У неділю я пробігла марафон в Ейндховені (так, повний, 42 км), мій 34й за життя. Кожен марафон - то пригода, персональна історія та рефлексія (принаймні для мене), і я хотіла написати одразу про свої переживання та спостереження тут, але відклала на понеділок…
У понеділок з самого ранку було зовсім не до марафону та рефлексій, і я подумала, що вже й ніколи це й не буде потрібно, у контексті 80 крилатих ракет та десятків дронів, випущених учора по всій країні, у контексті вбитих та поранених людей, влучання по бібліотекам та дитячим майданчикам.
Сьогодні я думаю, що саме це і є ціль фашистського режиму - лишити нас життя, посіяти паніку та залякати, сфокусувати на смертях та страху, - але ж з нами так не можна, ми інші!
Тому я таки розповім про цей марафон - ці 42 км у Ейндховені, які я вирішила присвятити свойому другові-марафонцю, Ігор Карук, який пропав без вісти рівно 7 місяців тому та загинув, рятуючи родину друзів із Бучі… Ми пробігли із Ігорем десяток півмарафонів на Трухановому у грудні 2021, коли я починала благодійний проект із 120 півмарафонів. Ігор приїзджав бігати зі мною кожного (!!!) дня, привозив мені вітаміни і донатив кожного (!!!) дня на щоденний благодійний збір.
Я не знала Ігора до того грудня, і було складно уявити, що незнайома людина може так сильно і щиро підтримувати!!!
Через пару тижнів я захворіла і ми поставили на паузу мій проект до квітня. У квітні 2022 Ігора вже не було в живих, і мій проект був не на часі. Але я точно знаю, що Ігор пробігся би зі мною - можливо, всі 120 половинок. І навіть якщо він просто був би живий, без нашого проекту, якби лишився живий… Він у Києві, а я тут - в Нідерландах, - він точно радів би тому, що я бігаю, що продовжую займатись нашим загальним улюбленим хобі. Я впевнена, що він би підтримував наші збори, що бігав би віддалено - на Трухановому чи по Оболоні (Ігор жив на Оболоні і прибігав на старт - коли було ще темно, а іноді йшов сніг чи дощ…).
Я би хотіла присвятити цей марафон Ігору, завдяки якому я _можу_ бігти, бути живою та бігти під українським прапором. Завдяки всім сміливцям, які поклали своє життя, здоров’я, своє найдорожче за те, щоб ми жили, щоб Україна вистояла, щоб по всьому світові знали український прапор, нашу історію, щоб ми могли пишатись тим, що ми українці. Це висока, надвисока ціна за право називати себе українкою, за право говорити це із гордістю, за право фінішувати із прапором і чути «GLORY TO UKRAINE». І якщо ви дочитали до цього місця, я хочу присвятити цей марафон, цей текст, мої думки тим, хто продовжує захищати нашу землю і кожного з нас, де б ми не були - українским військовим, а саме - українським дівчатам військовим, яких 50 000 у ЗСУ та 5000 - на передовій. Ми збираємо на зимові форми для них, на 300 форм. Отут - https://bekind.ua/uk/project?id=5215df1f-bbd6-4216-949f-da45db718460
Будь-яка ваша допомога важлива! Слава Україні! Слава Героям! Слава ЗСУ! 💙💛
У понеділок з самого ранку було зовсім не до марафону та рефлексій, і я подумала, що вже й ніколи це й не буде потрібно, у контексті 80 крилатих ракет та десятків дронів, випущених учора по всій країні, у контексті вбитих та поранених людей, влучання по бібліотекам та дитячим майданчикам.
Сьогодні я думаю, що саме це і є ціль фашистського режиму - лишити нас життя, посіяти паніку та залякати, сфокусувати на смертях та страху, - але ж з нами так не можна, ми інші!
Тому я таки розповім про цей марафон - ці 42 км у Ейндховені, які я вирішила присвятити свойому другові-марафонцю, Ігор Карук, який пропав без вісти рівно 7 місяців тому та загинув, рятуючи родину друзів із Бучі… Ми пробігли із Ігорем десяток півмарафонів на Трухановому у грудні 2021, коли я починала благодійний проект із 120 півмарафонів. Ігор приїзджав бігати зі мною кожного (!!!) дня, привозив мені вітаміни і донатив кожного (!!!) дня на щоденний благодійний збір.
Я не знала Ігора до того грудня, і було складно уявити, що незнайома людина може так сильно і щиро підтримувати!!!
Через пару тижнів я захворіла і ми поставили на паузу мій проект до квітня. У квітні 2022 Ігора вже не було в живих, і мій проект був не на часі. Але я точно знаю, що Ігор пробігся би зі мною - можливо, всі 120 половинок. І навіть якщо він просто був би живий, без нашого проекту, якби лишився живий… Він у Києві, а я тут - в Нідерландах, - він точно радів би тому, що я бігаю, що продовжую займатись нашим загальним улюбленим хобі. Я впевнена, що він би підтримував наші збори, що бігав би віддалено - на Трухановому чи по Оболоні (Ігор жив на Оболоні і прибігав на старт - коли було ще темно, а іноді йшов сніг чи дощ…).
Я би хотіла присвятити цей марафон Ігору, завдяки якому я _можу_ бігти, бути живою та бігти під українським прапором. Завдяки всім сміливцям, які поклали своє життя, здоров’я, своє найдорожче за те, щоб ми жили, щоб Україна вистояла, щоб по всьому світові знали український прапор, нашу історію, щоб ми могли пишатись тим, що ми українці. Це висока, надвисока ціна за право називати себе українкою, за право говорити це із гордістю, за право фінішувати із прапором і чути «GLORY TO UKRAINE». І якщо ви дочитали до цього місця, я хочу присвятити цей марафон, цей текст, мої думки тим, хто продовжує захищати нашу землю і кожного з нас, де б ми не були - українским військовим, а саме - українським дівчатам військовим, яких 50 000 у ЗСУ та 5000 - на передовій. Ми збираємо на зимові форми для них, на 300 форм. Отут - https://bekind.ua/uk/project?id=5215df1f-bbd6-4216-949f-da45db718460
Будь-яка ваша допомога важлива! Слава Україні! Слава Героям! Слава ЗСУ! 💙💛
Прочитала «Звичайну пристрасть» Анні Ерно, яка щойно отримала Нобелівську премію з літератури. Проковтнула - тим більше, що саме ця новела дуже коротка (30 сторінок). Проплакала (чи то сентиментальність), чи впізнавання своїх страхів та спогадів.
Нобелівку дали Анні «за мужність та клінічну точність, з якими вона розкриває корені відчуженності та колективні обмеження персональної пам’яті» - трохи заплутане, як на мене, пояснення. Я б відмітила саме сміливість, з якою Анні розповідає про романтичні та сексуальні переживання головної героїні (кажуть, що це НЕ автобіографія, але мені складно уявити, як можна так точно описати всі деталі, рухи, думки та рішення).
Головна героїня - француженка за сорок, чи то закохана, чи то збентежена пристрастю, чи одержима своїм коханцем, з яким не могло бути майбутнього, а кожна зустріч була як остання, - але цього не можна було показувати… Така болісна і правдива історія, щоденник кохання, - хтось написав, що це «передклімактерична проза», - не знаю, ще не була у тому стані, але прекрасно розумію ірраціональну поведінку і магічне мислення глибоко закоханої, одержимої жінки, яка ставить очевидно безперспективні відносини понад усе. Вище кар’єри, друзів, соціального життя та навіть дітей. Таке очевидно має засуджуватись суспільством (пересічним), можливо, тому це виглядає як «запрєщьонка» та майже як порно, - хоча ніяких сцен сексу у новелі немає.
***
я давала обітницю: якщо він подзвонить мені до кінця місяця, я пожертвую п'ятсот франків благодійній організації;
я уявляла: ми зустрічаємося в готелі, аеропорту, або що від нього надходить лист. І я відповідала на невимовні їм слова та листи, які він ніколи не напише;
якщо я йшла туди, де була до його від'їзду, — до дантиста, на збори викладачів — я одягала той самий костюм, що й рік тому, намагаючись переконати себе, що схожі обставини — запорука того, що ввечері він неодмінно зателефонує. Зрештою вбита, я близько півночі лягала спати, усвідомлюючи, що весь день реально сподівалася на його дзвінок.
***
У мережі є купа думок, чому Нобеля мали дати комусь іншому, а не Ерно. Уельбеку, Рашді, Жадану, звичайно. І купа раціональних пояснень, чому судді вчинили саме так. Але спробуйте абстрагуватись від премії та відчути те, про що пише Ерно. Боляче, щемливо, незручно, соромно, аж нудить. Тому рекомендую, але не всім.
Нобелівку дали Анні «за мужність та клінічну точність, з якими вона розкриває корені відчуженності та колективні обмеження персональної пам’яті» - трохи заплутане, як на мене, пояснення. Я б відмітила саме сміливість, з якою Анні розповідає про романтичні та сексуальні переживання головної героїні (кажуть, що це НЕ автобіографія, але мені складно уявити, як можна так точно описати всі деталі, рухи, думки та рішення).
Головна героїня - француженка за сорок, чи то закохана, чи то збентежена пристрастю, чи одержима своїм коханцем, з яким не могло бути майбутнього, а кожна зустріч була як остання, - але цього не можна було показувати… Така болісна і правдива історія, щоденник кохання, - хтось написав, що це «передклімактерична проза», - не знаю, ще не була у тому стані, але прекрасно розумію ірраціональну поведінку і магічне мислення глибоко закоханої, одержимої жінки, яка ставить очевидно безперспективні відносини понад усе. Вище кар’єри, друзів, соціального життя та навіть дітей. Таке очевидно має засуджуватись суспільством (пересічним), можливо, тому це виглядає як «запрєщьонка» та майже як порно, - хоча ніяких сцен сексу у новелі немає.
***
я давала обітницю: якщо він подзвонить мені до кінця місяця, я пожертвую п'ятсот франків благодійній організації;
я уявляла: ми зустрічаємося в готелі, аеропорту, або що від нього надходить лист. І я відповідала на невимовні їм слова та листи, які він ніколи не напише;
якщо я йшла туди, де була до його від'їзду, — до дантиста, на збори викладачів — я одягала той самий костюм, що й рік тому, намагаючись переконати себе, що схожі обставини — запорука того, що ввечері він неодмінно зателефонує. Зрештою вбита, я близько півночі лягала спати, усвідомлюючи, що весь день реально сподівалася на його дзвінок.
