Василь Яворський співпрацював із багатьма відомими телеканалами, зокрема Еспресо TV. Був співавтором проєкту «Історія Героя», в межах якого знімав документальні фільми про загиблих бійців ЗСУ. Із лютого 2022 року в складі 103-ої бригади територіальної оборони ЗСУ Василь захищав Україну на східному напрямку.
Загинув 21 жовтня 2022 року.
#цитати_небесного_полку
Загинув 21 жовтня 2022 року.
#цитати_небесного_полку
😢75💔21
Уже понад рік триває велика війна, і вкотре українці відстоюють суверенітет своєї країни. Сучасній державі Україні передувала Українська Народна Республіка (УНР), незалежність якої Четвертим Універсалом проголосила Українська Центральна Рада 1918 року. За рік відбулося об’єднання із Західноукраїнською Народною Республікою, але за суверенну державу довелося боротися ще 72 роки. І цю боротьбу за незалежність вів уряд УНР, та вже в еміграції.
Діяльність Української Народної Республіки в екзилі досліджує доктор історичних наук, доцент Василь Яблонський. Тема його кандидатської дисертації — «Директорія УНР: формування засад української державності (1918–1920)», а тема докторської дисертації — «Діяльність Державного центру УНР в екзилі. 1920–1992 рр.». У ході лекції для ютуб-каналу Дарки Гірної «Обличчя незалежності» Яблонський зауважив, що вихід уряду в екзил — лише нова сторінка боротьби за українську незалежність.
За словами Василя Яблонського, існування уряду в екзилі дозволило зберегти державну традицію, культуру, церкву й історію аж до незалежності після розпаду СРСР:
— Це класичний приклад того, як правильна ідея перемагає неправильну силу. З одного боку — купка безправних емігрантів, які мали за собою лише ідею подолання цієї несправедливості та ідею української незалежної держави. І з іншого боку — величезна держава з ядерною зброєю, з величезною армією, з великою кількістю поліції, спецслужб, сексотів (донощиків. — ред.), преси, телебачення, системою освіти, де витиралося все. І ця держава протидіяла ідеї.
Читайте більше в історії
Діяльність Української Народної Республіки в екзилі досліджує доктор історичних наук, доцент Василь Яблонський. Тема його кандидатської дисертації — «Директорія УНР: формування засад української державності (1918–1920)», а тема докторської дисертації — «Діяльність Державного центру УНР в екзилі. 1920–1992 рр.». У ході лекції для ютуб-каналу Дарки Гірної «Обличчя незалежності» Яблонський зауважив, що вихід уряду в екзил — лише нова сторінка боротьби за українську незалежність.
За словами Василя Яблонського, існування уряду в екзилі дозволило зберегти державну традицію, культуру, церкву й історію аж до незалежності після розпаду СРСР:
— Це класичний приклад того, як правильна ідея перемагає неправильну силу. З одного боку — купка безправних емігрантів, які мали за собою лише ідею подолання цієї несправедливості та ідею української незалежної держави. І з іншого боку — величезна держава з ядерною зброєю, з величезною армією, з великою кількістю поліції, спецслужб, сексотів (донощиків. — ред.), преси, телебачення, системою освіти, де витиралося все. І ця держава протидіяла ідеї.
Читайте більше в історії
👍39❤5
Південь України — це безмежні степи, територія між великими річками, куди вони сходяться, впадаючи до морів. Це пустеля і Кримські гори, родючі землі, які щороку тішать щедрим урожаєм, заповідники, національні парки та багата культура його мешканців. На півдні України збереглась спадщина не лише українців, а й багатьох інших народів, які проживали там впродовж століть. Разом зі студією Craft Story продовжуємо цикл публікацій «Стріха» про українську народну архітектуру, її регіональні особливості та шляхи порятунку.
У степових місцевостях люди оселялися біля води. Через майже повну відсутність лісу хати у цих краях будували з глини та місцевого будматеріалу — очерету та черепашнику. У період освоєння степів туди переселялися селяни з інших регіонів, які принесли з собою свої традиції будівництва, пояснюють етнографи. Тому в Таврії, наприклад, трапляються хати київського та полтавського типів.
Сакральні споруди південної України будували з дерева та каменю. У ХІХ столітті будівництво там велося за «синодальними» зразками р*сійської школи дерев’яного храмового будівництва. На території Причорномор’я і Таврії є пам’ятки народної дерев’яної архітектури переважно подільської та слобожанської школи храмобудівництва. Оскільки дерево досить дефіцитне для степів, то основним будівельним матеріалом там був камінь.
