Вчора був День захисту прав жінок - хтось називає це Міжнородним жіночим днем, як завгодно.
Учора пробігла свою святкову половинку (73/304), купила сама собі квіти (ну майже українські кольори), і хочу сказати, що найкращим подарунком зараз буде підтримка молодих мам, які народжуть під час війни. Саме для них ми збираємо кошти на теплі набори для новонароджених малюків. Із гарного - за перші мої 70 днів челенджу ми зібрали з вами майже 400 000 грн ($10000+), - за ці гроші ми закупили 224 набори для малюків.
На фото (листайте) мами і малюки, які ці набори отримали. У кожному - теплий конверт, теплий одяг, шапка тепла та пелюшки. Один набір коштує $65 (2350 грн) і нам таких потрібно ще 500 штук… до 15 березня. Якщо хочете привітати жінок - підтримайте їх донейтом!
Тут за лінком - https://bekind.ua/uk/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74

Я перестала писати - мої тексти перестали бути влучними і глибокими. Найкраще, що я могла зробити за останній рік - це функціональний опис, інструкцію до холодильника, - всі інші потуги закінчувались плутаниною десятка ідей у одному тексті, абзацами з повтореннями слів чи обірванними думками…

Мій друг письменник говорив мені, що у мене гостре око та слух, що я бачу та чую те, щого не можуть інші, що я дуже чутлива до подій та людей, але.
Що я не перечитую те, що написала.
Я не переписую, не ставлюсь критично до своїх текстів та просто - не пишу. Не працюю. Це було боляче, але це було правдою.

Він говорив мені, що я занадто залежна від думок інших, що кожний абзац я пишу для читача, а не для себе, - справжнє письменництво відрізняється від постів у фейсбуці… останні - це «легка нажива», швидкий результат, кількість, яка ніколи не перетвориться на якість. Іншими словами, з постів у фейсбук ти ніколи не зможеш скласти книжку. Із літер «Ж», «О», «П» і «А» ти ніколи не складеш слово «Вічність»…

«У мене не було ідеї, які слова прийдуть до мене. У мене не було ідеї, куди моє письменництво мене приведе… Я хотіла би зупинити цей момент і залишитися в стані очікування. Можливо, я боюся, що акт написання зруйнує це бачення, так само як сексуальні фантазії зникають, щойно ми досягаємо оргазму», - Анні Ерно.

Страх почати і страх закінчувати, страх нічого не зробити і страх критики. Нетерпіння, лінь і бажання «тут і зараз» вбило в мені мрію. Останні дні я роблю все, щоб _розпочати_до_неї_ повертатись.

Анні Ерно, Пригода

Це було майже у половини моїх подруг. Це було ще у іншої частини моїх подруг, але вони про це не розповідали - соромно, страшно, що засудять, хтось винив себе за необачність та легковажність, хтось - просто винив.

У моєї бабусі це було більше шести раз, так само це було у багатьох наших бабусь та прабабусь. Хтось з них про це потім розповідав, хтось так само боявся засудження, хтось забув, як щось, що стало незначним з роками.

У мене це також було, і я так само боюсь засудження, і я не планувала говорити про це публічно, і, напевно, не розповіла би про це за інших умов, - наприклад, якщо ця _пригода_ закінчилась би погано, якби я досі не мала дітей (за цієї причини чи ні), якби я жила в інший країні.

Про аборт. Як можна написати щось про книгу про аборт, не роблячи спойлер? Книжка про аборт, - цим усе, здається, сказано. Але у кожного ця історія своя, як розбите серце, як нещасне кохання, як… як пологи?

Анні Ерно - нобелівська лауреатка з літератури 2022 року, розповіла про свій аборт, який зробила у 23, студенткою, тільки через 40 років. Тоді, у далекому 1963му, це було заборонено, - лікарі, причетні до цієї процедури, ризикували лишитись своєї роботи назавжди, жінки - отримати кримінальне покарання. Саме тоді буйно квітли «самоаборти» за допомогою в’язальних спиць, що перетворювались на самогубства. Бо дівчата, жінки вагітніли не за планом і залишались із тою _пригодою_ один на один. Їх чоловіки зазвичай їх не підтримували, лікарі відвертались і розповідали про радість материнства, найбільш дисципліновані друзі ганебно коментували «треба було думати».

Цей текст такий актуальний зараз, - після заборони абортів у Польщі та деяких Штатах. Після жахливих випадків смерті дівчат. Після коментарів (зовсім не католицьких) чоловіків та жінок, про «треба було думати» і «ви вбиваєте життя». Мені є багато чого їм сказати - я була тою дівчиною, яка у 18 років дізналась про свою вагітність із трубки телефону-автомату в общазі. Напевне, так сильно я не плакала ніколи - я вчилась на третьому курсі, у мене не було планів… Ніяких планів про дітей. Здавалось, що життя закінчене, бо я малювала собі картини одна іншої страшніше: чи то самотню мати у 19, чи то неможливість ніколи не мати дітей.
Це не було заборонено, - у мене був чи шостий чи сьомий тиждень, мене проінструктурували чітко, що робити і куди їхати, мій хлопець поїхав зі мною, все було швидко і майже безболісно, але я добре пам’ятаю ту порожнечу і тупий біль («просто як під час сильних місячних»), коли їхала назад у маршрутці додому. Я не згадую ці події тому, що мені повезло - у нашій країні жінка може сама вирішувати, що робити зі своїм тілом, мене не засуджували друзі, я була здоровою і все пройшло добре.

