Чи думали ви про те, як бігти у бомбосховище, коли ти не можеш ходити, а пересуваєшся на кріслі колісному?

Чи думали ви про те, як переживати повітряні атаки та обстріли, коли у тебе травма спинного мозку? В умовах, де немає, вибачте, звичайного туалету, - не те що «доступного» для колісних крісел.

Чи уявляли ви, що люди з такими травмами і на кріслах переживали у Бучі?.. У Ірпіні, Харкові, Маріуполі…

Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, моя подружка Uliana Pcholkina, яка багато років пересувається на кріслі колісному, та допомагає людям з такими травмами адаптуватися до життя, разом з чоловіком Виталий Пчелкин, який теж має травму спинного мозку, та їхнім котом Лютіком були у себе вдома у Бучі.

Після двох тижнів окупації вони живі і цілі, і допомагають сотням людей із травмами спинного мозку евакуюватися по Україні та за кордон, та забезпечити їх особливими засобами гігієни та ліками, - Група Активної Реабілітації.
Наразі про допомогу попросили 756 людей на кріслах колісних та 421 людини вже отримали допомогу. Ми збираємо $20 000 - цього має вистачити на місяць допомоги українцям із інвалідністю: засоби гігієни, ліки, гроші на транспортування.
Тут можна і потрібно допомогти: https://kindrace.com/en/fund?fundId=5e8c2bf71f7a9b00077476b3
Розповідаю історію Уляни про два тижні окупації та день спасіння…

- 24-го лютого мене розбудив телефонний дзвінок моєї подруги з Луцька між 5 і 6 ранку. Вона мені сказала: «Уляна, швидко пакуй речі й виїзди до мене. Війна почалась».
Після дзвінка, за хвилину, прилетіло в Гостомельський аеропорт, від нас він знаходиться в декількох кілометрах. Включили телевізор, там вже почали говорити про повномасштабне вторгнення. У нас у місті та навколо було гаряче весь час: як прилетіло перший раз, так і не стихало.

27-го лютого в місто увійшла колона танків. У нас почалися артилерійські бої прямо під вікнами. В наш будинок поцілив танк, у квартиру на 4 поверсі. Після 3-го березня в місті все зникло – світло, вода, газ вимкнули відразу, ще 27 лютого. Російські військові ходили по домах, окопувалися на наших вулицях, погрожували місцевим, вбивали.

Ми з сусідами ділились між собою всім, чим можна. Знайшли у сусіда газову горілку для походів і всім під’їздом готували їсти. У нас навіть був супчик іноді, макарони могли зварити. Коли ми готували їсти, говорили з сусідкою, яка живе наді мною, розговорилися про домашніх улюбленців. Напередодні війни, її кішка померла, їй було 20 років, але лишилась переноска. Я попросила віддати її мені, адже не встигла купити своєму коту. Це було за 2 дні до евакуації. У той момент, коли я взяла цю переноску, я відчула, що все буде окей. Без кота я б не поїхала – цей наш член родини вже 8 років. Він народився 6 квітня у мене на руках. Для мене він - моя дитина.

Коли зник газ, але ще було світло, ми грілися завдяки кондиціонеру, але потім вимкнули і його. З кожним днем ставало все холодніше, а для нас, людей з травмами спинного мозку, переохолодження – це фатально. Терморегуляція і так порушена, якщо ти замерз, то зігрітися дуже складно. Ми спали в ліжку під 5 ковдрами, сидячи спати в ванній, взагалі неможливо для людини з травмою. Якщо два дні так поспати, то можна йти вже під танк ставати, щоб тебе вбили й ти не мучився.

9-го березня прибіг сусід і сказав, що йому з міськради якийсь чоловік сказав, що буде евакуація. О 10:45 я попрощалась з квартирою, зняла навіть коротке відео, і ми пішли до авто. Ми виїхали мініколоною наших сусідів до міськради й там чекали цілий день до 16-ої. Аж тут, поїхали з паралельної вулиці цивільні автівки без супроводу. Не довго думаючи, ми вклинилися в колону.

Зараз вже всі усвідомили, що ми просто проскочили. Цей коридор виявився не погодженим, окупанти автобуси в місто так і не пропустили. Бої не припинялися, вони їздили на цих БТР-ах повз нас, цілились автоматами. Шматки внутрішніх органів по дорозі, розстріляні автівки, в них цивільні люди, палаючі будинки, дороги розбиті, світлофори і дроти електрики висять обірвані. Це просто нагадувало фільм жахів.

Я все пам’ятаю, неначе це було не зі мною, психіка захищається. Трупи, які я бачила, розбиті машини, швидкі. Я їх бачу, але я не панікую через них – так мені вдається триматися.

