​​#ПатрониЗСУ

Ім’я гетьмана Петра Сагайдачного у 2000 році присвоїли тодішньому Військовому інституту Національного університету «Львівська політехніка». Тепер це Національна академія Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Петро Сагайдачний – один із найвідоміших військових лідерів Козацької доби. Проте, як багато ви про нього знаєте?

Родове прізвище гетьмана – Конашевич. Історики вважають, що народився Петро Конашевич приблизно 29 червня (9 липня за новим стилем) 1582 року в селі Кульчиці Перемишльської землі Руського воєводства. Нині це Самбірський район Львівської області. Походив із родини православної шляхти.

Згідно з припущеннями сучасних дослідників, у 1589–1592 роках здобув початкову освіту в Самборі. З 1592-го по 1598 рік навчався в Острозькій академії. Атмосфера цього навчального закладу вплинула на погляди Петра Конашевича, який усе життя відстоював права й інтереси православної церкви на теренах України. У той час підтримка православної віри до певної міри означала відстоювання руської (української) ідентичності.

Після навчання в Острозькій академії Конашевич трохи працював домашнім учителем, помічником київського земського судді. Але згодом, імовірно в другій половині 1598 року, на все життя пов’язав себе з Військом Запорозьким. У середовищі запорожців Петро здобув авторитет завдяки відвазі та розуму. Саме там за ним закріпилось прізвисько «Сагайдачний», бо був вправним лучником. Як гетьман Петро Сагайдачний проявив себе відважним полководецем та неперевершеним тактиком, генієм військової думки того часу.

⛵️ У 1615-му козаки на 80 чайках підійшли до Стамбула та знищили гавані Мізевії й Архіокі. А коли їх наздогнав османський флот, запорожці перемогли османів і захопили в полон їхнього адмірала. Наступного року відбулася битва двох тисяч козаків на 40 чайках з османським флотом у Дніпро-Бузькому лимані, що закінчилась козацькою перемогою. Запорожці захопили 15 галер. Цього ж, 1616 року, козацьке військо захопило Синоп, Трапезунд і Кафу (сучасна Феодосія) – місто з величезним невільничим ринком та звільнило тисячі невільників. У 1618-му козаки увійшли до Стамбула.

⚔️ Легендарним став похід у другій половині 1618 року 20-тисячного козацького війська під командуванням Петра Сагайдачного на Московське царство під час польсько-московської війни 1617–1618 років. Запорожці захопили міста Лівни та Єлець, спустошили Рязанщину, Мещерські краї та інші московські землі. Разом із польсько-литовськими військами оточили та штурмували Москву. Після невдалого штурму, поки королевич Владислав упродовж місяця вів перемовини з московитами, загони запорожців розорили Ярославський і Вологодський повіти, захопили Серпухов і взяли в облогу Калугу. Рейд Сагайдачного до Калуги став шоком для Москви. Саме дії запорожців змусили царя Михайла Романова підписати невигідну для себе мирну угоду.

🏰 Вершиною козацької звитяги під командуванням Сагайдачного стала Хотинська битва 1621 року. Козакам доводилося постійно витримувати атаки османської армії, яка переважала чисельно. При цьому вони здійснювали контратаки. Сагайдачний сам брав участь у боях, попри поранення в руку отруйною татарською стрілою. Врешті це поранення призвело до смерті гетьмана 10 квітня (20-го за новим стилем) 1622 року в Києві.

Петро Сагайдачний був не тільки військовим лідером, а й політиком і дипломатом. Завдяки козацькому захисту та підтримці православ’я Київ у період гетьманування Сагайдачного знову став центром релігійної, культурної та освітньої діяльності.

​​Капітан Геннадій Біліченко став першим військовим, який загинув на Донбасі, захищаючи Україну від російської агресії. 14 грудня йому виповнилося б 50 років.

Геннадій народився 1972 року в Казахстані. Закінчив автотранспортний технікум у білоруському Бобруйську. А в 1994-му переїхав у село Гожули під Полтавою, де жили батьки.

У Службі безпеки України починав роботу з посади водія відділу «А». Заочно закінчив історичний факультет Полтавського державного педагогічного університету, став офіцером у своєму ж підрозділі – «Альфі».

Коли у 2014 році Росія розпочала гібридну агресію на Донеччині та Луганщині, Геннадій поїхав на схід країни. На той момент, після 20 років служби, він мав право піти у відставку. Вже навіть отримав обхідний ордер. Та коли країна опинилася в небезпеці, залишився.

13 квітня, близько 9 ранку, в селі Семенівка, за 8 кілометрів від Слов’янська, група українських спецпризначенців, серед яких був і Геннадій, потрапила в засідку. Терористи розстріляли їхній автомобіль з автоматів. Це був напад, організований спецслужбами Росії. Геннадій Біліченко перебував найближче, він отримав три кульові поранення – в голову, шию й серце. Кожне з них було смертельним.

«Ми вивчали місцевість, готувалися до антитерористичної операції, – розповідав тодішній заступник голови СБУ Віктор Ягун. – Зупинилися поговорити з мешканцями села Семенівки. За кілька хвилин пролунали постріли. Терористи просто розстрілювали нас – без попередження, зі спини, з відстані 7–10 метрів. Усі в однаковій формі російського виробництва, однаковому взутті й спеціальних окулярах. Стріляли з автоматів Калашникова – АК-100. За два дні ми знали, що керував диверсійною групою російський спецпризначенець Ігор Гіркін. Наші хлопці прийняли бій. Геннадій загинув. Ще четверо були поранені».

Останні слова Геннадія були: «Люди зі зброєю». Це врятувало його колег, згадував один із «альфівців».
Дружина Геннадія Наталія розповідала: «7 квітня 2014 року чоловіка підняли за тривогою, він поїхав у відрядження. Як завжди, не казав, куди саме. Останній раз ми розмовляли 12 квітня ввечері. Запитав, як минув мій день, як наш син Денис. Поганих передчуттів у мене не було. А наступного дня він не зателефонував і не взяв трубку. На початку одинадцятої у двері подзвонили. Я побачила багато людей у формі й усе зрозуміла».

Капітану Біліченку був 41 рік. Він захоплювався історією. За час роботи в «Альфі» взяв участь у понад 180 операціях зі знешкодження злочинців, нагороджений чотирма медалями. Посмертно його нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Поховали військового у Гожулах на Полтавщині. На місці загибелі на Донеччині встановили пам’ятний знак. У селі Щербані Полтавського району на честь Геннадія Біліченка названа вулиця та створений стінопис.