***
У мережі є купа думок, чому Нобеля мали дати комусь іншому, а не Ерно. Уельбеку, Рашді, Жадану, звичайно. І купа раціональних пояснень, чому судді вчинили саме так. Але спробуйте абстрагуватись від премії та відчути те, про що пише Ерно. Боляче, щемливо, незручно, соромно, аж нудить. Тому рекомендую, але не всім.
Про мову.
Учора я йшла під парасолькою без дощу, замріяна, від подруги фотографки. На світлофорі мені щось голландською сказав дідусь. Таке, в цілому, зі мною трапляється досить часто в Амстердамі: смол-токи (переважно від літніх людей), звичайно ж, голландською. Що мило - і тому, що в їхній картині світу я - голландка, і тому, що часто це - якісь компліменти моєму зовнішньому вигляду, або коментарі на тему погоди/трафіку/покупок у магазині. Приємні розмови. Завжди.
З іншого, - я завжди трохи confused, тому що я обриваю їх милий фльор на «пробачте, я говорю тільки англійською». І на цьому вайб часто пропадає, звісно.
Так от. Сьогодні я не перебила дідуся своїм “sorry, I speak only English”, - я інтуїтивно зрозуміла, що він, швидше за все, пожартував на тему того, що я йду під парасолькою, коли немає дощу (хоча голландська не схожа ні на що зі знайомого мені - ну хіба що danke well). І відповіла (англійською), що я просто «в образі» і мені дуже подобається ця парасолька. Він посміявся у відповідь і пішов у своїх справах. Я зраділа, сподіваючись, що я-таки вгадала, про що йшлося. І подумала, що ось він – знак. Настав час вчити голландську. Не для того, щоб розуміти дідусів і бабусь на світлофорах, не тому, щоб заводити нові знайомства та контакти, не тому, щоб залишитись тут назавжди і залишити Україну… Але, як мінімум, із почуття поваги до тієї країни, яка дала мені безпеку, підтримку, спокій , новий досвід та нове життя. З поваги до людей, які жартують зі мною на світлофорах та роблять компліменти моїм українським черевикам. Та й просто, щоб жити. Нове знання - це життя.
А тепер про українську. Я погоджуюсь з тим, що російська мова – не власність росії, як і англійська – не власність Англії. Я сама донедавна говорила і писала тільки російською, і перейшла тільки 22го лютого у всіх публічних просторах (і тепер – навіть із багатьма друзями) на українську. І кожен із українців має право говорити і думати будь-якою мовою, але.
Яке ж щастя і яка радість життя! Знати та говорити новою мовою. Нехай ця мова - і не зовсім нова, а просто припадала пилом у вас на поличці свідомості. Вчіть українську, друзі, - я хоч і досі трохи Кличко (але який він молодець взагалі), але вісім місяців української дають офігенні результати. І нове життя.
Учора я йшла під парасолькою без дощу, замріяна, від подруги фотографки. На світлофорі мені щось голландською сказав дідусь. Таке, в цілому, зі мною трапляється досить часто в Амстердамі: смол-токи (переважно від літніх людей), звичайно ж, голландською. Що мило - і тому, що в їхній картині світу я - голландка, і тому, що часто це - якісь компліменти моєму зовнішньому вигляду, або коментарі на тему погоди/трафіку/покупок у магазині. Приємні розмови. Завжди.
З іншого, - я завжди трохи confused, тому що я обриваю їх милий фльор на «пробачте, я говорю тільки англійською». І на цьому вайб часто пропадає, звісно.
Так от. Сьогодні я не перебила дідуся своїм “sorry, I speak only English”, - я інтуїтивно зрозуміла, що він, швидше за все, пожартував на тему того, що я йду під парасолькою, коли немає дощу (хоча голландська не схожа ні на що зі знайомого мені - ну хіба що danke well). І відповіла (англійською), що я просто «в образі» і мені дуже подобається ця парасолька. Він посміявся у відповідь і пішов у своїх справах. Я зраділа, сподіваючись, що я-таки вгадала, про що йшлося. І подумала, що ось він – знак. Настав час вчити голландську. Не для того, щоб розуміти дідусів і бабусь на світлофорах, не тому, щоб заводити нові знайомства та контакти, не тому, щоб залишитись тут назавжди і залишити Україну… Але, як мінімум, із почуття поваги до тієї країни, яка дала мені безпеку, підтримку, спокій , новий досвід та нове життя. З поваги до людей, які жартують зі мною на світлофорах та роблять компліменти моїм українським черевикам. Та й просто, щоб жити. Нове знання - це життя.
А тепер про українську. Я погоджуюсь з тим, що російська мова – не власність росії, як і англійська – не власність Англії. Я сама донедавна говорила і писала тільки російською, і перейшла тільки 22го лютого у всіх публічних просторах (і тепер – навіть із багатьма друзями) на українську. І кожен із українців має право говорити і думати будь-якою мовою, але.
Яке ж щастя і яка радість життя! Знати та говорити новою мовою. Нехай ця мова - і не зовсім нова, а просто припадала пилом у вас на поличці свідомості. Вчіть українську, друзі, - я хоч і досі трохи Кличко (але який він молодець взагалі), але вісім місяців української дають офігенні результати. І нове життя.
Подаруйте дитині книжку!
Ми (bekind.ua) разом містечком психологічної реабілітації для дітей із дитячих будинків та тимчасово окуповатих територій збираємо кошти на 260 україномовних книг для їх невеличкої бібліотеки.
До бібліотеки планують закупити 260 книг, попередньо уклавши списки з експертами літератури для дітей. Також придбають все необхідне для зручного читання: безкаркасні крісла, торшер, книжкову шафу.
Лінк для донейтів на книги: https://cutt.ly/ENdRLpz
Загальна сума збору - 103 000 грн.
Ціна однієї книжки - 220 грн.
Купіть дитині книжку! Дві, три, п’ять книжок - їх будуть гортати багато малечі!
Завдяки допомозі кожного з нас дитячий світогляд може наповнитися дивовижним!
Благодійний фонд "Ти-АНГЕЛ" та bekind.ua завчасно дякуємо!
Ми (bekind.ua) разом містечком психологічної реабілітації для дітей із дитячих будинків та тимчасово окуповатих територій збираємо кошти на 260 україномовних книг для їх невеличкої бібліотеки.
До бібліотеки планують закупити 260 книг, попередньо уклавши списки з експертами літератури для дітей. Також придбають все необхідне для зручного читання: безкаркасні крісла, торшер, книжкову шафу.
Лінк для донейтів на книги: https://cutt.ly/ENdRLpz
Загальна сума збору - 103 000 грн.
Ціна однієї книжки - 220 грн.
Купіть дитині книжку! Дві, три, п’ять книжок - їх будуть гортати багато малечі!
Завдяки допомозі кожного з нас дитячий світогляд може наповнитися дивовижним!
Благодійний фонд "Ти-АНГЕЛ" та bekind.ua завчасно дякуємо!
ДОПОМОГА ДІТЯМ ХЕРСОНЩИНИ!
До своЇх 16 років я жила на Херсонщині - у місті Берислав. Це якраз були «голодні 90ті», про які я ще довго розповідала потім у «ситі» роки. Про те, як мамі зарплату давали ящиками вафель чи печива, святом було, коли «талонами» на їжу. Тоді ти міг купити у магазинчику напроти не тільки вафлі і печиво, але й ковбасу, консерви та майонез на свята.
Я пам’ятаю свої зимові чоботи, які були одні, і якщо ти їх намочив під снігом, то не міг піти на вулицю, - не було в чому. За ніч треба було запихати у чоботи газети та поставити під батарею (електричну, бо центральне опалення не працювало), щоб можна було зранку піти у школу по сухому.
Бабуся постійно мене сварила за те, що я не вмію носити речі і на мені все горить… Однокласник казав, що їсть одні тільки макарони (мама його також отримувала ЗП макаронами та печивом), але ніяк не може набрати вагу.
Зараз на Бериславщині та Херсонщині ситуація гірша - роботи немає взагалі, магазини та аптеки порожні, цитрамон продають «з полу» на ринку по 200 грн пачка. Гуманітарних коридорів майже немає, ввести щось чи вивезти можна лише якимись найскладними способами.
Батьки з дітьми, що не виїхали, не можуть забезпечити своїх дітей найнеобхіднішим: їжею, ліками, засобами гігієни. За таких умов чи не єдиним реальним способом врятувати херсонських дітей залишається адресна фінансова допомога їхнім родинам.
Завдяки пожертвам благодійників Фонд громади міста Херсон «Захист» виплачує таким сім’ям одноразову пряму фінансову допомогу (по 2200 грн).
Ми збираємо гроші на допомогу 100 таким сім’ям - Фонд Захист перерахує всі кошти, що ми зберемо на картки - отут можна допомогти - https://bekind.ua/uk/project?id=5ed6e790-e80a-4f8b-81c6-065a62c31504
Кошти надходять безготівково на банківські карткові рахунки заявників (представників сімей з дітьми) після отримання від них та ретельної перевірки необхідних документів. Підставою для надання фінансової допомоги родинам є заява від їх представника/ці з пакетом необхідних документів (електронні копії заяви, першої сторінки паспорту заявника/-ці (або ID-картки), ідентифікаційного коду, банківських реквізитів).
Допомогти сім’ям херсонщини можна за лінком -
https://bekind.ua/uk/project?id=5ed6e790-e80a-4f8b-81c6-065a62c31504
Одержані гроші родини можуть витратити на власний розсуд, придбавши найнеобхідніше для своїх дітей (продукти харчування, ліки, засоби особистої гігієни тощо).
До своЇх 16 років я жила на Херсонщині - у місті Берислав. Це якраз були «голодні 90ті», про які я ще довго розповідала потім у «ситі» роки. Про те, як мамі зарплату давали ящиками вафель чи печива, святом було, коли «талонами» на їжу. Тоді ти міг купити у магазинчику напроти не тільки вафлі і печиво, але й ковбасу, консерви та майонез на свята.
Я пам’ятаю свої зимові чоботи, які були одні, і якщо ти їх намочив під снігом, то не міг піти на вулицю, - не було в чому. За ніч треба було запихати у чоботи газети та поставити під батарею (електричну, бо центральне опалення не працювало), щоб можна було зранку піти у школу по сухому.
Бабуся постійно мене сварила за те, що я не вмію носити речі і на мені все горить… Однокласник казав, що їсть одні тільки макарони (мама його також отримувала ЗП макаронами та печивом), але ніяк не може набрати вагу.
Зараз на Бериславщині та Херсонщині ситуація гірша - роботи немає взагалі, магазини та аптеки порожні, цитрамон продають «з полу» на ринку по 200 грн пачка. Гуманітарних коридорів майже немає, ввести щось чи вивезти можна лише якимись найскладними способами.