Я їхала за кермом своєї машини. Так, перше моє бажання було сісти в бус і ні за що не відповідати, «мені страшно». Але я себе зупинила. Фіг з тією машиною, справа не в тому, що її шкода лишати. Це вже таке, наживеться. Але я можу вивезти людей. Тож я взяла себе в руки, сіла за кермо своєї автівки. Той фактор, що я відповідала за людей, допомагав мені триматися і втримав мене «в сідлі». Я тремтячими руками завела машину. Якщо не ти, то ніхто – повторювала собі, як молитву. Це було страшно.

Далі ми проходили блокпости орків. Говорили, щоб я вийшла. Але я сказала, що я не ходжу, от машина на ручному управлінні. Паспорти перевіряли, телефони.

Вони такі:
– Телефон давай.
І мій пасажир дає свій, він почав його клацати. Підійшов другий орк:
– Руки покажи!
Я починаю свої показувати. А він такий:
– Не ты. Телефон отдай девочке. Едь, – і посміхається…

Тому, що перевіряв, років 22 максимум, дуже молодий, азіатської зовнішності. Другий, який нас по суті пропустив далі, був в масці і явно старший. Я дуже стресонула від цього, якщо чесно. Та ми поїхали далі.

Ми постійно їхали по відкритій місцевості, вже крізь наші нашим КПП, але мені було страшно, що по нас от-от буде авіаудар. В перший день ми доїхали до Фастова, якраз о 20-ій, коли починалась комендантська година. По дорозі ми знайшли готель, де приймають біженців. Ми там переночували й поїхали зранку на Вінницю до друзів.


Евакуювати людину з інвалідністю на колясці набагато складніше. Ми не підемо пішки лісом, зруйнованими дорогами. Але такі випадки є, і це дуже складний процес евакуації.
Зараз ми евакуюємо людей з травмами спинного мозку. Допомагаємо їм з засобами при інконтиненції – це порушення функції роботи тазових органів. Тобто це засоби гігієни – підгузки, катетери, сечоприймачі, уропрезервативи.

Група Активної Реабілітації збирає $20 000, яких має вистачити до кінця квітня для координації перевезення людей із травмами спинного мозку. Наразі звернулися за допомогою понад 700 людей. Підтримати збір можна тут: https://kindrace.com/en/fund?fundId=5e8c2bf71f7a9b00077476b3

​​Бостонський марафон відсторонив від участі громадян росії та Білорусі

Про це повідомила BAA (Бостонська Легкоатлетична Асоціація). Усі спортсмени, які отримали допуск у рамках відкритої реєстрації на Бостонський марафон 2022 року, BAA 5K і BAA Invitational Mile і які нині проживають у будь-якій з цих країн — не будуть допущені до змагань.

Цікавий момент: участь спортсменів з росії та Білорусі, які проживають на території інших країн, не заперечується. Але при цьому їм не дається права виступати під прапорами інших країн, крім власного, а прапор росії чи Білорусі до подальшого повідомлення від організаторів — не визнається.

BAA надасть усім українцям, які зареєстровані для участі у 126-му Бостонському марафоні або BAA 5K 2022 року та не можуть взяти участь у змаганнях, можливість повернути гроші або перенести реєстрацію на наступний рік.

Цитата від президента BAA Тома Грилка: «Як і багато хто у світі, ми з жахом і обурені тим, що побачили і дізналися з репортажів в Україні. «Ми вважаємо, що біг — це глобальний вид спорту, і тому маємо зробити все можливе, щоб продемонструвати нашу підтримку народу України».

До шістнадцяти років світ здавався мені довжиною в километрів 6, у ньому жило приблизно 15 000 людей… Майже всі у цьому світі знали один одного не через шість рукостискань, а одне. Максимум - два. Чотири школи, два дитсадка, два училища, одна райлікарня, два бари і одна дискотека. У кожного - своя дача чи город, абрикоси та черешні, кавуни та дині у полі, та виноградні поля. І річка Дніпро, - а напроти Каховка, її навіть можна розгледіти, якщо буде дуже ясно. Але говорили, що Дніпро у цьому місці дуже широкий - перед Каховською ГЕС…

Світ був маленьким, але стабільним: три роки тому, на «травневі» я їздила перевіряти: все було на місці. І школи, і бари, і лікарня. Тільки я на 18 років старша…
Це Берислав - містечко у Херсонській області, вперше за десятки років тут все змінилось, все жахливо: біда прийшла і сюди. Наш світ захватили окупанти, тут гуманітарна катастрофа, не вистачає їжі та ліків, мера викрали на 16 днів… але Херсон і область - це Україна, і завжди були і будуть.

