Місячний хлопчик

І котиться місяць вже сонний,
У сірій оздобі, в пітьмі.
І суне хлопчина морозний,
Він в пошуках правди у сні.

Навпомацки лізе у хащі,
Ти віри його не вдаси.
То справжнє повір'я у казку,
Його не чіпай, збережи.

Його ідеали високі,
А сам він низький, як дитя.
Його щирі очі глибокі,
І посмішка вірна, твоя.

Він любить, бо хоче любити,
Чарує, бо правду твердить.
І слово його теж зачарує,
Хоча сором'язливий цей тип.

Той хлопчик щось світле і справжнє
Він глибоко в тобі живе.
Ти в пошуки вічно збирався,
І ось поводир в тебе є.

Тримаю воду у руках

Старанно не обходжу стороною,
Тебе, твої умови і думки.
Ціна, яку плачу я знов собою.
Не так вже і велика, навпаки.

Мені здається, що ти варта всього.
І королівського серванту на столі.
Та що царевого серванту, ти варта слова.
І слова, що промовлять наші дітлахи.

Я заберу твої долоні, в свої долоні,
Та обійму.
Я ніжно доторкнусь до твоїх скроней.
В маківку поцілую і піду.

Ти озирнешся вмить, подивишся у вічі.
Цей запальний, суворий погляд. Я не знав.
Не знав я, сонце, як зібрати воду,
Щоб пити ці вуста могли сповна.

Не мав я черпака. Та зараз маю.

Віват, краса!

Збори минулорічної весни закінчилися вчора.
Шовкові темні пасма звивалися з її голови.
Я був у полоні цих медових волокон.
А ці гостренькі очі...
Ти раптом посміхнулась.

Помітив я цю зухвалість і дотепність на твоєму обличчі.
Вічно вдаю героя, коли собою не є.
Та ось мій погляд захопили твої густі брови, і я вже хочу казати слово.
Молодість сколихує хлопця груди.

Я живу.
Тепер можу насолоджуватися житом.
Жито скоро буде.
А ще вчора закінчилась весна.

Слов(о)

Я маю злість і злість - моя розрада.
Вона складається з усяких фарб любові.
Та не спроможний кожен взяти пензель,
Й намалювати на заборі слово.

Ці вікна, ці панелі й ці будинки,
Вони б волали більше за усіх.
Від болі, гніву, розпачі, та свинства,
Що набирали протягом століть.

Та зачекайте, їм не дали ж слово,
«Вони все стерплять», - нам казали вчителі.
Мабуть не просто стільки втримати у собі,
А скільки слів почули, як були б живі.

Тож люди пам‘ятайте і цінуйте,
Цей дар, що Боги нам дали.
Мовчання - вибір кожного, та мудрість
Вона у слові, точно не у злі.

Переді мною палітра,
Два лише там кольори.
Білий - такий, як перлина,
Й синій, мабуть, голубий.

Очі твої я помітив,
Мабуть, найперші з усіх.
Манять вони мене, кличуть,
Голос я чую гучний.

Посмішку твою забути,
Мабуть не зможу, та втім,
Нащо забути безмежність,
Що надається не всім?

Все ж таки я закохався,
Манять мене ці вуста.
Хочу нарешті відчути,
Твою щоку у лиця.

Переді мною палітра,
Всі вже там є кольори.
Навіть червоний зустрів я,
Більше мені покажи.

Намисто

Ти так далеко і так близько,
Я вже втомився рахувати.
Зірки, з них зоряне намисто,
Хотів для тебе я зібрати.

І міг як завжди загадати,
Тобі, собі усе майбутнє.
Та все ж війна хоче зламати,
Намисто моє незабутнє.

Не встиг його подарувати,
Не зміг сказати пару слів.
Тепер провину відчувати,
Я справді мушу поготів.

Та врешті-решт, я буду бігти,
Крізь кілометри і роки.
Бо хочу я, бо мрію, справді.
Тобі намисто принести.

Злість

Злість не може кормити,
Вічність - збирати вінки.
Тільки любов зможе жити,
Інших - забудуть віки.