#Памятаємо
#ЗагибліГерої

​​15 грудня вшановуємо жертв «Грецької операції» НКВД, у межах якої радянська влада масово репресувала представників грецьких громад насамперед у Приазов’ї та на Кавказі.

Внаслідок цієї «операції» арештували понад 20 тисяч греків. 93 відсотка арештованих розстріляли. За оцінкою дослідника Івана Джухи, в Україні жертвами стали від 7,6 тисячі до 9,4 тисячі представників грецької громади. Переважно це були чоловіки до 50 років. Більшість – греки Приазов’я.

Формально «Грецька операція» розпочалася 11 грудня 1937 року з директиви народного комісара внутрішніх справ Миколи Єжова, в якій ішлося про необхідність ліквідувати «широку мережу грецьких націоналістичних, шпигунсько-диверсійних, повстанських, шкідницьких організацій, кінцевою метою яких є ліквідація радянської влади в місцях компактного проживання греків на території Радянського Союзу та встановлення буржуазної держави фашистського типу».

Однак перші арешти розпочалися 15 грудня 1937-го.
Репресії представників грецьких громад відбувалися в Грузії, Азербайджані, Криму, а також на Кубані й Одещині. Однак наймасштабніше «Грецьку операцію» проводили в сучасній Донецькій області. Найбільше греків мешкало у Маріуполі та навколишніх селах. Їхніх предків переселила туди ще Катерина ІІ наприкінці XVIII століття (детальніше писали про це тут ).

Першочерговим завданням сталінських спецслужб була ліквідація грецької інтелігенції. Тому першими арештували учителів, викладачів, інженерів, лікарів тощо. Одночасно з арештами людей радянська влада ліквідувала мережу грецьких шкіл та друкарень. Закрили також редакцію газети «Колехтивістис», а її головного редактора та зачинателя румейської (кримсько-грецької) літератури Георгія Костоправа розстріляли (на ілюстрації внизу – фрагмент памʼятника Георгію Костоправу у його рідному селі Малоянисоль на Донеччині).

Ліквідували й Маріупольський грецький педагогічний технікум, а більшість його викладацького складу розстріляли в перші тижні терору проти грецької громади.

Молох репресій не жалів нікого. Трагічний приклад цього – історія інженера Костянтина Челпана, головного конструктора машинобудування на Харківському паровозобудівному заводі. У 1935 році він отримав орден Леніна за створення двигуна для танка Т-34, а вже 1937-го після тортур у харківській в’язниці Челпана розстріляли як члена «грецької контрреволюційної організації».

«Грецька операція» НКВД – ще один приклад, що комуністичний режим СРСР був людиноненависницьким у своїй суті. Його врешті потрібно визнати таким і засудити всім світом.

​​🇪🇺 Європейський парламент ухвалив резолюцію про визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом українського народу.

💬«Депутати Європарламенту рішуче засуджують дії, що призвели до смерті мільйонів українців, і закликають усі країни та організації, які ще не зробили цього, наслідувати їхній приклад і визнати Голодомор геноцидом», – ідеться в резолюції.

Європарламентарі висловили солідарність з народом України та вшанували пам'ять мільйонів людей, які загинули в результаті цілеспрямованих дій сталінського режиму з організації штучного голоду.

А також закликали країни-члени ЄС та треті країни поширювати обізнаність про Голодомор 1932–1933 років та інші злочини радянського режиму шляхом запровадження історичних знань про них в освітні та науково-дослідні програми, щоб запобігти повторенню таких трагедій.

❗Більше інформації на сайті УІНП.

​​20 грудня добровольцю, всесвітньо відомому оперному співаку, Герою України Василеві Сліпаку виповнилося б 48 років.

Його унікальним голосом заслуховувалися відвідувачі найбільших опер світу, але Василь Сліпак не міг лишитися осторонь війни в Україні.
Василь народився у Львові в родині технічних спеціалістів.

З дитинства співав на сімейних святах. У 1983 році дев’ятирічного Василя старший брат Орест відвів до хорової капели «Дударик». Там відкрили талант хлопця. Спершу він співав дискантом та альтом, а потім – поєднував низькі партії баритона з високими партіями контртенора. Учасники «Дударика» згадують, що на репетиціях Василь із приятелем Юрієм Коласою любили виконувати пісню «Барселона», імітуючи голоси Монсеррат Кабальє та Фредді Мерк’юрі.

«Його голос я навіть боюсь кваліфікувати певним терміном, бо, мабуть, такого немає», – говорив про талант Сліпака його перший учитель, український диригент Микола Кацал.

Василь вступив до Львівського вищого державного музичного інституту імені Миколи Лисенка. Паралельно продовжував виступати, зокрема в європейських країнах. 1997-го став співаком Паризької національної опери. Він володів сімома іноземними мовами. Виконував оперні партії та арії в постановках Петра Чайковського, Джузеппе Верді, Жоржа Бізе, Вольфганга Амадея Моцарта та інших. Хоча найбільше Сліпак славився партією Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст».

Поряд із карʼєрою в опері Василь займався благодійною та громадською діяльністю. Був членом християнського руху «Віра і світло», який допомагає розумово неповносправним людям. Організовував концерти в колоніях для неповнолітніх.

З початком Революції гідності він організував у Франції акції на підтримку Майдану, займався гуманітарною підтримкою протестувальників в Україні. А з початком російської агресії у 2014 році організував благодійні концерти на підтримку дітей, які постраждали від бойових дій.
У травні 2015-го Василь вступив до складу 1-ї окремої штурмової роти 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правого сектору». На передовій узяв позивний «Міф» – скорочено від Мефістофеля, оперної партії, що принесла йому славу.

Брав участь у боях біля Авдіївки, Водяного, Бахмута. Статус добровольця давав Василю змогу поєднувати участь у бойових діях з виступами в опері. Кошти від співочої кар’єри Сліпак передавав на потреби підрозділу. Так між виступами в Парижі та війною на Донбасі минув останній рік життя Василя. Він загинув 29 червня 2016-го під Бахмутом, виконуючи бойове завдання.

«Відбивали атаку сепарів, за участю арти, військової техніки. Василь загинув від кулі снайпера, з автоматом в руках», – розповідав командир Сліпака Олександр Карась. Василя поховали у Львові, на Личаківському цвинтарі. У 2017 році його посмертно нагородили званням Героя України з врученням ордену «Золота Зірка».

#Памятаємо
#ЗагибліГерої

​​#ПатрониЗСУ

9-й полк оперативного призначення Національної гвардії України з 2020 року названий на честь героя російсько-української війни Богдана Завади.