Упевнилась я у тому, що все пройшло добре, я тільки тоді, коли народила сина. Через 10 років. Можливо, це магічне мислення - але забобони про вплив абортів на подальше материнство літав у повітрі…

Анні Ерно прекрасна чесністю своєї переважно автобіографічної, мемуарної, прози. Вона пише про те, що відчували всі, але чи то не можуть, чи не хочуть розповідати. Робить це тонко, глибоко і різко, аж болить (у неї навіть є книга «Писати гостро, як ніж» - але неможливо знайти переклад з французської, прийдеться вчити) - тому читаючи її, здається, що то все про тебе, що з тебе вийняли всі внутрішні органи, дізнались всі таємниці і постидні думки та страхи.
Моя подруга, прочитавши після поєї розповіді «Звичайну пристрасть» сказала, що то ніби я писала, - такий от комплімент. Але напевно, то як ми всі - якби писали те, що відчуваємо, а відчували так само глибоко і тонко, незважаючи на осуд і правила пристойності.

Я не буду розповідати про аборт Анні Ерно, - це страшно і натуралістично. «Я не могла писати, я не могла працювати, я не знала, що з цим робити», - писала вона. І цей стан, впевнена, розділяє кожна жінка, кожна людина, з тілом якої відбувається щось неконтрольоване…

Сильна, чесна, страшна історія. Пригода, яка могла статись з кожною із нас.

Пробігла півмарафон у Гаазі сьогодні. 77й поспіль з 304.
⁃ Гаага! Як багато у цьому слові! - пише мені учора один друг.
⁃ Хотілось би, щоб Х**ЛО сів після твойого півмарафону завтра. - пише інший.

Насправді, у цьому слові дійсно багато: не дивлячись на те, що президента так званої РФ дуже сильно чекають «під білі ручки» у Гаазі, руські люди ні в зуб ногою, на цю тему: на п‘ятому кілометрі приблизно стояла якась літня пара з громадним триколором і двуглавим орлом посередині. Я аж призупинилась, - чи не сплутала я той триколор з прапором Нідерландів. Звичайно, що ні, але когнітивний дісонанс - у людей вистачає наглості стояти з тим орлом на масовому забігу у Гаазі. Шоби шо?
Я одразу не зорієнтувалась, а потім навіть хотіла повернутись і запитати - чи не путлєра чекають ті люди з орлом? Бо це єдине пристойне пояснення… Але було холодно, я вже далеко відбігла, гарні думки приходять після…

На 20му кілометрі я пробігла повз двох чоловіків, які говорили між собою:
⁃ Ой, что-то у меня часы ааатвалились от джипиэс…

І я така повертаюсь на них:
-̶ ̶А̶ ̶г̶о̶л̶о̶в̶а̶ ̶у̶ ̶о̶р̶л̶а̶ ̶т̶в̶о̶г̶о̶ ̶н̶е̶ ̶в̶і̶д̶в̶а̶л̶и̶л̶а̶с̶ь̶?̶!̶ СЛАВА УКРАЇНІ!!!

Вони замовкли. По мовчанню я зрозуміла, що таки відвалилась, повернулась ще раз:
⁃ Героям слава, треба відповідати. І смерть ворогам!

І побігла останній км, хоча відчула, як у мене піднявся пульс від хвилювання.
Через пару сотен метрів мене наздогнав якийсь голандець:
⁃ Слава Україні! - розібрала з його слів.
⁃ Героям Слава!, - кажу! - дякую вам! Dankjewel!
⁃ Грасіас, - чомусь радісно відповів він.

Так я добігла до фінішу зі своїм прапором, а там були і «Слава Україні» і мій син із подружкою і прапором, і жінка після фінішу:
⁃ Щосьнезрозуміле - каже вона мені
⁃ Соррі, кажу - я не говорю нідерландською, тільки англійська.
⁃ Ви бігли за Україну? Я сказала «МИ ЦЕ ЗРОБИЛИ!» - так кажуть в Україні.
Ми обнялись, я сказала, що я з України, і так, ми це зробили і ще багато чого маємо зробити в Україні.
⁃ Ви все зробите. Ми пишаємось вами! Слава Україні! - сказала голандка і пішла собі.

