​​21 серпня 1968 року розпочалася окупація радянськими військами та збройними силами країн Організації Варшавського договору території Чехословаччини. Такою була відповідь керівництва СРСР на лібералізацію соціалістичного режиму в цій країні.

Після Другої світової війни Чехословаччина потрапила у радянську зону окупації, і після майже трьох років відносно демократичного режиму, внаслідок комуністичного перевороту в лютому 1948 року, в країні був встановлений режим Клемента Ґотвальда, який мав прорадянську орієнтацію. Ситуація почала поліпшуватись у другій половині 1960-х, точніше на початку 1968 року, коли президентом Чехословаччини став герой війни Людвік Свобода, а Комуністичну партію Чехословаччини країни очолив молодий та енергійний політик Александер Дубчек.

Чехословаччина взяла курс на побудову так званого «соціалізму з людським обличчям», який мав на меті скасування цензури, розширення громадянських прав та свобод, а також запровадження елементів ринкової економіки. Радянське керівництво ж розглядало Чехословаччину як один з найважливіших плацдармів у ймовірній війні з НАТО. Тому будь-яка можливість самостійності у внутрішньополітичному житті Чехословаччини розглядалася Москвою як стратегічна поразка, якої не можна було допустити.

Саме тому в серпні 1968 року СРСР спільно з сателітами Варшавського договору – соціалістичними Польщею, Болгарією, Угорщиною та Німецькою Демократичною Республікою провели військову операцію «Дунай»так звану, насправді ж – збройну окупацію Чехословаччини. Упродовж доби радянські військові за підтримки сателітів захопили всі ключові об’єкти інфраструктури, як то телебачення, радіо, Нацбанк, телеграф, пошта, адміністративні будівлі тощо. А також блокували казарми та інші військові об’єкти Чехословаччини.

Чехи та словаки, які буквально прокинулись в окупованій країні, не чинили збройного спротиву радянським військам, як це було під час листопадових подій в Угорщині 1956 року. Переважно влаштовували мирні демонстрації та намагалися деморалізувати радянських солдатів, писали свої протестні гасла на стінах будинків у містах. Внаслідок поодиноких сутичок з радянськими окупантами загинули, за найновішими даними, 137 чехів та словаків і приблизно 100 військових з боку СРСР та його сателітів, причому бойовими втратами вважалися лише 12 із них. Решта вважалося, що загинули в небойових ситуаціях, наприклад, під час автомобільних аварій.

Після окупації Чехословаччини Александра Дубчека зняли з посади. Його замінили на більш лояльного до СРСР Густава Гусака. В країні розташувався значний військовий контингент СРСР, який став називатись Центральна група військ ЗС СРСР.

Чехи та словаки зберігали ненависть до радянських окупантів до кінця окупації у 1980-х. Активно це, наприклад, проявлялось у спорті. Принциповим змаганням у хокеї було змагання збірних СРСР та Чехословаччини.

Найгострішим це протистояння проявило себе на Чемпіонаті світі з хокею у березні 1969 р., де команди СРСР та Чехословаччини зіграли між собою два матчі. У обидвох зустрічах перемогли останні: 2:0, 4:3. В останньому матчі автор переможної чехословацької шайби Ярослав Голік зробив невеличкий перформанс: імітуючи автомат, він «розстріляв» лавку запасних радянської збірної з ключки, ніби-то промовивши при цьому: «Це вам за серпень 1968 року».

Останній радянський військовий, командувач Центральної групи військ генерал Едуард Воробйов, покинув Чехословаччину 27 червня 1991 року. Ця подія була загальнонаціональним святом. У Празі відбувся святковий концерт, який називався «Adieu CA» (Прощавай, радянська арміє)

З Днем Державного Прапора України!🇺🇦

Синьо-жовтий стяг – це символ нашої української ідентичності. Символ боротьби за волю.

Синьо-жовте поєднання утвердилося як українські національні кольори під час європейської «Весни народів» у 19 столітті. Хоч загалом ця символіка з нами зі значно давніших часів.

З 28 січня 1992 синьо-жовтий стяг офіційно – Державний Прапор України.

