#ПатрониЗСУ
23 серпня 2019 року 28-ма окрема механізована бригада отримала почесне найменування імені Лицарів Зимового Походу. Розповідаємо про історичну подію, з якою пов’язана ця назва👇
Перший Зимовий похід — воєнна операція Армії Української Народної Республіки. Восени 1919 року українське військо воювало на три фронти: з білими, червоними російськими військами та польською армією і було в скрутному становищі. Армію косила епідемія тифу. Вояки не мали достатньо зброї, амуніції та ліків. Військо та влада УНР на початку грудня 1919-го опинилися затиснутими в районі Чорториї на Волині в так званому «трикутнику смерті». Щоб зберегти військо, генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко розпочав партизанський рейд ворожими тилами. Похід тривав п'ять місяців – із 6 грудня 1919 до 6 травня 1920 року.
Учасники походу подолали понад 2500 кілометрів територією сучасних Житомирської, Київської, Черкаської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Вінницької областей. Провели майже 50 переможних боїв. Основні відбулися під Липовцем, Жашковом, Уманню, Каневом, Черкасами, Смілою, Золотоношею, Ольвіополем (місто, яке у 1920 році увійшло до складу Первомайська на Миколаївщині), Голованівськом, Гайсином, Вознесенськом, Ананьєвим, Балтою.
Маневруючи у ворожих тилах, бійці Армії УНР двічі проривали більшовицький фронт. Провели низку бойових операцій, руйнували ворожу інфраструктуру, здобули кількадесят міст і містечок, захопили тисячі полонених, у тому числі штаби трьох червоних дивізій. Зброю, боєприпаси, амуніцію українці захоплювали у боях з білогвардійцями та більшовиками.
Найбільшою воєнною перемогою походу став бій за вузлову залізничну станцію Вознесенськ 16 квітня 1920 року. Червоні там мали великі військові склади. Захопити їх було вкрай важливо для Армії УНР, адже до Вознесенська воїни дійшли майже без зброї. Завдяки переможній битві та здобутим трофеям вдалося озброїти підрозділи.
3–4 травня 1920 року Армія УНР остаточно прорвала більшовицький фронт у районі Тульчин-Ямпіль і 6 травня повернулася до Ямполя. Там з’єдналася з іншими частинами українського війська, які вже разом із польськими підрозділами звільняли Україну. А 8 травня 1920 року Армія УНР разом із польськими військовими пройшли урочистим парадом центральною вулицею Києва – Хрещатиком.
Учасники першого Зимового походу, які повернулися, були нагороджені найвищою відзнакою Армії УНР – орденом «Залізний хрест за Зимовий похід і бої».
🇺🇦 Нині справу лицарів Зимового походу гідно продовжують воїни 28-ї окремої механізованої бригади, яка з 2014 року воює з російським агресором. 6 травня цього року, з нагоди Дня піхоти, бригада отримала почесну відзнаку Президента України «За мужність та відвагу».
P.S. В ілюстрації використаний малюнок Леоніда Перфецького «Кінна атака в Зимовому поході». Перфецький був художником та офіцером Армії УНР, серед його робіт – серія малюнків, які зображують події національно-визвольних змагань 1917–1921 років.
23 серпня 2019 року 28-ма окрема механізована бригада отримала почесне найменування імені Лицарів Зимового Походу. Розповідаємо про історичну подію, з якою пов’язана ця назва👇
Перший Зимовий похід — воєнна операція Армії Української Народної Республіки. Восени 1919 року українське військо воювало на три фронти: з білими, червоними російськими військами та польською армією і було в скрутному становищі. Армію косила епідемія тифу. Вояки не мали достатньо зброї, амуніції та ліків. Військо та влада УНР на початку грудня 1919-го опинилися затиснутими в районі Чорториї на Волині в так званому «трикутнику смерті». Щоб зберегти військо, генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко розпочав партизанський рейд ворожими тилами. Похід тривав п'ять місяців – із 6 грудня 1919 до 6 травня 1920 року.
Учасники походу подолали понад 2500 кілометрів територією сучасних Житомирської, Київської, Черкаської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Вінницької областей. Провели майже 50 переможних боїв. Основні відбулися під Липовцем, Жашковом, Уманню, Каневом, Черкасами, Смілою, Золотоношею, Ольвіополем (місто, яке у 1920 році увійшло до складу Первомайська на Миколаївщині), Голованівськом, Гайсином, Вознесенськом, Ананьєвим, Балтою.
Маневруючи у ворожих тилах, бійці Армії УНР двічі проривали більшовицький фронт. Провели низку бойових операцій, руйнували ворожу інфраструктуру, здобули кількадесят міст і містечок, захопили тисячі полонених, у тому числі штаби трьох червоних дивізій. Зброю, боєприпаси, амуніцію українці захоплювали у боях з білогвардійцями та більшовиками.
Найбільшою воєнною перемогою походу став бій за вузлову залізничну станцію Вознесенськ 16 квітня 1920 року. Червоні там мали великі військові склади. Захопити їх було вкрай важливо для Армії УНР, адже до Вознесенська воїни дійшли майже без зброї. Завдяки переможній битві та здобутим трофеям вдалося озброїти підрозділи.
3–4 травня 1920 року Армія УНР остаточно прорвала більшовицький фронт у районі Тульчин-Ямпіль і 6 травня повернулася до Ямполя. Там з’єдналася з іншими частинами українського війська, які вже разом із польськими підрозділами звільняли Україну. А 8 травня 1920 року Армія УНР разом із польськими військовими пройшли урочистим парадом центральною вулицею Києва – Хрещатиком.
Учасники першого Зимового походу, які повернулися, були нагороджені найвищою відзнакою Армії УНР – орденом «Залізний хрест за Зимовий похід і бої».
🇺🇦 Нині справу лицарів Зимового походу гідно продовжують воїни 28-ї окремої механізованої бригади, яка з 2014 року воює з російським агресором. 6 травня цього року, з нагоди Дня піхоти, бригада отримала почесну відзнаку Президента України «За мужність та відвагу».
P.S. В ілюстрації використаний малюнок Леоніда Перфецького «Кінна атака в Зимовому поході». Перфецький був художником та офіцером Армії УНР, серед його робіт – серія малюнків, які зображують події національно-визвольних змагань 1917–1921 років.
❤19👍5
#FightForUkraine
Коли звучала повітряна тривога – українці йшли в укриття, а Тарас – приступав до роботи: сідав у літак. Таких, як він, називають «привидами неба». Льотчик-винищувач, заступник командира ескадрильї, майор Тарас Редькін захищав свою землю від російських ракет і снарядів. Загинув 25 вересня 2022 року на Миколаївщині – за тиждень до 26-річчя.
Редькіна побратими називали Тарасиком. Він харків'янин. Літаки любив із дитинства – його батько працював на Харківському авіаційному заводі, син часто бував у нього на роботі. 2019-го закінчив Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Під час повномасштабної війни захищав українське небо. Його успіхи й професіоналізм підтверджують державні відзнаки, які одну за одною отримав цьогоріч: медаль «За військову службу Україні», нагрудний знак «За зразкову службу» та за 10 днів до смерті – «Знак пошани».