Один з наших бериславців, хлопець що залишився без батьків, пішов захищати країну у Донецькій області. Його бабуся з дідусем під окупацією. Мені написала знайома з Бериславу з проханням про допомогу - купити тепловізор для хлопця та його друзів, хоча б один. Замовили вже у Польщі, $1650, треба терміново зібрати та передати. Дуже хочу допомогти. Приєднуйтесь, бериславці, херсонці, українці! Покажем, що ми браття козацького роду!
Тут лінк на збір: вірю у ЗСУ та силу українців: https://kindchallenge.net/user/624eefd231d34a00086799bc

Вчора до нас звернувся невеликий волонтерський штаб «Порт Франківськ», у якого зараз справжній виклик – забезпечити Маріуполь необхідним для деблокади. Загальна сума запиту – 9 000 000 грн. До 16 квітня потрібно зібрати 4 500 000 грн!
З 7 квітня штаб вже зібрав понад 4,5 млн грн – завдяки неймовірній підтримці українців і друзів з-за кордону. Більше того, перша поставка вже куплена і доставлена в розпорядження ОСЗП Азов!
https://bekind.ua/uk/project?id=84fcae31-0777-48c8-b34c-c950e53ff111

Маріуполь у блокаді уже 6 тижнів. Вже 6 тижнів місто в справжньому пеклі, але і не думає здаватись. 7 квітня штаб отримав офіційний запит від військової частини 3057 НГУ (до складу якої з 2014 року входить Азов) з предметами первинної необхідності для деблокади Маріуполя. Загальна сума запиту – 9 000 000 грн.

Лишилась половина і ми віримо, що вона збереться.

На наступний раунд закупівлі в нас є 1 тиждень (до суботи 16 квітня).
Увесь товар знайдений в перевірених постачальників, в яких уже робили закупки раніше.
Кожен переказ, навіть 10 грн, має значення і може допомогти Маріуполю встояти в справжньому пеклі на землі і нарешті позбутися блокади.

Ось які товари ми купуємо:
⁃ Бронежилети
⁃ Берці
⁃ Форма
⁃ Шоломи
⁃ Пікапи
⁃ Електростанції
⁃ Сонячні панелі
⁃ Дрони

Важливо: Ключовою ціллю цієї волонтерської кампанії є забезпечення підрозділів «Азову» усім необхідним для деблокади Маріуполя. Така кампанія передбачає дії на різних напрямах, не лише у місті Маріуполь. https://bekind.ua/uk/project?id=84fcae31-0777-48c8-b34c-c950e53ff111

Віктор Франкл говорив, що в Освенцимі першими вмирали ті, хто вірив, що незабаром усе закінчиться.
Другими – ті, хто не вірив, що це колись скінчиться.
Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікування того, що може ще статися.

У мене є знайомий, який живе у тихому селі, і в ці п'ятдесят днів постійно надсилає мені новини (і зараз теж): посадив картоплю, сходив до аптеки, пофарбував ось хату до Великодня, картопля нова проросла. Здається, телеграм-канали з Борисом Джонсоном, військовими кораблями та ембарго на газ існують для нього в паралельному всесвіті.
(Звичайно, ні, - впевнена, що він читає і про Джонсона та російські кораблі. Але продовжує фарбувати хату, рубати дрова та садити картоплю. З фіксацією на новинах картоплю не посадиш).

Учора Kyiv-Mohyla Business School [kmbs] організували нам зустріч із Валерій Пекар, чудовим мислителем. Тема - «Новий етап війни за незалежність», головна ідея - як жити, думати та діяти, щоб перемогти найшвидше і найефективніше. Щоб дожити до перемоги.

Звісно, перед тим, щоб приймати якусь довгострокову позицію, потрібно прожити всі стадії Кюблер-Росс (відмова - гнів - торг - депресія - прийняття), але за 50 днів ми вже, здається, пройшли ці горки. Саме час запастись терпінням та вибудувати стратегію поведінки. А, ні, - залишається ще одне «брєвно в глазу» - страх смерті. На цю тему нам порекомендували скористатися технікою написання власного некрологу. У східних культурах це називається «знеособлення» - ти не можеш боятися загубити своє життя, якщо ти вже помер. Не боїшся загубити те, чого вже немає.

(Ну що, написали?) Я - ні. Але тут є ще один лайфхак.

