​​Олександр Гошилик прожив 27 років. Двічі ставав на захист України. А в проміжку між війнами займався наукою та писав вірші.

Він народився у Долині Івано-Франківської області. Навчався в місцевому ліцеї, а після перемоги на Всеукраїнській олімпіаді з фізики вступив до Українського фізико-математичного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Згодом – на факультет фізики університету.

Брав участь у Революції гідності. Режим Януковича інкримінував йому статтю 109 Кримінального кодексу «Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади». Номер цієї статті Гошилик узяв за за позивний, коли навесні 2014-го вступив у добровольчий батальйон «Донбас».

Разом із побратими брав участь у боях за Іловайськ, пішки вибирався з оточення. Тоді за п’ять днів, маючи дуже розмиті орієнтири, Олександр разом із сімома бійцями пройшли 85 кілометрів та дісталися до власних позицій. За мужність та відвагу в боях за Іловайськ Гошилик був нагороджений орденом «За мужність».

Після повернення з фронту Олександр продовжив навчання в університеті. Працював у ІТ-сфері, зокрема розробляв стартап Yowssa та співпрацював зі світовим лідером з розробки голосового штучного інтелекту компанією Verbit.

У 2016 році Олександр презентував поетичну збірку «Міст через вічність», яка складалася з віршів, написаних під час Революції гідності та перебування на фронті.

З початком повномасштабного вторгнення долучився до лав Сил оборони України. Командував взводом управління мінометної батареї. На передовій Олександр продовжив писати вірші та публікувати їх у соцмережах під псевдонімом «Клятий мольфар».

Олександр Гошилик загинув 7 жовтня 2022 року в бою на Бахмутському напрямку — одній із найтяжчих ділянок оборони фронту.

#FightForUkraine

​​💥Альбом «Пісні Української революції» номінували на Шевченківську премію

Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка оголосив номінантів 2023 року. Серед 27 мистецьких творів, які увійшли до короткого списку, – спільна робота Український інститут національної пам'яті з гуртом Хорея Козацька та його лідером Тарас Компаніченко: аудіоальбом «Пісні Української революції», присвячений 100-річчю Української революції, виданий у 2019 році.

🎼Авторами пісень, що увійшли до альбому, є класики української літератури: Олександр Олесь, Грицько Чупринка, Микола Вороний, Христя Алчевська та інші. Композитори – Кирило Стеценко, Микола Леонтович, Олександр Кошиць, Яків Степовий, Павло Синиця, Костянтин Богуславський, Левко Ревуцький.

❗️Завантажити аудіоальбом «Пісні Української революції» можна тут.

#Українськареволюція
#шевченківськапремія

​​5 грудня відзначаємо Міжнародний день волонтера.

Дякуємо людям, які своєю працею і доброю волею роблять внесок у розвиток громадянського суспільства. Які майже 9 років разом зі Збройними силами України тримають оборону держави.

Дякуємо кожному, хто знаходить, купує, завантажує, доставляє на фронт та на деокуповані території все необхідне – від продовольства до військової амуніції та зброї. Дякуємо тим, хто своїм волонтерством допомагає найменш захищеним – важкохворим дітям і дорослим, людям старшого віку, тваринам. Хто волонтерською працею промотує важливі зміни в державі🤝🇺🇦

Зокрема завдяки потужному волонтерському руху, ми даємо відсіч ворогу, адже сьогодні вся країна згуртувалася, об’єдналася і працює на перемогу💪

Наші волонтери показують, що для них немає нічого неможливого – а значить, що українці можуть усе!

#волонтери
#волонтерство

​​6 грудня – день заснування Збройних сил України. Цього дня 1991 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про Збройні сили України», а перший міністр оборони, генерал-полковник Костянтин Морозов склав присягу на вірність Україні. А 23 грудня українському народові присягнув перший підрозділ ЗСУ – 55-й окремий лінійно-вузловий полк зв'язку. Так розпочалась новітня історія Збройних сил незалежної України.

⚔️Збройні сили України пройшли свій шлях, щоб позбутися впливів російської імперської та радянської спадщини й долучитися до мілітарної родини країн Заходу. Зберігаючи при цьому традиції українських військових формувань попередніх епох.

