Вчора був мій 40й півмарафон з 304: 3 лютого 2023, 345й день війни. Заради українських новонароджених, - закупівлі теплих речей, допомоги молодим мамам та пологовим будинкам.
40 днів - це вже звичка, але часто сил і мотивації не вистачає, і я постійно шукаю надихаючі історії челленджерів, у яких вийшло, і уважно читаю - з якими труднощами вони стикались, як боролись із втомою та розчаруванням, як організовували свій графік і поєднували челенджі із звичайним життям - роботою та сім‘єю.
На днях друзі прислали мені історію Gary McKee, бігуна з Північної Англії, “marathon man”, що пробіг за 2022 рік 365 повних марафонів, - тобто по марафону щодня!!! При цьому мав роботу, сім‘ю (троє дітей!) та фандрейзив більше £1 мільйону для допомоги хворим раком! Знайомі пропонували йому подати заявку на рекорд Гіннесу - тому що попередній з щоденних марафонів (трохи більше 100) був їм явно побитий, - але Гері відмовився, пояснюючи, що його метою була зовсім не слава і відмітка у Книзі Рекордів, а саме допомога тим, кому це потрібно - хворим на онкологію.
Зараз Гері 53 роки, і найбільше мене вразило те, що він збирає на допомогу онкохворим бігом, велозаїздами, трейлами і всілякими челленджами вже 20(!!!!) років - для центру Macmillan Cancer Support у Лондоні.
У 1997му році його батько захворів раком, і помер у 2005 (не від раку), і Гері присвятив свої челенджі саме боротьбі з цією страшною хворобою.
За 365 днів він лише 5 разів бігав не вдома - в нього був завжди один і той самий маршрут, - він стартував о 5 ранку, щоб встигнути до роботи, від свойого будинку, кожен раз його чекали друзі із ліхтариками, - хтось біг разом із ним, хтось їхав на вєліку. За рік Гері біг і у супер-жару і при -10… І втратив майже 18 кг ваги.
На 228й день він захворів - отруївся, і опинився у шпиталі, стало погано саме під час бігу… Лікарі рекомендували йому зупинитись, але він встав скоро і якось дойшов той марафон до вечора, разом із жінкою та дітьми.
Так, у 2017 році Гері зробив 110 марафонів за 110 днів… Також заради збору коштів.
Поруч з його рекордом та зусиллями мій челлендж непорівняний, - але історія дуже надихає. Зробила висновки такі:
- дисципліна - усе: тобто графік бігу і роботи.
- Коли сили закінчуються, потрібна підтримка, - бігти самому часто складно, бо наступає депресія і розчарування у ідеї, особливо, коли не збираються кошти (як у мене зараз)
- Бігти у один і той самий час одним і тим самим маршрутом - гарна ідея, бо до тебе можуть приєднатись будь-де люди, і взагалі - дисципліна…
Вчора був мій 40й півмарафон, і зараз я піду таки бігати свою половинку у Вонделпарку в Амстердамі. А потім сяду і спланую графік кожного дня, щоби бігти у один і той самий час, і встигати із роботою і усім іншим. О, так, - чимось треба буде пожертвувати, - якимись розвагами і заняттями, але ціль, як на мене, такі жертви виправдовує.
Якщо у вас є якісь надихаючі історії бігунів з челенджами, - поділіться. Дуже потрібно.
А поки що можна і треба пожертвувати будь-яку сумму на теплі речі для новонароджених дітей. Лінк тут - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
40 днів - це вже звичка, але часто сил і мотивації не вистачає, і я постійно шукаю надихаючі історії челленджерів, у яких вийшло, і уважно читаю - з якими труднощами вони стикались, як боролись із втомою та розчаруванням, як організовували свій графік і поєднували челенджі із звичайним життям - роботою та сім‘єю.
На днях друзі прислали мені історію Gary McKee, бігуна з Північної Англії, “marathon man”, що пробіг за 2022 рік 365 повних марафонів, - тобто по марафону щодня!!! При цьому мав роботу, сім‘ю (троє дітей!) та фандрейзив більше £1 мільйону для допомоги хворим раком! Знайомі пропонували йому подати заявку на рекорд Гіннесу - тому що попередній з щоденних марафонів (трохи більше 100) був їм явно побитий, - але Гері відмовився, пояснюючи, що його метою була зовсім не слава і відмітка у Книзі Рекордів, а саме допомога тим, кому це потрібно - хворим на онкологію.
Зараз Гері 53 роки, і найбільше мене вразило те, що він збирає на допомогу онкохворим бігом, велозаїздами, трейлами і всілякими челленджами вже 20(!!!!) років - для центру Macmillan Cancer Support у Лондоні.
У 1997му році його батько захворів раком, і помер у 2005 (не від раку), і Гері присвятив свої челенджі саме боротьбі з цією страшною хворобою.
За 365 днів він лише 5 разів бігав не вдома - в нього був завжди один і той самий маршрут, - він стартував о 5 ранку, щоб встигнути до роботи, від свойого будинку, кожен раз його чекали друзі із ліхтариками, - хтось біг разом із ним, хтось їхав на вєліку. За рік Гері біг і у супер-жару і при -10… І втратив майже 18 кг ваги.
На 228й день він захворів - отруївся, і опинився у шпиталі, стало погано саме під час бігу… Лікарі рекомендували йому зупинитись, але він встав скоро і якось дойшов той марафон до вечора, разом із жінкою та дітьми.
Так, у 2017 році Гері зробив 110 марафонів за 110 днів… Також заради збору коштів.
Поруч з його рекордом та зусиллями мій челлендж непорівняний, - але історія дуже надихає. Зробила висновки такі:
- дисципліна - усе: тобто графік бігу і роботи.
- Коли сили закінчуються, потрібна підтримка, - бігти самому часто складно, бо наступає депресія і розчарування у ідеї, особливо, коли не збираються кошти (як у мене зараз)
- Бігти у один і той самий час одним і тим самим маршрутом - гарна ідея, бо до тебе можуть приєднатись будь-де люди, і взагалі - дисципліна…
Вчора був мій 40й півмарафон, і зараз я піду таки бігати свою половинку у Вонделпарку в Амстердамі. А потім сяду і спланую графік кожного дня, щоби бігти у один і той самий час, і встигати із роботою і усім іншим. О, так, - чимось треба буде пожертвувати, - якимись розвагами і заняттями, але ціль, як на мене, такі жертви виправдовує.
Якщо у вас є якісь надихаючі історії бігунів з челенджами, - поділіться. Дуже потрібно.
А поки що можна і треба пожертвувати будь-яку сумму на теплі речі для новонароджених дітей. Лінк тут - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
👍1
42 та 43й півмарафон з 304 поспіль.
6 та 7 лютого 2023, 347 та 348й дні війни.
Важко знайти сили на те, щоб писати у соцмережі системно - важче, ніж просто бігати.
Бігати - то медитація, час із собою, відчуття потоку. Виходити із «часу з собою» у вільний простір з іншими людьми і спілкуванням - завжди робота. Я розумію, чому марафонці частіше за все інтроверти… Можливо, вони використовують всю свою енергію на біг, і більше нічого не залишається?
Єдине, що дає мені ЕКСТРА енергію - це війна, як би дивно це не звучало. Вчора я прочитала черговий прогноз-аналітику від Центрів Дослідження Війни, розвідок і таке інше - і всі розповідають про стратегії війни на виснаження, які, по суті, ще не починали втілювати у життя.
Про те, що треба готуватись фізично, матеріально і психологічно (останнє, мабуть, найважливіше), до довгих часів страждань, бойових дій, втрат, тиску зі сторони ворога (для тих, хто за кордоном - свої челенджі, психологічні - приймати довгострокові (або гнучкі) рішення, адаптуватись до зміненого життя, прийняти нових себе з нуля, прийняти те, що ти «не такий як усі» - ні вдома, ні тут).
