Про день батька і котів.
Мій син дуже любить котів. На новій квартирі, яку ми орендуємо, котів не можна, і ми їздимо до подруги, кішка якої нещодавно народила п‘ять (!!!) кошенят, пообійматись і погладити. Сеанс окситоцину та дофаміну.
Даня питає на днях:
⁃ А як ця кішка могла народити дітей без кота?
⁃ Хм, ну кіт був, звичайно. Чому ти думаєш, що вона народила без кота?
⁃ Так а ДЕ КІТ?!!! Вона сама з цими пятьма кошенятами!
⁃ Ну… Він з ними не живе.
⁃ Тобто кішка і за маму і за тата?..
Я пояснювала Дані, що у котів все інакше - що кішка народжує та піклується про дітей, а от коти просто біологічні батьки і вони не відчувають нічого до цих кошенят, це просто інстинкт. (Добре, що стрималась сказати, що у цьому випадку коту ще й заплатили за цей секс 😅).
Потім я стрималась сказати Дані, що у людей часто так само, насправді. Що це мама має відчуття відповідальності піклуватись, а з татом - як повезе. І що іноді це як коти - була любов і рухаємось далі.
Сьогодні день батька і мені одночасно так мало і так багато є чого сказати.
Так мало - тому що вся стрічка соцмереж говорить або про свого батька, або про своїх чоловіків, які є прекрасними татами для їх дітей. Або про себе-батька.
Так сталось, що я зовсім не знала свого батька, і про образ тата, який «все може» я знаю лише з чужих історій. Зі свого досвіду я не можу зробити жодної вижимки про батька, - ні власного, ні синового: хіба що результати роботи із психотерапевтом про те, який важливий батько у житті кожної людини, навіть якщо його фізично і не було. Вірю про важливість, але відсутність прикладу, підтримки та і просто - нормального _тата_ поруч робить це твердження дуже болючим і незрозумілим. Батько-кіт? Напевно, це наприємніше, що можна сказати собі про досвід?
Я скролю стрічку з вашими постами про прекрасних батьків (тат?!) і мені трохи боляче, бо я відчуваю себе як людина на кріслі колісному перед сходами Монмартру. Дуже красиво, але я не можу мати жодного відношення до цієї краси.
Я роблю висновок, що з точки зору позитивної психології я маю ставитись до себе, як кішки - мама і тато у одному (в одній). Мама, що може все, що завгодно. Навіть бути татом. Забивати цвяхи, розбиратись у футболі і шахах, готувати їжу і купляти кросівки, вибирати школу і обговорювати дівчат, вкладати спати та везти кудись за кермом 15 годин без перерви. І кожен день у школу і зі школи. Ноу драма, просто реальність.
Що з цієї точки зору сьогодні свято у мене також, тому що я - і мама, і тато, і кішка. Яка могла гуляти сама, але зустріла кота, і стала кішко-котом.
З днем батька, батьки!
Мій син дуже любить котів. На новій квартирі, яку ми орендуємо, котів не можна, і ми їздимо до подруги, кішка якої нещодавно народила п‘ять (!!!) кошенят, пообійматись і погладити. Сеанс окситоцину та дофаміну.
Даня питає на днях:
⁃ А як ця кішка могла народити дітей без кота?
⁃ Хм, ну кіт був, звичайно. Чому ти думаєш, що вона народила без кота?
⁃ Так а ДЕ КІТ?!!! Вона сама з цими пятьма кошенятами!
⁃ Ну… Він з ними не живе.
⁃ Тобто кішка і за маму і за тата?..
Я пояснювала Дані, що у котів все інакше - що кішка народжує та піклується про дітей, а от коти просто біологічні батьки і вони не відчувають нічого до цих кошенят, це просто інстинкт. (Добре, що стрималась сказати, що у цьому випадку коту ще й заплатили за цей секс 😅).
Потім я стрималась сказати Дані, що у людей часто так само, насправді. Що це мама має відчуття відповідальності піклуватись, а з татом - як повезе. І що іноді це як коти - була любов і рухаємось далі.
Сьогодні день батька і мені одночасно так мало і так багато є чого сказати.
Так мало - тому що вся стрічка соцмереж говорить або про свого батька, або про своїх чоловіків, які є прекрасними татами для їх дітей. Або про себе-батька.
Так сталось, що я зовсім не знала свого батька, і про образ тата, який «все може» я знаю лише з чужих історій. Зі свого досвіду я не можу зробити жодної вижимки про батька, - ні власного, ні синового: хіба що результати роботи із психотерапевтом про те, який важливий батько у житті кожної людини, навіть якщо його фізично і не було. Вірю про важливість, але відсутність прикладу, підтримки та і просто - нормального _тата_ поруч робить це твердження дуже болючим і незрозумілим. Батько-кіт? Напевно, це наприємніше, що можна сказати собі про досвід?
Я скролю стрічку з вашими постами про прекрасних батьків (тат?!) і мені трохи боляче, бо я відчуваю себе як людина на кріслі колісному перед сходами Монмартру. Дуже красиво, але я не можу мати жодного відношення до цієї краси.
Я роблю висновок, що з точки зору позитивної психології я маю ставитись до себе, як кішки - мама і тато у одному (в одній). Мама, що може все, що завгодно. Навіть бути татом. Забивати цвяхи, розбиратись у футболі і шахах, готувати їжу і купляти кросівки, вибирати школу і обговорювати дівчат, вкладати спати та везти кудись за кермом 15 годин без перерви. І кожен день у школу і зі школи. Ноу драма, просто реальність.
Що з цієї точки зору сьогодні свято у мене також, тому що я - і мама, і тато, і кішка. Яка могла гуляти сама, але зустріла кота, і стала кішко-котом.
З днем батька, батьки!
❤50
Кухня терору, Вітольд Шабловський: як збудувати імперію ножем, ополоником та виделкою
Із свого досвіду роботи у лайфстайл медіа я пам’ятаю про напопулярнішу тему: ЇЖА. Ресторани, рецепти, факти про продукти, те, як їдять різні відомі люди. Все просто - їжа була і є темою, яка цікавить навіть тих, хто нічим не цікавиться :) І дуже цікаво знати, що відбувається на кухні і у тарілках людей, які правили світом останні 100+ років. Не так очевидно, як їх вибір впливає на політику держави і «побудову імперії», як зазначається у назві книжки, але розслідування, яке провів польський журналіст, подорожуючи Україною, росією, белорусією та Грузією, зустрічаючись і з кухарями Кремля, Чорнобиля, дачі Сталіна, Байконура і навіть совєтської військової бази у Афганістані (під час «визвольної спєцоперації»), дає потужні інсайти через чесні людські історії.
Історії Вітольда побудовані у хронологічній послідовності - з 1917 року та кухаря Ніколая ll, «якому не можна було подати просто два яйця, бо то був цар» (навіть якщо він хотів саме два яйця). Про те, як змінився стіл царевої родини після зречення з престолу і що наприкінці вони мало не голодували.
Про кухарку Лєніна та Крупської, про нездорові звички у їжі головного комуніста та його дружини (свіже молоко та солодощі), які, ймовірно, і привели його до хвороб та смерті (і - спойлер алерт! - Крупську, що як справжня ласунка, після померла від отруєння тортом - говорять, що його прислав Сталін).