Редькін загинув на світанку, полюючи за російською ракетою.
«Того дня Тарас виконував завдання зі знищення ворожих засобів ППО новими протирадіолокаційними ракетами AGM-88 недалеко від лінії бойового зіткнення. Він, як і зазвичай, результативно відпрацював по наземних цілях, уже розвертався… «Бачу пуски по мені», — встиг сказати в ефірі. Це було близько 4-ї ранку. Більше на зв’язок не виходив», – розповів побратим.
У Тараса залишилась дружина Катерина. Вона теж військовослужбовиця, дешифрувальниця польотів. Познайомилися на роботі, одружилися за два місяці до його останнього бойового завдання. Мріяли обвінчатися й запросити рідних та друзів на весілля.
Тарас Редькін ціною власного життя відвів літак від населеного пункту.
«Він мав можливість катапультуватися. Але хотів відвести літак від села і йому це вдалося, люди не постраждали. Тарас не міг зробити інакше. Льотчик насамперед думає про людей, про техніку, і вже потім про себе», – каже про чоловіка Катерина Редькіна.
Коли звучала повітряна тривога – українці йшли в укриття, а Тарас – приступав до роботи: сідав у літак. Таких, як він, називають «привидами неба». Льотчик-винищувач, заступник командира ескадрильї, майор Тарас Редькін захищав свою землю від російських ракет і снарядів. Загинув 25 вересня 2022 року на Миколаївщині – за тиждень до 26-річчя.
Редькіна побратими називали Тарасиком. Він харків'янин. Літаки любив із дитинства – його батько працював на Харківському авіаційному заводі, син часто бував у нього на роботі. 2019-го закінчив Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Під час повномасштабної війни захищав українське небо. Його успіхи й професіоналізм підтверджують державні відзнаки, які одну за одною отримав цьогоріч: медаль «За військову службу Україні», нагрудний знак «За зразкову службу» та за 10 днів до смерті – «Знак пошани».
Редькін загинув на світанку, полюючи за російською ракетою.
«Того дня Тарас виконував завдання зі знищення ворожих засобів ППО новими протирадіолокаційними ракетами AGM-88 недалеко від лінії бойового зіткнення. Він, як і зазвичай, результативно відпрацював по наземних цілях, уже розвертався… «Бачу пуски по мені», — встиг сказати в ефірі. Це було близько 4-ї ранку. Більше на зв’язок не виходив», – розповів побратим.
У Тараса залишилась дружина Катерина. Вона теж військовослужбовиця, дешифрувальниця польотів. Познайомилися на роботі, одружилися за два місяці до його останнього бойового завдання. Мріяли обвінчатися й запросити рідних та друзів на весілля.
Тарас Редькін ціною власного життя відвів літак від населеного пункту.
«Він мав можливість катапультуватися. Але хотів відвести літак від села і йому це вдалося, люди не постраждали. Тарас не міг зробити інакше. Льотчик насамперед думає про людей, про техніку, і вже потім про себе», – каже про чоловіка Катерина Редькіна.
❤21😢10👍4
4 листопада – 110 років від дня народження українського кінематографіста Віктора Івченка.
Народився в містечку Богодухів на Харківщині. Спершу навчався у будівельному технікумі на фахівця дорожнього будівництва, а в 1933-му вступив до Київського театрального інституту.
🏛 З 1937-го до 1953 року Віктор працював режисером Українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, який спершу розташовувався у Запоріжжі, а згодом у Львові. Робота в театрі вплинула на творчість Івченка – у своїх кінороботах він намагався перенести театральну сцену на екрани.
🎥 У 1953 році Івченко перебрався до Києва, отримав режисерську посаду на Київській студії художніх фільмів. Його дебютна повнометражна робота «Доля Марини» знята у співавторстві з Ісааком Шмаруком – колишнім асистентом письменника й кінорежисера Олександра Довженка.
🎞 Згодом Івченко взявся екранізувати творчість українських літературних класиків — повість Тараса Шевченка «Назар Стодоля» та драму-феєрію Лесі Українки «Лісова пісня». Саме в цих роботах він проявив режисерську оригінальність. Ці фільми стали унікальним синтезом театральної постановки та фільмування кіно, що особливо критикувала радянська мистецька цензура.
Паралельно з режисерською роботою у 1960 році Івченко став викладачем Київського театрального інституту. Серед його учнів чимало знакових для українського театру та кіно постатей, зокрема, Іван Миколайчук, Раїса Недашківська, Броніслав Брондуков.
За художній фільм «Гадюка» 1967 року отримав Шевченківську премію.
У 1970-му Віктор Івченко спільно з телережисером та кінознавцем Вадимом Чубасовим заснував фестиваль студентських фільмів, який із роками трансформувався в один із найпрестижніших кінофестивалів України — Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість».
На початку 1970-х Віктор Івченко задумав зняти сімейну драму «Коли людина посміхнулась». У 1972 році для натурних зйомок поїхав у відрядження в російський Ростов-на-Дону. Там режисер пережив четвертий інфаркт і помер у лікарні. Задуманий ним фільм наступного року зняв його син та учень, режисер покоління «поетичного кіно» Борис Івченко.
#українськекіно
#кінофестивальмолодість
Народився в містечку Богодухів на Харківщині. Спершу навчався у будівельному технікумі на фахівця дорожнього будівництва, а в 1933-му вступив до Київського театрального інституту.
🏛 З 1937-го до 1953 року Віктор працював режисером Українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, який спершу розташовувався у Запоріжжі, а згодом у Львові. Робота в театрі вплинула на творчість Івченка – у своїх кінороботах він намагався перенести театральну сцену на екрани.
🎥 У 1953 році Івченко перебрався до Києва, отримав режисерську посаду на Київській студії художніх фільмів. Його дебютна повнометражна робота «Доля Марини» знята у співавторстві з Ісааком Шмаруком – колишнім асистентом письменника й кінорежисера Олександра Довженка.
🎞 Згодом Івченко взявся екранізувати творчість українських літературних класиків — повість Тараса Шевченка «Назар Стодоля» та драму-феєрію Лесі Українки «Лісова пісня». Саме в цих роботах він проявив режисерську оригінальність. Ці фільми стали унікальним синтезом театральної постановки та фільмування кіно, що особливо критикувала радянська мистецька цензура.
Паралельно з режисерською роботою у 1960 році Івченко став викладачем Київського театрального інституту. Серед його учнів чимало знакових для українського театру та кіно постатей, зокрема, Іван Миколайчук, Раїса Недашківська, Броніслав Брондуков.
За художній фільм «Гадюка» 1967 року отримав Шевченківську премію.
У 1970-му Віктор Івченко спільно з телережисером та кінознавцем Вадимом Чубасовим заснував фестиваль студентських фільмів, який із роками трансформувався в один із найпрестижніших кінофестивалів України — Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість».
На початку 1970-х Віктор Івченко задумав зняти сімейну драму «Коли людина посміхнулась». У 1972 році для натурних зйомок поїхав у відрядження в російський Ростов-на-Дону. Там режисер пережив четвертий інфаркт і помер у лікарні. Задуманий ним фільм наступного року зняв його син та учень, режисер покоління «поетичного кіно» Борис Івченко.