Було довге, але логічне пояснення, чому - про поведінку ворога (який не такий тупий, як нам хочеться думати, і не такий слабкий. Безжальний та безпринципний - так…), і від цього було не легко, але… легше, коли ти приймаєш ситуацію. І коли готовий до будь-чого. Напевне, це те, що відрізняє мене (та й пересічного українця) зразка лютого 2022 року і лютого 2023.
«…адже війна не закінчиться через місяць», - завершили довгий текст у тій аналітичній статті.
І це дало мені більше сил. Як чудодійна таблетка, що миттєво позбавляє від болю та надає легкість, - рішення, що було прийнято. Про це говорять стоїки (і коучі персонального розвитку): що прийняти - не значить отримати поразку. Просто - адаптуватись до умов та контексту.
Адаптуємось.
А поки я своїм бігом збираю кошти для родин новонароджених в Україні - у нас майже тисяча заявок від сімей, майбутніх мам звідусіль. І дуже потрібно назбирати $55555 на 850 пакунків у найближчий тиждень, щоб встигнути закупити речі і відправити. Вже зібрано $7500, треба ще багато, але ми ж можемо!
Один набір коштує $65 (2350грн), можна задонатити тут - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
6 та 7 лютого 2023, 347 та 348й дні війни.
Важко знайти сили на те, щоб писати у соцмережі системно - важче, ніж просто бігати.
Бігати - то медитація, час із собою, відчуття потоку. Виходити із «часу з собою» у вільний простір з іншими людьми і спілкуванням - завжди робота. Я розумію, чому марафонці частіше за все інтроверти… Можливо, вони використовують всю свою енергію на біг, і більше нічого не залишається?
Єдине, що дає мені ЕКСТРА енергію - це війна, як би дивно це не звучало. Вчора я прочитала черговий прогноз-аналітику від Центрів Дослідження Війни, розвідок і таке інше - і всі розповідають про стратегії війни на виснаження, які, по суті, ще не починали втілювати у життя.
Про те, що треба готуватись фізично, матеріально і психологічно (останнє, мабуть, найважливіше), до довгих часів страждань, бойових дій, втрат, тиску зі сторони ворога (для тих, хто за кордоном - свої челенджі, психологічні - приймати довгострокові (або гнучкі) рішення, адаптуватись до зміненого життя, прийняти нових себе з нуля, прийняти те, що ти «не такий як усі» - ні вдома, ні тут).
Було довге, але логічне пояснення, чому - про поведінку ворога (який не такий тупий, як нам хочеться думати, і не такий слабкий. Безжальний та безпринципний - так…), і від цього було не легко, але… легше, коли ти приймаєш ситуацію. І коли готовий до будь-чого. Напевне, це те, що відрізняє мене (та й пересічного українця) зразка лютого 2022 року і лютого 2023.
«…адже війна не закінчиться через місяць», - завершили довгий текст у тій аналітичній статті.
І це дало мені більше сил. Як чудодійна таблетка, що миттєво позбавляє від болю та надає легкість, - рішення, що було прийнято. Про це говорять стоїки (і коучі персонального розвитку): що прийняти - не значить отримати поразку. Просто - адаптуватись до умов та контексту.
Адаптуємось.
А поки я своїм бігом збираю кошти для родин новонароджених в Україні - у нас майже тисяча заявок від сімей, майбутніх мам звідусіль. І дуже потрібно назбирати $55555 на 850 пакунків у найближчий тиждень, щоб встигнути закупити речі і відправити. Вже зібрано $7500, треба ще багато, але ми ж можемо!
Один набір коштує $65 (2350грн), можна задонатити тут - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
❤6👍1
Друзі! Збираємо кошти на лікування та реабілітацію двох військових (у Києві): Олега та Аліма, що з перших днів повномасштабного вторгнення як добровольці вступили до ЗСУ та успішно виконували бойові задачі у найзапекліших зонах на сході країни, де і отримали масивні поранення. 203 485,86 грн - повна сума збору для двох військових. Тут лінк на збір - https://bekind.ua/uk/project?id=65fec119-17d9-4277-a64d-c2bb4368678e
Олег. 30 квітня Олег отримав важке уламкове ураження, зокрема постраждала голова 😥 Були проведені численні операції, аби осколків не залишилося. Перше коло реабілітації пройдено. Шлях захисника після поранення: Харківський військовий шпиталь ▶️ Інститут нейрохірургії. Київ ▶️ Центр Adonis - Медична група компаній. Буча.
Наразі Олегові необхідний повторний курс реабілітації.
Алім. 11 жовтня 2022, під час виконання бойового завдання та перестрілки в одному з населених пунктів Харківської області, отримав вогнепальне кульове поранення. Куля увійшла з задньої поверхні грудей зліва, пошкодивши судини та ліву легеню. Місцеві лікарі змогли надати йому ефективну медичну допомогу і серце воїна продовжило битись. Наразі Алім потребує реабілітації, програма передбачає: – перебування у стаціонарі 14 діб – консультації спеціалістів – лабораторну та інструментальну діагностику – курс з 22 занять з фізичним терапевтом по 45 хвилин кожне.
💜 Допомогти Олегові та ще одному захисникові, Алімові, можна задонейтивши за лінком - https://bekind.ua/uk/project?id=65fec119-17d9-4277-a64d-c2bb4368678e
Пам'ятаєте, на мій день народження ми зібрали більше 180 000 грн на лікування також двох військових? Так от їх ми зібрали і використали вже (на першій фото один з військових із нашою докторкою Kateryna Komisarenko у @adonis), тепер треба допомогти іншим!
Олег. 30 квітня Олег отримав важке уламкове ураження, зокрема постраждала голова 😥 Були проведені численні операції, аби осколків не залишилося. Перше коло реабілітації пройдено. Шлях захисника після поранення: Харківський військовий шпиталь ▶️ Інститут нейрохірургії. Київ ▶️ Центр Adonis - Медична група компаній. Буча.
Наразі Олегові необхідний повторний курс реабілітації.
Алім. 11 жовтня 2022, під час виконання бойового завдання та перестрілки в одному з населених пунктів Харківської області, отримав вогнепальне кульове поранення. Куля увійшла з задньої поверхні грудей зліва, пошкодивши судини та ліву легеню. Місцеві лікарі змогли надати йому ефективну медичну допомогу і серце воїна продовжило битись. Наразі Алім потребує реабілітації, програма передбачає: – перебування у стаціонарі 14 діб – консультації спеціалістів – лабораторну та інструментальну діагностику – курс з 22 занять з фізичним терапевтом по 45 хвилин кожне.
💜 Допомогти Олегові та ще одному захисникові, Алімові, можна задонейтивши за лінком - https://bekind.ua/uk/project?id=65fec119-17d9-4277-a64d-c2bb4368678e
Пам'ятаєте, на мій день народження ми зібрали більше 180 000 грн на лікування також двох військових? Так от їх ми зібрали і використали вже (на першій фото один з військових із нашою докторкою Kateryna Komisarenko у @adonis), тепер треба допомогти іншим!
Рік війни. Точка відліку. День, який назавжди залишиться найголовнішим, що поділив життя на «до» і «після».
Я вживала цю пафосну фразу «розподілу на до і після» так багато разів за життя - народження дитини, розлучення, продаж бізнесу, аяуаска… Час зупинитись і прийняти, що 24 лютого - це та сама точка.
Точка початку, точка кінця, точка переродження, точка горя і точка щастя (щастя, що живий).
Точка неповернення.
Точка вдячності за кожен новий день.
Точка розуміння, що нічого у житті не є під твоїм контролем.
Точка екзистенциального розриву.
Чорна діра. Фрактал без початку та кінця.
Точка віри - «якщо вірив би у бога, то хоч би помолився».
Точка зневіри - бо як пояснити, що бог є, якщо він робить можливим такі жорстокі речі? Чи він просто перестав нас любити?..
Точка, в якій знецінюється все матеріальне, в якій тебе наздоганяють ті питання, від яких ти ховався, втікав все життя… Ти голий, босий, у тебе немає нічого, крім самого себе. В тебе одночасно є всі вибори у світі, та немає ніякого вибору… Все - можливість, і все - тупік.