Богдан Завада народився 26 червня 1979-го у Запоріжжі. В 1997 році пішов на військову службу в полк спеціального призна­чення «Гепард», що був у структурі тодішніх Внутрішніх військ МВС України. Згодом підписав контракт для продовження служби.

💬«Розумний, добросовісний. Він служив за покликанням – у нього дідусь був військовим, дядько», – розповідала в одному з інтервʼю мати Богдана Завади Валентина.

У своєму полку Богдан пройшов шлях від солдата строкової служби до лейтенанта. Паралельно зі службою заочно навчався в Запорізькому технічному університеті за спеціальністю «інженер-механік автомобілебудування». Його призначили командиром автомобільного взводу. А у 2012-му Завада став командувати механізованою ротою спеціального призначення полку «Гепард».

💬«Відповідальна людина, професіонал. Колеги й підлеглі його поважали», – розповідав офіцер 9-го полку Сергій Борисенко, який служив разом із Богданом упродовж пʼяти років.
Коли Росія у 2014 році розпочала гібридну агресію проти України, Богдан Завада зі своєю ротою брав участь в Антитерористичній операції на сході країни.

16 липня 2014-го блокпост поблизу села Маринівка Шахтарського району Донецької області, на якому стояли Богдан із бійцями, атакували близько сотні бойовиків за допомогою чотирьох одиниць бронетехніки. Завада прикривав своїх бійців – із протитанкового гранатомета підбив ворожий БТР, знищив десятьох нападників. Дав змогу побратимам перегрупуватися, врятував їм життя. Але сам загинув від ворожого пострілу. Його тіло залишилося на захопленій російськими бойовиками території.

19 липня 2014 року Богдан Завада отримав звання Героя України та орден «Золота Зірка» посмертно. Його ім'я викарбуване на плиті меморіалу загиблим працівникам Міністерства внутрішніх справ України на Солом'янській площі в Києві. У жовтні 2015 року на фасаді запорізької спеціалізованої школи № 7, де навчався Богдан, встановили меморіальну дошку на його честь. А у 2016-му вулицю Мікояна в Запоріжжі перейменували на вулицю Богдана Завади.

Дружина й син продовжують справу чоловіка та батька. Тетяна Завада служить у Національній гвардії, Олексій – навчається у військовій академії.

9-й полк оперативного призначення, який має імʼя Богдана Завади, сформований у серпні 2014 року на базі полку «Гепард». Дислокується в Запоріжжі й обороняє місто від російської військової агресії. 27 жовтня 2022 року президент нагородив спецпризначенців 9-го полку почесною відзнакою «За мужність та відвагу».

22 грудня професійне свято відзначають українські працівники енергетики та електротехнічної промисловості⚡️

У ці дні, коли російський агресор не припиняє обстріли критичної інфраструктури наших міст і сіл, змушуючи мільйони українців довгий час жити без тепла, світла та води, робота українських енергетиків стала ще однією лінією фронту російсько-української війни.

Тисячі фахівців в умовах постійних атак забезпечують роботу енергетичної інфраструктури. Ремонтують пошкодження, відновлюють подачу світла, тепла та води в наші домівки, підприємства, лікарні та інші критично важливі обʼєкти. Вони – серед тих, хто зупиняє темряву й холод, якими хоче наповнити наші міста й села Росія. Вони демонструють іноді дивовижну винахідливість, сміливість та невтомність!

Згадаймо сьогодні й відважних працівників енергетичної сфери з Чорнобильської та Запорізької АЕС, інших електростанцій, які стали заручниками росіян на окупованих територіях.

Водночас поряд із висловленням вдячності та підтримки ця дата – нагода привернути увагу до ще одного.

Цього року ми все ще відзначаємо День енергетика 22 грудня – тоді ж, коли в Білорусі та Росії. Сама дата родом із радянського минулого. Її обрали 1966 року та присвятили ухваленню 22 грудня 1920 року на VIII Всеросійському з'їзді Рад Державного плану електрифікації Росії.

У 1988-му День енергетика перенесли на третю неділю грудня. Та після здобуття незалежності дату знову змінили – указом президента Леоніда Кравчука її повернули на 22 грудня, що синхронізувало святкування у країнах Співдружності незалежних держав.

Впевнені, що після перемоги оберемо для Дня енергетика іншу дату. Можливо, вона нагадуватиме саме про мужність, невтомність і внесок українських енергетиків у боротьбу проти темряви рашизму.

​​#FightForUkraine
Ця історія – про опір окупантам у Херсоні.

Коли росіяни захопили місто після початку повномасштабного вторгнення, головний лікар Херсонської міської лікарні імені Афанасія та Ольги Тропіних Леонід Реміга разом із колективом робили все, щоб уберегти заклад від підпорядкування загарбникам.

Лікарню імені Тропіних місцеві називають «Тропінкою». Найперше окупанти наказали зняти з «Тропінки» український прапор. Головний лікар відмовився: «Ви можете застрелити мене, якщо хочете, але я не буду цього робити».

68-річний Леонід Реміга очолював лікарню з 1995-го. Родом із селища Новотроїцьке на Херсонщині. Закінчив медичний університет у Криму. Був депутатом міської ради кількох скликань. Вірив, що майбутнє країни — із Заходом.

Епізод із прапором був лише першим у тривалому спротиві головного лікаря та його колективу окупації Херсона. Далі російські військові знову приїхали до лікарні з наміром перетворити її на військовий госпіталь. Леонід Реміга зустрів їх у захисному комбінезоні та бахилах – мовляв, спалах коронавірусу. Персонал обліпив стіни попередженнями про інфекцію. Хитрість спрацювала – окупанти пішли. Саме до «Тропінки» привозили учасників антиросійських протестів – з опіками очей сльозогінним газом, із синцями від побоїв палицями, й там вони отримували допомогу.

У квітні Леонід Реміга відправив дружину, сина та онуків на підконтрольну Україні територію. Сам залишився. «Наша лікарня не могла стати російською лікарнею. Це була позиція всіх співробітників. Я не міг їх залишити», – казав лікар.

