Не знаємо, чи вам доводилося думати про це, але поранених із поля бою зазвичай рятують на ношах 4-6 бійців, підставляючи себе під удар. Шлях до евакуаційного авто може бути до 3–5 км. Це значно знижує шанси на виживання всієї групи, оскільки рятуючи одного пораненого, інші залишаються з ворогом сам на сам, позбавлені підтримки своїх товаришів.
Щоб зменшити ризики і зробити транспортування легшим, потрібні спеціальні ноші - надлегкі та зручні в перенесенні. Нести побратима чи посестру на таких ношах може навіть одна людина!
Є такі ноші українського виробництва, називаються Лелека, вони є надлегкими напівжорсткими пластиковими ношами, де поранений боєць фіксується з допомогою строп, і опиняється як в захисному коконі. Такий кокон можуть тягти за принципом «санчат» як одна так і дві людини, завдяки лямці, що міцно вшита в конструкцію. Також, завдяки прорізаним в пластику отворам, такі ноші можна нести класичним способом.
Вартість одних нош — 6500 грн. Необхідно закупити 100 шт.
Завдяки небайдужим за перші пару днів зібрали вже 37 000 грн, але потрібно ще багато. Кожна гривня допомагає.
Лінк на збір - https://bekind.ua/uk/project?id=5b2c3c51-d709-4b60-9dfe-af9f79232ab0

У січні цього року я познайомилась із режисером і художником з Лівану. Його роботи (і він також) подорожують по усьому світу, він може жити де завгодно. Але він вибрав жити у Бейруті. Ми розмовляли з ним про мій щоденний біг і про війну в Україні, якраз у той день ракета влучила у багатоповерхівку в Дніпрі. Він дивувався моїм півмарафонам і задавав багато питань і чомусь зовсім не дивувався ракетам та вибухам. Я не припиняла говорити про війну і показувала йому відео та фото з України, і розповідала про 24 лютого. Він подивився на мене якось довго і сказав:

⁃ Ти ще не зрозуміла, що таке війна. Ти рахуєш кожен день, кожну подію, кожну ракету. Але війна - це не послідовність подій, це СТАН. Війна - це надовго, тому немає сенсу нічого рахувати, до цього просто треба звикнути. Якщо виходить.
⁃ ?!!

⁃ Я не хочу тебе лякати, але коли ти _осягнеш_ стан війни, тобі буде дуже дуже дуже тяжко. Краще, щоб це сталось пошвидше, але ти не зможеш контролювати цей процес. Коли ти зрозумієш, що таке війна, тобі треба буде мати сталу позицію - ти там, чи тут. Ти живеш в Україні та приймаєш всі ризики, бомби, вибухи, ракети в будинках. Або ти живеш життям тут, і не слідкуєш за кожним вибухом. Хочу попередити, що другий варіант - не легший.

⁃ Чому ти живеш в Лівані?
⁃ Я не зможу жити в іншій країні - в мене не буде натхнення і сенсів для роботи, там моя творчість. Це був мій вибір.
⁃ Тобі не страшно?
⁃ Я так вибрав, тому мені не страшно. Як може бути страшним життя, яким ти сам захотів жити?

Учора я бігала третій півмарафон поспіль під дощем. Під дощем, бо в Амстердамі дощ, а я пообіцяла собі бігати щодня. І обіцяла бігати півмарафон стільки днів, скільки триває війна. Тобто 440 днів на вчора - попереду ще мінімум 437. І збирати гроші щодня для новонароджених дітей.
Я розумію, що для когось це - купа страхів у одному. Комусь, хто не любить бігати, боїться таких довгих дистанцій, та ще й дощ.
Але я вибрала це, тому мені норм, - як може бути ненорм те, що я сама захотіла?
Не хочу порівнювати мій щоденний біг з життям у війні, - але у кожного свій фронт та свої страхи, челенджі та рішення.

Я вибрала збирати щодня гроші на новонароджених: 1300 грн ($36) коштує один набір з необхідними після пологів речами. За чотири місяці мого збору (та бігу з перервою) ми зібрали більше 1 мільйону гривень для діток та мам з усієї країни і допомогли більше 450 сімей (теплими і звичайними наборами).

Потрібно ще багато наборів, допомогайте тут - https://bekind.ua/uk/project?id=06a08856-666b-41a6-a14b-8c9fa85a0672

«Як ви вимірюєте своє життя?», Клейтон Крістенсен

«Допоки ми живі і здорові, поки ніщо не загрожує нашій безпеці, у нас завжди є лазівка: «Я ще трошки поживу так, а потім (з понеділка, з нового року, з першого числа) житиму інакше». Але коли попереду немає ні нового року, ні понеділка, ні першого числа, ця лазівка зникає, і людину сповнює жаль про те, що багато він зробив не так. Але змінити вже нічого неможливо, і ця думка стає нестерпною».

«Стратегію життя» Клейтена Крістенсена рекомендував Євген Пенцак, мій викладач (kmbs) з бізнес-аналітики, інвестиційного менеджементу та фінансових стратегій. Моя інтуіція підказує, що коли психологічну, «селф-хелп» книжку рекомендує математик та фінансист, треба брати. І не помилилась: навмисне розчистивши три години продуктивного часу для читання, я і записала собі важливі відкриття про себе, і поплакала з тих відкриттів і їх очевидності, і записала список людей, кому обов’язково хочу порекомендувати ту книжку. А по великому рахунку, - всім.