Точка-дзеркало - коли ти нарешті бачиш самого себе, як є, коли сміття з-під килиму вийшло на демонстрацію, стало сильніше за тебе, коли всі це бачать, але тобі вже не соромно і неважливо… Тобі просто страшно і дуже хочеться жити.
Точка, до якої ти думав, що можеш все. Точка, в якій зрозумів, що не можеш нічого, але продовжуєш робити, збивати сметану лапками, як та жабка, що вижила.
«Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Потім ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікування того, що ще може статися». Не думати про те, скільки ще бігти, - просто робити крок, ще крок, ще один крок, - мій принцип марафонського бігу, коли хочеться здатись, а попереду ще багато кілометрів. Жити одним кроком.
Сьогодні я розповідала свою історію 24 лютого, своєї персональної точки неповернення, другові голандцю. Про те, як прокинулась у Львові в готельному номері з колегою у відрядженні (та сином - боже, дякую за материнську інтуіцію), як дивилась новини, що здавались сюром, про те, як три дні стояла на кордоні.
Про те, що перші години того дня здавались вічністю - так багато всього відбувалось, - бомбардувань, новин, переміщень людей, дзвінків і повідомлень, сліз і шоку, думок і рішень. Про сніданок у готелі, де були переважно іноземці, про те, як всі тривожно жували і дивились новини на смартфонах. Про те, що була лиш 9 ранку, а здавалось, що пройшов тиждень.
Про те, як мене нудило від страху і втрати контролю, про те, як я лежала на підлозі у ванній під гарячим душем і не могла зігрітись. Про те, як потім не могла зігрітись ще тиждень, вже будучи в Берліні… Про черги до банкоматів, рішення виїхати за кордон заради сина, про СТИД прийняти таке рішення (який не проходив ще декілька місяців), про пробите колесо, про три ночі і три дні у черзі на кордоні, про спалений за 10 км повний бак бензину, про те, як протриматись за кермом без сну, гортаючи новини, як розповідати про війну сину. Про те, як мої родичі з-за океану писали мені, «як допомогти», і коли я говорила, що можна тільки грошима зараз, очевидно, бо я не знаю куди я, як я, з сином, що далі… Коли вони експертно говорили, що ЦЕ ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА. Коли в Маріуполі вже трощили дитячі садки і розстрілювали людей, а російський корабль вже пішов нахуй. Про жінок з маленькими дітьми, що з колясками і пакетами перетинали кордон пішки. У -7 на вулиці.
Про те, як я зрозуміла, що ВІЙНА: коли польські прикордонники, замість того, щоб запитати страховку на авто, на довгоочікуваному кордоні, кидали мені в машину бутерброди та шоколадки, бачили дитину і питали, чи треба нам підгузки (?!) чи щось особливе для дитини? Я дивилась переляканими очима на ту жінку, бо нам нічого не треба, ми живі, у нас є і машина, і гроші і навіть заброньований готель. Я здавалась собі дуже впевненою та сильною тоді, а прикордонниця протягнула мені гарячий чай у стаканчику і сказала
⁃ Pani potrzebuje drinka, masz suche usta, - і я подумала, що пані - це я, і я - це біженка, і тепер я у безпеці…
Я вживала цю пафосну фразу «розподілу на до і після» так багато разів за життя - народження дитини, розлучення, продаж бізнесу, аяуаска… Час зупинитись і прийняти, що 24 лютого - це та сама точка.
Точка початку, точка кінця, точка переродження, точка горя і точка щастя (щастя, що живий).
Точка неповернення.
Точка вдячності за кожен новий день.
Точка розуміння, що нічого у житті не є під твоїм контролем.
Точка екзистенциального розриву.
Чорна діра. Фрактал без початку та кінця.
Точка віри - «якщо вірив би у бога, то хоч би помолився».
Точка зневіри - бо як пояснити, що бог є, якщо він робить можливим такі жорстокі речі? Чи він просто перестав нас любити?..
Точка, в якій знецінюється все матеріальне, в якій тебе наздоганяють ті питання, від яких ти ховався, втікав все життя… Ти голий, босий, у тебе немає нічого, крім самого себе. В тебе одночасно є всі вибори у світі, та немає ніякого вибору… Все - можливість, і все - тупік.
Точка-дзеркало - коли ти нарешті бачиш самого себе, як є, коли сміття з-під килиму вийшло на демонстрацію, стало сильніше за тебе, коли всі це бачать, але тобі вже не соромно і неважливо… Тобі просто страшно і дуже хочеться жити.
Точка, до якої ти думав, що можеш все. Точка, в якій зрозумів, що не можеш нічого, але продовжуєш робити, збивати сметану лапками, як та жабка, що вижила.
«Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Потім ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікування того, що ще може статися». Не думати про те, скільки ще бігти, - просто робити крок, ще крок, ще один крок, - мій принцип марафонського бігу, коли хочеться здатись, а попереду ще багато кілометрів. Жити одним кроком.
Сьогодні я розповідала свою історію 24 лютого, своєї персональної точки неповернення, другові голандцю. Про те, як прокинулась у Львові в готельному номері з колегою у відрядженні (та сином - боже, дякую за материнську інтуіцію), як дивилась новини, що здавались сюром, про те, як три дні стояла на кордоні.
Про те, що перші години того дня здавались вічністю - так багато всього відбувалось, - бомбардувань, новин, переміщень людей, дзвінків і повідомлень, сліз і шоку, думок і рішень. Про сніданок у готелі, де були переважно іноземці, про те, як всі тривожно жували і дивились новини на смартфонах. Про те, що була лиш 9 ранку, а здавалось, що пройшов тиждень.
Про те, як мене нудило від страху і втрати контролю, про те, як я лежала на підлозі у ванній під гарячим душем і не могла зігрітись. Про те, як потім не могла зігрітись ще тиждень, вже будучи в Берліні… Про черги до банкоматів, рішення виїхати за кордон заради сина, про СТИД прийняти таке рішення (який не проходив ще декілька місяців), про пробите колесо, про три ночі і три дні у черзі на кордоні, про спалений за 10 км повний бак бензину, про те, як протриматись за кермом без сну, гортаючи новини, як розповідати про війну сину. Про те, як мої родичі з-за океану писали мені, «як допомогти», і коли я говорила, що можна тільки грошима зараз, очевидно, бо я не знаю куди я, як я, з сином, що далі… Коли вони експертно говорили, що ЦЕ ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА. Коли в Маріуполі вже трощили дитячі садки і розстрілювали людей, а російський корабль вже пішов нахуй. Про жінок з маленькими дітьми, що з колясками і пакетами перетинали кордон пішки. У -7 на вулиці.
Про те, як я зрозуміла, що ВІЙНА: коли польські прикордонники, замість того, щоб запитати страховку на авто, на довгоочікуваному кордоні, кидали мені в машину бутерброди та шоколадки, бачили дитину і питали, чи треба нам підгузки (?!) чи щось особливе для дитини? Я дивилась переляканими очима на ту жінку, бо нам нічого не треба, ми живі, у нас є і машина, і гроші і навіть заброньований готель. Я здавалась собі дуже впевненою та сильною тоді, а прикордонниця протягнула мені гарячий чай у стаканчику і сказала
⁃ Pani potrzebuje drinka, masz suche usta, - і я подумала, що пані - це я, і я - це біженка, і тепер я у безпеці…
😢3👍1
⁃ Ти вже писала свою історію початку війни? - запитав мене друг, уважно слухаючи мій нервовий спіч.
⁃ Ні, ніколи. Навіщо?
⁃ Хм, а чому ти думаєш, що це не потрібно? Це ж історія. Це твоя точка неповернення. Коли твоє життя розділилось на до і після…
⁃ Так, але…
⁃ Ти хочеш забути?
⁃ Ні…
SHAME
Написав на серветці мій друг і подивився мені в очі.
