Я обертаюсь на зірок, які кинули у 20, 25, чи ніколи не починали. Я думаю, «а де була би я, якщо би кинула раніше?». «Де була би я, якщо би ніколи не починала?». Але сенсу у цьому мало. Також я думаю про тих, хто ніколи не став зіркою, бо не прийняв вчасно правильне рішення. Або про тих, хто ніколи не розкаже про свою залежність, бо не впорався. Клуб 27, Емі Вайнхаус (27 років), Долорес Оріордан (49), Джейсон Моліна (39).
Едгар По, наприклад, помер у 40 років у дивних обставинах: причини його смерті досі невизначені. Відомо, що він зловживав алкоголем до останнього року життя, «тому що вирішив заробляти виключно літературною діяльністю, а це спричинило фінансові негаразди та алкогольну залежність». Приблизно у 39 років він зрозумів, що треба боротись з цим і вступив у спільноту «Сини тверезості», але через деякий час таки його було знайдено у маревному стані, лежачим на вуличній лавці.Його доставили в лікарню, де він і помер через чотири дні, не приходячи у свідомість. Ніхто не знає, де він був цілий тиждень перед тим, як його знайшли: хтось стверджує, що знайшли його жахливо п’яним, хтось - що жодного запаху алкоголю від нього не було чутно. Теорії щодо причин смерті По включають самогубство, вбивство, холеру, гіпоглікемію, сказ, сифіліс, грип, пухлину мозку. Свідчення про вплив алкоголю сильно заперечуються. «Господь, збережи мою бідну душу!», - останні слова По. Що з ним сталось, - ми ніколи не дізнаємось.

Дякую за те, що я можу писати про свою хворобу тверезою.

Зірки - це щось недосяжне, ок. Я дивилась щоlня на _справжніх_ людей: на друзів, колег, нових знайомих. Я придивлялась до того, як вони рухаються, як говорять, як думають, як працюють, як приймають рішення (і які). Я порівнювала себе з ними. Я намагалась переконатись у тому, що я не гірша: що я можу так само, як і вони - думати, говорити, працювати, приймати рішення. Це означало би, що алкоголь ніяк не впливає на мою _якість_ . Ніяк не заважає життю (можливо, навіть навпаки?). Правда була на поверхні: очевидною та банальною: вони не витрачали час на такі порівняння, вони не думали про алкоголь. Не витрачали на нього час. Не мали жодних дилем та нещасть, пов’язаних з алкоголем. У цей час вони займались чимось іншим (своїми примітивними тверезими справами, думала спочатку я, - бо хіба може бути якась драма у житті людини, що не п‘є, думала тоді я?), поки я пережовувала роками свою невпевненість, низьку самооцінку та почуття провини, намагалась знайти проблеми скрізь, не помічаючи однієї з найбільших причин всіх нещасть, яка не давала мені зрушити з місця - випивання.

Сидячи у болоті, у проблисках свідомості я записувала людей, що не п‘ють, я складала список зі 100 знайомих, які кинули чи не починали. Це було моє магічне мислення: я загадала собі, що коли наберу сотню, у мене вийде.

Що ж, я зібрала. Ні, я не буду опубліковувати цей список: це інтимне і нікому не потрібне. Але у кожного буде свій такий список - я рекомендую. Також я загадала зробити інтерв‘ю з людьми зі списку, щоб таки розібратись, як думають вони. Чи правда «всі щасливі - щасливі однаково»?

Але це вже зовсім інша історія. Підписатись на мій блог можна тут - https://tetianagrynova.substack.com/p/100-sober-friends-of-ocean-why-dont

Як говорити з близькими про алкогольну залежність (і як не говорити) - поради мої та Yale university)

Хотіла згадати «правильні» приклади, але більше неправильних, токсичних і шкідливих. Не тому, що люди злі (хоча іноді саме так), а тому, що залежність стигматизована. Про залежність думають що завгодно - слабка сила волі, аморальність, психічне відхилення, кара небесна, - все що завгодно, крім правди. Людину залежну часто уникають, як прокаженого, ігнорують, обезцінюють, карають і відвертаються (і близькі люди також), одним словом - лишають його самотнім, не таким, як усі, недостойним. Рівно тому людина і стає залежною: від самотності і нерозуміння. Замкнене коло.

