​​#ріквизволення #Житомирщина 🇺🇦

Рік тому, 4 квітня, Сили оборони України повністю визволили Житомирську область з-під російської окупації.

Російсько-українська війна зачепила поліські села на півночі Житомирщини у перший день широкомасштабного вторгнення ворожих військ — 24 лютого. Світанок жителів Народицької громади настав із вибухами ракет, артилерійськими обстрілами та пожежами. Під російською окупацією опинилися шість сіл Народицької селищної територіальної громади Коростенського району Житомирської області.

За словами очільника Народицької селищної військової адміністрації Олега Ярмолюка, в громаді захопили села Радча, Стара і Нова Радча, Грезля і Давидки. Вони були під окупацією з перших днів вторгнення до 4 квітня. Також російські військові перебували в Ровбі, Тичкові, Вільховій. Село Рубежівка перебувало під окупацією 2–3 дні.

Найбільші бої на Житомирщині відбувалися в околицях сіл Радча, Давидки та Грезля. В останньому російські військові облаштували позиції. У Новій Радчі серед місцевих жителів були загиблі від рук окупантів. Найбільших руйнувань завдали російські ракетні та артилерійські удари.

Крім житлових будинків та господарських й адміністративних будівель, від дій агресора постраждала пам’ятка культури — півторастолітня церква Різдва Пресвятої Богородиці, а також природний заповідник «Древлянський», в якому росіяни зумисне спалили 600-літній дуб. За 40 днів війни: 88 ракетно-бомбових ударів, 54 загиблих, 375 пошкоджених та зруйнованих будівель.

Детальніше в матеріалі Українського інституту національної памʼяті

​​#ПатрониЗСУ
22 серпня 2018 року 3-й окремий полк спеціального призначення отримав найменування на честь правителя Русі князя Святослава Хороброго.

Князь Святослав належить до найуславленіших постатей української військової історії. Давні літописці створили про нього чимало легенд. Проте багато фактів його реального життя залишилися незнаними. Так, ми нам невідомий рік його народження. Історики називають різні роки від 920-го до 942-го.

Але відомо, що у своєму першому бою, який відбувся в 946 році, Святослав узяв участь ще зовсім юним хлопцем. Як говорить літописець, кинутий ним спис пролетів лише між вух коня.

У той же час, після загибелі свого батька князя Ігоря в 945 році, Святослав посів князівський стіл. Але впродовж наступних майже 20 років, допоки він дорослішав, Київською державою правила його мати – княгиня Ольга.

Початок самостійного княжіння Святослава давні літописці, а за ними й сучасні історики датують 964 роком. Тоді ж князь вирушив у військовий похід проти словʼянського племені в’ятичів, яке заселяло береги річки Оки (зараз це територія сучасної Росії) та платило данину Хозарському каганату.

Наступні 7 років князь Святослав провів у походах. Військові перемоги, особиста мужність, стриманість у побуті принесли йому славу воєначальника.

Після підкорення в’ятичів він воював з хозарами. За літописцем, саме хозарам – на той час панівній силі у Східній Європі Святослав оголосив війну знаменитими словами: «Іду на ви». Сьогодні ця фраза міститься на емблемі Сил спеціальних операцій.

У 967 році візантійський імператор попросив Святослава про допомогу у боротьбі з Болгарією. Святослав із військом вирушив за Дунай. Князь переміг у кількох битвах. Проте наступного року йому довелось повертатися до Києва, щоби визволяти столицю на дніпрових кручах від облоги кочівників – печенігів.

Та все ж увага Святослава була прикута до Подунав’я. Познайомившись із новими землями та вподобавши їх, він навіть задумувався про перенесення своєї столиці на береги Дунаю.

Поховавши у 969 році матір княгиню Ольгу та поставивши в Києві намісниками синів, Святослав вирушив у новий похід.
Проте ситуація на Балканах змінилась. Новий візантійський імператор, досвідчений полководець Іоан І Цимісхій у 971 році розпочав наступ проти військ Святослава. Вирішальні бої відбулися біля фортеці Доростол, де закріпився Святослав. Візантійцям упродовж трьох місяців не вдавалося зламати спротив руського війська. Тож врешті погодились на запропоновані Святославом умови відступу: він покидає Болгарію і повертає бранців; візантійці натомість безперешкодно пропускають його військо зі зброєю і надають провізію.

Свою останню зиму Святослав провів у пониззі Дніпра. Весною 972 року він з дружиною вирушив Дніпром до Києва. Але в районі дніпровських порогів їм влаштували засідку печеніги. У тому бою Святослав загинув.