Спочатку мені хотілось написати зауваження: мовляв, ніхто імперію на кухні не будував (очевидно, у цьому виразі є відсилка до псевдоцитати Лєніна «каждая кухарка может управлять государством», який насправді звучить як «мы знаем, что любой чернорабочий и любая кухарка не способны сейчас же вступить в управление государством.»). Імперію підтримували, зміцнювали їжею… Але ні, Вітольд правий - їжа, доступ до неї, і, насамперед, відсутність його, - голод, - це те, що використовували і продовжують використовувати диктатори у всі віки. Голодомор в Україні, який не тільки вбив майже 4 мільйони людей, але й змінив ставлення до хлібу, до їжі назавжди… Ми знаємо з розповідей наших рідних, що ті, хто пережив голод (і у війну також), ніколи не змінюють свої смаки і свій страх лишитись без їжі. Хліб з маслом - перше, що хотіли з’їсти люди, що вибрались з Маріуполя…
Найстрашніша частина - про Голодомор в Україні, коли люди вмирали прямо на вулицях, пекли хліб з кори та млинці з сіна, та про те, що вижити могли тільки діти кухарок, - бо мали хоч якийсь доступ до їжі. Та про блокаду Лєнінграда, - але мені як українці, неможливо відчути якусь емпатію про той Лєнінград, навіть знаючи, що було то 80 років тому… Дивно, так?
Далі була кухня Сталіна та польова їжа радянських солдат на війні, кухня Байконура та Гагаріна… Кухня Кремля з показовими бенкетами, де безглуздо витрачали гроші на кав’яр та крабів та безкінечні столи для гостей з Вашингтону, поки у пересічних громадян вже не було ковбаси у магазинах. Там же - розповіді про те, що «Генсєки» майже ніколи не їли за загальним столом, і їх бенкет починався після - Брєжнев, наприклад, просив про смажену картоплю зі сметаною.
Кухня Афганістану для «солдатів-миротворців» та страшна кухня Чернобиля для ліквідаторів аварії… І кухня Бєловєжської пущі, де мали «винести труп СССР» навіть наводять рецепт останнього бенкету совєтських керівників - гуляш із дикого кабана, якого там же, у Пущі, і підстрелили.
Кухня кримських татар та кухня Єльцина… І тут вже немає з очевидних причин кухні пукіна, але автор сподівається, що кухар, який додасть йому пару крапель отрути до супу, вже у Кремлі…
Книжку написано у 2021 році, до великого вторгнення путіна в Україну, - тому ці історії можливо було зібрати. І те, - тільки тому, що нікому з російських спецслужб не прийшло у голову, що можна дізнатись так багато про владу через кухню. Насправді, у такій країні, як Совєтський Союз, та його спадкоємиця росія, їжа служить пропаганді, як і все навколо - про зв’язки пукіна з кухарями ми вже щось знаємо.
Із свого досвіду роботи у лайфстайл медіа я пам’ятаю про напопулярнішу тему: ЇЖА. Ресторани, рецепти, факти про продукти, те, як їдять різні відомі люди. Все просто - їжа була і є темою, яка цікавить навіть тих, хто нічим не цікавиться :) І дуже цікаво знати, що відбувається на кухні і у тарілках людей, які правили світом останні 100+ років. Не так очевидно, як їх вибір впливає на політику держави і «побудову імперії», як зазначається у назві книжки, але розслідування, яке провів польський журналіст, подорожуючи Україною, росією, белорусією та Грузією, зустрічаючись і з кухарями Кремля, Чорнобиля, дачі Сталіна, Байконура і навіть совєтської військової бази у Афганістані (під час «визвольної спєцоперації»), дає потужні інсайти через чесні людські історії.
Історії Вітольда побудовані у хронологічній послідовності - з 1917 року та кухаря Ніколая ll, «якому не можна було подати просто два яйця, бо то був цар» (навіть якщо він хотів саме два яйця). Про те, як змінився стіл царевої родини після зречення з престолу і що наприкінці вони мало не голодували.
Про кухарку Лєніна та Крупської, про нездорові звички у їжі головного комуніста та його дружини (свіже молоко та солодощі), які, ймовірно, і привели його до хвороб та смерті (і - спойлер алерт! - Крупську, що як справжня ласунка, після померла від отруєння тортом - говорять, що його прислав Сталін).
Спочатку мені хотілось написати зауваження: мовляв, ніхто імперію на кухні не будував (очевидно, у цьому виразі є відсилка до псевдоцитати Лєніна «каждая кухарка может управлять государством», який насправді звучить як «мы знаем, что любой чернорабочий и любая кухарка не способны сейчас же вступить в управление государством.»). Імперію підтримували, зміцнювали їжею… Але ні, Вітольд правий - їжа, доступ до неї, і, насамперед, відсутність його, - голод, - це те, що використовували і продовжують використовувати диктатори у всі віки. Голодомор в Україні, який не тільки вбив майже 4 мільйони людей, але й змінив ставлення до хлібу, до їжі назавжди… Ми знаємо з розповідей наших рідних, що ті, хто пережив голод (і у війну також), ніколи не змінюють свої смаки і свій страх лишитись без їжі. Хліб з маслом - перше, що хотіли з’їсти люди, що вибрались з Маріуполя…
Найстрашніша частина - про Голодомор в Україні, коли люди вмирали прямо на вулицях, пекли хліб з кори та млинці з сіна, та про те, що вижити могли тільки діти кухарок, - бо мали хоч якийсь доступ до їжі. Та про блокаду Лєнінграда, - але мені як українці, неможливо відчути якусь емпатію про той Лєнінград, навіть знаючи, що було то 80 років тому… Дивно, так?
Далі була кухня Сталіна та польова їжа радянських солдат на війні, кухня Байконура та Гагаріна… Кухня Кремля з показовими бенкетами, де безглуздо витрачали гроші на кав’яр та крабів та безкінечні столи для гостей з Вашингтону, поки у пересічних громадян вже не було ковбаси у магазинах. Там же - розповіді про те, що «Генсєки» майже ніколи не їли за загальним столом, і їх бенкет починався після - Брєжнев, наприклад, просив про смажену картоплю зі сметаною.
Кухня Афганістану для «солдатів-миротворців» та страшна кухня Чернобиля для ліквідаторів аварії… І кухня Бєловєжської пущі, де мали «винести труп СССР» навіть наводять рецепт останнього бенкету совєтських керівників - гуляш із дикого кабана, якого там же, у Пущі, і підстрелили.
Кухня кримських татар та кухня Єльцина… І тут вже немає з очевидних причин кухні пукіна, але автор сподівається, що кухар, який додасть йому пару крапель отрути до супу, вже у Кремлі…
Книжку написано у 2021 році, до великого вторгнення путіна в Україну, - тому ці історії можливо було зібрати. І те, - тільки тому, що нікому з російських спецслужб не прийшло у голову, що можна дізнатись так багато про владу через кухню. Насправді, у такій країні, як Совєтський Союз, та його спадкоємиця росія, їжа служить пропаганді, як і все навколо - про зв’язки пукіна з кухарями ми вже щось знаємо.
