Малий Український Роман, Андрій Любка

Зазвичай я не пишу публічні відгуки про те, що мені не сподобалось, але впевнена, що Андрію Любці й за вухом не свербить моя думка про його книжку.
Малий Український Роман - мій перший твір Любки, якого радили мені багато друзів, і я з великим завзяттям засіла за його читання (і завершила за 3-4 години, протягом дня, що гарний знак).
Ідея МУР - доступна і збуджуюча, реалізація - блискуча. От тільки все одно - якесь guilty pleasure, враховуючи, що читається легко і швидко. Чому? Бо це стендап, а не роман. Як на мене. Монолог людини, яка упивається собою і, навіть іронізуючи, впевнена у своїй неперевершеності. Чи то навіть підкреслюючи свою неперевершеність, може над собою іронізувати?
Першим я згадала Буковськи, який пив, писав і трахав (вибачте, з пісні слова не викинеш) жінок, не люблячи нікого, - у першу чергу себе. Цим займається герой Любки (він сам), всю книжку, у пошуках чи то кохання, чи то одруження, чи просто якогось «вспокоєння».

Звичайно, історія приваблива і романтична, але якось забагато Буковського: моя мама взялась за МУР перша, і якось швидко кинула.
⁃ Знаєш, це дуже… вульгарно, - прокоментувала моя 70-річна мама. - Дуже багато про те, як п‘ють, курять і… трахаються (останнє слово мама говорила швидко, відводячи погляд).

Я лише знизала плечима: подумала, ну то мама не розуміє нашого контексту і віку, може там ого-го як цікаво! Зрештою, Буковськи мама також не читала, хоч він у 2.5 рази старший за Любка. І на 33 роки старший за маму. Але післясмак у мене після МУР залишився такий самий: все гарно, але навіщо я це прочитала?

Позитивно мислячи, «навіщо» є: збагачення мови. Пише Любка відмінно: він навіть сам жартує про «прислівники, якими можна спокусити дівчину» і про які можна дискутувати навіть сильно напідпитку, - бо їх не потрібно відмінювати. А також про прислів‘я, які стали «спільним інтересом» з його новою дівчиною-філологинею. Тут можна записувати, якщо ваша українська мова також недостатньо солов‘їна поки, як і моя.

Чому мені не сподобалось? Я думала про це. Чому мені не подобаються стендапи? Деякі з них, більшість, - не подобаються, бо вони нещирі. Неглибокі. Гра на публіку, жонглювання мемами та жартами, людина весь стендап ходить у «безпечній» для себе зоні, не пірнаючи. Навіть якщо виглядає це красиво, нещирість відчувається - жодного катарсісу, ніякого ризику, і жодної еволюції персонажу. Просто - зустрів старого друга. Але такі книжки (ой, стендапи) також потрібні, вірно?

PS: якщо ви слідкуєте за моїми книжковими рев‘ю: так, я сама собі видала відпустку на тиждень - бо йшла з роботи, дороблювала справи, а там ще й джетлаг і інші стреси. Мій челендж - сама собі дозволила. Але далі за розкладом, - книжка на два дні. Не перемикайтесь.

Missing person (Rue Des Boutiques Obscures), Патрик Модіано

Мистецтво під час війни виконує важливу функцію: зберігання коллективної пам‘яті, - історії та культури, необхідних для формування нації. Всі ці щоденники війни з різних ракурсів, фото, картини, іллюстрації, книги, поезія, - все-все-все. Кажуть, наша війна - найзадокументованіша за всю історію людства, але я впевнена, що ми таки втрачаєм купу історій та призм зору - з різних причин: хтось не зміг (не встиг) розповісти, хтось боїться, когось з‘їдає провина.

Закінчила Патріка Модіано “Missing Person” (Rue des boutiques obscures в оригіналі), історію втраченої пам‘яті, яку намагаються знайти: детектив, що втратив пам‘ять (буквально, з невідомих обставин, 20 років тому), шукає своє минуле, буквально розслідуючи крок за кроком, по старим фото, розмовам з дивними людьми, намагаючись щось пригадати. Насправді історія (за яку Модіано отримав спочатку Гонкурівську премію, а потім - і Нобелівську) - про Францію часів другої Світової війни, окуповану Францію та Париж, різні заплутані долі людей, - хтось приховував своє минуле, хтось дійсно хотів забути той жах, хтось просто вже не міг нічого розповісти - лишились тільки фото, уривки спогадів різних людей, які дуже важко поєднувались у один сюжет.

