Нудота, Жан-Поль Сартр

Дуже дивно, що я прочитала «Нудоту» тільки зараз. Дуже малоймовірно, що я б зрозуміла, що там взагалі відбувається, прочитавши це років 10-15 тому.
Незважаючи на те, що читання - те, що мене завжди «лікує» (як і навчання), зважаючи на контекст українки зараз, я підсвідомо відчуваю провину за читання такої «неконтекстної», неконфліктної, «лінивої» літератури зараз. Бо ті екзистинціальні муки, які відчував Сартр, які відчували письменники та мислителі, приходили тільки до тих, у кого був вільний час. Людям зайнятим, навіть не так - людям _виживаючим_ немає коли задумуватись над сенсами буття. За якоюсь-там статистикою люди, що постійно зайняті фізичною працею, не страждають депресією… Люди, що сфокусовані на виживанні, не думають про суіцид. «З жиру біситься», як сказала б моя бабуся.

З одного боку, я, виходить, дуже щаслива людина, бо бішусь із жиру і маю час цікавитись екзистенциальними думками і нудним Сартром. Дуже просто переформулювати «біситись з жиру» на термінологію Сартра: саме абсолютна свобода людини приносить оті самі страждання пошуків сенсу. Якщо немає прихильностей, обов’язків, «офісної» роботи та графіку життя, якщо немає лімітів та гальмівної системи - можна загубитись у пошуку свого власного шляху і захлинутися від нудоти. Чи вийти у вікно від меланхолії. До речі, перша назва книжки була саме «Меланхолія» (яке цікаве співпадіння - однойменний фільм Фон Трієра…).

Можна зробити висновок, що свобода може зробити вас нещасним (що, звичайно, звучить дико для нас, українців, що душу й тіло кладуть за свою свободу (с) - о так, якщо ви не вмієте нею користуватись. Тому що свобода - це саме здатність вибирати свої персональні ліміти і правила. Судячи з усього, герой Сартра не сильно цьому навчився, тому що його постійно нудить від неймовірної кількості виборів…

Я читала перші у гуглі рецензії (напевне, якісь шкільні чи пост-совкові) про те, що нудоту у героя Сартра викликало саме буржуазне спокійне життя людей, що застрягли у побуті днів та предиктивній реальності. Але як на мене, нудоту викликає у себе він сам, - людина, що не знає, чого хоче. Яка не може вийти із своєї самотності і шукає виправдання цій ліності, описуючи свої дні у деталях, таких же беззмістовних, як він сам… Хоча і називає екзистенциалізм гуманізмом, - але самого себе полюбити він якось не зміг. Одягнути на себе маску, щоб допомогти іншим.

Ах, ну і ще: цей напад нудоти, що стається з героєм постійно - це класична панічна атака. І бореться він з нею дуже технічно - починає описувати предмети навколо себе, відчувати своє тіло та реальність. Тільки у 30х роках минулого сторіччя навіть у буржуа не було психотерапевтів, щоб пояснити нормальність такого стану.

ХАроша книжка, - рекомендую. Щоденник самотньої людини з панічними атаками. Мій син би сказав «я б таке теж зміг написати» (жартую). Якщо читали, - поділіться, мені дуже цікаво.

Привіт! На цих фото - Денис та Оля, це прекрасні українські діти, їм по 10 років, вони дуже добрі, слухняні і талановиті, але у них обох є діагноз - ДЦП.

Денис і Настя навчаються у школі на індивідуальному навчанні, дивляться мультики, комунікують з іншими дітьми та батьками, малюють, - але всі ці звичайні для здорових дітей речі вартують дітям з ДЦП (та їх батькам) титанічних зусиль.

Кожна нова навичка - читання, утримання уваги, малювання, ходіння з ходунцями потребують реабілітаційних занять, - це процес, який системно виконують спеціалісти індивідуально з кожною дитиною. Курс реабілітації для кожної дитини з ДЦП вартує приблизно 30 000 грн.

Нам потрібно зібрати кошти на реабілітацію 16 дітей з таким діагнозом - 488 000 грн. Олі та Денису потрібні ці кошти вже 10 та 14 квітня, - на ці дати призначено початок реабілітації.

Допомогти Денису, Олі та іншим дітям можна тут - https://bekind.ua/uk/project?id=9517b65a-cdae-4166-ade6-f7c4ec0c4c90

Збір ми виконуємо разом з Фондом «Мрію Жити», що вже 9-й рік допомагає дітям із ДЦП, їхнім сім'ям, та діткам з іншими діагнозами. Лише за час повномасштабної війни в Україні вони допомогли понад 12 тис. родинам.

Пам‘ятаєте Гостомельський притулок? Героїчна команда притулку пережила рік тому окупацію і зберегла більше 95% тварин живими, незважаючи на обстріли та бомбардування (у березні 2022 на територію притулку впав снаряд). У притулку знаходилось зазвичай 700+ тварин, ця кількість збільшується постійно через те, що на вулицях є багато покинутих тварин.

Притулки в Україні повинні працювати, дотримуючись необхідних правил. Одне з основних – нова тварина повинна пройти 21 день карантину. Під час карантину тварину вакцинують, обробляють від паразитів, дивляться чи все з нею добре. Тільки після цього її можна пускати до інших тварин. Якщо не дотримуватися карантину – будуть страшні епідемії.
Щоб цього уникнути, потрібні медичні ветеринарні бокси. Також такі бокси дуже зручні для лікування тварин. Вони оснащенні теплою підлогою, яка рятує слабких тварин, адже коли тварина хвора, вона не може себе обігрівати.

Ми збираємо на 3 медичні бокси для тварин, - 69 336 грн. Ці бокси вже готові до встановлення й будуть передані притулку одразу після оплати.
Допомогти своїм донатом можна тут: https://bekind.ua/uk/project?id=9d53d8ad-29ef-4977-a98a-f4c11c69e53d

Учора я отримала свій «насправжніший» Амстердамський досвід - впала з вєліку, бо туристи стояли на велодоріжці і не реагували на мої сигнали (не робіть так ніколи!), фінально я різко загальмувала і впала, - був дощ і калюжі. Вдарилась копчиком і дуже розстроілась, бо 2 квітня біжу марафон у Парижі, і взагалі.

