​​#ПатрониЗСУ

22 серпня 2019 року 456-й бригаді транспортної авіації присвоєно ім’я Героя України, підполковника Дмитра Майбороди.

Дмитро Майборода народився 1980 року у Вінниці. У 2001-му закінчив Харківський інститут льотчиків – нині Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба.

💭 «Літати починав на планері в селищі Сутиски поблизу Вінниці. Далі був Харківський університет повітряних сил. Але в ті роки льотчиків перепрофілювали для наземних спеціальностей, бо через нестачу пального не було вильотів. Він понад усе мріяв літати, а доля весь час його відводила від польотів», ­­­­– так про Дмитра розповідала в інтерв’ю його мати Тетяна.

Після навчання Дмитро Майборода служив у 456-й окремій бригаді військово-транспортної авіації Повітряних сил Збройних сил України, яка дислокується біля Вінниці. Обіймав посаду начальника служби безпеки польотів.

💭 «Дмитро належав до тих, кого запам’ятовуєш навіть після кількох хвилин спілкування: він був зразком порядності, гідності та сумлінного ставлення до справи. У відвертих розмовах не раз казав, що небо –­ це його життя. Всі завдання виконував ретельно, навіть педантично. Ніколи не соромився звернутись за додатковими роз’ясненнями», – згадував інструктор Вінницького авіаційно-спортивного клубу Павло Хараберюш.

З початку російсько-української війни майор Майборода був командиром екіпажу літака АН-26. З травня по липень 2014 року здійснив 35 вильотів. Його екіпаж евакуйовував поранених та хворих українських воїнів, доставляв гуманітарні вантажі, озброєння, матеріально-технічні засоби у зону бойових дій.

14 липня 2014-го під час другого за день вильоту в зону антитерористичної операції екіпаж Ан-26 мав десантувати на парашутах воду й продукти в підрозділи Сухопутних військ, які були відрізані від основних сил і перебували в оточенні в Краснодонському (місто Краснодон із 2016 року має назву Сорокине ) районі Луганщини. Приблизно за 5 кілометрів від російського кордону літак атакувала, ймовірно, керована ракета типу «повітря – повітря».

«Мали скинути воду та сухпайки оточеним українським військовим. На висоті 6,5 тисяч метрів готувалися скидати вантаж. А тоді в лівий двигун літака потрапила керована ракета», –­ розповідав бортмеханік Сергій Гребенєв.

❕ Командир екіпажу Дмитро Майборода разом із помічником майором Дмитром Шкарбуном до останнього намагалися втримати літак, щоб він не зірвався у штопор. Побратимам наказали залишити борт. З восьми осіб­ вижили шестеро. Обидва пілоти загинули, ціною власного життя відвели літак від села Давидо-Микільське. Інші члени екіпажу понад добу виходили ворожим тилом до безпечного місця, згодом їх евакуювали на підконтрольну Україні територію.

«Дмитро Майборода став першокласним льотчиком. Він навчив літати інших», – говорив Сергій Гребенєв.

4 грудня 2014 року Дмитро Майборода отримав звання Героя України та орден «Золота Зірка» посмертно. У 2015-му міністр оборони України надав льотчику звання підполковника посмертно.

На фасаді школи № 26 у Вінниці на честь Героя, випускника навчального закладу, відкрили меморіальну дошку. 14 липня 2015 року на військовому аеродромі 456-ї бригади транспортної авіації відкрили пам'ятний комплекс, присвячений Дмитру Майбороді та Дмитру Шкарбуну. В серпні того ж року в музеї Повітряних сил у Вінниці відкрили погруддя Костянтина Могилка (вінничанин, льотчик першого класу, загинув у червні 2014 року на Донеччині) та Дмитра Майбороди. Ім’ям останнього названо літак Ан-26 з бортовим номером 35, а в рідній Вінниці на його честь назвали вулицю.

​​#цейденьвісторіїукраїни

Сьогодні минає 110 років від дня народження останнього головнокомандувача Української повстанської армії Василя Кука.

Василь народився 1913 року на Львівщині. Його родина постраждала від репресій польської, а згодом – радянської влади. З був членом «Пласту» та юнацтва ОУН. У 21 рік Василя Кука засудив польський суд до двох років в'язниці за революційну діяльність.

З початком Другої світової війни в 1939 році Василь очолював штаб похідних груп ОУН у східних областях України. А також очолив провідну похідну групу, яка прибула 30 червня 1941 року до Львова й організувала народні збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української держави.

💬 «Тільки большевики відійшли зі Львова, а ми після обіду туди прийшли відразу. Німецької влади ще не було. Фронт пішов дальше. Фактична влада була в наших руках. І ми могли скликати на тій ще нейтральній території народні збори. 30 червня 1941 року проголосили відновлення Української держави», – згадував Василь Кук.

Коли в 1950 році загинув Роман Шухевич, 37-річний Василь Кук прийняв командування Українською повстанською армією. На той момент завершився процес демобілізації бойових підрозділів УПА та її перехід у мережу збройного підпілля. А Кук був досвідченим конспіратором та здібним організатором. Головне завдання, яке вже на цьому етапі ставила перед собою УПА, – захист населення від репресій комуністичного режиму та пропаганда визвольних ідей.

Василь Кук як член Проводу ОУН став об’єктом розшуку НКВД і одним із фігурантів оперативно-розшукової справи «Берлога», заведеної на керівництво підпілля.
Чекісти відзначали його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість. Отримав розшуковий псевдонім «Борсук». Полювання на нього тривало майже десять років, доки Кука не здав «товариш».

23 травня 1954-го Василя Кука взяли в полон війська Міністерства державної безпеки СРСР. Без вироку суду він провів у тюрмах Києва й Москви шість років. Лідера ОУН такого високого рівня, який потрапив живим до рук чекістів, у КДБ ще не було. Шість років допитів не дали результатів. За той час радянська влада підготувала агента Богдана Сташинського, який убив Степана Бандеру. Після цього Кук був не потрібен радянській системі, але й розстріляти його в часи хрущовської відлиги не могли.
У 1960 році Василь Кук і його дружина були помилувані зі звільненням від кримінальної відповідальності.

«Щоб тримати Василя Кука під постійним наглядом, КДБ забезпечило його квартирою у столиці, влаштувало на роботу в Центральний державний історичний архів у Києві, згодом – в Інститут історії АН УРСР», – зазначає історикиня та співробітниця УІНП Леся Бондарук.

Прожив 94 роки. Помер у своїй квартирі в Києві. До останніх днів зберігав ясний розум, писав книжки, розповідав правду про УПА – в численних інтерв’ю, документальних фільмах, власних публікаціях у пресі, на зустрічах із молоддю в школах та університетах.
Похований у рідному селі Красне Львівської області.