Важливо знати, що Крістенсен - американський бізнес-консультант та викладач Гарвардської школи бізнесу, та автор теорії «підривних інновацій» (дивно знайти аналог слова disruptive), і популярної книги «Дилема інноватора». Цю доволі філософську книгу про стратегію життя він написав у 59 років, коли дізнався про свій діагноз - рак (помер він через 10 років, але). Клейтон дуже круто переносить ідеї бізнес-стратегій на життя людей, цілі життя та стратегії проживання його щасливо і змістовно, звертаючи увагу на те, що і фінансово (дуже) успішні люди далеко не завжди щасливі у житті приватному.

Принципи і приклади згадувати немає сенсу, але все зводиться до визначення базових цінностей і безкомпромісному їх слідуванню, не роблячи винятків ніколи. Дуже співзвучно із правилом «чесність - найкраща політика», тому, що слідувати принципам простіше все життя, не даючи дисконтів і слабини ніколи - це лише заплутує і збиває з шляху, хоча «у моменті» може здаватись незначним. Мені це дуже зрозуміло після 14 місяців життя в Нідерландах, де запізнення на 10 хвилин і порушення будь-яких соціальних та адміністративних правил вважається дурним тоном і взагалі чимось незрозумілим і неможливим, таким, що автоматично викидує тебе за борт нормального суспільства.

Звичайно, Клейтон приділяє багато уваги стосункам із родиною та друзями та вихованню дітей, як найбільшому пріорітету у житті, наголошує на тому, що це дуже довгостроковий процес і інвестиція, яку неможливо надолужити потім:
«Найважливіша робота, на яку вас наймуть, - це чоловік/дружина, тато/мама». Але коли паралельно із сімейними справами у вас «несеться» кар’єра, то є велика спокуса відкласти час на родину на останній план - бо «вони ж розуміють». Проблема у тому, що саме ці люди вам ніколи і не скажуть, що щось «не так» - ви дізнаєтесь про це, коли рятувати вже пізно.
«Ми всюди носимо із собою смартфони – наче ми можемо пропустити щось дуже важливе, якщо не будемо постійно на зв'язку. Ми вважаємо, що найближчі люди повинні прийняти той факт, що у нас занадто напружений графік. Зрештою, вони теж хочуть, щоб ми досягли успіху, чи не так? Ми забуваємо відповісти на повідомлення і дзвінки від друзів та близьких; залишаємо поза увагою дні народження та інші урочистості. На жаль, нас чекають такі самі наслідки, з якими стикаються компанії, які не вкладають гроші у своє майбутнє.»

Зрештою, Клейтон приходить до метрик життя, як у бізнесі - пошуком найважливішого показника, яким ви маєте вимірювати, чи все у вас ок із стратегією, тактикою і операційною діяльністю. У нього цією метрикою стали люди, яким він зміг допомогти стати кращими (він був викладачем). А що у вас?

«Самотність бігуна на довгі дистанції», Алан Сілітоу

«А найкраще – біг на довгі дистанції з першим променем сонця, бо під час бігу думаєш і розумієш усе набагато краще, ніж лежачи вночі у ліжку». Підписуюсь, як то кажуть, під кожним словом цього героя, хоча він був малолітнім в’язнем, що пограбував булочну на пару із другом (а я ні 😅).
Я читала досить багато книжок різних авторів про біг на довгі дистанції, щоб зрозуміти, що всі вони про одне, тільки різними словами, - про самотність (але ту, від якої кайфово, бажану самотність). Ось тільки цей автор, нарешті, влучно виніс найголовніше - самотність - у заголовок. Та і вся розповідь - монолог, роздуми про все навколо, про біг і думки під час бігу, мовою «робітничої молоді» Англії минулого сторіччя. Якщо ви читали Ірвіна Уелша та Чака Паланіка, - зрозумієте. Грубувата, проста та чесна мова (схожа на потік свідомості не дуже освіченої людини, але у цьому і є весь сенс та краса).

До речі, 9 травня виповнилось 10 років (йой, юбілей) мого бігу. І бігла я саме за самотністю. Як це було: місяць тому я народила сина, і найсильніше, чого я бажала - це свободи, if you know what I mean. Вийти на вулицю (та куди завгодно) без цього вічно орущого краснолиця 😅. Через місяць після пологів вже можна було офіційно займатись спортом і я не вагалась ні хвилини: залишивши Даню з татом (тоді він ще був у нашому житті, ненадовго і епізодично), я пробігла свої перші 4 кілометри. І відчувала себе найщасливішою людиною (тепер ми знаємо, що це все - гормони), і більше ніколи не кидала то заняття.