#українськекіно
#кінофестивальмолодість
👍16❤5
#FightForUkraine
5 жовтня на Донеччині загинув 42-річний Вʼячеслав Зайцев із позивним «Хортиця» – запорізький «кіборг», історик, археолог, громадський діяч.
В'ячеслав народився у селі Іванівці Василівського району на Запоріжжі. Закінчив історичний факультет Запорізького національного університету. У березні 2014-го пішов добровольцем на фронт. За плечима мав строкову службу десантника. У 79-й аеромобільній бригаді Збройних сил став гранатометником. Разом із побратимами визволяв українські міста та села, пройшов із боями сотні кілометрів. Спершу був Чонгар на межі з анексованим Росією Кримом, далі Донбас – звільнення Красного Лиману, Південний котел, Ізварине, Зеленопілля, рейд за Маріуполь і Донецький аеропорт.
На початку жовтня 2014-го захисників ДАПу інтенсивно обстрілював ворожий танк, багато бійців зазнали ушкоджень. Із гранатометників В'ячеслав залишився один. Нищив ворога, не давав противнику висунути голови. У старому терміналі отримав поранення в живіт. На щастя, воно було неважким — частково захистив бронежилет. Зайцев відмовився від евакуації, продовжив виконувати бойові завдання. Вийшов з аеропорту за тиждень, під час ротації разом із побратимами. Друге – осколкове поранення в ногу Зайцев дістав 2015-го біля села Логвинове неподалік Дебальцевого.
За бойові заслуги отримав державну нагороду — орден «За мужність» III ступеня.
Після демобілізації В'ячеслав повернувся на «Хортицю» – очолював інформаційно-видавничий відділ Національного заповідника. А прийшов туди 2011-го екскурсоводом. Власне вдома його знали як знавця Запорізького краю. Займався підводною археологією: разом з однодумцями обстежили дно Дніпра, знаходили гарматні ядра часів російсько-турецької війни, речі із затонулих кораблів, зброю. Проводив онлайн-екскурсії, створив історичний блог. Очолював обласну організацію ветеранів АТО. Був депутатом Запорізької міської ради останніх двох скликань.
З першого дня повномасштабного вторгнення В'ячеслав знову став до армійських лав. Продовжував писати про важливі події країни, долучався до прямих ефірів, давав інтерв’ю, читав вірші прямо в окопах.
Про загибель В'ячеслава Зайцева стало відомо 5 жовтня. Вранці того дня він написав у фейсбуці: «Вітання з донецьких степів!!! Хочу попросити вашої допомоги на ремонт двигуна Wolksvagen T3… Переможемо разом!». А вже за шість годин під фотографією усміхненого захисника з'явилися прощальні повідомлення.
Поховали В'ячеслава Зайцева у Запоріжжі. Там на його честь перейменували вулицю Лермонтова. Залишилася дружина та 11-річна донька.
🖤🇺🇦
5 жовтня на Донеччині загинув 42-річний Вʼячеслав Зайцев із позивним «Хортиця» – запорізький «кіборг», історик, археолог, громадський діяч.
В'ячеслав народився у селі Іванівці Василівського району на Запоріжжі. Закінчив історичний факультет Запорізького національного університету. У березні 2014-го пішов добровольцем на фронт. За плечима мав строкову службу десантника. У 79-й аеромобільній бригаді Збройних сил став гранатометником. Разом із побратимами визволяв українські міста та села, пройшов із боями сотні кілометрів. Спершу був Чонгар на межі з анексованим Росією Кримом, далі Донбас – звільнення Красного Лиману, Південний котел, Ізварине, Зеленопілля, рейд за Маріуполь і Донецький аеропорт.
На початку жовтня 2014-го захисників ДАПу інтенсивно обстрілював ворожий танк, багато бійців зазнали ушкоджень. Із гранатометників В'ячеслав залишився один. Нищив ворога, не давав противнику висунути голови. У старому терміналі отримав поранення в живіт. На щастя, воно було неважким — частково захистив бронежилет. Зайцев відмовився від евакуації, продовжив виконувати бойові завдання. Вийшов з аеропорту за тиждень, під час ротації разом із побратимами. Друге – осколкове поранення в ногу Зайцев дістав 2015-го біля села Логвинове неподалік Дебальцевого.
За бойові заслуги отримав державну нагороду — орден «За мужність» III ступеня.
Після демобілізації В'ячеслав повернувся на «Хортицю» – очолював інформаційно-видавничий відділ Національного заповідника. А прийшов туди 2011-го екскурсоводом. Власне вдома його знали як знавця Запорізького краю. Займався підводною археологією: разом з однодумцями обстежили дно Дніпра, знаходили гарматні ядра часів російсько-турецької війни, речі із затонулих кораблів, зброю. Проводив онлайн-екскурсії, створив історичний блог. Очолював обласну організацію ветеранів АТО. Був депутатом Запорізької міської ради останніх двох скликань.
З першого дня повномасштабного вторгнення В'ячеслав знову став до армійських лав. Продовжував писати про важливі події країни, долучався до прямих ефірів, давав інтерв’ю, читав вірші прямо в окопах.
Про загибель В'ячеслава Зайцева стало відомо 5 жовтня. Вранці того дня він написав у фейсбуці: «Вітання з донецьких степів!!! Хочу попросити вашої допомоги на ремонт двигуна Wolksvagen T3… Переможемо разом!». А вже за шість годин під фотографією усміхненого захисника з'явилися прощальні повідомлення.
Поховали В'ячеслава Зайцева у Запоріжжі. Там на його честь перейменували вулицю Лермонтова. Залишилася дружина та 11-річна донька.
🖤🇺🇦
😢31
⚡️ Днями у місті Баррі на півдні Уельсу (Великобританія) відкрили меморіальну дошку журналісту Ґаретові Джонсу. Він – один із перших іноземців, який дізнався про Голодомор в Україні та поширив інформацію про цей злочин комуністичного режиму.
Меморіальну дошку виготовили в Канаді за кошти українців Канади та США. Встановили всередині церкви при найстарішому цвинтарі Баррі, де похований журналіст та інші представники його родини.
Ґарет Джонс був радником з міжнародних питань експрем’єр-міністра Великобританії Девіда Ллойд Джорджа. Писав статті для багатьох британських газет та іноземних видань. В лютому 1933 року став першим іноземним журналістом, якому вдалося взяти інтерв'ю в нового канцлера Німеччини Адольфа Гітлера. Під час подорожі до СРСР у березні 1933-го зумів відірватися від приставлених до нього енкаведистів і відвідати Донеччину – там до революційних подій у Російській імперії жила його мати, яка працювала вчителькою-гувернанткою онуків валлійського підприємця, засновника Донецька Джона Г’юза.
Джонс зміг на власні очі побачити змордовану голодом Україну і 29 березня, після примусової депортації, оприлюднив пресреліз з описом страждань українців, які голодували, а пізніше – кілька репортажів на цю тему в британських, американських і німецьких газетах.