Весь роман - наче заблюрений, затуманений, «вислизаюча краса», уривки снів, дивні персонажі. Кіно чи то Девіда Лінча, чи то Кісловського. Багато описів Парижу, вулиць та кафе, - було б цікаво, чи впізнавала я б ці місця з його розповідей, якби була парижанкою? (У «Місті» Підмогильного я чітко бачила свій Київ). «Я часто згадую назви вулиць та ресторанів, - якби не вони, як би я орієнтувався у просторі?».

«Ми думаємо, що у житті важливо майбутнє, - але важливо минуле», - говорить герою його старший друг-детектив. І дійсно, хто ми без наших спогадів та пам‘яті? «Я - ніщо. Світлий силует на терасі кафе у цей вечір», - з цих слів починається роман, і далі клубок розкручується, незрозумілий і таємничий, не одразу розумієш, що взагалі відбувається. Тепер я знаю, що деякі фікшн-книжки потрібно читати одночасно з підручником історії (ну принаймні з гуглом чи вікіпедією, бо без знання контексту не зрозумієш змісту).

«За мистецтво пам‘яті, завдяки якому він виявив найнезбагненніші людські долі та розкрив життєвий світ людини часів окупації», - саме за це Модіано дали Нобеля у 2014 році, і навіть це знання вже дає підказку читачу, - на що звернути увагу.
Скільки Нобелів потрібно буде дати українським авторам за описи окупації після нашої Перемоги? І чи потрібні вони будуть нам?..

D.G. Wills, незалежна книгарня в Сан-Дієго

Поки я ніяк не дочитаю наступну книгу (дуже важливий посібник для психологів і не тільки - про травму біженців та вимушених переселенців), розкажу вам про свою (наразі) улюблену незалежну книгарню - D. G. Wills у Сан-Дієго. У відвідуванні бібліотек та книгарень я зараз находжу особливе втішення та інтерес, можливо, комусь це також цікаво.

У серпні цього року мені пощастило провести тиждень у Сан Дієго. Після Європи дивно слухати про те, що якась «100-річна будівля» - найстаріше у Каліфорнії щось, і усвідомити, що самому Сан-Дієго всього 250 років. Тим не менш, тут є свої «старі» книгарні з історіями, і послухавши їх розумієш сенс опису «незалежна».
D.G. Wills - не найстаріша, вони працюють (приблизно) з 1980го року, на маленькій площі (квадратів 80-100) в районі Лахоє (La Jolla, дуже гарний і престижний, культурний район Сан-Дієго), кожний квадратний сантиментр вкрито книгами, старими та новими, унікальними виданнями з автографами авторів (між рядами книжок у цій «книжковій комуналці» тут якось ще проводять читання та події з Нобелівськими та Пулітцеровськими лауреатами 😵‍💫😵‍💫). Тут і художня література (я скуповувала бітників та інших американських авторів, жалкуючи, що приїхала з ручною кладдю), і філософія, і наука, і дитяча література і якісь колекційні кулінарні книги та словники… Дослідження про летючих мишей, унікальні біографії та мемуари, підручники з матаналізу та квантової фізики. Вийти звідси неможливо, незважаючи на дуже захламлені і запилені полиці. Фотографувати можна, фотографувати сторінки книжок - ні. За всім слідкує власник, він же засновник - Денніс Віллс.

Деннісу зараз 77 років, він виглядає більше як автомеханік, - у бейсболці, з пивком, дивиться пузатий телевізор. На питання, чи прочитав він всі книжки тут, каже, що не має на це часу: займається постійним аналізом книжкових новинок та запитів читачів. І так 43 роки!
Він народився у Лос-Анжелесі, вчився в Військовій Академії у Штатах, потім у Греції та Германії, працював в Нац. Безпеці та військовій авіації та вивчав радянську історію та російську мову, - це були часи холодної війни та протистояння Штатів і СРСР, і вони готувались… до третьої світової.