У хлопця з книжки історія інша, але ідентична - у колонії його ідентифікували як швидкого бігуна, і дозволили бігати рано вранці одному, бо для колонії мати спортсмена - то престиж. І ті пара годин холодного ранку були свободою для нього, особливо жаданою у в‘язниці.
Так, а розповідь не зовсім про біг, а про протестуючий майндсет підлітка (розгнівані молоді люди, як узагальнюють цю літературу критики), що виріс у агресивному суспільстві злиднів, тяжкої роботи та недовіри до інших, і змінити це неможливо, як неможливо змінити цинічне і вороже суспільство.
У книжці ще декілька оповідань цього автора (збірка), і всі вони - доволі самотні історії з життя людей того самого суспільства у ті самі часи. Прості, лаконічні, глибокі нариси. Рекомендую дуже, - змістовно, лаконічно, атмосферно (о, персонажів з наших «районів» можете впізнати також).

МАРАФОН ДЛЯ МАМ.

Якби марафонами можна би було лікувати хвороби і робити людей щасливими. Якби марафони допомагали позбавляти від важких спогадів та душевних травм, якби марафони зупиняли війни та землетруси, - думаю, бігаючих людей було би більше. Але нічого чарівного біг, нажаль, не робить, - марафони навіть не перетворюють поганих людей на хороших.

Я намагаюсь знайти магію у марафонах, як божевільний вчений, але здається, її і правда не існує. Все вже доведено - виділення дофаміну і ендорфіну, відчуття потоку, що провокує тимчасове піднесення духу, щастя і прилив креативності. Все. Ніякої магії.

У черговому пошуку магії вчора марафон у Ляйдені, - мій 39 марафон. Особливе у ньому було лиш те, що це був День Матері, і, звичайно, я бігла його на честь своєї мами і всіх мам. Звичайно, збирала гроші для українських мам, - для післяродових наборів, які потрібні кожній, хто народжує в Україні зараз. Гроші вже майже не збираються, бо кого здивуєш тим, що Гриньова біжить? Кого здивуєш тим, що Гриньова збирає гроші на шось благодійне? Кого в Україні взагалі можна здивувати збором грошей? Вже всі на все задонатили по колу один одному, і продовжують збирати на шось інше, по колу, все важче і важче, як під кінець марафону.

Тут мав би бути життєстверджуючий текст, але буде чесний: магії не існує, марафони не збирають гроші, а Дід Мороз - перевдягнений фізрук. Збирають гроші люди, які дуже багато разів різними способами розповідають про проблему тисячам інших людей і просять про допомогу. Тільки так це працює.

І я розповідаю. Про марафон (для бігунів) розповім нижче, а от про проблему. Проблема така: тисячі вагітних українок зараз планують народжувати в Україні. Багато із них - переміщені зі сходу на захід, втратили житло, близьких, дехто - і чоловіків. Втратили роботу, гроші, речі. Але життя має продовжуватись і вони при надії у прямому та переносному сенсі. Саме вони звертаються за допомогою до нас з Благодійний фонд "280 днів" і чекають на набір необхідних після пологів речей. Мами знають, що до війни «тривожним чемоданчиком» називалось не те, що ми тепер знаєм, а саме речі у пологовий будинок: підгузки, прокладки, перші речі малюка, пустишки, гігієнічні штуки для мами. Вартість одного набору - 1300 грн. На 200+ наборів ми назбирали, потрібно на 1000. Кожен з вас, хто небайдужий, хто розуміє, навіщо це потрібно, можуть допомогти за лінком - перерахувати 1300 грн на цілий набір, або 50-100-500 грн (будь-яку взагалі суму) для допомоги мамам.
Лінк - https://bekind.ua/uk/project?id=06a08856-666b-41a6-a14b-8c9fa85a0672
ОТУТ (і в галереї - фото мам, які звернулись за допомогою).

А тепер про марафон (кому цікаво). Це був мій другий марафон у Ляйдені - місто у 40 км від Амстердаму, старовинне, невелике і дуже гарне. Тут знаходиться найстаріший Університет Нідерландів, і взагалі - студентське і наукове місто (Свєта наша там вчиться також тепер!). Місто невелике, і 30 км з 42х ти біжиш по полям і селам, між коровами, конями та вівцями, in the middle of nowhere, з запахами природи ))) Дуже гарно, але дуже жарко і трохи нудно, бо 42 км - це таки багато. Минулого року я також нормально пригоріла на цьому марафоні і сказала, що більше не буду, але цього року забула і згадала тільки на дистанції про свої наміри. Та й таке.

Бігти марафон, коли щодня рубиш половинку - не сильно легко, але шо поробиш. Я якось завжди виживаю, що б не сталось (тьфу-тьфу) і навіть роблю один і той самий час постійно - 3–45. Мої друзі тут вже жартують, що навіть якщо я буду бігти із заплющеними очима, - буде 3-45. Цього разу у мене був «туалетний марафон» - ну так буває, ще й жара. І було 3-58 за табло, але за Гармін (не рахувала спеціально паузи - цікаво) - вуаля! - 3-45.

Ділюсь секретом, що робити, коли немає сил, але треба закінчити (насправді останні 15+ кілометрів не хочеться бігти емоційно, особливо, коли нудно). Треба НЕ ДУМАТИ, а діяти. Що у нашому випадку - просто бігти, не відволікаючись на думки. Ти біжиш і рахуєш кроки. Від одного до десяти і так до фінішу. Я не шуткую - з 27го приблизно кілометра я тупо рахувала кроки.

Збираємо кошти на ліки для громадян, що залишаються у Бахмутському регіоні! Долучайтесь будь-якою сумою!