🛡Сьогодні абревіатура ЗСУ – це не просто позначення військової формації України. Це бренд незламності та військової майстерності, хоробрості та сили, який відгукується в серцях українців і викликає повагу у світі.

🫡Сьогодні, як і в давніші часи, українське військо боронить незалежність України від російського агресора, який через століття не втратив ні імперських амбіцій, ні ненависті до іншого та не позбувся людиноненависницьких практик масових убивств і терору. Ми вдячні кожному українському військовослужбовцю та військовослужбовиці, які боронять наші життя. Пишаємось їхніми подвигами та звитягами. Пам’ятаємо тих, хто віддав своє життя чи здоров’я обороні України.

🇺🇦Слава Україні та слава ЗСУ!

🇺🇸 🇺🇦 2 грудня біля Українського дому у Вашингтоні, столиці Сполучених Штатів Америки, відкрили пам’ятник українському філософу Григорію Сковороді.

Скульптуру ще в 1992 році на замовлення української громади створив американський скульптор Марк Роудс, який захопився ідеями філософа.

Статуя зображує філософа під час ходи, з патерицею і книгою. Монумент встановлений так, що мислитель дивиться в географічному напрямку України. Тривалий час пам’ятник, як і Григорій Сковорода, мандрував у пошуках свого місця.

Детальніше про відкриття пам'ятника можна дізнатись тут.

​​#ПатрониЗСУ

6 грудня, у День Збройних сил України, виповнюється 130 років від дня народження генерал-хорунжого Романа Дашкевича – командира гарматної бригади Січових стрільців Дієвої армії Української Народної Республіки. Роман Дашкевич є одним із «патронів» сучасного українського війська. Його ім’я з 2019 року має 26-та артилерійська бригада Сухопутних військ ЗСУ.

Роман Дашкевич народився 6 грудня 1892 року в селі Тустановичі на Львівщині. Закінчив гімназію у Перемишлі та юридичний факультет Львівського університету.

У 1912-му долучився до організації спортивного товариства «Січ», яке згодом влилося до Легіону Українських січових стрільців – добровольчого формування українців у складі австро-угорської армії в роки Першої світової війни. Для підготовки воїнів Роман Дашкевич на власні кошти придбав 200 гвинтівок та одностроїв.

З початком Першої світової війни в 1914 році Дашкевича мобілізували до армії Австро-Угорської імперії. У 1915-му він потрапив у російський полон. Утік з табору для військовополонених навесні 1917 року, після Лютневої революції в Російській імперії, і пробрався у Київ.

У Києві спільно з Євгеном Коновальцем, Іваном Чмолою, Григорієм Лисенком, Федором Черником та іншими займався створенням Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. З кінця лютого 1918 року Романа Дашкевича призначили командиром першої гарматної батареї Куреня Січових стрільців при Січовому полку військ Центральної Ради. У січні – лютому 1918-го ця батарея брала участь у запеклих боях з червоногвардійськими частинами, які рвалися до Києва, в березні — у визволенні міста з-під більшовицької окупації.

У листопаді 1918 року батарея Січових стрільців під командуванням Дашкевича відіграла вирішальну роль у перемозі сил Директорії над військами гетьмана Павла Скоропадського, а відтак і відновленні Української Народної Республіки.

У січні – грудні 1919-го Роман Дашкевич командував гарматною бригадою Січових стрільців Дієвої армії УНР, яка брала участь у всіх бойових операціях військ УНР цього періоду.

Після поразки Української Народної Республіки у війні за незалежність Дашкевич разом з Євгеном Коновальцем заснував у 1920 році в Празі Українську військову організацію, що об’єднала ветеранів українських армій та мала на меті продовжити збройну боротьбу за Україну. Згодом УВО стала основою для Організації українських націоналістів.

У період між двома світовими війнами Роман Дашкевич жив у Львові, займався адвокатською практикою. У цей же час він повернувся до роботи з молоддю. Заснував спортивно-патріотичне товариство «Луг», яке належало до найчисленніших легальних молодіжних громадських організацій у Галичині. Воно налічувало сто осередків, близько 50 тисяч членів.