Вчора говорила із подругою про ядерну зброю як можливий сценарій і вона каже «ні, цей сценарій ми не розглядаємо. Чому? Тому що його розглядати не має сенсу: якщо всі помруть, більше немає ніяких планів. Навіщо витрачати на це увагу?». Так і зі смертю. Напевне )

То що робити?
- Розумійте, що ви не один і діліться цим
- Піклуйтеся про себе та про інших
- Допомагайте іншим і приймайте допомогу
- Робіть добро і шукайте добро у всьому
- Дивіться вгору і дивіться під ноги
- Слухайте себе і чуйте інших (ми трошки розучились)
- Долайте минуле (!!!) і вірте в майбутнє
- Живіть у кількох горизонтах одночасно (плануйте прямо зараз, на всю війну, після війни)
- Майте картинку майбутнього та робіть щоденні практичні речі
- Вірте у перемогу та Збройні Сили Україні
- Дихайте за себе і за тих, хто вже не зможе…

+ важливе: головна відмінність «модерної» країни від «архаїчної» (наш сусід) - це віра у краще майбутнє та готовність до змін. Архаїчна тримається за минуле і прикривається традиціями, відкидуючи всі позитивні зміни і без бачення майбутнього.

Тож давайте крок за кроком, кожного дня - дихати, слухати, фарбувати хату та саджати картоплю.

Дякую, Валерій та kmbs 💙💛
Все буде Україна!

(А допомогти військовим, а саме Азову, можна тут https://bekind.ua/en/project?id=84fcae31-0777-48c8-b34c-c950e53ff111 )

Війна - це біль, страх, сльози, смерть. Війна для дитини - це те саме, тільки помножене на 100. Для дитини з комплексними порушеннями розвитку - помножене на 1000…
Для дитини із ментальною інвалідністю надзвичайно важливою є послідовність дій - це почуття безпеки, це база для нормалізації стану.
Батьки дітей із порушеннями розвитку вибудовують цю послідовність, рутину роками. А потім приходить війна, - уявляєте. І результати довгої роботи множаться на нуль.

Моя подруга Олеся Яскевич та її організація «Бачити серцем» допомагає дітям, підліткам та молодим людям з інвалідністю. З 2014 року більше 500 дітей та їх сімей отримали соціально-педагогічну, правову, психологічну допомогу - у спеціальних таборах та школах для дітей та підлітків.

ГО «Бачити серцем» продовжує працювати в умовах війни. Щодня фахівці організації на зв'язку з родинами, яким потрібна допомога, будь-яка: логістична, фінансова, гуманітарна, психологічна. Зокрема, працюють онлайн-проекти психологічної підтримки для підлітків з комплексними порушеннями розвитку і для батьків та членів сімей, де зростають діти, підлітки та молодь з інвалідністю.

У проектах задіяні 16 спеціалістів організації. Ми збираємо кошти, щоб забезпечити 2 місяці їхньої роботи - це майже 200 000 грн.
Будь-яка ваша допомога важлива!
https://bekind.ua/uk/project?id=e65a9b3a-1148-43c2-bb62-4d7a071622c7

Мій біговий щоденник війни. Буду лишати тут.

55й день війни. Мій 37 півмарафон поспіль, що я бігаю з українським прапором для підтримки України.

Чесно кажучи, - невідомо ще, хто кого підтримує: без цих двох годин бігу на день (іноді і дві з половиною) я почувалася би сильно гірше (три рази витерла фразу «з’їхати з глузду» - істЕричне кліше).

Цікава штука - комітмент. Виходиш з дому бігати, дуже того не хочеш іноді (тому що «інститут-екзамени-сесія»), але хіба хочеш - мусиш! І йдеш із прапором за поясом своїм. Рано вранці, - до схід сонця, 0 градусів і туман над озером у Берлінському парку. О 8-9 ранку - коли місто прокинулось вже і їде на роботу та навчання всіми свома тисячами роверів (Амстердам!). Після 4-5 вечора, після школи та роботи, коли мозок вже перенапружений переписками та проблемами, які «продолжают поступать», а у мирному Амстердамі всі сидять на террасах із келихами чогось, поки ти лупаєш свою бігову скалу. Так, перечитую це - і дійсно, - які можуть бути проблеми у людини, що бігає у таких гарних і БЕЗПЕЧНИХ місцях?!…

Іноді бігти нестерпно, невимовно гидко - у мене вдома помирають люди, а я біжу. У моїх друзів немає більше житла, а я біжу. У дітей з Краматорського вокзалу відірвало руки та ноги і вбило маму. А я біжу. Більше 200 дітей (без Маріуполя…) вбито, а я біжу.
МАРІУПОЛЬ!!!!! А я біжу.

Після цього спочатку нудить, а потім - біжиш швидко. Головне - пам’ятати, що треба витримати перші 5 км. Потім буде хотітись бігти. Від аду, до світла. Від стану, де нічого немає сенсу, крім Маріуполя. До надії та віри, яка є тільки у вічному русі. Перпетуум мобіле.