Найтерміновіша потреба - забезпечення ліками для 67 людей вразливої категорії громадян: це люди з обмеженими фізичними можливостями, пенсіонери, які отримують мінімальну пенсію, лежачі люди з інвалідністю, багатодітні сім’ї, сім'ї, які втратили годувальника, сім'ї, де люди втратили роботу та можливість годувати сім’ю.

Волонтери, що вже рік допомагають мешканцям Донецької області, склали список із найнеобхідніших ліків для 67 людей, - приблизна вартість набору для однієї людини - 1600 грн (це дуже у середньому, зрозуміло, бо потреби різні).

Загалом потрібно біля 118000 грн, отут збір - https://bekind.ua/uk/project?id=9981f9e7-c399-40f3-b527-05c23e892c93. Будь-яка ваша гривня важлива.

Про ліки: там (якщо цікаво) - Магнікор, Амлодипін, Клопидогрель, Еналопріл, Піроцетам, Аритміл , Аміодарон, Бісопролол, Нітросорбіт, Канефрон, Нольфаза, Церофіксин, фітолізин, УроПак 36, Тринефрон, Метронідазол, Де – нол, Мотіліум , Домперідон, Аргітек, Гепаметіон уколи, Гептрал 500, Глутаргін, шприци та багато іншого.

Пам'ятаєте, ми недавно збирали на напівжорсткі пластикові ноші «Лелека» для рятування поранених з поля бою?

Вдалося закупити і передати 10 нош на 65 тис. грн! Зібрати на сьогодні - на 20 штук.

🪖 Нагадуємо, план — закупити 100 нош, аби поранених швидко та без зайвої небезпеки виносити з поля бою. Ціна 1 нош — 6 500 грн.

ПІДТРИМАТИ ▶️ https://bekind.ua/uk/project?id=5b2c3c51-d709-4b60-9dfe-af9f79232ab0

Збір триває, поспішіть підтримати військо!

Коли чоловіки були великими.

Мій зріст – 1,67. Все своє життя я зустрічалася з досить високими чоловіками: 1-85 і вище. 1-85 здавався мені горою: на цілу голову вище за мене! Я стояла поряд з ними, задираючи голову і встаючи навшпиньки, щоб поцілуватися, я дивилася на них вгору, навіть коли носила високі підбори... Великий зріст здавався мені знаком всього справжнього чоловічого: сили, турботи, безпеки. Я легко уявляла такого чоловіка батьком, захисником, сильним партнером. (Досить давно я зрозуміла, що зріст не має нічого спільного з особистими якостями, але продовжила любити високих чоловіків із естетичних міркувань, вибачте моє когнітивне викривлення).

За останній рік я зустріла тих самих чоловіків, того ж зросту, після перерви, після нашого розставання, - і яке було моє здивування! - вони всі здавалися мені маленькими. Якогось зовсім не високого, дрібного зросту, зменшеними копіями себе. При цьому я залишилась зі своїми 1-67 (і в кросівках), а вони – зі своїми 1-85+. Але я вже не дивився на них знизу вгору, - вони ніби випили чарівний напій з «Аліси в країні чудес»…

Сьогодні була на якійсь експериментальній голландській виставі під назвою «Як ми розучилися вести діалог і що з цим робити». 65 хвилин по підлозі каталися дівчина з хлопцем, імітуючи стандартний діалог нашого часу в тіндері, що складається з кліше-питань і кліше-відповідей, мета якого - сподобатися, але ніяк не дізнатися про іншу людину.

«Я написав, що люблю собак, подорожі, дітей та музику, тому що ці профілі найбільше лайкають», які розвиваються в «Я думав, що я хлопець, який вивчає всесвіт, але зрозумів, що я - Всесвіт, який вивчає в собі хлопця…», та «ти як? Ти не ок? Це ОК!".
"Я розповів про тебе терапевту" і "Я хочу, щоб ти подбала про себе, для мене це дуже важливо" як найбільша турбота і близькість... Найсумніше, що це стало реальністю, - як ми до цього взагалі прийшли?!

Ви можете мені сказати щось про фемінізм і про голландських чоловіків високого зросту, але я маю що відповісти: середній зріст (статистично!) голландця - 1,85. Середньостатистичний розлучений голландець проводить 50% часу з дитиною разом. І оплачує 50% витрат на дитину також. Просто тому, що так прийнято, тому що рівноправність та фемінізм виглядає саме так.

Я все ще не знаю, чому мої великі чоловіки маленькі: кажуть, що до старості людина всихає на пару см, але ніхто з них не досяг ще того віку. Може, це я випила не той напій із «Аліси»? Чи вони на якийсь час стали Всесвітом, який вивчає у собі щось важливе?

Ситуація. В Амстердамі сьогодні відкривали виставку: російський танк, який підбили українські військові 31 березня у Бучі, поставили на площі міста, як нагадування про те, що демократія та мир європейських держав дуже крихкі і є під загрозою. Все відбувалось у рамках щорічного фестиваля «Форум Європейських культур», а танк перед цим стояв у Берліні. На відкритті говорила мер Амстердаму, але все було «по-домашньому»: четвер, 12-00, всі у справах.

