Ситуація. В Амстердамі сьогодні відкривали виставку: російський танк, який підбили українські військові 31 березня у Бучі, поставили на площі міста, як нагадування про те, що демократія та мир європейських держав дуже крихкі і є під загрозою. Все відбувалось у рамках щорічного фестиваля «Форум Європейських культур», а танк перед цим стояв у Берліні. На відкритті говорила мер Амстердаму, але все було «по-домашньому»: четвер, 12-00, всі у справах.

Мені новину скинув нідерландський друг, мій дім і офіс у 7 хвилинах пішки, я пішла подивитись. «Нічого не передбачало біди», як то кажуть: Нідерланди - максимально демократична і адекватна країна, яка підтримує Україну і словом, і ділом, і росіяни тут, звичайно, є, але шифруються - всім у середньому по лікарні пофіг, але вони розуміють, що їм тут не раді.

І тут я бачу людину, яка стоїть з українським прапором, на якому написано «peace no war”, що вже трохи пахне зашкваром, як ми знаємо, але думаю - ну мало шо людина собі уявляє. далі - гірше: за жовтоблакитним людина тримає триколор (НЕ Нідерландський, з двуглавим орлом). У мене підвищується тиск, пульс, що там ще може підвищитись, - я підхожу до чоловіка.
- Звідки ви? - питаю англійською.
- Я з Амстердаму, - відповідає чувак.
- А чому ви тримаєте цей прапор? - показую я на триколор.
- Я проти війни, хіба не зрозуміло? - нервує чувак.
- Ми всі не хочемо війни, але держава, прапор якої ви тримаєте, почала війну. Війна вже триває.
- Люди гинуть з обох сторін, ви що, не розумієте?!
- Я прекрасно розумію, я з України. Здається, ви не розумієте, що відбувається. Люди з України гинуть, тому що на них напали люди з росії, і вони нас вбивають. Я тут, тому що це відбувається вже більше року. Про що ви взагалі?
- Це війна однієї людини! Люди у маленьких селах не мають інформації! Їх відправляють на війну! Мобілізують і їх вбивають українці!
- Ви сильно дезінформовані, мені здається. Почитайте більше незалежних медіа про росію та Україну.
- Я робив дослідження! Я…!

Я записала його телеграм та відійшла, бо тиск і все інше пішло кудись не туди.

Стала виступати мерчиня Амстердаму, до чувака приєдналась компанія маргіналів «проти війни». Роздавали квіти перехожим, кричали про те, що не треба давати зброю українцям, щоб війна зупинилась (згадала кліп Майкла Джексона, як він рукою та співом відвертає дуло автомату). Чувак повернув триколор до мерчині. Маргінали закричали у підтримку. Ахінея.

У відповідь мерчині на «Слава Україні» всі відповіли, як годиться, а інший чувак (голандець) поруч зі мною заорав «Зіг Хайль!», його зашикали, а я запитала - що це було?
- Це нацистський лозунг!
- Я з України, можемо про це поговорити. Це патріотичний лозунг.
- О, яка там у вас демократія! Розкажіть мені! Я все знаю!
- Приїзжайте до України, все побачите.
- Я там був! Я все бачив
- (Я не повірила, звичайно) А хто ви? Чим ви займаєтесь? Як ви могли бути в Україні і таке казати після?
- Я журналіст! (І продовжив щось казати другові поруч голандською. Я його знімала тим часом)
- Цікаво, як вас знайти у інтернеті? Можете надиктувати?

Чувак схватив мене за руку:
- Ви знімаєте? Ви не маєте права! - і натиснув на кнопку - я не давав дозволу!!!
- Так ви ж журналіст! І на публічному івенті кричали «Зіг хайль!». Тут всі знімають? Ви живете у демократичній країні… Хіба ні?

Чувак миттєво кудись пропав. Я відійшла. Якийсь німець підійшов до мене і сказав, що йому дуже жаль, що це маргінали, це ті, що проти усього, що у нього живуть люди із Запоріжжя, що він все розуміє, і що ця компанія «проти війни» також «проти вакцинації», «проти мера», «проти виборів», проти всього усього, за що всі інші, тому шо МОЖУТЬ. Отака демократія, малята.