У розмові про алкоголізм колега згадала про батька, який п‘є, і зазначила, що «він на відміну від мене, ніяк не усвідомить, що у нього проблема і не зізнається у цьому», і запитала, що робити, щоб людина віднайшла силу волі і усвідомленість. Це було турботливо, але для мене - знову стигматизовано. Коли тобі говорять, що у тебе проблеми з силою волі і усвідомленістю, то ти знову якийсь нікудишко - недостойна, кончена людина, яка не має волі справитись зі своїм життям і не усвідомила, як правильно діяти. Найгірше - що ти винний у цьому виборі і ця провина тебе тепер визначає у всьому: спочатку у кімнату заходить провина, а потім ти.

Тут - нормальні люди, а ти - інакший, бракований. У такому сеттінгу хочеться найкраще - захищатись і доводити, що з тобою все добре, мінімум - заховатись, здатись і пити у свойому кутку. Але точно не вирішувати проблему - за тебе все вже вирішили, поставили діагноз та хрест. Я чула купу історій з ультиматумами, це якийсь культурний біч: «якщо не кинеш пити - я тебе кину». Для когось це працює, але почуття провини і страху ще нікого не робило щасливішим, це покарання у одномісній камері…

«Готовність до змін - це результат міжособистісної взаємодії, а не риса», - цитата з Yale про лікування залежності. Далі я до цього повернусь.

Я можу уявити, звідки ростуть ноги у такого ставлення: стигма аморальності, бруду, низькосортності людей, що п‘ють, що залежні - типу з ними можна як завгодно. Але навіть з військовими в‘язнями, навіть з насильниками і терористами у цивілізованих країнах поводяться з повагою…
Ок, але як все-таки говорити з другом, якщо бачиш, що шось пішло не так і алкоголю забагато? Це питання я чую часто і це слушна історія: дуже нечасто залежні люди вчасно себе ловлять самі і витягують за волосся з болота, допомога близьких надзвичайно потрібна.

Мені ніхто не казав про те, що я п‘ю забагато: навіть коли я у тривозі розповідала подрузі, що я занадто часто нічого не пам‘ятаю, коли ставила $100 на те, що протримаюсь хоча б тиждень (і програвала), вона заспокоювала мене «та у всіх так!». Чи варто говорити, що з тією подругою ми виходили останніми з вечірок вдвох… Те, що п‘ю я забагато, я запідозрила саме: бо пляшка-дві вина на день - це багато по будь-яким нормам. На жаль, соціум не робить лічильника з алармом, щоб ти зміг це відміряти вчасно, як температуру. Спочатку я гуглила, скільки пити можна, що таке алкоголізм і які в нього стадії (насправді, намагалась знайти підтвердження того, що я ок), потім поверталась до роботи і спорту, який підтверджував мені, що зі мною все ок, якщо я функціоную. Не давало спокою мені лише те, що майже кожен ранок я прокидалась з думкою не пити, і ніколи не могла протримати цю ідею до наступного дня. Мене лякала втрата контролю над собою, - я поговорила з подругою про це, я плакала і говорила. Вона не задавала питань, і взяла мене за руку і повела до нарколога - щоб спеціалісти вирішили, наскільки це тяжко.

Спеціалісти по “substance use disorder” (розлад вживання речовин - це і про алкоголь, і про інші речі) з Yale University розкладають по полицям правила мотиваційної розмови. Це правила для спеціалістів, що працюють з залежними, але як на мене, це має знати кожен.

1. Мова має значення: насправді, слово «алкоголік», «наркоман» і навіть «залежний» не можна вживати, як і «інвалід». Чому? Тому що людину не визначає її травма. Я називаю себе алкоголіком, але мені про себе можна 🙂 (тільки нігери можуть жартувати про нігерів). Можна говорити «людина, що вживає» (у англійській це SUD = substance use disorder), але у мові точно ви не підкреслюєте залежність.
2. Так само не використовують слова типу «чистий» чи «брудний» про статус людини («він чистий вже рік»). Це також принижуючий жаргон.
3. Важливо - ви не вмовляєте, не тягнете і не пихаєте людину щось розповідати і дізнаватись, не даєте непрошених порад, не сперечаєтесь, не звинувачуєте і не стидаєте, і навіть не попереджуєте типу «ти знаєш, чим це може закінчитись» або «у моєї колеги від чоловік подруги помер» чи подібне (навіть якщо це правда).
4. Важливо:
⁃ виразити емпатію і слухати уважно
⁃ бути безпечним слухачем, рефлексувати разом (розуміти, не заперечувати, не дивуватись - «о боже, дві пляшки на день?!»)
⁃ не показувати свою перевагу і не знецінювати («ну я наприклад можу не пити місяць і навіть не помітити» - прапор вам в руки, навіщо ця інформація? Це моє улюблене)
⁃ не давати аргументів «чому це погано» - бо завжди може закінчитись виправдовуванням і боротьбою
⁃ бути підтримуючим і оптимістичним
⁃ нуль сорому, багато надії.
5. Так як розмовляти?
Yale пропонує схему «OARS”:
⁃ Open-ended questions: Відкриті питання
⁃ Affirmations: Аффірмації
⁃ Reflection listening: Рефлективне слухання
⁃ Summaries: Робити висновки.