Відтоді його піднімали над Еверестом.
Він майорів на зустріч антарктичним вітрам на станції «Академік Вернадський».
Літав у космос з Леонідом Каденюком.
Піднімався на п’єдестал з олімпійськими чемпіонами.
Стрічками майорів на куртках і рюкзаках протестувальників під час Революції гідності.
Нескорено йшов на зустріч російським окупантам на тральщику «Черкаси» в Криму.
Сьогодні прапор – з нашими військовими на їхніх плечових шевронах, у рюкзаках та на позиціях. Він майорить над вільними і звільненими містами України. А українці на окупованих територіях чекають, коли він знову з гордістю розвіватиметься у їхніх містах і селах🇺🇦

⚡️⚡️⚡️На Контрактовій площі у Києві відкрилась виставка «Кожен із нас — воїн»

Це спільний проєкт Сил територіальної оборони ЗСУ та Українського інституту національної пам'яті до Дня Незалежності.

24 лютого 2022 року українці почали масово ставати до лав Сил територіальної оборони — лише за перший місяць приєдналось понад 110 тисяч осіб.

На виставці можна подивитися світлини бійців Сил територіальної оборони ЗСУ та дізнатися історії людей, які боронять Україну. Частина банерів розповідають про історію національного спротиву українців.

Де саме можна побачити виставку – Контрактова площа, сквер між виходом з метро на вулиці Спаській та пам’ятником Григорію Сковороді.

Детальніше

​​Сьогодні, 23 серпня, крім Дня Прапора, маємо ще одну важливу дату – Європейський день пам’яті жертв сталінізму та нацизму.

Вона покликана поставити знак рівності у свідомості європейців між нацизмом і тоталітарним режимом у Радянському Союзі.

Цієї рівності немає досі, що заважає багатьом у Європі зрозуміти як історію Східної Європи у 20 столітті, так і природу нинішньої російської держави. Незасуджене зло повертається – часто повторювана фраза. На жаль, війна в Україні довела її правдивість. Тож 23 серпня – ще одна нагода нагадати Європі і світові про цю кричущу необхідність.

▪️ Чому 23 серпня?
Не випадково. Саме цього дня у 1939 році нацистська Німеччина та Радянський Союз підписали договір про ненапад, відомий як Пакт Молотова – Ріббентропа. Цей документ зафіксував змову між двома тоталітарними режимами та відкрив шлях до початку Другої світової війни. У таємному протоколі до цього договору тоталітарні режими поділили сфери впливу в Європі. Їхні домовленості передбачали ліквідацію низки країн – Польщі, Литви, Латвії, Естонії. За тиждень після укладення Пакту, 1 вересня 1939 року, нацистська Німеччина вторглася у Польщу, розпочавши Другу світову війну.

▪️ Як засудили нацизм?
Найбільш знаним є Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі, Німеччина. Його організували держави Антигітлерівської коаліції – США, Великобританія, Франція та СРСР, який після нападу свого нещодавнього союзника, нацистської Німеччини, в 1941 році опинився в колі держав, що воювали з Гітлером. Трибунали в Нюрнберзі над політичною, військовою, економічною елітою Третього Райху тривали з 1945 по 1949 рік. Але найбільш відомим став процес над 22 нацистськими злочинцями з листопада 1945 по жовтень 1946 року.

Проте судові процеси над нацистськими чиновниками відбувалися й поза Нюрнбергом. Наприклад, з 1949 року і до падіння Берлінської стіни в 1990-му у Федеративній Республіці Німеччина відбулося понад 900 таких процесів, хоча їх і критикували за м’які вироки. Ще одним гучним процесом був судовий процес в Ізраїлі у 1961 році над Адольфом Ейхманом, головним організатором депортації європейських євреїв.

Навіть буквально 2 місяці тому земельний суд у німецькому містечку Нойруппін виніс обвинувальний вирок 101-річному наглядачу концентраційного табору «Заксенгаузен» Йозефу Шюцу та засудив воєнного злочинця до п’яти років ув’язнення. Ми писали про це тут.

Суди, публічний розголос, дослідження, розвиток меморіальних практик та інституцій – усе це сприяло світоглядному засудженню нацизму.

❗️ Але цього на загальноєвропейському рівні не відбулося щодо радянського тоталітарного режиму.

На початку серпня очільники Естонії, Литви, Латвії, Польщі та Румунії знову звернулися до ЄС із закликом ширшого засудження злочинів комунізму та вшанування його жертв.