Мораль придумайте самі, але я вперше за 14 місяців в Амстердамі відчула себе небезпечно: тому що триколор все ще можна показували скрізь, а дехто навіть крикнути «Зігхайль» - не впевнена, що таке можна робити безкарно, але…

Джоан Дідіон, «Сині ночі»

«Для смертної людини страшніше горя немає ніж смерть дітей своїх побачити». Джоан Дідіон втратила за один рік свого чоловіка та доньку, і «Сині ночі» - книга про доньку, яка була всиновлена одразу після народження та померла у 39 після року у реанімації, після кровотечі у мозок, яка сталась скоро після її весілля.

«Коли ми говоримо про _смертність_, ми говоримо про наших дітей».

Книжка про смерть дитини - це навіть уявляти страшно. Тим не менше, це чесна, глибока, щемлива сповідь матері. Не тільки про прожиття горя, але про саму сутність материнства і стосунків з дитиною. Кажуть, що стосунки матері з дочкою завжди непрості, але можу підтвердити, що з хлопчиками також по-різному. Здається, яким батьком (матір‘ю) ти б не був, завжди будуть сумніви, чи достатньо ти робиш, чи правильно, чи не забагато і так далі.
Ця книжка для всіх батьків - про те, що іноді зрозуміти своїх дітей вже запізно чи неможливо. Про те, як часто ми дуже зверхньо ставимось до дитячого світу та почуттів, як не бачимо у них сумнівів, страхів, навіть болю, не сприймаємо всерйоз, обмежуючись лише побутовою турботою, організовуючи графік, навчання, гігієну, гарне життя. Ми не знаємо, що їм потрібно, бо не питаємо, чи не чуємо, коли вони нам кажуть «ти нам потрібна!!!».

Колись моя мама розповіла мені, що у вечір моєї відсутності (я поїхала на побачення) Даня запитав, що «можливо, я всиновлений?» - він ніколи не питав це у мене! Чому ці думки влізли йому в голову? Чому такі сумніви з‘явились? Чому він не питав мене про це?
⁃ Мама, а ти МОЯ мама? - декілька раз питав мене Даня. Я спочатку сприйняла це, як жарт, але після декількох повторів зрозуміла, що треба поговорити. Я показувала йому фотографії з пологового будинку, де він тільки народився, і свідоцтво про народження, і себе вагітну - хоча я розумію, що нічого з цих фактів не може бути 100% доказами…

«Уявляючи, як ми візьмемо дитину в сім'ю або навіть заведемо власну, ми насамперед думаємо про «радощі материнства».
А не про те, що може піти не так, від чого прокидаєшся посеред ночі в ознобі.
Що, якщо я виявлюся поганою матір'ю?
Що, якщо моя дитина виявиться невдахою?
Що, якщо моя дитина не зможе мене полюбити?
І ще страшніше, незрівнянно страшніше, так страшно, що женеш від себе цю думку, але вона все одно виникає, не може не виникнути у мене, як і у кожного, хто хоч одного разу чекав поповнення в сімействі: що, якщо я не зумію полюбити мою дитину?»(с).

У Джоан і Квінтани (ім‘я дочки) було прекрасне життя. Квінтана знала, що вона всиновлена - батьки вирішили сказати про це ще у дитинстві. «Привілейоване життя», як говорили вони: Голівуд, подорожі, дорогі готелі, няні. Все життя Квінтана, з дитинства, цікавилась смертю - «забери мене у землю», чи телефонувала у клініку Камарілло з питаннями «а що, коли я відчую, що стаю божевільною?!»… Мати пам‘ятає це все, всі подробиці, які здавались незначними…

«Почисти зуби, причешись, будь тихіше, не заважай мені працювати», - це все звичні наші батьківські зауваження, діти їх пам‘ятають як «словник моєї мами». Ми такі нудні, зверхні, так безповідально ставимось до тих, кого ми привели на світ, що не приділяємо уваги їхнім переживанням та страхам… Я не хочу говорити про смерть, як виключний варіант, але деколи, після якогось віку вже занадто пізно, контакт втрачено назавжди. І поки ще не втрачено, можна задуматись, чи все у нас гаразд…

Рекомендую кожному батьку та матері, і не уявляю життя тих, хто втратив дитину. Тут лінк на збір для груп підтримки для батьків, що втратили дітей під час вагітності чи пологів - https://bekind.ua/uk/project?id=3585d738-1601-4635-8a67-e8c2c302a3fc

Останніми ночами мені сняться віщі сни. Тиждень тому мені наснився мій екс-бойфренд, що видаляє на моїх очах весь наш чат за рік з телеграму і блокує мене (нічого страшного, але я чомусь зранку пішла і перевірила - він і правда все видалив). Я написала йому про свій сон - спочатку ми спілкувались про те, як ми все таки метчились між собою, потім він захотів мене заблокувати, бо все це його ранить.

