​​#цейденьвісторіїукраїни

Сьогодні минає 110 років від дня народження останнього головнокомандувача Української повстанської армії Василя Кука.

Василь народився 1913 року на Львівщині. Його родина постраждала від репресій польської, а згодом – радянської влади. З був членом «Пласту» та юнацтва ОУН. У 21 рік Василя Кука засудив польський суд до двох років в'язниці за революційну діяльність.

З початком Другої світової війни в 1939 році Василь очолював штаб похідних груп ОУН у східних областях України. А також очолив провідну похідну групу, яка прибула 30 червня 1941 року до Львова й організувала народні збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української держави.

💬 «Тільки большевики відійшли зі Львова, а ми після обіду туди прийшли відразу. Німецької влади ще не було. Фронт пішов дальше. Фактична влада була в наших руках. І ми могли скликати на тій ще нейтральній території народні збори. 30 червня 1941 року проголосили відновлення Української держави», – згадував Василь Кук.

Коли в 1950 році загинув Роман Шухевич, 37-річний Василь Кук прийняв командування Українською повстанською армією. На той момент завершився процес демобілізації бойових підрозділів УПА та її перехід у мережу збройного підпілля. А Кук був досвідченим конспіратором та здібним організатором. Головне завдання, яке вже на цьому етапі ставила перед собою УПА, – захист населення від репресій комуністичного режиму та пропаганда визвольних ідей.

Василь Кук як член Проводу ОУН став об’єктом розшуку НКВД і одним із фігурантів оперативно-розшукової справи «Берлога», заведеної на керівництво підпілля.
Чекісти відзначали його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість. Отримав розшуковий псевдонім «Борсук». Полювання на нього тривало майже десять років, доки Кука не здав «товариш».

23 травня 1954-го Василя Кука взяли в полон війська Міністерства державної безпеки СРСР. Без вироку суду він провів у тюрмах Києва й Москви шість років. Лідера ОУН такого високого рівня, який потрапив живим до рук чекістів, у КДБ ще не було. Шість років допитів не дали результатів. За той час радянська влада підготувала агента Богдана Сташинського, який убив Степана Бандеру. Після цього Кук був не потрібен радянській системі, але й розстріляти його в часи хрущовської відлиги не могли.
У 1960 році Василь Кук і його дружина були помилувані зі звільненням від кримінальної відповідальності.

«Щоб тримати Василя Кука під постійним наглядом, КДБ забезпечило його квартирою у столиці, влаштувало на роботу в Центральний державний історичний архів у Києві, згодом – в Інститут історії АН УРСР», – зазначає історикиня та співробітниця УІНП Леся Бондарук.

Прожив 94 роки. Помер у своїй квартирі в Києві. До останніх днів зберігав ясний розум, писав книжки, розповідав правду про УПА – в численних інтерв’ю, документальних фільмах, власних публікаціях у пресі, на зустрічах із молоддю в школах та університетах.
Похований у рідному селі Красне Львівської області.

​​#FightForUkraine

Володимир Єжов був успішним геймдизайнером (режисер комп'ютерних ігор, людина, яка курує виробництво від ідеї до випуску). Брав участь у розробці культових у світі українських відеоігор. З початком повномасштабного вторгнення пішов захищати майбутнє власних дітей.

Володимир народився у місті Лубни на Полтавщині. Родина часто переїжджала, тому хлопець змінив кілька шкіл у різних містах України. В дитинстві створював настільні ігри для себе та братів. 2005 року здобув ступінь бакалавра з систем автоматизованого керування у Київському політехнічному інституті імені Ігоря Сікорського.

На початку 2000-х Єжов брав активну участь у розвитку кіберспорту в Україні. Зокрема, вправлявся у грі StarCraft. Ще під час навчання в університеті влаштувався на роботу в комп’ютерний ігровий клуб, а згодом у приватну українську фірму, що розробляє відеоігри – GSC Game World. Працював над другою частиною стратегічної гри «Козаки», яка довгий час була маркою України у світі відеоігор. І над іншою культовою грою – «S.T.A.L.K.E.R.: Чисте Небо». У ній Володимир «подарував» свою зовнішність персонажу Локі.

Згодом Єжов співпрацював з українською компанією-розробником відеоігор Frogwares. Займався створенням World of Battles: Morningstar, Call of Cthulhu та Sherlock Holmes: Devil's Daughter. Останнє місце роботи Володимира – компанія Hogsmith games.

З початком повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року Володимир Єжов приєднався до добровольчого підрозділу УВО (створений ветеранами батальйону ОУН, підрозділ названий на честь Української військової організації, яку 1922 року заснував Євген Коновалець для продовження боротьби за незалежну Україну). А згодом став командиром підрозділу аеророзвідки у 23-му окремому батальйоні спеціального призначення Окремої президентської бригади імені Богдана Хмельницького. Мав позивний «Вус».