У вересні 1939 року Роман Дашкевич виїхав зі Львова, не бажаючи жити під радянською владою. Після Другої світової війни викладав історію України у школі табору біженців у австрійському місті Куфштайн. У той період займався літературною і дослідницькою діяльністю. Автор книги «Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські Ворота», численних історичних довідок, споминів.

Помер 1975-го у Куфштайні. Прах генерала артилерії УНР привезли на батьківщину через 33 роки після його смерті. Перепоховали Романа Дашкевича на Личаківському кладовищі на полі почесних поховань.

26-та артилерійська бригада імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича базується в Бердичеві Житомирської області. Сьогодні її воїни мужньо захищають незалежність України, вони перетворили десятки одиниць ворожої техніки на брухт. 22 травня 2022 року Президент України Володимир Зеленський відзначив 26-ту артилерійську бригаду почесною відзнакою «За мужність та відвагу».

​​#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

7 грудня минає 130 років з дня народження української військової та науковиці, першої українки, яка отримала офіцерська звання, — Олени Степанів.

Олена Степанів народилась 1892 року в селі Вишнівчик на Львівщині, в родині греко-католицького священника. Після навчання у вчительській семінарії студіювала філософію, історію та географію у Львівському університеті. Активно займалася спортом, була моделлю гімнастичного вісника. У студентські роки брала участь у діяльності організацій «Пласт» та «Сокіл».

З початком Першої світової війни Степанів намагалася потрапити у військо. Одного разу перевдягнулася чоловіком, щоб її зарахували на службу. Врешті-решт, після довгих бюрократичних тяганин, Олена потрапила на фронт у складі Легіону Січових стрільців — національної військової формації українців у складі австро-угорської армії. Протягом 1914–1915 років Степанів воювала з російською армією в Карпатах. За участь у боях за Комарники Самбірського району на Львівщині отримала медаль «За хоробрість». А після боїв за гору Маківка її підвищили до звання файнріх (хорунжа). ☝️Олена Степанів стала першою українкою, яка отримала офіцерське звання.

У травні 1915 року Олена потрапила в російський полон. Перебувала в таборі для військовополонених у Центральній Азії. За її спогадами, в таборі вона важко хворіла, але продовжувала навчатись математики та іноземних мов. У 1917-му повернулася до Львова, її дорога додому пролягала через країни Північної Європи.

У листопаді 1918 року брала участь у Листопадовому Чині, який призвів до проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). До 1919 року воювала в складі Української галицької армії, а потім працювала у пресовій референтурі спершу Державного секретаріату закордонних справ ЗУНР, а потім у пресовій референтурі Міністерства закордонних справ УНР.

З кінця 1919-го перебувала у Відні. Наступного року там одружилася з генералом Армії УНР, адвокатом Романом Дашкевичем (детальніше про Дашкевича ми розповідали тут), з яким була знайома зі студентських років. У шлюбі народився син Ярослав — майбутній історик-архівіст та політв’язень. У Відні захистила дисертацію на тему «Розподіл і розвиток суспільства в старій Русі до половини XIII ст.».

У 1922 році повернулась до Львова. Викладала історію та географію в гімназії сестер-василіянок. Із 1939-го працювала в наукових установах Академії наук УРСР, зокрема у Львівському відділі Інституту економіки та Природничому музеї. Після Другої світової викладала на географічному факультеті Львівського університету.

У 1949 році репресована радянською владою. Перебувала в ГУЛАГу до 1956-го. Після дострокового звільнення повернулась до Львова, де й доживала віку. Померла Олена Степанів у 1963 році. Похована на Личаківському цвинтарі.

У Києві, на Контрактовій площі, неподалік пам’ятника Григорію Сковороді, та Харкові, в «Ермілов Центрі», запрацювала банерна виставка «Дух свободи нас в нас родить. Сковорода й ми», присвячена 300-річчю з дня народження філософа й гуманіста.