Сьогодні ми не можемо повноцінно розповісти про архітектуру південних регіонів. Це незагоєна рана цієї війни, бо досі велика частина півдня України перебуває в окупації. Через це ця завершальна серія публікацій «Стріхи» про українську народну архітектуру вийде не повною, але в ній ми розповімо про ініціативи, які оживляють бессарабські степи, відроджують знищені та спорожнілі села.
Більше читайте в лонгріді на сайті: ukrainer.net/strikha-pivden
А також дивіться нову серію проєкту «Стріха» на нашому ютуб-каналі: https://youtu.be/P7SNkOcHWHM
У степових місцевостях люди оселялися біля води. Через майже повну відсутність лісу хати у цих краях будували з глини та місцевого будматеріалу — очерету та черепашнику. У період освоєння степів туди переселялися селяни з інших регіонів, які принесли з собою свої традиції будівництва, пояснюють етнографи. Тому в Таврії, наприклад, трапляються хати київського та полтавського типів.
Сакральні споруди південної України будували з дерева та каменю. У ХІХ столітті будівництво там велося за «синодальними» зразками р*сійської школи дерев’яного храмового будівництва. На території Причорномор’я і Таврії є пам’ятки народної дерев’яної архітектури переважно подільської та слобожанської школи храмобудівництва. Оскільки дерево досить дефіцитне для степів, то основним будівельним матеріалом там був камінь.
Сьогодні ми не можемо повноцінно розповісти про архітектуру південних регіонів. Це незагоєна рана цієї війни, бо досі велика частина півдня України перебуває в окупації. Через це ця завершальна серія публікацій «Стріхи» про українську народну архітектуру вийде не повною, але в ній ми розповімо про ініціативи, які оживляють бессарабські степи, відроджують знищені та спорожнілі села.
Більше читайте в лонгріді на сайті: ukrainer.net/strikha-pivden
А також дивіться нову серію проєкту «Стріха» на нашому ютуб-каналі: https://youtu.be/P7SNkOcHWHM
❤40👍16😢4
Продовжуємо розповідати про те, як Українська Народна Республіка (УНР), що передувала сучасній Україні, вела боротьбу за незалежність в еміграції.
Наприкінці 1920 року після невдачі визвольних змагань армія УНР і цивільна адміністрація залишили українську територію. Державний центр УНР розмістився у двох містах — Тарнуві та Ченстохові (Польща). З березня 1921 року тут почала роботу Рада Республіки — вищий законодавчий орган влади УНР в еміграції.
Діяльність Ради Республіки тривала недовго — шість місяців, але цей час використали для підготовки законодавчої бази, яка б стала фундаментом незалежної держави. Українці 1921 року були переконані, що скоро повернуться на Батьківщину, і готувалися збройним шляхом протистояти більшовикам. Водночас усю наддніпрянську територію України, що перебувала під окупацією більшовиків, охопили селянські повстання та опір інтелігенції.
Того ж 1921 року Польща підписала й ратифікувала Ризький мир із радянськими Р*сією та Україною. Результатами цього договору стали перемир’я та поділ українських і білоруських земель між поляками й р*сіянами.
Ці події спричинили кризу. З 1921 по 1922 рік двічі змінювалися очільники уряду: Андрій Лівицький — Пилип Прокопчук — Андрій Лівицький. Головний отаман в екзилі Симон Петлюра перейшов у напівпідпільне становище через вимогу харківського уряду УРСР, яким фактично керувала М*сква, припинити на території Польщі будь-яку діяльність структур, ворожих до окупаційної радянської влади на території України.
Керівництво УНР вирішило розосередити екзильні урядові структури по різних країнах Європи.
Читайте історію на сайті
Наприкінці 1920 року після невдачі визвольних змагань армія УНР і цивільна адміністрація залишили українську територію. Державний центр УНР розмістився у двох містах — Тарнуві та Ченстохові (Польща). З березня 1921 року тут почала роботу Рада Республіки — вищий законодавчий орган влади УНР в еміграції.
Діяльність Ради Республіки тривала недовго — шість місяців, але цей час використали для підготовки законодавчої бази, яка б стала фундаментом незалежної держави. Українці 1921 року були переконані, що скоро повернуться на Батьківщину, і готувалися збройним шляхом протистояти більшовикам. Водночас усю наддніпрянську територію України, що перебувала під окупацією більшовиків, охопили селянські повстання та опір інтелігенції.
Того ж 1921 року Польща підписала й ратифікувала Ризький мир із радянськими Р*сією та Україною. Результатами цього договору стали перемир’я та поділ українських і білоруських земель між поляками й р*сіянами.