Денніс не завжди цікавився книжками, але ідею книгарні носив ще з роботи у Військово-Повітряних Силах: «ми всього пил на цій планеті, але ми єдині, хто має мозок. Книги змінили моє життя, можливо, колись вони зроблять світ кращим місцем також».

Мої покупки неоригінальні: я спочатку тянулась за Уліссом (який спочатку надрукували саме в Штатах, ще до Сильвії Біч, - у літературному журналі, частинами). Але потім вирішила, що потрібно «брати» тут місцевих: Леонарда Коена та Буковски (обидва завершили життя в Лос-Анжелесі), біографію Керуака (Східне узбережжя Штатів, але найвідоміше «В дорозі» написане і в Каліфорнії також), книга про письменництво бітників та романтичні переписки Енштейна (який помер громадянином Штатів).

Мислення швидке і повільне, Деніел Канеман (і список когнітивних викривлень)

В мене є жахлива звичка: я завжди запізнююсь. Ні, я дуже поважаю час інших людей, але… я дуже оптимістично ставлюсь до своїх можливостей та обставин. Неважливо, наскільки далеко я знаходжусь від місця призначення: у Києві я завжди виходила з дому рівно за ідеальний час, що потрібен для перетину відстані на машині зі швидкістю 50 км/год, не враховуючи можливий трафік та форс-мажори. В Амстердамі трафіку майже немає, час прибуття на веліку досить прогнозований, але є похибка на «закрити двері, відповісти на повідомлення» ітд, яку я ігнорую. Запізнюватись в Нідерландах - самогубство, я скажу: пару раз мені відмінили запис у лікаря, коли я прийшла на 10 хв пізніше. ВИ Ж ЗАПІЗНИЛИСЬ, ми вже зайняли цей час! - дивився на мене без співчуття ресепшіоніст, коли я не могла зрозуміти, як 10 хвилин можуть вважатись запізненням.

Далі - гірше. За певну кількість запізнень у школу (1 хвилина - також запізнення) батьків можуть викликати до інспекції з запізнень і виписати штраф, за прогули школи без причини (наприклад, ви взяли дитину у відпустку не під час канікул) вас можуть притягнути до адміністративної відповідальності. Мені одного разу прийшов лист із попередженням з Даніної школи: за 4 запізнення за семестр (клянусь - по 1-5 хв кожне) обіцяли передати «справу» у інспекцію, якщо я продовжу порушувати…

Що зі мною відбувається? Когнітивне викривлення, звичайно. Конкретно це (у мене їх, звичайно, дуууже багато), називається «похибка, пов’язана з оптимізмом» - тенденція систематично переоцінювати та бути сверхоптимістичним відносно успіху запланованих дій.

З когнітивними викривленнями та іллюзією інтуіції я познайомилась 5-6 років тому з книги Деніела Канемана, тата поведінкової економіки та Нобелівського лауреата. Ви, напевно, читали (ну принаймні точно чули) книжку «Мислення швидке і повільне», де він розповідає про різні системи мислення - швидку, інтуітивну (А), що приймає рішення миттєво, на базі суб’єктивного досвіду та загальних стереотипів. Друга, повільна, система здорової людини - свідоме мислення, аналітична та розважена поведінка. Перша також потрібна (коли ви керуєте авто, наприклад, або купуєте їжу в супермаркеті), але хочу зараз пригадати список моїх «улюблених» когнітивних викривлень. Ми всі в них живемо, - і особливо зараз ціна викривлень може бути дуже дуже високою (Пропаганда - також, очевидно, результат викривлень).

*Підкорення авторитету - схильність людей підкорятися авторитету, ігноруючи свої власні судження про доцільність дії.

* «Прокляття знання» — складнощі у поінформованих людей під час спроби розглядати якусь проблему з погляду людей менш поінформованих.

* Професійна деформація - психологічна дезорієнтація особистості в ході професійної діяльності. Тенденція дивитися на речі згідно з правилами, загальноприйнятими для своєї професії, відкидаючи більш загальну точку зору.

* Ефект володіння - той факт, що люди часто хочуть продати якийсь об'єкт набагато дорожче, ніж вони готові заплатити, щоб придбати його.

