Пам’яті морського піхотинця, митця Сергія Тєтєріна (позивний «Музикант»)

Мріяв про створення музею мініатюр

Сергій народився у Жмеринці на Вінниччині. Після школи вступив до Вінницького музичного училища культури та мистецтв імені Миколи Леонтовича, де опанував гру на трубі. Свого часу працював в оркестрах міського Палацу мистецтв, Центру військово-музичного мистецтва Повітряних Сил ЗСУ та ансамблю «Подоляни».

Окрім того, Сергія знали як відомого скульптора-мініатюриста, який успадкував хист від свого дідуся, всесвітньо відомого майстра Михайла Маслюка. Роботи Сергія експонувалися в Україні та за кордоном, зокрема в США та Португалії.

Сергій долучився до Сил оборони у травні 2025. Служив гранатометником в 38-й окремій бригаді морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Загинув 16 жовтня 2025 поблизу Мирнограда на Донеччині від удару КАБом.

Вічна пам’ять Герою!

Антоніна Мніх

Фото: 20 хвилин, з сімейного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

ДЕНЬ, КОЛИ ЗАВЕРШИЛАСЬ ВЕЛИКА ВІЙНА

11 листопада 1918 року неподалік міста Комп’єнь у Франції було підписано перемир’я між представниками Франції, Сполученого Королівства та Німеччини, яке поклало край бойовим діям Першої світової війни.

Перша світова забрала життя до 10 мільйонів військових та до 13 мільйонів цивільних осіб. Участь у конфлікті взяли загалом 38 держав, а головне протистояння розгорнулось поміж двома таборами - Антантою (на чолі з Британською імперією, Францією, Російською імперією та згодом США) і Четверним союзом (Німецька, Австро-Угорська, Османська імперії та Болгарія). У підсумку протистояння, перемогу здобула Антанта.

У Великій війні 1914-1918 років у різних протиборчих арміях воювало понад 4,5 млн. українців, понад 700 тисяч з них загинули й понад 1 мільйон людей зазнали поранень. Українці воювали на Східному, Західному, Балканському, Італійському, Близькосхідному фронтах. Для цивільного українського населення Перша світова війна стала великим гуманітарним потрясінням, яке включало руйнування, епідемії, примусові переселення та етнічні чистки.

Українські землі під час цієї війни були розділені між двома імперіями – Російською та Австро-Угорською. Території, де проживали українці, перетворилися на арену запеклих боїв. Найбільше постраждали Волинь, Галичина та Буковина – регіони, якими неодноразово прокочувалася лінія фронту, залишаючи по собі спустошені міста, зруйновані села й тисячі скалічених людських доль. Не маючи власної держави, українці опинилися по різні боки фронту. Вони змушені були воювати за інтереси чужих імперій, які не прагнули української незалежності. І нерідко – спрямовувати зброю проти своїх співвітчизників.

Велика війна докорінно змінила політичну карту Європи і призвела до краху чотирьох імперій – Російської, Німецької, Османської та Австро-Угорської. Вона також відкрила шлях до свободи для десятків народів Центральної та Східної Європи, серед яких були й українці. Найбільш визначальним підсумком війни для України стало проголошення незалежності, а на руїнах армій двох імперій постало самостійне українське військо.

Пам’ять про Першу світову війну – основа сучасних мілітарних комеморативних практик. Традиції могили невідомого солдата, вічного вогню та хвилини мовчання походять саме з того часу. 11 листопада в багатьох країнах є пам’ятним днем – Днем перемир’я, Днем пам’яті загиблих, Днем ветеранів.

Фото: Вікіпедія.

Пам’яті лейтенанта Віктора Ніколенка

Навички військового морський піхотинець почав здобувати із 13 років  

Віктор народився 4 січня 2005 року. Його дитинство минуло на Сумщині. З ранніх років мріяв про військову кар'єру, тому в середній школі перейшов навчатися у Військовому ліцеї Державної прикордонної служби України.

Згодом продовжив навчання в Одеській військовій академії. У 2026 році молодий лейтенант з випускного відправився на фронт. Воював на Донеччині в складі морської піхоти.

Загинув у бою 3 листопада 2026 року. Похований у рідному місті Бурині.

Вічна пам’ять і слава! 

Валентина Кащенко 

Фото: Фейсбук-сторінка Екатерина Павленко, Буринська міська рада

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

34 РОКИ ТОМУ В УКРАЇНІ «ПОМЕР» РАДЯНСЬКИЙ РУБЛЬ

12 листопада 1992 року о 23:00 радянський рубль, який на той момент лишався обіговою валютою України, офіційно припинив своє функціонування як платіжний засіб на території країни. Молода держава лише починала створення власної національної грошової системи, а обіг успадкованого від СРСР радянського рубля продовжував утримувати Україну в залежності від Росії, де здійснювався їх друк.