🔥5👍1🤯1
Майже книжкові новини: я знову головний редактор! У новій київській книгарні Readeat (відкриємось у серпні 2023)
Кажуть, це нормально, - у 38 років змінювати сферу діяльності і шукати те, що приносить найбільше задоволення від життя. Так, - «і тоді вам не прийдеться працювати жодного дня». А ще - саме тут можна бути найпродуктивнішим та корисним.
Більше за все на світі я завжди любила читати і писати: це було моїм guilty pleasure (читати все, що побачиш у радіусі квартири, писати безкінечні щоденники і навіть роман з убивствами, «виданий» у мої 10 років у двох зошитах), і пізніше перетворилось на роботу. Письменником стати мені (поки що) не вдалося, але своє життя без книжок (та модерованого графоманства) я не уявляю.
Можливо, найкращою для мене роботою була би позиція бібліотекаря, але це занадто тихо… Тому - книжковий магазин! Книгарня, що розмовляє з читачами, вибирає книжки разом із ними і, взагалі, - має редакцію… Звучить трохи як «восьминогий п‘ятирук», але не бачу причин не експериментувати.
Три роки тому я йшла зі свого медіа після 10+ років роботи журналістом, головним редактором та видавцем, та говорила «Ніколи знову», але несповідні шляхи… З цього літа я знову головний редактор, тільки у книгарні. Про Readeat ви почуєте скоро - ми відкриємось у серпні 2023, як великий книжковий на Антоновича, 50 у Києві та як онлайн-сервіс підбору книг. Наша найголовніша місія - збільшити кількість читачів і об’єм прочитаних книг на людину в Україні. Амбітно, цікаво та трохи (брешу, зовсім не трохи) страшно пірнати у цей невідомий океан, коли ти «перший раз», але стільки вже було тих перших разів…
Ну і - заможніші нації більше читають. Хотілося би почати з того, що читаючі нації завжди перемагають. Бо мова - наша зброя, як казав Іван Якович. Віримо у мову та у ЗСУ.
Кажуть, це нормально, - у 38 років змінювати сферу діяльності і шукати те, що приносить найбільше задоволення від життя. Так, - «і тоді вам не прийдеться працювати жодного дня». А ще - саме тут можна бути найпродуктивнішим та корисним.
Більше за все на світі я завжди любила читати і писати: це було моїм guilty pleasure (читати все, що побачиш у радіусі квартири, писати безкінечні щоденники і навіть роман з убивствами, «виданий» у мої 10 років у двох зошитах), і пізніше перетворилось на роботу. Письменником стати мені (поки що) не вдалося, але своє життя без книжок (та модерованого графоманства) я не уявляю.
Можливо, найкращою для мене роботою була би позиція бібліотекаря, але це занадто тихо… Тому - книжковий магазин! Книгарня, що розмовляє з читачами, вибирає книжки разом із ними і, взагалі, - має редакцію… Звучить трохи як «восьминогий п‘ятирук», але не бачу причин не експериментувати.
Три роки тому я йшла зі свого медіа після 10+ років роботи журналістом, головним редактором та видавцем, та говорила «Ніколи знову», але несповідні шляхи… З цього літа я знову головний редактор, тільки у книгарні. Про Readeat ви почуєте скоро - ми відкриємось у серпні 2023, як великий книжковий на Антоновича, 50 у Києві та як онлайн-сервіс підбору книг. Наша найголовніша місія - збільшити кількість читачів і об’єм прочитаних книг на людину в Україні. Амбітно, цікаво та трохи (брешу, зовсім не трохи) страшно пірнати у цей невідомий океан, коли ти «перший раз», але стільки вже було тих перших разів…
Ну і - заможніші нації більше читають. Хотілося би почати з того, що читаючі нації завжди перемагають. Бо мова - наша зброя, як казав Іван Якович. Віримо у мову та у ЗСУ.
❤66👍4🔥1
За ці 500 днів я стала боятись писати. Кожна моя думка проходить декілька рівнів цензури перед тим, як побачити світ. Спочатку думки проходили лише цензуру мого почуття провини «виїхавшої», потім почали додаватись рівні «а що подумають ті, хто на фронті», «а що подумають ті, що лишились», «а чи справедливо це до тих, хто…» і так далі. Так поступово, досягнувши 7-8 рівнів, думки просто не встигали з‘являтись, - на зміну їм пришла автоматична, професійна генерація засуджень самої себе і страхів засудження. Моя фантазія могла з фантастичною швидкістю намалювати образ людини, яку буде ображати будь-яка моя ідея, текст, пост, досвід, позиція.
Я не тільки перестала висловлюватись публічно, я перестала вільно думати, - бо текст завжди був моїм способом мислення.
Я перечитувала свої публікації останніх місяців (так, з лютого 2022), - і всі вони були «переляканими». Мене, тієї Тані, яка думала вголос, не було, я наче померла і моє місце зайняв хтось підцензурний і нажаханий. Я писала пости-прес-релізи, вилизані до безликості, намагаючись «між крапельками» пронести щось важливе зі свого життя, - але воно не проносилось. Те, що залишалось, не мало сенсу. Сорокінська, прости господи, норма.
На днях я розмовляла зі своїм другом-коучем про один новий бізнес, і про те, як його власник не боїться розповідати про всі свої рішення і процеси публічно, про те, що я читаю його пости і в мене починається рухатись волосся на голові від потенційних коментарів засудження його дій та рішень (бо відкриті люди завжди мають засудження).
- І знаєш що? Ніхто, майже ніхто у тих коментарях його не критикував. Всі аплодували стоячи і казали, як цікаво. І я так хочу! Але як страшно!!!
Мій друг сказав мені, що і я так можу. Більше того, що я в його очах рівно така сама, і взагалі дивно, чому я звернула на це увагу, - ЦЕ НОРМАЛЬНО. І що тільки СМІЛИВІ МАЮТЬ ЩАСТЯ, так.
На днях я читала «Та ви жартуєте, містер Фейнман!», і у мене також ворушилось волосся від сміливості автора (Нобелівського лауреата) задавати питання, плисти не по течії а так, як цікаво і важливо йому, не звертаючи увагу на упередження та розхожі думки. Про те, як цікавість та сміливість перемагали соціальні кліше, і приносили у сухому залишку задоволення та важливі (та ціннісні!) зміни.
Я зрозуміла, що з моїм страхом критики я, по-перше, сама починаю бути «бабкою біля під’їзду», - як відомо, люди часто критикують за те, що не насмілились зробити самі. Така реакція захисту. І вибираючи між тією бабусею і місцевим «лунатіком» вирішила знову бути «міським божевільним», який може помилятись, але не може жити без думання вголос, бо то є саме його (МІЙ!) спосіб самовираження.
Я розумію, що потребую часу, щоб повернути моє думання у довоєнну форму, але планую тримати дисципліну. Амінь 🙌❤️
Я не тільки перестала висловлюватись публічно, я перестала вільно думати, - бо текст завжди був моїм способом мислення.
Я перечитувала свої публікації останніх місяців (так, з лютого 2022), - і всі вони були «переляканими». Мене, тієї Тані, яка думала вголос, не було, я наче померла і моє місце зайняв хтось підцензурний і нажаханий. Я писала пости-прес-релізи, вилизані до безликості, намагаючись «між крапельками» пронести щось важливе зі свого життя, - але воно не проносилось. Те, що залишалось, не мало сенсу. Сорокінська, прости господи, норма.