- Може, це ЗНАК? - спитав мене друг, - знак зупинитись?

А в мене зранку потяг у Париж, слот на марафон і взагалі - благодійний челендж. Але я напилась знеболювальних, переспала з думками, постояла у гарячому душі і подумала, що «знаки» можна бачити все життя, і так ніколи нічого не розпочати і не закінчити. І взагалі, що за диявольські спокуси. Зібралась і їду, я і мій копчик. А поки хочу поділитись результатами мого бігового березня:
- 665 км бігу за місяць
- на сьогодні - 96 півмарафонів зроблено з 24 грудня
- Зібрано більше 200 000 грн для новонароджених (+ допомога одягом та ковдрами від донорів - прозвітуємо окремо)
- один марафон у Барселоні зроблено (порахувала за два півмарафони)
- і ще один офіційний старт - половинка у Гаазі
- Збільшила свою цільову кількість половинок до кількості днів війни. Тобто ціль змінюється кожного дня до Перемоги. На сьогодні ціль - 402 півмарафони…
- Хотіла злитись купу разів і отримала перетренування
- двічі бігала з українками в Амстердамі, дуже крута підтримка Tania Dimitrijevic ❤️
- Вийшло велике інтерв‘ю про мене у квітневому Running Belgium, на нідерландській. «Нічєво нє понятно, но очєнь інтєрєсно».

Рухаюсь далі і зараз збираю не на теплі речі для новонароджених, а на медичні бокси для мам. Вартість одного боксу - 1300-1400 грн, ми збираємо на 1000 таких боксів у квітні, це дозволить покрити всі заявки від мам, кількість яких збільшилась вдвічі.
В кожен пакунок входять: - ватні диски - урологічні прокладки - лактаційні вкладки - зубна паста - гель для душу - вітаміни для вагітних - одноразові пелюшки - ватні палички для немовлят - присипка - пустушка - пляшечка - дитяче молочко - вологі серветки - одяг дитячий (набір 4 шт) - підгузки для немовлят - теплі шапочки.
Лінк на донат - Тут потрібно задонатити на бокси для новонароджених - https://bekind.ua/uk/project?id=06a08856-666b-41a6-a14b-8c9fa85a0672 . Мами, новонароджені, я і мій копчик будуть дуже раді будь-якій допомозі!

Друзі, привіт!

Знову хочу попросити про допомогу: я з bekind.ua зараз терміново збираємо кошти на реабілітацію 15 українських дітей з ДЦП. Вартість таких процедур для однієї дитини - 30 000 грн. Ми відправляємо підопічних дітей на реабілітацію по черзі, на понеділок треба оплатити рахунок першої реабілітації для Олі, якій 10 років.

Допомога дітям із ДЦП з початком повномасштабної війни ще більше ускладнилась, але це надзвичайно важливо для того, щоб діти з цією хворобою розвивали свої рухові та розумові навички і не втратили той прогрес, що в них вже є.

З усіма батьками підписані договори про надання благодійної допомоги у вигляді оплати реабілітацій їхнім дітям, є в наявності розрахунки лікування з клінік. Як тільки збирається сума, достатня для лікування 1 дитини, медичні рахунки сплачуються і дитина проходить реабілітацію.
Поки що ми зібрали мало, всього 11 000 грн, - у квітні відправити хоча б трьох (з 15) дітей на лікування, - тому будемо вдячні за будь-яку підтримку!

Тут лінк на збір - https://bekind.ua/uk/project?id=9517b65a-cdae-4166-ade6-f7c4ec0c4c90

«Місто», Валеріан Підмогильний, 1927

Дуже цікаво читати цю книгу, як понаїхавшій у Київ 23 роки тому. У мойому студенстві казали: «можна вивезти дівчину з села, але село з дівчини не вивезеш».
(Звичайно, таке у 2023 писати не можна, бо і села в нас зовсім інші, і тебе закенселять, але у 2000-2005, коли я тільки почала свій контр-наступ на столицю, такі речі казали навіть викладачі, і це було не тільки ок, а навіть _мотивуюче_: бо ти, як людина з села, мав показати, що різниці немає ніякої, і село з тебе можна вивезти). І ми показували: напевне, так з‘явився стереотип, що більш «успішними» (принаймні, набільш старанними) стають саме «понаїхавші». Бо киянам нікому нічого доводити не потрібно, у них є і квартира, і мама котлєт нажарить. Колись ми навіть написали про це іронічний текст на bit.ua (ото проблеми були!) - типу «чому кияни завжди програють», і нас закидали помідорами у соцмережах. Звичайно, закидали кияни («звільніть главрєда!»), а понаїхавщі всіляко підтримували. Та й таке.

Фукуяма у «ідентичності» пояснив мені те, що відбувалось із головним героєм: перехід від «Гемайндштадту до гессельштадту», від села до міста, і звідси - дилемми релігії, звичок, традицій, цінностей, бо у різноманітті потрібно мати свою власну визначеність, позицію, відповідь на «ти за кого будеш?».
Тільки переіхавши в місто, герой зрозумів, що може бути ким завгодно, тільки ким? У селі (тих часів) проблем із ідентичністю не було: твоя зайнятість, дозвілля, оточення і навіть «друга половинка» були визначені наперед. Асортимент вибору породжує нові екзистенційні проблеми.