Вчора мені наснився мій екс-чоловік. У якомусь незрозумілому контексті - типу він приєднався до маєї компанії у барі і хотів зі мною дружити і тусити разом. Наступного дня, коли я готувала сніданок, син сказав мені «а папа _також_ готував омлет вчора», я перепитала, звідки він знає, і Даня сказав, що тато дзвонив йому вчора ввечері, і готував омлет під час розмови. Нічого особливого, якщо не враховувати, що останній такий дзвінок був більше двох місяців тому.

Сьогодні мені наснилось метро. Що я у Києві, в офісі на Шота Руставелі, і що тривога, і ми всі біжимо у метро ЛТ. І що робочий день, і світить сонце, і звичайний робочий літній київський день, і там немає ні чоловіка, ні екса, є моя команда, і що я кажу - а може таки давайте посидимо в коридорі попрацюємо (ну типу вже скільки можна), але перевіряю всі телеграм-канали, і всі друзі пишуть мені «біжі у метро». І я прокидаюсь о 6й за Європейським часом, і боюсь відкривати новини. І відкриваю потім… Нічого особливого, - бо так вже 18ту (?!) ніч за травень, і я читаю всі новини з 6 ранку до ночі, і мій мозок бачить більше картинок метро і бомбосховищ, ніж я бачила їх у реальному житті (не бачила).

У реальному житті я читаю саркастичний пост когось з Києва про сентиментальні пости на день Києва тих, хто поїхав, що мол «люблю-не можу, але не приїду, бо ракети». І відчуваю, що чи то не маю права тепер взагалі ні на що про Київ, чи маю повертатись терміново, чи заспокоїтись і продовжувати збирати донати, чи ще щось, про що я не маю поки уявлення…

У реальному житті пишуть, що у Голосіївському районі загибла 33-річна жінка, що вийшла на балкон подивитись, що там летить. 33-річна жінка. Тобто дівчинка молодша за мене на 5 років. Яка так само (як і я уві сні) не пішла в укриття, а залишилась вдома. Загинула. Про неї написали коротке речення у новинах. Хто вона була? Чим займалась? Чи лишився хтось у неї з родини? Які у неї були плани на життя? Чи був у неї бойфренд чи чоловік? Діти? Що наснилось їй перед прильотом? Чи вела вона щоденник, як я? Напевно, що весь цей нескінченний Всесвіт був у ній і не стало.

Мій друг тут, у Голандії, каже, що світ соціальних медіа - примарний і його не існує. Що все це вигадані штуки, і життя інакше. Мені складно з ним сперечатись, тому що жоден нідерландський друг ще не запропонував мені зафрендитись у соцмедіа, і мені з цим ок. Мені складно з ним сперечатись, тому що я не можу запропонувати йому слідкувати за телеграм-новинами наших прильотів, бо за ними не можна не слідкувати.
Я мало що взагалі можу, бо давно не в Києві, і ще не тут. Я цього не планувала, але так, я не хочу під ракети. Ну, принаймні, не хочу сина під ракети. По-перше. А я у нього одна. Вибачте, не хочу.
(Всі коментарі про «ну ти і ссикуха/зрадниця/поїхала і таке інше залишаться без відповіді, вибачте).

Катерина Бабкіна, «Мам, пам’ятаєш».