Ці події спричинили кризу. З 1921 по 1922 рік двічі змінювалися очільники уряду: Андрій Лівицький — Пилип Прокопчук — Андрій Лівицький. Головний отаман в екзилі Симон Петлюра перейшов у напівпідпільне становище через вимогу харківського уряду УРСР, яким фактично керувала М*сква, припинити на території Польщі будь-яку діяльність структур, ворожих до окупаційної радянської влади на території України.
Керівництво УНР вирішило розосередити екзильні урядові структури по різних країнах Європи.
Читайте історію на сайті
❤43👍14
Від початку повномасштабної війни українці почали частіше отримувати різні премії. За даними «Читомо», у 2022 році українські письменники здобули щонайменше 40 іноземних нагород.
Відзначають також вітчизняних ілюстраторів, дизайнерів, видавців та ін. Однак на багатьох преміях українців досі намагаються «помирити» з росіянами, одночасно нагороджуючи представників обох країн. Крім того, лавреатами чи гостями премії часто стають російські ліберали й опозиціонери, які насправді просувають антиукраїнські ідеї.
Чи варто було Олександрі Матвійчук приймати Нобелівську премію? Можливо, було би краще, якби українські номінанти на «Оскар» відмовилися від участі в цьогорічній церемонії? Чи мала Оксана Романюк відмовлятися від журналістської премії?
Чому варто й не варто приймати премії під час повномасштабної війни та як за будь-якого рішення зробити так, щоб привернути увагу до воєнних злочинів РФ в Україні, аби рано чи пізно покарати всіх причетних, читайте в лонгріді на нашому сайті:
https://ukrainer.net/premii/
Відзначають також вітчизняних ілюстраторів, дизайнерів, видавців та ін. Однак на багатьох преміях українців досі намагаються «помирити» з росіянами, одночасно нагороджуючи представників обох країн. Крім того, лавреатами чи гостями премії часто стають російські ліберали й опозиціонери, які насправді просувають антиукраїнські ідеї.
Чи варто було Олександрі Матвійчук приймати Нобелівську премію? Можливо, було би краще, якби українські номінанти на «Оскар» відмовилися від участі в цьогорічній церемонії? Чи мала Оксана Романюк відмовлятися від журналістської премії?
Чому варто й не варто приймати премії під час повномасштабної війни та як за будь-якого рішення зробити так, щоб привернути увагу до воєнних злочинів РФ в Україні, аби рано чи пізно покарати всіх причетних, читайте в лонгріді на нашому сайті:
https://ukrainer.net/premii/
❤22👍7🤔2👌2
Денис Федєшов — режисер-постановник, актор драми, співзасновник Львівського незалежного театру Domus. Був двічі мобілізований до війська — у 2015 році і в лютому 2022. Журналістка Дарка Гірна у січні розмовляла з Денисом Федєшовим на Донеччині, за вісім кілометрів від лінії зіткнення з ворогом.
Це інтерв’ю доповнює цикл матеріалів проєкту «Стилет чи стилос» про інтелектуалів, які тимчасово покинули свою роботу й долучилися до війська. Денис розповів про перебування з вагітною дружиною Світланою в Чернігові під час облоги, діяльність театру в умовах війни й абсурдність «вєлікай рускай культури».
Дивіться відео
Це інтерв’ю доповнює цикл матеріалів проєкту «Стилет чи стилос» про інтелектуалів, які тимчасово покинули свою роботу й долучилися до війська. Денис розповів про перебування з вагітною дружиною Світланою в Чернігові під час облоги, діяльність театру в умовах війни й абсурдність «вєлікай рускай культури».
Дивіться відео
❤37👍9💩1👌1
Сьогодні, 29 березня, представники так званої Української православної церкви Московського патріархату повинні остаточно покинути територію Києво-Печерської лаври. Заповідник розірвав договір оренди через неодноразове порушення його умов.
Уранці кілька сотень вірян, прихильників церкви-агентки РФ зібралися на останнє служіння УПЦ МП у Лаврі. Сутичок і заворушень не виникло. Натомість митрополит Павло (Лебідь), більше відомий за прізвиськом Паша «Мерседес», заявив, що він та духовенство УПЦ МП не планує покидати Лавру до закінчення судового процесу:
«Не будемо звільняти [приміщення Лаври], в нас немає на основі чого, нам ніхто не представив документів. … [Завтра буде служба] і третього дня, і на Пасху буде».
Сподіваємося, що справа буде доведена до кінця й російські агенти зрештою не лише залишать територію Києво-Печерської лаври та інших українських святинь, а й будуть покарані згідно із законодавством.