«Така неприємна людина той головний герой, що я ледве дочитала», - прочитала я перший відгук про книжку на читацькому сервісі. Згодна, ми всі дуже неприємні, поки не визначимось. А «Місто» потрібно читати всім, бо:
⁃ перший «індустріальний» український роман, - зазвичай писали про проблеми села, а тут все інше
⁃ роман був видано у 1928 році, а потім заборонили, як «антирадянський», Підмогильного відправили у заслання, і тільки у 1991 «Місто» знову було видано у Незалежній Україні
⁃ гарні описи Києва 1930-х років (100-річної давнини!), і дуже дуже цікаво вгадувати всі вулиці, коли знаєш це місто напам‘ять…

«Стид», Ані Ерно. Якщо загуглити «Ані Ерно» в україномовному інтернеті, першими вспливуть тексти та відео про те, чому їй дали Нобеля у 2022 («та за шо»?). Скажу чесно, без того Нобеля ніколи про Ерно не дізналась би і я: формально у нас малувато спільного і моїх приводів знати про французську письменницю дуже «у роках», яка пише переважно автобіографічну прозу у контексті французького життя, післявоєнного та провінційного - що знаю я про ту Францію?

Але. Ерно - це постійний камінг-аут, це гілті-плежер (занадто болючий, щоб бути плежер, але від того не менш гілті) розповідати спогади дитинства і юності, у деталях, асоціаціях і образах тих часів, тієї культури, мовою дитинства, з якого ми всі родом, без пишних метафор, але у різких, як ніж, у точних формулюваннях. Ерно для мене - це психотерапія через письменництво, у пізнанні себе, копанні глибоко, без надриву, але чесно і деколи прагматично. Звичайно, фокус такого письма у тому, що читач упізнає себе (я впізнаю постійно), і це могло бути би «до сліз», але ні - просто «до мурашок», тому що Ані нічого не драматизує, вона спокійно стоїть оголена перед толпою, покурюючи сигарету (як жінки з фото Хельмуна Ньютона - але не для Vogue), типу нічого немає особливого у цих розповідях, це все просто так, як у всіх. Персональна пам‘ять людини може стати цілітельною для інших, даючи приклад самотерапії.

Стид. Він у кожного з нас, ховається глибоко до підсвідомості, у шафах. «Мій тато намагався вбити маму однієї неділі у червні, пообіді». З цього починається «Стид» Ерно і далі розкручуються, як клубок, всі події того (1952го!) року у маленькому (7000 людей) містечку у Франції. Не події - образ і правила життя, приватна жіноча школа і 12-річна дівчинка у ній, батьки, що лінувались говорити правильною французською і спрощували, неможливість (не прийнято) виказати ласку ні до дітей, ні до кого, соціальні правила, що не дозволяли думати, а тільки робити.

Купа звичок «не робити нічого такого, щоб про тебе говорили інші люди» і при цьому звертати увагу на всіх інших, сусідів та перехожих - щоб було про що поговорити за столом. «А що люди скажуть» як вища ступінь важливості.

Розмови, які частіше за все починались з «До війни» чи «під час війни». Газети, що починались з цін на молоко та хліб. Правила у домі, які починались з того, щоб ніколи не викидувати їжу, поки не приготуєш з неї все, що міг. Правила митись без води чи залишатись чистим якомога довше… Те, що зараз для авторки є не дуже зрозумілим, тоді були речами, які не обговорювались - бо не було іншої реальності, це були основи життя.

«Бути як усі» було амбіцією майже всіх. Навіть собак звали однаково, - Ровер або Спот…
Ані Ерно зараз 82. Дуже хочу її зустріти.

23.04.2023.
Я наближалась до кордону з Україною після 14 місяців за кордоном і як завжди, коли нервую, захотіла в туалет. Хочеться ще більше, коли туалета поблизу немає і напруга у повітрі (я багато разів у житті перетинала цей польский кордон і знала, як це. Ще й війна).
Туалети були - їх з‘явилось безліч на останніх 500 метрів траси: це були перші ознаки війни, які я побачила. Польський кордон став надпопулярним - тижнями, місяцями тут стояли багатокілометрові черги машин… Ці туалети призначались для них. Для нас.
Я зайшла у туалет - там було чисто і новий папір. Черги на кордоні не було - ранок понеділка. Я швидко пройшла польську сторону і поїхала до української. Серце завмерло від напису «вас вітає Україна», - старого, «довоєнного», вицвітшого. І прапори - вони завжди були? Багато прапорів скрізь. Я почала плакати при вигляді українського прикордонника і швидко зупинила себе: напевно люди, які не виїзджали з України, не зрозуміють моєї сентиментальності і це їх розсмішить. Ми так думали про емігрантів у Канаду, які говорили українською пафосно, старомодно та з акцентом: «Вже 30 років сумуємо за ненькою»…
Мені здавалось, що 14-місячний розрив помітно на моєму обличчі за кілометр. Мою відірваність від України, нерозуміння деталей воєнного життя, мою наївність, яка не має (тепер?!) зв‘язку з реальністю так само, як канадські українці з українськими українцями.
Для мене кордон був святом, для прикордонців - буденністю. Я, як у комедіях, насолоджувалась кожним їх українським словом, - дуже ввічливі, ніхто не говорив російською… Я напружено чекала ознак війни, і це поки що було єдиною: до війни люди на цих позиціях могли вели себе як завгодно, тепер - виключно так… Чи я перебільшую? Наприкінці процедури перевірки мені хотілось радісно сказати їм «Слава Україні!», але я зрозуміла, що це недоречно. Доречним це було закордоном, коли за 2000 км звідси зустрічав земляка, це було знаком ідентифікації. Тут земляками були усі.
Ми зупинились на ОККО, і ще на під‘їзді я почала хвилюватись: за 14 місяців я звикла сама заправляти авто, в Україні (здається, єдина країна світу, де так роблять?) тобі _завжди_ допомагає співробітник. До виїзду за кордон я більше 10 років не вміла це робити… Хвилювалась чомусь, що робити зараз.
До мене одразу підійшов літній чоловік років 70 у брудній формі і лагідно запитав:
- Вам доровалютний чи звичайний?
- Звичайний, - кажу, - до повного…
- Від дорогого гривня з кожного літру йде на ЗСУ!
- То давайте дорогий... (Volodymyr Dehtyarov вже потім мені розповів, що це про "Озброїмо ТрО до зубів" і гроші йдуть на крупнокаліберні кулемети, автоматичні гранатомети і міномети калібру для ТрО, - то я все правильно зробила, і ви зробіть!)
І мені стало так ніяково з того дідуся, що має обслуговувати мене, здорову дівку, - як я не помічала цього дивного непорозуміння раніше?! І я приготувала йому дві двадцятки, які залишились у бардачку ще з 24 лютого. Ці правила соціального договору не зникають, - це м‘язова пам‘ять, це підсвідоме (чи несвідоме?), з молоком матері…
Далі на заправці було, як завжди, сито і розкішно - три види свіжих круасанів, п‘ять - хот-догів і гамбургерів, асортимент алкоголю розміром з пів-Гудвайна і крафтовий пиріг із вишнею. Пані на касі запитала мою бонусну картку, і я вагалась запитати, чи можна за номером телефону: здавалось, що зараз викриють, що мене не було так довго, що скажуть, що нема більше такої картки (та і людини, чесно кажучи) і взагалі - не заправлять. Але все працювало, пані не моргаючи, почала:
- Тетяно, ваш улюблений американо за пів-ціни! А моршинська - шоста у подарунок! А бургер у дорогу…
Все було, як завжди. Тільки на заправці було багато людей у пікселі, багато автомобилів у пікселі, сто видів жовтоблакитного мерчу… Ви взагалі уявляєте, як хочеться купити все це людині, яка 14 місяців не була вдома?! Як хочеться обійняти всі ті батончики рошен, Боржомі, крафтові пироги з вишнею і морозиво Рудь?..
Я стрималась, купила Боржомі, і вийшла - відшукати дідуся, щоб дати дві заготовлені двадцятки. Він зрадів і скромно запитав:
- Та за шо?