🏛На 20 банерах – розповідь про різні аспекти життя і творчості мислителя. Їх об’єднує тема свободи, що є основною у працях Сковороди.

🌿Ідея прагнення волі особливо відгукується сьогодні, коли українці зі зброєю в руках виборюють право бути незалежними.

💬«У цьому ми вбачаємо символізм, адже весь земний шлях Григорія Савича – це крокування вільної людини до абсолютної свободи», – наголошують автори.

🫡Виставка cтворена у співпраці Українського інституту національної пам'яті, Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди та Меморіального музею Григорія Сковороди у Переяславі.

Ознайомитись з виставкою можна:

📍У Києві, на Контрактовій площі (сквер між виходом з метро на вулиці Спаській та пам’ятником Григорію Сковороді) з 7 грудня.

📍У Харкові, в «Ермілов Центрі» (Майдан Свободи, 4, головний корпус Харківського національного університету імені Каразіна) з 5 грудня.

📲 В електронному варіанті на сайті Інституту.

​​9 грудня – Міжнародний день пам’яті жертв злочину геноциду

Цього дня в 1948 році Генеральна асамблея Організації Об’єднаних Націй ухвалила Конвенцію про запобігання злочину геноциду й покарання за нього. Ухвалення документа стало, зокрема, наслідком Другої світової війни й тих масових злочинів, які були скоєні під час неї.
Попри ухвалення Конвенції та встановлення пам’ятної дати, яка акцентує не тільки на вшануванні пам’яті жертв геноцидів, а й на запобіганні цьому злочину, геноциди продовжують ставатися. Українці, на жаль, засвідчують це власним досвідом.

Щодо самого тексту Конвенції не вщухають дискусії. Зокрема, щодо вичерпності визначення геноциду (детальніше про те, як Конвенція ООН визначає геноцид, ми розповідали тут).

Адже наявне формулювання виключає політичні та соціальні групи із категорій жертв, що суперечить баченню автора терміну «геноцид» юриста Рафаеля Лемкіна.

Інша частина дискусії стосується того, чи підпадає під злочин геноциду знищення ідентичності, якщо при цьому всіх представників спільноти фізично не знищують.

І найважливіше – міжнародна спільнота розробила механізм переслідування винних у геноциді, проте, як показало повномасштабне вторгнення Росії в Україну, так і не змогла створити дієвого механізму запобігання цьому злочину.

Понад те – не всі винні у злочинах геноциду були покарані та засуджені світовою спільнотою. Яскравий приклад – геноцид українців у 1932–1933 роках, вчинений радянським режимом за допомогою штучного масового голоду. Немає жодної резолюції Генасамблеї ООН, яка чітко й аргументовано засудила б радянський тоталітарний режим на рівні з нацизмом. Безкарність є основою для повторення злочинів. Гіркий приклад цього українці продовжують відчувати на собі.

Для нашої національної пам’яті вшанування жертв геноцидів та справедливе покарання за цей злочин має особливе значення. У XX столітті на території України тоталітарні режими – комуністичний і нацистський – вчинили кілька злочинів геноциду: Голодомор-геноцид українців 1932–1933 років; Голокост євреїв та геноцид ромів під час німецької окупації; геноцид кримськотатарського народу радянською владою в 1944-му. Через 74 роки після ухвалення Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього війна Росії проти України супроводжується геноцидними практиками щодо українців.

🌐14 квітня, після деокупації Бучі та Ірпеня – перших звільнених міст, в яких були виявлені масові акти вбивства та насильства щодо цивільного населення з боку російських окупантів, Верховна Рада ухвалила постанову «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні». Геноцидну природу дій Росії в Україні визнали парламенти Естонії, Канади, Латвії, Литви, Польщі, сенати Ірландії та Чехії. 7 грудня Комітет Сенату США з міжнародних відносин ухвалив резолюцію, якою визнав дії Росії під час війни в Україні геноцидом.

Проте цього разу міжнародна спільнота не повинна зупинитися на одиничному визнанні та півмірах у засудженні й покаранні винних. Інакше слова про запобігання злочину геноциду в назві Конвенції та сьогоднішньої пам’ятної дати залишатимуться далекими від дійсності.