Фото: Юрій Стефаняк
Дивіться фотопідбірку
Уранці кілька сотень вірян, прихильників церкви-агентки РФ зібралися на останнє служіння УПЦ МП у Лаврі. Сутичок і заворушень не виникло. Натомість митрополит Павло (Лебідь), більше відомий за прізвиськом Паша «Мерседес», заявив, що він та духовенство УПЦ МП не планує покидати Лавру до закінчення судового процесу:
«Не будемо звільняти [приміщення Лаври], в нас немає на основі чого, нам ніхто не представив документів. … [Завтра буде служба] і третього дня, і на Пасху буде».
Сподіваємося, що справа буде доведена до кінця й російські агенти зрештою не лише залишать територію Києво-Печерської лаври та інших українських святинь, а й будуть покарані згідно із законодавством.
Фото: Юрій Стефаняк
Дивіться фотопідбірку
👍70🙏7🔥1
Олег Собченко — громадський діяч, активіст Євромайдану, військовослужбовець.
Був членом фонду «Героїка», що боровся за увічнення пам'яті про борців за державність України. Із початку р*сійсько-української війни до 2016 року воював у складі «Азову». А після повернення до рідного Корсунь-Шевченківського боровся із забрудненням і обмілінням річки Рось. У лютому 2022 року долучився до 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців. 3 травня 2022 року отримав Орден «За мужність» II ступеня.
Загинув 24 січня 2023 року на Донеччині.
#цитати_небесного_полку
Був членом фонду «Героїка», що боровся за увічнення пам'яті про борців за державність України. Із початку р*сійсько-української війни до 2016 року воював у складі «Азову». А після повернення до рідного Корсунь-Шевченківського боровся із забрудненням і обмілінням річки Рось. У лютому 2022 року долучився до 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців. 3 травня 2022 року отримав Орден «За мужність» II ступеня.
Загинув 24 січня 2023 року на Донеччині.
#цитати_небесного_полку
💔74😢26💩2👍1
Гостомель. Це селище міського типу на східному Поліссі, яке знають передусім завдяки його аеропорту «Антонов». Окупанти планували використовувати аеропорт для висадки свого десанту та переміщення техніки, необхідної для захоплення столиці. Завдяки злагодженим діям різних підрозділів сил оборони України ворогові не вдалося втілити задумане.
— З моєї позиції не було видно «Мрії» — вона за парканом, за гаражами. По правді, я думав, її там нема. Коли піднявся дим, я подумав, що росіяни, напевно, вразили якесь сховище пального. Дим ішов інтенсивний. Імовірно, це горіла «Мрія».
Про це розповідає чоловік із позивним Харитін Старський, мій давній знайомий, який в юності мав свій музичний гурт і входив до кількох неформальних тусовок. У п’ятнадцять років він вступив до лав націоналістичної організації УНА-УНСО. Пішов на війну наприкінці 2014-го, кілька років прослужив на Донеччині. Зараз він — пресофіцер Національної гвардії.
Двадцять четвертого лютого 2022 року Харитін, як і більшість киян, прокинувся від вибухів.
— Нам надійшла команда збиратися на базі по тривозі. Коли я вже приїхав, дізнався, що на базу «прилетіла» крилата ракета. Кратер вражав, але прицільність — ні. Через три години я знову почув спершу вибухи — прилетіли російські НУРСи (некеровані авіаційні ракети. — ред.), а тоді — звуки моторів. Відразу було зрозуміло: це не наша авіація.
Продовження читайте в лонгріді на сайті: ukrainer.net/hostomel-opir
Цей матеріал — один із понад двадцяти репортажів, що ввійшли у книжку «Деокупація. Історії опору українців 2022» (вийде друком весною цього року). Його автор Богдан Логвиненко — засновник і постійний учасник експедицій деокупованими територіями — описав почуте й побачене, а ще поділився своїми роздумами про події, які спіткали жителів Гостомеля під час спроби армії РФ окупувати їхній населений пункт. Ці історії команда зафіксувала у квітні–травні 2022 року.
Передзамовити книгу «Деокупація. Історії опору українців. 2022» можна за посиланням: store.ukrainer.net/product/de-occupation2022-book-ua
Вартість книги в передпродажу — 350 грн
— З моєї позиції не було видно «Мрії» — вона за парканом, за гаражами. По правді, я думав, її там нема. Коли піднявся дим, я подумав, що росіяни, напевно, вразили якесь сховище пального. Дим ішов інтенсивний. Імовірно, це горіла «Мрія».
Про це розповідає чоловік із позивним Харитін Старський, мій давній знайомий, який в юності мав свій музичний гурт і входив до кількох неформальних тусовок. У п’ятнадцять років він вступив до лав націоналістичної організації УНА-УНСО. Пішов на війну наприкінці 2014-го, кілька років прослужив на Донеччині. Зараз він — пресофіцер Національної гвардії.