На днях я розмовляла зі своїм другом-коучем про один новий бізнес, і про те, як його власник не боїться розповідати про всі свої рішення і процеси публічно, про те, що я читаю його пости і в мене починається рухатись волосся на голові від потенційних коментарів засудження його дій та рішень (бо відкриті люди завжди мають засудження).
- І знаєш що? Ніхто, майже ніхто у тих коментарях його не критикував. Всі аплодували стоячи і казали, як цікаво. І я так хочу! Але як страшно!!!
Мій друг сказав мені, що і я так можу. Більше того, що я в його очах рівно така сама, і взагалі дивно, чому я звернула на це увагу, - ЦЕ НОРМАЛЬНО. І що тільки СМІЛИВІ МАЮТЬ ЩАСТЯ, так.
На днях я читала «Та ви жартуєте, містер Фейнман!», і у мене також ворушилось волосся від сміливості автора (Нобелівського лауреата) задавати питання, плисти не по течії а так, як цікаво і важливо йому, не звертаючи увагу на упередження та розхожі думки. Про те, як цікавість та сміливість перемагали соціальні кліше, і приносили у сухому залишку задоволення та важливі (та ціннісні!) зміни.
Я зрозуміла, що з моїм страхом критики я, по-перше, сама починаю бути «бабкою біля під’їзду», - як відомо, люди часто критикують за те, що не насмілились зробити самі. Така реакція захисту. І вибираючи між тією бабусею і місцевим «лунатіком» вирішила знову бути «міським божевільним», який може помилятись, але не може жити без думання вголос, бо то є саме його (МІЙ!) спосіб самовираження.
Я розумію, що потребую часу, щоб повернути моє думання у довоєнну форму, але планую тримати дисципліну. Амінь 🙌❤️
❤25❤🔥1🍓1
Усе прекрасно в Україні: і лани широкополі, і Дніпро і кручі, і одна калина за вікном, і люди, що збирають за добу на байрактар, і магазин морепродуктів у селі під час війни, і меми «яка сумна новина», і, здається, Just do it придумали не в тій країні.
🤓А ще - народний вид спорту «срачі» як частина ідентифікації. Вони бувають різні: історично вони виникли як логічний результат демократії та свободи слова. Підняти когось на вила та спалити відьму - святе діло (особливо, коли не треба вставати з дивану - дяка соцмережам). Благородна справа. Потім з‘явилась «небесна канселярія» (підслухала колись у Саші Кольцової)- мають бути спеціальні клуби, які вирішують, «кого сьогодні кенселити будемо». Як інспекція з паркування - не можна поставити на півхвилини «на аварієчку» - за рогом вже чекає евакуатор. Але то за діло, нема питань. Корисно, тільки на правилах будується довгостроковий розвиток суспільства. Я трохи встигла побачити це в інших країнах за півтора року, вірю.
🤓Є ще контент-план-срачі: коли засуджують просто тому, що можуть. Думаєш не так, як усі - непорядок. Виглядаєш інакше, - вискочка! Робиш публічний камінг-аут - хайпуєш. Не працюєш під час війни - зрадник. Працюєш - чому не на фронті. Товстий - що, не можеш взяти себе в руки? Худий - та то він так булить людей з надмірною вагою!
Можна подумати, що це тест-драйв «на яйця» та важливий фідбек, який не скаже тобі мама. Якщо в тебе дійсно достатньо критичного мислення. Але. Контент-срачі забирають в тебе будь-яке право на помилку. Хто колись був підприємцем, розуміє. Тому в совковій системі не можна було помилятись. У школі я замість того, щоб закреслювати буковку, коли помилилась, переписувала весь листочок. Я не уявляю, скільки годин життя я витратила на той сизифів труд.
🤓Колись давно я працювала головним редактором медіа і навіть читала лекції про редакційну політику у нас в команді. Ми писали про різні заклади та магазини. У нас діяло правило «некрологу»: про нові місця ми писали або добре і нейтрально (якщо вони були ок), або нічого (якщо не ок). Я колись це почула у якомусь правилі глянцю і взяла собі на озброєння у контексті підприємців. Чому? Бо ті, хто створював та пробував брати на себе відповідальність, мають повагу до чужих сили та сміливости. Мають повагу до чужої праці та ризиків.
На цьому оголошую аскєзу від всіляких срачів. Нам своє діло робити, як то кажуть
🤓А ще - народний вид спорту «срачі» як частина ідентифікації. Вони бувають різні: історично вони виникли як логічний результат демократії та свободи слова. Підняти когось на вила та спалити відьму - святе діло (особливо, коли не треба вставати з дивану - дяка соцмережам). Благородна справа. Потім з‘явилась «небесна канселярія» (підслухала колись у Саші Кольцової)- мають бути спеціальні клуби, які вирішують, «кого сьогодні кенселити будемо». Як інспекція з паркування - не можна поставити на півхвилини «на аварієчку» - за рогом вже чекає евакуатор. Але то за діло, нема питань. Корисно, тільки на правилах будується довгостроковий розвиток суспільства. Я трохи встигла побачити це в інших країнах за півтора року, вірю.
🤓Є ще контент-план-срачі: коли засуджують просто тому, що можуть. Думаєш не так, як усі - непорядок. Виглядаєш інакше, - вискочка! Робиш публічний камінг-аут - хайпуєш. Не працюєш під час війни - зрадник. Працюєш - чому не на фронті. Товстий - що, не можеш взяти себе в руки? Худий - та то він так булить людей з надмірною вагою!
Можна подумати, що це тест-драйв «на яйця» та важливий фідбек, який не скаже тобі мама. Якщо в тебе дійсно достатньо критичного мислення. Але. Контент-срачі забирають в тебе будь-яке право на помилку. Хто колись був підприємцем, розуміє. Тому в совковій системі не можна було помилятись. У школі я замість того, щоб закреслювати буковку, коли помилилась, переписувала весь листочок. Я не уявляю, скільки годин життя я витратила на той сизифів труд.
🤓Колись давно я працювала головним редактором медіа і навіть читала лекції про редакційну політику у нас в команді. Ми писали про різні заклади та магазини. У нас діяло правило «некрологу»: про нові місця ми писали або добре і нейтрально (якщо вони були ок), або нічого (якщо не ок). Я колись це почула у якомусь правилі глянцю і взяла собі на озброєння у контексті підприємців. Чому? Бо ті, хто створював та пробував брати на себе відповідальність, мають повагу до чужих сили та сміливости. Мають повагу до чужої праці та ризиків.
На цьому оголошую аскєзу від всіляких срачів. Нам своє діло робити, як то кажуть
❤19🍓3👍2
Девід Гоггінс, «Не нашкодить мені»
Багато чула про те, що ультрамарафонами та іншими над-досягненнями люди компенсують щось недоотримане у житті. Сама я, як 40-кратний марафонець, погоджуюсь: ми постійно щось доводимо собі та іншим, стираючи суглоби :) Але коли йдеться про морських котиків…
Кажуть, кожен морський котик (той, що SEAL) має написати принаймні одну книжку. Девід Гоггінс - один з них, він над-людина без перебільшень, крім «Пекельного тижня» підготовки котиків (та служби у Іраку та Афганістані), він пройшов підготовку школи рейнджерів та тактичних диспетчерів армії США - військовий айронмен. Крім цього - фінішував більше 60 ультрамарафонів та ультратріатлонів (до цієї книжки я не знала про їх існування), збираючи кошти на благодійність, - для допомоги родинам американських солдатів, що загинули під час військових дій. Так, а ще встановив Рекорд Гінеса по кількості підтягувань за добу: 4200! До речі, вдалось йому це з третьої спроби.