Засудити радянський режим на рівні з нацизмом важливо для його жертв. Без цього не можна говорити про справжнє встановлення справедливості. Це важливо для всіх у Європі. Бо без цього неможливе адекватне розуміння минулого. І це особливо важливо зараз, коли йдеться про справедливе покарання для всіх поплічників російського режиму, які чинять воєнні злочини в Україні сьогодні. Рашизм, як світоглядний покруч фашизму і совка, мусить бути засуджений разом із міжнародним засудженням комуністичного режиму. У світі не повинно залишатись місця жодній тоталітарній ідеології, якими б політтехнологічними прийомами вона не намагалась себе розмити.

З Днем Незалежності, Україно!

Ми зустрічаємо цей день в умовах війни. Сьогодні також пів року повномасштабній військовій агресії Росії проти нашої держави. Тому, що вільна, незалежна Україна з сильним громадянським суспільством – це загроза для «хворої на імперію» сусідньої країни. Це – приклад для інших спільнот на пострадянському просторі, що й після семи десятиліть у тоталітарній системі суспільство може відновитися.

Незалежність – як повітря. Його не помічаєш, але без нього неможливо жити. Сповна глибину цінності нашої незалежності ми відчули, коли виникла загроза її втратити. Коли держава-окупант повернула у тимчасово захоплені міста й села жахливі переслідування і практики, які, здавалось, назавжди залишились у минулому.

Україна платить високу ціну свободи. Тому, що знає цінність незалежності і волі, цінність права йти своїм шляхом і бути рівним. Тому сьогодні Україна бореться. Незламно. До перемоги!

Дякуємо всім, хто з нами на цьому шляху!

«24 лютого нам казали: «У вас немає шансів». 24 серпня ми кажемо: «З Днем Незалежності, Україно!»

Головне зі звернення Президента:

▫️ За ці шість місяців ми змінили історію, змінили світ і змінилися самі.

▫️ Ми зрозуміли, що попри будь-яку допомогу і підтримку ніхто, крім нас, не вигризатиме нашу незалежність. Ми ще не мали «Хаймарсів», але мали людей, які готові зупиняти танки голими руками. Нам не були готові закрити небо, але ми мали людей, які були готові закрити собою рідну землю.

▫️ Український народ та його мужність надихнули увесь світ. Дали людству нову надію, що справедливість не покинула наш цинічний світ остаточно. Й у ньому все ще перемагає не сила, а правда. Не гроші, а цінності.

▫️ Ми – нація, яка не плакала, не кричала, не злякалась, не втекла і не забула.

▫️ Ми тримаємось шість місяців. Нам важко, але ми стиснули кулаки і вигризаємо свою долю.

▫️ Пройшовши стільки всього, ми не маємо права не дійти до кінця. Що для нас кінець? Раніше ми говорили: «Мир». Зараз ми кажемо: «Перемога».

▫️ Для нас Україна – це вся Україна. Всі 25 регіонів.

📚 Як полегшити вивчення історії України?

Скористайтеся секретами голови Українського інституту національної пам'яті та бійця ЗСУ Антона Дробовича, якими він поділився у новому відео #dovidka_info:

- Вивчіть основні епохи та розглядайте історію України всередині них.

- Запам’ятайте часові проміжки основних періодів та 10-20 значущих дат. Далі ви зможете орієнтуватися за принципом «це було до чи після».

- Вчіть історію через персоналії. Наприклад, прочитайте біографію Мазепи – так ви і не помітите, як знатимете про козацтво загалом.

🔗 Ще більше порад — у новому відео на нашому YouTube-каналі.

Не скупіться на вподобання та поширення – так ми зможемо робити ще більше корисних відео.

🇺🇦 Telegram | Сайт | Instagram | Twitter | Facebook | Viber

​​Сьогодні, 29 серпня, – День пам’яті загиблих захисників України

Це не єдиний день у році, коли ми згадуємо, віддаємо шану, розповідаємо про тих, хто віддав життя, щоб відстояти Україну, її державність, незалежність і соборність. Але це особливий день, нагода для всіх у суспільстві разом зосередитися на пам’яті, шані і вдячності.