***

38 днів тому пропав мій біговий друг. Він днів десять поспіль бігав зі мною півмарафони у грудні. Завжди енергійний, добрий, приємний. 50+ років, - кажуть, вивозив із Київщини друзів на авто. 38 днів тому був останній з ним зв’язок. Як це умістити у свою свідомість, які висновки зробити? Я не знаю. У мене немає сліз, вони закінчились.

***

Знайшла у себе сиве волосся. Декілька штук. Буду думати, що то блонд. Звернула увагу, що тут, на Західно-північній Європі сивий колір (і 40+ з 50+) - це взагалі мейнстрім. Або просто - кожен рік мейнстрім… Подумаю про це колись, а поки що вирвала ті сиві волосини - не думала їх фарбувати.

***

Сьогодні на пробіжці мене, летючу із прапором, у навушниках, зупинив хлопець років 20+. Каже - «Ти ДУЖЕ струнка! Просто хотів тобі сказати». Я подякувала, сказала, як мене звати і що Я_З_УКРАЇНИ. Він запитав, чи довго я тут планую бути і які у мене плани взагалі. Сказала, що тут місяць, але дуже всі чекаємо, коли можна додому. Зазвичай такі смолтоки закінчуються номером телефону - але ні, він просто побажав мені удачі. Може, то сивина?

НЕЙМОВІРНА ІСТОРІЯ ПРО ГОСТОМЕЛЬСКИЙ ПРИТУЛОК ДЛЯ ТВАРИН ПІД ЧАС ВІЙНИ.
У Гостомелі жахіття почались у перший день, і саме таж знаходиться Гостомельский притулок з 700+ тваринами - собаками та котами. Уявіть, що 39 днів власники та робітники притулку знаходились під обстрілами в старому корівнику з усіма тваринами і не втратили жодного життя!
Зараз нарахувати кількість тварин у притулку неможливо - туди прибились собаки та коти, які залишились без дому, із Ірпеня, Бучі, Гостомелю, сусідніх сіл. На територію потрапила ракета, та багато вольєрів розбито - тож тепер ми збираємо кошти на відбудову 10 нових домівок для підопічних. Тут лінк для збору (потрібно майже $9000 - https://bekind.ua/uk/project?id=c184be14-3f6c-426d-9a5d-b1df1a32478c ), а нижче - коротка історія 39 днів війни притулку.
Перша ракета 24 лютого, майже о п’ятій ранку, прилетіла за два поля від притулку. Робітники зрозуміли, що вони не міні-притулок, не можемо взяти звірів в переноску і евакуюватися.
Розділили обов’язки: Ася Вільгельмівна (78 років), засновниця притулку, поїхала одразу туди, директорка закуповувала їжу тваринам і людям, бензин, дизель. Була змога закупити кілька тонн м’яса, але 24 лютого всі уже боялися їхати в Гостомель, і ніхто не міг його доставити, тому поставили собі за мету закупити сухі корми.
У Гостомелі через день-два зникло світло. Тиждень шукали генератор, а для притулку електрика – це в першу чергу вода.
За декілька днів Гостомель потрапив в російську окупацію. Під воротами притулку стояла ціла танкова дивізія, але волонтери примудрилися двічі доставити їжу людям та тваринам.
Крім Асі Вільгельмівни, під час окупації в притулку знаходилися управляючий Максим Борисович та працівники Лариса та Сергій. Основною метою було те, щоби в собак була їжа та вода. Поки не було електрики, не мали навіть доступу до найближчих річок – Українська армія атакувала, російська відповідала, і ходити між ними до води і назад було неможливо.
Але завдяки снігові та дощу було трошки природньої води в резервуарах. Ми давали через день сухий корм і трошки води, уникаючи зневоднення та смерті від голоду. Так, тварини схудли, але вони залишалися живими. На собі люди економили як могли, особливо воду.
Неподалік мешкали тварини Андрія Бученка, він називав це зоопарком. З перших днів як він, так і його працівники були відсутні. Вони кинули лева, паву, кроликів, котів, собак, велику свиню. Наші ходили і годували їх також. Кого змогли, забрали відразу в притулок, тому зараз по притулку ходить розкішна пава. Також під час окупації до нас прибігла вагітна собака, забігла в будку і народила. Вона розуміла, що тут безпечно.
Ми постійно були між двох вогнів. За день до відходу російських військ з території Гостомеля прийшли російські солдати, вони до нас часто навідувалися, ходили як до себе додому, забирали телефони, техніку, дзвонили з цих телефонів. Забрали Сергія, його катували, били, диво, що він залишився живий – повернувся побитий і дуже заляканий. Людей в притулку погрожували розстріляти – буцімто, вони дзвонили ЗСУ і повідомляли, куди обстрілювати. Насправді дзвонили сказати, що ще живі, передати список потреб.
На територію притулку впав снаряд, постраждали вольєри, повилітали вікна. Коли обстрілювали росіян зверху, на спорудах поїхав шифер. Котам на голову тепер тече вода, і працівникам в їхніх кімнатах – теж. Від вибухів потріскалося все, що можна – адже це старі споруди, база притулку – старий радянський корівник.
Протрималися 39 днів всіма правдами й неправдами, обклеївшись червоними хрестами, на машині управляючого, в яку двічі влучали снаряди, доправили генератор. Ані з людей, ані з тварин ніхто не загинув.
Всі тварини - герої: коли закінчувалися обстріли, вони виходили на трохи - поїли, попили і назад в будки. Була неймовірна тиша.