А ми все зробимо. Це був 77й півмарафон поспіль, що я бігаю для новонароджених. І, будь ласка, допоможіть зібрати на теплі набори для них. Нам потрібно ще 1.4 млн гривень. Більше 530 000 грн своїми бігами я назбирала за 2.5 місяці, але сильно треба прискоритись. Один набір коштує 2350 грн. Допомогти тут (будь-якою сумою!) - тут https://bekind.ua/en/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74

Іноді я ненавиджу бігати. Я відчуваю себе роздратованою, злою, нещасною, слабою, я хочу все що завгодно, тільки не бігти. Ось як учора, коли я зробила 79 півмарафон поспіль. Найгірше - мати такий настрій на офіційному старті. Але я біжу. Знаєте чому? Тому що знаю, що _після_ бігу я відчуваю себе завжди краще, ніж до. Але я пробувала проаналізувати, що стимулює це роздратування та ненависть (та як це пофіксити):
⁃ втома і мало сну. Тут зрозуміло, що робити: спати ))
⁃ обмаль часу - поганий тайм-менеджмент. Тобто коли запланував собі конкретну дистанцію (як мої 21км щодня), а це не влазить в твій робочий графік: потрібно бігти швидше, або запізнюватись на зустріч. Що робити - планувати заздалегідь біг «з запасом», щоб можна було пробігти найповільніше.
⁃ незручний одяг: чи то занадто теплий, чи холодний, чи натирає, чи просто не подобається, як ви виглядаєте.
⁃ незручне взуття чи шкарпетки - це взагалі ноу комментс
⁃ критичні дні. Тут нічого не поробиш - запастись тампонами/прокладками та знеболювальними. І повільний темп.
⁃ погана погода. Насправді погода «погана», поки ти не вийшов на вулицю і не пробіг перший км )) Потім вона стає нормальною. Навіть вітер, дощ і сніг. Головне - відповідний одяг та взуття. Єдина погода, за якої я не можу бігати - це гололід.
⁃ щось із травленням: поїли перед забігом, вчора була вечірка ітд. Найгірше! Ніколи не їжте за менше ніж 1.5-2 години до бігу.
⁃ просто нудно. Кожен кілометр - як пологи. Тоді я 1) слухаю якийсь класний подкаст чи книгу 2) врубаю улюблену музику 3) рахую кроки - «крок - ще крок - ще крок».

З квітня 2014 року і станом на зараз я пробігла більше 20700 км, за моїм біговим додатком Nike+ Running. Тобто 2300 км за рік у середньому. І все одно, іноді я ненавиджу біг. Але потім згадую, що закоммітилась на щоденні півмарафони і продовжую.

Задонатити на новонароджених українців, для яких я бігаю і бігатиму щодня, можна за лінком - https://bekind.ua/en/project?id=e917b642-fdad-48e7-9166-629074d3ba74

Нудота, Жан-Поль Сартр

Дуже дивно, що я прочитала «Нудоту» тільки зараз. Дуже малоймовірно, що я б зрозуміла, що там взагалі відбувається, прочитавши це років 10-15 тому.
Незважаючи на те, що читання - те, що мене завжди «лікує» (як і навчання), зважаючи на контекст українки зараз, я підсвідомо відчуваю провину за читання такої «неконтекстної», неконфліктної, «лінивої» літератури зараз. Бо ті екзистинціальні муки, які відчував Сартр, які відчували письменники та мислителі, приходили тільки до тих, у кого був вільний час. Людям зайнятим, навіть не так - людям _виживаючим_ немає коли задумуватись над сенсами буття. За якоюсь-там статистикою люди, що постійно зайняті фізичною працею, не страждають депресією… Люди, що сфокусовані на виживанні, не думають про суіцид. «З жиру біситься», як сказала б моя бабуся.

З одного боку, я, виходить, дуже щаслива людина, бо бішусь із жиру і маю час цікавитись екзистенциальними думками і нудним Сартром. Дуже просто переформулювати «біситись з жиру» на термінологію Сартра: саме абсолютна свобода людини приносить оті самі страждання пошуків сенсу. Якщо немає прихильностей, обов’язків, «офісної» роботи та графіку життя, якщо немає лімітів та гальмівної системи - можна загубитись у пошуку свого власного шляху і захлинутися від нудоти. Чи вийти у вікно від меланхолії. До речі, перша назва книжки була саме «Меланхолія» (яке цікаве співпадіння - однойменний фільм Фон Трієра…).

Можна зробити висновок, що свобода може зробити вас нещасним (що, звичайно, звучить дико для нас, українців, що душу й тіло кладуть за свою свободу (с) - о так, якщо ви не вмієте нею користуватись. Тому що свобода - це саме здатність вибирати свої персональні ліміти і правила. Судячи з усього, герой Сартра не сильно цьому навчився, тому що його постійно нудить від неймовірної кількості виборів…

Я читала перші у гуглі рецензії (напевне, якісь шкільні чи пост-совкові) про те, що нудоту у героя Сартра викликало саме буржуазне спокійне життя людей, що застрягли у побуті днів та предиктивній реальності. Але як на мене, нудоту викликає у себе він сам, - людина, що не знає, чого хоче. Яка не може вийти із своєї самотності і шукає виправдання цій ліності, описуючи свої дні у деталях, таких же беззмістовних, як він сам… Хоча і називає екзистенциалізм гуманізмом, - але самого себе полюбити він якось не зміг. Одягнути на себе маску, щоб допомогти іншим.