Мені новину скинув нідерландський друг, мій дім і офіс у 7 хвилинах пішки, я пішла подивитись. «Нічого не передбачало біди», як то кажуть: Нідерланди - максимально демократична і адекватна країна, яка підтримує Україну і словом, і ділом, і росіяни тут, звичайно, є, але шифруються - всім у середньому по лікарні пофіг, але вони розуміють, що їм тут не раді.

І тут я бачу людину, яка стоїть з українським прапором, на якому написано «peace no war”, що вже трохи пахне зашкваром, як ми знаємо, але думаю - ну мало шо людина собі уявляє. далі - гірше: за жовтоблакитним людина тримає триколор (НЕ Нідерландський, з двуглавим орлом). У мене підвищується тиск, пульс, що там ще може підвищитись, - я підхожу до чоловіка.
- Звідки ви? - питаю англійською.
- Я з Амстердаму, - відповідає чувак.
- А чому ви тримаєте цей прапор? - показую я на триколор.
- Я проти війни, хіба не зрозуміло? - нервує чувак.
- Ми всі не хочемо війни, але держава, прапор якої ви тримаєте, почала війну. Війна вже триває.
- Люди гинуть з обох сторін, ви що, не розумієте?!
- Я прекрасно розумію, я з України. Здається, ви не розумієте, що відбувається. Люди з України гинуть, тому що на них напали люди з росії, і вони нас вбивають. Я тут, тому що це відбувається вже більше року. Про що ви взагалі?
- Це війна однієї людини! Люди у маленьких селах не мають інформації! Їх відправляють на війну! Мобілізують і їх вбивають українці!
- Ви сильно дезінформовані, мені здається. Почитайте більше незалежних медіа про росію та Україну.
- Я робив дослідження! Я…!

Я записала його телеграм та відійшла, бо тиск і все інше пішло кудись не туди.

Стала виступати мерчиня Амстердаму, до чувака приєдналась компанія маргіналів «проти війни». Роздавали квіти перехожим, кричали про те, що не треба давати зброю українцям, щоб війна зупинилась (згадала кліп Майкла Джексона, як він рукою та співом відвертає дуло автомату). Чувак повернув триколор до мерчині. Маргінали закричали у підтримку. Ахінея.

У відповідь мерчині на «Слава Україні» всі відповіли, як годиться, а інший чувак (голандець) поруч зі мною заорав «Зіг Хайль!», його зашикали, а я запитала - що це було?
- Це нацистський лозунг!
- Я з України, можемо про це поговорити. Це патріотичний лозунг.
- О, яка там у вас демократія! Розкажіть мені! Я все знаю!
- Приїзжайте до України, все побачите.
- Я там був! Я все бачив
- (Я не повірила, звичайно) А хто ви? Чим ви займаєтесь? Як ви могли бути в Україні і таке казати після?
- Я журналіст! (І продовжив щось казати другові поруч голандською. Я його знімала тим часом)
- Цікаво, як вас знайти у інтернеті? Можете надиктувати?

Чувак схватив мене за руку:
- Ви знімаєте? Ви не маєте права! - і натиснув на кнопку - я не давав дозволу!!!
- Так ви ж журналіст! І на публічному івенті кричали «Зіг хайль!». Тут всі знімають? Ви живете у демократичній країні… Хіба ні?

Чувак миттєво кудись пропав. Я відійшла. Якийсь німець підійшов до мене і сказав, що йому дуже жаль, що це маргінали, це ті, що проти усього, що у нього живуть люди із Запоріжжя, що він все розуміє, і що ця компанія «проти війни» також «проти вакцинації», «проти мера», «проти виборів», проти всього усього, за що всі інші, тому шо МОЖУТЬ. Отака демократія, малята.

Мораль придумайте самі, але я вперше за 14 місяців в Амстердамі відчула себе небезпечно: тому що триколор все ще можна показували скрізь, а дехто навіть крикнути «Зігхайль» - не впевнена, що таке можна робити безкарно, але…

Джоан Дідіон, «Сині ночі»

«Для смертної людини страшніше горя немає ніж смерть дітей своїх побачити». Джоан Дідіон втратила за один рік свого чоловіка та доньку, і «Сині ночі» - книга про доньку, яка була всиновлена одразу після народження та померла у 39 після року у реанімації, після кровотечі у мозок, яка сталась скоро після її весілля.

«Коли ми говоримо про _смертність_, ми говоримо про наших дітей».

Книжка про смерть дитини - це навіть уявляти страшно. Тим не менше, це чесна, глибока, щемлива сповідь матері. Не тільки про прожиття горя, але про саму сутність материнства і стосунків з дитиною. Кажуть, що стосунки матері з дочкою завжди непрості, але можу підтвердити, що з хлопчиками також по-різному. Здається, яким батьком (матір‘ю) ти б не був, завжди будуть сумніви, чи достатньо ти робиш, чи правильно, чи не забагато і так далі.
Ця книжка для всіх батьків - про те, що іноді зрозуміти своїх дітей вже запізно чи неможливо. Про те, як часто ми дуже зверхньо ставимось до дитячого світу та почуттів, як не бачимо у них сумнівів, страхів, навіть болю, не сприймаємо всерйоз, обмежуючись лише побутовою турботою, організовуючи графік, навчання, гігієну, гарне життя. Ми не знаємо, що їм потрібно, бо не питаємо, чи не чуємо, коли вони нам кажуть «ти нам потрібна!!!».