Батьки з дітьми, що не виїхали, не можуть забезпечити своїх дітей найнеобхіднішим: їжею, ліками, засобами гігієни. За таких умов чи не єдиним реальним способом врятувати херсонських дітей залишається адресна фінансова допомога їхнім родинам.
Завдяки пожертвам благодійників Фонд громади міста Херсон «Захист» виплачує таким сім’ям одноразову пряму фінансову допомогу (по 2200 грн).
Ми збираємо гроші на допомогу 100 таким сім’ям - Фонд Захист перерахує всі кошти, що ми зберемо на картки - отут можна допомогти - https://bekind.ua/uk/project?id=5ed6e790-e80a-4f8b-81c6-065a62c31504
Кошти надходять безготівково на банківські карткові рахунки заявників (представників сімей з дітьми) після отримання від них та ретельної перевірки необхідних документів. Підставою для надання фінансової допомоги родинам є заява від їх представника/ці з пакетом необхідних документів (електронні копії заяви, першої сторінки паспорту заявника/-ці (або ID-картки), ідентифікаційного коду, банківських реквізитів).
Допомогти сім’ям херсонщини можна за лінком -
https://bekind.ua/uk/project?id=5ed6e790-e80a-4f8b-81c6-065a62c31504
Одержані гроші родини можуть витратити на власний розсуд, придбавши найнеобхідніше для своїх дітей (продукти харчування, ліки, засоби особистої гігієни тощо).
Я їм шоколадки, п’ю вино та лягаю спати прямо посеред дня.
Я встаю з дивану тільки для того, щоб сходити у магазин,
Сидіти «рівно» на зум-колах за столом
Та відвезти сина до школи.
Ок, ще приготувати синові їжу.
Мене нудить від новин
Мене нудить від роботи
Мене вибиває із комфортного мовчазного кубла дзвінок телефону
Я відповідаю на мейл із школи з такою напругою, ніби розгружаю вагон борошна.
Я читаю «Українські основи» (бо Аспен і національна гідність) і закінчую на п’ятій сторінці
Я читаю Грицака (бо наша історія і самосвідомість) вже сьомий місяць і засинаю
Я читаю Why Dutch are Different (бо я живу в Амстердамі) і втомлююсь шукати переклад незнайомих слів і знову відкладаю цю книжку, вдесяте
Я читаю «Моя темна Ванесса» за два вечори і два ранки і не можу відірватись - бо це про щемливе кохання і це щось дуже важке і знайоме.
(Але мені легко це читати, легко читати цей важкий текст).
У мене розбите серце від усього, що відбувається вдома і я хочу відпустку «на постраждати»
У мене розбите серце від усього, що вдома, і я типу не маю права ТАК страждати, бо маю і світло, і роботу, і магазин, і школу і навіть якісь гроші
У мене розбите серце, бо мені розбили серце - саме у найпрямішому сенсі
І я хочу відпустку на постраждати
На виплакати цю біль і це горе
І типу - яке ТУТ розбите серце від кохання, коли ТАМ розбите серце…
АЛЕ
Розбите серце може бути дуже дуже добрим знаком.
Тому що це значить
Що я жива.
Що життя продовжується.
Що я можу кохати (ще)
Що можу страждати
Що можу плакати
(І не тільки від ракет та війни).
Розбите серце - це майже свято (у цьому контексті)
Тому що бути вразливим
Відчувати щось, крім страху, відрази, відчаю, ненависті - це вже перемога.
Маленька, персональна, незначна для всіх тисяч людей, що (можливо) це прочитають.
Але життя.
Я встаю з дивану тільки для того, щоб сходити у магазин,
Сидіти «рівно» на зум-колах за столом
Та відвезти сина до школи.
Ок, ще приготувати синові їжу.
Мене нудить від новин
Мене нудить від роботи
Мене вибиває із комфортного мовчазного кубла дзвінок телефону
Я відповідаю на мейл із школи з такою напругою, ніби розгружаю вагон борошна.
Я читаю «Українські основи» (бо Аспен і національна гідність) і закінчую на п’ятій сторінці
Я читаю Грицака (бо наша історія і самосвідомість) вже сьомий місяць і засинаю
Я читаю Why Dutch are Different (бо я живу в Амстердамі) і втомлююсь шукати переклад незнайомих слів і знову відкладаю цю книжку, вдесяте
Я читаю «Моя темна Ванесса» за два вечори і два ранки і не можу відірватись - бо це про щемливе кохання і це щось дуже важке і знайоме.
(Але мені легко це читати, легко читати цей важкий текст).
У мене розбите серце від усього, що відбувається вдома і я хочу відпустку «на постраждати»
У мене розбите серце від усього, що вдома, і я типу не маю права ТАК страждати, бо маю і світло, і роботу, і магазин, і школу і навіть якісь гроші
У мене розбите серце, бо мені розбили серце - саме у найпрямішому сенсі
І я хочу відпустку на постраждати
На виплакати цю біль і це горе
І типу - яке ТУТ розбите серце від кохання, коли ТАМ розбите серце…
АЛЕ
Розбите серце може бути дуже дуже добрим знаком.
Тому що це значить
Що я жива.
Що життя продовжується.
Що я можу кохати (ще)
Що можу страждати
Що можу плакати
(І не тільки від ракет та війни).
Розбите серце - це майже свято (у цьому контексті)
Тому що бути вразливим
Відчувати щось, крім страху, відрази, відчаю, ненависті - це вже перемога.
Маленька, персональна, незначна для всіх тисяч людей, що (можливо) це прочитають.
Але життя.
Моя темна Ванесса, Кейт Елізабет Рассел
Історія Лоліти 2000-х, менш зворушливо написана, ніж набоківське «Ло-лі-та: кінчик язика здійснює шлях у три кроки вниз по небу, щоб на третьому штовхнутися о зуби»… Не менш розриваюча серце історія про дивну (окей, нетрадиційну) любов, _бажання_кохання та уваги, бажання бути ОСОБЛИВОЮ. Історія про «все не так однозначно» і людей, які заплуталися у своїх почуттях і бажаннях.
На відміну від «Лоліти», де історію розповідає Гумбольдт, тут свою версію подій (і почуттів, почуттів!) дає сама дівчинка-підліток, життя якої назавжди змінилося після того, як учитель літератури поклав їй руку на коліна. Підкреслюючи постійно «особливість», талант і перспективність п'ятнадцятирічного самотнього дівчиська, якій дуже хотілося бути «не такою, як усі». Як усім підліткам. Як усім нам.
Тут і стокгольмський синдром, і змішані почуття (так це взагалі аморальщина, злочин чи просто-таки-сильне-любов?). Скажу жахливе: я, позбавлена любові батька все своє життя, незважаючи на те, що жодних розбещень зі мною ніколи не траплялося, розумію Ванессу дуже. Бажання подобатися, бажання уваги, кохання, визнання унікальності. Бажання, про які не можна говорити.
Коментарі до книги в інтернеті трохи здивували - у дусі «яка мерзота, сцени сексу огидні, не змогла осилити, погано аж нудить», проте книга стала бестселером у 2020-му, а суперечки на тему того, чи особиста це історія письменниці (до речі, авторка - моя однолітка - I am jealous!) чи ні, так і неясні. Але Опра Вінфрі прибрала книжку зі списку своїх фаворитів після звинувачень якоїсь блогерки у плагіаті.
Не могла відірватися, - період такий, коли хочеться читати про кохання, нехай і таку темну і неоднозначну.
І, нарешті, цитата, яка пустила мені мурашок по хребту (ну це коли бачиш подібність із оповідачем) - про схильність до камінг-аутів, як велике бажання уваги та любові. І цитата, яка облила ледь холодним душем – може, вистачить цього соціального ексгібіціонізму, може це нездорово?
«Мабуть, такою була ціна відвертості, навіть під виглядом вигадки - варто було піти на відвертість, і людей починало цікавити тільки це.
Хотілося тобі того чи ні, але твоє зізнання ставало твоєю єдиною характеристикою.» (с)
Історія Лоліти 2000-х, менш зворушливо написана, ніж набоківське «Ло-лі-та: кінчик язика здійснює шлях у три кроки вниз по небу, щоб на третьому штовхнутися о зуби»… Не менш розриваюча серце історія про дивну (окей, нетрадиційну) любов, _бажання_кохання та уваги, бажання бути ОСОБЛИВОЮ. Історія про «все не так однозначно» і людей, які заплуталися у своїх почуттях і бажаннях.
На відміну від «Лоліти», де історію розповідає Гумбольдт, тут свою версію подій (і почуттів, почуттів!) дає сама дівчинка-підліток, життя якої назавжди змінилося після того, як учитель літератури поклав їй руку на коліна. Підкреслюючи постійно «особливість», талант і перспективність п'ятнадцятирічного самотнього дівчиська, якій дуже хотілося бути «не такою, як усі». Як усім підліткам. Як усім нам.
Тут і стокгольмський синдром, і змішані почуття (так це взагалі аморальщина, злочин чи просто-таки-сильне-любов?). Скажу жахливе: я, позбавлена любові батька все своє життя, незважаючи на те, що жодних розбещень зі мною ніколи не траплялося, розумію Ванессу дуже. Бажання подобатися, бажання уваги, кохання, визнання унікальності. Бажання, про які не можна говорити.
Коментарі до книги в інтернеті трохи здивували - у дусі «яка мерзота, сцени сексу огидні, не змогла осилити, погано аж нудить», проте книга стала бестселером у 2020-му, а суперечки на тему того, чи особиста це історія письменниці (до речі, авторка - моя однолітка - I am jealous!) чи ні, так і неясні. Але Опра Вінфрі прибрала книжку зі списку своїх фаворитів після звинувачень якоїсь блогерки у плагіаті.
Не могла відірватися, - період такий, коли хочеться читати про кохання, нехай і таку темну і неоднозначну.
І, нарешті, цитата, яка пустила мені мурашок по хребту (ну це коли бачиш подібність із оповідачем) - про схильність до камінг-аутів, як велике бажання уваги та любові. І цитата, яка облила ледь холодним душем – може, вистачить цього соціального ексгібіціонізму, може це нездорово?
«Мабуть, такою була ціна відвертості, навіть під виглядом вигадки - варто було піти на відвертість, і людей починало цікавити тільки це.
Хотілося тобі того чи ні, але твоє зізнання ставало твоєю єдиною характеристикою.» (с)
Диктант Національної Єдності
Ада Роговцева прочитала текст Ірини Цілик «Твій дім». Розкажи мені про свій дім… Який деколи здатен уміститися до розмірів валізи. Всі ми тепер, як равлики, знаємо ціну великих переселень (с).