Овіяна переказами постать войовничого князя, котрий, за словами літописця, був «швидким як пардус», а в походах «не тягав за собою возів» та обходився без шатрів, і сьогодні надихає українських захисників.

🇺🇦 Військовослужбовці 3-го окремого полку спеціального призначення брали участь у протидії російській агресії з початку 2014 року. Однак, більшість завдань, які виконують військові цього підрозділу, є державною таємницею. Незадовго до повномасштабного російського вторгнення 3-й полк спеціального призначення переформатували в Окремий центр спеціальних операцій «Схід» імені князя Святослава Хороброго. Його бійці виконують спеціальні завдання на різних ділянках фронту російсько-української війни. 29 липня Президент України Володимир Зеленський нагородив підрозділ почесною відзнакою «За мужність та відвагу».

#ріквизволення #Сумщина 🇺🇦

UPD

Під ударами Сил оборони станом на 7 квітня переважна більшість російських сил залишила територію Сумської області. Станом на 9–10 квітня російські окупанти завершили виведення своїх військ із Сумщини до РФ. А 11 квітня підрозділи 5-го прикордонного загону відновили контроль на раніше непідконтрольних ділянках державного кордону в Сумській області.

На світанку 24 лютого 2022 року російські війська обстріляли прикордонні населені пункти з «Градів», а потім пішли танками і бронетехнікою по всій протяжності кордону, який відділяє Сумську область від РФ.

Першими опір ворогу на Сумщині чинили місцеві жителі й тероборона – «коктейлями Молотова» і стрілецькою зброєю, а подекуди і беззбройними зупиняли колони російської техніки. «Щоб не було у нас ні ЛНР, ні ДНР, і СНР щоб не було. У нас одна вільна Україна. В Росію не хочемо. Ми її сюди не звали, не просили. А зараз будемо пригощати коктейлями», – казав 1 березня 2022 року місцевий житель.

У Сумах вступила в бій 27 реактивна артилерійська бригада імені кошового отамана Петра Калнишевського. Три доби запеклий бій тривав довкола військового містечка, де дислокується бригада. В обласному центрі ворога також знищували десантники 81-ї бригади та сумські добровольці.

Основний тягар як оборони, так і деокупації області ліг на плечі 93-ї ОМБр «Холодний Яр», яка діяла переважно на півдні регіону.
Найзапекліші бої в області точилися за Охтирку. Через стратегічне розташування міста його захоплення було дуже важливим для російського командування. У разі окупації відкривався прямий шлях на Полтаву, Миргород, Гадяч і далі Київ, а також у бік Харкова. Першим відсіч росіянам в Охтирці дав 91-й окремий Охтирський полк оперативного забезпечення.

Російські окупаційні війська впродовж 30 днів обстрілювали з важкої артилерії та скидали бомби на житлові квартали Охтирки. Були пошкоджені та зруйновані сотні будинків, знищені об’єкти критичної інфраструктури. Але місто вистояло і не було окуповане ворогом. Охтирка – найбільш постраждале місто Сумської області. У цьому переліку також Тростянець. До вторгнення це було одне з найкрасивіших міст Сумщини з громадою, яка активно розвивалася. Окупанти не лише знищили інфраструктуру міста, а й завдали руйнувань його історичним і культурним пам’яткам.

Детальніше про те, як рік тому Сумська область, яка мала стати транзитною на шляху до Києва, а стала для ворога кісткою поперек горла, – в матеріалі на сайті Українського інституту національної пам'яті.

#МістаГероїв

​​Рік тому, 7 квітня 2022-го, в Мукачево на Закарпатті демонтували памʼятник Олександру Пушкіну – поету, що став символом російської імперської політики.

Він став першим демонтованим памʼятним знаком Пушкіну у відповідь на суспільний запит очистити публічний простір країни від символів, повʼязаних із російською імперською політикою. Цей запит особливо зріс після повномасштабного вторгнення РФ.

За рік демонтували щонайменше 34 памʼятники та памʼятні знаки на честь російського поета по всій Україні – від Закарпаття до Краматорська, від Чернігова до містечка Ананьїв на Одещині неподалік кордону з Молдовою.

У деяких містах виявилося по кілька памʼятних знаків на честь одного російського поета – Пушкіна. Наприклад, у Чернівцях їх чомусь було аж три, у Миколаєві та Запоріжжі – по два.