* Помилка планування — тенденція недооцінювати час виконання завдань, вартість та тривалість реалізації проектів, особливо нових, складних, великих, унікальних. Окремий випадок помилки планування знайшов вираз у законі Мерфі: «Будь-яка робота вимагає більше часу, ніж ви думаєте».

* Ефект знайомства з об'єктом — тенденція людей виражати необґрунтовану симпатію до об'єкта тільки тому, що вони знайомі з ним.

* Ефект причетності - схильність сприймати об'єкт як більш цінний (значущий) у разі причетності до його створення.

* Наївний реалізм — схильність сприймати свою думку як об'єктивну, а думка інших — як повну когнітивних спотворень.

* Заперечення ймовірності - тенденція повністю відкидати ймовірнісну проблематику при прийнятті рішень в умовах невизначеності.

* Недооцінка бездіяльності — тенденція оцінювати шкідливі дії як гірші і менш моральні, ніж рівною мірою злочинна бездіяльність.

*Ілюзія контролю — тенденція людей вірити, що вони можуть контролювати чи принаймні впливати на результати подій, на які вони насправді впливати не можуть

* Генералізація окремих випадків — безпідставне перенесення характеристик окремих або навіть поодиноких випадків на великі їх сукупності. Існує безліч видів цього когнітивного спотворення, класичний варіант - теорія змови.

* Відхилення у бік статусу кво — тенденція людей бажати, щоб речі залишалися приблизно тими самими.

* Опір, «дух протиріччя» — потреба робити щось протилежне тому, що хтось спонукає вас робити, через потребу протистояти спробам, що здаються, обмежити вашу свободу вибору.

* Ухил у бік пошуку інформації — тенденція шукати інформацію навіть тоді, коли вона не впливає на дію.

* Ілюзія асиметричної проникливості - людині здається, що його знання про своїх близьких перевершує їх знання про нього.

* Ілюзія прозорості - люди переоцінюють здатність інших розуміти їх, і вони також переоцінюють свою здатність розуміти інших.

* Спотворення на користь своєї групи - тенденція людей віддавати перевагу тим, кого вони вважають членом своєї власної групи.

Капітан пішов на обід, корабель захопили матроси. Щоденник Чарльза Буковскі, який він писав за рік до своєї смерті, коли йому було 71-72.

Сумні, іронічні і чесні роздуми Буковскі про своє життя та смерть (ну принаймні, таким ми його звикли читати і уявляти, так? Принаймні я).

“У смерті немає нічого такого, щоб оплакувати її більше, ніж оплакувати ріст квітки. Насправді жахлива не смерть, а життя, які люди проживають чи не проживають перед смертю”.

Історія цієї (так, конкретно цього примірника) книжки цікава і непередбачувана: крім того, що це взагалі унікальний переклад на українську, її подарував мені хлопець з Тіндеру на початку ковіду. Книжка переїзджала зі мною по різним квартирам Києва і, нарешті, була прочитана мною в Амстердамі, «познайомившись» з іншим примірником - підбіркою поезії «направляючись до Нірвани» 2005 року, з неопублікованих раніше віршів. Цю книжку я купила у маленькій книгарні Сан Дієго, по сусідству з домом Буковскі, - Лос Анжелесом, де він прожив останні 50 років. Це може здаватись незначним і наївним, але мене завжди розважали такі непередбачувані збіги обставин, як пригоди речей (та людей, звичайно). Я вірю у те, що зі мною трапляються пригоди саме тому, що я люблю їх (пригоди) помічати.

«Вульгарна література» називали Буковскі, бо переважно він писав про жінок, з якими спав, та випивку. На питання «чому ви такий вульгарний, коли більшість серйозних письменників ні» він відповідав, що допоки світ повний серйозними письменниками, у мене ніколи не буде безсоння.
Офіційно його жанр називається «брудний реалізм»: він писав переважно про життя бідної (і білої) частини жителів ЛА, маргинальної і постійно чи то страждаючої, чи просто непристосованої до життя: «страждаюча Каліфорнія». Самотність, алкоголізм, брутальний секс, письменництво і класична музика на тлі неприємного побуту та життя без сенсу.