Указ «Про реформу грошової системи України», який остаточно вивів нас з «рублевої зони», підписав тодішній президент Леонід Кравчук. З тих пір єдиною законною грошовою одиницею став український карбованець, представлений купонами Національного банку України. Було встановлено офіційний обмінний курс карбованця відносно рубля: 1,45 карбованця за 1 рубль. Міняти рублі на карбованці можна було протягом року. Згодом, у 1996 році, його замінила українська гривня.

У перші роки незалежності НБУ доводилося працювати у надскладному середовищі. Попереду Україну чекали шалена інфляція, мільйонні купюри та грошова реформа у 1996 році. Та попри це, купоно-карбованець став одним із найяскравіших символів 1990-х років в Україні, уособлюючи одночасно здобуття незалежності та економічні труднощі перехідного періоду. А 12 листопада увійшло в історію як день, коли Україна поставила остаточну крапку в історії радянського рубля на своїй території.

Пам’яті молодшого сержанта Романа Косьяненка

Воїну назавжди 45 років.

Роман народився на Донеччині. Після початку російської агресії на Донбасі, у 2014 році переїхав з родиною до Львова. Тут чоловік відкрив власну справу - виготовляв казкові фігурки для ландшафтного дизайну. Планував масштабувати виробництво, однак восени 2022 року долучився до Сил оборони.

Служив оператором РЕБ у 3-й окремій важкій механізованій Залізній бригаді. загинув 11 жовтня 2026 року під час бойового завдання на Харківщині, неподалік села Колодязне, внаслідок удару ворожого FPV-дрона. Похований в місті Берестин Харківської області, де живуть його родичі.

Ігор Петрук

Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

БАТУРИНСЬКА ТРАГЕДІЯ: РОСІЙСЬКИЙ САДИЗМ БЕЗ ТЕРМІНУ ДАВНОСТІ

13 листопада 1708 року, за наказом царя Петра І, московські війська під командуванням Олександра Меншикова захопили й знищили гетьманську столицю Батурин разом з усіма його захисниками та усім цивільним населенням міста. Ця трагедія стала реакцією на звістку про перехід гетьмана Івана Мазепи й козацької старшини на бік шведського короля Карла ХІІ – ворога московитів у Північній війні, що тривала з 1700 року.

Петро І сприйняв це як смертельну особисту зраду. Його наказ був цинічним і однозначним – знищити Батурин і показати всій Гетьманській Україні, що чекає на тих, хто наважиться кинути виклик Москві. Російське військо у складі 20 тисяч драгунів і 5 тисяч піхоти під проводом Меншикова рушило до гетьманської столиці.

Батурин був однією з найукріпленіших фортець України того часу. Його оточували земляні вали, рови та дубові палісади, а в самому місті було 40 гармат. Столицю захищав сердюцький полк – особиста охорона Мазепи – та понад 7 тисяч козаків, на складах було достатньо пороху й провіанту.

Очолили оборону Батурина наказний гетьман Дмитро Чечель та генеральний гарматний осавул Фрідріх Кенігсек. На пропозицію московитів скласти зброю козаки відповіли, що радше загинуть, ніж віддадуть Батурин. Перші штурми росіян показали, що місто так просто не взяти. Столиця мала всі шанси вистояти і дочекатися приходу Мазепи зі шведськими союзниками. Однак, усе обернулося інакше.

Основною причиною Батуринської трагедії в історіографії вважається зрада наказного полковника Прилуцького полку Івана Носа. Він виступав за капітуляцію перед московитами, а тому був заарештований до майбутнього суду. Утім, спромігся через свою людину, козака Соломаху, виказати противнику таємний підземний хід у фортецю.

Водночас, існує й інша версія подій. Чернігівський історик, мазепознавець Сергій Павленко на підставі аналізу величезної кількості документів припустив, що падіння гетьманської столиці могло мати іншу причину. За його версією, командування московського гарнізону, який із Батурина українці виманили у тому ж 1708 році, добре знало, де розташовані вилазки та потаємні ходи Батуринської фортеці. І саме московські командири, які приєдналися до Меншикова, підказали йому цей шлях.

Так чи інакше, а під покровом ночі 13 листопада російські війська пробралися за мури міста і почали різанину, яка тривала два дні.
Меншиков наказав не залишати в живих нікого – ні жінок, ні дітей. Їх убивали шаблями, кололи багнетами, заганяли в будинки й церкви і палили живцем. Пожежа, яка охопила місто, знищила палац гетьмана, церкви, унікальну книгозбірню та колекцію зброї.