Я писала і плакала, згадуючи мій дім у Бериславі: три кімнати, що якимось чином умістились на 45 квадратних метрах.
Килим із «Золотою рибкою» над ліжком, під яким я спала 16 років. Білизняні мотузки у дворі, на які, озираючись навколо, я чіпляла випрані (руками) рушники, джинси та сорочки (бо мама сказала - а я переживала, чи ніхто там не сміється з моїх однолітків з наших старих рушників).
Згадувала сусідку тьотю Свєту, яка у своїй однокімнатній квартирі збирала десятки кішок і собак. Всі вважали її божевільною, але вона дуже вболівала за всіх тих собак і захищала. Мені деколи було заздрісно - бо я дуже хотіла кошеня, але мені не дозволяли. Ніхто ніколи не був у тьоті Свєти вдома - всі уявляли тільки, яка там Нарнія.
Я згадувала ванну кімнату із завжди поганим світлом та крижаною водою, якою вмивалась о шостій годині ранку перед школою. Бабусині млинці та молочну вівсяну кашу, дуже солодку. Мультики по тєліку о 6-15, щоб прокинутись. Півгодини пішки до школи. Накритий бабусею обід - суп, картоплю чи макарони. Іноді з м‘ясом. Салат із помідор та огірків з кропом та молоду картоплю влітку. І смажені кабачки ❤️
Своє місце за столом на кухні, у кутку між вікном та плитою. Щоб туди сісти, треба було пролізти під столом. Я так робила до 16 років. І ще три роки, коли приїздила з Києва додому. А з 19 років перестала - бо бабуся померла і місць за столом стало два: мамине і моє. Більше не треба будо лізти під стіл.
Ми продали ту квартиру «у районі лікарні», коли народився Даня. Мама переїхала до Києва. Тьоті Свєти вже не було в живих. Я сьогодні думала про те, чи стоїть ще той дім у Бериславі. Чи хтось чіпляє білизну на подвір’ї. І що тепер з усіма бродячими котиками та собаками?..
Мій дім тепер - валіза, мій дім тепер завжди зі мною, мій дім всередині. Тільки мені вирішувати, де розкласти свою валізу, навколо якої побудувати стіни і поставити стіл і ліжка. Але те місце за столом, на яке потрібно було заповзати, завжди буде моїм першим домом. І килим із золотою рибкою.
Ада Роговцева прочитала текст Ірини Цілик «Твій дім». Розкажи мені про свій дім… Який деколи здатен уміститися до розмірів валізи. Всі ми тепер, як равлики, знаємо ціну великих переселень (с).
Я писала і плакала, згадуючи мій дім у Бериславі: три кімнати, що якимось чином умістились на 45 квадратних метрах.
Килим із «Золотою рибкою» над ліжком, під яким я спала 16 років. Білизняні мотузки у дворі, на які, озираючись навколо, я чіпляла випрані (руками) рушники, джинси та сорочки (бо мама сказала - а я переживала, чи ніхто там не сміється з моїх однолітків з наших старих рушників).
Згадувала сусідку тьотю Свєту, яка у своїй однокімнатній квартирі збирала десятки кішок і собак. Всі вважали її божевільною, але вона дуже вболівала за всіх тих собак і захищала. Мені деколи було заздрісно - бо я дуже хотіла кошеня, але мені не дозволяли. Ніхто ніколи не був у тьоті Свєти вдома - всі уявляли тільки, яка там Нарнія.
Я згадувала ванну кімнату із завжди поганим світлом та крижаною водою, якою вмивалась о шостій годині ранку перед школою. Бабусині млинці та молочну вівсяну кашу, дуже солодку. Мультики по тєліку о 6-15, щоб прокинутись. Півгодини пішки до школи. Накритий бабусею обід - суп, картоплю чи макарони. Іноді з м‘ясом. Салат із помідор та огірків з кропом та молоду картоплю влітку. І смажені кабачки ❤️
Своє місце за столом на кухні, у кутку між вікном та плитою. Щоб туди сісти, треба було пролізти під столом. Я так робила до 16 років. І ще три роки, коли приїздила з Києва додому. А з 19 років перестала - бо бабуся померла і місць за столом стало два: мамине і моє. Більше не треба будо лізти під стіл.
Ми продали ту квартиру «у районі лікарні», коли народився Даня. Мама переїхала до Києва. Тьоті Свєти вже не було в живих. Я сьогодні думала про те, чи стоїть ще той дім у Бериславі. Чи хтось чіпляє білизну на подвір’ї. І що тепер з усіма бродячими котиками та собаками?..
Мій дім тепер - валіза, мій дім тепер завжди зі мною, мій дім всередині. Тільки мені вирішувати, де розкласти свою валізу, навколо якої побудувати стіни і поставити стіл і ліжка. Але те місце за столом, на яке потрібно було заповзати, завжди буде моїм першим домом. І килим із золотою рибкою.
Сьогодні офіційно - день ЗСУ, хоча насправді цей день - щодня. Завдяки цим відважним людям не тільки живі і вільні зараз ми з вами, але Україна у всьому світі стала символом свободи, демократії, гуманності та справедливої сили. І у кожному куточку світу тепер точно знають, де знаходиться Херсон, а де Запоріжжя.
Чи знали ви, що у активному захисті України задіяно близько 1 млн осіб, з них 70% - це ЗСУ? Також до 60 000 – представники Державної прикордонної служби України, до 90 000 – військовослужбовці Національної гвардії, до 100 000 – працівники Національної поліції.
Чи знали ви, що станом на кінець листопада в ЗСУ служить 59 786 жінок і це один з найвищих показників серед армій країн НАТО. В бойових діях наразі беруть участь майже 5 тисяч жінок. Понад 350 відзначені державними нагородами. Дві мають звання Герой України, посмертно.
За один місяць ЗСУ вдалося завдати росіянам більших втрат, аніж СРСР зазнав за 10 років війни в Афганістані
За офіційними даними, за 10 років війни в Афганістані (1979−1989) СРСР втратив близько 15 тисяч радянських військовослужбовців загиблими, було поранено близько 54 тис. осіб.
Загалом від початку вторгнення 24 лютого росія втратила вбитими в Україні понад 90 тис. осіб.
За щорічним рейтингом Global Firepower (GFP), на 2022 рік армія України опинилася на 22-му місці за рівнем військової могутності у світі зі 140 країн (до цього факту питання - здається, вже мали бути повище «другої армії у світі». Але ще не вечір, як то кажуть!)
ЗСУ потребує допомоги, - зокрема зараз ми збираємо на 300 пар зимового взуття для військових. Завдяки вашим внескам ми вже передали нашим захисникам на передову понад 500 пар взуття та отримали від них чудові відгуки щодо якості та функціональності. Проте з настанням холодів необхідно забезпечити військових на передовій зимовим тактичним взуттям. Збираємо кошти на 300 пар утепленого тактичного взуття від українського виробника Marsala.
Тут можна переказати будь-яку суму - https://bekind.ua/uk/project?id=21177a31-74f1-42ec-92a6-5f8da0a978ea
2 950 грн – вартість однієї пари зимового тактичного взуття Marsala
885 000 грн – вартість 300 пар зимового тактичного взуття Marsala
Якщо у вашого підрозділу є потреба у теплому взутті, будь ласка, заповніть анкету за посиланням: https://forms.gle/gRNX9jWa53Cp4Bzz6
Важливо! Перевага надаватиметься військовим, які знаходяться на передовій.
Технологічні та зручні чоботи у жіночих та чоловічих розмірах від 36 до 46:
– водонепроникні: підкладка виготовлена з тканини, що дихає, але не пропускає воду; має деталі з гідрофідного нубуку та цільний язик, що також мінімізує потрапляння речовини всередину;
– стійкі та еластичні: уся нижня частина з каучука, тому взуття м'яке та витривале, спеціальна п'ята кльош добре фіксує ногу у ході та стрибках;
– теплі та легкі: у стільці є перфорована фольга, яка дає термовіддачу, задник з італійської термогорнітолі, тому формується від тепла ноги.
https://bekind.ua/uk/project?id=21177a31-74f1-42ec-92a6-5f8da0a978ea
Чи знали ви, що у активному захисті України задіяно близько 1 млн осіб, з них 70% - це ЗСУ? Також до 60 000 – представники Державної прикордонної служби України, до 90 000 – військовослужбовці Національної гвардії, до 100 000 – працівники Національної поліції.
Чи знали ви, що станом на кінець листопада в ЗСУ служить 59 786 жінок і це один з найвищих показників серед армій країн НАТО. В бойових діях наразі беруть участь майже 5 тисяч жінок. Понад 350 відзначені державними нагородами. Дві мають звання Герой України, посмертно.
За один місяць ЗСУ вдалося завдати росіянам більших втрат, аніж СРСР зазнав за 10 років війни в Афганістані
За офіційними даними, за 10 років війни в Афганістані (1979−1989) СРСР втратив близько 15 тисяч радянських військовослужбовців загиблими, було поранено близько 54 тис. осіб.
Загалом від початку вторгнення 24 лютого росія втратила вбитими в Україні понад 90 тис. осіб.
За щорічним рейтингом Global Firepower (GFP), на 2022 рік армія України опинилася на 22-му місці за рівнем військової могутності у світі зі 140 країн (до цього факту питання - здається, вже мали бути повище «другої армії у світі». Але ще не вечір, як то кажуть!)
ЗСУ потребує допомоги, - зокрема зараз ми збираємо на 300 пар зимового взуття для військових. Завдяки вашим внескам ми вже передали нашим захисникам на передову понад 500 пар взуття та отримали від них чудові відгуки щодо якості та функціональності. Проте з настанням холодів необхідно забезпечити військових на передовій зимовим тактичним взуттям. Збираємо кошти на 300 пар утепленого тактичного взуття від українського виробника Marsala.
Тут можна переказати будь-яку суму - https://bekind.ua/uk/project?id=21177a31-74f1-42ec-92a6-5f8da0a978ea
2 950 грн – вартість однієї пари зимового тактичного взуття Marsala
885 000 грн – вартість 300 пар зимового тактичного взуття Marsala
Якщо у вашого підрозділу є потреба у теплому взутті, будь ласка, заповніть анкету за посиланням: https://forms.gle/gRNX9jWa53Cp4Bzz6
Важливо! Перевага надаватиметься військовим, які знаходяться на передовій.