Двадцять четвертого лютого 2022 року Харитін, як і більшість киян, прокинувся від вибухів.
— Нам надійшла команда збиратися на базі по тривозі. Коли я вже приїхав, дізнався, що на базу «прилетіла» крилата ракета. Кратер вражав, але прицільність — ні. Через три години я знову почув спершу вибухи — прилетіли російські НУРСи (некеровані авіаційні ракети. — ред.), а тоді — звуки моторів. Відразу було зрозуміло: це не наша авіація.
Продовження читайте в лонгріді на сайті: ukrainer.net/hostomel-opir
Цей матеріал — один із понад двадцяти репортажів, що ввійшли у книжку «Деокупація. Історії опору українців 2022» (вийде друком весною цього року). Його автор Богдан Логвиненко — засновник і постійний учасник експедицій деокупованими територіями — описав почуте й побачене, а ще поділився своїми роздумами про події, які спіткали жителів Гостомеля під час спроби армії РФ окупувати їхній населений пункт. Ці історії команда зафіксувала у квітні–травні 2022 року.
Передзамовити книгу «Деокупація. Історії опору українців. 2022» можна за посиланням: store.ukrainer.net/product/de-occupation2022-book-ua
Вартість книги в передпродажу — 350 грн
👍41❤12🤣1
Місто Вилкове розкинулося у дельті Дунаю, серед плавнів, боліт і очерету. Це крайній український населений пункт на річці Дунай. За ним закінчуються дороги й Україна, на другому березі Дунаю — вже Румунія. Основний заробіток тут — риболовля. Річка годує місцевих мешканців, однак жити серед такої вологості непросто. Для того, щоб збудувати будинок, спершу треба зробити великий земляний насип, а вже на ньому зводити оселю. Люди, що селилися в цих болотистих місцях серед найбільших в Європі очеретяних заростей, які охоплюють 180 тисяч гектарів, використовували цей природний ресурс для будівництва.
Експерт ГО «Інститут екології та розвитку дельти Дунаю» Михайло Жмуд розповідає, як люди освоювали ці плавні.
— Перші поселенці прийшли сюди на лодках, прототипах козацької чайки. От рибалка, який приїхав сюди, перший поселенець, зробив островець, зробив курінь спочатку. Потім діти підросли, тому, як тільки хлопці підростали до шістнадцяти років, давали лопату, і всі копали. Дуже гарно визначити можна було, скільки в сім’ї було дочок, скільки було хлопців. Якщо садиба пішла далі в плавні, в болото, то значить синів було більше, а якщо дочки, то менша садиба, менший огород. Спочатку вони освоїли грядки біля Дунаю, діти підростали, набирались сили. І для того, щоб спалювати цю силу в правильному напрямку, вони копали канали, робили землю. Тут земля робиться.
Дивіться відео
Експерт ГО «Інститут екології та розвитку дельти Дунаю» Михайло Жмуд розповідає, як люди освоювали ці плавні.
— Перші поселенці прийшли сюди на лодках, прототипах козацької чайки. От рибалка, який приїхав сюди, перший поселенець, зробив островець, зробив курінь спочатку. Потім діти підросли, тому, як тільки хлопці підростали до шістнадцяти років, давали лопату, і всі копали. Дуже гарно визначити можна було, скільки в сім’ї було дочок, скільки було хлопців. Якщо садиба пішла далі в плавні, в болото, то значить синів було більше, а якщо дочки, то менша садиба, менший огород. Спочатку вони освоїли грядки біля Дунаю, діти підростали, набирались сили. І для того, щоб спалювати цю силу в правильному напрямку, вони копали канали, робили землю. Тут земля робиться.
Дивіться відео
❤49👍9👌2😁1
— Син сидів у підвалі, доглядав кота і собаку. Коли одного дня собака вискочила надвір, пішов слідом. Росіяни ставили свої бетеери (бронетранспортери. — ред.) прямо біля під'їзду, щоб відразу заходити до квартир, куди силоміць поселилися. Син заглядав, де собачка, й росіяни угледіли його біля своєї техніки. Забрали та завели в гаражі. Все, як у Бучі: руки за спину, постріл у потилицю.
На порозі Гостомельського ліцею №1 нас зустрічає його директор Володимир Захлюпаний. Під час окупації селища російські військові використовували заклад як базу. Тут вони жили, їли, ср*ли й бухали. У підвалі ліцею утримували в заручниках працівників і дітей. Так тривало місяць.