Між іншим імʼя Олександра Пушкіна належить і до найбільш вживаних урбанонімів, якими Російська імперія та її геополітична реінкарнація – СРСР маркували простір, рекомендованих до перейменування Експертною радою при Міністерства культури та інформаційної політики України.

Це – наочне спростування тези, яку часто просуває сучасна кремлівська пропаганда і навіть більш ліберальні кола росіян, мовляв потрібно розділяти російську культуру та політику Москви.

Перелік демонтованих памʼятних знаків Пушкіну – на сайті Українського інституту національної пам'яті.

Він базується на даних від обласних військових адміністрацій та з відкритих джерел і може доповнюватися.

Серед інших поширених імперських символів, демонтованих упродовж 2022 року:

❎ 9 памʼятних знаків – радянському письменнику Максиму Горькому,
❎ 4 – радянському письменнику Миколі Островському,
❎ 4 – російському полководцю Олександру Суворову,
❎ понад два десятки – на честь радянських визволителів.

#деколонізація

​​#FightForUkraine

Роботи різьбяра Ігоря Білевича можна розглядати годинами: скрині з витонченим орнаментом, іграшки, тарелі, скульптури. У них – вишукана майстерність митця по дереву. Традиційну українську ложку з держачком у вигляді кінської голови майстер вирізьблював вручну зі шматка деревини за годину-дві.

Ігор Білевич не пішов добровольцем на фронт у 2014-му. Але, отримавши повістку у 2015-му, зрозумів, що ховатися не буде. Напередодні попрохав дружину вистригти козацького чуба. З того часу зачіску не змінював. Бо нарешті знайшов ту, яка віддзеркалювала його внутрішню сутність.
Ігор захищав Україну на Донеччині понад рік. Після служби повернувся додому та занурився у цивільне життя.

За підтримки друзів, заснував у Глухові фестиваль різьбярства. І хоч напередодні події майстерня Ігоря згоріла – не зневірився. На ранок поїхав у столицю за новими інструментами. Завдяки підтримці небайдужих людей – зокрема й фінансовій – таки зміг розпочати фестиваль. Тоді за чотири дні майстер витесав з величезної колоди скульптуру «Меч єдності».

За роки між перебуванням у війську Ігор Білевич провів три фестивалі різьбярства. Він усіма силами пропагував це мистецтво.

💬 «Ця людина була справжнім українцем – як зовні (високий, кремезний, мав козацькі вуса й чуб), так і зсередини (чесний, порядний, працьовитий). В його присутності всі мимоволі починали говорити українською. І це за 15 кілометрів від кордону з Росією! Про народне мистецтво міг говорити годинами. Настільки цікаво, що на численних виставках та майстер-класах коло нього завжди стояв натовп. Усі, від дітей, що заворожено спостерігали за магічним перевтіленням шматка деревини на ложку, до пенсіонерів, які щось запитували про різьбярство, народні ремесла і просто про життя», – згадує дружина Світлана Білевич.

Ігор Білевич – представник Новгород-Сіверської школи дереворізьблення, використовував геометричне, рельєфне та об'ємне різьблення. Й загалом – був майстром на всі руки, охоче опановував різні види ремесел: лозоплетіння, плетіння з кореня сосни, ковальство, гончарство, художню обробку шкіри. Своїми руками збудував власний будинок. Вмів шити – на фронті сам виготовляв спорядження: наплічники, розгрузки, чохли. У вільну хвилину на війні знаходив собі розраду – з підручних матеріалів майстрував для побратимів та волонтерів ложки.

До 24 лютого 2022 року Ігор Білевич працював доцентом Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка. Навчав студентів народних ремесел, організовував виставки, сам був учасником понад сотні творчих виставок та конкурсів. Займався з молоддю козацьким двобоєм у клубі «Гарда», який заснував разом з другом Романом Дзекелевим. Мріяли з дружиною про власну справу, навіть встигли придбати обладнання для виготовлення дерев'яних іграшок, які Ігор планував виконувати в етнічному стилі.

У ніч повномасштабного російського вторгнення дружина Ігоря Світлана не спала. Коли побачила на вулицях Глухова БТРи – увімкнула радіо й почула, що розпочалась війна.

«Ігор попрохав зібрати військові речі, а сам із паспортом і телефоном побіг до військкомату, обіцяв ще повернутися за спорядженням. Але не встиг. Поїхав із побратимами на київський напрямок відбивати наступ російських загарбників», – розповіла жінка.