7 червня Леоніда Ремігу викликали на зустріч із двома місцевими колаборантами та росіянином. З ними були озброєні солдати. Один із колаборантів Вадим Ільєв, який представився регіональним очільником сфери охорони здоровʼя, після криків і звинувачень повідомив Леоніду, що його звільняють, а лікарнею керуватиме головна медсестра Лариса Малета. Ремізі пригрозили в'язницею. У нього стався інсульт.
Лариса Малета також не хотіла працювати на росіян. Вони з Леонідом Ремігою домовилися вдавати, наче підкоряються окупантам, а насправді – затягувати справи, уникати підписання контрактів з Росією. Та нова очільниця не витримала тиску й 1 серпня виїхала на підконтрольну Україні територію. Коли вона не прийшла на роботу, росіяни зʼявилися за Ремігою в лікарню, де він залишався після інсульту. Медсестри попередили його про небезпеку – він вислизнув з будівлі через маловідомий вихід у відділенні інтенсивної терапії. Один із водіїв відвіз його до родича в місто.

Керувати «Тропінкою» призначили кардіологиню Ірину Свірідову. Вона пішла на співпрацю з окупантами, заборонила лікарні приймати цивільних заради обслуговування окупантів.

Реміга переховувався у друзів. Проте продовжував тримати звʼязок із колегами. 20 вересня, коли він вийшов із машини, його оточили російські військові, одягли на голову мішок, кинули в камеру. Відпустили за тиждень за умови, що триматиметься якомога далі від лікарні.
У місті тривали репресії проти всього українського. Чинити спротив окупантам ставало дедалі важче, проте він не зник остаточно. Тож коли з наближенням українських військових російські чиновники хотіли вивезти медичне обладнання, співробітники «Тропінки» заздалегідь забрали комп’ютери додому. Один лікар сховав пульт від томографа. Зрештою окупанти вкрали тільки мікроскоп і центрифугу.

11 листопада Збройні сили України звільнили Херсон. Над «Тропінкою» знову замайорів український прапор🇺🇦
Вона відновила роботу. «Ми встояли й рухаємося далі», – написано на сторінці лікарні у фейсбуці✌️

Про опір лікарні в Херсоні російським окупантам The Wall Street написав окрему статтю, яка стала джерелом цього допису.

У середині 1940-х повстанці поширювали видрукувані на машинці листівки з Різдвом.

Друкарні були секретними та розташовувалися під землею. У тих посланнях Сталіна називали Іродом і бажали українському народу вистояти під навалою окупації. Часи й обставини змінилися. Але протистояння світла – темряві, добра – злу, свободи – поневоленню, гідності – ницості триває. Україна зараз у центрі цього протистояння.

Цього року ми зустрічаємо новорічно-різдвяні свята у час повномасштабної війни. Світло й радість нам дарують не святкові вогні, а тепло наших сердець, єднання та вдячність, які простягаються від наших домівок до фронтових окопів.

Ми дивимося в наступний рік з надією та вірою в перемогу.

Вітаємо українців та громадян всіх країн, які поділяють цінності вільного світу, з Різдвом Христовим та прийдешнім Новим 2023 роком✨

Стійкості нам, мужності, єдності та нездоланності перед загрозами, які мусимо подолати!

Нехай рік, що надходить, буде роком великої української перемоги!

Світлина на листівці Ірини Рибакової.

​​Українські льотчики 10 місяців поспіль захищають наше небо та міста й села від смертоносних ракет і дронів. 28-річний Вадим Ворошилов – один із таких героїв.

За рік до повномасштабного вторгнення він розірвав контракт зі Збройними силами. Але 24 лютого був одним із перших, хто прийшов у військкомат, щоб поновитися на службі.

Вадим народився у місті Кременчуці на Полтавщині. Закінчив тамтешній військовий ліцей, потім – Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Служив у 204-й бригаді тактичної авіації, зарекомендував себе талановитим льотчиком. Був одним із п'яти льотчиків з його ескадрильї, хто отримав дозволи літати вночі.

Нині він – майор Повітряних сил 204-ї бригади ЗСУ.
У 2014 році Вадим узяв позивний «Karaya» німецького пілота-винищувача Еріха Гартманна, якого вважали найефективнішим пілотом у Другій світовій війні: збив 352 літаки, за німецькими даними.

Після 12 жовтня Ворошилов отримав ще один позивний – «привид Вінниці». У той день льотчик-винищувач на МіГ-29 на півдні країни та на Вінниччині знищив п'ять дронів. Уламок останнього «Шахеда» пошкодив скло кабіни та носову частину літака, пілот отримав численні порізи. Вадим хотів оцінити свій стан – використав камеру телефона як дзеркало. Тоді ж і зробив світлину, яка облетіла інформаційний простір: льотчик із закривавленим обличчям усміхається й показує палець догори. «Нас нікому і нічому не зламати!», – підписав згодом фото.

Вадим бачив, що внизу населений пункт – селище Турбів Вінницької області. Поки літак ще був частково керованим, пілот відвів його в поле. І катапультувався. Наслідки катапультування спрогнозувати неможливо, але Вадиму пощастило – отримав лише кілька подряпин на обличчі, порвав куртку та втратив бічні шеврони. Приземлився у полі з ріпаком, за вісім кілометрів від місця падіння літака.

У грудні Вадима Ворошилова за особисту мужність та героїзм нагородили званням Герой України з врученням ордена «Золота Зірка». А в день Збройних сил України майору вручили відзнаку «За заслуги перед Вінницею».

Льотчик уже повертається на службу після відновлення. Він готовий знову піднятися в небо й боронити країну.

#FightForUkraine

​​#Патрони ЗСУ

З 24 серпня 2022 року 110-та окрема механізована бригада має імʼя генерал-хорунжого Армії Української Народної Республіки Марка Безручка.

Найбільше Безручко відомий як один із творців «Дива над Віслою», коли в серпні 1920 року українська та польська армії спільними зусиллями зупинили наступ російських більшовицьких військ на Європу. Перемога Війська Польського під Варшавою стала можливою, зокрема, завдяки вмілій обороні Замостя українськими та польськими частинами під командуванням Безручка.

Майбутній полководець народився 31 жовтня 1883 року у місті Великому Токмаці на Запоріжжі. Спершу здобув освіту у вчительській семінарії в Переяславі. Згодом закінчив Одеське піхотне юнкерське училище та Миколаївську академію. Марко Безручко воював у Першій світовій війні, був начальником штабу піхотної дивізії в армії Російської імперії. Отримав поранення.

У 1918 році він повернувся в Україну та долучився до розбудови української армії. За часів гетьмана Павла Скоропадського служив у Генеральному штабі. З кінця 1918-го очолив Генштаб Армії Української Народної Республіки. А на початку 1919 року – штаб Корпусу Січових Стрільців. Корпус брав участь у боях з більшовиками під Бердичевом та більшовиками й білогвардійцями на Поділлі.