Моя подруга написала книжку про радість життя. Тобто вона про війну, і взагалі, - про ту частину Великої війни, яку про нас тепер знає весь світ - про звірства окупантів Бучі та Київської області у березні 2022 (насправді - про Ірпінь), але вона про життя. Про те, що незважаючи на все жахливе, що з нами стається (і те найжахливіше, що ми навіть уявити не могли раніше), - ми всі хочемо одного. Щастя, кохання, затишку, обіймів, близкості. Ну переважно. Особливо, коли вам 15. Хоча, і коли 38 також. І, впевнена, 70. 78, 87…

Катя Бабкіна написала історію 15-річної дівчини з Ірпеня, якій вдалося втекти від окупантів, і пощастило мати родичів у Відні, до яких вона приїхала. Вся книжка - це щоденник дівчинки, яка втратила дуже багато, але не «все», як ми говоримо. «Втратив все». Тому що найголовніше ми носимо у собі, навіть коли відбуваються страшні речі. Найголовніше - то надія і любов, виявляється. І я багато вже надивилась на те, що під час війни всі відчуття і якості загострюються: злість і ненависть - звичайно, але й безумовна любов, турбота і ніжність - також. Чого було більше - того примножилось… Війна додала мультиплікатору, навела різкість.

«Мам, пам‘ятаєш» - прочитала за ніч із хвостиком. Якось просто прийшла пізно додому і майже прочитала до кінця. Чужі щоденники читати цікаво, - не відірватись. Особливо, коли пише «дівчинка з сусіднього під‘їзду», знайомими словами, рідними словами, жартами, знайомими до болю датами та подіями, які ні ми, ні ще декілька поколінь не зможуть забути. Хоча, кажуть, забувається, якщо не проговорювати і не записувати, бо працює когнітивне викривлення пам’яті… Тому записуйте.

«Але я дуже відчуваю, що я жива, і це дуже приємне відчуття. Ну, не постійно, звісно, ходжу і думаю про це, але щодня. Щодня є миті цього гострого осяяння: я є; я жива; я потрібна; я маю вибір; я все ще можу бути щаслива», - людина, яка була сильно поруч зі смертю, напевне, буде цінити життя як ніхто інший. О, як розуміємо ми тепер, про що писав Франкл! Деякі, нажаль, занадто глибоко це взнали, більше, ніж потрібно… Я не була в окупації, на щастя, але я можу уявити, як сильно відчувається життя, яке полегшення, коли нарешті винирюєш на поверхню… Не втратити тільки надію. Отут замовити книжку - https://babkina.com.ua/mom-do-you-remember/

Любі книголюби, у мене до вас велике прохання! Справа у тому, що я зараз займаюсь одним амбітним і дуже цікавим книжковим проектом. Маю знати більше про читацькі звички українців! Буду дуже вдячна, якщо ви витратите 3 хвилини свого часу і заповните цей маленький опитувальник. Обіймаю! https://docs.google.com/forms/d/1WMpCV67Prg1BqeoTGtTUQoLe9oBVKokwWXiSemfMItg/edit

Сьогодні підірвали Каховську ГЕС. Я їздила через ту дамбу з Бериславу у Нову Каховку до 16 років, і ще потім, кожний раз, коли приїзджала додому. Я пам‘ятаю, як кожен раз, перетинаючи ту дамбу, думала, яка грандіозна конструкція це, що тримає воду на такому рівні. Я, звичайно, питала у мами, а що буде, якщо плотину зруйнують? Мама казала, що це неможливо, тому що кому потрібна така катастрофа, і додавала, що за декілька годин затопить велику частину області, - села та міста будуть під водою… Але ні, навіщо про це думати - це неможливо, бо кому це потрібно…
Сьогодні зранку це сталось. Я дивлюсь на це відео з коментарями «посипалась як картковий будинок» і у моїй голові руйнується світ, це як дивитись на вибух планети - щось страшне, невідворотнє, природа, яку не стримаєш ніякими людськими силами.
Ми живемо у фільмі-катастрофі. Коли за лічені хвилини може накрити вибухом, а від хвилі (вибухової чи цунамі) не встигаєш втекти.
Варто розуміти, що «ми» - це не тільки Україна. Весь світ. Тільки це не фільм, а правда. Але як у фільмах, спочатку «ніщо не передвіщувало біди», коли все починається з маленького містечка, регіону, країни…
Тим часом у Новій Каховці вже затопило зоопарк. Всі тварини загинули.
Ненавиджу цю країну терориста, що ґвалтує не тільки людей, всю планету… Донатьте на ЗСУ. Донатьте і на ноші для військових отут - https://bekind.ua/uk/project?id=5b2c3c51-d709-4b60-9dfe-af9f79232ab0