Про мої щоденні благодійні півмарафони (пам‘ятаєте?)

Любі друзі, новини такі - я за***лась. І челендж свій покинула на 116 дні, 21 квітня 2023, у суботу. Причому мовчки - не було ні сил, ні бажання комусь шось пояснювати. Знаєте, як у кіно - люди просто виходять за хлібом, і не повертаються ніколи :)

За***лась я не фізично (хоча і це також). Як і на багатьох інших, на мене напала екзистенційна криза, і у неділю вранці я погрузилась у машину вдвох з сином і поїхала у Київ. Так, 2000км+ в одну сторону. Вирішила, що так треба, саме зараз (ну і канікули у Дані). Не було часу нікому нічого пояснювати (та й досі немає - здається, я сама пояснюю все собі зараз), просто відчула сильну потребу поїхати додому, зробити всі важливі (і неважливі) справи, з‘їздити на навчання (так, я ще вчусь на MBA в Могилянці), і просто _побути_ в Києві, побачити на свої очі _все_, що можу і все, що побачу.

Про біг мова не йшла, якщо чесно, вже з першого дня: коли їдеш 15 годин за кермом «в один присіст», а на другий день - ще 13, а на третій їдеш на пари з 10 ранку до 18, то шось не до бігу. У мене навіть не було часу сісти і подумати, що я планую робити з цим челенджем, про який вже навіть встигли написати медіа (навіть у Нідерландах та Бельгії). Як Скарлет О‘Хара я вирішила «подумаю про це завтра». Щоденні половинки ніяк не вписувались в мій шалений київський графік та переїзди назад (так, я повернулась 3 травня в Амстердам).
«Завтра» настало через два тижні, коли я, нарешті, відійшла і від дороги, і трохи (ще зовсім ні) перетравила свої рефлексії про подорож, і, нарешті, моя внутрішня батарейка знову заряджена (вчора і позавчора я спала по 12 годин без будь-яких причин - я просто засинала о 8 ранку і не могла підвестись).

Насправді я прийняла багато персональних (і професійних рішень): це все Київ, звичайно - місце, де мені вільно дихається і думається. Не люблю пафосні слова типу «місця сили», але якось так - дома і стіни допомагають. З рішеннями трохи згодом (на то вони і персональні), але свою бігову пригоду, свій челендж щоденний з півмарафонів я вирішила продовжувати. Ну як, продовжувати - почати знову, бо тільки так це по-чесному.

Тобто починаю я з першого дня і буду бігти таку кількість днів без перерви, яку триває Велика Війна в Україні. Сьогодні 7 травня і 438й день війни. 1/438. І так кожен день.
Я проаналізувала перебіг свого челенджу з 24 грудня (тобто оті 116 днів), і вирішила його проапгрейдити так, щоб мені самій подобалось і питань ні у кого не було. Тому нові правила такі:
⁃ я бігаю щодня, не рахую марафон за дві половинки
⁃ бігаю тільки на вулиці і завжди з Гарміном (він трекає +- правильно) - тобто, ніяких доріжок
⁃ я запрошую кожного дня класну людину приєднатись до мене - онлайн чи оффлайн, підтримати і поговорити по дорозі :)
⁃ кожного дня я буду викладати результати з картою, моїми результатами по часу, та трекінгом ваги і що там ще цікаво у інстаграмі англійською @kindrace304 (підписуйтесь до речі тут https://instagram.com/kindrace304?igshid=NTc4MTIwNjQ2YQ==) та у страві тут https://strava.app.link/xlI0uOtlBzb
⁃ Щодня і щомісяця я збиратиму на різні потреби українських новонароджених, що з‘являються на світ у війну. Прямо зараз ми критично-терміново потребуємо кошти на закупку 1000 боксів для мам після пологів (там все необхідне - підгузки, одяг, суміш, пустишки, прокладки та інше), вартість одного - 1300 грн. Допомогти тут - https://bekind.ua/uk/project?id=06a08856-666b-41a6-a14b-8c9fa85a0672
⁃ У челенджі мене підтримує тепер PUMA Ukraine, які не тільки вдягають мене у бігові кроси та одяг (хто бігає, той знає, що при моїх об‘ємах бігу я міняю одну пару кросівок на місяць), але й донатять на новонароджених. Дуже вдячна і горда такою підтримкою! 💙💛🙌
⁃ я буду бігати і половинки і повні марафони, звичайно: у травні в мене Ляйден та Утрехт, далі буде Хаарлем, Брюссель, Амстердам - та ще шось точно, вирішу по дорозі. Приорітетно бігати щось поруч з Амстердамом, бо з дитиною не дуже наподорожуєшся далеко на старти (я перевіряла - це дорого і довго).