Наприклад:
⁃ Як ти думаєш, що було би інакшим у твоєму житті, якби ти не вживав?
⁃ Так, це було реально складно, я можу зрозуміти!
⁃ Я можу уявити, як ти почував себе у цій ситуації!
⁃ Правильно я розумію, що ти ___ (перерозповісти все безоціночно і з розумінням, і лаконічно).

Це називають «мотиваційна розмова» і по факту - це такий лагідний коучінг, де людина сама розбирається, що з нею зараз і чого вона хоче. Звичайно, ідеальних сценаріїв немає, але підтримка, розуміння і бажання розібратись (і нуль стигми!!!) завжди допоможе. І - тут мій блог про алкоголь і залежність, підписатись можна тут - https://tetianagrynova.substack.com/p/how-to-talk-to-your-loved-ones-about

Метью Пері: «Друзі, коханки і велика халепа»

Це страшна і корисна книжка: корисна - щоб нагадати, що від залежності не можна вилікуватись, можна лише навчитись з нею жити (і не факт, що це життя буде приємним і легким. І не факт, що зможете навчитись - Метью не зміг).
Страшна - бо впізнаєш у розповідях автора себе: можливо, ви впізнаєте когось знайомого (оу, у нас з ним ще й день народження у один день). Страшна - бо реальність функціонуючого алкоголіка настільки неприємна: «мені не потрібен був Оскар, мені потрібен був ще один день». Перрі з легкістю би помінявся місцями з будь-якою людиною без грошей і слави, але без залежності.

Для довідки: «big terrible thing» Метью Пері - це алкоголізм і залежність від речовин. Він почав пити у 14 років, у 20 вже випивав стабільно мінімум по літру горілки за вечір, а у «Друзях» лише один сезон, де він повністю тверезий, - дев‘ятий. Три роки зйомок «Друзів» він не пам‘ятає взагалі. У свою першу лікарню для залежних він потрапив у 24 роки, потім їх було ще 16. Нажаль, до алкоголізму додалась залежність від наркотиків (знеболюючих та антидепресантів): Метью вживав до 1800 мг Оксиконтину за день, просто щоб вижити. Він переніс 14 операцій на шлунку, прожив майже рік з колостомним мішком і витратив більше $7 мільйонів на боротьбу із залежністю. Помер він від реакції на кетамін два місяці тому.

«Я був просто канадським хлопчиком, всі мрії якого здійснились. Просто це були неправильні мрії». Всю книжку він повторює про шось нове, що «врятувало його життя цього разу», - він з 20 років ходив по краю пропасті і там неймовірно багато історій, у яких дивуєшся, як він взагалі міг прожити цілих 54 роки. Що ж, на якийсь раз нічого не врятувало, нажаль.

«Я міг залишатись тверезим, допоки щось не ставалось»: алкоголь був йому потрібен для горювання і святкування, всім знайомі речі. Тільки от коли ти живеш і працюєш у Голівуді, зустрічаєшся з Джулією Робертс та працюєш у найпопулярнішому шоу на планеті, «щось стається» занадто часто, і рівень переживань *100. Можу зрозуміти. Крім алкоголізму, Метью багато розповідає про те, як влаштований Голівуд, - про свій початок, кастинги, бюджети, успішні та провальні стрічки, навіть про провал його фільму з Брюсом Уіллісом. Уілліс міг пити рівно стільки, як і Перрі, але рівно так само міг і не пити (He didn’t just take over a room, he was the room - найкращий опис Брюса 😁).