Амелі Нотомб, Біографія голоду

Виявляється, що китайці при зустрічі напочатку питають одне одного:
⁃ Ти їв?
Бо люди вмирають від голоду протягом усієї багатотисячної історії Китаю. Так, майже у всіх країнах (чи таки у всіх?) були чорні часи голоду, о, кому, як не українцям про це не знати. Голод для українця - це страшне і священне слово, бо жахливі спогади у кожній родині поповнюються новими трагедіями.
Але, як виявляється, «чемпіон» по голоду таки Китай. Китайці навчились їсти неїстівні речі, тому їх кухня така дивно-неосяжна. Але голод, що є базовим (і найсильнішим!) відчуттям, стражданням людини, виявляється, є необов’язковими для деяких народів. Наприклад, жителі Вануату (це острови східніше Австралії) ніколи не відчували голоду. У їх культурі навіть немає натюрмортів - зображень їжі. Пояснюють це тим, що у них завжди все було у доступі - простягнув руку, і ось кокос чи банан, тут яйця, тут риба і таке інше. І їли вони більше з поваги до природи, ніж із бажання… Ні, я не пошановувачка прана-харчування, але знайома з дівчиною, яка дійсно _не_їла_ декілька місяців, бо так їй було ок, - вона пояснювала це спирітично, відсутністю потреби, і я, звичайно, не сильно вірила, що без їжі можливо прожити, інакше вчені (хоча б британські) вже давно би зробили якусь приголомшливу заяву… Але маючи досвід двох-трьох денного голоду (запланованого), можу сказати, що це дійсно освіжає мозок.

Амелі Нотомб, бельгійська письменниця, «infant terrible» франкомовної літератури, авторка з великою кількістю книжок мемуарної прози (мій улюблений жанр наразі, - бо ти типу читаєш щоденник, але дуже художній), написала у 2004 році «Біографію голоду». Крім того, що це велике задоволення від слогу та самоіронії, - це автобіографічна історія про божевільні експерименти (переїданням, голодом, алкоголем, курінням) над собою дівчинки-підлітка, потім - молодої дівчини, та дуже чесні історії переживання та висновків з того. Хтось може прийняти це за «з жиру біситись», особливо сьогодні, особливо у нас, - але я сприймаю Амелі як свою подругу і колегу, бо сама там була. І в голоді (від анорексії мене пронесло, слава богу), і в алкоголізмі, і в вічному неприйнятті свого тіла, і просто - в постійних челенджах як пошуку себе.
Від Амелі мене відрізняє те, що (жарт - мене відрізняє приблизно ВСЕ, але в книжках, що подобаються, завжди знаходиш або щось дуже близьке, або контроверсійне) авторка мала великий досвід життя у різних країнах - Китай, Штати, Лаос, Бірма, Бангладеш, і багато часу провела у Японії, - її тато був дипломатом, консулом Бельгії в місті Осака якийсь час, - тому і в книжках її багато японського досвіду…

Короткий висновок (не спойлер) Амелі після довгого досвіду анорексії та очікуванні на просветління, визнає, що у поневіряннях немає ніякої доблесті. По факту найбільшим її досігненням було прочитати тлумачний словник (досить дивна користь).

«Тим, хто вихваляє духовну міць аскетів, треба самим перенести анорексію. Тривалий пост - найкраща школа прямолінійного і грубого матеріалізму. Коли перейдено деяку рису, так звана душа чахне і повністю випаровується.
Жалюгідне розумове згасання виснаженої голодом істоти може штовхнути його на героїчні кроки. У ньому говорять гордість та інстинкт самозбереження. У моєму випадку це вилилося у такі монументально-інтелектуальні подвиги, як читання словника від А до Я.
Помилково бачити в голодуванні засіб, що стимулює мислення. Час нарешті раз і назавжди зрозуміти: аскеза зовсім не збагачує духовний світ».
Але - «Я вбила своє тіло і святкувала грандіозну перемогу. Така янсеністська аскеза – повний фізичний та душевний піст – заморозила в мені всі почуття і дала перепочинок: я перестала ненавидіти себе».
Перестати ненавидіти себе може бути найбільшим досягненням. Я була у різних аскезах та челенджах, і можу сказати, що їх причина ніколи не у любові до себе. Із гарного - це пошук. Можна сказати пафосно - пошук себе, але насправді - любові до себе. Чи, принаймні, виходу з ненависті, що вже непоганий крок.

Про Нью-Йорк Таймс.