Ах, ну і ще: цей напад нудоти, що стається з героєм постійно - це класична панічна атака. І бореться він з нею дуже технічно - починає описувати предмети навколо себе, відчувати своє тіло та реальність. Тільки у 30х роках минулого сторіччя навіть у буржуа не було психотерапевтів, щоб пояснити нормальність такого стану.

ХАроша книжка, - рекомендую. Щоденник самотньої людини з панічними атаками. Мій син би сказав «я б таке теж зміг написати» (жартую). Якщо читали, - поділіться, мені дуже цікаво.

Привіт! На цих фото - Денис та Оля, це прекрасні українські діти, їм по 10 років, вони дуже добрі, слухняні і талановиті, але у них обох є діагноз - ДЦП.

Денис і Настя навчаються у школі на індивідуальному навчанні, дивляться мультики, комунікують з іншими дітьми та батьками, малюють, - але всі ці звичайні для здорових дітей речі вартують дітям з ДЦП (та їх батькам) титанічних зусиль.

Кожна нова навичка - читання, утримання уваги, малювання, ходіння з ходунцями потребують реабілітаційних занять, - це процес, який системно виконують спеціалісти індивідуально з кожною дитиною. Курс реабілітації для кожної дитини з ДЦП вартує приблизно 30 000 грн.

Нам потрібно зібрати кошти на реабілітацію 16 дітей з таким діагнозом - 488 000 грн. Олі та Денису потрібні ці кошти вже 10 та 14 квітня, - на ці дати призначено початок реабілітації.

Допомогти Денису, Олі та іншим дітям можна тут - https://bekind.ua/uk/project?id=9517b65a-cdae-4166-ade6-f7c4ec0c4c90

Збір ми виконуємо разом з Фондом «Мрію Жити», що вже 9-й рік допомагає дітям із ДЦП, їхнім сім'ям, та діткам з іншими діагнозами. Лише за час повномасштабної війни в Україні вони допомогли понад 12 тис. родинам.

Пам‘ятаєте Гостомельський притулок? Героїчна команда притулку пережила рік тому окупацію і зберегла більше 95% тварин живими, незважаючи на обстріли та бомбардування (у березні 2022 на територію притулку впав снаряд). У притулку знаходилось зазвичай 700+ тварин, ця кількість збільшується постійно через те, що на вулицях є багато покинутих тварин.

Притулки в Україні повинні працювати, дотримуючись необхідних правил. Одне з основних – нова тварина повинна пройти 21 день карантину. Під час карантину тварину вакцинують, обробляють від паразитів, дивляться чи все з нею добре. Тільки після цього її можна пускати до інших тварин. Якщо не дотримуватися карантину – будуть страшні епідемії.
Щоб цього уникнути, потрібні медичні ветеринарні бокси. Також такі бокси дуже зручні для лікування тварин. Вони оснащенні теплою підлогою, яка рятує слабких тварин, адже коли тварина хвора, вона не може себе обігрівати.

Ми збираємо на 3 медичні бокси для тварин, - 69 336 грн. Ці бокси вже готові до встановлення й будуть передані притулку одразу після оплати.
Допомогти своїм донатом можна тут: https://bekind.ua/uk/project?id=9d53d8ad-29ef-4977-a98a-f4c11c69e53d

Учора я отримала свій «насправжніший» Амстердамський досвід - впала з вєліку, бо туристи стояли на велодоріжці і не реагували на мої сигнали (не робіть так ніколи!), фінально я різко загальмувала і впала, - був дощ і калюжі. Вдарилась копчиком і дуже розстроілась, бо 2 квітня біжу марафон у Парижі, і взагалі.

- Може, це ЗНАК? - спитав мене друг, - знак зупинитись?

А в мене зранку потяг у Париж, слот на марафон і взагалі - благодійний челендж. Але я напилась знеболювальних, переспала з думками, постояла у гарячому душі і подумала, що «знаки» можна бачити все життя, і так ніколи нічого не розпочати і не закінчити. І взагалі, що за диявольські спокуси. Зібралась і їду, я і мій копчик. А поки хочу поділитись результатами мого бігового березня:
- 665 км бігу за місяць
- на сьогодні - 96 півмарафонів зроблено з 24 грудня
- Зібрано більше 200 000 грн для новонароджених (+ допомога одягом та ковдрами від донорів - прозвітуємо окремо)
- один марафон у Барселоні зроблено (порахувала за два півмарафони)
- і ще один офіційний старт - половинка у Гаазі
- Збільшила свою цільову кількість половинок до кількості днів війни. Тобто ціль змінюється кожного дня до Перемоги. На сьогодні ціль - 402 півмарафони…
- Хотіла злитись купу разів і отримала перетренування
- двічі бігала з українками в Амстердамі, дуже крута підтримка Tania Dimitrijevic ❤️
- Вийшло велике інтерв‘ю про мене у квітневому Running Belgium, на нідерландській. «Нічєво нє понятно, но очєнь інтєрєсно».