Ігор Білевич брав участь у боях на Броварському напрямку. Згодом у складі 136-го окремого батальйону тероборони Броварського району його перенаправили на Донеччину. За час повномасштабної війни додому вдалося вирватися лише раз.

Сержант Ігор Білевич загинув 29 вересня 2022 року під селищем Ямпіль – кинувся рятувати побратима й отримав осколкове поранення в шию.

Поховали майстра і воїна на Вознесенському кладовищі у Глухові. Залишились дружина Світлана та син Володимир🖤🇺🇦

​​7 квітня помер останній прокурор, який брав участь у Нюрнберзькому процесі над керівниками гітлерівської Німеччини, – Бенджамін Ференц. Йому було 103 роки.

Після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну Ференц публічно заявив, що Путіна чекає ув’язнення, як сербського лідера Радована Караджича, під керівництвом якого відбувалися етнічні чистки боснійців під час війни у Югославії.

«Злочини, які зараз вчиняє Росія проти України, є ганьбою для людського суспільства, винні мають бути притягнуті до відповідальності за агресію, злочини проти людства та вбивства. Чим швидше злочинці почнуть поставати перед судом, тим щасливішими ми будемо», — сказав колишній прокурор в інтервʼю Mirror.

Бенджамін Ференц народився 1920 року в селі Чолті біля історичного регіону Трансільванія – саме тоді, коли цей регіон у результаті Першої світової війни від Угорщини відійшов Румунії. Сімʼя Ференца належала до угорських євреїв і, щоб уникнути переслідувань з боку румунської влади, емігрувала до США, невдовзі після народження Бенджаміна.

Дитинство Ференца пройшло в одному з найбільш густонаселених районів Нью-Йорка, який мав назву «Пекельна кухня» через високий рівень злочинності. Згодом в інтервʼю він казав, що дуже рано вирішив: у майбутньому робитиме щось, щоб запобігати злочинам.

Ще під час навчання у школі та коледжі Ференц приділяв увагу соціології, міжрасовим відносинам та запобіганню злочинності. Йому вдалося вступити до Гарвардської школи права. Серед професорів, у яких Бенджамін навчався у Гарварді, був відомий юрист-міжнародник Роско Паунд. Також Ференц робив дослідження для праці Шелдона Глюка про воєнні злочини.

«Воєнні злочини були цілковито новою сферою. Я прочитав усе, що знайшов на тему воєнних злочинів у Гарвардській бібліотеці», – розповідав Ференц.

Він закінчив Гарвард у 1943 році. Після випуску вступив до лав американської армії. Тривала Друга світова війна. Ференц служив у зенітному підрозділі, але, як згодом сам розповідав, виконував найбруднішу роботу й на початках служби більше воював із булінгом у власній армії, ніж із німцями.

У міру викриття масових убивств, скоєних нацистами, в американській армії створили новий підрозділ воєнних злочинів, чиїм завданням було збирати докази нацистських злочинів. У цей підрозділ перевели Бенджаміна Ференца як знавця теми. Щоб зібрати  свідчення про злочини, скоєні німцями, він відвідував звільненні нацистські концтабори.

Після Другої світової війни розпочався міжнародний судовий Нюрнберзький процес над керівництвом гітлерівської Німеччини за злочини, скоєні під час війни.

У 27 років Ференц став головним обвинувачем від Сполучених Штатів у справі «айнзатцгруп» — спеціальних формувань, які здійснювали масові вбивства цивільного населення на окупованих територіях. Двоє з 22-х нацистів, справи яких він вів у межах міжнародного трибуналу, – Пауль Блобель та Отто Раш були високопоставленими членами айнзатцгруп, архітекторами масових розстрілів у Бабиному Яру в Києві у вересні 1941 року. Загалом підсудних звинувачували у вбивстві понад мільйона людей. Їх усіх засудили, 13-х – до смертної кари.

Попри все, що Нюрнберг відстоював і домагався, події в Україні, за словами Бенджаміна Ференца, змусили його трагічно усвідомити: він прожив достатньо довго, щоб побачити загрозу повторення історії.

Після Нюрнберзького процесу Ференц певний час працював у Західній Німеччині. Зокрема, працював над створенням програм репарації та реабілітації жертв переслідувань. Згодом повернувся до США. У своїх працях адвокатував створення Міжнародного кримінального суду.

17 березня цього року саме Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордери на арешт російського президента Владіміра Путіна та російської уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової за підозрою у незаконному примусовому переміщенні українських дітей з окупованих територій України до Росії.