Наприкінці життя (помер він від лейкозу у 73 роки) Буковські з ненавистю та любов‘ю згадує свій шлях: про те, що йому потрібно було до 50 років займатись різною дешевою роботою, щоб вижити (і писати) і тільки після 50 змогти заробляти на життя письменництвом. Про те, що «він великий поет, але п‘є». Про свій зламаний комп‘ютер та друкарську машинку, дев‘ять котів, дружину, іподром, інших письменників та поетів. Про те, чому так мало цікавих людей та хороших фільмів. Про те, що усвідомлює, як «просирає» свій час на іподромі, але не має іншого, більш цікавого заняття. Антисоціальний і дуже гарний текст без віри у сенс життя, сповнений великого сенсу, сумнівів, роздумів. Та сарказму.

The short poem
Like the short life
May not be the best thing
But generally
It’s
Easier.

This is a short
Poem at the end
Of a
Long
Life.

Sitting here
Looking at
you
Now

Then
Saying
Adios!

Сьогодні не про книжки, а про звички (завтра буде про книжки, траст мі).
🤓Для мене було відкриттям, що дофамін дає не задоволення, а мотивацію. Принаймні, про це говорить Ендрю Губерман, нейровчений та професор Стенфордської Школи Медицини, що роками досліджує нейропластичність мозку і в народі відомий своїм «протоколом продуктивності». Коротше, регулярно слухаю його подкасти і заздрю, якщо ви з Губерманом ще не знайомі, це краш ))

🤓Слухала Губермана про звички - як привчитись та відучитись. Коротко: без нових нейронних зв‘язків, пов‘язаних з дофаміном, нічого не вийде, і сила 21 днів таки працює, але фор хум хау, як то кажуть: декому потрібно 221 день на деякі звички, і це нормально. З цього усього здається, що ситуація безвихідна, але ні. Маленькими кроками (і дофаміном!) можна таки нейропластичність, хм-хм, тренувати.

Наприклад, Губерман пропонує таку схему (тут увага, бо я планую потестити!). Що робити?

🤓Протягом 21 дня ви ставите собі за ціль тренувати 6 нових звичок. Так, цілих шість! Чому? Задача челенжу - виробити звичку формувати звички :) Важливо: якщо щось не буде виходити, - не сварити себе. Кожного ранку починати знову з шістьма звичками. У фіналі - дивимось, що з тих звичок прижилось. Наскільки я зрозуміла з подкасту, звички навіть можна додавати - але це не точно (погано вірю у 126 нових звичок).

🤓Я виписала собі шість звичок, які хочу тренувати:
1. Вчити мову (нідерландську) принаймні годину на день
2. Читати (книгу) годину на день
3. Спорт година на день (тут трохи чіт, бо ця звичка у мене за 10 років є, але іноді злітає)
4. Писати диплом (у мене 30го передзахист) годину + на день
5. Кволіті тайм з сином, включаючи читання 20 хв вголос (це наш вчитель у школі замотивував)
6. Не скажу :) Поділюсь результатом, якщо вийде.

🤓При чому тут дофамін? Кожну звичку треба підкріпляти у рутині дофаміновою «винагородою», - тобто вже перед тим, як виконати одне з завдань, ви маєте якось мотивувати себе тим, що будете молодець після. Знати, наприклад, що після бігу будете відчувати себе краще. Або після прочитаної книги будете більш впевненим та експертним тощо (шоколадки собі не давати 😁).

Про те, як чоловіки вибирають жінок і навпаки (наукова точка зору!)

Одна моя знайома колись познайомилась із чоловіком у тіндері. Був очевидний метч: він любив подорожувати (і хотів це робити разом), готувати (ще й здорову їжу!), постійно ходив у спортзал та щодня займався хайкінгом годинами. Ще був зацікавлений подробицями її життя та понайомити їх дітей (обидва були розлучені).

Просто клад, - вона також багато подорожувала, була спортивною і хотіла серйозних стосунків без довгого «запрягання». Коли вона з ним, після довгих днів переписки познайомилась і запитала про кількість країн, у яких він був, то він «жодного разу не рахував», готування здорової їжі виглядало як запас протеїнових батончиків, а спортзал та хайкінг чомусь не виказували жодного ефекту на людині. Не зійшлись вони з інших причин, але «осадочок лишився».