Починати легко, коли відпочив. Тепер, під час війни, ми знаємо, що можливість відпочивати - то привілегія. Для людей на фронті, для керівництва держави це неможливо.

Після останнього візиту у Київ, я знаю, що бігати у безпеці, не очікуючи повітряних тривог. Мені пощастило - за мої п‘ять днів у Києві тривоги були всього 2-3 рази, тільки один раз вдень. Але бігати під тривоги… жах у тому, що всі звикли, але це небезпечно так само, як і було рік тому.
Мій син почув гучну повітряну тривогу у Львові, коли ми вже повертались назад в Амстердам, о 4 ночі: наш готель був у центрі, і поруч був гучномовець - ми одразу прокинулись. Для тих, хто ніколи не чув (є тут такі?): страшний тривожний звук сирени супроводжується чоловічим голосом, який закликає прямо зараз пройти в укриття, бо є загроза ракетного удару. Я згадала одразу свою безпорадність 24 лютого 2022, коли так само прокинулась у готелі у Львові і читала новини, які щогодини повідомляли про нові атаки по усій України. І мій світ розвалювався, забувши запитати у мене, що я думаю… паралізуючий шок, інстинкт самозбереження, розуміння, який ти маленький перед ракетами, війною, Богом… До речі, про Бога стали більше говорити в Україні і вірити, - так, напевно, завжди стається під час війни?…

Сьогодні на Київ була атака дронами уночі. 35 іранських шахедів, які було збито ППО, але уламками пошкодило будинок і авто у Святошинському районі. П‘ять людей поранено.

Зранку я відвозила сина у школу і розповідала йому про нічну атаку на місто, де ми прокидались ще 8 днів тому… Що це зробили росіяни, що якби не наша армія, ці 35 дронів могли вбити десятки, сотні людей, - можливо, наших знайомих, можливо, наших друзів і рідних. Можливо, нас, якби ми лишились у Києві.
У Дані в класі є дівчинка з росії. Її батьки переїхали з мск п‘ять років тому, але ці люди жодного разу не підійшли до мене сказати, що їм жаль (ми ж переїхали у березні 2022, тому що війна). А на завданнях з лідерства дівчинка вибирала як героя… Сталіна (мені довго довелось пояснювати Дані, хто це і чому він гірше за путіна).
Сьогодні зранку я їхала і говорила Дані, що я б не хотіла, щоб він спілкувався з тою дівчинкою (звичайно, вони це роблять, тому що одна мова). Тому що він вже чув сирени, він бачив розбити будинки та блокпости в Україні, що це зробив не путін, а люди, які вважають героєм путіна і сталіна… Це складна історія, мені боляче і боляче Дані. Боляче тим, хто в Києві і в Україні, і цей біль ще надовго, на десятиріччя і більше.
Але вчора був біг за українських новонароджених, і буде сьогодні - вони народжуються. І ви можете їх підтримати за лінком - дати грошей на бокси з найнеобхіднішим для молодих мам. Один набір коштує 1300 грн ($36), нам потрібно 1000.
Тут допомогти - https://bekind.ua/uk/project?id=06a08856-666b-41a6-a14b-8c9fa85a0672&fbclid=PAAaZZqBMVofilUIwWKJOzbI-aGxH6BmHPSoi9gEx_4i1DrkL0H6OO2eeYFWc

Не знаємо, чи вам доводилося думати про це, але поранених із поля бою зазвичай рятують на ношах 4-6 бійців, підставляючи себе під удар. Шлях до евакуаційного авто може бути до 3–5 км. Це значно знижує шанси на виживання всієї групи, оскільки рятуючи одного пораненого, інші залишаються з ворогом сам на сам, позбавлені підтримки своїх товаришів.
Щоб зменшити ризики і зробити транспортування легшим, потрібні спеціальні ноші - надлегкі та зручні в перенесенні. Нести побратима чи посестру на таких ношах може навіть одна людина!
Є такі ноші українського виробництва, називаються Лелека, вони є надлегкими напівжорсткими пластиковими ношами, де поранений боєць фіксується з допомогою строп, і опиняється як в захисному коконі. Такий кокон можуть тягти за принципом «санчат» як одна так і дві людини, завдяки лямці, що міцно вшита в конструкцію. Також, завдяки прорізаним в пластику отворам, такі ноші можна нести класичним способом.
Вартість одних нош — 6500 грн. Необхідно закупити 100 шт.
Завдяки небайдужим за перші пару днів зібрали вже 37 000 грн, але потрібно ще багато. Кожна гривня допомагає.
Лінк на збір - https://bekind.ua/uk/project?id=5b2c3c51-d709-4b60-9dfe-af9f79232ab0

У січні цього року я познайомилась із режисером і художником з Лівану. Його роботи (і він також) подорожують по усьому світу, він може жити де завгодно. Але він вибрав жити у Бейруті. Ми розмовляли з ним про мій щоденний біг і про війну в Україні, якраз у той день ракета влучила у багатоповерхівку в Дніпрі. Він дивувався моїм півмарафонам і задавав багато питань і чомусь зовсім не дивувався ракетам та вибухам. Я не припиняла говорити про війну і показувала йому відео та фото з України, і розповідала про 24 лютого. Він подивився на мене якось довго і сказав:

⁃ Ти ще не зрозуміла, що таке війна. Ти рахуєш кожен день, кожну подію, кожну ракету. Але війна - це не послідовність подій, це СТАН. Війна - це надовго, тому немає сенсу нічого рахувати, до цього просто треба звикнути. Якщо виходить.
⁃ ?!!

