувала Українському інституту національної памʼяті за спільні зусилля з організації конференції та роботу зі збереження й популяризації вітчизняної історії, а також презентувала брошуру «Жінки українського Парнасу», присвячену представницям домів Косачів, Старицьких, Лисенків, Франків.
«Це видання — спроба показати жіночу субʼєктність як самодостатню цінність. Кожна з його героїнь жила у важкий період суспільних трансформацій та по-своєму відповідала на виклики часу», — зазначила директорка й підкреслила, що брошура видана завдяки фінансовій підтримці Українського інституту національної памʼяті.
На конференції було презентовано 38 доповідей українських науковців і науковиць, присвячених видатним постатям українського жіноцтва, їхній діяльності та внеску у розвиток освіти, науки, медицини, літератури та державотворення.
Крім того, була представлена виставка фотографій та особистих речей представниць родин Косачів, Старицьких, Лисенків під назвою «Сильні. Оприявлення» — вони показують визначних жінок через призму їхньої особистості, через їхнє щоденне життя й захоплення.
Конференція «Інтелектуальна еліта України: внесок жінок у культуру» унаочнила, як через окремі жіночі долі проступає спільна історія — родин, середовища та сили українського жіноцтва.
23 жовтня у Києві відбулася Всеукраїнська наукова конференція «Інтелектуальна еліта України: внесок жінок у культуру», організована Українським інститутом національної памʼяті та Музеєм видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького Музей видатних діячів української культури
Захід висвітлив роль жінки у формуванні українського культурного простору в період глибоких суспільних і культурних трансформацій другої половини ХІХ — першої половини ХХ століття.
Відкриваючи конференцію, Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров підкреслив важливість міжгалузевих колаборацій в питаннях дослідження, збереження й популяризації постатей видатних українок, які лишили по собі помітний слід в українській історії, культурі, літературі, суспільно-політичному житті.
«Коли ми говоримо про належну оцінку ролі українського жіноцтва, то варто пишатися тим, що маємо багато маркерів у наших містах — на вулицях, які названі іменами видатних українок. Усе це не лише позначає і окреслює наш, український, простір, а й дає поштовх до глибшого пізнання власної історії», — зазначив Голова УІНПу.
Директорка Музею видатних діячів
української культури Ольга Гураль подякувала Українському інституту національної памʼяті за спільні зусилля з організації конференції та роботу зі збереження й популяризації вітчизняної історії, а також презентувала брошуру «Жінки українського Парнасу», присвячену представницям домів Косачів, Старицьких, Лисенків, Франків.
«Це видання — спроба показати жіночу субʼєктність як самодостатню цінність. Кожна з його героїнь жила у важкий період суспільних трансформацій та по-своєму відповідала на виклики часу», — зазначила директорка й підкреслила, що брошура видана завдяки фінансовій підтримці Українського інституту національної памʼяті.
На конференції було презентовано 38 доповідей українських науковців і науковиць, присвячених видатним постатям українського жіноцтва, їхній діяльності та внеску у розвиток освіти, науки, медицини, літератури та державотворення.
Крім того, була представлена виставка фотографій та особистих речей представниць родин Косачів, Старицьких, Лисенків під назвою «Сильні. Оприявлення» — вони показують визначних жінок через призму їхньої особистості, через їхнє щоденне життя й захоплення.
Конференція «Інтелектуальна еліта України: внесок жінок у культуру» унаочнила, як через окремі жіночі долі проступає спільна історія — родин, середовища та сили українського жіноцтва.
❤21
Пам’яті старшого солдата Дмитра Агеєва
Службі у Збройних Силах присвятив понад три роки життя
Дмитро народився 14 вересня 1995 року в Савинцях на Харківщині. Вищу освіту здобув в Харківському технічному університеті сільського господарства імені Петра Василенка.
До лав Збройних Сил України долучився у 2020 році. Брав участь в Операції Об'єднаних сил на Донеччині.
Повномасштабне вторгнення застав на військовій службі. Був механіком лісопильного відділення інженерно-технічної роти в 17 окремій важкій механізованій Криворізькій бригаді імені Костя Пестушка.
Дмитро загинув 9 серпня 2023 року від важкого поранення, яке отримав під час виконання бойового завдання в районі Часового Яру на Донеччині.
Похований у рідному селі. Посмертно нагороджений відзнакою Головнокомандувача ЗСУ - Золотий Хрест.
Слава і шана!
Антон Печерський
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Службі у Збройних Силах присвятив понад три роки життя
Дмитро народився 14 вересня 1995 року в Савинцях на Харківщині. Вищу освіту здобув в Харківському технічному університеті сільського господарства імені Петра Василенка.
До лав Збройних Сил України долучився у 2020 році. Брав участь в Операції Об'єднаних сил на Донеччині.
Повномасштабне вторгнення застав на військовій службі. Був механіком лісопильного відділення інженерно-технічної роти в 17 окремій важкій механізованій Криворізькій бригаді імені Костя Пестушка.
Дмитро загинув 9 серпня 2023 року від важкого поранення, яке отримав під час виконання бойового завдання в районі Часового Яру на Донеччині.
Похований у рідному селі. Посмертно нагороджений відзнакою Головнокомандувача ЗСУ - Золотий Хрест.
Слава і шана!
Антон Печерський
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔21😢3
УІНП ПИШЕ ДИКТАНТ!
Команда Українського інституту національної пам’яті долучилася до написання Радіодиктанту національної єдності.
Щорічно до Дня української писемності та мови проводиться Радіодиктант національної єдності. Ця традиція з’явилася у 2000 році завдяки ініціативі Українського радіо та організаторам конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика.
Цьогоріч автором тексту диктанту став письменник та ветеран Війни за Незалежність України Артур Дронь. Читали в прямому етері диктант учитель Артур Пройдаков та громадська діячка Даша Астаф’єва.
Команда Українського інституту національної пам’яті долучилася до написання Радіодиктанту національної єдності.
Щорічно до Дня української писемності та мови проводиться Радіодиктант національної єдності. Ця традиція з’явилася у 2000 році завдяки ініціативі Українського радіо та організаторам конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика.
Цьогоріч автором тексту диктанту став письменник та ветеран Війни за Незалежність України Артур Дронь. Читали в прямому етері диктант учитель Артур Пройдаков та громадська діячка Даша Астаф’єва.
❤16