Девід написав дві автобіографічні книжки (про одну з них я розповідаю), зараз у відставці і є мотиваційним спікером і просто селебріті (є така професія?) - більше 8 мільйонів підписників в інстаграмі.
Історія, безумовно, мотивуюча: починаючи з жахливого дитинства, де над ним знущався тато-алкоголік, булили у школі (бо він один був темношкірий у «білому» класі), навколо - бідність. Потім - важка робота по травлі щурів (!!), депресія і заїдання, надмірна вага і безнадійне майбутнє. Звичайно, за поїданням пончиків Девід побачив рекламу рекрутингу до SEALs і вирішив змінити своє життя. Бігав спочатку навколо блоку, схуд вдвоє за три місяці, з якогось-там разу таки підготувався та пройшов «Пекельний тиждень» - програма підготовки морських котиків: чула багато про це раніше, а тепер і в подробицях з «неуспішними» результатами. Дехто дійсно не виживає. Висока ціна.
Девід таки пройшов все це, пішов далі і далі, - не буду спойлерити, це все неймовірні історії про силу волі. Але.
Замість того, щоб просто напрягтись, побороти своїх демонів та стати «нормальним», він постійно намагався стати найкращим у всьому, - так, це зробило його «великим», але не врятувало від самотності. Всі ці над-досягнення - не командний вид спорту, нажаль. Усю книжку його підтримує тільки мама та жінка, потім зникає і жінка.
Девід навіть складає для читача свої «10 челенджів», які можна виконувати самому. Через фізичні виклики він тренує мозок та силу волі, але. Не побачила жодного моменту щастя за всю книжку - лише постійний «monday blues”: це коли після чергової перемоги ти вже думаєш про те, яку вершину брати наступну, не встигнувши насолодитись результатом.
«Неймовірна історія перемоги над собою» треба було б написати про цю книжку. Історія надихаюча, тільки Гоггінс відповідально мучить своїми подробицями боротьби у деталях (правило «пиши і скорочуй» судячи з усього у Морських котиках не чули). Якщо ви вчите англійську - то знайдете там словник Стівена Сігала - 50 відтінків «надрати зад», «побороти своїх демонів» та motherfuckers. Цікаво дослідити семантичне ядро :) Ах, ну і маса фізіологічних подробиць, після яких ви навряд захочете пробігти ультрамарафон в пустелі, наприклад.
Із корисних (для мене) думок:
⁃ Завжди будьте готові прийняти своє невігластво та бути останнім у класі, тому що це єдиний спосіб розширити свої можливості та мозок (інакший вид «якщо ти самий розумний у кімнаті - міняй кімнату).
⁃ Greatness - це не те, що ти один раз отримуєш та маєш назавжди. «Величність» треба доводити все життя (але як на мене, проблема у тому, що тут потрібно постійно тримати один фокус і це може збити баланс життя).
⁃ «Правило 40%» - Девід стверджує, що у середньому людина витрачає менше половини своїх зусиль. Що ми звикли мати менше, ніж можемо: у роботі, школі, у стосунках, що ми _погоджуємось_ на менше і тому у середньому наше життя таке нудне та невеселе.
Що ж. Я думала про його історію, поки спостерігала за футбольним табором свого сина: відправила його у Ajax-академію на тиждень, і приїзджаю щодня дивитись на малечу, що з 4 до 12 років тренується з ранку до вечора з найкращою командою.
Багато чула про те, що ультрамарафонами та іншими над-досягненнями люди компенсують щось недоотримане у житті. Сама я, як 40-кратний марафонець, погоджуюсь: ми постійно щось доводимо собі та іншим, стираючи суглоби :) Але коли йдеться про морських котиків…
Кажуть, кожен морський котик (той, що SEAL) має написати принаймні одну книжку. Девід Гоггінс - один з них, він над-людина без перебільшень, крім «Пекельного тижня» підготовки котиків (та служби у Іраку та Афганістані), він пройшов підготовку школи рейнджерів та тактичних диспетчерів армії США - військовий айронмен. Крім цього - фінішував більше 60 ультрамарафонів та ультратріатлонів (до цієї книжки я не знала про їх існування), збираючи кошти на благодійність, - для допомоги родинам американських солдатів, що загинули під час військових дій. Так, а ще встановив Рекорд Гінеса по кількості підтягувань за добу: 4200! До речі, вдалось йому це з третьої спроби.
Девід написав дві автобіографічні книжки (про одну з них я розповідаю), зараз у відставці і є мотиваційним спікером і просто селебріті (є така професія?) - більше 8 мільйонів підписників в інстаграмі.
Історія, безумовно, мотивуюча: починаючи з жахливого дитинства, де над ним знущався тато-алкоголік, булили у школі (бо він один був темношкірий у «білому» класі), навколо - бідність. Потім - важка робота по травлі щурів (!!), депресія і заїдання, надмірна вага і безнадійне майбутнє. Звичайно, за поїданням пончиків Девід побачив рекламу рекрутингу до SEALs і вирішив змінити своє життя. Бігав спочатку навколо блоку, схуд вдвоє за три місяці, з якогось-там разу таки підготувався та пройшов «Пекельний тиждень» - програма підготовки морських котиків: чула багато про це раніше, а тепер і в подробицях з «неуспішними» результатами. Дехто дійсно не виживає. Висока ціна.
Девід таки пройшов все це, пішов далі і далі, - не буду спойлерити, це все неймовірні історії про силу волі. Але.
Замість того, щоб просто напрягтись, побороти своїх демонів та стати «нормальним», він постійно намагався стати найкращим у всьому, - так, це зробило його «великим», але не врятувало від самотності. Всі ці над-досягнення - не командний вид спорту, нажаль. Усю книжку його підтримує тільки мама та жінка, потім зникає і жінка.
Девід навіть складає для читача свої «10 челенджів», які можна виконувати самому. Через фізичні виклики він тренує мозок та силу волі, але. Не побачила жодного моменту щастя за всю книжку - лише постійний «monday blues”: це коли після чергової перемоги ти вже думаєш про те, яку вершину брати наступну, не встигнувши насолодитись результатом.
«Неймовірна історія перемоги над собою» треба було б написати про цю книжку. Історія надихаюча, тільки Гоггінс відповідально мучить своїми подробицями боротьби у деталях (правило «пиши і скорочуй» судячи з усього у Морських котиках не чули). Якщо ви вчите англійську - то знайдете там словник Стівена Сігала - 50 відтінків «надрати зад», «побороти своїх демонів» та motherfuckers. Цікаво дослідити семантичне ядро :) Ах, ну і маса фізіологічних подробиць, після яких ви навряд захочете пробігти ультрамарафон в пустелі, наприклад.
Із корисних (для мене) думок:
⁃ Завжди будьте готові прийняти своє невігластво та бути останнім у класі, тому що це єдиний спосіб розширити свої можливості та мозок (інакший вид «якщо ти самий розумний у кімнаті - міняй кімнату).