Технологічні та зручні чоботи у жіночих та чоловічих розмірах від 36 до 46:
– водонепроникні: підкладка виготовлена з тканини, що дихає, але не пропускає воду; має деталі з гідрофідного нубуку та цільний язик, що також мінімізує потрапляння речовини всередину;
– стійкі та еластичні: уся нижня частина з каучука, тому взуття м'яке та витривале, спеціальна п'ята кльош добре фіксує ногу у ході та стрибках;
– теплі та легкі: у стільці є перфорована фольга, яка дає термовіддачу, задник з італійської термогорнітолі, тому формується від тепла ноги.
https://bekind.ua/uk/project?id=21177a31-74f1-42ec-92a6-5f8da0a978ea
ЗБИРАЄМО НА МОБІЛЬНИЙ ДУШ ДЛЯ ЗСУ!
9 із 10 опитанних бійців сил ТРО (другий найбільший особовий склад ЗСУ в 120 тис. осіб, які активно воюють), на першому місці зазначають необхідність в регулярній особистій гігієні. 90%! Так, це не каски, броніки і зброя. Але це настрій, що надважливо.
Тому ми збираємо 490 тис грн на мобільний душ для ЗСУ. 220 000 вже зібрано, лишилось небагато. Це 270 донатів по 1000 грн, 540 донатів по 500 грн чи 4700 по 100 грн. Дуже просто. Підтримайте, дівчата! Отут можна зробити донат та прочитати про проект!
https://bekind.ua/uk/project?id=62ab4d66-aac6-4c2d-9fc6-d214b0f395d5
З чого він складається?
Коробка, причеп з габаритами, вологостійка обшивка, пральна і сушильна машини, чотири душові кабіни, дизель генератор на 2кв, бак для палива на 50л, акумулятор, фільтра автоматика, котел, бак для води на 1000л.
Все буде легко обслуговувати та перевозити. Ідеально для фронту.
Проєкт вже на 60% готовий. І ми мріємо, щоб він опинився на фронті під Різдво. Це можливо, якщо ви підтримаєте. Залишилось встановити обладнання: димомаскування, електрику, купити пралки, сушилки, зробити обшивку, дожати по дрібницям. Військові контролюють всі фічі.
Помиємо наших бійців! Боже бережи ЗСУ, а вони нас.
9 із 10 опитанних бійців сил ТРО (другий найбільший особовий склад ЗСУ в 120 тис. осіб, які активно воюють), на першому місці зазначають необхідність в регулярній особистій гігієні. 90%! Так, це не каски, броніки і зброя. Але це настрій, що надважливо.
Тому ми збираємо 490 тис грн на мобільний душ для ЗСУ. 220 000 вже зібрано, лишилось небагато. Це 270 донатів по 1000 грн, 540 донатів по 500 грн чи 4700 по 100 грн. Дуже просто. Підтримайте, дівчата! Отут можна зробити донат та прочитати про проект!
https://bekind.ua/uk/project?id=62ab4d66-aac6-4c2d-9fc6-d214b0f395d5
З чого він складається?
Коробка, причеп з габаритами, вологостійка обшивка, пральна і сушильна машини, чотири душові кабіни, дизель генератор на 2кв, бак для палива на 50л, акумулятор, фільтра автоматика, котел, бак для води на 1000л.
Все буде легко обслуговувати та перевозити. Ідеально для фронту.
Проєкт вже на 60% готовий. І ми мріємо, щоб він опинився на фронті під Різдво. Це можливо, якщо ви підтримаєте. Залишилось встановити обладнання: димомаскування, електрику, купити пралки, сушилки, зробити обшивку, дожати по дрібницям. Військові контролюють всі фічі.
Помиємо наших бійців! Боже бережи ЗСУ, а вони нас.
КАЗКА ПРО НЕЗНАЙДЕНЕ КОХАННЯ
Замість традиційних «підсумків року» напишу нетрадиційні. Під Різдво - іронічно-меланхолійну історію про кохання: точніше, про те, як я його шукала.
Точніше, про те, як його шукати не треба - тобто, що треба робити, щоб обирати завжди не те та діяти не так.
Традиційні підсумки очевидні - що коментувати? З ким чи з чим порівнювати свої втрати (бо досягнення міг би знайти тільки Міхей Чіксентміхайі із його позитивною психологією, чи Віктор Франкл, - але на жаль, їх ми вже не зможемо запитати). Тому буде казка про незнайдене кохання і мої пошуки - крім роботи та навчання я чесно займалась саме цим. Бо любов має врятувати все, і я так «хотіла впізнати його відразу, так хотіла його знайти» (с - вибач, Sasha Koltsova але ти стала нон-стоп плейлістом мого року розчарувань).
(Ті, хто мене знають, - звикли до моїх камінг-аутів. Ті, кто вважають, що під час війни недоречно писати про пошуки любові, - одразу відпишіться і заблокуйте мене самі. Ті, хто є героями цих історій, на щастя, про себе не прочитають - просто тому що не розуміють українську мову і ніколи не читали мої лонгріди. Ті ж, хто себе не дай Бог впізнає - будь ласка, прийміть це як співпадіння).
Дві невдалі закоханості (купа сліз і розбите серце)
Багато побачень
Багато компромісних побачень
Якась прірва колишніх за всі роки життя і така сама «тих, з ким не вийшло».
Нормальна вибірка,
Нормальна big data.
Нормальний би міг статись проект -
Бо воронка продажів була супер,
Тільки робота з запереченнями була недопрацьована
Аналіз потреб та визначення ЦА дало збій - багато емоцій перемішаних з раціо,
Замало інтуіції.
Я не хочу бути цинічною (не є і не буду), в моєму житті працює «презумпція хорошості та довіри» - я, як песик, довіряю кожному, хто був лагідним і пішов зі мною гуляти.
Що сказати.
Не зустрічайтесь з чоловіками втомленими. Ви будете думати, що то ви їх втомили, але то вони вже самі такі. По життю втомлені. До вас. Чи без вас. А якщо навіть і від вас - то навіщо таке потрібно. Нажаль, capacity чоловіків дуже часто сильно менше, ніж capacity жінок. Особливо якщо порівнювати capacity успішного європейця із стабільним життям і тимчасово переміщеними особами-жінками з дітьми. Особливо успішних європейців із дітьми. «Папа может-папа может» не працює. Працює «мама может». Якщо «папа может» іноді і працює, то або я таких не зустрічала, або заряд був кінечним, а батарейка завжди сідала у той момент, коли ви цього не чекали. Ніхто не зупиняє коней, забігаючі у палаючі хіти, крім українок. Не розумію, цому це російська взагалі пословиця - цей рік остаточно показав, що це українські жінки зупиняють всіх коней та гасять «ізби» вільною рукою (чи ногою), не перестаючи збирати на броніки, такмед, дітей і робити манікюр (до речі, із манікюром тут я попрощалась - може, у цьому проблема?!!).
Не зустрічайтесь з тим, хто каже, що ви «звичайна». Так, таке буває і це навіть може вас не зупиняти (мене, наприклад), а навпаки, заставити доводити, шо взагалі-такі ні, ось дивись… (а далі коні-ізби-байрактари-МБА-діти-марафони- підставте своє). Погугліть, що таке «нарцис» - у таких людей всі звийчайні, крім них самих, вони все ставлять під сумнів. Із хорошого - в «побічному ефекті», доводячи свою незвичайність, ви можете встигнути щось корисне - вивчити мову, прочитати сотню книжок, накачати прес і біцепс. Але краще заблокувати після першого «звичайність»-алерту.
Не зустрічайтесь з тим, хто каже, що ви неймовірна у всьому. Don’t get me wrong - з тими, хто ставить галочки в чекбокси. Гарна - є, три вищих - є, секс - супер, дітей - хоче/ має/ виходять красиві, весела - є, співбесіду з друзями - пройшла, смак - ок, кар’єра - супер. Ризики у тому, що а) завжди знайдеться новий чекбокс, який ви не проходите б) слухаючи солодкі речі про те, як ви відповідаєте всім очікуванням, можна не помітити, що він не відповідає вашим. В) він взагалі не впевнений що ті чекбокси йому потрібні - просто друзі/ батьки/ у фейсбуці наговорили. Ну і взагалі - хто любить за чекбокси?!
Не зустрічайтесь з тими, хто ніколи у житті «не міг визначитись».
Замість традиційних «підсумків року» напишу нетрадиційні. Під Різдво - іронічно-меланхолійну історію про кохання: точніше, про те, як я його шукала.
Точніше, про те, як його шукати не треба - тобто, що треба робити, щоб обирати завжди не те та діяти не так.
Традиційні підсумки очевидні - що коментувати? З ким чи з чим порівнювати свої втрати (бо досягнення міг би знайти тільки Міхей Чіксентміхайі із його позитивною психологією, чи Віктор Франкл, - але на жаль, їх ми вже не зможемо запитати). Тому буде казка про незнайдене кохання і мої пошуки - крім роботи та навчання я чесно займалась саме цим. Бо любов має врятувати все, і я так «хотіла впізнати його відразу, так хотіла його знайти» (с - вибач, Sasha Koltsova але ти стала нон-стоп плейлістом мого року розчарувань).
(Ті, хто мене знають, - звикли до моїх камінг-аутів. Ті, кто вважають, що під час війни недоречно писати про пошуки любові, - одразу відпишіться і заблокуйте мене самі. Ті, хто є героями цих історій, на щастя, про себе не прочитають - просто тому що не розуміють українську мову і ніколи не читали мої лонгріди. Ті ж, хто себе не дай Бог впізнає - будь ласка, прийміть це як співпадіння).
Дві невдалі закоханості (купа сліз і розбите серце)
Багато побачень
Багато компромісних побачень
Якась прірва колишніх за всі роки життя і така сама «тих, з ким не вийшло».
Нормальна вибірка,
Нормальна big data.
Нормальний би міг статись проект -
Бо воронка продажів була супер,
Тільки робота з запереченнями була недопрацьована
Аналіз потреб та визначення ЦА дало збій - багато емоцій перемішаних з раціо,
Замало інтуіції.
Я не хочу бути цинічною (не є і не буду), в моєму житті працює «презумпція хорошості та довіри» - я, як песик, довіряю кожному, хто був лагідним і пішов зі мною гуляти.
Що сказати.