Одного разу у житті я була на Бернінг Мен. Там є правило «leave no trace” - не залишати після себе сміття, все збирати і вивозити потім на «велику землю» по закінченню фестиваля (так, і здавати сміття - це не просто викинути, а заплатити за це, за кожен кг 😅). Я жила у таборі з 200 іншими людьми, і ми сортували то сміття, щоб потім здавати його дешевше - окремо збирався компост, - залишки їжі. Компост при здачі коштував найдешевше, тому правила компосту у компанії на 200 людей були дуже суворі: по-перше, якщо ти одного разу викинув туди якийсь пластик або інший «не-компост», наприклад, обгортку від жуйки, весь компост втрачав свої магічні властивості та перетворювався ̶н̶а̶ ̶г̶а̶р̶б̶у̶з̶ на просто змішане сміття, значно дорожче у прийомі.

По-друге, якщо ти був помічений за псуванням компосту, то ти був відповідальний за сдачу всього (!!) зіпсованого компосту від табору наприкінці Бьорну. Так у нас з‘явилось правило «Раз компост - назавжди компост». Така собі компостна репутація.

Учора свій компост зіпсував The New York Times (на який я була підписана багато років, як на типу ж зразок класної журналістики, яка системно отримує Пулітцера і з журналістів якого той Пулітцер взагалі почався). Насправді, все зіпсувалось з Каховської ГЕС, яка якось «сама підірвалась», а рашка з Україною типу звинувачують одна одну (што?!!).
Незрозуміло, чи то зіпсував один журналіст (правило «маленької дівчинки з прищами, що загубить ваш бізнес»), але як медійник, я у це не вірю - це зіпсована і гнила редакційна політика та хибні цінності, очевидно. Що сталось (якщо ви не чули цього зашквару):
The New York Times пару днів тому опублікував великий матеріал про Щебекіно, яке знищують українські військові, і художній опис страждань людей, які чи примусово виїхали, бо їх будинки обстріляли, чи залишились, бо не хочуть їхати та вірять у «пана Путіна», який сказав, що перемога буде з нами».

І якби все (напевно) правда, якби не
«Через вороже ставлення Москви до західних ЗМІ, це менш помітний аспект війни, яку президент Росії Володимир В. Путін розпочав 15 місяців тому. Наростаючі напади на російському боці кордону призвели до вбивства більше десятка мирних жителів і виштовхування десятків тисяч людей до Бєлгорода, столиці регіону, чий багатий ґрунт і доглянуті вулиці колись принесли йому прозвище «маленька Швейцарія».

Далі по тексту багато достоєвщини, чи толстовщини, чи як назвати це голосіння: «Покинуті коти та собаки бродять порожніми вулицями, уздовж яких вибухнули житлові будинки, уламки та зім’яті машини в Шебекіно, російському прикордонному місті, яке постраждало від обстрілів з України.
Минулого тижня ще тліла перукарня. Кожне вікно в почорнілій туші штабу міліції було вилетіло. За словами чиновників, майже всі з 40 000 жителів втекли».

«Мені потрібен інсулін! Мені потрібен інсулін!» — вигукнула 56-річна Людмила Кособува, яка сказала, що доглядає за подругою-діабетиком, яка занадто стара, щоб переїхати. Її очі палали. Вона була зухвала. «Ми не покинемо свою землю».

Опускаючи мій очевидний гнів, як українки з реакцією на «всьо нє так адназначна», хотіла таки показати приклад того, чого ніяке медіа (ще й незалежне, бля) не може робити:

І «Якщо намір полягав у тому, щоб похитнути підтримку пана Путіна чи рішучість Росії у його війні, або змусити звичайних росіян відчути біль конфлікту на собі, тоді напади з боку України могли мати певний маргінальний ефект, але вони не мали змінив щось фундаментальне.» - нагадаю, це не цитата журналіста з статті, не людини з Щебекіно чи оркостану.

Дякую, Нью Йорк Таймс, - «раз зашквар - завжди зашквар». Невер, як то кажуть, егейн.

А тут можна висловитись у інсті НЙ таймз, велкам - Отут пост в інсті, можна сходити висловити свою думку - https://www.instagram.com/p/Cte-iftuArz/?igshid=MzRlODBiNWFlZA==

Тут ще краще продовження від NY Times про неймовірні зашифровані послання прости війни на росії. Мужність зашкалює. Фак май лайф 🤦🏻‍♀️