​​#FightForUkraine

Святослав Сойко служив у Французькому іноземному легіоні, а потім працював гідом у сфері гірського туризму за кордоном. Проте його мрією було розвивати улюблені заняття – гірський туризм та альпінізм в Україні, в рідному Закарпатті. Коли розпочалася повномасштабна війна, він, не вагаючись, повернувся з-за кордону та пішов розвідником на фронт.

Святослав народився 1990 року в населеному пункті Мис Шмідта на Чукотці, де його батько проходив військову службу. Після розпаду Радянського Союзу родина переїхала в Ужгород на Закарпатті.

У 2011 році Святослав закінчив Ужгородський національний університет за спеціальністю «Політологія» та переїхав до Франції.

«Мене завжди захоплювала його особлива любов до свободи. Це вже зараз, згадуючи усе наше спільне минуле, я розумію, що саме через неї він обирав собі такі хобі: гори, альпінізм, дайвінг. Він поїхав за студентською програмою на Аляску, потім виїхав до Франції, вступив до лав Французького легіону», — згадує друг Святослава Віктор Романов.

Святослав Сойко прослужив у Французькому іноземному легіоні – військовому зʼєднанні французької армії пʼять років. Після служби повернувся до свого хобі — гірського туризму. Святослав вирішив перетворити хобі на бізнес — організовував турпоходи горами Грузії та Франції. Але мріяв розвивати гірський туризм у рідному Закарпатті.

«Він захоплювався скі-турами по Карпатах, хотів поставити це на рейки та пропагувати скі-тури та скі-альп тут, у нас на Закарпатті, з акцентом на європейських туристів: словаків, поляків, чехів, французів... Карпати цікаві для західних лижників тим, що тут великі можливості для дикого скі-туру — в горах, де нема підйомників. У Європі це інакше», — згадує ужгородський гід Костянтин Балабанов.

Скі-тур — це проходження гірського маршруту на спеціальних лижах, які завдяки своїй конструкції дають змогу і підніматися вгору, й рухатися рівними поверхнями, і швидкісно спускатися схилами, а скі-альп – вид спорту й активного відпочинку, що поєднує гірські лижі й альпінізм.

Також Святослав мріяв організувати школу альпінізму для дітей в Україні. Напередодні повномасштабного російського вторгнення він поїхав у Киргизстан, щоб дізнатися більше про їхній досвід організації альпіністських шкіл.

Та відразу після вторгнення повернувся в Україну й пішов до війська. Святослав служив розвідником у 128-й окремій гірсько-штурмової Закарпатській бригаді. Воював на Запоріжчині. Розвідгрупа, у складі якої був Святослав, взяла в полон російського полковника.

Загинув Святослав Сойко 24 березня 2022 року в бою з росіянами під час зачистки селища Мирного на Запоріжчині. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. В Ужгороді на його честь назвали вулицю. У воїна залишились батьки та брат, який також служить у Збройних силах України.🇺🇦🖤

​​До 29 травня 2023 року в Музеї пропаганди у Шепетівці Хмельницької області діє виставка «Рашизм – це…».

Виставка розкриває зміст сучасної російської квазіідеології, яка замішана на суперечливому поєднанні ідей фашизму та більшовизму і під гаслами якої росіяни вбивають українців.

16 стендів виставки розповідають про питомі ознаки й характерні риси рашизму: культ «скрєп» і культ вождя, імперський реваншизм і «побєдобєсіє», агресивну пропаганду і ксенофобію, а також ті злочини, які здійснюють рашисти.

«Поняття «рашизм» описує сукупність ідей і практик, притаманних нашому ворогові. У цьому понятті неважко впізнати риси його історичних попередників – сталінізму та нацизму, але тепер це все повторюється у XXI столітті. Рецидив цього зла став можливим, оскільки в Росії не відбулося переосмислення тоталітарного минулого. Замість засудження його пропагували, і ті злочини, які коять російські окупанти в Україні, освячуються кремлівською пропагандою. У своїй виставці ми показуємо проблему комплексно: як пропаганда призводить до вбивств», – зазначає один зі співавторів та організаторів виставки, співробітник Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Майоров.

Над проєктом працювали Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки, Український інститут національної пам’яті й Національний музей Революції Гідності. Уперше його представили в Києві у вересні 2022 року.

Електронний варіант виставки доступний на сайті УІНП за посиланням.