У Харкові з початку війни було зруйновано більше 1500 будинків, більше 1000 - житлові.
15000 людей людей живуть у метро вже майже два місяці, поки тривають обстріли.
Пам’ятаю, як мене вразило фото 1942го року із Лондонського метро, де люди ночували прямо на пероні. Тепер, 80 років поспіль, таких фото вдосталь у Харкові та Києві…

🇺🇦🇺🇦🇺🇦Тим, хто залишився жити у Харкові, потрібна допомога! Їжа, вода, засоби гігієни, ковдри та інші прості речі. Мої друзі із Полтави (до яких я у мирний час приїзджала у ті самі Верхоли - пам’ятаєте?) організували поїздки раз на три дні і роздають допомогу харків’янам, які мешкають у підвалах, бомбосховищах, станціях метро, а також будинках для літніх людей.
🇺🇦🇺🇦Раз на три дні фонд розвозить необхідні речі самостійно або ж через карети швидкої допомоги. Допомога надходить у райони міста, до яких є можливість дістатися, здебільшого це Салтівка. На фото і відео - Харків та наші друзі.

🇺🇦🇺🇦🇺🇦Ми збираємо кошти, які допоможуть забезпечити потреби людей протягом 12 днів.
Одна поїздка (раз на три дні) обходиться у 50 000 грн (закупівлі, паливо).
💙💛Речі, їжу, воду закуповують у Полтаві.
👇👇👇Лінк на допомогу -
https://bekind.ua/en/project?id=6e9de1ff-91fd-43aa-b69c-56c55eab37a6

Помните, я писала книгу об алкоголе? «Женщина, которая пьет». Так вот, я её забросила в войну. Только сейчас появились силы вернуться. Не знаю, есть ли у вас силы читать что-то не о войне, - но как есть. Пишу по-русски это.
Прочтите текст внизу и поймете, почему я бросила. Писать.

Откат

68 дней войны. 68 дней подряд я пила. Почти каждый день, начиная с маленького количества, заканчивая парой бутылок в одно лицо…

Откат.

Он случился со мной во время войны, в первый день, 24 февраля. С 1 января, попав в больницу с тревожным расстройством, я отказалась от всего, что меняет сознание - любое количество алкоголя с того момента вызывало у меня панику и страх того, что я не управляю своим телом, мыслями и решениями. Первые дни года я встретила в непреходящем кошмаре, 10 января я вышла из больницы и решила, что нет уж - больше никогда, никогда. Это получалось - до 24 февраля.

В момент, когда мы рыдали от новостей о летучих ракетах по всей Украине, проснувшись во Львове, в командировке, первой моей мыслью было «как я справлюсь со своими паническими атаками»?! Как в этом мире, не поддающемуся моему контролю, я смогу выжить? Как я смогу что-то делать? Как смогу принимать решения за себя и за этого парня (со мной в отеле проснулся мой сын)?

Ответов не было, гидазепама, прописанного врачом, хватало на неделю максимум, и, простояв очередь в аптеке с паникующими людьми, я поняла, что таких лекарств нет уже нигде. И тут подлая мысль о вине посетила мой мозг.
⁃ НУ ТЕПЕРЬ-ТО МОЖНО?!!..

Я как будто разрешила себе НЕ справиться, разрешила отпустить контроль, дала слабину. Друг в Киеве сфотографировал свою тележку из супермаркета, - ТЕЛЕЖКУ 24 ФЕВРАЛЯ (тревожная тележка?!) - и там было несколько бутылок рома. Конечно, первым делом я заметила их, - как ещё? И это дало мне очередную индульгенцию - я имею право не справиться с этим, когда война…

Мы выстояли ещё одну очередь - в супермаркет, где люди гребли всё подряд, и мы вместе с ними - гречку, туалетную бумагу, консервы. Было страшно, постоянно хотелось плакать, - от новостей, от очередей, от эвакуирующихся людей, которые пытались купить бензин, еду и лекарства.