💬 «Ми з Володею познайомилися після Майдану. З 2014-го проводили військові вишколи, зібрали добровольчий взвод, який пізніше воював в АТО. Володимир став інструктором. Долучився до правозахисної організації, що захищає права людей, які пройшли бойові дії, – розповів в інтерв'ю виданню «Цензор» Євген Чепелянський, командир Володимира Єжова. – Напередодні російської агресії ми домовилися зібратися. 24 лютого дали назву нашому підрозділу – Українська військова організація. Саме така передувала створенню ОУН. На Донбас вирушили у складі 23-го батальйону спецпризначення. Володя був командиром відділення взводу, спеціалізувався на аеророзвідці. Він весела людина. Навіть у важких обставинах йому вдавалося створювати позитивну атмосферу. Це допомагає на війні».

Володимир Єжов загинув 22 грудня 2022 року, підірвався на міні під Бахмутом – найтяжчому нині напрямку російсько-української війни. Йому було 38 років. Поховали Володимира на Лісовому цвинтарі в Києві. Залишились дружина та двоє синів – 7 і 10 років.
🖤🇺🇦

​​#FightForUkraine

Віктор Онисько був непересічною особистістю в українському кіно, одним із найвідоміших українських режисерів монтажу. Він монтував сучасні українські фільми та серіали. З початком повномасштабного вторгнення поміняв монтажну лабораторію на службу в Збройних силах України.

У творчому доробку Віктора була робота з 19 фільмами та серіалами. Зокрема, він працював над воєнною драмою «Черкаси» Тимура Ященка, історичним екшном «Захар Беркут» Ахтема Сеітаблаєва, мелодрамою «Віддана» Христини Сиволап, а також серіалами «Кава з кардамоном» та «Метелики».

24 лютого 2022 року Віктор вступив до лав ЗСУ. Мав звання молодшого лейтенанта, командував ротою. Воював на Херсонському та Донецькому напрямках. Загинув 30 грудня 2022 року в боях за місто Соледар на Донеччині.

В останньому повідомленні своєму другові письменнику Олександру Михеду Онисько написав: «Якщо я не переживу наступні 3–4 доби – то доручаю тобі передати Олі дружина Віктора, що то було недарма, що це не помилка командування, просто у нас важке героїчне завдання і воно коштуватиме життів».

Похований на Байковому цвинтарі в Києві. У Віктора залишилася 9-річна донька.
🖤🇺🇦

«У відмежуванні від спадку Російської імперії ми маємо відійти настільки далеко, наскільки нам дозволяє історична правда».

Нещодавнє інтервʼю голови Українського інституту національної пам'яті Антона Дробовича інформаційному агентству "Укрінформ" – про національну памʼять під час війни⬇️⬇️⬇️

https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3651999-anton-drobovic-golova-institutu-nacionalnoi-pamati.html

​​#FightForUkraine

Анатолій Кульгейко підірвав гранату, коли в його домівку вдерлися окупати. Одного ворожого солдата вбив, другого – покалічив. Сам Анатолій помер наступного дня в лікарні. Після цього випадку росіяни більше не заїжджали до селища.

Це сталося 11 березня в селищі Ріпки на Чернігівщині. До хати керівника Ріпкинського районного товариства мисливців і рибалок Анатолія Кульгейка прийшли російські військові. Напередодні над сусіднім селом Замглаєм із мисливської зброї збили ворожий дрон. Окупанти шукали, хто це міг зробити. Поїхали до керівника товариства мисливців, щоб дізнатись прізвища тутешніх чоловіків, які мали зброю. Анатолія на роботі не знайшли, тому подалися до нього додому.

Дружина Анатолія Кульгейка Зінаїда згадує: коли окупанти почали грюкати в двері, Анатолій наказав їй сховатися, а сам на хвилину зайшов до ванної кімнати й пішов відчиняти.

Голова товариства мисливців і рибалок боявся, що перелік прізвищ місцевих мисливців потрапить до ворогів. І пожертвував життям, щоб не виказати товаришів.

Коли Зінаїда Кульгейко почула вибух, то прибігла на подвір'я і побачила, що її закривавлений чоловік лежить на землі. Почала благати, щоб викликали швидку. Натомість росіяни обшукали приміщення, але нічого не знайшли. Забрали своїх убитого та пораненого й поїхали. Невдовзі син Олександр відвіз батька в лікарню. Медики зробили все можливе, щоб урятувати голову мисливського товариства. Але на ранок Анатолій Кульгейко помер. Йому був 61 рік.