Не зустрічайтесь з чоловіками втомленими. Ви будете думати, що то ви їх втомили, але то вони вже самі такі. По життю втомлені. До вас. Чи без вас. А якщо навіть і від вас - то навіщо таке потрібно. Нажаль, capacity чоловіків дуже часто сильно менше, ніж capacity жінок. Особливо якщо порівнювати capacity успішного європейця із стабільним життям і тимчасово переміщеними особами-жінками з дітьми. Особливо успішних європейців із дітьми. «Папа может-папа может» не працює. Працює «мама может». Якщо «папа может» іноді і працює, то або я таких не зустрічала, або заряд був кінечним, а батарейка завжди сідала у той момент, коли ви цього не чекали. Ніхто не зупиняє коней, забігаючі у палаючі хіти, крім українок. Не розумію, цому це російська взагалі пословиця - цей рік остаточно показав, що це українські жінки зупиняють всіх коней та гасять «ізби» вільною рукою (чи ногою), не перестаючи збирати на броніки, такмед, дітей і робити манікюр (до речі, із манікюром тут я попрощалась - може, у цьому проблема?!!).
Не зустрічайтесь з тим, хто каже, що ви «звичайна». Так, таке буває і це навіть може вас не зупиняти (мене, наприклад), а навпаки, заставити доводити, шо взагалі-такі ні, ось дивись… (а далі коні-ізби-байрактари-МБА-діти-марафони- підставте своє). Погугліть, що таке «нарцис» - у таких людей всі звийчайні, крім них самих, вони все ставлять під сумнів. Із хорошого - в «побічному ефекті», доводячи свою незвичайність, ви можете встигнути щось корисне - вивчити мову, прочитати сотню книжок, накачати прес і біцепс. Але краще заблокувати після першого «звичайність»-алерту.
Не зустрічайтесь з тим, хто каже, що ви неймовірна у всьому. Don’t get me wrong - з тими, хто ставить галочки в чекбокси. Гарна - є, три вищих - є, секс - супер, дітей - хоче/ має/ виходять красиві, весела - є, співбесіду з друзями - пройшла, смак - ок, кар’єра - супер. Ризики у тому, що а) завжди знайдеться новий чекбокс, який ви не проходите б) слухаючи солодкі речі про те, як ви відповідаєте всім очікуванням, можна не помітити, що він не відповідає вашим. В) він взагалі не впевнений що ті чекбокси йому потрібні - просто друзі/ батьки/ у фейсбуці наговорили. Ну і взагалі - хто любить за чекбокси?!
Не зустрічайтесь з тими, хто ніколи у житті «не міг визначитись».
Ймовірність того, що він визначиться з вами, стається тільки у кіно. Прикол кіно у тому, що ми ніколи не бачимо, що там відбувається за останнім кадром із поцілунком. А Бред Пітт взагалі Анжеліну кинув пам’ятаєте як? Тому що на знімальному майданчику «по-справжньому» цілувався із Марійон Котійяр у «Союзниках». Таке кіно.
Не рятуйте. Не будьте психотерапевтом. Не робіть чогось, чого не просять. Не робіть того, чого просять НЕ робити. Іноді краще жувати і сидіти дома, але не тому, що модеруєш «простір, який йому даєш», а тому шо той простір потрібен тобі - вирішити, що а) він не Бред Пітт б) Бред Пітт тобі не потрібен в) подивитись «Союзників», якіх він не хоче дивитись, бо там Бред Пітт, фу-фу-фу. Я, до речі, так пропустила декілька фільмів, які хотіла подивитись у кіно. Тому шо «фу - Іньяріту», «фу- я таке не люблю», «Давай підемо на Елвіса- але ой, у мене тут друг терміново шось-сталось», а я чекала-чекала. І найсмішніше (ні) - «Ой, а я із мамою Елвіса подивився. До речі, класний фільм!». Каже мені у ліжку. Вгадайте національність.
До речі, Не зустрічайтесь із італійцями - це окремий пункт. БОЛДОМ виділений. Все про маму і нерозірвану у 45 років пуповину - правда.
Не лізьте в чужі «відкриті стосунки» поки не впевнені, що «закриті» свої бажання та стосунки. Просто ніт. Хоча сучасно, цікаво, освіжаюче.
Не лізьте у компроміси. Деякі речі вам ніколи не почнуть подобатись - наприклад, чоловіки маленького зросту. Наприклад, інтроверти. Наприклад, італійці (нагадайте мені, якщо я забуду про останнє). Але себе на підборах я ніколи не забуду. Коли мій потенційний друг встає із-за столу, вітаючи мене (я запізнилась), а я все чекаю «він ВЖЕ ПОВНІСТЮ встав? Чи це вже все?». Дуже захотілось чи то зняти підбори, чи то плечі кудись сховати.
Із хорошого
Коханці, що не склались, можуть стати класними друзями.
Люди, що не склали собі раму і ціну, не можуть стати ніким.
Продовжуйте вірити
Старайтесь відчувати. Тільки за себе, а не «за того парня». Не треба вгадувати - вам і так все скажуть.
Я, коротше, за любов. У наступному році. І за перемогу, звичайно.
Не рятуйте. Не будьте психотерапевтом. Не робіть чогось, чого не просять. Не робіть того, чого просять НЕ робити. Іноді краще жувати і сидіти дома, але не тому, що модеруєш «простір, який йому даєш», а тому шо той простір потрібен тобі - вирішити, що а) він не Бред Пітт б) Бред Пітт тобі не потрібен в) подивитись «Союзників», якіх він не хоче дивитись, бо там Бред Пітт, фу-фу-фу. Я, до речі, так пропустила декілька фільмів, які хотіла подивитись у кіно. Тому шо «фу - Іньяріту», «фу- я таке не люблю», «Давай підемо на Елвіса- але ой, у мене тут друг терміново шось-сталось», а я чекала-чекала. І найсмішніше (ні) - «Ой, а я із мамою Елвіса подивився. До речі, класний фільм!». Каже мені у ліжку. Вгадайте національність.
До речі, Не зустрічайтесь із італійцями - це окремий пункт. БОЛДОМ виділений. Все про маму і нерозірвану у 45 років пуповину - правда.
Не лізьте в чужі «відкриті стосунки» поки не впевнені, що «закриті» свої бажання та стосунки. Просто ніт. Хоча сучасно, цікаво, освіжаюче.
Не лізьте у компроміси. Деякі речі вам ніколи не почнуть подобатись - наприклад, чоловіки маленького зросту. Наприклад, інтроверти. Наприклад, італійці (нагадайте мені, якщо я забуду про останнє). Але себе на підборах я ніколи не забуду. Коли мій потенційний друг встає із-за столу, вітаючи мене (я запізнилась), а я все чекаю «він ВЖЕ ПОВНІСТЮ встав? Чи це вже все?». Дуже захотілось чи то зняти підбори, чи то плечі кудись сховати.
Із хорошого
Коханці, що не склались, можуть стати класними друзями.
Люди, що не склали собі раму і ціну, не можуть стати ніким.
Продовжуйте вірити
Старайтесь відчувати. Тільки за себе, а не «за того парня». Не треба вгадувати - вам і так все скажуть.
Я, коротше, за любов. У наступному році. І за перемогу, звичайно.
Привіт. Сьогодні 24 грудня 2022 року. Різдвяний вечір, 304 день війни в Україні. Сьогодні я розпочала знову свою нову бігову історію - 304 півмарафони за 304 дні. Заради новонароджених українців.
304 дні вбивають українців - молодих, літніх, матерів та батьків, немовлят, новонароджених та вагітних.
304 дні життя триває - діти продовжують народжуватись, українці - закохуватись, одружуватись, створювати нових людей у коханні.
304 дні я не вдома. Я щаслива людина - я не чула сирен і бомб, поруч зі мною не падали будинки, не вмирали люди, не розсипалося скло вікон. Я не бачила окупантів вживу.
Я щаслива мати - я народила у мирному Києві і мирній Україні, на 41му тижні вагітності, разом із чоловіком, разом із професійними лікарями 7го пологового.
Я розумію, як складно народжувати. Навіть коли є все, навіть коли ти здорова, навіть коли чоловік тримає за руку, навіть коли поруч найкращі лікарі і «все абсолютно ок», і вдома чекають бабусі з дідусями, є дитяча кімната і все що потрібно. Я не розумію, як складно народжувати, коли війна. Коли у пологовому вікна заставлені мішками із піском, коли у лікарні немає світла, коли обстріли, коли окупанти, коли твій чоловік на війні або, не дай Бог, загинув… Але життя має продовжуватись. Я хочу інвестувати свій ресурс, свій час, свої здібності - бігати, збирати кошти, привертати увагу до важливого словом, - на користь для НОВИХ УКРАЇНЦІВ.
Я обіцяю 304 дні бігати по півмарафону, де б я не була - у парку в Амстердамі, чи на біговій доріжці, чи в Україні. Я обіцяю кожного дня розповідати історію однієї з вагітних мам, що будуть народжувати в Україні. Я обіцяю збирати КОЖНОГО МІСЯЦЯ 2 мільйони гривень для новонароджених. Взимку (прямо зараз) - на теплі пакунки для новонароджених (там ковдра, теплі речі, найнеобхідніше - таких заявок у нас більше тисячі, один пакунок коштує 2350 грн). Пізніше - буду збирати на обладнання для пологових, на обладнання для передчасно народжених - в залежності від того, які будуть потреби. Ми працюємо із фондом 280 днів, що опікується пологовими та здоровою вагітністю.
24 грудня - 24 січня я збираю 2 мільйони гривень, - цього вистачить на 850 новонароджених з усієї України. Будь ласка, долучайтесь. Я вкладу свою силу, витримку, час та наполегливість, щоб це сталось і щоб маленькі українці могли народжуватись і жити.
Кожного дня я буду також розповідати про українську книжку. Яку я прочитала сама чи з сином. Можливо, це надихне на читання українською. Моєму синові у квітні буде 10, останні 304 дні (ок, 301 - 3 дні ми стояли на кордоні) він живе не вдома. Десяту частину життя. 10%. Але він живий, здоровий, говорить на чотирьох мовах і сумує за українськими друзями. Тепер його друзі у школі - англомовні. Я не знаю, коли ми будемо вдома. Це його перше різдво не вдома. Я хочу, щоб він не забув українську і ми будемо читати разом. І ділитись. І, можливо, навіть бігати разом. Приєднуйтесь до нас де б ви не були - біжіть, допомагайте, читайте, діліться цим посиланням та ідеєю про допомогу новим дітям України, дітям війни. Нехай вони будуть здоровими та щасливими. ТІльки у цьому майбутнє.
Сьогодні я пробігла першу половинку - 21,1 в Амстері. Пізніше напишу про свою улюблену дитячу книжку - Федько-Халамидник! Приєднуйтесь до мене донатом, рекомендуйте книжки.