Радянський Союз назвав статті Ґарета Джонса наклепом. За вказівкою Сталіна проти журналіста розгорнули кампанію з дискредитації, яку очолив пригрітий радянськими спецслужбами кореспондент газети New York Times Волтер Дюранті, детальніше про це у статті іншого дослідника Голодомору Джеймса Мейса «Повість про двох журналістів».
Влітку 1935 року Ґарета Джонса викрали і вбили під час його подорожі до китайської Внутрішньої Монголії за нез’ясованих обставин. Як потім з’ясувалося, супроводжував журналіста у цій поїздці агент Комінтерну, міжнародної організації комуністичних партій, яка керувалася з Кремля.
На довгий час ім’я Ґарета Джонса залишалося невідомим широкому загалу. Навіть у рідному місті. Про Ґарета Джонса та Голодомор тут дізналися переважно завдяки фільму польської режисерки Аґнешки Голланд «Ціна правди», який вийшов на екрани у 2019-му.
Більше в Баррі знали й шанували батьків журналіста. Батько Меджор Едгар Джонс протягом 35 років працював директором школи для хлопчиків у Баррі, активно підтримував Лігу Націй. Мати Енні Ґвен Джонс була відомою суфражисткою – представницею руху за надання жінкам виборчого права та однією з перших жінок у Великій Британії здобула вищу освіту. Перша зустріч учасників руху суфражисток у південному Уельсі відбулася саме в їхньому будинку.
На церемонії відкриття пам’ятної дошки був присутній троюрідний племінник Ґарета Джонса Філіп Коллі. Також на церемонії були очільниця міста Баррі Хелен Пейн, Надзвичайний і Повноважний Посол України у Сполученому Королівстві Великобританії та Північній Ірландії Вадим Пристайко, міністр соціальної справедливості Уельсу Джейн Хатт, депутат Національної асамблеї Уельсу українського походження Мік Антонів, родичі Ґарета Джонса, жителі Баррі, представники української діаспори з різних куточків Великобританії
Про подію розповіла журналістка з Києва Катерина Городнича, яка з сином Тимуром нині проживає в Уельсі. За її словами, через наплив українців, яких лише в цю країну з лютого 2022 року приїхало близько шести тисяч, зростає цікавість до нашої історії та культури. У кінці листопада в столиці Уельсу місті Кардіфф заплановані офіційні заходи в пам'ять про жертв Голодомору 1932–1933 років.
📸 Катерина Городнича
Меморіальну дошку виготовили в Канаді за кошти українців Канади та США. Встановили всередині церкви при найстарішому цвинтарі Баррі, де похований журналіст та інші представники його родини.
Ґарет Джонс був радником з міжнародних питань експрем’єр-міністра Великобританії Девіда Ллойд Джорджа. Писав статті для багатьох британських газет та іноземних видань. В лютому 1933 року став першим іноземним журналістом, якому вдалося взяти інтерв'ю в нового канцлера Німеччини Адольфа Гітлера. Під час подорожі до СРСР у березні 1933-го зумів відірватися від приставлених до нього енкаведистів і відвідати Донеччину – там до революційних подій у Російській імперії жила його мати, яка працювала вчителькою-гувернанткою онуків валлійського підприємця, засновника Донецька Джона Г’юза.
Джонс зміг на власні очі побачити змордовану голодом Україну і 29 березня, після примусової депортації, оприлюднив пресреліз з описом страждань українців, які голодували, а пізніше – кілька репортажів на цю тему в британських, американських і німецьких газетах.
Радянський Союз назвав статті Ґарета Джонса наклепом. За вказівкою Сталіна проти журналіста розгорнули кампанію з дискредитації, яку очолив пригрітий радянськими спецслужбами кореспондент газети New York Times Волтер Дюранті, детальніше про це у статті іншого дослідника Голодомору Джеймса Мейса «Повість про двох журналістів».
Влітку 1935 року Ґарета Джонса викрали і вбили під час його подорожі до китайської Внутрішньої Монголії за нез’ясованих обставин. Як потім з’ясувалося, супроводжував журналіста у цій поїздці агент Комінтерну, міжнародної організації комуністичних партій, яка керувалася з Кремля.
На довгий час ім’я Ґарета Джонса залишалося невідомим широкому загалу. Навіть у рідному місті. Про Ґарета Джонса та Голодомор тут дізналися переважно завдяки фільму польської режисерки Аґнешки Голланд «Ціна правди», який вийшов на екрани у 2019-му.
Більше в Баррі знали й шанували батьків журналіста. Батько Меджор Едгар Джонс протягом 35 років працював директором школи для хлопчиків у Баррі, активно підтримував Лігу Націй. Мати Енні Ґвен Джонс була відомою суфражисткою – представницею руху за надання жінкам виборчого права та однією з перших жінок у Великій Британії здобула вищу освіту. Перша зустріч учасників руху суфражисток у південному Уельсі відбулася саме в їхньому будинку.
На церемонії відкриття пам’ятної дошки був присутній троюрідний племінник Ґарета Джонса Філіп Коллі. Також на церемонії були очільниця міста Баррі Хелен Пейн, Надзвичайний і Повноважний Посол України у Сполученому Королівстві Великобританії та Північній Ірландії Вадим Пристайко, міністр соціальної справедливості Уельсу Джейн Хатт, депутат Національної асамблеї Уельсу українського походження Мік Антонів, родичі Ґарета Джонса, жителі Баррі, представники української діаспори з різних куточків Великобританії
Про подію розповіла журналістка з Києва Катерина Городнича, яка з сином Тимуром нині проживає в Уельсі. За її словами, через наплив українців, яких лише в цю країну з лютого 2022 року приїхало близько шести тисяч, зростає цікавість до нашої історії та культури. У кінці листопада в столиці Уельсу місті Кардіфф заплановані офіційні заходи в пам'ять про жертв Голодомору 1932–1933 років.
📸 Катерина Городнича
👍17❤8💔1
Російський День народної єдності 4 листопада Путін провів в амплуа історика.
Серед потоку псевдоісторичних роздумів він заявив, що #Маріуполь – російське місто. Кремлівський диктатор не вперше дивує своїм невіглаством у питаннях історії та фантазіями щодо українського минулого й сьогодення.
Детальний аналіз, що Путін вчергове збрехав про Україну, – у спільному матеріалі Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки й Українського інституту національної пам’яті 🔽
Звідки насправді бере початок історія Маріуполя – розповідає один з роликів із циклу #ПівденьБезМіфів
Серед потоку псевдоісторичних роздумів він заявив, що #Маріуполь – російське місто. Кремлівський диктатор не вперше дивує своїм невіглаством у питаннях історії та фантазіями щодо українського минулого й сьогодення.
Детальний аналіз, що Путін вчергове збрехав про Україну, – у спільному матеріалі Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки й Українського інституту національної пам’яті 🔽
Звідки насправді бере початок історія Маріуполя – розповідає один з роликів із циклу #ПівденьБезМіфів
👍9
#ПатрониЗСУ
У 2018 році 406-й окремій артилерійській бригаді присвоєно ім’я українського військового діяча, генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки Олексія Алмазова. Розповідаємо, ким він був👇
Олексій Алмазов – уродженець Херсона, кадровий військовий. Освіту отримав у Тифліському реальному, Олексіївському піхотному юнкерському та Михайлівському артилерійському училищах. Під час Першої світової війни – полковник армії Російської імперії, командир 1-го кінно-гірського дивізіону.