Послухала науковців - Губермана та Девіда Басса, професора психології, що вивчає стосунки і дослідив принципи зближення людей у 37 різних культурах. Ми знаємо багато, але діємо все ще ірраціонально і за прогнозованими паттернами.

Наприклад, всього 2-3% чоловіків, що «шукають жінку», зацікавлені у довготривалих стосунках. При цьому у жінок цей рейт - 70-80%. Тому розумним чоловікам вигідніше при першій зустрічі не тягнути жінку у ліжко, а підкреслювати, як багато у них спільного і як цікаво їм буде разом.

Абсолютно всі звертають увагу на зовнішність, у першу чергу: як ознака здоров‘я людини - чиста шкіра, підтянутість, у випадку жінок - всі ознаки «фертильності», чоловіків - мужності. Для жінок важливіше статусність, надійність, ресурсність, успішність (потенційний батько дітей), - і жінки частіше вибирають тих, кого «вже вибирали»: феномен «групіс». Проводили навіть експеримент: одного і того самого чоловіка фотографували одного, і на іншому фото - з купою гарних дівчат поруч. Жінки одноголосно вважали більш привабливим чоловіка на іншому фото :) Чоловіки користуються цим феноменом: беруть із собою подруг і сестер, деякі наймають ескортниць. Я знала одного бізнесмена в Києві, який брав на роботу тільки дівчат «до 30» і навіть вказував на це у публічних постах і промовах )) У Штатах на нього давно би заявили, а так - дуже успішна, навіть приваблива людина.

Чоловіки схильні вибирати жінок молодше (фертильність), причому чим старше стають - тим молодших вибирають. За статистикою у першому шлюбі відмінність - 3-4 роки, другому - 5-6, третьому - 8-10. Причина одна - фертильність ) Але шістдесятирічні 25річних обирати не будуть (рідко), бо сильно велика відмінність культурна і мало спільного.

Про що брешуть жінки та чоловіки у соцмережах?
Дуууже прогнозовано. Чоловіки - про зріст (невисокі прибавляють собі 5-10см), жінки - про вагу (мінус 5-10кг), всі разом - виставляють фото, де вони більш привабливі, молодші, зафотошоплені :) Жінки брешуть про хобі та освіту, чоловіки - про професійність та фінансові статки.

«Розвєдьонка з прицепом» для переважної більшості таки небажаний персонаж. Як і развєдьонєц з прицепом. І жінки і чоловіки переважно ставляться до дітей від минулих стосунків більш негативно, бо у цьому випадку це не про «фертильність та популярність», а про додаткові ресурси, які потрібно буде вкласти у ці стосунки. Виключення бувають, коли хтось дійсно хоче додаткових дітей, чи не може мати своїх або ще чомусь, але.

Порада від професора для всіх дуже банальна: скоріше йти бачитись, щоб відчути _запах_. Метч по запаху - це найважливіша база стосунків, потім все інше. У довгострокових стосунках - скоріше їхати кудись у пригоду, де на незалежній території побачити поведінку одне одного, у стресі також.
Коротше, - запах і емоційна стабільність, - база. Такий висновок професора. А у вас що? :))

Останній місяць навколо було забагато знаків, щоб їх ігнорувати: знаків про алкоголізм, звичайно.
Спочатку я слухала подкаст про нового Нобелівського лауреата з літератури, Яна Фоссе, - виявляється, він роками боровся з залежністю (але не пив, коли писав).