⁃ Я не хочу тебе лякати, але коли ти _осягнеш_ стан війни, тобі буде дуже дуже дуже тяжко. Краще, щоб це сталось пошвидше, але ти не зможеш контролювати цей процес. Коли ти зрозумієш, що таке війна, тобі треба буде мати сталу позицію - ти там, чи тут. Ти живеш в Україні та приймаєш всі ризики, бомби, вибухи, ракети в будинках. Або ти живеш життям тут, і не слідкуєш за кожним вибухом. Хочу попередити, що другий варіант - не легший.

⁃ Чому ти живеш в Лівані?
⁃ Я не зможу жити в іншій країні - в мене не буде натхнення і сенсів для роботи, там моя творчість. Це був мій вибір.
⁃ Тобі не страшно?
⁃ Я так вибрав, тому мені не страшно. Як може бути страшним життя, яким ти сам захотів жити?

Учора я бігала третій півмарафон поспіль під дощем. Під дощем, бо в Амстердамі дощ, а я пообіцяла собі бігати щодня. І обіцяла бігати півмарафон стільки днів, скільки триває війна. Тобто 440 днів на вчора - попереду ще мінімум 437. І збирати гроші щодня для новонароджених дітей.
Я розумію, що для когось це - купа страхів у одному. Комусь, хто не любить бігати, боїться таких довгих дистанцій, та ще й дощ.
Але я вибрала це, тому мені норм, - як може бути ненорм те, що я сама захотіла?
Не хочу порівнювати мій щоденний біг з життям у війні, - але у кожного свій фронт та свої страхи, челенджі та рішення.

Я вибрала збирати щодня гроші на новонароджених: 1300 грн ($36) коштує один набір з необхідними після пологів речами. За чотири місяці мого збору (та бігу з перервою) ми зібрали більше 1 мільйону гривень для діток та мам з усієї країни і допомогли більше 450 сімей (теплими і звичайними наборами).

Потрібно ще багато наборів, допомогайте тут - https://bekind.ua/uk/project?id=06a08856-666b-41a6-a14b-8c9fa85a0672

«Як ви вимірюєте своє життя?», Клейтон Крістенсен

«Допоки ми живі і здорові, поки ніщо не загрожує нашій безпеці, у нас завжди є лазівка: «Я ще трошки поживу так, а потім (з понеділка, з нового року, з першого числа) житиму інакше». Але коли попереду немає ні нового року, ні понеділка, ні першого числа, ця лазівка зникає, і людину сповнює жаль про те, що багато він зробив не так. Але змінити вже нічого неможливо, і ця думка стає нестерпною».

«Стратегію життя» Клейтена Крістенсена рекомендував Євген Пенцак, мій викладач (kmbs) з бізнес-аналітики, інвестиційного менеджементу та фінансових стратегій. Моя інтуіція підказує, що коли психологічну, «селф-хелп» книжку рекомендує математик та фінансист, треба брати. І не помилилась: навмисне розчистивши три години продуктивного часу для читання, я і записала собі важливі відкриття про себе, і поплакала з тих відкриттів і їх очевидності, і записала список людей, кому обов’язково хочу порекомендувати ту книжку. А по великому рахунку, - всім.

Важливо знати, що Крістенсен - американський бізнес-консультант та викладач Гарвардської школи бізнесу, та автор теорії «підривних інновацій» (дивно знайти аналог слова disruptive), і популярної книги «Дилема інноватора». Цю доволі філософську книгу про стратегію життя він написав у 59 років, коли дізнався про свій діагноз - рак (помер він через 10 років, але). Клейтон дуже круто переносить ідеї бізнес-стратегій на життя людей, цілі життя та стратегії проживання його щасливо і змістовно, звертаючи увагу на те, що і фінансово (дуже) успішні люди далеко не завжди щасливі у житті приватному.

Принципи і приклади згадувати немає сенсу, але все зводиться до визначення базових цінностей і безкомпромісному їх слідуванню, не роблячи винятків ніколи. Дуже співзвучно із правилом «чесність - найкраща політика», тому, що слідувати принципам простіше все життя, не даючи дисконтів і слабини ніколи - це лише заплутує і збиває з шляху, хоча «у моменті» може здаватись незначним. Мені це дуже зрозуміло після 14 місяців життя в Нідерландах, де запізнення на 10 хвилин і порушення будь-яких соціальних та адміністративних правил вважається дурним тоном і взагалі чимось незрозумілим і неможливим, таким, що автоматично викидує тебе за борт нормального суспільства.

Звичайно, Клейтон приділяє багато уваги стосункам із родиною та друзями та вихованню дітей, як найбільшому пріорітету у житті, наголошує на тому, що це дуже довгостроковий процес і інвестиція, яку неможливо надолужити потім:
«Найважливіша робота, на яку вас наймуть, - це чоловік/дружина, тато/мама». Але коли паралельно із сімейними справами у вас «несеться» кар’єра, то є велика спокуса відкласти час на родину на останній план - бо «вони ж розуміють». Проблема у тому, що саме ці люди вам ніколи і не скажуть, що щось «не так» - ви дізнаєтесь про це, коли рятувати вже пізно.
«Ми всюди носимо із собою смартфони – наче ми можемо пропустити щось дуже важливе, якщо не будемо постійно на зв'язку. Ми вважаємо, що найближчі люди повинні прийняти той факт, що у нас занадто напружений графік. Зрештою, вони теж хочуть, щоб ми досягли успіху, чи не так? Ми забуваємо відповісти на повідомлення і дзвінки від друзів та близьких; залишаємо поза увагою дні народження та інші урочистості. На жаль, нас чекають такі самі наслідки, з якими стикаються компанії, які не вкладають гроші у своє майбутнє.»

Зрештою, Клейтон приходить до метрик життя, як у бізнесі - пошуком найважливішого показника, яким ви маєте вимірювати, чи все у вас ок із стратегією, тактикою і операційною діяльністю. У нього цією метрикою стали люди, яким він зміг допомогти стати кращими (він був викладачем). А що у вас?