Цей День пам’яті держава започаткувала в 2019 році. Саме 29 серпня, бо з цією датою пов’язаний один із найтрагічніших епізодів російсько-української війни до повномасштабного вторгнення – вихід українських воїнів з оточення під Іловайськом у 2014 році. Тоді російське керівництво – традиційно для себе – порушило домовленості: українських військових розстріляли, коли вони колонами проходили тим, що мало бути «зеленим коридором». Їхній шлях пролягав через соняшникові поля. Тому традиційним символом пам’ятного дня 29 серпня став соняшник. Детальніше про найбільш звитяжні військові операції з 2014 року можна прочитати в інформаційних матеріалах.

За даними Книги пам’яті полеглих за Україну, з 2014-го, станом на 1 грудня 2021 року загинули 4490 українських воїнів.

Повномасштабне вторгнення Росії 24 лютого 2022-го відкрило нову сторінку героїзму, стійкості та, на жаль, втрат. Днями головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний повідомив, що з моменту повномасштабного нападу «у війні проти російських загарбників загинули майже 9 тисяч українських героїв».

Цього року, поки триває війна до перемоги, ми не можемо ані знати точну кількість, ані назвати всіх поіменно, ані розповісти всі історії. Але ми впевнені, що українське суспільство докладе всіх зусиль, щоб наші загиблі герої були в нашій пам’яті не абстрактною цифрою. Щоб вони отримали максимальну шану, якої тільки заслуговують ті, хто віддав життя за свою країну. Щоб наша пам’ять про них була живою.

Наприкінці травня цього року Верховна Рада ухвалила, що в Україні створять Національне військове меморіальне кладовище, на якому з почестями ховатимуть загиблих (померлих) захисників і захисниць. Це – світова практика вшанування воїнів, які віддали життя за свою країну. Такі кладовища є в США, Канаді, Франції, Польщі та інших країнах. А за рік до цього, в липні 2021-го, на державному рівні був прийнятий військовий поховальний ритуал. Знову ж таки, щоб у момент поховання віддати належні почесті загиблому (померлому) захисникові чи захисниці, щоб всі розуміли, що ховають не пересічну людину, а того / ту, завдяки кому існує держава Україна. Детальніше про це можна прочитати за посиланням.

Цього року через воєнний стан і постійні загрози ми не можемо 29 серпня, як зазвичай, зібратися на велелюдних мітингах пам’яті на площах своїх міст, але можемо поодинці прийти на місця поховання героїв у своїх містах і селах, щоб віддати їм шану. Ми можемо підтримати їхні родини увагою, добрим словом. Можемо розповісти про тих, кого знали особисто, – публічно чи у вузькому колі.

Ми переконані, що після перемоги ми віднайдемо та вкорінимо й інші, свої і щирі, традиції пам’яті про загиблих воїнів. Ми вже називаємо і продовжимо називати на їхню честь вулиці. У нас уже є місця пам’яті та меморіальні дошки у публічному просторі. Але після остаточної перемоги в країні повинні постати особливі місця, з проникливою архітектурою і людяними меморіальним практиками, які свідчитимуть, що ми шануємо і дякуємо. Пам’ятаємо і будемо пам’ятати.

​​Юна волонтерка Іринка Васильєва з Рівного уже придбала для українського війська два тепловізори та два автомобілі й мріє купити «Джавелін».

Загарбницька війна Росії забрала у семирічної дівчинки дядька, а потім – і батька. Її тато, старший лейтенант 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Олександр Васильєв, загинув наприкінці березня у боях на Миколаївщині.

За словами мами Іринки Вікторії, після загибелі тата дівчинка місяць не виходила з квартири, аж поки одного ранку не розбудила маму зі словами: «Мамо, тепер ми мусимо допомогти хлопцям захищати країну!».

Іринка власноруч робить декоративні віночки та продає їх на ярмарках і через соцмережі. Гроші на першу значну покупку — тепловізор за 1400 євро збирала близько місяця. Куплене обладнання дівчинка передає в роту, де служив її тато. Всього вона передала допомоги на сім тисяч євро. І продовжує волонтерити.

На початку серпня Президент України Володимир Зеленський відзначив Іринку Васильєву під час акції «Діти-рятувальники — герої війни».