⁃ Це тому ти не пишеш?
⁃ Не зовсім… Але так. Я щасливиця. Я жива, моя дитина не бачила бомб. Я не голодувала, не була у подвалі, не сиділа між двох стін, в мене не померли родичі… Я сижу з тобою в Амстердамі і п’ю каву за 4 євро.
⁃ Це не важливо. Це ТВОЯ історія, ти будеш згадувати це все життя. Запиши зараз все це, щоб ніколи не забути. Згадай все у деталях. Не публікуй. Запиши для себе. Для онуків. Для сина. Бо твоє життя змінилось назавжди, і ти маєш не забути, як це було…
Точка відліку. Рік.
Рік, як я не була вдома.
Рік, як я майже перестала писати. Рік, як я писала (і говорила) українською.
Рік, як мені важко фокусуватись на чому завгодно.
Рік, як я плачу від радості, а від злості і горя - мовчу або йду в душ.
Рік, як я не знаю, що робити із своїм життям, але піклуюсь про найголовніше.
Рік, як я вибрала свою найголовнішу роль - бути мамою. Ціль Номер Один.
Рік, як я не знаю, як жити далі, але точно хочу жити.
Рік, як я відчуваю себе слабкою, але продовжую робити щось, щоб відчувати реальність.
Рік, як я звикаю вірити у щось, що розумніше за людей. І у людей.
Рік, як я вірю в Україну, як ніколи. Я пишаюсь бути українкою, як ніколи раніше.
Дякую за цей жахливий, страшний, нескінченний, але прекрасний рік. Бо це був ще один рік ЖИТТЯ. Рік віри та світла, що переможе темряву. Слава Україні! Слава життю і слава Героям, що обороняють наше життя і свободу.
⁃ Ні, ніколи. Навіщо?
⁃ Хм, а чому ти думаєш, що це не потрібно? Це ж історія. Це твоя точка неповернення. Коли твоє життя розділилось на до і після…
⁃ Так, але…
⁃ Ти хочеш забути?
⁃ Ні…
SHAME
Написав на серветці мій друг і подивився мені в очі.
⁃ Це тому ти не пишеш?
⁃ Не зовсім… Але так. Я щасливиця. Я жива, моя дитина не бачила бомб. Я не голодувала, не була у подвалі, не сиділа між двох стін, в мене не померли родичі… Я сижу з тобою в Амстердамі і п’ю каву за 4 євро.
⁃ Це не важливо. Це ТВОЯ історія, ти будеш згадувати це все життя. Запиши зараз все це, щоб ніколи не забути. Згадай все у деталях. Не публікуй. Запиши для себе. Для онуків. Для сина. Бо твоє життя змінилось назавжди, і ти маєш не забути, як це було…
Точка відліку. Рік.
Рік, як я не була вдома.
Рік, як я майже перестала писати. Рік, як я писала (і говорила) українською.
Рік, як мені важко фокусуватись на чому завгодно.
Рік, як я плачу від радості, а від злості і горя - мовчу або йду в душ.
Рік, як я не знаю, що робити із своїм життям, але піклуюсь про найголовніше.
Рік, як я вибрала свою найголовнішу роль - бути мамою. Ціль Номер Один.
Рік, як я не знаю, як жити далі, але точно хочу жити.
Рік, як я відчуваю себе слабкою, але продовжую робити щось, щоб відчувати реальність.
Рік, як я звикаю вірити у щось, що розумніше за людей. І у людей.
Рік, як я вірю в Україну, як ніколи. Я пишаюсь бути українкою, як ніколи раніше.
Дякую за цей жахливий, страшний, нескінченний, але прекрасний рік. Бо це був ще один рік ЖИТТЯ. Рік віри та світла, що переможе темряву. Слава Україні! Слава життю і слава Героям, що обороняють наше життя і свободу.
❤11
Любі друзі, у нас термінова вакансія у bekind.ua! Екаунт-менеджер по роботі з благодійними організаціями та ГО. Неважливо, де ви знаходитесь - вся наша команда зараз працює віддалено, нажаль. Робота фулл-тайм, 5 робочих днів, 10-18.
Про bekind.ua, якщо ми не знайомі, - ми працюємо з 2020 року, за цей час ми залучили більше $1M на різні благодійні потреби 100+ українських фондів та громадських організацій. Наша місія - зробити благодійність прозорою для донорів та швидко закривати проекти невеликих і середніх благодійних організацій.
Що потрібно робити?
▫️вести комунікацію с новими БФ та ГО, що хочуть співпрацювати з платформою bekind.ua: підготовка документів, затвердження опису на сайті тощо. Пошук нових фондів та організацій
▫️ опис благодійних проектів для фандрейзингових зборів на платформі
▫️ ведення звітності по проектам, перевірка рахунків, актів, звітів
▫️ брати участь у командній роботі - обговорювати ідеї росту, вирішення проблем
▫️ робота з бухгалтерами - рахунки, акти, звітність.
⠀
Наш ідеальний/а кандидат/ка:
💜 володіє відмінними комуникативними навиками спілкуватись із різними людьми наживо та у діловій переписці
💜 має успішний досвід роботи екаунтом чи у підтримці клієнтів
💜 вміє швидко шукати необхідні контакти
💜 розуміє специфіку та важливість благодійних проектів (під час війни та у довгостроковій перспективі)
💜 готовий/а до системної роботи та здатний/а до самоконтролю
Якщо вам цікава вакансія, заповніть анкету і ми відповімо протягом 24 годин.
https://docs.google.com/forms/d/1_1_hVxU1wchFabJBriVc1LHvMBTWFxitzla8Q78QPPA
Про bekind.ua, якщо ми не знайомі, - ми працюємо з 2020 року, за цей час ми залучили більше $1M на різні благодійні потреби 100+ українських фондів та громадських організацій. Наша місія - зробити благодійність прозорою для донорів та швидко закривати проекти невеликих і середніх благодійних організацій.
Що потрібно робити?
▫️вести комунікацію с новими БФ та ГО, що хочуть співпрацювати з платформою bekind.ua: підготовка документів, затвердження опису на сайті тощо. Пошук нових фондів та організацій
▫️ опис благодійних проектів для фандрейзингових зборів на платформі
▫️ ведення звітності по проектам, перевірка рахунків, актів, звітів
▫️ брати участь у командній роботі - обговорювати ідеї росту, вирішення проблем
▫️ робота з бухгалтерами - рахунки, акти, звітність.
⠀
Наш ідеальний/а кандидат/ка:
💜 володіє відмінними комуникативними навиками спілкуватись із різними людьми наживо та у діловій переписці
💜 має успішний досвід роботи екаунтом чи у підтримці клієнтів
💜 вміє швидко шукати необхідні контакти
💜 розуміє специфіку та важливість благодійних проектів (під час війни та у довгостроковій перспективі)
💜 готовий/а до системної роботи та здатний/а до самоконтролю
Якщо вам цікава вакансія, заповніть анкету і ми відповімо протягом 24 годин.
https://docs.google.com/forms/d/1_1_hVxU1wchFabJBriVc1LHvMBTWFxitzla8Q78QPPA
👍8
64/304
Учора був останній день зими, був 368й день повномасштабної війни (о боже, хто міг подумати, що війна, яка рахується _роками_, може припасти на наше покоління?!). Я зустріла цей день у Дюнкерку, французському місті-порту, який відомий своєю операцією «Динамо», коли за 3-4 дні на початку червня 1940 року вдалось врятувати більше 330 000 солдат союзних військ від німецьких окупантів, які заблокували місто. Врятувати, вивезши через море у Британію.
Звичайно, ви дивились однойменний фільм Кристофера Нолана (звідти я і дізналась про цю операцію), з Томасом Харді та Кіліаном Мерфі, з музикою Ханса Зіммера та неймовірно красивою картинкою. Дивилась і я, і обрала поїхати сюди на канікули сина - просто ткнувши на мапі знайоме цікаве місто, куди їхати було 3-4 години на авто.