В моей тележке оказалась бутылка вина и бутылка рома. Второе - «на всякий случай». На какой-то случай… Я не знала тогда ещё, какой, но уже в 12 дня, когда осталась в номере вдвоем с сыном, упаковав тревожные пакеты в багажник (кажется, у меня до сих пор хранится туалетная бумага и овсянка с того дня), я открыла бутылку красного вина, смотрела новости, - про цунами ужаса, про кровавый кошмар, который расползался по всей стране и больше ничего не имела смысла, ничего до этого…

Я смотрела, плакала и пила, меня ужасно трясло (и ещё три дня после), я понимала необратимость всего, что происходит в мире, в моей стране, в моей жизни, и хотела добавить этой необратимости сверху - своим вином, первым за полтора последних месяца. И мне было органично ок - пить красное вино из стакана и плакать. Ощущения затуплялись, реальность была менее пугающей, было очень жаль себя и по-прежнему непонятно, что делать.

Через семь часов, выпив две трети бутылки и выплакав примерно такое же количество слез, я села в машину и поехала на границу, - подальше от войны. Все посты тут - https://www.instagram.com/drinkdrunkdrunk/

Тигролови, Іван Багряний

Війна забрала у мене звичку читання: фокус збився, ніякі події та ідеї у художніх, нон-фікшн чи історичних книжках вже не вражали і не заслуговували уваги: що може бути важливіше, ніж та історія, жахлива і непередбачувана, що створюється зараз?
Але трохи зібрав себе докупи (я не в окупації і не під градами…), я вирішила повернути звичку читання. Щоб це мало якийсь сенс (для мене зараз), - буду читати українську літературу.

Почала з Івана Багряного, «Тигроловів». Так, ми колись читали це у школі, - але чи могла я осягнути масштаб та справжнє значення Багряного і Тигроловів у свої 12-15? Коли не розуміла ні долі самого Багряного (а Тигролови - це автобіографія, яку написав він за 14 днів під окупацією на Львівщині), ні усвідомлювала _щастя_ жити у вільній країні, де людей не засовують у в‘язницю за їх думки, і де не прилітають щодня десятки крилатих ракет…

Тоді я не усвідомлювала важливості шкільної укрлітератури, - «Хіба ревуть воли, як ясла повні» та «Каменярів», які готували нас, насправді, до усього, що відбувається. І «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями» також не несло тоді серйозного попередження. І тільки зараз ми розуміємо всі ті «прогнози» та масштаб довгої історії українського народу, що завжди ставив волю та справедливість понад усе. Так повезло вирости саме у такому середовищі і не мати інших цінностей та варіантів…

«Тигролови» захоплюють сильніше, уявляючи, що це реальна історія талановитої людини із супер-волею, - яка пройшла виправні табори на сході росії за політичні «інодумства», але зуміла це пережити та не зламатись під силою Системи. «Тигроловів» Багряний написав у 1944 році, за чотири роки до Оруелівського «1984», предиктивної історії- антиутопії про інодумство, прикладу рабського суспільства, що ми спостерігаємо зараз у нашого диктатурного сусіда. Про Оруела я згадую, тому що початок «Тигроловів» схожий на 1986: диктатура та політичне рабство, тижневий шлях потягу на Сибір, де хтось ще сподівається на «нове життя». Але всі у потязі приречені на інше, крім тих сміливих, що будуть мати щастя.

«Тигролови» про те, що щастя і свобода можливі, але коштують багато: ВСЕ. Твоє нове життя буде коштувати тобі старого. Перед тим, як отримати щастя, треба спалити все старе. Не всі готові на такі жертви - і навіть зараз. Моторошно, хвилююче, але дає надію.
Якщо ви раптом, як я, ще не читали «Тигроловів» (і взагалі тільки починаєте читати і говорити українською) - рекомендую. Мова прекрасна у Багряного, як і сенс, і ідеї, і надія, яку нам всім послав він за 80 років…
До речі, Багряного (Лозов’ягу) навіть почали висувати на Нобелівську премію, але не встигли - він помер, у 56 років, у еміграції в Німеччині. Де також не було свободи, за його листами, але з’явились «Українські вісті» під його керівничтвом. І встиг написати памфлета «Чому я не хочу повертатись до СРСР». Але про це наступного разу…