#FightForUkraine

​​Росія планомірно руйнує Харків. Обстріли міста відбуваються практично щодоби – вони вбивають жителів та знищують архітектурні і культурні пам’ятки. У ніч на 27 серпня під час чергового удару російська ракета, яку випустили з території Бєлгородської області, влучила у Павлівський майдан і пошкодила Прибутковий будинок Піотровського.

Ця будівля була окрасою міста понад 100 років.

У 1911-му купець Адам Піотровський вирішив звести в місцині, де часто проводились ярмарки та міські масові заходи, будинок із житловими приміщеннями під оренду. Такий тип будівель називали прибутковими будинками.

Проєкт будівництва розробив харківський міський архітектор Борис Корнієнко. Його доволі швидко втілили, адже проєкт добре фінансувався. Вийшла 4-поверхова будівля у стилі українського бароко. Аркова ніша в центрі фасаду, що виходить на сучасний Павлівський майдан – одну з центральних площ Харкова, прикрашена бюстом Тараса Шевченка.
Будинок так і не послугував комерційним цілям Піотровського. Фактично одразу після спорудження, у 1917 році, його пристосували під Будинок колгоспника з готельними номерами, їдальнею і громадськими приміщеннями.

У Другу світову війну, на відміну від сучасної російської війни проти України, будівля не постраждала.

У повоєнні часи там розташували центральний поштамт, а згодом – поштове відділення. У радянський час було втрачено чимало елементів первинного зовнішнього декору. Внаслідок ремонтних робіт оригінальний фасад архітектора Бориса Корнієнка вкрили шаром штукатурки, а витончені балкончики – демонтували, бо радянська влада вважала, що вони не функціональні.

Статус пам’ятки будинку Піотровського надали в 1980-му. Ще через 12 років, вже в незалежній Україні, будівлю реконструювали та передали у розпорядження Харківського бюро технічної інвентаризації.

Два роки тому відбулася ще одна реставрація. За віднайденими історичними світлинами вдалося виготовити схожі скульптури на ті, які первинно прикрашали будівлю за задумом архітектора Корнієнка та які знищила радянська влада. Тепер історично цінна будівля знову пошкоджена внаслідок дій російського режиму.

#stopRussia #russiadestroys

​​Міністерство закордонних справ закликає підписати петицію «Путіна — під трибунал»

Гірше не знищеного зла — тільки зло не засуджене. Після Другої світової війни нацизм та лідерів нацистської Німеччини судили на Нюрнберзькому процесі. Але злочини комунізму та більшовизму так і не були схожим чином публічно засуджені навіть після розпаду СРСР, тому ці ідеї дотепер багатьма сприймаються як прийнятні.

З огляду на воєнні злочини, які коїть російська армія в Україні, політичні та військові керманичі Росії, як от президент Володимир Путін, повинні постати перед Спеціальним міжнародним трибуналом.

«Віддавши наказ напасти на Україну, Путін вчинив злочин агресії, найтяжчий з усіх злочинів проти міжнародного миру. Він не може і не має залишитися безкарним. Саме тому ми закликаємо наших міжнародних партнерів підтримати створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. А людей по всьому світу підписати петицію «Путіна — під трибунал», – закликав міністр закордонних справ Дмитро Кулеба.

У березні цього року очільник українського МЗС вперше закликав міжнародну спільноту створити такий Спеціальний трибунал. Цю ідею підтримали юридична спільнота та громадянське суспільство, ПАРЄ, Європарламент, Парламентська асамблея НАТО та Парламентська асамблеї ОБСЄ.

Петицію вже підписали понад 1,8 мільйона людей – з 2 мільйонів, необхідних для розгляду. Географія підписантів — весь світ, від Тайваню до Швеції. Російська влада намагається видалити петицію з сайту Avaaz — платформи міжнародної організації, яка займається збором підписів.

Громадський розглос та підтримка цього звернення до світових лідерів — важливий інструмент засудження антилюдяного режиму Путіна і, можливо, запорука від появи у майбутньому нового втілення фашизму, яким у наш час став рашизм.

«Поки налякані матері та діти тікають від бомб і куль, Путін на наших очах здійснює найбільший міжнародний злочин — агресію. Існує дієвий спосіб притягнути його до відповідальності: новий трибунал у стилі Нюрнберга. Цей міжнародний суд має ключове значення для захисту не лише України, але й усього світу. Без такої відповідальності ніколи не буде миру», — йдеться на сайті Avaaz.