Всі мої друзі робили квадратні очі, коли я говорила, що збираюсь у Дюнкерк - ніхто ніколи тут не був і взагалі - навіщо, там холодно, говорили мені. Тут правда холодно - вітер з моря, був сніг, але розкажіть про холод зимою дівчині з України 🙂
Дюнкерк зараз - місто з картин Хоппера. Дуже пусто (і естетично). Дюни на пляжах, одинокі маяки, сотні яхт та кораблів, які ніхто не чіпає. І кудись поділись люди - можливо, вони повернуться у теплі часи і будуть загоряти на пляжах…
337 тисяч солдат британської, французської та бельгійскої армії вдалось перевезти на Британські острови, хоча планувалось всього 45000 (!!!). Це стало можливим, тому що британці закликали надати свої приватні кораблі всім громадянам, кто їх мав (а не тільки військові і торгові суди). Вражаючий волонтерський рух звичайних людей, що захищають свободу та незалежність - впізнаєте?
Учора був 21 км по холодному пустому Дюнкерку - здається, я пару разів пробігла все невелике місто, майже не зустрічаючи людей… Забігла на дюни (важко бігти по піску), бачила маяки, той самий пляж, з якого рятувались солдати, бачила старі будинки, зруйновані під час війни та частково відновлені потім… Чорні, темні, з «підпаленого» каменю. Дюнкерк було окуповано 4 червня 1940 року після операції, та звільнено тільки у 1944 році… Як там жили люди, під окупацією? Саме там було багато біженців з Франції, Бельгії (що капітулювала) та Нідерландів…
Що залишиться від наших міст на сході? Харків, Бахмут, Соледар, Херсон? Я мовчу про Маріуполь, від якого не залишилось нічого. Всього рік пройшов, скільки втрат та горя у кожній родині…
64й півмарафон з 304 був учора, - і все це заради допомоги новонародженим українцям, які з‘являються на світ зараз і їм потрібні теплі речі, щоб не замерзнути… Один набір коштує 2350 грн ($65), і ви можете допомогти будь-якою сумою! Лінк тут - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
Учора був останній день зими, був 368й день повномасштабної війни (о боже, хто міг подумати, що війна, яка рахується _роками_, може припасти на наше покоління?!). Я зустріла цей день у Дюнкерку, французському місті-порту, який відомий своєю операцією «Динамо», коли за 3-4 дні на початку червня 1940 року вдалось врятувати більше 330 000 солдат союзних військ від німецьких окупантів, які заблокували місто. Врятувати, вивезши через море у Британію.
Звичайно, ви дивились однойменний фільм Кристофера Нолана (звідти я і дізналась про цю операцію), з Томасом Харді та Кіліаном Мерфі, з музикою Ханса Зіммера та неймовірно красивою картинкою. Дивилась і я, і обрала поїхати сюди на канікули сина - просто ткнувши на мапі знайоме цікаве місто, куди їхати було 3-4 години на авто.
Всі мої друзі робили квадратні очі, коли я говорила, що збираюсь у Дюнкерк - ніхто ніколи тут не був і взагалі - навіщо, там холодно, говорили мені. Тут правда холодно - вітер з моря, був сніг, але розкажіть про холод зимою дівчині з України 🙂
Дюнкерк зараз - місто з картин Хоппера. Дуже пусто (і естетично). Дюни на пляжах, одинокі маяки, сотні яхт та кораблів, які ніхто не чіпає. І кудись поділись люди - можливо, вони повернуться у теплі часи і будуть загоряти на пляжах…
337 тисяч солдат британської, французської та бельгійскої армії вдалось перевезти на Британські острови, хоча планувалось всього 45000 (!!!). Це стало можливим, тому що британці закликали надати свої приватні кораблі всім громадянам, кто їх мав (а не тільки військові і торгові суди). Вражаючий волонтерський рух звичайних людей, що захищають свободу та незалежність - впізнаєте?
Учора був 21 км по холодному пустому Дюнкерку - здається, я пару разів пробігла все невелике місто, майже не зустрічаючи людей… Забігла на дюни (важко бігти по піску), бачила маяки, той самий пляж, з якого рятувались солдати, бачила старі будинки, зруйновані під час війни та частково відновлені потім… Чорні, темні, з «підпаленого» каменю. Дюнкерк було окуповано 4 червня 1940 року після операції, та звільнено тільки у 1944 році… Як там жили люди, під окупацією? Саме там було багато біженців з Франції, Бельгії (що капітулювала) та Нідерландів…
Що залишиться від наших міст на сході? Харків, Бахмут, Соледар, Херсон? Я мовчу про Маріуполь, від якого не залишилось нічого. Всього рік пройшов, скільки втрат та горя у кожній родині…
64й півмарафон з 304 був учора, - і все це заради допомоги новонародженим українцям, які з‘являються на світ зараз і їм потрібні теплі речі, щоб не замерзнути… Один набір коштує 2350 грн ($65), і ви можете допомогти будь-якою сумою! Лінк тут - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
❤11👍1
Заплатимо борги за лікування десяти врятованих котиків з Маріуполя, Слов’янська, Мар’янки!
На фото Агат, Камелія, Зірка, Гавань та Мирний. Перші двоє приїхали з Мар‘їнки.
Як тільки місто було деокуповане, Агата, Камелію разом з іншими котиками евакуювали волонтери - довгий шлях до Києва і нарешті змогли показати їх лікарям.
Гавань, Мирний, Зірка приїхали з міста-героя Маріуполя. Як і решту фронтових котів, вперше лікарі їх побачили в стані «шкіра та кістки». У декого є вірус імунодефіциту котів (він не шкідливий для людей), хтось просто був застужений, хтось чихав кров’ю. Всього взяли під опіку десять котів.
Зараз всі котики вже абсолютно здорові, мають весь необхідний пакет документів, стерилізовані. Мирний живе з ВІК- позитивними котиками. А Зірка та Гавань - із здоровими. Потрібно закрити борг перед ветеринарною клінікою за 10 котиків. Закупівля якісної їжі та наповнювачів для такої кількості підопічних також потребує значних фінансових затрат.
Загальна сума - 161 288,28 грн, нам вже вдалось зібрати 111 486,93 грн.
Якщо 100 людей скинуться по 500 грн, - ми закриємо борг. 500 людей по 100 - також… Мої 500 грн полетіли сьогодні до котиків!
Лінк на збір - https://bekind.ua/uk/project?id=f23321a5-52a6-4878-bd51-2ba3857320fd
Лікуванням та опікою котиків займається фонд Adopt Don't Stop, з яким bekind.ua вже закрив декілька інших проектів за останні два роки.
На фото Агат, Камелія, Зірка, Гавань та Мирний. Перші двоє приїхали з Мар‘їнки.
Як тільки місто було деокуповане, Агата, Камелію разом з іншими котиками евакуювали волонтери - довгий шлях до Києва і нарешті змогли показати їх лікарям.
Гавань, Мирний, Зірка приїхали з міста-героя Маріуполя. Як і решту фронтових котів, вперше лікарі їх побачили в стані «шкіра та кістки». У декого є вірус імунодефіциту котів (він не шкідливий для людей), хтось просто був застужений, хтось чихав кров’ю. Всього взяли під опіку десять котів.
Зараз всі котики вже абсолютно здорові, мають весь необхідний пакет документів, стерилізовані. Мирний живе з ВІК- позитивними котиками. А Зірка та Гавань - із здоровими. Потрібно закрити борг перед ветеринарною клінікою за 10 котиків. Закупівля якісної їжі та наповнювачів для такої кількості підопічних також потребує значних фінансових затрат.
Загальна сума - 161 288,28 грн, нам вже вдалось зібрати 111 486,93 грн.
Якщо 100 людей скинуться по 500 грн, - ми закриємо борг. 500 людей по 100 - також… Мої 500 грн полетіли сьогодні до котиків!
