Я так закохано дивлюся,
В твої близькі-далекі очі,
Безмежні посмішки і смішки,
У вдуманість, у простоту.

Все чисто, світло у моїй думці,
Що лине далі, переплітається,
Твоє волосся, що зізнається,
Живе по-своєму і так.

І лиш ця мить, що є між нами,
Вона чекати не бажає,
А хоче бути лише вами,
А як інакше? Мабуть, ніяк

Навчіть хтось мене чекати…

Навчіть хтось мене чекати,
Хоча б дочекатися ранку.
А далі чекати ще місяць…
Давайте почнемо з світанку.

Ніколи не вмів я чекати,
Хотів я усе і одразу.
Спішив помилятись, кохати,
А це викликало відразу.

І хтось мені скаже знову,
Ти ще почекай, ну трохи.
А потім все буде, серйозно,
Та я кажу: «Пройдуть епохи!».

Ну справді, якщо щось чекати,
То краще чекати нічого,
Життя нам це каже постійно,
А ти знов шукаєш нового.

А може не треба шукати?
А може потрібна лиш ти?
Невже це потрібно чекати?

Навіщо, як можна іти.

Можливо я сказав тобі занадто,
Багато слів про те, як відчуваю.
Це тиск, я все це наче знаю,
Але не зміг я стримати себе.

Та зараз це чомусь інакше бачу,
Змінився я чи дивлюся ясніш.
Можливо все простіше, ніж здалося,
І треба нам знайти себе скоріш.

Ми помиляємось та крутимо педалі,
І рушимо у світ різноманітних див.
Я можу бути поруч, допомагати далі,
Якщо мені дозволиш для тебе це робить.

Лелека, що хотів полетіти

Якщо лиш стояти на місці,
Ти будеш стояти далеко,
Далеко, на відстані світла,
Ти не досягнеш їх, лелеко.

Стояв, чорногузе, ти довго,
Чому, ти не хочеш літати?
Невже заважають ці крила,
Що неба не можеш дістати?

Стояти могли і мурахи,
Але ж вони вічно ходять.
Ногами своїми тягаючи,
Мистецтво тяжіння доводять.

Бусоле, ну що ти шукаєш?
Навіщо тобі літаки?
Коли ти, насправді, все маєш,
А хочеш летіти - лети!

Маски були чимось іншим,
Тим, що ховало обличчя,
Ховало емоції,
Вони були більшими,
Дивилися одне на одного,
Та шепотіли,
Хотілося бачити,
Та руки не гріли.

Я вже забув,
Як то дивитися,
І бачити посмішку,
На чужім обличчі.
Ту посмішку, що вустами,
Очі можуть казати інше,
Чомусь стає одразу страшно,
Бо незвично заболівше.

Всі тут рухались кудись,
Бажали летіти,
Хто просто хотів присісти,
Але не було іншим діла.
Якось маски заховали,
Те що бачу я прямо зараз,
І моє відчуття відрази,
Зникло з першим ароматом.
Літа.

Час вже далі йде,
Та не хотілося нам зупинитись.
Моє серце мре,
Я вже не знаю, на що молитись.

Боже, як тільки ти,
Глянеш на наші скалічені душі.
Маєш прийняти це,
Бо наболілому завжди бути.

Біль у вустах
Присвята Семену

Я забуду всі літери, що якось сказав,
Я забуду усі виправдання.
Та не зможу забути твої чесні слова,
Твою посмішку, моє покаяння.

Най вимруть усі, хто руйнує міста,
Хто застиг у титанумі крові.
Вони гинути мусять, інакше ніяк,
На колінах страждати від болі.

Бо ніхто не посміє торкнутись землі,
Що ростила у нас ці надії.
І забрати назавжди у нації квіт -
Це є вирок померти у гнії.

Я розкажу усім, яким був ти в житті,
Як боровся за чесність і волю.
Та скажи мені, Боже, чому на війні,
Помирає найкраще з усього?

Спи спокійно, друже.
Буде Україна.

Здавалося, чинив не гоже,
Ішов я на шляху турбот.
Турбот своїх, не більше, може,
Що зовсім загубив чеснот.

Ламав я двері, коли вікна,
Були відчинені завжди.
Мабуть, все правда очі ріже,
Я не хотів читати сни.

Когось штовхнув і не помітив,
Когось використовував тоді.
Не думав я, зустріну гірко,
Свої помічені сліди.

Хотів би я усе змінити,
Та час крокує лиш вперед.
Людей людьми не замінити,
Себе не замінити теж.

Як боляче на це дивитись,
Ти робиш крок, а далі форма.
В миттєвостях бувають норми,
А справжні літери десь там.

Ніхто не зможе повторити,
А осягнути зможеш ти.
Для відомостей вік забути,
А потім написати «ми».

Лиш щирість, чесність і довіра,
Могли спростити нам життя.
Та вірити не хочеш завше,
Не хочу вірити і я.

Який це має сенс, насправді,
Коли ми бачим лиш своє.
А далі носа - прірва й м‘ячик,
Летить, а він собі снує.

Я долечу та відіб‘юся,
І знову полечу наверх.
Та сила - це ресурс не вічний,
І хтось збагнув це врешті-решт.

І хочу вірити, що згодом,
Побачу море нових днів.
І не кидати м‘ячик знову,
Я це довірю лиш собі.

А що робити нам, коли стає так важко,
Коли немає сил почати все з кінця?
Ми раптом зізнаємось, стає ще дужче страшно,
Страшніше розуміти, що вибору нема.

Ми рухаємось поволі, ламаємо кордони,
І йдемо разом в бій рятуючи життя.
Та жити чомусь страшно, я відчував окови,
І рахував постійно своє серцебиття.

Не знаю куди діти ось ці строкаті нерви,
Все плигають і котяться, загадкою стають.
А потім відшукають на розвороті книжки,
Питання невідкладне: «А що вони дають?».

Ти можеш вічно битись і опір всім чинити,
Не вірити у правду, лежати до кінця.
Та годі вже мовчати, мовчання всіх каліче,
Колись і смерть покличе на проводи гінця.

Часом здається, що я якийсь недостатній,
Недостатній, щоби жити собою.
Часом роблю я вибір,
Але потім шкодую без бою.

Часом так хочеться впасти,
Лягти — і ніхто не побачить.
Часом я хочу з тобою,
Просто сісти і збирати пазли.

Часом я хочу зібрати,
Всі сили докупи і знову,
Я хочу збирати пазли,
Якби ж це було з тобою.

Не можу не помітити пітьму,
Здається, що усе окуталося нею.
Холодний вітер захопив весну,
А вічна темінь все ж досягла апогею.

Не хочеться, не віриться нічого,
Не знайдеться в мені й глибоких слів.
Я втратив мову сенсів, промовлення усього,
Ось тих прекрасних дум, що чарували мить.

Усе тепер інакше, ніколи вже не вчора,
Ми завжди були інші, то все були думки.
І світло ще постане, і будуть ще всі вірші,
Та для початку треба пітьму цю замочить.

Нотатки

Нотатки й альбоми, пластинки і вірші,
Все має казати: ніщо ще не вічне.
Плакати й стандарти, абзаци й картини,
Не певен, чи зможу дійти до руїни.

Стараюсь здаватись, сприймаю абстрактність,
Мої лейтмотиви мені невідомі.
Я знов пізнаю свою дивну ментальність,
Здається, що я ще собі незнайомий.

Відносна реальність, розгубленість думки,
І страх мій піти по комбучу на кухню.
Тривога моя вже мене оповила,
Та час вже прийшов розгорнути ці крила.