Підписати петицію можна за посиланням.

Детальніше про те, хто розслідує воєнні злочини росіян в Україні, ми писали тут.

​​2 вересня — це день підписання в 1945 році Акта капітуляції Японії у Другій світовій війні. Вважається, що саме підписанням цього документа завершився наразі найкровопролитніший воєнний конфлікт у новітній історії.

Акт капітуляції Японії підписували на американському лінкорі «Міссурі». Під ним, крім Японії, поставили свої підписи десятеро переможців: від усіх Союзних сил договір підписав генерал армії США Дуглас Макартур, а також окремо – представники США, СРСР, Китайської Республіки, Великої Британії, Австралії, Канади, Нідерландів, Нової Зеландії та Франції. Від СРСР, до речі, акт підписував українець, уродженець Черкащини, генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.

Як й у випадку з нацистською Німеччиною, після капітуляції в Японії відбувся міжнародний суд над воєнними злочинцями, так званий Токійський процес. Цей судовий процес тривав понад два роки: з 3 травня 1946 до 12 листопада 1948. Суддями та обвинувачами стали представники 11 країн: США, СРСР, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Нідерландів, Британської Індії (на той момент Індія, Пакистан та Бангладеш, М’янма, Шрі-Ланка, Бутан та Непал були спільним британським колоніальним володінням), Франції, Великої Британії, Китаю та Філіппін.

Процес був схожий з Нюрнберзьким трибуналом над нацистами. 55 пунктів звинувачень поділили на три категорії злочинів: злочини проти миру, звинувачення у масових вбивствах, злочини проти звичаїв війни та злочини проти людяності.

Особливість Токійського процесу полягала в тому, що на ньому не судили керманичів країни — імператора Хірохіто та його родину. Це була одна з вимог капітуляції Японії. Також уникнув судового покарання і розробник біологічної зброї Сіро Ісії, якого звільнив від покарання своїм указом генерал Макартур в обмін на співпрацю з урядом США.

З 29 звинувачених сімох засудили до страти через повішення, а ще 16-х – до довічного ув'язнення. Ще двоє отримали 20 та 7 років ув’язнення. Решта померли під час суду або були визнані недієздатними.

Окрім Токійського процесу, в 1949 році в СРСР відбувся окремий процес над японськими розробниками біологічної зброї, які випробували її на корейських, китайських та радянських військовополонених і цивільних заручниках, – так званий Хабаровський процес. 12 військовополонених японців були засуджені на різні терміни ув’язнення – від 2 до 25 років таборів за свою участь у воєнних злочинах.

Пілот Євген Лисенко героїчно загинув 9 березня у повітряному бою з двома російськими літаками біля Житомира. Під час бою Євген знищив один з літаків агресора, але потрапив під обстріл російських систем ППО.

За місяць до повномасштабного вторгнення РФ Євгена Лисенка призначили командиром авіаційної ескадрильї Севастопольської бригади тактичної авіації. Ця бригада після анексії Росією Криму в 2014 році відмовилася перейти на бік держави-агресора та залишилася вірною присязі Україні.

Ролик з кадрами бойової роботи МіГ-29 створено у пам'ять про Євгена 🖤🇺🇦

Євгену Лисенку його присвятив воїн Іван, який продовжує справу побратима.

🎥: Командування ПС ЗСУ

#FightForUkraine

​​#fightforukraine

Комбат 24-ї окремої механізованої бригади Сергій Мазорчук із позивним «Ірис» почав свій військовий шлях у 15 років – коли вступив в Острозький військовий ліцей на Рівненщині. У 21 став командиром взводу. З 2015-го служив у зоні АТО. Протягом 8 років Сергій пройшов різні бойові точки на Сході. Рік був неподалік селища Кримське на Донеччині. Далі – у Зайцевому біля Горлівки. Брав участь у запеклих боях, де відстань до ворога становила кілька десятків метрів.