Найстрашніша смерть чекала на захисників фортеці – живих четвертували, колесували, садили на палю, вигадували інші катування. Тіла вбитих розіп’яли на хрестах і на плотах пустили річкою Сейм, щоб застерегти інших від підтримки Мазепи. Дмитра Чечеля привезли до Глухова і колесували перед Петром І.

За даними Сергія Павленка, жертвами Батуринської різанини стали 5–7 тисяч цивільних і 6–7,2 тисяч військовиків, разом 11–14 тисяч батуринців, сердюків і козаків.

В російській історіографії Батуринська трагедія і досі подається як «справедлива помста» за «зраду» гетьмана Мазепи. Події ж сучасної російсько-української війни підтверджують, що садизм щодо військовополонених та цивільних - не виняток, а звична поведінка російських агресорів, яка не змінюється століттями.

В’ЯЧЕСЛАВ БРЮХОВЕЦЬКИЙ. IN MEMORIAM

Сьогодні, 13 листопада, помер відомий український літературознавець, освітянин та публічний інтелектуал, фундатор відродження Києво-Могилянської академії (КМА) та Герой України В’ячеслав Брюховецький.

В’ячеслав Брюховецький народився 14 липня 1947 року в місті Дзауджикау (нинішній Владикавказ). Дитинство та юність минули на Черкащині. Тут він зайнявся одним з головних захоплень свого життя - шахами. Під час служби в армії навіть брав участь у чемпіонаті Європи з шахів по листуванню.

Свій кар’єрний шлях майбутній літературознавець та фундатор Академії починав слюсарем-котельником на промислових підприємствах Сміли, Черкас та Одеси. До кінця життя Брюховецький пишався своїм слюсарським розрядом та любив майструвати та ремонтувати речі у побуті. Згодом була строкова служба в радянській армії та навчання на факультеті журналістики в Київському університеті імені Тараса Шевченка.

У 1973 році В’ячеслав Брюховецький став журналістом, а згодом відповідальним за літературну критику в газеті “Літературна Україна”. У 1980 році здобув ступінь кандидата педагогічних наук і перейшов на роботу в Інститут літератури імені Тараса Шевченка, де його зацікавленість літературною критикою перейшла з публіцистичної в академічну площину. Як літературознавець Брюховецький розробляв теорію літературної критики. У 1986 році став доктором філологічних наук. Пізніше досліджував творчість Ліни Костенко, Миколи Зерова, Віктора Домонтовича.

На межі 1980-х та 1990-х В’ячеслав Брюховецький отримав можливість працювати у західних вишах - Ратгерському університеті у США та Манітобському університеті у Канаді. Повернувшись до уже незалежної України, Брюховецький став ініціатором відродження Києво-Могилянської академії, в чиїх історичних корпусах на той момент розташовувалось Київське вище військово-морське політичне училище.

Брюховецькому вдалось зібрати навколо себе ціле сузір’я людей, які стали не меншими ентузіастами відродження Могилянки, зокрема, очільника Українського інституту Гарвардського університету Омеляна Пріцака, першого Президента України Леоніда Кравчука, першого міністра оборони України Костянтина Морозова та інших.

Зусиллями В’ячеслава Брюховецького відроджена Києво-Могилянська академія поєднала в собі кращі традиції старої академії і сучасні західні освітні та наукові підходи. Він був ректором Могилянки з 1991 до 1994 року та президентом з 1993 до 2007 року. До кінця свого життя мав статус почесного президента КМА. За його керівництва у 1996 році у Могилянці вперше в Україні запровадили магістерські програми, а у 2008 році відкрили повноцінну Докторську школу з підготовки докторів філософії.
Окрім активної освітянської діяльності, В’ячеслав Брюховецький також завжди був активним у громадському та політичному житті. Наприкінці 1980-х саме він відповідав за організаційні процеси першого з’їзду Народного Руху України, однак, зрештою, принципово відмовився від будь-яких керівних посад. У 2011 році став одним із співзасновників ініціативи «Першого грудня», до якої долучилися провідні українські інтелектуали та моральні авторитети.

Від імені Українського інституту національної пам'яті висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким та усім, хто знав В’ячеслава Брюховецького. Це ще одна велика втрата для українського суспільства.

Велика подяка панові В'ячеславу, який зробив неоціненний внесок у розвиток української освіти та гуманітаристики. У спадок нам усім він лишив одну з найцінніших освітніх та наукових інституцій незалежної України.

Фото з вільного доступу.