«Цей вчинок – просто його життя. Він таким був. Інші могли б розказати… А він такий, що не розкаже. Я розумію, що Анатолій став героєм для всієї України, а для нас він був героєм усе життя», – сказала Зінаїда, дружина загиблого. Вони виховали двох дітей – сина 35-річного Олександра та дочку 30-річну Яну.

Анатолій Кульгейко посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
🖤🇺🇦

Історія Анатолія Кульгейка підготовлена на основі даних платформи памʼяті «Меморіал героїв».

​​😢🕯Сьогодні, 18 січня, пішов із життя сотенний Української повстанської армії, Герой України Мирослав Симчич, відомий за псевдонімом «Кривонос».

Останні роки жив із дружиною у місті Коломиї Івано-Франківської області. Був почесним жителем міста. Громада встановила легендарному сотенному прижиттєвий пам’ятник.

5 січня 2023 року Мирослав Симчич відзначив 100-літній ювілей. У той день він передав президентові Володимиру Зеленському столітню шаблю – «як гідному послідовнику великих предків-борців за вільну державу», а також книги про історію УПА зі своїм підписом.

Мирослав Симчич народився 5 січня 1923 року на Івано-Франківщині. У 1941-му вступив у юнацтво ОУН, а з 1943 року боровся з нацистськими та згодом більшовицькими окупантами. Спершу в складі Української народної самооборони, а згодом – в Українській повстанській армії.

Найвідоміша звитяга «Кривоноса» – Рушірський бій під Космачем у 1945 році. Тоді сотня УПА під його командуванням у запеклому бою розгромила численний підрозділ НКВД. У тому протистоянні Симчич був поранений ворожою кулею.

З 1948 року до 1985-го (з перервою у п'ять років) Мирослав Симчич перебував у радянських таборах. Після звільнення жив під постійним міліцейським контролем у Запоріжжі. Повернутись на рідну Івано-Франківщину зміг тільки після відновлення незалежності України, в 1996 році. До самої смерті займався патріотичним вихованням молоді та підтримкою українських воїнів.

Детальніше про життя Мирослава Симчича читайте за посиланням.

​​93-тя окрема механізована бригада «Холодний Яр» Збройних сил України у 2018 році названа на честь українських повстанців, які чинили спротив окупантам на теренах Холодного Яру у минулих століттях.

Холодний Яр – легендарна місцевість на сучасній Черкащині. Триста років тому в холодноярських лісах гуртувались повстанці, яких називали гайдамаками. А сотню років тому ці ліси стали осередком боротьби українців із більшовицькою окупацією.

У 1918 році брати Чучупаки організували в рідному селі Мельники відділ самооборони. Згодом він зріс до полку гайдамаків Холодного Яру. А навколишні села стали фортецею, що протистояла червоній більшовицькій навалі з Росії. На прапорі полку були вишиті слова: «Хай живе вільна незалежна Українська Народна Республіка. Ми поляжем, щоб славу і волю і честь Рідний Краю здобути Тобі…».

У квітні 1919 року повстанці підняли в Холодному Яру антибільшовицьке повстання, а пізніше включилися в боротьбу з Добровольчою армією Півдня Росії. Так утворилась «Холодноярська республіка». Її територія охоплювала понад 25 навколишніх сіл. Вона мала 15-тисячну селянську повстанську армію, бійці якої називали себе козаками, а командирів – отаманами.

Повстанці контролювали майже всю довколишню сільську місцевість. Вони знищували ворожі частини та радянську владу, перешкоджали червоній мобілізації. На умовних кордонах поставили напис: «Володіння Холодного Яру. Проїзд чекістам суворо заборонено».
Центром «Холодноярської республіки» став Мотронин монастир. Там діяв штаб, працював шпиталь, проводили наради. Дзвін монастиря був сигналом до мобілізації.

Холодний Яр став осердям для повстанських рухів тодішніх Уманщини, Звенигородщини, Чигиринщини, Олександрійщини, Єлисаветградщини. Холодноярці співдіяли з Дієвою армією Української Народної Республіки.

«Холодноярська республіка» проіснувала до 1922-го. Повстанська слава Холодного Яру тривала десятиліття. А перекази про те, що з Холодного Яру почнеться повстання проти червоних, ширились упродовж багатьох років по обидва береги Дніпра. Через два десятиліття, під час Другої світової війни, в Холодному Яру знаходили прихисток воїни Української повстанської армії.

🇺🇦 Справу гайдамаків Холодного Яру продовжують бійці 93-ї бригади. Її підрозділи брали участь у найзапекліших боях російсько-української війни – під Іловайськом, у Донецькому аеропорту та Пісках, на шахті Бутівці. І сьогодні громлять ворога на Донеччині та Луганщині. Державними нагородами відзначено понад тисячу військовослужбовців 93-ї бригади «Холодний Яр». Серед них є нагороджені званням Герой України та орденом «Золота Зірка».