У кінці червня 2022 року на позиції у Золотому на Луганщині як командир батальйону вивів з оточення 350 побратимів:

«Ми виходили у кілька етапів. Командир бригади визначив, хто за ким рухається. Ми залишали позиції крайніми. Третій батальйон прикривав нас із боку Лоскутівки, а другий – від Гірського в напрямку Лисичанська. З восьмої вечора 21 червня підрозділи почали помалу відтягуватися із Золотого – Гірського. Піхота їхала автомобілями «Пікап» кілька кілометрів, поки ворог нас не бачив, а далі йшли пішки до Лисичанська 17-20 кілометрів».

Під час виходу з оточення троє військовослужбовців батальйону загинули, п'ятеро отримали поранення. У той же день кільце ворожих військ замкнулося. І якби не успішне виведення підрозділів – могло бути ще одне Дебальцеве.

Батьки Сергія — представники цивільних професій. Але він мріяв бути військовим. Коли розпочалася російсько-українська війна у 2014 році, Сергій учився в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. До випуску готувався наступного року. Але після подій у Дебальцевому, академія пришвидшила навчання. У 2015-му був достроковий випуск, і на початку березня того ж року потрапив у 24-ту окрему механізовану бригаду імені короля Данила.

Сергій Мазорчук далі боронить Україну. Він не втрачає оптимізму: «Путін уже програв. Він очікував на нашу швидку капітуляцію і не був готовий до затяжної війни. Я думаю, що нашу армію переозброять і в найближчі місяці відбудеться переломний момент. Звичайно, втрати будуть, але нам є за що і за кого боротися. Переможемо»

​​⚡️У селі Розваж Острозького району на Рівненщині знайшли гравюри українського художника, члена ОУН та воїна УПА Ніла Хасевича.

Оригінальні роботи Хасевича виявив історик та мистецтвознавець Микола Бендюк, який придбав будинок, що раніше належав воїнові УПА Олександру Домащуку. За словами історика, дереворити знайшов випадково, коли прибирав на горищі:

💬 «Їх робили з оригінального кліше Ніла Хасевича. Настільки тонка робота, що я, поки не потримав ці гравюри, не розумів, яким сильним гравером він був. Коли розглядаєш, то бачиш найтонші рисочки».

Гравюри датуються 1949 роком. Роботи пошкоджені грибком і потребують реставрації. Після відновлення історик хоче передати ці артефакти у провідні музеї України.

Ніл Хасевич — український художник-графік та гравер. Навчався у Варшавській академії мистецтв. У 1930-х його роботи експонувалися на міжнародних виставках у Варшаві, Празі, Берліні, Чикаго, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі. Ніл Хасевич міг стати всесвітньо відомим, але обрав шлях митця-повстанця. Учасник національно-визвольного руху у ХХ столітті. Член Організації Українських Націоналістів та Української Головної Визвольної Ради. З 1943 року воював у складі Української Повстанської Армії. Загинув у 1952 році в бою із загоном МДБ.

По собі залишив колекції гравюр-дереворитів, які видані в альбомах «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА» у 1950-х. Також розробляв дизайн грошей (бофонів) та нагород УПА.

​​#fightforukraine

Олег Марінченко з позивним «Архітектор» до 2014 року був дияконом Всеукраїнського союзу церков євангельських християн-баптистів. З початком російсько-української війни священник, який свого часу служив у радянському спецназі, пішов на фронт добровольцем. Став капеланом.

Під час оборони Донецького аеропорту у 2015-му, крім душпастирської підтримки воїнам, допомагав лікарям як парамедик.

💬«Війна йде 24 години на добу. Я постійно молився, щоб ми витримали. Ротації були щотижня, бо пережити той натиск було дуже складно», — згадував про оборону ДАП.

Після повномасштабного вторгнення Олег Марінченко став парамедиком в одному з батальйонів 241-ї київської бригади Сили територіальної оборони ЗСУ. З підрозділом воював на херсонському напрямку. Загинув від прямого попадання російської міни великого калібру у бліндаж.

Про обставини смерті Марінченка розповів побратим Роман Кулик: «Більшість осколків прийняв на себе. Решта хлопців отримали поранення, але вижили».

​​Сьогодні військовослужбовці танкових військ відзначають професійне свято. 

«Танкові війська – символ незламної могутності та бойового потенціалу. А танкіст – це не просто професія, – це покликання мужніх людей із залізним характером», – йдеться у привітанні Міністерства оборони України.