Корисність книжки ще й у тому, що розумієш сумні причини залежності: самотність і покинутість. Більше за все Метью хотів, щоб його любили - і благав всіми способами заслужити цю любов, подобатись усім, бути смішним. Більш за все він боявся бути покинутим: «у мене не було страху говорити перед 20 тисячами людей, але посадіть мене одного перед телевізором посеред ночі, і я страшенно перелякаюсь». Тому він брав із собою найкращого вірного друга, який ніколи не покине і не образиться - алкоголь. Пляшку горілки «party-size» - з ручкою, він випивав таку за вечір.

Із-за страху бути покинутим він ніколи не був одруженим і лишав своїх дівчат першим, поки вони не розлюбили його. Навіть Джулію Робертс. Навіть тих, хто жив з ним у лікарнях. А був він там багато: «Для того, щоб просто залишатись у живих, я перетворив себе на професійного паціента».

І наостанок, - він таки був тверезим у останній рік життя, у книжці, що написана у 2022му, рік тому, він вдячний за своє життя своїй родині, друзям і колегам, - він перестає відчувати себе самотнім. І, звичайно, згадує Бога, - багато. І був на 6000 зустрічей Анонімних Алкоголіків. Ніхто не знає, чи насправді він перестав відчувати себе самотнім, - але він продовжує мріяти про дружину і дітей, і дуже жалкує про те, що не зміг це зробити за життя.

Книжка, коротше, далеко не тільки про «Друзів» (так, я з тих людей, хто їх не дивився), і, якби Перрі не пішов з життя, я ніколи би на неї не звернула увагу. Так часто буває, нажаль, - не тільки з книжками.

Книжкові підсумки 2023: читала не так багато (37 книжок), але вдумливіше. Купувала сильно більше: загальновідомий факт, що це різні види спорту. Почала рік з української літератури (Забужко, Жадан і Підмогильний), у середині захопилась нобелівськими лауреатами і навіть скуповувала їх націлено, наприкінці року повернулась до нон-фікшну та продуктивності. Мимо проходили книжки про духовність, філософію і сенси: розмови з митрополитом Шептицьким і Гудзяком, про перебування у буддистському монастирі, про стоїцизм та стратегію життя.

Повертались автори, яких люблю за тексти і сенси одночасно - Джоан Дідіон та Ані Ерно. Була навіть книжка нідерландською, яку я читала з Google translate, - The laaste season, історія Йохана Кройфа, яку написала дорога мені людина (не можна не прочитати!). І, звичайно, книжки про залежність - мемуари Метью Пері та про мати-алкоголічку «Син».

Найкорисніші книжки року, які згадую найбільше - Deep work, Cal Newport; Статегія життя, Клейтен Крістенсен та Спогади янгола-охоронця, Фредерик Херманс (про вторгнення Німеччини в Нідерланди). Дивлячись на список, розумію, як багато «екранного часу» могло би бути конвертовано в читання, як сильно може змінити воно сприйняття світу і покращити. Такий план на 2024. Один з. Нижче - список книжок майже у хронологічній послідовності читання)

1. Оксана Забужко, Польові дослідження українського сексу
2. Дарка Озерна, Бути окей: що важливо знати про психічне здоров’я
3. Оруэлл, Чому я пишу
4. Сергій Жадан, Інтернат
5. Ніл Фергюсон, Цивілізація - як захід став успішним
6. Райан Холідей, Стоїцизм на кожен день
7. Анні Ерно, Happening
8. Анні Ерно, The years
9. Сем’янків, Танці з кістками
10. Кухня терору, Вітольд Шабловський: як збудувати імперію ножем, ополоником та виделкою
11. Рей Бредбери - Зен мистецтва письменництва
12. Амелі Нотомб, Біографія голоду
13. Митрополит Шептицький і принцип позитивної суми
14. Катя Бабкіна, Мамо, ти пам’ятаєш
15. Валеріан Підмогильний, Місто
16. Janwillem van de Wetering, The empty mirror
17. Алан Сілітоу, Самотність бігуна на довгі дистанції
18. Клейтен Кристенсен, Стратегія життя
19. Чарльз Буковскі щоденник - Капітан пішов на обід, корабель захопили матроси. Щоденник Чарльза Буковскі
20. Девід Гоггінс, Can’t hurt me
21. Річард Фейнман, Та ви жартуєте…
22. Dashen, Син
23. Жити таїнством: вісім розмов з митрополитом Борисом Ґудзяком, Богдана Матіяш
24. Андрій Любка, Малий Український Роман
25. Пітер Хандке - The Goalie's Anxiety at the Penalty Kick
26. Патріка Модіано, Missing Person
27. Йон Фоссе, Алісс у вогнища
28. Олександр Михед, Позивний для Йова, хроніки вторгнення
29. Євгенія Кузнєцова, Драбина
30. Кал Ньюпорт, Глибока робота: правила сфокусованого успіху у розсіяному світі.
31. Спогади янгола-охоронця, Фредерик Херманс
32. Метью Пері: Друзі, коханки і велика халепа
33. So good they can’t ignore you, Cal Newport
34. Кріс Міллер, Chip war
35. Arthur van den Boogaard, The last season
36. Joan Didion, The blue nights
37. Дмитро Павличко, Таємниця твого обличчя