У лютому 1920 року Симон Петлюра зробив останню відчайдушну спробу порятунку Української Народної Республіки. Після підписання українсько-польського договору у Варшаві, більше знаного як пакт Пілсудського – Петлюри, союзні армії двох держав вирушили на Наддніпрянщину проти більшовиків. Полковник Безручко сформував 6-ту Січову стрілецьку дивізію, якою потім командував у її спільному з польським військом наступі на Київ. Спільними зусиллями польські та українські війська 7 травня 1920-го здобули Київ і відтіснили більшовиків за Дніпро. Але через місяць командування Червоної армії кинуло проти союзників чималі сили та перехопило ініціативу. Польські й українські війська були змушені відступати. У липні більшовицькі армії прорвалися до Львова й розгорнули наступ на Варшаву. Над незалежністю Польщі нависла загроза.

Чудо або Диво над Віслою – під такою назвою увійшла в історію оборона Варшави. Але перемога під Варшавою не була б можливою без оборони Замостя. Союзні українсько-польські війська, які обороняли Замостя під командуванням Марка Безручка, відволікли на себе Першу кінну армію Семена Будьонного й не дозволили їй прийти на допомогу більшовицьким військам, що намагалися взяти Варшаву. Про перебіг битви за Замостя детально розповідає комікс Українського інституту національної памʼяті. Штурм Замостя, під яким Будьонний зазнав великих втрат, остаточно зламав йому зуби й ослабив його. Він не мав сили продовжувати свій рейд до Варшави.

За успішну військову операцію полковники Марко Безручко і його заступник Всеволод Змієнко 5 жовтня 1920-го одержали звання генерал-хорунжих. Цього ж року Безручка призначили начальником штабу Армії УНР і керівником військової місії УНР у Варшаві.

Після поразки національно-визвольних змагань Безручко був військовим міністром Уряду УНР на еміграції та членом Вищої Військової Ради УНР. Протягом 1931–1935 – голова Українського воєнно-історичного товариства у Варшаві. Працював редактором військово-історичного мемуарного збірника «За Державу» – цінного джерела з історії національно-визвольних змагань 1917–1921 років.
Автор книг «Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині» та «Від Проскурова до Чорториї».
Під час святкування 20-річчя відродження Польської держави польська влада відзначила Марка Безручка орденом Virtuti Militari – найвищою військовою нагородою країни. Проте генерал-хорунжий не прийняв її. «Я воював за Україну, а не за Польщу», – були його слова.

Марко Безручко помер 10 лютого 1944-го у Варшаві. Похований поруч із другом генерал-хорунжим Всеволодом Змієнком у православній частині цвинтаря «Воля».

110-та окрема механізована бригада створена в березні 2022 року. Бійці бригади беруть участь у бойових операціях у самому пеклі російсько-української війни – на Донеччині.

​​18 грудня під Білогорівкою Луганської області, де з осені тривають запеклі бої з окупантами, загинув громадський активіст і колишній політв’язень Кремля Геннадій Афанасьєв.

Ім’я фотографа з Сімферополя Геннадія Афанасьєва стало відоме на весь світ після того, як його разом з Олегом Сенцовим, Олександром Кольченком та Олексієм Чирнієм ФСБ викрало та звинуватило у створенні терористичної групи в Криму за вказівкою «Правого сектора». Справа «кримських терористів» стала однією з найгучніших політичних справ Росії проти українців Криму.

До 2014 року Геннадій Афанасьєв не займався громадською діяльністю. Втім, події лютого-березня в Криму змусили до активних дій. Геннадій, як й інші проукраїнські мешканці Криму, ходив на мітинги, акції протесту. Перед так званим референдумом став героєм проукраїнського ролика – читав на камеру вірш Василя Симоненка «Де зараз ви, кати мого народу?». 9 травня співробітники ФСБ схопили його в центрі Сімферополя, одягли на голову мішок, кинули в машину й повезли в невідомому напрямку.

Його свідчення про тортури в російських катівнях увійшли до книжки Анни Андрієвської та Олени Халімон «Люди сірої зони». Було катування електрострумом, одягання протигаза, в який впорскувався газ, що викликав блювоту, погрози розпеченим пальником. Не витримавши знущань, Геннадій на камеру підтвердив усе, що вимагали кати. Та під час судового засідання він публічно відмовився від свідчень, заявив, що дав їх під тиском внаслідок катувань. Інші обвинувачені у справі зустріли цю заяву оплесками.

Російський режим засудив Геннадія Афанасьєва до семи років позбавлення волі. У 2016-му його разом зі ще одним політв’язнем, інженером Юрієм Солошенком, повернули в Україну під час обміну.
Після звільнення з полону Геннадій знайшов у собі сили повернутися до активного життя. Продовжив боротися за звільнення українських політв'язнів як активіст і спецпредставник Міністерства закордонних справ України в рамках платформи сприяння звільненню українців у Росії. Займався програмуванням і безплатно навчав цього бійців, які поверталися з війни. Свої роздуми про те, як виправити помилку й жити далі, виклав у книзі «Піднятися після падіння».

Незадовго до повномасштабної війни Геннадій одружився, народилася донька. Коли у двері постукалася війна, у перший день вторгнення став на захист столиці у складі 130-го батальйону Сил територіальної оборони. За позивний обрав ім’я скандинавського бога війни – «Тор».

Після звільнення Київської області від російських окупантів Геннадій Афанасьєв продовжив службу у 241-й бригаді ЗСУ, брав участь у бойових операціях у Харківській та Донецькій областях, часто – на найважчих ділянках фронту.

«Не відчуваю себе ніяким героєм, не зробив нічого вагомого, не накрошив сотню орків і не спалив десятків Уралів, але, чорт забирай, мені є чим пишатись, точніше ким – моїми побратимами та посестрами. Ми пішли в київське ТрО, у стрілкові роти, без підготовки й досвіду на ентузіазмі пробігали Київську, Харківську, Донецьку області. Та, дідько, не зважаючи на це, наш 130-й бат гнав русню, що аж п‘яти горіли!», – писав на початку грудня у фейсбуці.

8 листопада Геннадій Афанасьєв відзначив 32-річчя. Таким він і залишився навіки. У бійця залишилися мати, дружина та 2-річна донька.

#FightForUkraine

P.S. Завтра, 30 грудня, у Києві відбудеться прощання з Геннадієм. Про розпорядок прощання повідомила дружина:
11.00 – Михайлівський Золотоверхий собор. Прощання, відспівування.
13.00 – Поховання. Місто Вишневе, вул. Київська, 2д.

​​​​‼️Спільно з Міністерством культури та інформаційної політики України та представниками Експертної ради у форматі круглого столу підсумували результати роботи за 2022 рік, спрямованої на подолання наслідків русифікації та тоталітаризму.