«Самотність бігуна на довгі дистанції», Алан Сілітоу

«А найкраще – біг на довгі дистанції з першим променем сонця, бо під час бігу думаєш і розумієш усе набагато краще, ніж лежачи вночі у ліжку». Підписуюсь, як то кажуть, під кожним словом цього героя, хоча він був малолітнім в’язнем, що пограбував булочну на пару із другом (а я ні 😅).
Я читала досить багато книжок різних авторів про біг на довгі дистанції, щоб зрозуміти, що всі вони про одне, тільки різними словами, - про самотність (але ту, від якої кайфово, бажану самотність). Ось тільки цей автор, нарешті, влучно виніс найголовніше - самотність - у заголовок. Та і вся розповідь - монолог, роздуми про все навколо, про біг і думки під час бігу, мовою «робітничої молоді» Англії минулого сторіччя. Якщо ви читали Ірвіна Уелша та Чака Паланіка, - зрозумієте. Грубувата, проста та чесна мова (схожа на потік свідомості не дуже освіченої людини, але у цьому і є весь сенс та краса).

До речі, 9 травня виповнилось 10 років (йой, юбілей) мого бігу. І бігла я саме за самотністю. Як це було: місяць тому я народила сина, і найсильніше, чого я бажала - це свободи, if you know what I mean. Вийти на вулицю (та куди завгодно) без цього вічно орущого краснолиця 😅. Через місяць після пологів вже можна було офіційно займатись спортом і я не вагалась ні хвилини: залишивши Даню з татом (тоді він ще був у нашому житті, ненадовго і епізодично), я пробігла свої перші 4 кілометри. І відчувала себе найщасливішою людиною (тепер ми знаємо, що це все - гормони), і більше ніколи не кидала то заняття.

У хлопця з книжки історія інша, але ідентична - у колонії його ідентифікували як швидкого бігуна, і дозволили бігати рано вранці одному, бо для колонії мати спортсмена - то престиж. І ті пара годин холодного ранку були свободою для нього, особливо жаданою у в‘язниці.
Так, а розповідь не зовсім про біг, а про протестуючий майндсет підлітка (розгнівані молоді люди, як узагальнюють цю літературу критики), що виріс у агресивному суспільстві злиднів, тяжкої роботи та недовіри до інших, і змінити це неможливо, як неможливо змінити цинічне і вороже суспільство.
У книжці ще декілька оповідань цього автора (збірка), і всі вони - доволі самотні історії з життя людей того самого суспільства у ті самі часи. Прості, лаконічні, глибокі нариси. Рекомендую дуже, - змістовно, лаконічно, атмосферно (о, персонажів з наших «районів» можете впізнати також).

МАРАФОН ДЛЯ МАМ.

Якби марафонами можна би було лікувати хвороби і робити людей щасливими. Якби марафони допомагали позбавляти від важких спогадів та душевних травм, якби марафони зупиняли війни та землетруси, - думаю, бігаючих людей було би більше. Але нічого чарівного біг, нажаль, не робить, - марафони навіть не перетворюють поганих людей на хороших.

Я намагаюсь знайти магію у марафонах, як божевільний вчений, але здається, її і правда не існує. Все вже доведено - виділення дофаміну і ендорфіну, відчуття потоку, що провокує тимчасове піднесення духу, щастя і прилив креативності. Все. Ніякої магії.

У черговому пошуку магії вчора марафон у Ляйдені, - мій 39 марафон. Особливе у ньому було лиш те, що це був День Матері, і, звичайно, я бігла його на честь своєї мами і всіх мам. Звичайно, збирала гроші для українських мам, - для післяродових наборів, які потрібні кожній, хто народжує в Україні зараз. Гроші вже майже не збираються, бо кого здивуєш тим, що Гриньова біжить? Кого здивуєш тим, що Гриньова збирає гроші на шось благодійне? Кого в Україні взагалі можна здивувати збором грошей? Вже всі на все задонатили по колу один одному, і продовжують збирати на шось інше, по колу, все важче і важче, як під кінець марафону.

Тут мав би бути життєстверджуючий текст, але буде чесний: магії не існує, марафони не збирають гроші, а Дід Мороз - перевдягнений фізрук. Збирають гроші люди, які дуже багато разів різними способами розповідають про проблему тисячам інших людей і просять про допомогу. Тільки так це працює.

І я розповідаю. Про марафон (для бігунів) розповім нижче, а от про проблему. Проблема така: тисячі вагітних українок зараз планують народжувати в Україні. Багато із них - переміщені зі сходу на захід, втратили житло, близьких, дехто - і чоловіків. Втратили роботу, гроші, речі. Але життя має продовжуватись і вони при надії у прямому та переносному сенсі. Саме вони звертаються за допомогою до нас з Благодійний фонд "280 днів" і чекають на набір необхідних після пологів речей. Мами знають, що до війни «тривожним чемоданчиком» називалось не те, що ми тепер знаєм, а саме речі у пологовий будинок: підгузки, прокладки, перші речі малюка, пустишки, гігієнічні штуки для мами. Вартість одного набору - 1300 грн. На 200+ наборів ми назбирали, потрібно на 1000. Кожен з вас, хто небайдужий, хто розуміє, навіщо це потрібно, можуть допомогти за лінком - перерахувати 1300 грн на цілий набір, або 50-100-500 грн (будь-яку взагалі суму) для допомоги мамам.
Лінк - https://bekind.ua/uk/project?id=06a08856-666b-41a6-a14b-8c9fa85a0672
ОТУТ (і в галереї - фото мам, які звернулись за допомогою).

А тепер про марафон (кому цікаво). Це був мій другий марафон у Ляйдені - місто у 40 км від Амстердаму, старовинне, невелике і дуже гарне. Тут знаходиться найстаріший Університет Нідерландів, і взагалі - студентське і наукове місто (Свєта наша там вчиться також тепер!). Місто невелике, і 30 км з 42х ти біжиш по полям і селам, між коровами, конями та вівцями, in the middle of nowhere, з запахами природи ))) Дуже гарно, але дуже жарко і трохи нудно, бо 42 км - це таки багато. Минулого року я також нормально пригоріла на цьому марафоні і сказала, що більше не буду, але цього року забула і згадала тільки на дистанції про свої наміри. Та й таке.