Лінк на збір - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
304 дні вбивають українців - молодих, літніх, матерів та батьків, немовлят, новонароджених та вагітних.
304 дні життя триває - діти продовжують народжуватись, українці - закохуватись, одружуватись, створювати нових людей у коханні.
304 дні я не вдома. Я щаслива людина - я не чула сирен і бомб, поруч зі мною не падали будинки, не вмирали люди, не розсипалося скло вікон. Я не бачила окупантів вживу.
Я щаслива мати - я народила у мирному Києві і мирній Україні, на 41му тижні вагітності, разом із чоловіком, разом із професійними лікарями 7го пологового.
Я розумію, як складно народжувати. Навіть коли є все, навіть коли ти здорова, навіть коли чоловік тримає за руку, навіть коли поруч найкращі лікарі і «все абсолютно ок», і вдома чекають бабусі з дідусями, є дитяча кімната і все що потрібно. Я не розумію, як складно народжувати, коли війна. Коли у пологовому вікна заставлені мішками із піском, коли у лікарні немає світла, коли обстріли, коли окупанти, коли твій чоловік на війні або, не дай Бог, загинув… Але життя має продовжуватись. Я хочу інвестувати свій ресурс, свій час, свої здібності - бігати, збирати кошти, привертати увагу до важливого словом, - на користь для НОВИХ УКРАЇНЦІВ.
Я обіцяю 304 дні бігати по півмарафону, де б я не була - у парку в Амстердамі, чи на біговій доріжці, чи в Україні. Я обіцяю кожного дня розповідати історію однієї з вагітних мам, що будуть народжувати в Україні. Я обіцяю збирати КОЖНОГО МІСЯЦЯ 2 мільйони гривень для новонароджених. Взимку (прямо зараз) - на теплі пакунки для новонароджених (там ковдра, теплі речі, найнеобхідніше - таких заявок у нас більше тисячі, один пакунок коштує 2350 грн). Пізніше - буду збирати на обладнання для пологових, на обладнання для передчасно народжених - в залежності від того, які будуть потреби. Ми працюємо із фондом 280 днів, що опікується пологовими та здоровою вагітністю.
24 грудня - 24 січня я збираю 2 мільйони гривень, - цього вистачить на 850 новонароджених з усієї України. Будь ласка, долучайтесь. Я вкладу свою силу, витримку, час та наполегливість, щоб це сталось і щоб маленькі українці могли народжуватись і жити.
Кожного дня я буду також розповідати про українську книжку. Яку я прочитала сама чи з сином. Можливо, це надихне на читання українською. Моєму синові у квітні буде 10, останні 304 дні (ок, 301 - 3 дні ми стояли на кордоні) він живе не вдома. Десяту частину життя. 10%. Але він живий, здоровий, говорить на чотирьох мовах і сумує за українськими друзями. Тепер його друзі у школі - англомовні. Я не знаю, коли ми будемо вдома. Це його перше різдво не вдома. Я хочу, щоб він не забув українську і ми будемо читати разом. І ділитись. І, можливо, навіть бігати разом. Приєднуйтесь до нас де б ви не були - біжіть, допомагайте, читайте, діліться цим посиланням та ідеєю про допомогу новим дітям України, дітям війни. Нехай вони будуть здоровими та щасливими. ТІльки у цьому майбутнє.
Сьогодні я пробігла першу половинку - 21,1 в Амстері. Пізніше напишу про свою улюблену дитячу книжку - Федько-Халамидник! Приєднуйтесь до мене донатом, рекомендуйте книжки.
Лінк на збір - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
Чи можуть «погані» хлопці бути хорошими?
Я читала історію «Федька-халамидника» у школі, у програмі укрліту. Саме формулювання «халамидника» для мене вже було контроверсійне і провокуюче - для дівчини-відмінниці з першої парти. Головне у житті - бути чемним, не прогулювати заняття, слухатись дорослих, не порушувати загальний порядок та не «курити за гаражами». Все інше - «від лукавого», погано, не можна, forbidden. Тому неслухняний Федько (май гад, я завжди в дитинстві дивувалась, звідки у нього мотивація на ці порушення правил?), що у фіналі виявляється справжнім героєм (на відміну від причесаних хороших хлопчиків із хороших сімей) - це просто голівудський сценарій про поганих хлопців, який Володимир Винниченко показав вже у 1912 році.
Не буду спойлерити історію Федька (ви скоріше за все її таки читали, якщо були слухняними, як я), - але серед моїх подруг знають це оповідання далеко не всі. Тому рекомендую почитати (особливо із дітьми). Це прямо-таки «Арістономія» (автора, якого тепер не можна в Україні вголос), правила власної гідності та найвищих чеснот, але у простому та вражаючому прикладі. Для дітей і дорослих.
До речі, кажуть, що образ Федька був трохи автобіографічним, - типу Винниченко також із сім’ї бідної та простої, був халамидником, але круто вивчився, став революціонером, якого було виключено з гімназії у 17 років за написання революційної поеми, політв’язень і лідер Центральної Ради та першого Уряду у 1917.
Це він був ініціатором прийняття історичного IV Універсалу про незалежність України в січні 1918 р! Такий от халамидник.
А ще Винниченко народився у Херсонській губернії (тоді ще російської імперії). Правда на території сучасної Кировоградщини, і туди включались тоді шматки і Одеської і Миколаївської області. Але, можна сказати, земляк!
Книжку читати тут (я слухала аудіо недавно із сином у додатку yakaboo) - https://www.yakaboo.ua/ua/fed-ko-halamidnik.html
Докатите на новонароджених українців тут - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
Я читала історію «Федька-халамидника» у школі, у програмі укрліту. Саме формулювання «халамидника» для мене вже було контроверсійне і провокуюче - для дівчини-відмінниці з першої парти. Головне у житті - бути чемним, не прогулювати заняття, слухатись дорослих, не порушувати загальний порядок та не «курити за гаражами». Все інше - «від лукавого», погано, не можна, forbidden. Тому неслухняний Федько (май гад, я завжди в дитинстві дивувалась, звідки у нього мотивація на ці порушення правил?), що у фіналі виявляється справжнім героєм (на відміну від причесаних хороших хлопчиків із хороших сімей) - це просто голівудський сценарій про поганих хлопців, який Володимир Винниченко показав вже у 1912 році.
Не буду спойлерити історію Федька (ви скоріше за все її таки читали, якщо були слухняними, як я), - але серед моїх подруг знають це оповідання далеко не всі. Тому рекомендую почитати (особливо із дітьми). Це прямо-таки «Арістономія» (автора, якого тепер не можна в Україні вголос), правила власної гідності та найвищих чеснот, але у простому та вражаючому прикладі. Для дітей і дорослих.
До речі, кажуть, що образ Федька був трохи автобіографічним, - типу Винниченко також із сім’ї бідної та простої, був халамидником, але круто вивчився, став революціонером, якого було виключено з гімназії у 17 років за написання революційної поеми, політв’язень і лідер Центральної Ради та першого Уряду у 1917.
Це він був ініціатором прийняття історичного IV Універсалу про незалежність України в січні 1918 р! Такий от халамидник.
А ще Винниченко народився у Херсонській губернії (тоді ще російської імперії). Правда на території сучасної Кировоградщини, і туди включались тоді шматки і Одеської і Миколаївської області. Але, можна сказати, земляк!
Книжку читати тут (я слухала аудіо недавно із сином у додатку yakaboo) - https://www.yakaboo.ua/ua/fed-ko-halamidnik.html
Докатите на новонароджених українців тут - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
YAKABOO
Книга «Федько-халамидник» – Володимир Винниченко, купити за ціною 77 на YAKABOO: 978-966-923-057-7
ᐉ Купити книгу «Федько-халамидник», автор – Володимир Винниченко, в інтернет-магазині YAKABOO 👈. Замовте книгу за найкращою ціною 77 грн. Відгуки та рецензії ✍.
3 з 304 півмарафонів за 304 дні + історія майбутньої мами з Херсону, зо має народжувати у січні (втекли в Чернобаївку, в потім в Кривий Ріг…). Таких історій ми зібрали більше 1000. І продовжуємо.
Сьогодні я бігла третій раз свої 21.1 км: не читінг, але тепличні умови - на доріжці у спортзалі, бо на вулиці дощ та сильний вітер, а застудитись ще раз - значить, знову поставити хрест на мойому челенджі. Тому 21.1 км, але доріжка.
Сьогодні я хочу вам розказати вам про одну з майбутніх мам, що звернулась до нас за допомогою (і для якої ми також збираємо кошти - для теплих пакунків для майбутнього синочка). Таких заявок (анкет з усією України) у нас більше 1000, вони продовжують прибувати.
Вартість одного пакунку - 2350 грн ($65), ви можете допомогти будь-якою сумою тут - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
На фото - Єлизавета Малишко з Херсону, їй 30 років. Зараз вони з чоловіком у Кривому Розі, їх син має народитись у січні.
«Коли почалась повномасштабна війна, ми з моїм хлопцем з Чорнобаївки виїхали до його батьків у область, село на межі Херсонської та Миколаївської області.
Після щотижневих візитів до нас російських військових з автоматами та щогодинних вибухів, ми на свій страх та ризик виїхали назад у Чорнобаївку. У червні ми одружилися в Херсоні, я стала на облік по вагітності, але вже тоді не вистачало медикаментів у лікарнях, та, власне, самих лікарів. Окрім нестачі персоналу, медикаментів, деяких продуктів, на вулицях Чорнобаївки та Херсону почали зникати люди, майже кожного дня у Чорнобаївці я прокидалася вночі від гучних вибухів та бігла у сховище. Народжувати в таких умовах я не хотіла, це було небезпечно і страшно.
Тому ми виїхали у Кривий Ріг. Через війну втратили хорошу роботу – і я, і чоловік. Біженців на роботу, на жаль, беруть неохоче. Тому мій чоловік працює в таксі з 5-ої ранку до 22-ї вечора за невеликі гроші. Але ми з нетерпінням чекаємо на появу нашого маленького хлопчика попри всі обставини.»
Лінк на допомогу тут - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
Сьогодні я бігла третій раз свої 21.1 км: не читінг, але тепличні умови - на доріжці у спортзалі, бо на вулиці дощ та сильний вітер, а застудитись ще раз - значить, знову поставити хрест на мойому челенджі. Тому 21.1 км, але доріжка.
Сьогодні я хочу вам розказати вам про одну з майбутніх мам, що звернулась до нас за допомогою (і для якої ми також збираємо кошти - для теплих пакунків для майбутнього синочка). Таких заявок (анкет з усією України) у нас більше 1000, вони продовжують прибувати.