Запит суспільства на усунення з публічного простору символів і назв, повʼязаних не лише з радянським тоталітарним режимом, а й із російською імперською спадщиною, став відповіддю на повномасштабне вторгнення Росії в Україну.

У відповідь на цей запит Міністерство спільно з Інститутом провело серію круглих столів з експертами, результатом яких стало створення 10 червня 2022 року дорадчого органу – Експертної ради при МКІП. Упродовж пів року робота Ради була сфокусована на розгляді найбільш гучних і проблемних символів та наданні рекомендацій органам місцевого самоврядування. Зокрема, Рада визначила список із 10 найбільш проблемних російських урбанонімів, які рекомендувала перейменувати.

Рекомендації Ради є у відкритому доступі на сайті Інституту.

Дерусифікація (деколонізація) у 2022 році в цифрах👇

🔻За попередніми даними від 14 областей, було перейменовано 7 652 топоніми.

Серед найгучніших перейменувань – місту Новоград-Волинському повернули історичну назву Звягель.

Також місцева влада Ватутіного на Черкащині обрала нову назву – Багачеве; селища міського типу Суворове на Одещині – назву Бесарабське. На Донеччині місцева влада підтримала перейменування села Московського на Степове. Рішення про перейменування цих населених пунктів ще має бути ухвалене парламентом.

Тривають громадські обговорення про перейменування села Пушкіно на Закарпатті на Новий Вербовець та міста Дружба на Сумщині.

🔻За 8 місяців в Україні демонтували:

▫️28 пам’ятників Пушкіну,

▫️9 – Горькому,

▫️близько 20 пам’ятників та пам’ятних знаків на честь радянських визволителів,

▫️4 пам’ятники Островському,

▫️4 – Суворову.

Географія демонтованих російських імперських та радянських символів охоплює всю Україну, за винятком окупованих територій.

Одним із найрезонансніших прикладів деколонізації публічного простору у 2022 році став демонтаж і перенесення до музею памʼятника російській імператриці Катерині II в Одесі.

Водночас, як зауважив Олександр Ткаченко, деколонізація публічного простору не означає знищення памʼяток. Важливі з точки зору мистецької цінності чи національної памʼяті монументи потрібно переносити в музейні простори. А до ухвалення рішень слід залучати експертів, зокрема місцевих.

Детально про окремі резонансні кейси впродовж 2022 року та законопроєкти, що стосуються подолання русифікації, читайте у матеріалі на сайті

​​#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

31 грудня минає 130 років з дня народження Михайля Семенка – поета доби Розстріляного відродження, основоположника українського футуризму.

Семенко народився у селі Кибинці Миргородського району на Полтавщині. Його батько Василь Семенко був волосним писарем. Мати – письменниця Марія Проскурівна. Навчався Михайль у Хорольському реальному училищі, а в 1912 році вступив до Психоневрологічного інституту в Петербурзі.

✍️ У 1913-му Семенко звернувся до футуризму – авангардного напряму в літературі та мистецтві, що зародився в Італії. ☝️Поет зачинає окремий напрям – так званий кверофутуризм або футуризму пошуку. Сутність мистецтва Семенко вбачав у динаміці та шуканні, а не в самому творі.

До когорти кверофутуристів, окрім Михайля Семенка, входили його брат Базиль Семенко та художник Павло Ковжун. Ця група стала відомою у 1914 році, коли її учасники виступили із закликом спалити Кобзар. Своєю заявою Семенко не мав на увазі буквальне спалення книги, а відмову від спадщини, яка, на його думку, затримувала розвиток мистецтва. Кверофутуристів за це розкритикувала значна частина української інтелігенції.

З початком Першої світової війни Семенка мобілізували у військо. До 1917 року він служив у кріпосно-телеграфній роті у Владивостоці. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною Лідією Горенко. Написав сповнені любовної й ностальгійної лірики збірки «П’єро кохає» та «П’єро здається».

Після Лютневої революції 1917-го повернувся в Київ. Намагався створити нове футуристичне об’єднання, адже «Кверо» розпалося: Базиль Семенко загинув на фронті, Павло Ковжун переїхав у Львів.

Певний час Михайль Семенко був близький із групою «Флямінго», згодом створив «Ударну групу поетів-футуристів», яка у 1922-му переросла в Асоціацію панфутуристів – Аспанфут. Суть панфутуризму полягала в тому, що всі мистецтва є синтетичними й перетікають з одного в інше. Відповідно футуризм має об’єднувати різних митців: літераторів, художників, театралів, кінематографістів тощо.

🎥 З особливим пієтетом Михайль ставився до кінематографа. У 1925–1927 роках працював редактором на Одеській кіностудії. Запропонував письменникам Гео Шкурупію, Юрію Яновському та Миколі Бажану стати сценаристами й зробити свій внесок в українське кіно. Під впливом Семенка та роботи в кіностудії Бажан почав займатися кінокритикою, став редактором журналу «Кіно».

В Одесі Семенко познайомився з акторкою драмтеатру Наталією Ужвій, переконав зніматися в кіно. Вона стала його другою дружиною.

У 1927 році поет перебрався до Харкова. Там реалізував свою головну творчу мрію – створив журнал «Нова генерація», який писав про різні види мистецтва.

🤩 З цим виданням співпрацювали кінематографісти Дзиґа Вертов та Михайло Кауфман, театрали Амвросій Бучма та Кость Кульчицький. Часопис приділяв велику увагу маловідомим на той час архітектурі, дизайну, плакату. Публікував проєкти німецької дизайнерської школи Баугауз та французького архітектора Ле Карбюзьє. Друкував репродукції західних художників – від маловідомих, як Рудольф Белінг чи Ісмаель Гонсалес, до Пабло Пікассо та Фернан Леже. У журналі публікували огляди та критику західних мистецьких видань з Німеччини, Франції, Бельгії. Італії, Нідерландів. «Нова генерація» показувала українським читачам світ західної культури та мистецтва. Видання проіснувало до січня 1931 року. Вийшло 36 номерів.

Поет-футурист жив у будинку «Слово» в Харкові. 23 квітня 1937 року після творчого вечора в Києві його арештували органи НКВД за звинуваченнями в контрреволюційній діяльності. Після тортур літератор написав «зізнання» у травні 1937-го. У жовтні його засудили до розстрілу. Стратили Михайля Семенка в київській тюрмі НКВД.