Бойовий досвід Алмазов використав для формування українського війська восени 1917 року, яке розпочалося на хвилі революційних процесів у Російській імперії та національно-визвольних змагань українців. Будучи полковником, пішов на нижчу посаду, щоб боротися за вільну Україну. Розпочав українізацію 1-го кінно-гірського дивізіону. А 1 січня 1918 року очолив окрему кінно-гірську батарею Гайдамацького Коша Слобідської України військ Центральної Ради.
Цей підрозділ вів бої проти більшовиків на підступах до Києва у січні 1918 року, а також поблизу Гребінки, Лубнів, Полтави, Херсона, Кременчука. У бою під Бердичевом у середині лютого 1918 року Алмазов був поранений у ногу, але вже у березні повернувся в стрій.
У середині березня 1918-го кінно-гірська батарея Алмазова була реорганізована у Запорізький кінно-гірський гарматний дивізіон Окремої Запорізької дивізії військ Центральної Ради. У квітні підрозділ брав участь в успішному поході полковника Болбочана на Крим.
До 1921 року дивізіон перебував у складі різних з’єднань Армії УНР й отримав назву Алмазівський, оскільки завжди його очолював Олексій Алмазов.
У 1919–1920 роках Алмазов брав участь в успішному наступі Армії УНР із району на Поділлі, звільняючи від більшовиків і білогвардійців чимало населених пунктів, у тому числі Кам’янець-Подільський, Вінницю, Київ. У березні 1921-го був підвищений до звання генерал-хорунжого Армії УНР. Як учасник першого Зимового походу 1919–1920 років удостоєний Залізного Хреста «За Зимовий похід і бої» – найвищої нагороди в Армії УНР.
Після останніх боїв Армії УНР з більшовиками в листопаді 1920 року Олексій Алмазов зі своїм підрозділом був інтернований на території Польщі. В умовах інтернування генерал-хорунжий опікувався своїми бійцями.
Упродовж 1920-х Олексій Алмазов жив в еміграції, а в 1930-му переїхав до Луцька. Тоді це західноукраїнське місто входило до складу міжвоєнної Польщі. Брав участь у громадському житті Волинського краю. Був одним із провідних діячів Волинського громадського комітету допомоги голодуючим в Україні. Протягом багатьох років опікувався Українською гімназією в місті.
Помер у 1936-му, похований у Луцьку.
406-та окрема бригада імені генерал-хорунжого Олексія Алмазова — артилерійське з'єднання Командування морської піхоти Військово-морських сил України. Бійці бригади протистояли агресору в Криму, обороняли Маріуполь Нині звільняють наші землі від окупантів, зокрема, на Херсонському напрямку, батьківщині Олекси Алмазова. 8 вересня 2022 Президент України відзначив заслуги бригади при контрнаступі на Харківщині в районі Балаклії💪🇺🇦
У 2018 році 406-й окремій артилерійській бригаді присвоєно ім’я українського військового діяча, генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки Олексія Алмазова. Розповідаємо, ким він був👇
Олексій Алмазов – уродженець Херсона, кадровий військовий. Освіту отримав у Тифліському реальному, Олексіївському піхотному юнкерському та Михайлівському артилерійському училищах. Під час Першої світової війни – полковник армії Російської імперії, командир 1-го кінно-гірського дивізіону.
Бойовий досвід Алмазов використав для формування українського війська восени 1917 року, яке розпочалося на хвилі революційних процесів у Російській імперії та національно-визвольних змагань українців. Будучи полковником, пішов на нижчу посаду, щоб боротися за вільну Україну. Розпочав українізацію 1-го кінно-гірського дивізіону. А 1 січня 1918 року очолив окрему кінно-гірську батарею Гайдамацького Коша Слобідської України військ Центральної Ради.
Цей підрозділ вів бої проти більшовиків на підступах до Києва у січні 1918 року, а також поблизу Гребінки, Лубнів, Полтави, Херсона, Кременчука. У бою під Бердичевом у середині лютого 1918 року Алмазов був поранений у ногу, але вже у березні повернувся в стрій.
У середині березня 1918-го кінно-гірська батарея Алмазова була реорганізована у Запорізький кінно-гірський гарматний дивізіон Окремої Запорізької дивізії військ Центральної Ради. У квітні підрозділ брав участь в успішному поході полковника Болбочана на Крим.
До 1921 року дивізіон перебував у складі різних з’єднань Армії УНР й отримав назву Алмазівський, оскільки завжди його очолював Олексій Алмазов.
У 1919–1920 роках Алмазов брав участь в успішному наступі Армії УНР із району на Поділлі, звільняючи від більшовиків і білогвардійців чимало населених пунктів, у тому числі Кам’янець-Подільський, Вінницю, Київ. У березні 1921-го був підвищений до звання генерал-хорунжого Армії УНР. Як учасник першого Зимового походу 1919–1920 років удостоєний Залізного Хреста «За Зимовий похід і бої» – найвищої нагороди в Армії УНР.
Після останніх боїв Армії УНР з більшовиками в листопаді 1920 року Олексій Алмазов зі своїм підрозділом був інтернований на території Польщі. В умовах інтернування генерал-хорунжий опікувався своїми бійцями.
Упродовж 1920-х Олексій Алмазов жив в еміграції, а в 1930-му переїхав до Луцька. Тоді це західноукраїнське місто входило до складу міжвоєнної Польщі. Брав участь у громадському житті Волинського краю. Був одним із провідних діячів Волинського громадського комітету допомоги голодуючим в Україні. Протягом багатьох років опікувався Українською гімназією в місті.
Помер у 1936-му, похований у Луцьку.
406-та окрема бригада імені генерал-хорунжого Олексія Алмазова — артилерійське з'єднання Командування морської піхоти Військово-морських сил України. Бійці бригади протистояли агресору в Криму, обороняли Маріуполь Нині звільняють наші землі від окупантів, зокрема, на Херсонському напрямку, батьківщині Олекси Алмазова. 8 вересня 2022 Президент України відзначив заслуги бригади при контрнаступі на Харківщині в районі Балаклії💪🇺🇦
👍21❤2
На Контрактовій площі в Києві відкрилась виставка до 85-х роковин Великого терору «Биківня в документах і пам’яті». Переглянути експозицію із 20 банерів можна впродовж місяця.
Основна ідея виставки – розповісти про те, як розгортався Великий терор в Україні через проведення так званих масових операцій. В експозицію долучені документальні свідчення про репресивні практики сталінізму. Про історію спецділянки НКВД у Биківнянському лісі.
Автори проєкту відібрали 20 історій українців з Биківнянського мартирологу, аби проілюструвати факт – комуністичному режиму було байдуже, кого нищити. Людей розстрілювали у київських в’язницях НКВД здебільшого за сфальсифікованими справами, використовуючи найменші деталі біографії: від місця народження до кола спілкування. Серед постатей, про які розповідає виставка, – митрополит Української автокефальної православної церкви Василь Липківський, художник Михайло Бойчук, кравчиня Марія Баглій-Іваненко, актор Степан Шагайда, письменник Майк Йогансен, селянин Федор Лазарчик-Буряк, педагог Володимира Дурдуківського та інші.