Бігти марафон, коли щодня рубиш половинку - не сильно легко, але шо поробиш. Я якось завжди виживаю, що б не сталось (тьфу-тьфу) і навіть роблю один і той самий час постійно - 3–45. Мої друзі тут вже жартують, що навіть якщо я буду бігти із заплющеними очима, - буде 3-45. Цього разу у мене був «туалетний марафон» - ну так буває, ще й жара. І було 3-58 за табло, але за Гармін (не рахувала спеціально паузи - цікаво) - вуаля! - 3-45.

Ділюсь секретом, що робити, коли немає сил, але треба закінчити (насправді останні 15+ кілометрів не хочеться бігти емоційно, особливо, коли нудно). Треба НЕ ДУМАТИ, а діяти. Що у нашому випадку - просто бігти, не відволікаючись на думки. Ти біжиш і рахуєш кроки. Від одного до десяти і так до фінішу. Я не шуткую - з 27го приблизно кілометра я тупо рахувала кроки.

Збираємо кошти на ліки для громадян, що залишаються у Бахмутському регіоні! Долучайтесь будь-якою сумою!

Найтерміновіша потреба - забезпечення ліками для 67 людей вразливої категорії громадян: це люди з обмеженими фізичними можливостями, пенсіонери, які отримують мінімальну пенсію, лежачі люди з інвалідністю, багатодітні сім’ї, сім'ї, які втратили годувальника, сім'ї, де люди втратили роботу та можливість годувати сім’ю.

Волонтери, що вже рік допомагають мешканцям Донецької області, склали список із найнеобхідніших ліків для 67 людей, - приблизна вартість набору для однієї людини - 1600 грн (це дуже у середньому, зрозуміло, бо потреби різні).

Загалом потрібно біля 118000 грн, отут збір - https://bekind.ua/uk/project?id=9981f9e7-c399-40f3-b527-05c23e892c93. Будь-яка ваша гривня важлива.

Про ліки: там (якщо цікаво) - Магнікор, Амлодипін, Клопидогрель, Еналопріл, Піроцетам, Аритміл , Аміодарон, Бісопролол, Нітросорбіт, Канефрон, Нольфаза, Церофіксин, фітолізин, УроПак 36, Тринефрон, Метронідазол, Де – нол, Мотіліум , Домперідон, Аргітек, Гепаметіон уколи, Гептрал 500, Глутаргін, шприци та багато іншого.

Пам'ятаєте, ми недавно збирали на напівжорсткі пластикові ноші «Лелека» для рятування поранених з поля бою?

Вдалося закупити і передати 10 нош на 65 тис. грн! Зібрати на сьогодні - на 20 штук.

🪖 Нагадуємо, план — закупити 100 нош, аби поранених швидко та без зайвої небезпеки виносити з поля бою. Ціна 1 нош — 6 500 грн.

ПІДТРИМАТИ ▶️ https://bekind.ua/uk/project?id=5b2c3c51-d709-4b60-9dfe-af9f79232ab0

Збір триває, поспішіть підтримати військо!

Коли чоловіки були великими.

Мій зріст – 1,67. Все своє життя я зустрічалася з досить високими чоловіками: 1-85 і вище. 1-85 здавався мені горою: на цілу голову вище за мене! Я стояла поряд з ними, задираючи голову і встаючи навшпиньки, щоб поцілуватися, я дивилася на них вгору, навіть коли носила високі підбори... Великий зріст здавався мені знаком всього справжнього чоловічого: сили, турботи, безпеки. Я легко уявляла такого чоловіка батьком, захисником, сильним партнером. (Досить давно я зрозуміла, що зріст не має нічого спільного з особистими якостями, але продовжила любити високих чоловіків із естетичних міркувань, вибачте моє когнітивне викривлення).

За останній рік я зустріла тих самих чоловіків, того ж зросту, після перерви, після нашого розставання, - і яке було моє здивування! - вони всі здавалися мені маленькими. Якогось зовсім не високого, дрібного зросту, зменшеними копіями себе. При цьому я залишилась зі своїми 1-67 (і в кросівках), а вони – зі своїми 1-85+. Але я вже не дивився на них знизу вгору, - вони ніби випили чарівний напій з «Аліси в країні чудес»…

Сьогодні була на якійсь експериментальній голландській виставі під назвою «Як ми розучилися вести діалог і що з цим робити». 65 хвилин по підлозі каталися дівчина з хлопцем, імітуючи стандартний діалог нашого часу в тіндері, що складається з кліше-питань і кліше-відповідей, мета якого - сподобатися, але ніяк не дізнатися про іншу людину.

«Я написав, що люблю собак, подорожі, дітей та музику, тому що ці профілі найбільше лайкають», які розвиваються в «Я думав, що я хлопець, який вивчає всесвіт, але зрозумів, що я - Всесвіт, який вивчає в собі хлопця…», та «ти як? Ти не ок? Це ОК!".
"Я розповів про тебе терапевту" і "Я хочу, щоб ти подбала про себе, для мене це дуже важливо" як найбільша турбота і близькість... Найсумніше, що це стало реальністю, - як ми до цього взагалі прийшли?!

Ви можете мені сказати щось про фемінізм і про голландських чоловіків високого зросту, але я маю що відповісти: середній зріст (статистично!) голландця - 1,85. Середньостатистичний розлучений голландець проводить 50% часу з дитиною разом. І оплачує 50% витрат на дитину також. Просто тому, що так прийнято, тому що рівноправність та фемінізм виглядає саме так.

Я все ще не знаю, чому мої великі чоловіки маленькі: кажуть, що до старості людина всихає на пару см, але ніхто з них не досяг ще того віку. Може, це я випила не той напій із «Аліси»? Чи вони на якийсь час стали Всесвітом, який вивчає у собі щось важливе?