📸 Музей пропаганди

​​#FightForUkraine

Євген Гулевич був знаним львівським культурологом. З його участю було створено непересічні мистецькі проєкти – від музичного фестивалю і перекладів до кіно та артпроєкту, присвяченого Пінзелю. Після 24 лютого Євген, як і багато інших, далеких від війська людей, взяв до рук зброю.

Євген вивчав культурологію у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Отримав ступінь магістра у 2004-му, а роком раніше почав працювати у Центрі гуманітарних досліджень при цьому ж університеті. Був співробітником центру до 2010-го, наступні п’ять років очолював його.

У 2013-му Євген Гулевич був одним з організаторів Свята музики у Львові – великого вуличного фестивалю, в межах якого і професійні колективи, й аматори-одинаки мали змогу дати безкоштовні концерти. Вперше такий захід відбувся у Парижі у 1982 році.
Також Євген був консультантом проєкту Pinsel.AR, в якому осмислити спадщину скульптора Йогана-Георга Пінзеля допомагали інструменти доповненої реальності.

Гулевич брав участь у зйомках документального фільму «Випчина. Село одного дня» про високогірне гуцульське село, в яке жителі повертаються раз на рік – на храмове свято. А перед початком повномасштабного російського вторгнення працював із проєктом експериментальної резиденції для митців «Суміжність». Крім того, Євген був редактором перекладів.

«Євген Гулевич був одним із найкращих наукових редакторів України. Він перетворював слова на змісти, було надзвичайно спостерігати, як текст стає цілісним під егідою його роботи», – каже Віра Правило, яка працювала з ним над «Світовим атласом вуличного мистецтва і графіті». Гулевич редагував український переклад цього енциклопедичного видання Рафаеля Шактера. Також він був редактором перекладу роману Рея Бредбері «Щось лихе насуває» українською мовою. Писав мистецтвознавчі статті та арткритику.

Після 24 лютого 2022 року Євген вступив до лав Сил оборони України. Воював у складі 46-ї окремої десантно-штурмової бригади. Спершу як солдат-кулеметник, а згодом у званні молодшого сержанта командував штурмовим відділенням. Гулевич брав участь у визволенні Херсонщини, а потім воював на Донеччині. Був двічі поранений. Під час останнього лікування у Львові долучився до проєкту культурологічних лекцій «Сад окопів».

Загинув у боях за Бахмут 31 грудня 2022 року. Певний час Євгена вважали зниклим безвісти. Загибель підтвердили наприкінці березня 2023 року. 🖤🇺🇦

​​9 років тому, 14 квітня 2014-го, Україна офіційно розпочала антитерористичну операцію зі звільнення захоплених територій Донецької та Луганської областей.

9️⃣ років триває воєнна протидія російській військовій агресії.

Проведенню АТО передувала анексія Росією Криму, а також ескалація на півдні й сході України з втручанням російських спецслужб. За їхньої підтримки на квітень Донецьк, Луганськ, Горлівка, Краматорськ, Лисичанськ, Маріуполь і загалом половина Донецької та Луганської областей опинилися під контролем самопроголошених так званих народних республік. 12 квітня 2014-го бойовики під командуванням полковника російських спецслужб Ігоря Гіркіна (Стрєлкова) зайняли Слов’янськ.

Оголошення АТО означало, що Україна задіює армію для звільнення захоплених територій. В операції взяли участь Збройні сили та сформовані напередодні підрозділи Національної гвардії й добровольчі батальйони.

Українські військові почали поступово звільняти захоплені села й міста. Вже у липні значна частина захоплених раніше територій Донеччини та Луганщини повернулася під контроль України.

Але тоді без оголошення у війну вступила регулярна російська армія. 11 липня російські військові завдали зі своєї території ракетного удару по українських підрозділах під Зеленопіллям – селом за кілька кілометрів від російсько-українського кордону. Відтоді обстріли стали регулярними.

Переломним моментом став кінець серпня 2014 року, коли Росія ввела регулярні війська на територію України, зупинивши рух на Донецьк та оточивши українські підрозділи під Іловайськом. Далі війна перейшла в режим позиційного протистояння, хоча бойові дії продовжувалися. 242 дні тривала оборона Донецького аеропорту. Були бої за Дебальцеве, Авдіївку, в районі Світлодарської дуги, Павлопіль-Широкинська наступальна операція, бої за Марʼїнку.

За 8 років війни, до повномасштабного російського вторгнення, у боях загинули близько 4,5 тисячі українських військових (4 497 – за даними Книги памʼяті полеглих за Україну станом на грудень 2021 року).