Детальніше можна прочитати тут.
📸Укрінформ
#Биківня
#ВеликийТерор
Основна ідея виставки – розповісти про те, як розгортався Великий терор в Україні через проведення так званих масових операцій. В експозицію долучені документальні свідчення про репресивні практики сталінізму. Про історію спецділянки НКВД у Биківнянському лісі.
Автори проєкту відібрали 20 історій українців з Биківнянського мартирологу, аби проілюструвати факт – комуністичному режиму було байдуже, кого нищити. Людей розстрілювали у київських в’язницях НКВД здебільшого за сфальсифікованими справами, використовуючи найменші деталі біографії: від місця народження до кола спілкування. Серед постатей, про які розповідає виставка, – митрополит Української автокефальної православної церкви Василь Липківський, художник Михайло Бойчук, кравчиня Марія Баглій-Іваненко, актор Степан Шагайда, письменник Майк Йогансен, селянин Федор Лазарчик-Буряк, педагог Володимира Дурдуківського та інші.
Детальніше можна прочитати тут.
📸Укрінформ
#Биківня
#ВеликийТерор
👍15
😡Упродовж жовтня Росія кілька разів атакувала Київ ракетами й дронами. Внаслідок цих ударів постраждали не лише інфраструктурні об’єкти. Вони завдали шкоди архітектурним та культурним пам’яткам й історичним спорудам. Зокрема, внаслідок жовтневих атак центру Києва постраждали:
🏛 Київський національний університет імені Тараса Шевченка
🏛 Київський міський будинок учителя
🏛 Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків
🏛 Національний науково-природничий музей
🏛 Музей видатних діячів української культури
🏛 Будинок підприємця Іоселіана Лева
🔍Дізнатись про історію цих будівель можна за посиланням.
🏛 Київський національний університет імені Тараса Шевченка
🏛 Київський міський будинок учителя
🏛 Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків
🏛 Національний науково-природничий музей
🏛 Музей видатних діячів української культури
🏛 Будинок підприємця Іоселіана Лева
🔍Дізнатись про історію цих будівель можна за посиланням.
😢13
9 листопада – День української писемності та мови.
Цього року відзначаємо його в умовах повномасштабної агресії Росії проти України. Війна спонукали багатьох громадян, які розмовляли російською, перейти на українську. Бо сьогодні це важливо. Бо мова має значення. Недарма ж українське підпілля на окупованих територіях використовує літеру «Ї» як символ спротиву російській агресії.
Російська імперська, а потім радянська тоталітарна системи цілеспрямовано намагалися знищити українську мову. Багато поколінь наших предків доклалися до того, щоб зберегти її. Наша мова вистояла, бо вона тутешня, народжена на цій землі. Має глибоку історію, унікальний фольклор, давню писемну культуру.
Цитуючи видатного українського мовознавця Юрія Шевельова: мова – чортячо небезпечний свідок історії народу, що даної мови вживає. Українська мова жива, вона розвивається. Маємо далі її берегти і розвивати.
Цього року відзначаємо його в умовах повномасштабної агресії Росії проти України. Війна спонукали багатьох громадян, які розмовляли російською, перейти на українську. Бо сьогодні це важливо. Бо мова має значення. Недарма ж українське підпілля на окупованих територіях використовує літеру «Ї» як символ спротиву російській агресії.
Російська імперська, а потім радянська тоталітарна системи цілеспрямовано намагалися знищити українську мову. Багато поколінь наших предків доклалися до того, щоб зберегти її. Наша мова вистояла, бо вона тутешня, народжена на цій землі. Має глибоку історію, унікальний фольклор, давню писемну культуру.
Цитуючи видатного українського мовознавця Юрія Шевельова: мова – чортячо небезпечний свідок історії народу, що даної мови вживає. Українська мова жива, вона розвивається. Маємо далі її берегти і розвивати.
❤16👍4
Зруйнувавши і тимчасово окупувавши Маріуполь в 2022 році, російські загарбники насамперед замінили літеру «і» в написі на в’їзді в місто. В тимчасово окупованих містах учителів змушують проводити навчання російською, спалюють українські підручники, витягають із комор пам’ятники Леніну, щоб повернути території в минуле і продемонструвати начебто свою перемогу.
Комуністичний режим хоч якось намагався маскувати імперські цілі, кажучи про «братерство союзних республік». Путінський режим повністю «скидає маски» і демонструє геноцидну мету – знищити українців як національну групу. Що, як і в попередні спроби росіян, супроводжується не лише фізичним винищенням, але й знищенням української культури та мови.
▪️ Як українців русифікували за часів імперії та «совка»
▪️ Чому знищення української мови відігравало та відіграє важливу роль для російських загарбників
▪️Як українці змогли зберегти свою мову⤵️
В інтерв'ю заступника голови Українського інституту національної пам’яті, кандидата історичних наук Володимира Тиліщака LIGA.Life.
Комуністичний режим хоч якось намагався маскувати імперські цілі, кажучи про «братерство союзних республік». Путінський режим повністю «скидає маски» і демонструє геноцидну мету – знищити українців як національну групу. Що, як і в попередні спроби росіян, супроводжується не лише фізичним винищенням, але й знищенням української культури та мови.
▪️ Як українців русифікували за часів імперії та «совка»
▪️ Чому знищення української мови відігравало та відіграє важливу роль для російських загарбників
▪️Як українці змогли зберегти свою мову⤵️
В інтерв'ю заступника голови Українського інституту національної пам’яті, кандидата історичних наук Володимира Тиліщака LIGA.Life.
ЛІГА.net
Інтерв'ю | Мова – зброя. Як Росія століттями русифікувала українців, але нічого не вийшло
Як російські правлячі режими вчиняли злочини проти української мови, але український спротив завжди перемагав – пояснює історик.
👍16
#ПатрониЗСУ
З 23 серпня 2017 року 72-га окрема механізована бригада Збройних сил України з ініціативи особового складу та командування має назву імені Чорних запорожців. Кінний полк Чорних запорожців – це найвідоміше збройне формування Армії Української Народної Республіки, яке існувало в 1918–1923 роках. Історики стверджують, що вояки полку відзначалися неабиякою хоробрістю та винахідливістю.
🗡 Історія полку починалася з невеликого кінного розвідувального підрозділу, створеного в Житомирі в лютому 1918 року при одному з куренів (батальйонів) Окремої Запорізької бригади, на той час – найбільш боєздатного формування Центральної Ради. Загін воював проти російських більшовиків на Житомирщині, звільняв Полтаву, Харків, Олександрівськ (нині – Запоріжжя), Маріуполь, був серед учасників Кримського походу Петра Болбочана у квітні 1918-го.
🗡 Свою назву Чорні запорожці отримали на початку 1919 року, коли в одному з боїв із махновцями, які в той момент підтримали більшовиків, захопили вагон із чорним та сірим сукном та шовком і пошили для всіх однакові черкески-однострої. Чорний шовк пішов на шлики, якими прикрашали козацькі шапки. Тоді за козаками закріпилася ще одна назва – «чорношличники».