Рухаюсь далі і зараз збираю не на теплі речі для новонароджених, а на медичні бокси для мам. Вартість одного боксу - 1300-1400 грн, ми збираємо на 1000 таких боксів у квітні, це дозволить покрити всі заявки від мам, кількість яких збільшилась вдвічі.
В кожен пакунок входять: - ватні диски - урологічні прокладки - лактаційні вкладки - зубна паста - гель для душу - вітаміни для вагітних - одноразові пелюшки - ватні палички для немовлят - присипка - пустушка - пляшечка - дитяче молочко - вологі серветки - одяг дитячий (набір 4 шт) - підгузки для немовлят - теплі шапочки.
Лінк на донат - Тут потрібно задонатити на бокси для новонароджених - https://bekind.ua/uk/project?id=06a08856-666b-41a6-a14b-8c9fa85a0672 . Мами, новонароджені, я і мій копчик будуть дуже раді будь-якій допомозі!

Друзі, привіт!

Знову хочу попросити про допомогу: я з bekind.ua зараз терміново збираємо кошти на реабілітацію 15 українських дітей з ДЦП. Вартість таких процедур для однієї дитини - 30 000 грн. Ми відправляємо підопічних дітей на реабілітацію по черзі, на понеділок треба оплатити рахунок першої реабілітації для Олі, якій 10 років.

Допомога дітям із ДЦП з початком повномасштабної війни ще більше ускладнилась, але це надзвичайно важливо для того, щоб діти з цією хворобою розвивали свої рухові та розумові навички і не втратили той прогрес, що в них вже є.

З усіма батьками підписані договори про надання благодійної допомоги у вигляді оплати реабілітацій їхнім дітям, є в наявності розрахунки лікування з клінік. Як тільки збирається сума, достатня для лікування 1 дитини, медичні рахунки сплачуються і дитина проходить реабілітацію.
Поки що ми зібрали мало, всього 11 000 грн, - у квітні відправити хоча б трьох (з 15) дітей на лікування, - тому будемо вдячні за будь-яку підтримку!

Тут лінк на збір - https://bekind.ua/uk/project?id=9517b65a-cdae-4166-ade6-f7c4ec0c4c90

«Місто», Валеріан Підмогильний, 1927

Дуже цікаво читати цю книгу, як понаїхавшій у Київ 23 роки тому. У мойому студенстві казали: «можна вивезти дівчину з села, але село з дівчини не вивезеш».
(Звичайно, таке у 2023 писати не можна, бо і села в нас зовсім інші, і тебе закенселять, але у 2000-2005, коли я тільки почала свій контр-наступ на столицю, такі речі казали навіть викладачі, і це було не тільки ок, а навіть _мотивуюче_: бо ти, як людина з села, мав показати, що різниці немає ніякої, і село з тебе можна вивезти). І ми показували: напевне, так з‘явився стереотип, що більш «успішними» (принаймні, набільш старанними) стають саме «понаїхавші». Бо киянам нікому нічого доводити не потрібно, у них є і квартира, і мама котлєт нажарить. Колись ми навіть написали про це іронічний текст на bit.ua (ото проблеми були!) - типу «чому кияни завжди програють», і нас закидали помідорами у соцмережах. Звичайно, закидали кияни («звільніть главрєда!»), а понаїхавщі всіляко підтримували. Та й таке.

Фукуяма у «ідентичності» пояснив мені те, що відбувалось із головним героєм: перехід від «Гемайндштадту до гессельштадту», від села до міста, і звідси - дилемми релігії, звичок, традицій, цінностей, бо у різноманітті потрібно мати свою власну визначеність, позицію, відповідь на «ти за кого будеш?».
Тільки переіхавши в місто, герой зрозумів, що може бути ким завгодно, тільки ким? У селі (тих часів) проблем із ідентичністю не було: твоя зайнятість, дозвілля, оточення і навіть «друга половинка» були визначені наперед. Асортимент вибору породжує нові екзистенційні проблеми.

«Така неприємна людина той головний герой, що я ледве дочитала», - прочитала я перший відгук про книжку на читацькому сервісі. Згодна, ми всі дуже неприємні, поки не визначимось. А «Місто» потрібно читати всім, бо:
⁃ перший «індустріальний» український роман, - зазвичай писали про проблеми села, а тут все інше
⁃ роман був видано у 1928 році, а потім заборонили, як «антирадянський», Підмогильного відправили у заслання, і тільки у 1991 «Місто» знову було видано у Незалежній Україні
⁃ гарні описи Києва 1930-х років (100-річної давнини!), і дуже дуже цікаво вгадувати всі вулиці, коли знаєш це місто напам‘ять…

«Стид», Ані Ерно. Якщо загуглити «Ані Ерно» в україномовному інтернеті, першими вспливуть тексти та відео про те, чому їй дали Нобеля у 2022 («та за шо»?). Скажу чесно, без того Нобеля ніколи про Ерно не дізналась би і я: формально у нас малувато спільного і моїх приводів знати про французську письменницю дуже «у роках», яка пише переважно автобіографічну прозу у контексті французького життя, післявоєнного та провінційного - що знаю я про ту Францію?