Працівники закладу мали доступ лише до кухні, тож могли харчуватись і були змушені годувати окупантів. Ті рознесли ліцей ущент: вибили всі двері, покрали або побили комп’ютерну техніку, що була в кожному навчальному кабінеті. Від «прильотів» та осколків пошкоджені вікна, дах, радіатори опалення, вхід у будівлю — все треба замінити. На момент нашого інтерв’ю (травень 2022 року. — ред.), за місяць після деокупації, Володимир активно шукає фінансування і вже відновлює заклад. Мріє, аби вже цього навчального року сюди повернулися діти.
Цей матеріал — один із понад двадцяти репортажів, що ввійшли у книжку «Деокупація. Історії опору українців 2022» (вийде друком весною цього року). Його автор Богдан Логвиненко — засновник і постійний учасник експедицій деокупованими територіями — описав почуте й побачене, а ще поділився своїми роздумами про події, які спіткали жителів Гостомеля під час спроби армії РФ окупувати їхній населений пункт.
Передзамовити книгу «Деокупація. Історії опору українців. 2022» можна за посиланням:
https://store.ukrainer.net/product/de-occupation2022-book-ua/
На порозі Гостомельського ліцею №1 нас зустрічає його директор Володимир Захлюпаний. Під час окупації селища російські військові використовували заклад як базу. Тут вони жили, їли, ср*ли й бухали. У підвалі ліцею утримували в заручниках працівників і дітей. Так тривало місяць.
Працівники закладу мали доступ лише до кухні, тож могли харчуватись і були змушені годувати окупантів. Ті рознесли ліцей ущент: вибили всі двері, покрали або побили комп’ютерну техніку, що була в кожному навчальному кабінеті. Від «прильотів» та осколків пошкоджені вікна, дах, радіатори опалення, вхід у будівлю — все треба замінити. На момент нашого інтерв’ю (травень 2022 року. — ред.), за місяць після деокупації, Володимир активно шукає фінансування і вже відновлює заклад. Мріє, аби вже цього навчального року сюди повернулися діти.
Цей матеріал — один із понад двадцяти репортажів, що ввійшли у книжку «Деокупація. Історії опору українців 2022» (вийде друком весною цього року). Його автор Богдан Логвиненко — засновник і постійний учасник експедицій деокупованими територіями — описав почуте й побачене, а ще поділився своїми роздумами про події, які спіткали жителів Гостомеля під час спроби армії РФ окупувати їхній населений пункт.
Передзамовити книгу «Деокупація. Історії опору українців. 2022» можна за посиланням:
https://store.ukrainer.net/product/de-occupation2022-book-ua/
👍26🙏15😢8❤5😁1
Росія завжди користувалася схожими засобами русифікації для всіх захоплених територій. Встановлення російської як офіційної мови, заборона навчатися, друкувати пресу й книги українською, примусова паспортизація, зміна прізвищ на російські, репресії і штучний голод — росіяни не гребували жодним із цих засобів. Крім того, застосовувалися маніпуляції з фактами, які мали доводити, що нібито українців на цих землях майже або зовсім немає.
Всі ці методи безпосередньо вплинули на кожну з територій розселення українців. Як саме — розгляньмо на конкретних прикладах.
Кубань або Малиновий Клин
Кубань є однією з найбільших українських територій, асимільованих Росією. Це історико-географічний регіон, розташований у північно-західній частині Кавказу в долині річки Кубань і який має вихід до східних узбереж Азовського та Чорного морів.
Історія цієї території тісно пов’язана з українським козацьким військом. Уперше козаки почали освоювати ці території ще у XVII–XVIII століттях, бо вважали їх кордонами територій Війська Запорізького і влаштовували тут рибальські й мисливські зимівники. Через це відбувалися постійні сутички з турецькими загонами. Вже наприкінці XVIII століття Кубань стала частиною Російської імперії.
У XX столітті Кубань боролася за єдність із УНР і навіть утворила власний козацький уряд у 1917 році — Кубанську військову раду, яка у 1918 році проголосила Кубанську Народну Республіку. Остання у тому ж році прийняла постанову про приєднання до УНР на федеративних засадах, проте через воєнну агресію більшовиків цього здійснити їй не вдалося. У 1920 році Кубанська Народна Республіка припинила своє існування.
Читайте більше на сайті
Всі ці методи безпосередньо вплинули на кожну з територій розселення українців. Як саме — розгляньмо на конкретних прикладах.
Кубань або Малиновий Клин
Кубань є однією з найбільших українських територій, асимільованих Росією. Це історико-географічний регіон, розташований у північно-західній частині Кавказу в долині річки Кубань і який має вихід до східних узбереж Азовського та Чорного морів.