🗡 Кінну сотню розгорнули в дивізіон, а згодом – у полк. Його очолив полковник Петро Дяченко з міста Решетилівки на Полтавщині. До цього він воював у царській російській армії, але після лютневої революції 1917 року повернувся в Україну й долучився до боротьби за її свободу і до творення Української армії. Полк мав свій прапор: обшите сріблом чорне полотно, на якому було зображено череп із двома перехрещеними кістками й напис: «Україна або смерть».
🗡 Полк відзначився в багатьох боях у часи Української революції. Чорні запорожці були на вістрі атаки під час наступу під Кам’янцем-Подільським та Проскуровим (нині – Хмельницький) влітку 1919-го, звільнили Київ. Вони ж були непримиренними в національних питаннях – саме сотник Чорних запорожців Федір Божко 31 серпня зірвав на міській думі в Києві встановлений білогвардійцями російський триколор, що призвело до відкритого протистояння.
🗡 Чорні запорожці були одним із найбоєздатніших підрозділів під час Першого зимового походу, в який вирушили повним складом. Ім’я Лицарів Зимового Походу носить 28-ма окрема механізована бригада, про це та саму історичну подію ми розповідали раніше у нашій рубриці.
Найбільшою воєнною перемогою походу стало взяття Вознесенська, яке ввійшло в історію як «бій під аплодисменти». Керував операцією важко хворий на тиф Петро Дяченко, який знайшов у собі сили сісти на коня й повести козаків у бій. Йому було 24 роки.
Чорні запорожці не програли жодного бою, однак Україна не змогла захистити здобутки революції. У листопаді 1920-го Чорні запорожці разом з іншими частинами Армії УНР відступили за Збруч і були інтерновані на території Польщі. У 1929 році полк остаточно розформували, однак багато його бійців продовжили збройну боротьбу в лавах інших армій.
🇺🇦 Бійці 72-ї бригади з честю несуть ім’я бойових попередників. Їхні шеврони також прикрашають слова: «Україна або смерть». З початком російської агресії у 2014-му бійці бригади контролювали кордон Донецької та Луганської областей, звільняли Маріуполь, були серед перших оборонців Донецького аеропорту, захищали Авдіївку. В лютому 2022 року – в Мощуні, під Ірпенем, Бучею, Гостомелем та під Броварами зупинили наступ ворога на Київ. Вони й далі б'ють ворога на Донецькому напрямку. 6 травня цьогоріч бригаді вручили почесну відзнаку «За мужність та відвагу».
З 23 серпня 2017 року 72-га окрема механізована бригада Збройних сил України з ініціативи особового складу та командування має назву імені Чорних запорожців. Кінний полк Чорних запорожців – це найвідоміше збройне формування Армії Української Народної Республіки, яке існувало в 1918–1923 роках. Історики стверджують, що вояки полку відзначалися неабиякою хоробрістю та винахідливістю.
🗡 Історія полку починалася з невеликого кінного розвідувального підрозділу, створеного в Житомирі в лютому 1918 року при одному з куренів (батальйонів) Окремої Запорізької бригади, на той час – найбільш боєздатного формування Центральної Ради. Загін воював проти російських більшовиків на Житомирщині, звільняв Полтаву, Харків, Олександрівськ (нині – Запоріжжя), Маріуполь, був серед учасників Кримського походу Петра Болбочана у квітні 1918-го.
🗡 Свою назву Чорні запорожці отримали на початку 1919 року, коли в одному з боїв із махновцями, які в той момент підтримали більшовиків, захопили вагон із чорним та сірим сукном та шовком і пошили для всіх однакові черкески-однострої. Чорний шовк пішов на шлики, якими прикрашали козацькі шапки. Тоді за козаками закріпилася ще одна назва – «чорношличники».
🗡 Кінну сотню розгорнули в дивізіон, а згодом – у полк. Його очолив полковник Петро Дяченко з міста Решетилівки на Полтавщині. До цього він воював у царській російській армії, але після лютневої революції 1917 року повернувся в Україну й долучився до боротьби за її свободу і до творення Української армії. Полк мав свій прапор: обшите сріблом чорне полотно, на якому було зображено череп із двома перехрещеними кістками й напис: «Україна або смерть».
🗡 Полк відзначився в багатьох боях у часи Української революції. Чорні запорожці були на вістрі атаки під час наступу під Кам’янцем-Подільським та Проскуровим (нині – Хмельницький) влітку 1919-го, звільнили Київ. Вони ж були непримиренними в національних питаннях – саме сотник Чорних запорожців Федір Божко 31 серпня зірвав на міській думі в Києві встановлений білогвардійцями російський триколор, що призвело до відкритого протистояння.
🗡 Чорні запорожці були одним із найбоєздатніших підрозділів під час Першого зимового походу, в який вирушили повним складом. Ім’я Лицарів Зимового Походу носить 28-ма окрема механізована бригада, про це та саму історичну подію ми розповідали раніше у нашій рубриці.
Найбільшою воєнною перемогою походу стало взяття Вознесенська, яке ввійшло в історію як «бій під аплодисменти». Керував операцією важко хворий на тиф Петро Дяченко, який знайшов у собі сили сісти на коня й повести козаків у бій. Йому було 24 роки.
Чорні запорожці не програли жодного бою, однак Україна не змогла захистити здобутки революції. У листопаді 1920-го Чорні запорожці разом з іншими частинами Армії УНР відступили за Збруч і були інтерновані на території Польщі. У 1929 році полк остаточно розформували, однак багато його бійців продовжили збройну боротьбу в лавах інших армій.
🇺🇦 Бійці 72-ї бригади з честю несуть ім’я бойових попередників. Їхні шеврони також прикрашають слова: «Україна або смерть». З початком російської агресії у 2014-му бійці бригади контролювали кордон Донецької та Луганської областей, звільняли Маріуполь, були серед перших оборонців Донецького аеропорту, захищали Авдіївку. В лютому 2022 року – в Мощуні, під Ірпенем, Бучею, Гостомелем та під Броварами зупинили наступ ворога на Київ. Вони й далі б'ють ворога на Донецькому напрямку. 6 травня цьогоріч бригаді вручили почесну відзнаку «За мужність та відвагу».
🔥19👍2
10 листопада депутати Київради перейменували ще 11 вулиць, назви яких пов’язані з радянською та російською спадщиною. Загалом нові імена отримали 204 міські об’єкти. Більшість назв обрали кияни, проголосувавши в додатку «Київ Цифровий».
📍Столичну вулицю Ломоносова перейменували на вулицю Юлії Здановської.
Юлія Здановська народилася в Харкові у 2000 році. Мріяла вчителювати. У 14 років вступила до Українського фізико-математичного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Сама Юля, за спогадами друзів, називала цей заклад «українським Гоґвортсом».
У 2017-му Здановська в складі української команди здобула срібло на Європейській математичній олімпіаді серед дівчат. Того ж року почала вивчати комп’ютерну математику на механіко-математичному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка. Торік долучилася до проєкту «Навчай для України», викладала інформатику в одній із сільських шкіл на Дніпровщині. Дівчина мріяла, щоб навчання математиці приносило учням задоволення.