Але. Ерно - це постійний камінг-аут, це гілті-плежер (занадто болючий, щоб бути плежер, але від того не менш гілті) розповідати спогади дитинства і юності, у деталях, асоціаціях і образах тих часів, тієї культури, мовою дитинства, з якого ми всі родом, без пишних метафор, але у різких, як ніж, у точних формулюваннях. Ерно для мене - це психотерапія через письменництво, у пізнанні себе, копанні глибоко, без надриву, але чесно і деколи прагматично. Звичайно, фокус такого письма у тому, що читач упізнає себе (я впізнаю постійно), і це могло бути би «до сліз», але ні - просто «до мурашок», тому що Ані нічого не драматизує, вона спокійно стоїть оголена перед толпою, покурюючи сигарету (як жінки з фото Хельмуна Ньютона - але не для Vogue), типу нічого немає особливого у цих розповідях, це все просто так, як у всіх. Персональна пам‘ять людини може стати цілітельною для інших, даючи приклад самотерапії.

Стид. Він у кожного з нас, ховається глибоко до підсвідомості, у шафах. «Мій тато намагався вбити маму однієї неділі у червні, пообіді». З цього починається «Стид» Ерно і далі розкручуються, як клубок, всі події того (1952го!) року у маленькому (7000 людей) містечку у Франції. Не події - образ і правила життя, приватна жіноча школа і 12-річна дівчинка у ній, батьки, що лінувались говорити правильною французською і спрощували, неможливість (не прийнято) виказати ласку ні до дітей, ні до кого, соціальні правила, що не дозволяли думати, а тільки робити.

Купа звичок «не робити нічого такого, щоб про тебе говорили інші люди» і при цьому звертати увагу на всіх інших, сусідів та перехожих - щоб було про що поговорити за столом. «А що люди скажуть» як вища ступінь важливості.

Розмови, які частіше за все починались з «До війни» чи «під час війни». Газети, що починались з цін на молоко та хліб. Правила у домі, які починались з того, щоб ніколи не викидувати їжу, поки не приготуєш з неї все, що міг. Правила митись без води чи залишатись чистим якомога довше… Те, що зараз для авторки є не дуже зрозумілим, тоді були речами, які не обговорювались - бо не було іншої реальності, це були основи життя.

«Бути як усі» було амбіцією майже всіх. Навіть собак звали однаково, - Ровер або Спот…
Ані Ерно зараз 82. Дуже хочу її зустріти.

23.04.2023.
Я наближалась до кордону з Україною після 14 місяців за кордоном і як завжди, коли нервую, захотіла в туалет. Хочеться ще більше, коли туалета поблизу немає і напруга у повітрі (я багато разів у житті перетинала цей польский кордон і знала, як це. Ще й війна).
Туалети були - їх з‘явилось безліч на останніх 500 метрів траси: це були перші ознаки війни, які я побачила. Польський кордон став надпопулярним - тижнями, місяцями тут стояли багатокілометрові черги машин… Ці туалети призначались для них. Для нас.
Я зайшла у туалет - там було чисто і новий папір. Черги на кордоні не було - ранок понеділка. Я швидко пройшла польську сторону і поїхала до української. Серце завмерло від напису «вас вітає Україна», - старого, «довоєнного», вицвітшого. І прапори - вони завжди були? Багато прапорів скрізь. Я почала плакати при вигляді українського прикордонника і швидко зупинила себе: напевно люди, які не виїзджали з України, не зрозуміють моєї сентиментальності і це їх розсмішить. Ми так думали про емігрантів у Канаду, які говорили українською пафосно, старомодно та з акцентом: «Вже 30 років сумуємо за ненькою»…
Мені здавалось, що 14-місячний розрив помітно на моєму обличчі за кілометр. Мою відірваність від України, нерозуміння деталей воєнного життя, мою наївність, яка не має (тепер?!) зв‘язку з реальністю так само, як канадські українці з українськими українцями.
Для мене кордон був святом, для прикордонців - буденністю. Я, як у комедіях, насолоджувалась кожним їх українським словом, - дуже ввічливі, ніхто не говорив російською… Я напружено чекала ознак війни, і це поки що було єдиною: до війни люди на цих позиціях могли вели себе як завгодно, тепер - виключно так… Чи я перебільшую? Наприкінці процедури перевірки мені хотілось радісно сказати їм «Слава Україні!», але я зрозуміла, що це недоречно. Доречним це було закордоном, коли за 2000 км звідси зустрічав земляка, це було знаком ідентифікації. Тут земляками були усі.
Ми зупинились на ОККО, і ще на під‘їзді я почала хвилюватись: за 14 місяців я звикла сама заправляти авто, в Україні (здається, єдина країна світу, де так роблять?) тобі _завжди_ допомагає співробітник. До виїзду за кордон я більше 10 років не вміла це робити… Хвилювалась чомусь, що робити зараз.
До мене одразу підійшов літній чоловік років 70 у брудній формі і лагідно запитав:
- Вам доровалютний чи звичайний?
- Звичайний, - кажу, - до повного…
- Від дорогого гривня з кожного літру йде на ЗСУ!
- То давайте дорогий... (Volodymyr Dehtyarov вже потім мені розповів, що це про "Озброїмо ТрО до зубів" і гроші йдуть на крупнокаліберні кулемети, автоматичні гранатомети і міномети калібру для ТрО, - то я все правильно зробила, і ви зробіть!)
І мені стало так ніяково з того дідуся, що має обслуговувати мене, здорову дівку, - як я не помічала цього дивного непорозуміння раніше?! І я приготувала йому дві двадцятки, які залишились у бардачку ще з 24 лютого. Ці правила соціального договору не зникають, - це м‘язова пам‘ять, це підсвідоме (чи несвідоме?), з молоком матері…
Далі на заправці було, як завжди, сито і розкішно - три види свіжих круасанів, п‘ять - хот-догів і гамбургерів, асортимент алкоголю розміром з пів-Гудвайна і крафтовий пиріг із вишнею. Пані на касі запитала мою бонусну картку, і я вагалась запитати, чи можна за номером телефону: здавалось, що зараз викриють, що мене не було так довго, що скажуть, що нема більше такої картки (та і людини, чесно кажучи) і взагалі - не заправлять. Але все працювало, пані не моргаючи, почала:
- Тетяно, ваш улюблений американо за пів-ціни! А моршинська - шоста у подарунок! А бургер у дорогу…
Все було, як завжди. Тільки на заправці було багато людей у пікселі, багато автомобилів у пікселі, сто видів жовтоблакитного мерчу… Ви взагалі уявляєте, як хочеться купити все це людині, яка 14 місяців не була вдома?! Як хочеться обійняти всі ті батончики рошен, Боржомі, крафтові пироги з вишнею і морозиво Рудь?..
Я стрималась, купила Боржомі, і вийшла - відшукати дідуся, щоб дати дві заготовлені двадцятки. Він зрадів і скромно запитав:
- Та за шо?