Історію танкових військ можна простежити з часів Української революції 1917–1921 років, коли спершу за правління гетьмана Павла Скоропадського, а згодом — в Армії УНР почали формувати бронеавтомобільні дивізіони.

Символіка та айдентика сучасних українських танкових військ змінилася в 2018-му. Танкісти отримали чорні берети, як їхні колеги з танкових військ країн НАТО. Цей колір символізує кіптяву, бруд та мазут, які є частиною роботи танкістів і складовою їхніх перемог. Емблемою стала латна рукавиця, що стискає ударну зброю – пірнач. Таку мали кіннотники у битві під Оршею 1514 року. Це – відсилка до нашої давнішої історії, коли роль танкових військ у воєнних кампаніях, можна сказати, відігравала важка кіннота. В часи Литовсько-Руської держави, у битві під Оршею, саме важка кіннота під командуванням князя Костянтина Острозького стала основною ударною силою, що забезпечила успіх у перемозі над військом московського воєводи Івана Челядніна.

Також на 8 вересня – річницю перемоги на Орші пропонував перенести День танкових військ колишній очільник Генерального штабу ЗСУ Віктор Муженко у 2018 році, щоб відійти від дати, яка має радянське коріння. Проте ця ініціатива ще чекає на реалізацію.
 
З початком російсько-української війни наші танкісти виконували завдання на найважчих ділянках фронту. Ставали живими легендами. Один з танків 17-ї Криворізької танкової бригади, яким командував старший сержант Леонід Сухацький, упродовж двох місяців оборони Маріуполя в 2014 році знищив три ворожі бронемашини та отримав від росіян прізвисько «Чорна смерть». Сам Леонід Сухацький, на жаль, загинув у 2015 році в автомобільній аварії під час військової служби.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року танкові війська у багатьох точках зупиняли та знешкоджували ворога. Герой України, старший лейтенант, командир танкового взводу 23-річний Євген Пальченко три дні обороняв міст біля Олешок на Херсонщині. Це дало змогу бригаді вийти з оточення. Детальніше про Євгена ми писали тут.

Військовий експерт та колишній офіцер Армії оборони Ізраїлю Ігаль Левін повідомив, що український досвід використання танкових підрозділів зацікавив представників ЦАХАЛ, які вивчають принципи роботи та майстерності наших танкістів у бойових діях після лютого 2022 року.

​​У другу неділю вересня ми вшановуємо пам’ять українців, яких у 1944–1951 роках примусово депортували з рідних домівок на теренах польсько-українського прикордоння.

Коли наприкінці Другої світової війни встановлювався польсько-радянський кордон, комуністичні режими в Україні та Польщі підписали 1944 року угоду про «взаємний обмін населенням». Результатом цієї угоди стало переселення близько 750 тисяч українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини. Переселення – яке мало бути добровільним, а перетворилося на примусову депортацію – обернулося для людей репресіями, втратою домівок і майна, а для декого – і життя, обмеженням прав. Були втрачені громади українців зі своєю історією та культурою, які до переселення поколіннями жили на своїй малій батьківщині. З іншого боку кордону, з західних областей радянської України, до Польщі переселили майже 790 тисяч поляків та євреїв.

Частина депортованих українців із польсько-українського прикордоння опинилися у тих південних і східних регіонах, які зараз опинилися під тимчасовою російською окупацією або на лінії фронту. Люди, чия родинна пам’ять уже має біль від втрати рідного дому, втратили його вдруге, або зіткнулися з переслідуваннями, загрозою життю та здоров’ю.

«До російсько-української війни лемки казали, що вірять і сподіваються, що депортації більше не повторяться. Для них це корінний біль, як для багатьох українців Голодомор. На землях, куди їх примусово переселили, вже виросли їхні нащадки, які полюбили степ, полюбили Дніпро. І тут знову приходять москалі і розповідають їм, що їхні діти не так виховуються, що вони поїдуть у Сибір і так далі. Це – молох історії, який важко уявити», – розповідає історик, дослідник примусових депортацій 1944–1951 років та автор книги «Вигнані на степи. Депортація українців із Польщі на Південь України в 1944–1946 роках» Роман Кабачій.

Детальніше про долю депортованих у 1944–1951 роках українців, які опинилися на півдні та сході, він розповів в інтерв’ю Український інститут національної пам'яті.