Історія цієї території тісно пов’язана з українським козацьким військом. Уперше козаки почали освоювати ці території ще у XVII–XVIII століттях, бо вважали їх кордонами територій Війська Запорізького і влаштовували тут рибальські й мисливські зимівники. Через це відбувалися постійні сутички з турецькими загонами. Вже наприкінці XVIII століття Кубань стала частиною Російської імперії.
У XX столітті Кубань боролася за єдність із УНР і навіть утворила власний козацький уряд у 1917 році — Кубанську військову раду, яка у 1918 році проголосила Кубанську Народну Республіку. Остання у тому ж році прийняла постанову про приєднання до УНР на федеративних засадах, проте через воєнну агресію більшовиків цього здійснити їй не вдалося. У 1920 році Кубанська Народна Республіка припинила своє існування.
Читайте більше на сайті
❤31👍14😢13😁1💔1
«Стилет чи стилос» — спільний проєкт Центру досліджень визвольного руху та Ukraїner про українців-сучасників, які долучилися до ЗСУ, щоб вибити російських окупантів із України. Журналістка Дарка Гірна записала цикл розмов із українськими інтелектуалами, які опинилися на роздоріжжі вибору: взяти до рук автомат чи битися словом. Більшість із них через повномасштабну війну таки поставили звичне життя на паузу, хоча встигають по-різному давати відсіч загарбникам.
Зібрали для вас добірку цитат героїв проєкту про патріотизм, націоналізм і важливість мови.
Дивіться підбірку
Зібрали для вас добірку цитат героїв проєкту про патріотизм, націоналізм і важливість мови.
Дивіться підбірку
❤46👍5🔥5🤡2
27.03 -2.04 в Україні. Фотографії
У ніч на 28 березня українські сили ППО знищили 6 іранських дронів-камідзе, запущених армією РФ у напрямку Києва. Внаслідок падіння уламків ворожого БПЛА зайнялася пожежа в нежитловому приміщенні, жертв немає. 1 квітня Служба безпеки України вручила підозру митрополиту так званої УПЦ МП, наміснику Києво-Печерської лаври Павлу (Лебедю). 2 квітня російські війська обстріляли Костянтинівку, що на Донеччині. Влучили в житлові будівлі, загинуло щонайменше троє людей.
дивіться підбірку
У ніч на 28 березня українські сили ППО знищили 6 іранських дронів-камідзе, запущених армією РФ у напрямку Києва. Внаслідок падіння уламків ворожого БПЛА зайнялася пожежа в нежитловому приміщенні, жертв немає. 1 квітня Служба безпеки України вручила підозру митрополиту так званої УПЦ МП, наміснику Києво-Печерської лаври Павлу (Лебедю). 2 квітня російські війська обстріляли Костянтинівку, що на Донеччині. Влучили в житлові будівлі, загинуло щонайменше троє людей.
дивіться підбірку
👍31❤9👌1🤡1
Початок вересня. Кілька днів тому розпочався слобожанський контрнаступ, який, ймовірно, увійде в топ найкращих світових операцій з деокупації — за вражаючу швидкість звільнення територій. За декілька днів українські війська просуваються на десятки кілометрів. Ми вирішуємо їхати в Дергачі, де також відбувається рух у напрямку російського кордону. Знову зустрічаємось із Вячеславом та його командою. Хлопці зо дня на день офіційно стануть прикордонниками, а Вячеслав з міського голови — начальником військової адміністрації міста. Сидимо в невеличкій знеструмленій кімнаті якоїсь адмінбудівлі біля центральної площі Дергачів. Умикаємо кілька ліхтариків. Лунає повітряна тривога, але сховатися нікуди. Вячеслав починає розповідати:
— Десятого вересня, опівночі, зателефонували з Козачої Лопані сказать, що росіяни поспішно відступають з селищ, залишають позиції, проводять масову «евакуацію» місцевого населення.
Евакуація в перекладі з, так би мовити, новітньої російської означає викрадення. Людей часто залякують: мовляв, через те, що вони залишалися в окупації, їм може щось загрожувати після неї. Це неправда, хіба що людина справді колаборувала та сприяла захопленню українських територій.
Продовження читайте в лонгріді на сайті: ukrainer.net/derhachivska-hromada/
Дивіться документальний серіал «Деокупація» на нашому ютуб-каналі: https://youtu.be/zJAsvonYMD0
Передзамовити книгу «Деокупація. Історії опору українців. 2022» можна за посиланням:
https://store.ukrainer.net/product/de-occupation2022-book-ua/
Вартість книги в передпродажу — 350 грн
— Десятого вересня, опівночі, зателефонували з Козачої Лопані сказать, що росіяни поспішно відступають з селищ, залишають позиції, проводять масову «евакуацію» місцевого населення.