Про мої щоденні благодійні півмарафони (пам‘ятаєте?)

Любі друзі, новини такі - я за***лась. І челендж свій покинула на 116 дні, 21 квітня 2023, у суботу. Причому мовчки - не було ні сил, ні бажання комусь шось пояснювати. Знаєте, як у кіно - люди просто виходять за хлібом, і не повертаються ніколи :)

За***лась я не фізично (хоча і це також). Як і на багатьох інших, на мене напала екзистенційна криза, і у неділю вранці я погрузилась у машину вдвох з сином і поїхала у Київ. Так, 2000км+ в одну сторону. Вирішила, що так треба, саме зараз (ну і канікули у Дані). Не було часу нікому нічого пояснювати (та й досі немає - здається, я сама пояснюю все собі зараз), просто відчула сильну потребу поїхати додому, зробити всі важливі (і неважливі) справи, з‘їздити на навчання (так, я ще вчусь на MBA в Могилянці), і просто _побути_ в Києві, побачити на свої очі _все_, що можу і все, що побачу.

Про біг мова не йшла, якщо чесно, вже з першого дня: коли їдеш 15 годин за кермом «в один присіст», а на другий день - ще 13, а на третій їдеш на пари з 10 ранку до 18, то шось не до бігу. У мене навіть не було часу сісти і подумати, що я планую робити з цим челенджем, про який вже навіть встигли написати медіа (навіть у Нідерландах та Бельгії). Як Скарлет О‘Хара я вирішила «подумаю про це завтра». Щоденні половинки ніяк не вписувались в мій шалений київський графік та переїзди назад (так, я повернулась 3 травня в Амстердам).
«Завтра» настало через два тижні, коли я, нарешті, відійшла і від дороги, і трохи (ще зовсім ні) перетравила свої рефлексії про подорож, і, нарешті, моя внутрішня батарейка знову заряджена (вчора і позавчора я спала по 12 годин без будь-яких причин - я просто засинала о 8 ранку і не могла підвестись).

Насправді я прийняла багато персональних (і професійних рішень): це все Київ, звичайно - місце, де мені вільно дихається і думається. Не люблю пафосні слова типу «місця сили», але якось так - дома і стіни допомагають. З рішеннями трохи згодом (на то вони і персональні), але свою бігову пригоду, свій челендж щоденний з півмарафонів я вирішила продовжувати. Ну як, продовжувати - почати знову, бо тільки так це по-чесному.