ЗНАЄТЕ, ЩО ТАКЕ СЕПСІС?
Це майже незворотня реакція організму на інфекцію, дисфункція, що розвивається часто при відсутності завчасної медичної допомоги та виявлення запалення. При онкології, антисанітарії, війні сепсис - це причина багатьох смертей, тому що його просто неможливо вчасно визначити у відсутності спеціального обладнання.
Збираємо кошти на аналізатор крові для виявлення сепсісу для медицинського дитячого центру у Львові, де лікуються важкохворі (онкологія та інше) та поранені діти із усієї країни.
Навіщо це потрібно? Це обладнання зменшить ризик летальних випадків через сепсис, а також попередить його важкі наслідки, оскільки ефективне лікування буде призначене вчасно. Сепсис розвивається тому, що багато дітей не отримують медичну допомогу вчасно.
У Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр у Львові госпіталізують дітей, які мають поранення, онкологічні й інші важкі захворювання. Вони не могли вчасно отримати лікування, бо не було медикаментів, а також доводилося ховатися у холодних підвалах від обстрілів. Імунітет важкохворої дитини і так ослаблений, а в таких умовах ризик отримати інфекцію збільшується в сотні разів.
Лікувати сепсис надзвичайно важко, дорого й іноді неможливо. Лікарі завжди намагаються попередити такий стан пацієнта. Для цього потрібне якісне сучасне обладнання, якого, на жаль, у Львові не вистачає.
Тут лінк на допомогу - https://bekind.ua/en/project?id=526620f7-298d-41a1-a342-bab8b8ea8d9a

Сергій Проневич на фото - герой-марафонець, що загинув у Боромлі Сумської області, самотужки вночі знищуючи військову техніку (у березні 2022го Сергій знищив вісім одиниць техніки рашистів). До цього у 2019му він у повній військовій амуніції пробіг марафонську дистанцію за 4 години 36 хвилин у 2019 році (марафонці зрозуміють, що це за рекорд - неймовірно).

Сергій вирішив діяти, як одинак-партизан: пробіг уночі десяток-два кілометрів, розвідав обстановку навколо Боромлі і сусідніх сіл, на ранок повернувся додому і доповісти про місце знаходження ворога. Коли ж після таких «пробіжок» в Боромлі почали дізнаватися, що то під Жигайлівкою, то біля Новгородського вночі горіли то танк, то БТР, близькі та друзі Сергія почали здогадуватися, що той сам почав діяти.

Удень Сергій виготовляв «коктейлі молотова» – саморобну запалювальну зброю, а вночі клав кілька пляшок в рюкзак і біг для розвідки ворожої техніки. «Коктейлі» виявилися ефективним засобом знищення техніки окупанта – за два тижні у ворога згоріло вісім одиниць. За одинаком-месником почали «полювати» росіяни, на всіх постах вночі з тепловізорів вже пильно слідкували навколо за будь-якими переміщеннями.

Спіймали його біля телевізійної вежі, що за кілька кілометрів від Боромлі. Спочатку Сергія Проневича катували, потім – розстріляли. Там і знайшли його тіло після визволення Боромлі – через тиждень після зникнення...

В Україні з’явився сайт про загиблих на війні атлетів. У ньому на сьогодні прізвища 33 представників українського спору- легкоатлетів, футболістів, гімнасток, боксерів, важкоатлетів, веслувальників, кікбоксерів, регбістів, гирьовиків, шахістів, самбістів, біатлоністів…

Спортивний комітет України запустив відповідний сайт- реквієм і назвав його Янголи спорту -
https://yangoly-sportu.teamukraine.com.ua/

Страшно дуже читати все це
"У заблокованому Маріуполі загинув суддя з боксу"
"Від ракетного обстрілу Одеси загинула чемпіонка Одеси та віцечемпіонка Південного регіону з бодибілдингу, а також її чоловік Богдан, що в момент вибуху перебували в квартирі четвертого поверху. Пара чекала дитину"
"В Ірпені російські загарбники розстріляли відомого українського боксера і дитячого тренера Олексія Джунковського."
"Захищаючи столицю України від російського агресора у лавах військової частини А3892, героїчно загинув лейтенант - чемпіон із регбі..."
"У війні із російськими окупантами загинув призер Ігор нескорених"
"Російські окупанти стратили чемпіона України з кіокушинкай карате"
"Унаслідок ракетного удару по житловому сектору міста Суми загинув самбіст"
і так 33 рази...

Горіть в аду, російські визволителі. Нехай ніхто ніколи про вас не згадає.

Слава Україні!

Так, бігуни - і вступайте до клубу Run for Ukraine на Страві - https://www.strava.com/clubs/1006108/
Там вже 10 000 +, вас не вистачає.