⁃ Greatness - це не те, що ти один раз отримуєш та маєш назавжди. «Величність» треба доводити все життя (але як на мене, проблема у тому, що тут потрібно постійно тримати один фокус і це може збити баланс життя).
⁃ «Правило 40%» - Девід стверджує, що у середньому людина витрачає менше половини своїх зусиль. Що ми звикли мати менше, ніж можемо: у роботі, школі, у стосунках, що ми _погоджуємось_ на менше і тому у середньому наше життя таке нудне та невеселе.
Що ж. Я думала про його історію, поки спостерігала за футбольним табором свого сина: відправила його у Ajax-академію на тиждень, і приїзджаю щодня дивитись на малечу, що з 4 до 12 років тренується з ранку до вечора з найкращою командою.
👍11❤4🔥3🍓1
Найбільше мене вразила тут командність: те, як хлопці і дівчата разом з тренером разом роблять все - і серйозно тренуються, і веселяться, і їдять, і перевдягаються, все роблять разом. Це розвиває самостійність і впевненість але дає… щастя. Яке не у досягненнях, а у дружбі, у спільноті, у підтримці. У людях. Здається, це те, чому Девіду не вистачало. Травма дитинства, яку він не зміг подолати - чи то не хотів, чи то не думав про це, чи то не зміг. Тому історія Гоггінса, звичайно, крута. Але краще бути щасливим без над-викликів з нирками, що відмовляють на 150му кілометрі.
👍10❤3
Син, Dashen (Макс Терьошин)
«Це про мене?» - запитав Даня, коли побачив мене з цією книжкою. Я не знала, що відповісти - бо історія того сина (та матері) така щемлива, така болюча. Читаючи, думаєш одночасно «як добре, що це не про мене, не про нас» і плачеш від чужого горя та страждань, які були точно не придуманими, хоча автор в епілозі наголошує, що всі збіги з реальними людьми та подіями просить вважати випадковими.
Книжку «Син» передали мені неочікувано, з лаконічним питанням «куди вам передати книжку?» пару тижнів тому, коли я була у Києві. Книга «молодого невідомого письменника» під псевдонімом Dashen, але я осмілюсь тегнути його тут. Спочатку я хотіла запитати Максима, що за автор такий, - Dashen, бо навіть гуглу невідомий. Після перших сторінок 20-30 я все зрозуміла, і стало страшно і погано.
«Син» - важка історія хлопчика, мама якого була алкоголічкою. Всі збіги випадкові, але для тих, хто знає мене персонально і давно, буде зрозуміло, чому так погано було саме мені. Історія про складне дитинство і таке ж нелегке життя дорослої людини, що не мала щастя і не навчилась справлятись з важкою реальністю без горілки з портвейном. Про нелюбов до себе, яка масштабувалась в нелюбов до світу і найближчих людей. У фіналі - про єдину безумовну любов, яку змогла знайти безталанна дитина - про Бога. Про останнє мені важко говорити, але віру я сприймаю особливо і інтимно і можу уявити, що у найважчі періоди життя тільки вона (віра) може підтримати і вберегти, неважливо як того Бога ти собі уявляєш - чи чоловіком з бородою у білому вбранні зі сторінок «Суперкниги», чи святим духом, чи іншою сутністю. Якщо ви колись вивчали історію анонімних алкоголіків та їх систему, то саме віра у «найвище та незрозуміле людському розуму» рятує людей від смертельної звички.
Посмію сказати, що алкоголізм - це тільки один з проявів нелюбові до себе і неприйняття життя, що руйнує дорослих та потім - долі їх дітей. І, можливо, всім батькам варто почитати цю книжку «молодого автора» - вона важка і корисна.
«Це про мене?» - запитав Даня, коли побачив мене з цією книжкою. Я не знала, що відповісти - бо історія того сина (та матері) така щемлива, така болюча. Читаючи, думаєш одночасно «як добре, що це не про мене, не про нас» і плачеш від чужого горя та страждань, які були точно не придуманими, хоча автор в епілозі наголошує, що всі збіги з реальними людьми та подіями просить вважати випадковими.
Книжку «Син» передали мені неочікувано, з лаконічним питанням «куди вам передати книжку?» пару тижнів тому, коли я була у Києві. Книга «молодого невідомого письменника» під псевдонімом Dashen, але я осмілюсь тегнути його тут. Спочатку я хотіла запитати Максима, що за автор такий, - Dashen, бо навіть гуглу невідомий. Після перших сторінок 20-30 я все зрозуміла, і стало страшно і погано.
«Син» - важка історія хлопчика, мама якого була алкоголічкою. Всі збіги випадкові, але для тих, хто знає мене персонально і давно, буде зрозуміло, чому так погано було саме мені. Історія про складне дитинство і таке ж нелегке життя дорослої людини, що не мала щастя і не навчилась справлятись з важкою реальністю без горілки з портвейном. Про нелюбов до себе, яка масштабувалась в нелюбов до світу і найближчих людей. У фіналі - про єдину безумовну любов, яку змогла знайти безталанна дитина - про Бога. Про останнє мені важко говорити, але віру я сприймаю особливо і інтимно і можу уявити, що у найважчі періоди життя тільки вона (віра) може підтримати і вберегти, неважливо як того Бога ти собі уявляєш - чи чоловіком з бородою у білому вбранні зі сторінок «Суперкниги», чи святим духом, чи іншою сутністю. Якщо ви колись вивчали історію анонімних алкоголіків та їх систему, то саме віра у «найвище та незрозуміле людському розуму» рятує людей від смертельної звички.
Посмію сказати, що алкоголізм - це тільки один з проявів нелюбові до себе і неприйняття життя, що руйнує дорослих та потім - долі їх дітей. І, можливо, всім батькам варто почитати цю книжку «молодого автора» - вона важка і корисна.
❤20👍2
Річард Фейнман, «Та ви жартуєте…».
Здається, цю книгу прочитали вже усі: якщо ні, то я передаю цю естафету, бо це суцільне задоволення, натхнення та сміх уголос під час читання.
Фейнмана можна сухо описати, як нобелівського лауреата, фізика-теоретика, що приймав участь у Манхеттенському експерименті (і працював з Оппенгеймером), але це менш цікаво, ніж його спосіб мислення і життєлюбство. «Людей науки» зазвичай уявляють собі інакшими: вони не задаються перманентними цілями завойовувати дівчат, не грають на барабанах, не танцюють, не вчаться малюванню і не вчать мови заради задоволення.
Читаючи Фейнмана, здається, що все вдавалось йому дуже просто і легко, «як по маслу», - можливо, так було і насправді. Чому? Тому що він був людиною без класичних когнітивних викривлень, у яких живуть пересічні люди. Альтернативна назва для цієї книжки - «А що, так можна було?», тому що у Фейнмана реально все було можна, не було ні страху, ні слідування абсурдним соціальним нормам (наприклад, він категорично відмовлявся нести у бухгалтерію чеки на покупку авіаквитків, щоб йому відшкодували витрати на відрядження, бо «ви ж знаєте, що я живу в Лос-Анжелесі, як, по-вашому, я мав дістатись до Сан-Франциско?»).
Фейнман постійно «зламував систему»: у переносному і у прямому сенсі (якось він захопився розкриттям сейфів :) Бо було просто цікаво. Так само він «зламував» прихильність дівчат, і це прямо окрема сюжетна лінія (та колекція лайфхаків для тих, кому потрібно :).