Колись моя мама розповіла мені, що у вечір моєї відсутності (я поїхала на побачення) Даня запитав, що «можливо, я всиновлений?» - він ніколи не питав це у мене! Чому ці думки влізли йому в голову? Чому такі сумніви з‘явились? Чому він не питав мене про це?
⁃ Мама, а ти МОЯ мама? - декілька раз питав мене Даня. Я спочатку сприйняла це, як жарт, але після декількох повторів зрозуміла, що треба поговорити. Я показувала йому фотографії з пологового будинку, де він тільки народився, і свідоцтво про народження, і себе вагітну - хоча я розумію, що нічого з цих фактів не може бути 100% доказами…

«Уявляючи, як ми візьмемо дитину в сім'ю або навіть заведемо власну, ми насамперед думаємо про «радощі материнства».
А не про те, що може піти не так, від чого прокидаєшся посеред ночі в ознобі.
Що, якщо я виявлюся поганою матір'ю?
Що, якщо моя дитина виявиться невдахою?
Що, якщо моя дитина не зможе мене полюбити?
І ще страшніше, незрівнянно страшніше, так страшно, що женеш від себе цю думку, але вона все одно виникає, не може не виникнути у мене, як і у кожного, хто хоч одного разу чекав поповнення в сімействі: що, якщо я не зумію полюбити мою дитину?»(с).

У Джоан і Квінтани (ім‘я дочки) було прекрасне життя. Квінтана знала, що вона всиновлена - батьки вирішили сказати про це ще у дитинстві. «Привілейоване життя», як говорили вони: Голівуд, подорожі, дорогі готелі, няні. Все життя Квінтана, з дитинства, цікавилась смертю - «забери мене у землю», чи телефонувала у клініку Камарілло з питаннями «а що, коли я відчую, що стаю божевільною?!»… Мати пам‘ятає це все, всі подробиці, які здавались незначними…

«Почисти зуби, причешись, будь тихіше, не заважай мені працювати», - це все звичні наші батьківські зауваження, діти їх пам‘ятають як «словник моєї мами». Ми такі нудні, зверхні, так безповідально ставимось до тих, кого ми привели на світ, що не приділяємо уваги їхнім переживанням та страхам… Я не хочу говорити про смерть, як виключний варіант, але деколи, після якогось віку вже занадто пізно, контакт втрачено назавжди. І поки ще не втрачено, можна задуматись, чи все у нас гаразд…

Рекомендую кожному батьку та матері, і не уявляю життя тих, хто втратив дитину. Тут лінк на збір для груп підтримки для батьків, що втратили дітей під час вагітності чи пологів - https://bekind.ua/uk/project?id=3585d738-1601-4635-8a67-e8c2c302a3fc

Останніми ночами мені сняться віщі сни. Тиждень тому мені наснився мій екс-бойфренд, що видаляє на моїх очах весь наш чат за рік з телеграму і блокує мене (нічого страшного, але я чомусь зранку пішла і перевірила - він і правда все видалив). Я написала йому про свій сон - спочатку ми спілкувались про те, як ми все таки метчились між собою, потім він захотів мене заблокувати, бо все це його ранить.

Вчора мені наснився мій екс-чоловік. У якомусь незрозумілому контексті - типу він приєднався до маєї компанії у барі і хотів зі мною дружити і тусити разом. Наступного дня, коли я готувала сніданок, син сказав мені «а папа _також_ готував омлет вчора», я перепитала, звідки він знає, і Даня сказав, що тато дзвонив йому вчора ввечері, і готував омлет під час розмови. Нічого особливого, якщо не враховувати, що останній такий дзвінок був більше двох місяців тому.

Сьогодні мені наснилось метро. Що я у Києві, в офісі на Шота Руставелі, і що тривога, і ми всі біжимо у метро ЛТ. І що робочий день, і світить сонце, і звичайний робочий літній київський день, і там немає ні чоловіка, ні екса, є моя команда, і що я кажу - а може таки давайте посидимо в коридорі попрацюємо (ну типу вже скільки можна), але перевіряю всі телеграм-канали, і всі друзі пишуть мені «біжі у метро». І я прокидаюсь о 6й за Європейським часом, і боюсь відкривати новини. І відкриваю потім… Нічого особливого, - бо так вже 18ту (?!) ніч за травень, і я читаю всі новини з 6 ранку до ночі, і мій мозок бачить більше картинок метро і бомбосховищ, ніж я бачила їх у реальному житті (не бачила).

У реальному житті я читаю саркастичний пост когось з Києва про сентиментальні пости на день Києва тих, хто поїхав, що мол «люблю-не можу, але не приїду, бо ракети». І відчуваю, що чи то не маю права тепер взагалі ні на що про Київ, чи маю повертатись терміново, чи заспокоїтись і продовжувати збирати донати, чи ще щось, про що я не маю поки уявлення…

У реальному житті пишуть, що у Голосіївському районі загибла 33-річна жінка, що вийшла на балкон подивитись, що там летить. 33-річна жінка. Тобто дівчинка молодша за мене на 5 років. Яка так само (як і я уві сні) не пішла в укриття, а залишилась вдома. Загинула. Про неї написали коротке речення у новинах. Хто вона була? Чим займалась? Чи лишився хтось у неї з родини? Які у неї були плани на життя? Чи був у неї бойфренд чи чоловік? Діти? Що наснилось їй перед прильотом? Чи вела вона щоденник, як я? Напевно, що весь цей нескінченний Всесвіт був у ній і не стало.