Потім декілька знайомих у соцмережах розповіли про своє утримання від випивки - хтось протягом 75 днів. Хтось - три роки… Не вірю, що це сталось без «червоних прапорів», просто заради детоксу і здоров‘я. Але нехай.
Вишенкою на торті був пост-камінгаут якоїсь українки, де вона зізнавалась у своїй важкій звичці, що «тільки її кухня знала, скільки насправді бокалів і пляшок випивала вона за вечір», що не п‘є вже 43 дні і це супер-досягнення, бо останній раз таке бувало з нею, коли вона була вагітна. Мене там тегнули у коментарях, як людину, з якою можна поговорити про це.
Останнє - був супер-клік. Бо вперше я розповіла про свою залежність (і лікування у рехабі) три роки тому, 31 серпня 2020. Пройшло три роки, «тільки моя кухня знає», а я роблю вигляд, що нічого не відбувається, бо кухня - не друг і не терапевт, який може мені сказати «ну, може, досить? У тебе проблеми, бро».
Все ж ок. І причина, чому я не хочу говорити про це знову, одна: я не впоралась. У мене не вийшло. Я - функціонуючий алкоголік, якого приймає суспільство, друзі, родина і навіть мій бойфренд, але з кожним роком, та чого там, - день. Ранок. Я все менше приймаю себе сама. Те, що я старанно замітала під килим, вже давно там не вміщається. Слона не сховати у кімнаті. Король голий. І ще сотня схожих метафор з одним тільки значенням: є проблема, вона невідворотна, модерованого алкоголізму не існує, розвиток проблеми неминучий, стримання його - тимчасова дамба із гівна і паличок, прорвати яку - справа часу.
Повторюсь: алкоголізм не можна вилікувати, це назавжди. З ним можна жити, але у одному тільки випадку: ви не п‘єте. Ніколи. Жодного разу, жодного бокалу.
Я дивилась якесь інтерв‘ю з Девідом Боуі, де його питав ведучий про відмову від алкоголю:
⁃ Так і що, правда, зовсім не п‘єте тепер? Ну хоч келишок можна?
⁃ Один келишок - це поцілунок смерті.

Я запам‘ятала це, але сховала десь далеко у підсвідомості, бо це неприємно, це правда, і це страшно - думати про смерть, свою смерть. Не героїчну, а дуже прогнозовану. Повільне самогубство.

«Можливо позбутися алкоголізму, але важко перейти від життя, керованого залежністю, до життя, яке ведеться чимось іншим, ніж алкоголь», — сказав Фоссе в інтерв’ю Норвезькій армії порятунку в 2021 році. До речі, врятувало його те, що він прийшов у католіцизм.

Я не планувала ніколи йти в релігію, але можна вірити у щось, що сильніше за тебе, - що завгодно. Всесвіт, вища сила. «Життя складне, тому люди вірять», - було у тому подкасті про Фессе. Так, він вчепився за шось, бо його несло за течією і він не хотів вмирати. Можливо, так само він вчепився за своє письменництво, яке, до речі, схоже на молитву, на медитацію, з ритмом, повторами.

Колись я чіплялась за письменництво, за книжку про залежність, я навіть розіслала її «демоверсію» рік тому своїм підписникам. І обіцяла дописати протягом пари місяців. А потім мене знесла течія омани - що все в мене добре, я не буду писати ні про що таке. Але ні, - напевно, є сенс повернутись і вчепитись за той порятунок, той плотик, ту «віру у щось». І грести у сторону протилежну від самогубства. Хто знає, той розуміє, про що я.
Поділіться зі мною своєю історією, якщо хочете, - це лишиться між нами.

Чи готові ви написати у резюме, що ви алкоголік?

Так, нехай ви визнали публічно, що у вас алкогольна залежність. Тепер про це знають друзі, сім‘я і колеги (зрештою, вони завжди знали або здогадувались). Можливо, вони навіть «видихнули», коли ви сказали їм про це самостійно: ви звільнили їх від необхідності робити вигляд, що все ок. Це складний крок, я знаю, - але саме він відкриває вам простір можливостей: вас будуть підтримувати, на вас будуть дивитись з розумінням (не всі), але ви перестанете відчувати себе брехуном, який постійно ховається. Але є крок складніше: зізнаватись про свою залежність новим людям. Саме так: «Привіт, я Таня, і я алкоголік». Написати у анкеті дейтінг-додатку «алкоголік». Hard drinker.
Ок, чи готові би ви були зустрітись, вибрати людину, яка написала у себе в анкеті «алкоголік»? Я відповім за себе: ні.