Мій улюблений епізод - про Нобелівську премію, від якої Фейнман хотів відмовитись (ну принаймні так каже), бо його дуже вкурвлювала перспектива уваги журналістів з цього приводу.
⁃ А можу я відмовитись від премії, щоб у мене не хотіли брати інтерв‘ю? - запитав він у журналіста «Тайм» на його дзвінок з проханням інтерв‘ю.
⁃ Боюсь, містер Фейнман, тоді бажаючих поспілкуватись про премію буде ще більше.
Під час вручення Нобелівки, на яку він таки з‘явився, Фейнман придумав «автоматичний рукопотискач», але не став реалізовувати, бо «ринок маленький». Але на цьому закінчу спойлери і заздрю вам, якщо ви це ще не прочитали. (Саме так сказав мені Саша Ольшанський, коли рекомендував цю книгу. Саша, я змогла! 😁🙌).
Здається, цю книгу прочитали вже усі: якщо ні, то я передаю цю естафету, бо це суцільне задоволення, натхнення та сміх уголос під час читання.
Фейнмана можна сухо описати, як нобелівського лауреата, фізика-теоретика, що приймав участь у Манхеттенському експерименті (і працював з Оппенгеймером), але це менш цікаво, ніж його спосіб мислення і життєлюбство. «Людей науки» зазвичай уявляють собі інакшими: вони не задаються перманентними цілями завойовувати дівчат, не грають на барабанах, не танцюють, не вчаться малюванню і не вчать мови заради задоволення.
Читаючи Фейнмана, здається, що все вдавалось йому дуже просто і легко, «як по маслу», - можливо, так було і насправді. Чому? Тому що він був людиною без класичних когнітивних викривлень, у яких живуть пересічні люди. Альтернативна назва для цієї книжки - «А що, так можна було?», тому що у Фейнмана реально все було можна, не було ні страху, ні слідування абсурдним соціальним нормам (наприклад, він категорично відмовлявся нести у бухгалтерію чеки на покупку авіаквитків, щоб йому відшкодували витрати на відрядження, бо «ви ж знаєте, що я живу в Лос-Анжелесі, як, по-вашому, я мав дістатись до Сан-Франциско?»).
Фейнман постійно «зламував систему»: у переносному і у прямому сенсі (якось він захопився розкриттям сейфів :) Бо було просто цікаво. Так само він «зламував» прихильність дівчат, і це прямо окрема сюжетна лінія (та колекція лайфхаків для тих, кому потрібно :).
Мій улюблений епізод - про Нобелівську премію, від якої Фейнман хотів відмовитись (ну принаймні так каже), бо його дуже вкурвлювала перспектива уваги журналістів з цього приводу.
⁃ А можу я відмовитись від премії, щоб у мене не хотіли брати інтерв‘ю? - запитав він у журналіста «Тайм» на його дзвінок з проханням інтерв‘ю.
⁃ Боюсь, містер Фейнман, тоді бажаючих поспілкуватись про премію буде ще більше.
Під час вручення Нобелівки, на яку він таки з‘явився, Фейнман придумав «автоматичний рукопотискач», але не став реалізовувати, бо «ринок маленький». Але на цьому закінчу спойлери і заздрю вам, якщо ви це ще не прочитали. (Саме так сказав мені Саша Ольшанський, коли рекомендував цю книгу. Саша, я змогла! 😁🙌).
❤20👍6🔥2
Жити таїнством: вісім розмов з митрополитом Борисом Ґудзяком, Богдана Матіяш
Коли вперше після чотирнадцяти місяців я заїхала в Україну, мене вразила кількість рекламних бордів про Бога, молитву та віру. Що зрозуміло: у наскладніші часи, коли будь-яка впевненість, базована на минулому досвіді, не має сенсу, залишається вірити у «найвищу силу». Колись я до віри та релігії ставилась скептично, тепер - з великою цікавістю та розумінням цієї Сили. Для мене персонально справа не у Бозі та релігії, а саме у тих цінностях, які дає будь-яка віра: про опору серця, яка дає підтримку.
На туристичному узбережжі Сан-Дієго я побачила «ларьок» з написом - MENTAL HEALTH. «Хм, - подумала я, - це вже продають навіть поруч із солодкою ватою та сувенірами». Виявилось, що у тому ларьку роздавали Біблію та говорили про віру та церкву. З одного боку, - оновлений маркетинг найпопулярнішої книги всіх часів, з іншої - так, це правда може бути вирішенням проблем ментального здоров‘я (у кого їх нема, - підніміть руку).
Читання для мене - майже ніколи не розвага. Іноді це важке лупання скали заради м‘язової маси чи пошуку відповіді, але частіше - вітаміни, інвестиції в себе, ліки. Книжки - як люди. Кажуть, потрібно дружити з тими, після яких відчуваєш себе краще. «Жити таїнством», вісім розмов з митрополитом Борисом Ґудзяком (Владикою Борисом), засновником УКУ - це ліки і швидкої і сповільненої дії одночасно. Тих, хто як і я, не є релігійною особою, можу запевнити, - це глибокі і водночас дуже зрозумілі, цінні філософські розмови про цінності життя, про надію, про чесноти, про совість, про проживання криз, війни та смерті, про покликання і смиренність, про близкість і про стосунки, про лідерство і «успіх». Є цілий розділ про УКУ і навіть про приватне життя і рішення ніколи не одружуватись.
Всі розмови, крім останньої, записані до Великої війни. Восьма - у червні 2022, після Бучі, Маріуполя та інших трагедій війни. Там немає відповідей на питання, але є заспокоєння і про «таїнственний рівень»: коли ми позбуваємося страху, то починаємо жити у вічності.
Те, що багато хто з нас сприймає, як даність, Ґудзяк переживає як таїнство - великий дар. «Дуже багато всього перемінюється, коли ми дозволяємо побачити власне життя і все в ньому як дар». Борис народився Сіракузах у родині українських емігрантів, що переїхали у Штати після Другої Світової війни, жив у Львові багато років, але зараз - у Філаделфії, наразі є Президентом УКУ, хоча 10 років вже не проживає в Україні.
У чесних, відкритих розмовах знаходиш багато цілющих тверджень, які міг чути і у філософів, - про прийняття і про смирення, про любов до друзів і близьких, про дозвіл на помилку для інших і для себе… Про те, що людина покликана жити у стосунках.
Інші дуже «людські» речі:
⁃ Лікує гумор - де немає сміху та усмішки, важко сказати, що там є духовна автентика.
⁃ Багато осіб травмовані неналежним батьківством, половина дітей виростає з обмеженою участю батька. Тому основне завжання для людини, що хоче бути зрілою - вміти пробачати батькам.
⁃ Творчість є життєдайною
⁃ Радість - плод святого духа
⁃ Таїнство - не все нам дано зрозуміти та розкласти на полички
⁃ Треба позбуватися ілюзій щодо себе, що я міг би чи повинен бути таким, але плекати розуміння реальних можливостей і цілей
⁃ Цілительна вправа «втішення і спустошення»: коли ми зустрічаємось з фактом своєї немочі. Втішення приходить, коли бачиш себе у своїх немочах і водночас не зневірюєшся.