Тобто починаю я з першого дня і буду бігти таку кількість днів без перерви, яку триває Велика Війна в Україні. Сьогодні 7 травня і 438й день війни. 1/438. І так кожен день.
Я проаналізувала перебіг свого челенджу з 24 грудня (тобто оті 116 днів), і вирішила його проапгрейдити так, щоб мені самій подобалось і питань ні у кого не було. Тому нові правила такі:
⁃ я бігаю щодня, не рахую марафон за дві половинки
⁃ бігаю тільки на вулиці і завжди з Гарміном (він трекає +- правильно) - тобто, ніяких доріжок
⁃ я запрошую кожного дня класну людину приєднатись до мене - онлайн чи оффлайн, підтримати і поговорити по дорозі :)
⁃ кожного дня я буду викладати результати з картою, моїми результатами по часу, та трекінгом ваги і що там ще цікаво у інстаграмі англійською @kindrace304 (підписуйтесь до речі тут https://instagram.com/kindrace304?igshid=NTc4MTIwNjQ2YQ==) та у страві тут https://strava.app.link/xlI0uOtlBzb
⁃ Щодня і щомісяця я збиратиму на різні потреби українських новонароджених, що з‘являються на світ у війну. Прямо зараз ми критично-терміново потребуємо кошти на закупку 1000 боксів для мам після пологів (там все необхідне - підгузки, одяг, суміш, пустишки, прокладки та інше), вартість одного - 1300 грн. Допомогти тут - https://bekind.ua/uk/project?id=06a08856-666b-41a6-a14b-8c9fa85a0672
⁃ У челенджі мене підтримує тепер PUMA Ukraine, які не тільки вдягають мене у бігові кроси та одяг (хто бігає, той знає, що при моїх об‘ємах бігу я міняю одну пару кросівок на місяць), але й донатять на новонароджених. Дуже вдячна і горда такою підтримкою! 💙💛🙌
⁃ я буду бігати і половинки і повні марафони, звичайно: у травні в мене Ляйден та Утрехт, далі буде Хаарлем, Брюссель, Амстердам - та ще шось точно, вирішу по дорозі. Приорітетно бігати щось поруч з Амстердамом, бо з дитиною не дуже наподорожуєшся далеко на старти (я перевіряла - це дорого і довго).

Починати легко, коли відпочив. Тепер, під час війни, ми знаємо, що можливість відпочивати - то привілегія. Для людей на фронті, для керівництва держави це неможливо.

Після останнього візиту у Київ, я знаю, що бігати у безпеці, не очікуючи повітряних тривог. Мені пощастило - за мої п‘ять днів у Києві тривоги були всього 2-3 рази, тільки один раз вдень. Але бігати під тривоги… жах у тому, що всі звикли, але це небезпечно так само, як і було рік тому.
Мій син почув гучну повітряну тривогу у Львові, коли ми вже повертались назад в Амстердам, о 4 ночі: наш готель був у центрі, і поруч був гучномовець - ми одразу прокинулись. Для тих, хто ніколи не чув (є тут такі?): страшний тривожний звук сирени супроводжується чоловічим голосом, який закликає прямо зараз пройти в укриття, бо є загроза ракетного удару. Я згадала одразу свою безпорадність 24 лютого 2022, коли так само прокинулась у готелі у Львові і читала новини, які щогодини повідомляли про нові атаки по усій України. І мій світ розвалювався, забувши запитати у мене, що я думаю… паралізуючий шок, інстинкт самозбереження, розуміння, який ти маленький перед ракетами, війною, Богом… До речі, про Бога стали більше говорити в Україні і вірити, - так, напевно, завжди стається під час війни?…

Сьогодні на Київ була атака дронами уночі. 35 іранських шахедів, які було збито ППО, але уламками пошкодило будинок і авто у Святошинському районі. П‘ять людей поранено.

Зранку я відвозила сина у школу і розповідала йому про нічну атаку на місто, де ми прокидались ще 8 днів тому… Що це зробили росіяни, що якби не наша армія, ці 35 дронів могли вбити десятки, сотні людей, - можливо, наших знайомих, можливо, наших друзів і рідних. Можливо, нас, якби ми лишились у Києві.
У Дані в класі є дівчинка з росії. Її батьки переїхали з мск п‘ять років тому, але ці люди жодного разу не підійшли до мене сказати, що їм жаль (ми ж переїхали у березні 2022, тому що війна). А на завданнях з лідерства дівчинка вибирала як героя… Сталіна (мені довго довелось пояснювати Дані, хто це і чому він гірше за путіна).
Сьогодні зранку я їхала і говорила Дані, що я б не хотіла, щоб він спілкувався з тою дівчинкою (звичайно, вони це роблять, тому що одна мова). Тому що він вже чув сирени, він бачив розбити будинки та блокпости в Україні, що це зробив не путін, а люди, які вважають героєм путіна і сталіна… Це складна історія, мені боляче і боляче Дані. Боляче тим, хто в Києві і в Україні, і цей біль ще надовго, на десятиріччя і більше.
Але вчора був біг за українських новонароджених, і буде сьогодні - вони народжуються. І ви можете їх підтримати за лінком - дати грошей на бокси з найнеобхіднішим для молодих мам. Один набір коштує 1300 грн ($36), нам потрібно 1000.
Тут допомогти - https://bekind.ua/uk/project?id=06a08856-666b-41a6-a14b-8c9fa85a0672&fbclid=PAAaZZqBMVofilUIwWKJOzbI-aGxH6BmHPSoi9gEx_4i1DrkL0H6OO2eeYFWc