Творчість Семенка має вплив і на сучасне українське мистецтво. Мотиви футуристичної естетики можна прослідкувати в поетів Ігоря Калинця та Сергія Жадана. Вірші Семенка поклали на музику виконавці Місько Барбара, ONUKA, Dakh Daughters, Alexjazz.

​​Ця історія – про рішучість і готовність пожертвувати найдорожчим заради перемоги. Прикордонники з Харківщини навели артилерію на свій дім, де жили російські окупанти.

Роман та його син Владислав служать в одному прикордонному підрозділі в Харківській області. Батько обороняє кордони країни 20 років, син став прикордонником у 2018-му, після навчання.

Початок повномасштабного вторгнення вони зустріли на роботі. 24 лютого, коли почалися обстріли, єдине, що встиг зробити Роман, – забіг додому, сказав дружині берегти їхню доньку.

Їхній населений пункт на Харківщині був окупований. Дружина з донькою виїхали. А згодом знайомі передали Романові, що в їхній хаті військові РФ облаштували штаб.

«Їхній командир поговорював, що перевезе в наш дім дружину з дітьми. Терпіти це не було сил. Ми з сином передали координати нашої оселі артилеристам, які прицільно відпрацювали», – згадує Роман.

Після деокупації односельці передали Романові та Владиславу сімейні фотографії, які після вибухів розлетілися за дві вулиці від їхнього будинку.

Про свій вчинок прикордонники не жалкують:

«Після перемоги ми побудуємо ще кращий дім, у який ніколи не прийдуть мерзенні окупанти», – каже Владислав.

#FightForUkraine

​​#ПатрониЗСУ

58-ма окрема мотопіхотна бригада імені гетьмана Івана Виговського почала формуватись у лютому 2015 року. Своє почесне найменування отримала в День піхоти 6 травня 2019-го.

Бригада базується у місті Конотопі на Сумщині. Саме під Конотопом патрон бригади гетьман Іван Виговський здобув блискучу перемогу над московським військом у 1659 році.

Іван Виговський походив з українського шляхетського роду, чий родовий маєток розташовувався у Вигові на Овруччині, сьогодні це Житомирська область. Він був соратником Богдана Хмельницького та гетьманом Війська Запорозького в 1657–1659 роках.

Кар’єру Іван Виговський почав зі служби в судових установах Києва та Луцька. Але згодом приєднався до кварцяного (найманого) війська Речі Посполитої. У першій масштабній битві національно-визвольної війни під Жовтими Водами 1648 року Виговський, який воював на боці Речі Посполитої, потрапив у полон до татар – союзників Хмельницького. З полону його викупив Богдан Хмельницький. Так Виговський опинився серед козаків, невдовзі став генеральним писарем і, по суті, правою рукою Хмельницького.

Водночас Виговський не підтримав ідею Хмельницького зробити гетьманську владу спадковою. Після смерті Богдана, в 1657 році, саме до нього після короткого регентства при Юрію Хмельницькому перейшла гетьманська булава.

У перші місяці гетьманування проти Виговського, не без участі московитів, підняли повстання козаки-запорожці на чолі з отаманом Яковом Барабашем та полтавським полковником Мартином Пушкарем. Гетьман придушив заколот. Уже було очевидно, що московські союзники насправді не союзники, а загарбники. Тож Виговський активізував дипломатію в пошуках альтернативи.

16 вересня 1658 року була підписана Гадяцька угода з Річчю Посполитою. На тлі очевидності політики поглинання Гетьманщини з боку Московського царства, ця угода бачилася як можливість зберегти державність у федерації Війська Запорозького, Королівства Польського, Великого Князівства Литовського.

Московське царство вступило у війну з Гетьманщиною. У битві при Конотопі влітку 1659 року Виговський разом із козаками за військової допомоги турецького султана Мегмеда IV розбив ворожу армію. Та продовжити похід на Москву, як і скористатися плодами перемоги Виговський не зміг. Активізувалася внутрішня опозиція. В умовах громадянської війни та «Руїни» він був змушений зректися булави.

☝️ Відсутність внутрішньої єдності в середовищі козацької еліти мала вкрай негативні наслідки для Гетьманщини. Сьогодні в нас є унікальний шанс зберегти та зміцнити свою незалежну суверенну державу. Визначальна роль у цьому належить нашим славним Збройним силам.

🇺🇦 Воїни 58-ї бригади у 2015–2017 роках брали участь у боях за Авдіївську промзону, воювали на Луганщині. Під час повномасштабного вторгнення бригада боронила Глухів, Охтирку, Конотоп на Сумщині, Чернігів. Нині її воїни воюють на Бахмутському напрямку. Гасло 58-ї бригади імені Івана Виговського «Simul ad Victoriam» – «Разом до перемоги».

​​​​5 січня 100-літній ювілей відзначає сотенний Української повстанської армії, радянський політв’язень, Герой України Мирослав Симчич.

Мирослав Симчич народився у селі Вижній Березів поблизу Косова на Прикарпатті в селянській родині. Закінчив чотири класи «Рідної школи» – так називали приватні навчальні заклади й організації, що опікувалися проукраїнською освітою в міжвоєнній Польщі. Після смерті батька ніде не навчався. У 1939 році закінчив вечірню школу і вступив до архітектурного технікуму в Коломиї. У 1941-му став членом юнацької мережі Організації українських націоналістів.

Перебування в юнацтві ОУН Симчич описував так: «Розповідали нам українську історію, давали читати літературу, ми робили різноманітні стрілецькі вправи».

Восени 1943 року Мирослав Симчич вступив до Української народної самооборони (збройна формація ОУН, одна з попередниць Української повстанської армії). У складі загону УНС боровся з німцями до весни 1944-го.

Після вишколу у старшинській школі в Космачі Симчича направили чотовим у Буковинський курінь. Чота зазвичай налічувала від 20 до 40 бійців. Підрозділ Мирослава Симчича рейдував на Буковині, громив колгоспи та ліквідовував винищувальні загони «стрибків» (формування, створені з місцевого населення для захисту радянської влади, від російського – «истребительные отряды»).

Найвідоміша звитяга Мирослава Симчича на псевдо «Кривонос» – Рушірський бій під Космачем у 1945 році. Тоді сотня УПА під його командуванням у запеклому бою розгромила численний підрозділ НКВД. У тому бою «Кривонос» був поранений ворожою кулею.

У 1946 році Симчич перехворів на тиф. Відновився на посаді командира сотні влітку. Воював проти радянської влади ще два роки. У 1948-му його та побратима Петра Томича під час перевірок зимових криївок видала сексота МГБ з місцевих. На одній із конспіративних хат зав’язався бій, Мирослав Симчич потрапив у полон.