За даними ООН, на червень 2021 року війна забрала щонайменше 3901 життя цивільних. Майже 1,5 мільйона українців були змушені залишити власні домівки та виїхати з зони бойових дій.

Проте, не зумівши підкорити Україну та повернути її у сферу свого впливу за допомогою обмеженого військового протистояння, Кремль зважився на повномасштабну війну, розраховуючи на відсутність спротиву та безкарність.

#війна

​​Цього року 16 квітня християни східного обряду відзначають Пасху. Для українців Великдень – величне, важливе і світле свято. Його відзначали навіть у найскладніші часи.

«Христос воскрес – воскресне Україна!». Це великоднє вітання живило надію і воїнів Української повстанської армії у підпіллі, і в'язнів у сталінських таборах.

Зараз ми знову живемо під час війни на знищення. Для дуже багатьох родин світло Великодня затьмарене сумом втрат. Україна без перебільшення продовжує боротися за життя – зі злом, яке сіє смерть. Тож Пасха – як свято перемоги життя над руїною смерті – має особливий символізм. Вона додає надії серед втоми, суму і болю.

Хочеться поділитися історією 83-річної Віри Гончарук з Київщини, яка минулої весни, повернувшись у звільнене від російських окупантів рідне село, побачила, що з усієї її домівки вціліла піч. І… спекла в ній великодні паски. У вчинкові цієї жінки проглядається сила українського народу – не здаватися, а що б там не було продовжувати робити свою справу з вірою, що добро й життя переможуть.

Бажаємо, щоб у яких обставинах ви б сьогодні не були – на фронті, далеко від рідної домівки чи вдома, поруч із найдорожчими чи в очікуванні зустрічі з ними – світле свято Пасхи додало сили й надії.

Христос воскрес! Україна переможе! 🙏🇺🇦

​​#FightForUkraine

Побратими казали про Костянтина Старовицького: «не боявся йти вперед». А колеги по мистецькому цехові відзначали його великий талант і водночас скромність. Костянтин був музикантом, працював диригентом-постановником у Київському театрі опери й балету. Але в перший день повномасштабної війни доєднався до Сил оборони України.

Народився він у Херсоні. Рідні згадують, що з дитинства Костя «притягував до себе людей». Потяг до музики теж проявився в дитинстві.

«Після проголошення незалежності України Костя отримав у школі текст гімну. Йому було тоді 8 років. Він одразу вивчив напам’ять текст і на слух упіймав мелодію. Своє знання продемонстрував мамі просто посеред вулиці – в центрі тоді наскрізь російськомовного Херсону заспівавши “Ще не вмерла України і слава, і воля”», – поділилася родинним спогадом дружина Костянтина Сніжана.

Старовицький навчався в музичній школі та музичному училищі в Херсоні. Йому пропонували продовжити навчання у Франції та США, але Костянтин обрав Київ. Вищу освіту отримав у Національній музичній академії України. Грав на фаготі.

Як диригент Костянтин Старовицький співпрацював із найвідомішими оркестрами країни. У його резюме постановки опер: «Дон Паскуале», «Медіум», «Джанні Скіккі», «Приборкання норовливої». А опера «Ріта» у постановці Старовицького отримала чотири номінації на «Київську Пектораль» у 2016 році.

Також Костянтин був головним диригентом фестивалю камерних опер «Оперний вікенд». Брав участь у фестивалях «Музична Таврія», «JoyFest».

«Такі професіонали здобувають освіту близько 20 років, їх – одиниці, й вони незамінні. Багато зі своїх планів він просто не встиг реалізувати. Втілити його ідеї замість нього ми не можемо, бо тут важливі саме його бачення та відчуття музики», – каже творча подруга, музикознавиця Галина Дуб.

За рік до повномасштабного вторгнення Старовицький отримав запрошення до Берлінської оперної академії. На війні та на сцені мав одне псевдо – «Маестро».

У війську Костянтин служив старшим стрільцем спершу в 61-й окремій механізованій бригаді, потім перейшов у 58-му окрему мотопіхотну бригаду імені гетьмана Івана Виговського.

«Я попросила Костю прислати мені список потреб, які збиралася вирішити за допомогою моїх друзів за кордоном, – розповідає про чоловікову службу Сніжана. – Костя навідріз відмовився, щоб ми купили лише йому бронежилет, каску, тактичну аптечку, взуття та інше: “Нас тут 11 людей. Або купується амуніція для всіх, або не треба. Я не ходитиму тут сам-один у бронежилеті й хороших чоботах, а мої побратими аби в чому”».