Лінк на збір - https://bekind.ua/uk/project?id=f23321a5-52a6-4878-bd51-2ba3857320fd
Лікуванням та опікою котиків займається фонд Adopt Don't Stop, з яким bekind.ua вже закрив декілька інших проектів за останні два роки.
👍1
Вчора був День захисту прав жінок - хтось називає це Міжнородним жіночим днем, як завгодно.
Учора пробігла свою святкову половинку (73/304), купила сама собі квіти (ну майже українські кольори), і хочу сказати, що найкращим подарунком зараз буде підтримка молодих мам, які народжуть під час війни. Саме для них ми збираємо кошти на теплі набори для новонароджених малюків. Із гарного - за перші мої 70 днів челенджу ми зібрали з вами майже 400 000 грн ($10000+), - за ці гроші ми закупили 224 набори для малюків.
На фото (листайте) мами і малюки, які ці набори отримали. У кожному - теплий конверт, теплий одяг, шапка тепла та пелюшки. Один набір коштує $65 (2350 грн) і нам таких потрібно ще 500 штук… до 15 березня. Якщо хочете привітати жінок - підтримайте їх донейтом!
Тут за лінком - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
Учора пробігла свою святкову половинку (73/304), купила сама собі квіти (ну майже українські кольори), і хочу сказати, що найкращим подарунком зараз буде підтримка молодих мам, які народжуть під час війни. Саме для них ми збираємо кошти на теплі набори для новонароджених малюків. Із гарного - за перші мої 70 днів челенджу ми зібрали з вами майже 400 000 грн ($10000+), - за ці гроші ми закупили 224 набори для малюків.
На фото (листайте) мами і малюки, які ці набори отримали. У кожному - теплий конверт, теплий одяг, шапка тепла та пелюшки. Один набір коштує $65 (2350 грн) і нам таких потрібно ще 500 штук… до 15 березня. Якщо хочете привітати жінок - підтримайте їх донейтом!
Тут за лінком - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
❤5👍1
Я перестала писати - мої тексти перестали бути влучними і глибокими. Найкраще, що я могла зробити за останній рік - це функціональний опис, інструкцію до холодильника, - всі інші потуги закінчувались плутаниною десятка ідей у одному тексті, абзацами з повтореннями слів чи обірванними думками…
Мій друг письменник говорив мені, що у мене гостре око та слух, що я бачу та чую те, щого не можуть інші, що я дуже чутлива до подій та людей, але.
Що я не перечитую те, що написала.
Я не переписую, не ставлюсь критично до своїх текстів та просто - не пишу. Не працюю. Це було боляче, але це було правдою.
Він говорив мені, що я занадто залежна від думок інших, що кожний абзац я пишу для читача, а не для себе, - справжнє письменництво відрізняється від постів у фейсбуці… останні - це «легка нажива», швидкий результат, кількість, яка ніколи не перетвориться на якість. Іншими словами, з постів у фейсбук ти ніколи не зможеш скласти книжку. Із літер «Ж», «О», «П» і «А» ти ніколи не складеш слово «Вічність»…
«У мене не було ідеї, які слова прийдуть до мене. У мене не було ідеї, куди моє письменництво мене приведе… Я хотіла би зупинити цей момент і залишитися в стані очікування. Можливо, я боюся, що акт написання зруйнує це бачення, так само як сексуальні фантазії зникають, щойно ми досягаємо оргазму», - Анні Ерно.
Страх почати і страх закінчувати, страх нічого не зробити і страх критики. Нетерпіння, лінь і бажання «тут і зараз» вбило в мені мрію. Останні дні я роблю все, щоб _розпочати_до_неї_ повертатись.
Мій друг письменник говорив мені, що у мене гостре око та слух, що я бачу та чую те, щого не можуть інші, що я дуже чутлива до подій та людей, але.
Що я не перечитую те, що написала.
Я не переписую, не ставлюсь критично до своїх текстів та просто - не пишу. Не працюю. Це було боляче, але це було правдою.
Він говорив мені, що я занадто залежна від думок інших, що кожний абзац я пишу для читача, а не для себе, - справжнє письменництво відрізняється від постів у фейсбуці… останні - це «легка нажива», швидкий результат, кількість, яка ніколи не перетвориться на якість. Іншими словами, з постів у фейсбук ти ніколи не зможеш скласти книжку. Із літер «Ж», «О», «П» і «А» ти ніколи не складеш слово «Вічність»…
«У мене не було ідеї, які слова прийдуть до мене. У мене не було ідеї, куди моє письменництво мене приведе… Я хотіла би зупинити цей момент і залишитися в стані очікування. Можливо, я боюся, що акт написання зруйнує це бачення, так само як сексуальні фантазії зникають, щойно ми досягаємо оргазму», - Анні Ерно.
Страх почати і страх закінчувати, страх нічого не зробити і страх критики. Нетерпіння, лінь і бажання «тут і зараз» вбило в мені мрію. Останні дні я роблю все, щоб _розпочати_до_неї_ повертатись.
❤29🔥1👏1
Анні Ерно, Пригода
Це було майже у половини моїх подруг. Це було ще у іншої частини моїх подруг, але вони про це не розповідали - соромно, страшно, що засудять, хтось винив себе за необачність та легковажність, хтось - просто винив.
У моєї бабусі це було більше шести раз, так само це було у багатьох наших бабусь та прабабусь. Хтось з них про це потім розповідав, хтось так само боявся засудження, хтось забув, як щось, що стало незначним з роками.
У мене це також було, і я так само боюсь засудження, і я не планувала говорити про це публічно, і, напевно, не розповіла би про це за інших умов, - наприклад, якщо ця _пригода_ закінчилась би погано, якби я досі не мала дітей (за цієї причини чи ні), якби я жила в інший країні.
Про аборт. Як можна написати щось про книгу про аборт, не роблячи спойлер? Книжка про аборт, - цим усе, здається, сказано. Але у кожного ця історія своя, як розбите серце, як нещасне кохання, як… як пологи?
Анні Ерно - нобелівська лауреатка з літератури 2022 року, розповіла про свій аборт, який зробила у 23, студенткою, тільки через 40 років. Тоді, у далекому 1963му, це було заборонено, - лікарі, причетні до цієї процедури, ризикували лишитись своєї роботи назавжди, жінки - отримати кримінальне покарання. Саме тоді буйно квітли «самоаборти» за допомогою в’язальних спиць, що перетворювались на самогубства. Бо дівчата, жінки вагітніли не за планом і залишались із тою _пригодою_ один на один. Їх чоловіки зазвичай їх не підтримували, лікарі відвертались і розповідали про радість материнства, найбільш дисципліновані друзі ганебно коментували «треба було думати».
Цей текст такий актуальний зараз, - після заборони абортів у Польщі та деяких Штатах. Після жахливих випадків смерті дівчат. Після коментарів (зовсім не католицьких) чоловіків та жінок, про «треба було думати» і «ви вбиваєте життя». Мені є багато чого їм сказати - я була тою дівчиною, яка у 18 років дізналась про свою вагітність із трубки телефону-автомату в общазі. Напевне, так сильно я не плакала ніколи - я вчилась на третьому курсі, у мене не було планів… Ніяких планів про дітей. Здавалось, що життя закінчене, бо я малювала собі картини одна іншої страшніше: чи то самотню мати у 19, чи то неможливість ніколи не мати дітей.
Це не було заборонено, - у мене був чи шостий чи сьомий тиждень, мене проінструктурували чітко, що робити і куди їхати, мій хлопець поїхав зі мною, все було швидко і майже безболісно, але я добре пам’ятаю ту порожнечу і тупий біль («просто як під час сильних місячних»), коли їхала назад у маршрутці додому. Я не згадую ці події тому, що мені повезло - у нашій країні жінка може сама вирішувати, що робити зі своїм тілом, мене не засуджували друзі, я була здоровою і все пройшло добре.