14 квітня 2019 року в урочищі Холодний Яр біля Мотрониного монастиря на Черкащині відкрито пам'ятник на честь загиблих воїнів 93-ї бригади, які полягли в боротьбі за Україну.

​​Співчуваємо рідним загиблих внаслідок падіння гелікоптера ДСНС у Броварах. Рідним дітей і працівників дитячого садочка, рідним керівників МВС та всіх, хто був на борту. Неймовірний біль і величезна втрата💔

Кожен день цієї війни позначений болем і втратами. Такі трагедії, як сталася сьогодні у Броварах під Києвом, як 14 січня у Дніпрі внаслідок злочинної ракетної атаки, масштабують цей біль у рази.

І тим стійкішими, сильнішими, згуртованішими маємо ставати ми — ті, хто залишається, щоб боронити і тримати країну і вибороти перемогу заради України і пам‘яті тих, хто загинув.

Дев'ять років тому, 19 січня 2014 року, відбулися події, які увійшли в історію, як протистояння на Грушевського. Вони стали початком гарячої фази Революції гідності.

Перехід від мирних протестів до силового протистояння з режимом Януковича був відповіддю на ухвалення 16 січня 2014-го «диктаторських законів». Після понад півтора місяця протестів громадян тодішня влада законодавчо посилила репресії проти активістів та обмежила демократичні свободи.

19 січня у Києві зібралося вже традиційне недільне віче. На знак протесту проти ухвалених «Законів про диктатуру» частина мітингувальників вирішила пройти вулицею Грушевського до Верховної Ради. На той момент силовики вже блокували доступ до урядового кварталу. У відповідь на цю спробу протестувальників внутрішні війська застосували проти активістів травматичну зброю, сльозогінний газ, світло-шумові гранати і водомети, які заборонені при мінусовій температурі. А протестувальники використали коктейлі молотова та підпалили перші шини.

Події 19 січня назвали Вогнехрещам.

Уже 22 січня стало відомо про перших загиблих майданівців. Смертельних поранень із вогнепальної зброї зазнали Сергій Нігоян із Дніпропетровщини та білорус Михайло Жизневський. Поранений того дня львів’янин Роман Сеник помер за кілька днів у лікарні. 22-го під Києвом виявили тіло зі слідами тортур викраденого напередодні львів’янина Юрія Вербицького. За кілька днів унаслідок отриманих травм померли майданівці Олександр Бадера та Богдан Калиняк.

🎥 Детальніше про події тих днів розповідає документальна стрічка Українського інституту національної пам'яті «Вогнехреща». Вона побудована на свідченнях учасників.

💬 «Ідея фільму з’явилася під час роботи над проєктом Українського інституту національної пам’яті «Майдан: усна історія». Він був започаткований після трагічних лютневих подій 2014 року. Відеоспогади учасників лягли в основу «Архіву усної історії» Інституту, який містить понад 1200 записів про події Революції гідності», – розповідає авторка ідеї та режисерка фільму Тетяна Ковтунович.

Його премʼєра відбулася у січні 2022 року. Подивитися можна на ютуб-каналі Інституту.

☝️ Щороку 22 січня відбувається хода у памʼять про перших загиблих героїв Небесної Сотні. Цього року вона розпочнеться о 12:30. Збір на вулиці Грушевського, 4. Організатор – Національний музей Революції Гідності .

#РеволюціяГідності
#подіїнагрушевського
#Вогнехреща

​​⚡️⚡️⚡️Український культурний фонд спільно з Український інститут національної пам'яті запускають гранти на підтримку досліджень історико-культурної спадщини.

У межах грантової програми «Культурна спадщина» на 2023 рік Український культурний фонд створив ЛОТ «Дослідження історико-культурної спадщини України». Він розроблений у співпраці з Українським інститутом національної памʼяті, щоб підтримати дослідників, які працюють з темами, що їх активно використовує російська пропаганда.

Про підтримку досліджень історико-культурної спадщини оголосили виконавчий директор УКФ Владислав Берковський та виконувач обов'язків голови УІНП Максим Ярмистий на пресконференції в УКРІНФОРМ 18 січня.

Серед пріоритетів ЛОТ-у – підтримка нових досліджень, вироблення оновлених концепцій та підходів щодо важливих історико-культурних питань з контроверсійними поглядами в українському культурному просторі та які використовуються антиукраїнськими силами в маніпуляціях для виправдання російської агресії проти України.

Максимальна сума гранту, яку можна отримати на дослідження, становить 800 тисяч гривень.

Кінцевий термін подачі заявки – 28 лютого 2023 року.

2 лютого, о 17:00, відбудеться вебінар для заявників цього ЛОТ-у. Детальну інформацію, як долучитись до вебінару, оприлюднимо згодом.

Детальніша інформація про ЛОТ – на сайті УІНП