Коли вперше після чотирнадцяти місяців я заїхала в Україну, мене вразила кількість рекламних бордів про Бога, молитву та віру. Що зрозуміло: у наскладніші часи, коли будь-яка впевненість, базована на минулому досвіді, не має сенсу, залишається вірити у «найвищу силу». Колись я до віри та релігії ставилась скептично, тепер - з великою цікавістю та розумінням цієї Сили. Для мене персонально справа не у Бозі та релігії, а саме у тих цінностях, які дає будь-яка віра: про опору серця, яка дає підтримку.
На туристичному узбережжі Сан-Дієго я побачила «ларьок» з написом - MENTAL HEALTH. «Хм, - подумала я, - це вже продають навіть поруч із солодкою ватою та сувенірами». Виявилось, що у тому ларьку роздавали Біблію та говорили про віру та церкву. З одного боку, - оновлений маркетинг найпопулярнішої книги всіх часів, з іншої - так, це правда може бути вирішенням проблем ментального здоров‘я (у кого їх нема, - підніміть руку).
Читання для мене - майже ніколи не розвага. Іноді це важке лупання скали заради м‘язової маси чи пошуку відповіді, але частіше - вітаміни, інвестиції в себе, ліки. Книжки - як люди. Кажуть, потрібно дружити з тими, після яких відчуваєш себе краще. «Жити таїнством», вісім розмов з митрополитом Борисом Ґудзяком (Владикою Борисом), засновником УКУ - це ліки і швидкої і сповільненої дії одночасно. Тих, хто як і я, не є релігійною особою, можу запевнити, - це глибокі і водночас дуже зрозумілі, цінні філософські розмови про цінності життя, про надію, про чесноти, про совість, про проживання криз, війни та смерті, про покликання і смиренність, про близкість і про стосунки, про лідерство і «успіх». Є цілий розділ про УКУ і навіть про приватне життя і рішення ніколи не одружуватись.
Всі розмови, крім останньої, записані до Великої війни. Восьма - у червні 2022, після Бучі, Маріуполя та інших трагедій війни. Там немає відповідей на питання, але є заспокоєння і про «таїнственний рівень»: коли ми позбуваємося страху, то починаємо жити у вічності.
Те, що багато хто з нас сприймає, як даність, Ґудзяк переживає як таїнство - великий дар. «Дуже багато всього перемінюється, коли ми дозволяємо побачити власне життя і все в ньому як дар». Борис народився Сіракузах у родині українських емігрантів, що переїхали у Штати після Другої Світової війни, жив у Львові багато років, але зараз - у Філаделфії, наразі є Президентом УКУ, хоча 10 років вже не проживає в Україні.
У чесних, відкритих розмовах знаходиш багато цілющих тверджень, які міг чути і у філософів, - про прийняття і про смирення, про любов до друзів і близьких, про дозвіл на помилку для інших і для себе… Про те, що людина покликана жити у стосунках.
Інші дуже «людські» речі:
⁃ Лікує гумор - де немає сміху та усмішки, важко сказати, що там є духовна автентика.
⁃ Багато осіб травмовані неналежним батьківством, половина дітей виростає з обмеженою участю батька. Тому основне завжання для людини, що хоче бути зрілою - вміти пробачати батькам.
⁃ Творчість є життєдайною
⁃ Радість - плод святого духа
⁃ Таїнство - не все нам дано зрозуміти та розкласти на полички
⁃ Треба позбуватися ілюзій щодо себе, що я міг би чи повинен бути таким, але плекати розуміння реальних можливостей і цілей
⁃ Цілительна вправа «втішення і спустошення»: коли ми зустрічаємось з фактом своєї немочі. Втішення приходить, коли бачиш себе у своїх немочах і водночас не зневірюєшся.
❤25
«Це не просто бібліотека, це портал в невідоме» - найкраще промо бібліотеки.
Ця космічна будівля - Geisel library, бібліотека Університету Каліфорніі у Сан Дієго (UCSD). Бібліотеку спочатку (1970) було побудовано як Центральну Бібліотеку міста, американським архітектором Вільямом Перейра (він же - автор музею LACMA в ЛА та інших відомих будівель в Штатах). У 1993 бібліотеку оновили та передали Університету, у 1995 вона взяла назву Geisel - на честь Теодора Гейзела (доктор Суса), дитячого письменника, книжки якого і дотепер є найбільш популярними та продаваними в Америці (Грінч, що вкрав Різдво).
Крім неймовірної будівлі (це буквально верхівка айсберга - там ще купа кімнат та аудиторій під землею), цікава історія бібліотеки.
Вартість побудови першої будівлі - $8.5М, у доступі користувачів - 7 мільйонів книжок на восьми поверхах. Будівлю назвали Geisel Library після того, як дружина доктора Суса (Одрі Гейзел) задонатила $20М на розвиток бібліотеки, а також колекцію рукописів, малюнків та інших архівів чоловіка (вартістю $2.3М).
Теодор Сус, найвидатніший американський дитячий письменник (він навіть отримав Пулітцера за вклад в освіту та розвиток дітей та бініколи не мав дітей, а його друга і остання дружина Одрі лишила своїх двох дітей від попереднього шлюбу з колишнім чоловіком, кажучи, що Теодор ніколи не мав дітей і був щасливим жити без дітей. «You have them, I entertain them”, - казав він.
Зараз у бібліотеку вільний доступ - якщо не брати книжки додому, а просто працювати у загальні публічні часи - можна спокійно сидіти годинами у бібліотеці з видом на пагорби Сан-Дієго. Помітила, що для студентів є навіть опції цілодобового доступу…
Ця космічна будівля - Geisel library, бібліотека Університету Каліфорніі у Сан Дієго (UCSD). Бібліотеку спочатку (1970) було побудовано як Центральну Бібліотеку міста, американським архітектором Вільямом Перейра (він же - автор музею LACMA в ЛА та інших відомих будівель в Штатах). У 1993 бібліотеку оновили та передали Університету, у 1995 вона взяла назву Geisel - на честь Теодора Гейзела (доктор Суса), дитячого письменника, книжки якого і дотепер є найбільш популярними та продаваними в Америці (Грінч, що вкрав Різдво).
Крім неймовірної будівлі (це буквально верхівка айсберга - там ще купа кімнат та аудиторій під землею), цікава історія бібліотеки.
Вартість побудови першої будівлі - $8.5М, у доступі користувачів - 7 мільйонів книжок на восьми поверхах. Будівлю назвали Geisel Library після того, як дружина доктора Суса (Одрі Гейзел) задонатила $20М на розвиток бібліотеки, а також колекцію рукописів, малюнків та інших архівів чоловіка (вартістю $2.3М).
Теодор Сус, найвидатніший американський дитячий письменник (він навіть отримав Пулітцера за вклад в освіту та розвиток дітей та бініколи не мав дітей, а його друга і остання дружина Одрі лишила своїх двох дітей від попереднього шлюбу з колишнім чоловіком, кажучи, що Теодор ніколи не мав дітей і був щасливим жити без дітей. «You have them, I entertain them”, - казав він.
Зараз у бібліотеку вільний доступ - якщо не брати книжки додому, а просто працювати у загальні публічні часи - можна спокійно сидіти годинами у бібліотеці з видом на пагорби Сан-Дієго. Помітила, що для студентів є навіть опції цілодобового доступу…
❤7