Спалимо ми наостанок,
Ваші прогнилі тіла.
Навіть як прийде світанок,
В мене не здригне рука.

Кожен згадає про ціну,
Що заплатили ми тут.
Воля - це завжди про віру,
Ми не забули ще Крут.

Карнавал

Синій олівець все малює танець,
На папері чистім, білім, як пломбір.
Грає фоном Вагнер, рухає мій палець.
Все малює танець він під вправний біт.

Тут будуть жонглери, там смачні іриски,
Наш дует шалений зваблює усіх.
Тільки подивися, вийдуть всі на сцену,
І почнеться дійство, де лунає сміх.

Катерина

Говорили Катерині,
Не будь з москалями.
Чорноброва, ти ж розумна,
Грайся краще з нами.

Той москалик, як нап’ється,
Буде тебе бити.
Доведеться ще придурка,
У воді топити.

Як захоче той москалик,
Нашу землю мати.
То отрима на горіхи,
Буде спочивати.

Спочивати буде довго,
Бо як то говориться.
Чорнозем наш кров ту любить,
Нехай ворог молиться.

Та й не буде там пощади,
Бо ми знаєм в пеклі.
Є страшніші за ракету,
Приводи для смерті.

Будуть їх там катувати,
Москалів їбучих.
Щоб не лізли більш на землю,
Таврійських співучих.

Ой як станем, Катерино,
Будем радо жити.
На своїй землі квітучій.
Волю боронити.

Ви знаєте...

Ви знаєте, а я сміюся правді.
І ще дивуюсь, коли дощ піде.
Бо дурість це, мабуть, вважати,
Що все незмінне, вічне все.

Невдачі можуть повторитись,
А мудрість зовсім не прийти.
Тоді сміятися навчитись,
Потрібно кожному й мені.

Ви знаєте, здається ми не вічні,
Це лиш обман, що дух наш не помре.
Коли ви зазирали прямо в вічі,
Своїм страхам, а правді у лице?

Життя - це вічне коло зміни,
Воно постійно рухається теж.
То як ти хочеш встояти спокійно,
Коли здіймається вогонь пожеж?

Ви знаєте, а я ще вірю правді,
Хоча не раз вона підводила мене.
То що, не жити після цього, справді?
А жити треба, далі - ще.

«Лідер «думки»»

Найменування місця. Сил. Подій.
Незмінність руху вічності. До дій!
Я форму обираю поміж мужніх діб,
Що духів обійняли, міцністю варив.

Варились у котлі. Глибокім, запашнім.
Мабуть сам цар звелів усіх наїстись ним.
Літи. Годи. І роки крякчуть - зміна!
На язиці вже інша думка - домовина!

Та й хто посмів забрати в нього чашу,
Що здобиччю горіла у руках ворожа.
А ворог все постійно як закрякче.
Спаде іржава в плісняві корона.

тут типу відсилочка до «сумнівності», але у змінах і контексті

Ви не звикли

Ви не звикли читати рядки.
Ви не звикли писати мелодії.
Ви не звикли кричати «лиш ти».
Ви «лиш» звикли мовчати в агонії.

Ви не звикли ставати на поміч.
Ви не звикли боротися разом.
Ви не звикли, що всі - це не здобич.
Тільки звиклі шукати образу.

Ви не звикли молитися серцем.
Ви не звикли ділитися болем.

Ще їбать вам балакати «страшно»,
Бо запруть в автозаках гандони.

Літературні записки

Література не пояснить тобі світ.
Вона лиш грається уявою твоєю.
«Навіщо?» ти спитаєш, це магніт,
Це вітер, що прикинувся зорею.

Він знає все, а руки його довгі.
Тягнувся він усе своє життя.
Як соняшник, сонцепоклонник, вічний спомин.
Орфей, цілитель, творчості дитя.

Здається, він лише її коханець,
Вона взяла троянду і пішла.
А він пустивсь у неквапливий танець,
Вдав, що це була не квітка, а зола.