Евакуація в перекладі з, так би мовити, новітньої російської означає викрадення. Людей часто залякують: мовляв, через те, що вони залишалися в окупації, їм може щось загрожувати після неї. Це неправда, хіба що людина справді колаборувала та сприяла захопленню українських територій.
Продовження читайте в лонгріді на сайті: ukrainer.net/derhachivska-hromada/
Дивіться документальний серіал «Деокупація» на нашому ютуб-каналі: https://youtu.be/zJAsvonYMD0
Передзамовити книгу «Деокупація. Історії опору українців. 2022» можна за посиланням:
https://store.ukrainer.net/product/de-occupation2022-book-ua/
Вартість книги в передпродажу — 350 грн
❤35🔥9👍6
До повномасштабного вторгнення Росії на територію України, Сватове — чи не єдине місто у своєму регіоні, де не підіймався прапор угруповання «ЛНР». 8 березня 2022 року російські війська окупували місто і встановили свій режим. На початку 2023 року росіяни знову намагаються наступати на сході України, на всій ділянці траси Кремінна-Сватове триває важке протистояння, однак місто чекає свого звільнення. Його жителі ніколи не мали конфлікту ідентичності. Це українське місто козацької волі, що підтверджує його давня історія.
Заснування міста Сватове на теренах Слобожанщини датується 1660 роком. Землею володіли козаки-переселенці Ізюмського полку, що оселилися на березі річки Красна. Вони боронили південні кордони тодішньої Російської імперії від набігів кримських і ногайських татар, мали свої права та самоврядування, а головне — були вільними від кріпосного права.
До 1765 року Сватове було слободою (поселення, жителі якого тимчасово звільнялися від податків) Ізюмського полку і називалося Сватова Лучка, рідше Сватова Пристень. Однак коли Катерина ІІ ліквідувала Гетьманщину та полковий устрій, цю територію під’єднали до новоствореної Слобідсько-Української губернії Російської імперії, а її жителі — козаки — отримали статус «військових обивателів» і втратили всі свої привілеї.
Землеробство і скотарство було одним із головних видів праці слободи, мешканці якої також займалися винокурними й дігтярними промислами. Так само бджільництво є давно поширеним заняттям для мешканців Сватового і околиць. У стародавніх грамотах йдеться, що пасіками в долині річки Красна володіли ще на початку XVIII століття. Навіть на гербі Сватового зображена квітка соняшника, у якій сидить бджілка, яка вважається символом працьовитості мешканців міста.
Економічному розвитку поселення сприяло прокладання залізничної колії Куп’янськ-Лисичанськ у 1895 році. У 1902–1903 роках в слободі побудували паровозне депо (транспортне виробниче підприємство, яке обслуговує рухомий склад, такий як вагони чи локомотиви).
Продовження читайте в лонгріді на сайті: ukrainer.net/svatove/
Заснування міста Сватове на теренах Слобожанщини датується 1660 роком. Землею володіли козаки-переселенці Ізюмського полку, що оселилися на березі річки Красна. Вони боронили південні кордони тодішньої Російської імперії від набігів кримських і ногайських татар, мали свої права та самоврядування, а головне — були вільними від кріпосного права.
До 1765 року Сватове було слободою (поселення, жителі якого тимчасово звільнялися від податків) Ізюмського полку і називалося Сватова Лучка, рідше Сватова Пристень. Однак коли Катерина ІІ ліквідувала Гетьманщину та полковий устрій, цю територію під’єднали до новоствореної Слобідсько-Української губернії Російської імперії, а її жителі — козаки — отримали статус «військових обивателів» і втратили всі свої привілеї.
Землеробство і скотарство було одним із головних видів праці слободи, мешканці якої також займалися винокурними й дігтярними промислами. Так само бджільництво є давно поширеним заняттям для мешканців Сватового і околиць. У стародавніх грамотах йдеться, що пасіками в долині річки Красна володіли ще на початку XVIII століття. Навіть на гербі Сватового зображена квітка соняшника, у якій сидить бджілка, яка вважається символом працьовитості мешканців міста.
Економічному розвитку поселення сприяло прокладання залізничної колії Куп’янськ-Лисичанськ у 1895 році. У 1902–1903 роках в слободі побудували паровозне депо (транспортне виробниче підприємство, яке обслуговує рухомий склад, такий як вагони чи локомотиви).
Продовження читайте в лонгріді на сайті: ukrainer.net/svatove/
👍36❤17❤🔥3😢2💘2