Чекаєш любові, о краю оспіваний,
Своїм різнобарв'ям ти пестиш красу.
Не знаючи страху у серці, палаючи,
Я хочу збагнути, чому я не сплю.

Чекаю на щось, чи хочу нагрітись,
Під коциком теплим своїм я вночі,
О мить, зупинися, благаю нарешті,
Ти знаєш як складно писати вірші.

Ти знаєш, що прийде колись той момент,
Що й миттю не назвеш останній бенкет,
Я вірю, я мушу писати вірші,
Інакше навіщо мені існувати, скажи?

Коли ти почуєш слова тих людей,
Що завжди казали тобі без пісень.
Прості ті слова: ти зажди мовчиш
Хоча хтось черпає надію з весни, вона все розмиє...

А може ти спиш, і бачити сни,
Ти вже неспроможний, бо як же, зажди
Зачекай. А може то й не вона тебе чекає. То просто віра. У світле. У все.

живи для існування,
мрій для життя.
дій задля мрій,
не шукай забуття.

часто, залишки суму,
що гризуть нам душу,
не варті сил і побивань.

живи далі.

Коли помирає ворона,
Чи хтось за нею сумує?
Швидко перебираючи крилами,
Летить, нерозбірливо крякче.

Коли помирає листя,
Воно опадає так стрімко.
Дає життя наступним
Швидко споріднюється з багнюкою.

Усе в природі залишить слід
І порятунок надалі.
А що тоді людина?
Яка користь від обережної людини,
Чи вбивчої натури,
Навіщо природі постійно битися,
Навіщо було створювати ось це створіння,
Що думками хоче сказати "моє"

Грудень залишає мало слідів,
Люди святкують свої свята,
А десь тихо, неголосно помирає вороненя.

Символи молодості сколихують хлопця груди,
Пече ось тут, трішки в області серця.
Він вправно чекає своє перше натхнення,
Те, що він назве "моє перше кохання".

Очікуючи щастя, він втрачує часу,
Цінуючи думку, обмежує погляд
І власний на зараз могутній свій стан.

Велети думок часто порівнюють це почуття з хворобою.
Ти трохи втрачаєш свідомості, а трохи отримуєш спасіння.
Спасіння буває різним. Обери, що хочеш.

Знайти купку слів, щоб її описати,
Спроможний не кожен: я діло кажу.
Не перший цей раз, напевно й не крайній,
На це сподіваюсь, її світ проживу.

Маленька каблучка на лівому пальці,
Вона елемент елегантності строф.
Як меч загартовує, жертву лякає.
Мене ж вона кличе шукати нам дров.

Капелюх чи Панама: це гарне питання,
Та я відповім на щось дуже просте.
На згадку про неї питають: "Одружена?"
А я їм кажу: "Обирає мене".

Насуплені брови та голос розумний,
Так часто я бачу картину ось цю.
Маленька на зріст, та гнучка у справі,
Я часто кажу, що ще дужче люблю.

Чіпаю волосся, вона з того біситься,
Для мене це гра, життя - це вистава.
Зіниць не торкаюсь, нехай вони бісяться.
Для нас пролунала лиш перша октава.

Від До і до До.

п.с. їду в потязі, 11 соната робить попереджуючий вистріл, а Вінстон просить читати далі.

сумнівність.

сумнівність часу, руху, дій,
самотність, крихкість, день подій.
він вже настав. Сьогодні, тихо,
хтось піде в гай і буде диво.
і сонце вийде знов з-за хмар.
ось вам подія. Воно вже там.

і кожен день воно вже там,
і буде там, не довго, мабуть,
та вже для нас той час і значить,
за цей час ми були й не стали.
І зникли обри у виставі,
поставленій лиш нами з вами,
людьми.

Місячний хлопчик

І котиться місяць вже сонний,
У сірій оздобі, в пітьмі.
І суне хлопчина морозний,
Він в пошуках правди у сні.

Навпомацки лізе у хащі,
Ти віри його не вдаси.
То справжнє повір'я у казку,
Його не чіпай, збережи.

Його ідеали високі,
А сам він низький, як дитя.
Його щирі очі глибокі,
І посмішка вірна, твоя.

Він любить, бо хоче любити,
Чарує, бо правду твердить.
І слово його теж зачарує,
Хоча сором'язливий цей тип.

Той хлопчик щось світле і справжнє
Він глибоко в тобі живе.
Ти в пошуки вічно збирався,
І ось поводир в тебе є.

Тримаю воду у руках

Старанно не обходжу стороною,
Тебе, твої умови і думки.
Ціна, яку плачу я знов собою.
Не так вже і велика, навпаки.

Мені здається, що ти варта всього.
І королівського серванту на столі.
Та що царевого серванту, ти варта слова.
І слова, що промовлять наші дітлахи.

Я заберу твої долоні, в свої долоні,
Та обійму.
Я ніжно доторкнусь до твоїх скроней.
В маківку поцілую і піду.

Ти озирнешся вмить, подивишся у вічі.
Цей запальний, суворий погляд. Я не знав.
Не знав я, сонце, як зібрати воду,
Щоб пити ці вуста могли сповна.

Не мав я черпака. Та зараз маю.

Віват, краса!

Збори минулорічної весни закінчилися вчора.
Шовкові темні пасма звивалися з її голови.
Я був у полоні цих медових волокон.
А ці гостренькі очі...
Ти раптом посміхнулась.

Помітив я цю зухвалість і дотепність на твоєму обличчі.
Вічно вдаю героя, коли собою не є.
Та ось мій погляд захопили твої густі брови, і я вже хочу казати слово.
Молодість сколихує хлопця груди.