Упевнилась я у тому, що все пройшло добре, я тільки тоді, коли народила сина. Через 10 років. Можливо, це магічне мислення - але забобони про вплив абортів на подальше материнство літав у повітрі…
Анні Ерно прекрасна чесністю своєї переважно автобіографічної, мемуарної, прози. Вона пише про те, що відчували всі, але чи то не можуть, чи не хочуть розповідати. Робить це тонко, глибоко і різко, аж болить (у неї навіть є книга «Писати гостро, як ніж» - але неможливо знайти переклад з французської, прийдеться вчити) - тому читаючи її, здається, що то все про тебе, що з тебе вийняли всі внутрішні органи, дізнались всі таємниці і постидні думки та страхи.
Моя подруга, прочитавши після поєї розповіді «Звичайну пристрасть» сказала, що то ніби я писала, - такий от комплімент. Але напевно, то як ми всі - якби писали те, що відчуваємо, а відчували так само глибоко і тонко, незважаючи на осуд і правила пристойності.
Я не буду розповідати про аборт Анні Ерно, - це страшно і натуралістично. «Я не могла писати, я не могла працювати, я не знала, що з цим робити», - писала вона. І цей стан, впевнена, розділяє кожна жінка, кожна людина, з тілом якої відбувається щось неконтрольоване…
Сильна, чесна, страшна історія. Пригода, яка могла статись з кожною із нас.
Це було майже у половини моїх подруг. Це було ще у іншої частини моїх подруг, але вони про це не розповідали - соромно, страшно, що засудять, хтось винив себе за необачність та легковажність, хтось - просто винив.
У моєї бабусі це було більше шести раз, так само це було у багатьох наших бабусь та прабабусь. Хтось з них про це потім розповідав, хтось так само боявся засудження, хтось забув, як щось, що стало незначним з роками.
У мене це також було, і я так само боюсь засудження, і я не планувала говорити про це публічно, і, напевно, не розповіла би про це за інших умов, - наприклад, якщо ця _пригода_ закінчилась би погано, якби я досі не мала дітей (за цієї причини чи ні), якби я жила в інший країні.
Про аборт. Як можна написати щось про книгу про аборт, не роблячи спойлер? Книжка про аборт, - цим усе, здається, сказано. Але у кожного ця історія своя, як розбите серце, як нещасне кохання, як… як пологи?
Анні Ерно - нобелівська лауреатка з літератури 2022 року, розповіла про свій аборт, який зробила у 23, студенткою, тільки через 40 років. Тоді, у далекому 1963му, це було заборонено, - лікарі, причетні до цієї процедури, ризикували лишитись своєї роботи назавжди, жінки - отримати кримінальне покарання. Саме тоді буйно квітли «самоаборти» за допомогою в’язальних спиць, що перетворювались на самогубства. Бо дівчата, жінки вагітніли не за планом і залишались із тою _пригодою_ один на один. Їх чоловіки зазвичай їх не підтримували, лікарі відвертались і розповідали про радість материнства, найбільш дисципліновані друзі ганебно коментували «треба було думати».
Цей текст такий актуальний зараз, - після заборони абортів у Польщі та деяких Штатах. Після жахливих випадків смерті дівчат. Після коментарів (зовсім не католицьких) чоловіків та жінок, про «треба було думати» і «ви вбиваєте життя». Мені є багато чого їм сказати - я була тою дівчиною, яка у 18 років дізналась про свою вагітність із трубки телефону-автомату в общазі. Напевне, так сильно я не плакала ніколи - я вчилась на третьому курсі, у мене не було планів… Ніяких планів про дітей. Здавалось, що життя закінчене, бо я малювала собі картини одна іншої страшніше: чи то самотню мати у 19, чи то неможливість ніколи не мати дітей.
Це не було заборонено, - у мене був чи шостий чи сьомий тиждень, мене проінструктурували чітко, що робити і куди їхати, мій хлопець поїхав зі мною, все було швидко і майже безболісно, але я добре пам’ятаю ту порожнечу і тупий біль («просто як під час сильних місячних»), коли їхала назад у маршрутці додому. Я не згадую ці події тому, що мені повезло - у нашій країні жінка може сама вирішувати, що робити зі своїм тілом, мене не засуджували друзі, я була здоровою і все пройшло добре.
Упевнилась я у тому, що все пройшло добре, я тільки тоді, коли народила сина. Через 10 років. Можливо, це магічне мислення - але забобони про вплив абортів на подальше материнство літав у повітрі…
Анні Ерно прекрасна чесністю своєї переважно автобіографічної, мемуарної, прози. Вона пише про те, що відчували всі, але чи то не можуть, чи не хочуть розповідати. Робить це тонко, глибоко і різко, аж болить (у неї навіть є книга «Писати гостро, як ніж» - але неможливо знайти переклад з французської, прийдеться вчити) - тому читаючи її, здається, що то все про тебе, що з тебе вийняли всі внутрішні органи, дізнались всі таємниці і постидні думки та страхи.
Моя подруга, прочитавши після поєї розповіді «Звичайну пристрасть» сказала, що то ніби я писала, - такий от комплімент. Але напевно, то як ми всі - якби писали те, що відчуваємо, а відчували так само глибоко і тонко, незважаючи на осуд і правила пристойності.
Я не буду розповідати про аборт Анні Ерно, - це страшно і натуралістично. «Я не могла писати, я не могла працювати, я не знала, що з цим робити», - писала вона. І цей стан, впевнена, розділяє кожна жінка, кожна людина, з тілом якої відбувається щось неконтрольоване…
Сильна, чесна, страшна історія. Пригода, яка могла статись з кожною із нас.
💔12❤1👍1😭1
Пробігла півмарафон у Гаазі сьогодні. 77й поспіль з 304.
⁃ Гаага! Як багато у цьому слові! - пише мені учора один друг.
⁃ Хотілось би, щоб Х**ЛО сів після твойого півмарафону завтра. - пише інший.
Насправді, у цьому слові дійсно багато: не дивлячись на те, що президента так званої РФ дуже сильно чекають «під білі ручки» у Гаазі, руські люди ні в зуб ногою, на цю тему: на п‘ятому кілометрі приблизно стояла якась літня пара з громадним триколором і двуглавим орлом посередині. Я аж призупинилась, - чи не сплутала я той триколор з прапором Нідерландів. Звичайно, що ні, але когнітивний дісонанс - у людей вистачає наглості стояти з тим орлом на масовому забігу у Гаазі. Шоби шо?
Я одразу не зорієнтувалась, а потім навіть хотіла повернутись і запитати - чи не путлєра чекають ті люди з орлом? Бо це єдине пристойне пояснення… Але було холодно, я вже далеко відбігла, гарні думки приходять після…
На 20му кілометрі я пробігла повз двох чоловіків, які говорили між собою:
⁃ Ой, что-то у меня часы ааатвалились от джипиэс…
І я така повертаюсь на них:
-̶ ̶А̶ ̶г̶о̶л̶о̶в̶а̶ ̶у̶ ̶о̶р̶л̶а̶ ̶т̶в̶о̶г̶о̶ ̶н̶е̶ ̶в̶і̶д̶в̶а̶л̶и̶л̶а̶с̶ь̶?̶!̶ СЛАВА УКРАЇНІ!!!
Вони замовкли. По мовчанню я зрозуміла, що таки відвалилась, повернулась ще раз:
⁃ Героям слава, треба відповідати. І смерть ворогам!
І побігла останній км, хоча відчула, як у мене піднявся пульс від хвилювання.
Через пару сотен метрів мене наздогнав якийсь голандець:
⁃ Слава Україні! - розібрала з його слів.
⁃ Героям Слава!, - кажу! - дякую вам! Dankjewel!
⁃ Грасіас, - чомусь радісно відповів він.
Так я добігла до фінішу зі своїм прапором, а там були і «Слава Україні» і мій син із подружкою і прапором, і жінка після фінішу:
⁃ Щосьнезрозуміле - каже вона мені
⁃ Соррі, кажу - я не говорю нідерландською, тільки англійська.
⁃ Ви бігли за Україну? Я сказала «МИ ЦЕ ЗРОБИЛИ!» - так кажуть в Україні.