Мій друг тут, у Голандії, каже, що світ соціальних медіа - примарний і його не існує. Що все це вигадані штуки, і життя інакше. Мені складно з ним сперечатись, тому що жоден нідерландський друг ще не запропонував мені зафрендитись у соцмедіа, і мені з цим ок. Мені складно з ним сперечатись, тому що я не можу запропонувати йому слідкувати за телеграм-новинами наших прильотів, бо за ними не можна не слідкувати.
Я мало що взагалі можу, бо давно не в Києві, і ще не тут. Я цього не планувала, але так, я не хочу під ракети. Ну, принаймні, не хочу сина під ракети. По-перше. А я у нього одна. Вибачте, не хочу.
(Всі коментарі про «ну ти і ссикуха/зрадниця/поїхала і таке інше залишаться без відповіді, вибачте).

Катерина Бабкіна, «Мам, пам’ятаєш».

Моя подруга написала книжку про радість життя. Тобто вона про війну, і взагалі, - про ту частину Великої війни, яку про нас тепер знає весь світ - про звірства окупантів Бучі та Київської області у березні 2022 (насправді - про Ірпінь), але вона про життя. Про те, що незважаючи на все жахливе, що з нами стається (і те найжахливіше, що ми навіть уявити не могли раніше), - ми всі хочемо одного. Щастя, кохання, затишку, обіймів, близкості. Ну переважно. Особливо, коли вам 15. Хоча, і коли 38 також. І, впевнена, 70. 78, 87…

Катя Бабкіна написала історію 15-річної дівчини з Ірпеня, якій вдалося втекти від окупантів, і пощастило мати родичів у Відні, до яких вона приїхала. Вся книжка - це щоденник дівчинки, яка втратила дуже багато, але не «все», як ми говоримо. «Втратив все». Тому що найголовніше ми носимо у собі, навіть коли відбуваються страшні речі. Найголовніше - то надія і любов, виявляється. І я багато вже надивилась на те, що під час війни всі відчуття і якості загострюються: злість і ненависть - звичайно, але й безумовна любов, турбота і ніжність - також. Чого було більше - того примножилось… Війна додала мультиплікатору, навела різкість.

«Мам, пам‘ятаєш» - прочитала за ніч із хвостиком. Якось просто прийшла пізно додому і майже прочитала до кінця. Чужі щоденники читати цікаво, - не відірватись. Особливо, коли пише «дівчинка з сусіднього під‘їзду», знайомими словами, рідними словами, жартами, знайомими до болю датами та подіями, які ні ми, ні ще декілька поколінь не зможуть забути. Хоча, кажуть, забувається, якщо не проговорювати і не записувати, бо працює когнітивне викривлення пам’яті… Тому записуйте.

«Але я дуже відчуваю, що я жива, і це дуже приємне відчуття. Ну, не постійно, звісно, ходжу і думаю про це, але щодня. Щодня є миті цього гострого осяяння: я є; я жива; я потрібна; я маю вибір; я все ще можу бути щаслива», - людина, яка була сильно поруч зі смертю, напевне, буде цінити життя як ніхто інший. О, як розуміємо ми тепер, про що писав Франкл! Деякі, нажаль, занадто глибоко це взнали, більше, ніж потрібно… Я не була в окупації, на щастя, але я можу уявити, як сильно відчувається життя, яке полегшення, коли нарешті винирюєш на поверхню… Не втратити тільки надію. Отут замовити книжку - https://babkina.com.ua/mom-do-you-remember/

Любі книголюби, у мене до вас велике прохання! Справа у тому, що я зараз займаюсь одним амбітним і дуже цікавим книжковим проектом. Маю знати більше про читацькі звички українців! Буду дуже вдячна, якщо ви витратите 3 хвилини свого часу і заповните цей маленький опитувальник. Обіймаю! https://docs.google.com/forms/d/1WMpCV67Prg1BqeoTGtTUQoLe9oBVKokwWXiSemfMItg/edit

Сьогодні підірвали Каховську ГЕС. Я їздила через ту дамбу з Бериславу у Нову Каховку до 16 років, і ще потім, кожний раз, коли приїзджала додому. Я пам‘ятаю, як кожен раз, перетинаючи ту дамбу, думала, яка грандіозна конструкція це, що тримає воду на такому рівні. Я, звичайно, питала у мами, а що буде, якщо плотину зруйнують? Мама казала, що це неможливо, тому що кому потрібна така катастрофа, і додавала, що за декілька годин затопить велику частину області, - села та міста будуть під водою… Але ні, навіщо про це думати - це неможливо, бо кому це потрібно…
Сьогодні зранку це сталось. Я дивлюсь на це відео з коментарями «посипалась як картковий будинок» і у моїй голові руйнується світ, це як дивитись на вибух планети - щось страшне, невідворотнє, природа, яку не стримаєш ніякими людськими силами.
Ми живемо у фільмі-катастрофі. Коли за лічені хвилини може накрити вибухом, а від хвилі (вибухової чи цунамі) не встигаєш втекти.
Варто розуміти, що «ми» - це не тільки Україна. Весь світ. Тільки це не фільм, а правда. Але як у фільмах, спочатку «ніщо не передвіщувало біди», коли все починається з маленького містечка, регіону, країни…
Тим часом у Новій Каховці вже затопило зоопарк. Всі тварини загинули.
Ненавиджу цю країну терориста, що ґвалтує не тільки людей, всю планету… Донатьте на ЗСУ. Донатьте і на ноші для військових отут - https://bekind.ua/uk/project?id=5b2c3c51-d709-4b60-9dfe-af9f79232ab0