Вартість одного пакунку - 2350 грн ($65), ви можете допомогти будь-якою сумою тут - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
На фото - Єлизавета Малишко з Херсону, їй 30 років. Зараз вони з чоловіком у Кривому Розі, їх син має народитись у січні.
«Коли почалась повномасштабна війна, ми з моїм хлопцем з Чорнобаївки виїхали до його батьків у область, село на межі Херсонської та Миколаївської області.
Після щотижневих візитів до нас російських військових з автоматами та щогодинних вибухів, ми на свій страх та ризик виїхали назад у Чорнобаївку. У червні ми одружилися в Херсоні, я стала на облік по вагітності, але вже тоді не вистачало медикаментів у лікарнях, та, власне, самих лікарів. Окрім нестачі персоналу, медикаментів, деяких продуктів, на вулицях Чорнобаївки та Херсону почали зникати люди, майже кожного дня у Чорнобаївці я прокидалася вночі від гучних вибухів та бігла у сховище. Народжувати в таких умовах я не хотіла, це було небезпечно і страшно.
Тому ми виїхали у Кривий Ріг. Через війну втратили хорошу роботу – і я, і чоловік. Біженців на роботу, на жаль, беруть неохоче. Тому мій чоловік працює в таксі з 5-ої ранку до 22-ї вечора за невеликі гроші. Але ми з нетерпінням чекаємо на появу нашого маленького хлопчика попри всі обставини.»
Лінк на допомогу тут - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
Єлизавета з Херсону, що стане мамою у січні. Допомогти тут - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
👍1
Це Юлія Димитрашко, їй 21 рік, вона з смт. Приазовське Запорізької області. Юля вагітна, вже має доньку два роки, і майже спочатку війни вони були під окупацією: це значить, - недостатня кількість ліків, невеликий вибір продуктів та великі ціни, відсутність роботи, перебої із зв‘язком та інтернетом.
У вересні родина поїхала до Запоріжжя (вирвалась з окупації протягом доби - зо вважати за щастя), потім переїхали у Тернопіль. Там зіштовхнулися з шахраями, які отримали завдаток за квартиру і зникли. Проте Юля із чоловіком не опускали руки і все ж таки знайшли житло. Юлі народжувати у січні, для дитини багато чого потрібно. Все необхідне залишилось вдома, а тут майже нічого немає.
Для таких, як Юля - жінок, що будуть народжувати в Україні цією важкою холодною зимою, я бігаю кожного дня півмарафони, розповідаю їх історії (у нас їх більше 1000 і вони прибувають) та збираю до 24 січня (!!!) 2 мільйони гривень на закупівлю 850 теплих пакунків для новонароджених: туди входить ковдра, теплі речі та найнеобхідніше. Ціна одного пакунка - $65, або 2350 грн. Але будь-які ваші 10-100-1000 грн допоможуть. Не проходьте мимо - це наші майбутні діти.
Тут збір - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
Я пробігла сьогодні 4й півмарафон (на доріжці), 4/304. Що сказати, - бігти не важко. Інша справа - кожного дня збирати кошти. Але я вірю, що ми справимось. Новорічне-різдвяне диво!
Лінк на збір тут - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
У вересні родина поїхала до Запоріжжя (вирвалась з окупації протягом доби - зо вважати за щастя), потім переїхали у Тернопіль. Там зіштовхнулися з шахраями, які отримали завдаток за квартиру і зникли. Проте Юля із чоловіком не опускали руки і все ж таки знайшли житло. Юлі народжувати у січні, для дитини багато чого потрібно. Все необхідне залишилось вдома, а тут майже нічого немає.
Для таких, як Юля - жінок, що будуть народжувати в Україні цією важкою холодною зимою, я бігаю кожного дня півмарафони, розповідаю їх історії (у нас їх більше 1000 і вони прибувають) та збираю до 24 січня (!!!) 2 мільйони гривень на закупівлю 850 теплих пакунків для новонароджених: туди входить ковдра, теплі речі та найнеобхідніше. Ціна одного пакунка - $65, або 2350 грн. Але будь-які ваші 10-100-1000 грн допоможуть. Не проходьте мимо - це наші майбутні діти.
Тут збір - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
Я пробігла сьогодні 4й півмарафон (на доріжці), 4/304. Що сказати, - бігти не важко. Інша справа - кожного дня збирати кошти. Але я вірю, що ми справимось. Новорічне-різдвяне диво!
Лінк на збір тут - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
Юлія з смт Приазовське. Стане мамою у січні. Підтримайте таких мужніх мам донатом - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
Один мій друг-марафонець якось признався у тому, що іноді біг - це найкраща частина його дня. Часто - _єдина_ частина дня, коли він відчуває себе щасливим, сильним і натхненним.
(Сьогодні пробігла 5й з 304 півмарафонів за 304 дні. Благодійних, звичайно)
Сьогодні в мене був такий день. І такий біг. Знаєте, коли день - гівно з самого ранку (вибачте), то пробігти половинку - справжнє свято і навіть прокрастинація.
Технологія проста -
Ким би ти не став,
Зранку встав -
Присідай до ста
І читай устав (с) Андрій Хливнюк
Не хотілось би вдаватись у подробиці, але вже о 8й ранку у мене не завелась машина, коли я зібралась у зал під вітром і дощем у темряві (звичайно, це нічого порівняно з українським блекаутом, але сонце наприкінці грудня в Амстердамі сходить майже о 9). Я пересіла на вєлік - там здулись колеса. Я пішла у магазин поміняти батарейку у ключі для автівки - там ще закрито. Дощ, темрява, купа витраченого часу. У людей вже відпустки та канікули, в мене - мільйон справ. Я повернулась додому попрацювати - отримала листа з Університета Амстердаму. Про те, що я провалила екзамен з голандської. Перездача 27 січня. Одна.
Відкрила мейл - там лист від школи сина про сплату другої частини рахунку за рік (немаленька сума). «Будь ласка, зробіть це у 2022, говорять». Я розраховувала на контріб’юшн батька сина, але він «не зміг» і відмовився. Я відкриваю… далі можна не продовжувати, дуже хочеться сісти і заплакати, бо ти один у полі воїн.
Я мовчу про повітряні тривоги, обстріли Херсонщини, мою команду без світла та тепла, про вбитих дітей, розбиті життя, сім’ї та розбиті серця. Про дітей, що народжуються під обстрілами у пологових, заставлених мішками із піском, про вбитих вагітних у себе в ліжку чи під завалами. Про «невідома жінка» та «невідомий хлопчик» на могилах на Сході. Та Київщині. Боже.
Я не маю сил і найкраще, що я можу - це пробігти те, що обіцяла. Як обіцяла. Кожного дня, 304 дні - сьогодні вже п’ятий. Півмарафон заради новонароджених. Це не героїзм, не дай боже. Це привернення уваги до проблеми новонароджених у війну. Це збір коштів для дітей та вагітних. Зараз ми збираємо ТЕРМІНОВО на теплі пакунки для новонароджених. Які народяться на Тернопільщині, Кировоградщині, Черкащині, Київщині, Полтавщині, Львівщині… Вже скоро, от-от. У нас більше 1000 заявок від молодих мам. Мамам від 18 до 40 років. Вони з різних областей. Вони покинули дім. Хтось із Маріуполя. У них немає дому, але є надія. Їм важливий цей пакунок - всього 2350 грн: там ковдрочка та теплі речі для малюка. Новенького українця чи українки. Не проходьте мимо.
Лінк тут - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
До 24 січня потрібно зібрати 2 мільйони, щоб закупити 850 пакунків. Ваші 100 грн важливі.
Слава Україні, Слава ЗСУ, Слава Українцям та Українкам.
(Сьогодні пробігла 5й з 304 півмарафонів за 304 дні. Благодійних, звичайно)
Сьогодні в мене був такий день. І такий біг. Знаєте, коли день - гівно з самого ранку (вибачте), то пробігти половинку - справжнє свято і навіть прокрастинація.
Технологія проста -
Ким би ти не став,
Зранку встав -
Присідай до ста
І читай устав (с) Андрій Хливнюк
Не хотілось би вдаватись у подробиці, але вже о 8й ранку у мене не завелась машина, коли я зібралась у зал під вітром і дощем у темряві (звичайно, це нічого порівняно з українським блекаутом, але сонце наприкінці грудня в Амстердамі сходить майже о 9). Я пересіла на вєлік - там здулись колеса. Я пішла у магазин поміняти батарейку у ключі для автівки - там ще закрито. Дощ, темрява, купа витраченого часу. У людей вже відпустки та канікули, в мене - мільйон справ. Я повернулась додому попрацювати - отримала листа з Університета Амстердаму. Про те, що я провалила екзамен з голандської. Перездача 27 січня. Одна.
Відкрила мейл - там лист від школи сина про сплату другої частини рахунку за рік (немаленька сума). «Будь ласка, зробіть це у 2022, говорять». Я розраховувала на контріб’юшн батька сина, але він «не зміг» і відмовився. Я відкриваю… далі можна не продовжувати, дуже хочеться сісти і заплакати, бо ти один у полі воїн.
Я мовчу про повітряні тривоги, обстріли Херсонщини, мою команду без світла та тепла, про вбитих дітей, розбиті життя, сім’ї та розбиті серця. Про дітей, що народжуються під обстрілами у пологових, заставлених мішками із піском, про вбитих вагітних у себе в ліжку чи під завалами. Про «невідома жінка» та «невідомий хлопчик» на могилах на Сході. Та Київщині. Боже.
Я не маю сил і найкраще, що я можу - це пробігти те, що обіцяла. Як обіцяла. Кожного дня, 304 дні - сьогодні вже п’ятий. Півмарафон заради новонароджених. Це не героїзм, не дай боже. Це привернення уваги до проблеми новонароджених у війну. Це збір коштів для дітей та вагітних. Зараз ми збираємо ТЕРМІНОВО на теплі пакунки для новонароджених. Які народяться на Тернопільщині, Кировоградщині, Черкащині, Київщині, Полтавщині, Львівщині… Вже скоро, от-от. У нас більше 1000 заявок від молодих мам. Мамам від 18 до 40 років. Вони з різних областей. Вони покинули дім. Хтось із Маріуполя. У них немає дому, але є надія. Їм важливий цей пакунок - всього 2350 грн: там ковдрочка та теплі речі для малюка. Новенького українця чи українки. Не проходьте мимо.
Лінк тут - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
До 24 січня потрібно зібрати 2 мільйони, щоб закупити 850 пакунків. Ваші 100 грн важливі.
Слава Україні, Слава ЗСУ, Слава Українцям та Українкам.