Я живу.
Тепер можу насолоджуватися житом.
Жито скоро буде.
А ще вчора закінчилась весна.

Слов(о)

Я маю злість і злість - моя розрада.
Вона складається з усяких фарб любові.
Та не спроможний кожен взяти пензель,
Й намалювати на заборі слово.

Ці вікна, ці панелі й ці будинки,
Вони б волали більше за усіх.
Від болі, гніву, розпачі, та свинства,
Що набирали протягом століть.

Та зачекайте, їм не дали ж слово,
«Вони все стерплять», - нам казали вчителі.
Мабуть не просто стільки втримати у собі,
А скільки слів почули, як були б живі.

Тож люди пам‘ятайте і цінуйте,
Цей дар, що Боги нам дали.
Мовчання - вибір кожного, та мудрість
Вона у слові, точно не у злі.

Переді мною палітра,
Два лише там кольори.
Білий - такий, як перлина,
Й синій, мабуть, голубий.

Очі твої я помітив,
Мабуть, найперші з усіх.
Манять вони мене, кличуть,
Голос я чую гучний.

Посмішку твою забути,
Мабуть не зможу, та втім,
Нащо забути безмежність,
Що надається не всім?

Все ж таки я закохався,
Манять мене ці вуста.
Хочу нарешті відчути,
Твою щоку у лиця.

Переді мною палітра,
Всі вже там є кольори.
Навіть червоний зустрів я,
Більше мені покажи.

Намисто

Ти так далеко і так близько,
Я вже втомився рахувати.
Зірки, з них зоряне намисто,
Хотів для тебе я зібрати.

І міг як завжди загадати,
Тобі, собі усе майбутнє.
Та все ж війна хоче зламати,
Намисто моє незабутнє.

Не встиг його подарувати,
Не зміг сказати пару слів.
Тепер провину відчувати,
Я справді мушу поготів.

Та врешті-решт, я буду бігти,
Крізь кілометри і роки.
Бо хочу я, бо мрію, справді.
Тобі намисто принести.

Злість

Злість не може кормити,
Вічність - збирати вінки.
Тільки любов зможе жити,
Інших - забудуть віки.

Спалимо ми наостанок,
Ваші прогнилі тіла.
Навіть як прийде світанок,
В мене не здригне рука.

Кожен згадає про ціну,
Що заплатили ми тут.
Воля - це завжди про віру,
Ми не забули ще Крут.

Карнавал

Синій олівець все малює танець,
На папері чистім, білім, як пломбір.
Грає фоном Вагнер, рухає мій палець.
Все малює танець він під вправний біт.

Тут будуть жонглери, там смачні іриски,
Наш дует шалений зваблює усіх.
Тільки подивися, вийдуть всі на сцену,
І почнеться дійство, де лунає сміх.

Катерина

Говорили Катерині,
Не будь з москалями.
Чорноброва, ти ж розумна,
Грайся краще з нами.

Той москалик, як нап’ється,
Буде тебе бити.
Доведеться ще придурка,
У воді топити.

Як захоче той москалик,
Нашу землю мати.
То отрима на горіхи,
Буде спочивати.

Спочивати буде довго,
Бо як то говориться.
Чорнозем наш кров ту любить,
Нехай ворог молиться.

Та й не буде там пощади,
Бо ми знаєм в пеклі.
Є страшніші за ракету,
Приводи для смерті.

Будуть їх там катувати,
Москалів їбучих.
Щоб не лізли більш на землю,
Таврійських співучих.

Ой як станем, Катерино,
Будем радо жити.
На своїй землі квітучій.
Волю боронити.

Ви знаєте...

Ви знаєте, а я сміюся правді.
І ще дивуюсь, коли дощ піде.
Бо дурість це, мабуть, вважати,
Що все незмінне, вічне все.

Невдачі можуть повторитись,
А мудрість зовсім не прийти.
Тоді сміятися навчитись,
Потрібно кожному й мені.

Ви знаєте, здається ми не вічні,
Це лиш обман, що дух наш не помре.
Коли ви зазирали прямо в вічі,
Своїм страхам, а правді у лице?

Життя - це вічне коло зміни,
Воно постійно рухається теж.
То як ти хочеш встояти спокійно,
Коли здіймається вогонь пожеж?

Ви знаєте, а я ще вірю правді,
Хоча не раз вона підводила мене.
То що, не жити після цього, справді?
А жити треба, далі - ще.

«Лідер «думки»»

Найменування місця. Сил. Подій.
Незмінність руху вічності. До дій!
Я форму обираю поміж мужніх діб,
Що духів обійняли, міцністю варив.

Варились у котлі. Глибокім, запашнім.
Мабуть сам цар звелів усіх наїстись ним.
Літи. Годи. І роки крякчуть - зміна!
На язиці вже інша думка - домовина!

Та й хто посмів забрати в нього чашу,
Що здобиччю горіла у руках ворожа.
А ворог все постійно як закрякче.
Спаде іржава в плісняві корона.

тут типу відсилочка до «сумнівності», але у змінах і контексті

Ви не звикли

Ви не звикли читати рядки.
Ви не звикли писати мелодії.
Ви не звикли кричати «лиш ти».
Ви «лиш» звикли мовчати в агонії.

Ви не звикли ставати на поміч.
Ви не звикли боротися разом.
Ви не звикли, що всі - це не здобич.
Тільки звиклі шукати образу.

Ви не звикли молитися серцем.
Ви не звикли ділитися болем.

Ще їбать вам балакати «страшно»,
Бо запруть в автозаках гандони.