Мій бойфренд знав про мою залежність ще до нашого знайомства: якимось чином він наклікав мій «алкогольний» інстаграм, і навіть для першого побачення запропонував мені опції:
⁃ Якщо ти хочеш бути міс drinkdrunkdrunk, ми можемо пити ігристе.
Зараз я розумію, що це був знак прийняття. «Так, я бачу, що в тебе проблеми, але це не є проблемою для мене». Алкоголік боїться визнати себе алкоголіком тому, що його викинуть із соціуму, як зіпсовану людину.
Тоді я не знала, як реагувати, я проігнорувала, і, здається, навіть не пішла на побачення. Я вирішила, що людина, яка знає про мою залежність, точно не захоче зі мною серйозних стосунків. Я думала: навіщо він взагалі написав?! Можливо, людина так розважається?

Опустимо довгу історію, але зірки встали так, що ми зустрілись, що ми пили каву, а потім ігристе, і потім було багато всього, і жодного разу за майже рік ми не повертались до теми drinkdrunkdrunk. Повернутись до неї означало би прийняти рішення, визначитись: я _вирішую_ пити далі (і так, це значить, що я помру раніше, ніж могла б, це значить, що це закінчиться колапсом, що це буде розвиватись далі). Або я вирішую кинути. І більше не буде наших вечорів на літніх терасах з келихом білого, не буде святкування марафону, не буде пива після футбольного матчу.

Я мовчала. Я періодично пила на келих більше, пила келих червоного, коли він пив чай. Він мовчав також.
Ніхто не знав (принаймні, всі мовчали), що справжню кількість келихів знала моя кухня. Що з ним я стримувалась. Що все виглядало завжди добре. Тільки я страждала на самоті, майже кожен ранок, знаючи, що я качусь вниз, питання тільки швидкості, з якою я опинюсь у точці неповернення.
Але я була функціональним алкоголіком, тому у мене зберігалось лице, а, значить, ілюзія, що все добре. Крім зривів на самоті, кошмарів посеред ночі, депресивних станів, з якими я не могла поділитись ні з ким, бо не могла розповісти причину - я не маю над собою контролю.

Я не можу пояснити, чому я вбиваю себе, знаючи це.

Ми мовчали. Поки я не написала (після довгої перерви) про свою залежність. Публічно. Для знайомих і незнайомих людей. Про те, що все навколо мене тригерить, нагадуючи про мій алкоголізм. Про те, що я страждаю від того, що я не можу справитись із залежністю. Що відчуваю себе людиною пропащою, зіпсованою, нещасною, непідконтрольною собі. Що мені страшно і що я з цим живу, ще живу.

Я написала це _всім_, це був крик у повітря, без цілі, просто - виговоритись. Акт ексгибіціонізму, нераціональний, але потрібний. Доказ того, що я ще можу говорити і складати слова у текст. Я написала це всім, але не йому.

Він прочитав, він написав, що любить мене і що я сильна, і що він на моїй стороні. Ми говорили потім, він сказав, що, знаєш, у цьому навіть немає нічого страшного, - бути алкоголіком. Питання у тому, чи хочу я їм, алкоголіком, бути. Чи хочу я продовжувати.

⁃ Можеш відповісти мені на два серйозні питання? Перше: чи хочеш ти кинути?
⁃ Так.
⁃ Друге: яку частину твоєї особистості складає алкоголь?

Друге питання було складним. Я подумала і сказала, що алкоголь не будує мою особистість.
⁃ Це гарна відповідь! Це вже добре. Тоді ти маєш кинути.

Так, алкоголь не є частиною моєї особистості.

Але він робить мене іншою людиною і ця людина - не я. Проблема у тому, що чим більше ти п‘єш, тим більше ти забуваєш, яка насправді особистість - твоя. Ти забуваєш, ким ти є насправді і як живе та, твереза людина…

Але. Що зробив із мене алкоголь, яку таку іншу людину? Я хочу розібратись, щоб відокремити її від себе…

Так, я повертаюсь до своєї книжки та тверезості (туди додасться ще рік життя і багато нових історій). Якщо вам хочеться почитати демоверсію на 70 сторінок, яку я випустила у серпні 2022, це можна зробити за будь-який переказ за лінком тут: https://kindchallenge.net/user/5fc8ab7c229b460007b625d

Залиште свій мейл при переводі або надішліть мені у приватні, я вишлю вам pdf.
Книга російською! Бо писала я тоді російською (2020-2022 рік).