Ми обнялись, я сказала, що я з України, і так, ми це зробили і ще багато чого маємо зробити в Україні.
⁃ Ви все зробите. Ми пишаємось вами! Слава Україні! - сказала голандка і пішла собі.
А ми все зробимо. Це був 77й півмарафон поспіль, що я бігаю для новонароджених. І, будь ласка, допоможіть зібрати на теплі набори для них. Нам потрібно ще 1.4 млн гривень. Більше 530 000 грн своїми бігами я назбирала за 2.5 місяці, але сильно треба прискоритись. Один набір коштує 2350 грн. Допомогти тут (будь-якою сумою!) - тут https://bekind.ua/en/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
⁃ Гаага! Як багато у цьому слові! - пише мені учора один друг.
⁃ Хотілось би, щоб Х**ЛО сів після твойого півмарафону завтра. - пише інший.
Насправді, у цьому слові дійсно багато: не дивлячись на те, що президента так званої РФ дуже сильно чекають «під білі ручки» у Гаазі, руські люди ні в зуб ногою, на цю тему: на п‘ятому кілометрі приблизно стояла якась літня пара з громадним триколором і двуглавим орлом посередині. Я аж призупинилась, - чи не сплутала я той триколор з прапором Нідерландів. Звичайно, що ні, але когнітивний дісонанс - у людей вистачає наглості стояти з тим орлом на масовому забігу у Гаазі. Шоби шо?
Я одразу не зорієнтувалась, а потім навіть хотіла повернутись і запитати - чи не путлєра чекають ті люди з орлом? Бо це єдине пристойне пояснення… Але було холодно, я вже далеко відбігла, гарні думки приходять після…
На 20му кілометрі я пробігла повз двох чоловіків, які говорили між собою:
⁃ Ой, что-то у меня часы ааатвалились от джипиэс…
І я така повертаюсь на них:
-̶ ̶А̶ ̶г̶о̶л̶о̶в̶а̶ ̶у̶ ̶о̶р̶л̶а̶ ̶т̶в̶о̶г̶о̶ ̶н̶е̶ ̶в̶і̶д̶в̶а̶л̶и̶л̶а̶с̶ь̶?̶!̶ СЛАВА УКРАЇНІ!!!
Вони замовкли. По мовчанню я зрозуміла, що таки відвалилась, повернулась ще раз:
⁃ Героям слава, треба відповідати. І смерть ворогам!
І побігла останній км, хоча відчула, як у мене піднявся пульс від хвилювання.
Через пару сотен метрів мене наздогнав якийсь голандець:
⁃ Слава Україні! - розібрала з його слів.
⁃ Героям Слава!, - кажу! - дякую вам! Dankjewel!
⁃ Грасіас, - чомусь радісно відповів він.
Так я добігла до фінішу зі своїм прапором, а там були і «Слава Україні» і мій син із подружкою і прапором, і жінка після фінішу:
⁃ Щосьнезрозуміле - каже вона мені
⁃ Соррі, кажу - я не говорю нідерландською, тільки англійська.
⁃ Ви бігли за Україну? Я сказала «МИ ЦЕ ЗРОБИЛИ!» - так кажуть в Україні.
Ми обнялись, я сказала, що я з України, і так, ми це зробили і ще багато чого маємо зробити в Україні.
⁃ Ви все зробите. Ми пишаємось вами! Слава Україні! - сказала голандка і пішла собі.
А ми все зробимо. Це був 77й півмарафон поспіль, що я бігаю для новонароджених. І, будь ласка, допоможіть зібрати на теплі набори для них. Нам потрібно ще 1.4 млн гривень. Більше 530 000 грн своїми бігами я назбирала за 2.5 місяці, але сильно треба прискоритись. Один набір коштує 2350 грн. Допомогти тут (будь-якою сумою!) - тут https://bekind.ua/en/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
❤18🔥8👍3
Іноді я ненавиджу бігати. Я відчуваю себе роздратованою, злою, нещасною, слабою, я хочу все що завгодно, тільки не бігти. Ось як учора, коли я зробила 79 півмарафон поспіль. Найгірше - мати такий настрій на офіційному старті. Але я біжу. Знаєте чому? Тому що знаю, що _після_ бігу я відчуваю себе завжди краще, ніж до. Але я пробувала проаналізувати, що стимулює це роздратування та ненависть (та як це пофіксити):
⁃ втома і мало сну. Тут зрозуміло, що робити: спати ))
⁃ обмаль часу - поганий тайм-менеджмент. Тобто коли запланував собі конкретну дистанцію (як мої 21км щодня), а це не влазить в твій робочий графік: потрібно бігти швидше, або запізнюватись на зустріч. Що робити - планувати заздалегідь біг «з запасом», щоб можна було пробігти найповільніше.
⁃ незручний одяг: чи то занадто теплий, чи холодний, чи натирає, чи просто не подобається, як ви виглядаєте.
⁃ незручне взуття чи шкарпетки - це взагалі ноу комментс
⁃ критичні дні. Тут нічого не поробиш - запастись тампонами/прокладками та знеболювальними. І повільний темп.
⁃ погана погода. Насправді погода «погана», поки ти не вийшов на вулицю і не пробіг перший км )) Потім вона стає нормальною. Навіть вітер, дощ і сніг. Головне - відповідний одяг та взуття. Єдина погода, за якої я не можу бігати - це гололід.
⁃ щось із травленням: поїли перед забігом, вчора була вечірка ітд. Найгірше! Ніколи не їжте за менше ніж 1.5-2 години до бігу.
⁃ просто нудно. Кожен кілометр - як пологи. Тоді я 1) слухаю якийсь класний подкаст чи книгу 2) врубаю улюблену музику 3) рахую кроки - «крок - ще крок - ще крок».
З квітня 2014 року і станом на зараз я пробігла більше 20700 км, за моїм біговим додатком Nike+ Running. Тобто 2300 км за рік у середньому. І все одно, іноді я ненавиджу біг. Але потім згадую, що закоммітилась на щоденні півмарафони і продовжую.
Задонатити на новонароджених українців, для яких я бігаю і бігатиму щодня, можна за лінком - https://bekind.ua/en/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
⁃ втома і мало сну. Тут зрозуміло, що робити: спати ))
⁃ обмаль часу - поганий тайм-менеджмент. Тобто коли запланував собі конкретну дистанцію (як мої 21км щодня), а це не влазить в твій робочий графік: потрібно бігти швидше, або запізнюватись на зустріч. Що робити - планувати заздалегідь біг «з запасом», щоб можна було пробігти найповільніше.
⁃ незручний одяг: чи то занадто теплий, чи холодний, чи натирає, чи просто не подобається, як ви виглядаєте.
⁃ незручне взуття чи шкарпетки - це взагалі ноу комментс
⁃ критичні дні. Тут нічого не поробиш - запастись тампонами/прокладками та знеболювальними. І повільний темп.
⁃ погана погода. Насправді погода «погана», поки ти не вийшов на вулицю і не пробіг перший км )) Потім вона стає нормальною. Навіть вітер, дощ і сніг. Головне - відповідний одяг та взуття. Єдина погода, за якої я не можу бігати - це гололід.
⁃ щось із травленням: поїли перед забігом, вчора була вечірка ітд. Найгірше! Ніколи не їжте за менше ніж 1.5-2 години до бігу.
⁃ просто нудно. Кожен кілометр - як пологи. Тоді я 1) слухаю якийсь класний подкаст чи книгу 2) врубаю улюблену музику 3) рахую кроки - «крок - ще крок - ще крок».
З квітня 2014 року і станом на зараз я пробігла більше 20700 км, за моїм біговим додатком Nike+ Running. Тобто 2300 км за рік у середньому. І все одно, іноді я ненавиджу біг. Але потім згадую, що закоммітилась на щоденні півмарафони і продовжую.
Задонатити на новонароджених українців, для яких я бігаю і бігатиму щодня, можна за лінком - https://bekind.ua/en/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74
❤8👍2👏2