🏛Міністерство закордонних справ України оприлюднило заяву, в якій закликало «світ спільно й рішуче вживати усіх можливих заходів задля попередження та припинення злочину геноциду».

❗️Рекомендуємо на цю тему інтерв’ю з істориком Ярославом Грицаком.

🎨Малюнок художника Олександра Грехова

#stopgenocigeinukraine

​​8 грудня депутати Київради перейменували ще 32 вулиці, назви яких були пов’язані з Росією та радянським минулим. Розповідаємо, на честь кого тепер названі деякі з перейменованих вулиць👇

📍Бульвар Дружби народів тепер має ім'я одного із засновників українського війська Миколи Міхновського.

Микола Міхновський народився у селі Турівка, нині це Київська область. Юрист, політичний та громадський діяч, публіцист. Просував ідею державної незалежності й соборності України. Був організатором перших військових формувань Української Народної Республіки. Виступав за створення національної армії – «могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України».

У Києві з'явилися також вулиці на честь військових, які загинули в російсько-українській війні.

📍Колишня Суворова стала вулицею Героя України Сергія Котенка – полковника, командира батальйону «Вінницькі скіфи». Сергій був родом із міста Гайсина на Вінниччині. Закінчив Кам'янець-Подільське вище військове інженерне командне училище. Прослужив в армії 22 роки. Очолював Гайсинську районну державну адміністрацію, але через війну у 2015-му повернувся на військову службу. Загинув 9 березня 2022 року під Запоріжжям.

📍Іменем льотчика Геннадія Матуляка названа колишня вулиця Генерала Авдєєнка у Святошинському районі. Підполковник Матуляк родом із Миколаївщини. Служив у 299-й бригаді тактичної авіації. 25 лютого 2022 року знищив колону ворожої техніки біля Гостомеля на Київщині. Вступив у бій із російським винищувачем, був підбитий. Відвів літак якомога далі від населених пунктів. У нього влучила друга ракета. Герой України посмертно.

📍Вулиця Степана Чобану – так тепер називається вулиця Алексухіна. У 2015 льотчик-винищувач майор Степан Чобану через російську агресію повернувся з пенсії на військову службу. Виконував бойові чергування, навчав молодих льотчиків. 24 лютого 2022 вивів літак з-під російського ракетного удару. 28 лютого його Су-27 вступив у повітряний бій над Кропивницьким, відволікаючи на себе ворожу авіацію від решти українських літаків. Загинув, атакований ракетами.

📍У столиці тепер є вулиця Івана Дзюби – літературознавця, громадського діяча, дисидента радянських часів, академіка.

У вересні 1965-го Іван Дзюба разом з В'ячеславом Чорноволом та Василем Стусом після прем'єрного перегляду «Тіней забутих предків» у кінотеатрі «Україна» закликав до протестів через арешти творчої інтелігенції. Того ж року написав статтю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій наголошував, що радянський інтернаціоналізм означає русифікацію. За неї 1973 року Дзюбу засудили до п'яти років ув'язнення і п'яти років заслання. Через погіршення здоров’я просив помилування, яке задовольнили.
Був міністром культури незалежної України. Помер Іван Дзюба вві сні 22 лютого цього року.

📍Вулиця Достоєвського стала вулицею Енді Воргола – американського художника українського походження. Його батьки — русини, вихідці з карпатського лемківського села Микова, нині це територія Словаччини. При народженні його звали Андрій Варгола. Енді був представником попарту – художнього напряму, що виник у 1950-х і був пов'язаний з масовою культурою, комерцією. Черпав натхнення з реклами, кіно, коміксів та полиць супермаркетів. Писав портрети відомих людей, як Мерилін Монро та Елвіс Преслі. Воргол – один із найдорожчих художників XX століття, його великоформатні роботи забирають з аукціону за 60–80 мільйонів доларів.

📍Вулиця, що досі мала ім'я ідеолога комуністичної партії Чехословаччини Юліуса Фучика, перейменована на честь чеського письменника-фантаста, журналіста Карела Чапека. Номінант Нобелівської премії з літератури 1936 року, засновник і перший голова Чехословацького Пен-клубу. Чапек ввів у літературу слово «робот».