У 1949 році його засудили до 25 років таборів за участь в УПА. Відбував покарання на Далекому Сході та в Мордовії. Останнє місце ув’язнення – виправна колонія у Запорізькій області. Брав участь у «війнах» із кримінальниками та у страйках проти зловживань адміністрації. 1963-го був достроково звільнений. Але знову заарештований у 1968 році «за нововідкритими обставинами». Усього відбув у радянських таборах 32 роки.

Після звільнення у 1985-му майже два місяці прожив на запорізькому вокзалі – через радянську бюрократію не мав ні житла, ні роботи, ні прописки. Згодом влаштувався муляром на «Запоріжсталь», ремонтував доменні печі. Потім перевівся в транспортну частину заводу, працював токарем. Радянська пропаганда продовжувала дошкуляти Симчичу: про нього писали «викривальні» статті в місцевій газеті. Дільничний «за звичкою» навідувався до квартири колишнього бранця навіть після проголошення Україною незалежності.

З 1996 року Мирослав Симчич із дружиною живуть у місті Коломиї на Івано-Франківщині. Він займається патріотичним вихованням молоді. У 2015 році сотенний зустрівся з капітаном І рангу Іваном Залужним, який під час Другої світової війни воював у складі радянської Червоної армії. Ветерани потиснули руки на знак примирення українців, які у Другій світовій війні воювали одні проти одних.

14 жовтня 2022 року сотенному Української повстанської армії Мирославові Симчичу присвоєно звання Герой України за героїзм у боротьбі за незалежність.

«Фашистами» нас обзивали відтоді, як почався наш рух. Це не нове діло. Відколи існує Росія – будь-який прояв свободи серед українців розцінюється східним сусідом як «злочин», «фашизм» або приклеюють іще якийсь ярлик», – говорив Мирослав Симчич у інтерв’ю 2013 році.

​​​​2 січня 2023 року під Бахмутом Донецької області, де тривають запеклі бої з російськими окупантами, загинув громадський діяч, учасник Помаранчевої революції та Революції гідності Олег Юрченко.

Олег народився у селі Тростинка на Київщині. Служив снайпером у бригаді морської піхоти в Криму. Вивчився на юриста в Академії водного транспорту.

Мав великий досвід участі у національному русі. Був співорганізатором Всеукраїнської національно-патріотичної гри «Джура», членом Організації українських націоналістів (бандерівців) та Спілки української молоді.

Під час Революції гідності – заступник 4-ї козацької сотні Самооборони Майдану. Отримав поранення у протистоянні з беркутівцями 18 лютого.

З 2014 року працював у органах національної безпеки. У 2016–2018 роках очолював Новоайдарську військово-цивільну адміністрацію Луганської області. 2019-го нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
З початком повномасштабної війни став до лав Сил оборони країни. Олег Юрченко з дружиною Людмилою та п'ятьма дітьми жили у селі Щасливому на Київщині. Тож він узяв позивний «Щасливий».

💬 «Востаннє ми бачились напередодні вторгнення. Тривожились, сміялись і грали в настільні ігри з дітьми. Пам’ятаю, як на запитання, чи буде війна, Олег сказав: «Якщо хтось каже, що хоче вас убити, то краще цьому вірити». Потім Олег пішов у військо.
25 грудня ми майже щороку збиралися великим товариством у Юрченків на день народження Устима. Для нас усіх Олег був взірцем батька й чоловіка. Він дуже любив своїх дітей. Ми завжди захоплено спостерігали, як Олег із Людою виховують їх в українському дусі, творчими, вільними. Вони не переходили на російську навіть у цілковито зросійщеному шкільному середовищі ще до Майдану, коли все було дуже печально й надії було мало. У найскладніші часи він вірив в Україну й усе робив для неї», – написала у соцмережі поетка, співзасновниця ініціативи «Навчай українською» Іванна Кобєлєва.

Влітку 2014-го Олег Юрченко взяв участь у проєкті Українського інституту національної пам'яті «Майдан: усна історія», поділився розповіддю про події Революції гідності для Архіву усної історії.

💬 «18–20 лютого злилося в одну велику добу. Слово «спати» перестало існувати. Всі були виснажені, але рішучі. Хоча був такий маленький проміжок, коли була зневіра й безнадія, хоча навіть не зневіра, а щось таке на душі, коли питав себе: ну, чому, чому так відбувається? Але й зі своєю пораненою ногою я намагався підбадьорити наших хлопців.

Зібрав 60 добровольців. Покликав їх, пояснив, що становище у нас не найкраще. Відправив на 2-гу барикаду, яка тоді найбільше потерпала від штурму беркутівців, а сам побіг у Будинок профспілок – знайти у штабі Самооборони когось, хто розкаже, що будемо робити далі. Запитую, чи буде рада сотників. Багато з них не повернулися з Маріїнського парку, багато хто не зібрав свої сотні. Задача була одна – якомога довше втримати цей натиск. Силовики розраховували на те, що «ми притиснемо, й вони всі розбіжаться». А побачили зворотну реакцію. Люди прибували й прибували».

Фрагменти з розповіді Олега можна прочитати у книзі «Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності».

У героя залишилися дружина та пʼятеро дітей. У квітні Олегу Юрченку мало б виповнитися 46 🖤🇺🇦

#FightForUkraine

​​#FightForUkraine

До повномасштабного вторгнення Сергій Шкварченко був зіркою Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського. Багато років присвятив цьому мистецтву. Отримав звання заслуженого артиста України.

У народних танцях Сергій виконував найскладніші трюки. Неповторним був і гопак у його виконанні:

«Він був людиною, яка долала гравітацію в танці. Коли виконував подвійні оберти в повітрі, для нього її просто не існувало!», – розповідає подруга танцівника Оксана Андрушко.

Сергій Шкварченко родом із Донецька, в 1994 році закінчив Київське обласне училище культури. Проходив строкову службу в ансамблі пісні й танцю Міністерства внутрішніх справ України. Потім п’ять років працював там артистом балету. Два десятиліття виступав в ансамблі Вірського.

Разом із батьком 25 років тому Сергій заснував дитячу школу степу «Чарлі», де теж викладав танці.

Та коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Сергій Шкварченко вступив до лав ЗСУ. Загинув 19 грудня на Донеччині під час мінометного обстрілу. Йому було 47 🖤🇺🇦

Нагадаємо, щодня, о 09:00, відбувається загальнонаціональна хвилина мовчання за всіма нашими співгромадянами, які загинули внаслідок війни Росії проти України.