Амелі Нотомб, Біографія голоду

Виявляється, що китайці при зустрічі напочатку питають одне одного:
⁃ Ти їв?
Бо люди вмирають від голоду протягом усієї багатотисячної історії Китаю. Так, майже у всіх країнах (чи таки у всіх?) були чорні часи голоду, о, кому, як не українцям про це не знати. Голод для українця - це страшне і священне слово, бо жахливі спогади у кожній родині поповнюються новими трагедіями.
Але, як виявляється, «чемпіон» по голоду таки Китай. Китайці навчились їсти неїстівні речі, тому їх кухня така дивно-неосяжна. Але голод, що є базовим (і найсильнішим!) відчуттям, стражданням людини, виявляється, є необов’язковими для деяких народів. Наприклад, жителі Вануату (це острови східніше Австралії) ніколи не відчували голоду. У їх культурі навіть немає натюрмортів - зображень їжі. Пояснюють це тим, що у них завжди все було у доступі - простягнув руку, і ось кокос чи банан, тут яйця, тут риба і таке інше. І їли вони більше з поваги до природи, ніж із бажання… Ні, я не пошановувачка прана-харчування, але знайома з дівчиною, яка дійсно _не_їла_ декілька місяців, бо так їй було ок, - вона пояснювала це спирітично, відсутністю потреби, і я, звичайно, не сильно вірила, що без їжі можливо прожити, інакше вчені (хоча б британські) вже давно би зробили якусь приголомшливу заяву… Але маючи досвід двох-трьох денного голоду (запланованого), можу сказати, що це дійсно освіжає мозок.

Амелі Нотомб, бельгійська письменниця, «infant terrible» франкомовної літератури, авторка з великою кількістю книжок мемуарної прози (мій улюблений жанр наразі, - бо ти типу читаєш щоденник, але дуже художній), написала у 2004 році «Біографію голоду». Крім того, що це велике задоволення від слогу та самоіронії, - це автобіографічна історія про божевільні експерименти (переїданням, голодом, алкоголем, курінням) над собою дівчинки-підлітка, потім - молодої дівчини, та дуже чесні історії переживання та висновків з того. Хтось може прийняти це за «з жиру біситись», особливо сьогодні, особливо у нас, - але я сприймаю Амелі як свою подругу і колегу, бо сама там була. І в голоді (від анорексії мене пронесло, слава богу), і в алкоголізмі, і в вічному неприйнятті свого тіла, і просто - в постійних челенджах як пошуку себе.
Від Амелі мене відрізняє те, що (жарт - мене відрізняє приблизно ВСЕ, але в книжках, що подобаються, завжди знаходиш або щось дуже близьке, або контроверсійне) авторка мала великий досвід життя у різних країнах - Китай, Штати, Лаос, Бірма, Бангладеш, і багато часу провела у Японії, - її тато був дипломатом, консулом Бельгії в місті Осака якийсь час, - тому і в книжках її багато японського досвіду…

Короткий висновок (не спойлер) Амелі після довгого досвіду анорексії та очікуванні на просветління, визнає, що у поневіряннях немає ніякої доблесті. По факту найбільшим її досігненням було прочитати тлумачний словник (досить дивна користь).

«Тим, хто вихваляє духовну міць аскетів, треба самим перенести анорексію. Тривалий пост - найкраща школа прямолінійного і грубого матеріалізму. Коли перейдено деяку рису, так звана душа чахне і повністю випаровується.
Жалюгідне розумове згасання виснаженої голодом істоти може штовхнути його на героїчні кроки. У ньому говорять гордість та інстинкт самозбереження. У моєму випадку це вилилося у такі монументально-інтелектуальні подвиги, як читання словника від А до Я.
Помилково бачити в голодуванні засіб, що стимулює мислення. Час нарешті раз і назавжди зрозуміти: аскеза зовсім не збагачує духовний світ».
Але - «Я вбила своє тіло і святкувала грандіозну перемогу. Така янсеністська аскеза – повний фізичний та душевний піст – заморозила в мені всі почуття і дала перепочинок: я перестала ненавидіти себе».
Перестати ненавидіти себе може бути найбільшим досягненням. Я була у різних аскезах та челенджах, і можу сказати, що їх причина ніколи не у любові до себе. Із гарного - це пошук. Можна сказати пафосно - пошук себе, але насправді - любові до себе. Чи, принаймні, виходу з ненависті, що вже непоганий крок.