Загалом у столиці переназвали 237 міських об’єктів. Перелік усіх перейменованих 8 грудня вулиць та провулків Києва.

​​Артем Гуртовий загинув на другий день після свого 26-річчя. Старший сержант прикордонної служби виконував бойове завдання на рідній Луганщині – там, де народився, навчався, знайшов своє кохання, дружину Дарію. У них народилися двоє дівчат-близнят. Коли донькам виповнився рік – він поїхав захищати українські кордони.

Артем мріяв бути військовим. У 2014-му вступав до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Але не добрав балів. Тож здобув освіту у Старобільську на Луганщині. Спершу вивчився на вчителя фізкультури, згодом — на еколога. У 2019-му, після університету, Артем таки пішов у військо — підписав контракт у Державній прикордонній службі, був у загоні імені Героя України полковника Євгенія Пікуса. Служив техніком-зв'язківцем прикордонної комендатури швидкого реагування «Новопсков».

Напередодні вторгнення Артем узяв відпустку, щоб відзначити день народження доньок. Йому подзвонили з частини, попередили про місце збору, дали завдання купити амуніцію. А 24 лютого його розбудила теща зі словами «війна почалася». Підрозділ Гуртового перекинули до Старобільська.

«Тоді обіймала його в останній раз. Просила залишитися, а він каже: «Якщо я зостануся зараз, то наше майбутнє – це Росія. Як я дивитимуся в очі дівчатам?», – розповідає дружина Артема Дарія Гуртова.

Через 2,5 місяці служби, 10 травня, Артем Гуртовий чергував на Лисичанському нафтопереробному заводі. О 13:15 туди влучив снаряд. Військовий отримав важке поранення, впав у кому й помер дорогою до лікарні.

«Його побратими досі скидають мені фото снарядів із написом «За Артема Гуртового» та відео їх пуску з криком «За Гуртового! За Старобільськ!», – додає Дарія.

Подружжя мріяло про будинок у Карпатах. Артем хотів, щоб його діти жили в цій країні, розмовляли рідною мовою. Був україномовним, це була його принципова позиція. Дарія хоче, щоб 1,5-річні доньки Мирослава та Емілія пишались своїм прізвищем, чули українську та пам'ятали тата.
Поховали Артема Гуртового на Краснопільському кладовищі у Дніпрі.
#FightForUkraine

​​❗️Оголошуємо набір інтерв’юерів для документування усних історій

💪 Український інститут національної пам’яті разом із партнерами запрошує до співпраці зацікавлених у документуванні на Чернігівщині усних історій під час війни. Це – частина проєкту «Розвиток та підтримка соціальної згуртованості», який реалізує Нідерландська миротворча організація РАХ (ПАКС) спільно з Українським інститутом національної пам’яті і громадськими організаціями «Доброчин» та «Український центр ненасильницького спілкування і примирення «Простір гідності».

📹 Один із напрямків роботи проєкту – збереження пам’яті про події російсько-української війни. Зокрема, йдеться про запис спогадів свідків оточення Чернігівщини та облоги міста Чернігова російськими військами. З цією метою до роботи в проєкті запрошують інтерв’юерів, які живуть (і працюють) у Чернігівській та Городнянській громадах. Насамперед ми запрошуємо до співпраці тих людей, які цікавляться документуванням та збереженням пам’яті про події, що розгорталися на Чернігівщині від 24 лютого 2022 року, і мають практичні навички збору усних свідчень.

❗️Заявку на участь у проєкті можна подати, заповнивши форму за посиланням до 18:00 27 грудня 2022 року.

🏢Для відібраних інтерв’юерів проведуть навчальний семінар офлайн про теоретичні та практичні засади усноісторичного інтерв’ювання, зокрема, про прийоми та методи ведення глибинного інтерв’ю, підготовку програми опитування та супровідної документації, а також про можливості використання створеного усноісторичного джерела.