Повномасштабне вторгнення застало Юлію в рідному Харкові. Вона могла евакуюватись, але лишилась, щоб допомагати іншим. Загинула внаслідок російського ракетного обстрілу будівлі Харківської ОДА 8 березня 2022 року.
Массачусетський технологічний інститут у пам’ять про Юлію Здановську створив безплатний освітній проєкт для українських старшокласників, які цікавляться математикою. Міжнародний конкурс з інформатики «Бебрас» у Новій Зеландії встановив почесні відзнаки імені Юлії Здановської.
📍Від учора в Києві з’явилась вулиця Віктора Некрасова, яка раніше називалась Північно-Сирецька.
Віктор Некрасов – київський письменник, дисидент, громадський діяч. Народився 1911 року в шляхетській родині Мотовилових. У 1929-му закінчив професійну школу залізничників, брав участь у будівництві столичного залізничного вокзалу. Згодом навчався в Київському будівельному інституті, був учнем архітектора Йосифа Каракіса.
З початком німецько-радянської війни вступив до лав Червоної армії. Служив у саперних підрозділах. Брав участь у Сталінградській битві, вигнанні нацистів з Донбасу та Одеси. Завершив війну у Польщі у званні капітана, мав бойові нагороди.
Повернувся до Києва. Почав займатись літературною діяльністю. У 1946 році вийшла його повість «В окопах Сталінграда», яка без прикрас розповідала про фронтову дійсність.
Некрасов був громадським активістом, дисидентом. Зокрема, підписав листи з засудженням реабілітації Сталіна у 1966 році та з протестом проти статей кримінального законодавства, запроваджених для боротьби з інакодумством. У 1969-му Некрасов підписав листа на захист В’ячеслава Чорновола. Виступав проти будівництва стадіону в Бабиному Яру та за меморіалізацію цього простору.
У 1974 році, після низки обшуків, провокацій та морального терору з боку КГБ, Віктора Некрасова та його дружину Галину Базій вислали за кордон та позбавили радянського громадянства. Мешкав у Парижі, продовжував літературну діяльність. Помер 1987 року від раку легенів.
📍Нову назву також отримала вулиця радянського генерала Карбишева – тепер вона має ім'я української соціологині Ірини Бекешкіної.
Ірина Бекешкіна народилась 1952 року в містечку Івдель, що на Уралі. Закінчила філософський факультет Київського університету. Працювала в журналі «Філософська думка», а згодом – науковою співробітницею в Інституті філософії та Інституті соціології.
У 1996 році Бекешкіна стала заступницею директора Фонду «Демократичні ініціативи», а у 2001-му – його науковою керівницею. В цей час «Демініціативи» проводили перші в Україні опитування виборців на виході з дільниць. Саме екзит-пол президентських виборів 2004 року від Фонду «Демократичні ініціативи» викрив масштабні фальсифікації та став одним із каталізаторів Помаранчевої революції.
У 2010 році, після смерті засновника фонду Ілька Кучеріва, Ірина Бекешкіна очолила «Демократичні ініціативи». Розробляла критерії оцінки рівня демократії в посткомуністичних країнах. Була одним із найбільших критиків режиму Віктора Януковича.
Померла Ірина Бекешкіна 20 березня 2020 року від швидкоплинного раку шлунку.
📍Столичну вулицю Ломоносова перейменували на вулицю Юлії Здановської.
Юлія Здановська народилася в Харкові у 2000 році. Мріяла вчителювати. У 14 років вступила до Українського фізико-математичного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Сама Юля, за спогадами друзів, називала цей заклад «українським Гоґвортсом».
У 2017-му Здановська в складі української команди здобула срібло на Європейській математичній олімпіаді серед дівчат. Того ж року почала вивчати комп’ютерну математику на механіко-математичному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка. Торік долучилася до проєкту «Навчай для України», викладала інформатику в одній із сільських шкіл на Дніпровщині. Дівчина мріяла, щоб навчання математиці приносило учням задоволення.
Повномасштабне вторгнення застало Юлію в рідному Харкові. Вона могла евакуюватись, але лишилась, щоб допомагати іншим. Загинула внаслідок російського ракетного обстрілу будівлі Харківської ОДА 8 березня 2022 року.
Массачусетський технологічний інститут у пам’ять про Юлію Здановську створив безплатний освітній проєкт для українських старшокласників, які цікавляться математикою. Міжнародний конкурс з інформатики «Бебрас» у Новій Зеландії встановив почесні відзнаки імені Юлії Здановської.
📍Від учора в Києві з’явилась вулиця Віктора Некрасова, яка раніше називалась Північно-Сирецька.
Віктор Некрасов – київський письменник, дисидент, громадський діяч. Народився 1911 року в шляхетській родині Мотовилових. У 1929-му закінчив професійну школу залізничників, брав участь у будівництві столичного залізничного вокзалу. Згодом навчався в Київському будівельному інституті, був учнем архітектора Йосифа Каракіса.
З початком німецько-радянської війни вступив до лав Червоної армії. Служив у саперних підрозділах. Брав участь у Сталінградській битві, вигнанні нацистів з Донбасу та Одеси. Завершив війну у Польщі у званні капітана, мав бойові нагороди.
Повернувся до Києва. Почав займатись літературною діяльністю. У 1946 році вийшла його повість «В окопах Сталінграда», яка без прикрас розповідала про фронтову дійсність.
Некрасов був громадським активістом, дисидентом. Зокрема, підписав листи з засудженням реабілітації Сталіна у 1966 році та з протестом проти статей кримінального законодавства, запроваджених для боротьби з інакодумством. У 1969-му Некрасов підписав листа на захист В’ячеслава Чорновола. Виступав проти будівництва стадіону в Бабиному Яру та за меморіалізацію цього простору.
У 1974 році, після низки обшуків, провокацій та морального терору з боку КГБ, Віктора Некрасова та його дружину Галину Базій вислали за кордон та позбавили радянського громадянства. Мешкав у Парижі, продовжував літературну діяльність. Помер 1987 року від раку легенів.
📍Нову назву також отримала вулиця радянського генерала Карбишева – тепер вона має ім'я української соціологині Ірини Бекешкіної.
Ірина Бекешкіна народилась 1952 року в містечку Івдель, що на Уралі. Закінчила філософський факультет Київського університету. Працювала в журналі «Філософська думка», а згодом – науковою співробітницею в Інституті філософії та Інституті соціології.
У 1996 році Бекешкіна стала заступницею директора Фонду «Демократичні ініціативи», а у 2001-му – його науковою керівницею. В цей час «Демініціативи» проводили перші в Україні опитування виборців на виході з дільниць. Саме екзит-пол президентських виборів 2004 року від Фонду «Демократичні ініціативи» викрив масштабні фальсифікації та став одним із каталізаторів Помаранчевої революції.
У 2010 році, після смерті засновника фонду Ілька Кучеріва, Ірина Бекешкіна очолила «Демократичні ініціативи». Розробляла критерії оцінки рівня демократії в посткомуністичних країнах. Була одним із найбільших критиків режиму Віктора Януковича.
Померла Ірина Бекешкіна 20 березня 2020 року від швидкоплинного раку шлунку.
👍23❤3