Старовицький служив на Чернігівщині, Харківщині. Згодом його перевели на Донеччину. Загинув 4 квітня 2023-го під час ворожого обстрілу на Краматорському напрямку. Костянтину було 40 років.

У воїна залишилися донька Єва, дружина Сніжана, батьки та старша сестра Світлана. 🖤🇺🇦

​​#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

20 квітня виповнюється 120 років з дня народження українського літератора доби Розстріляного відродження Ґео Шкурупія.
Георгій (справжнє ім’я) Шкурупій народився 1903 року у Бендерах Бессарабської губернії, сьогодні територія Молдови, у родині машиніста та вчительки.

У 1920-му він завершив навчання у 2-й київській гімназії та вступив на медичний факультет Київського університету. Того ж року долучився до літературного товариства «Гроно», яке протиставляло себе поширеній тоді «пролетарській культурі» з її переважанням форми над змістом та втручанням партії у творчість. У «Гроні» Шкурупій познайомився з видатними літераторами того часу – Валер’яном Поліщуком, Григорієм Косинкою та іншими.

А вже за рік він зблизився з футуристами і став членом Асоціації панфутуристів, відомої як «Аспанфут». У 1922-му вийшла перша поетична збірка Ґео «Психетози» у футуристичній манері. Вірші не містили розділових знаків, зате було багато ілюстративних плакатів. На обкладинці книги було написано «король футуропрерій Гео Шкурупій» та «Остерігайтесь підробок». Тоді збірку розкритикували, зокрема Майк Йогансен назвав її «запізнілою на 10 літ епатацією».

Шкурупія часто називали «футуристом №2», натякаючи на його вторинність після «батька» українського футуризму Михайля Семенка. Та вже у 1925-му Шкурупій видав першу прозову збірку «Штаб смерти», якою показав себе видатним самостійним літератором. Зокрема, літературознавець та професор Київського університету Олександр Білецький назвав 22-річного письменника «вундеркіндом української літератури». Головний герой збірки Чучупак мав реального прототипа – отамана Холодноярської республіки Василя Чучупака.

Під впливом друзів-футуристів – поетів Михайля Семенка та Ніка (Миколи) Бажана у 1926 році Ґео Шкурупій долучився до створення українського кінематографа. За рік він написав два сценарії до фільмів «Синій пакет» режисера Фавста Лопатинського та «Спартак» про повстання рабів у Римській імперії. На жаль, обидва фільми не збереглися до нашого часу.

У 1929-му вийшов перший в українській літературі «експериментальний роман» авторства Шкурупія «Двері в день». Особливість твору була в тому, що в межах одного тексту поєднувалися різні жанри. «Двері в день» – це унікальна еклектика бульварного чтива, детективу, любовного роману, історичного нарису з життя первісних людей, кіносценарію та художнього репортажу.

У 1930 році Ґео Шкурупій у своєму єдиному закордонному відрядженні відвідав Монголію. Після повернення видав два номери альманаху «Авангард». Саме в цьому альманасі вперше опубліковані сценарій фільму «Земля» Олександра Довженка, дорожні замітки «Поїзди їдуть на Берлін» Олекси Влизька та мистецтвознавчі статті Казимира Малевича. У 1932-му Ґео видав збірку «Монгольських оповідань» про враження від закордонної експедиції, ілюстровану великою кількістю зроблених ним фото.

Того ж року, коли Шкурупій їздив у відрядження, а потім заснував «Авангард», зʼявляються перші публічні звинувачення на його адресу. Критик і драматург Кость Буревій під псевдонімом Варвара Жукова видав у журналі «Політфронт» статтю «Фашизм і футуризм», в якій звинуватив Ґео в «націоналістичному ухилі та близькості до фашизму». Серед причин появи цього пасквіля була похвальна стаття про Шкурупія в друкованому органі Організації українських націоналістів у Празі – журналі «Розбудова нації».

У 1934-му Шкурупія арештували як члена «київської терористичної організації ОУН». Попри намагання літератора довести свою невинуватість у двох судах, у 1935 році радянська влада засудила його до 10 років таборів. У 1937-му Ґео Шкурупія розстріляли рішенням «особливої трійки» до 20-ї річниці Жовтневої революції. Точна дата вбивства й місце загибелі невідомі. Через два десятиліття, в 1957-му, літератора реабілітувала радянська влада, яка його й розстріляла.