🎟Учасники семінару отримають сертифікат участі. Детальніша інформація про семінар буде надіслана індивідуально на вказану в заявці електронну адресу за підсумками відбору інтерв’юерів до 30 грудня 2022 року.

​​💥 Виставку Архів національної пам'яті «Комунізм = Рашизм» показують в Естонії, Литві та Латвії:

🔹У старому центрі Таллінна.
🔹У Вільнюсі в Музеї окупацій та боротьби за свободу.
🔹У центрі Риги на площі Стрільців.
🔹А також у шести латвійських містах: Даугавпілс, Валмієра, Валка, Кекава, Прейлі, Ульброка.

Виставка «Комунізм = Рашизм» показує паралель між злочинами СРСР і сучасної Росії. Доводить, що страшні події, які сталися після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, є продовженням геноциду проти українців, який чинив Радянський Союз. Масові розстріли, катування, мародерство, переслідування за українську мову, культуру відбувалися і в ХХ, і в ХХІ столітті. Одна з причин повторення цих злочинів – їх забуття та непроговорення на належному рівні. Виставка «Комунізм = Рашизм» розповідає 13 історій українців, які постраждали від комуністичного та рашистського режимів.

🏛Виставка є проєктом Архіву національної пам‘яті в партнерстві з Національним музеєм Революції Гідності.

🔍Більше інформації та фото за посиланням.

#рашизм

​​#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

13 грудня минає 96 років з дня народження українського історика та сходознавця, представника школи Михайла Грушевського, жертви сталінського терору Ярослава Дашкевича.

Ярослав Дашкевич народився у Львові. Його батьком був український військовий та адвокат Роман Дашкевич (про нього ми писали тут), а матір’ю – перша українка, яка отримала офіцерське звання, науковиця Олена Степанів (про неї ми писали тут).

У 1944 році Ярослав Дашкевич закінчив Українську академічну гімназію у Львові, вступив до Медичного університету, де провчився два роки. Закінчив філологічний факультет Львівського державного університету. Поєднував навчання з роботою у Львівській бібліотеці Академії наук УРСР.

У 1949-му його заарештували органи МГБ (від назви російською Министерство государственной безопасности) й заслали до ГУЛАГу. Відбував покарання у Карабасі та Центральній Азії. Маючи за плечима два курси медуніверситету, в таборі Дашкевич працював фельдшером. За спогадами політв’язня Івана Коршинського, Ярослав користувався таким авторитетом у табірного керівництва, що йому дозволили комісувати психічно хворих як невиліковних. Так Дашкевич допоміг вийти на волю здоровим політв’язням. Звільнений у 1956 році.

Після повернення Дашкевича до Львова радянська влада продовжила негласні переслідування науковця. Його постійно звільняли з роботи за надуманими приводами. Понад десять років Ярослав Дашкевич був безробітним.

Після звільнення й до 1990 року працював на різних посадах у наукових установах: Інституті суспільних наук Академії наук УРСР, Музеї етнографії та художніх промислів, Центральному державному історичному архіві у Львові.

У 1963 році Дашкевич захистив кандидатську дисертацію з історії, присвячену вірменським колоніям в Україні. Докторську з історії він захистив уже в незалежній Україні, 1994-го.

Після проголошення незалежності Ярослав Дашкевич працював у Національній академії наук України, зокрема в Інституті української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського та в Інституті сходознавства імені Агатангела Кримського. Згодом – у Львівському національному університеті імені Франка, очолював кафедру сходознавства.

Ярослав Дашкевич був найвідоміший українським вірменознавцем. На думку його колег, Вірменію він почав досліджувати тому, що вивчати історію України йому не дозволила б радянська влада. За свій «радянський» період попри постійні утиски та переслідування історик видав десяток праць із джерелознавства та досліджень, пов’язаних із вірменами в Україні.

Після 1991 року Дашкевич повернувся до вивчення історії України. Зокрема, він зробив великий внесок у реабілітацію та повернення в український науковий історичний дискурс спадщини Михайла Грушевського. Був ініціатором видання десятитомника Грушевського «Історія України-Руси».

Помер Ярослав Дашкевич 2010 року. Похований на Личаківському цвинтарі.