The big con: як консалтингова індустрія послабляє наші бізнеси, інфантилізує уряди та деформує економіку. Маріана Мацукато та Розі Колінгтон

У 1999 році доходи від управлінського консультування у світі оцінювалися в приблизно у $110 мільярдів, У ​​2010 - це було вже $350 мільярдів доларів, у 2021 році коливалися від $700 до 900 мільярдів. Непоганий ріст, так?

☑️ Перша книжка року - про консалтинг, а саме про його шкідливість. Про “unlearning by not doing”. Це книга-розслідування і книга-викриття від найвпливовішої економістки світу, Маріани Мацукато: про те, як гігантські масштаби консалтингових угод з великою четвіркою (і не тільки) дістались буквально всіх сфер життя суспільства - законодавства, політики, охорони здоров‘я, військової справи, освіти, бізнесу. Про те, як консалтинг, задуманий як інновації, масштабування та покращення, насправді зараз гальмує розвиток потенціалу, інфантилізує уряди та гальмує економіку і приховує наслідки непрофесійних та навіть злочинних дій.

☑️ Про «голого короля», нарешті, - якого всі бачать і мовчать, бо чи то страшно бути першим, хто скаже це вголос, чи лінь, чи «і так сойдьот», а потім вже якось і не на часі. До речі, український народний вид спорту «срачі» у цьому сенсі почав процвітати у своїх викриттях корупції, непрофесійності і бездіяльності: напевно, ми вже подолали багато когнитивних викривлень типу «такого не може бути».

☑️ Це могла би бути книжка не для мене, бо де я, а де консалтинг, але насправді - вона про втрату критичного мислення у суспільстві, про когнітивні викривлення (авторітетним та статусним спеціалістам ми схильні довіряти більше, бо дорогі бренди не можуть помилятись), як розучились думати, про вивчену безпорадність, про шорт-термізм, про інфантильність, відсутність якої не гарантує жодне PhD.

☑️ «Боротьба з будь-якою залежністю починається з визнання серйозності проблеми. Тільки тоді ми зможемо зменшити залежність і скерувати шлях», - говорить автор про консалтингову історію, і наводить десятки прикладів роботи консалтингових компаній у різних сферах: про Deloitte, якому уряд UK платив по $1М на день, про McKinsey, який виконував у Франції роль закупівлі засобів персонального захисту під час ковіду, про «кругову поруку консалтерів», по якій в бюджеті на розбудову країнам, що розвиваються, обов‘язково мали бути великі міжнародні консультанти. Ті ж великі консультанти потім не реалізовували свої мільярдні проекти, типу smart city в Кенії, придуманий МакКінзі, помер через 13 років після початку.
А, ще про те, як у системі охорони здоров‘я UK останніми роками працювало більше консультантів, ніж профільних спеціалістів.

☑️ Про те, як консалтери застосовують різні стратегії для «перехресного продажу» своїх численних послуг, використовуючи існуючі зв’язки та претензії до організаційних знань. До речі, це називається «коррупція»)

Справедливості заради, у консалтингу є і гарні сторони і випадки, принаймні, таким він задумувався напочатку, наприкінці 19 століття: «консультанти — це експерти, роль яких полягає в передачі знань між організаціями , використанні певних управлінських структур , щоб допомогти клієнтам досягти їхніх цілей, або надати додатковий кваліфікований потенціал».

Ми обговорювали цю книжку на книжковому клубі «400 книжок» (чудова ідея і прекрасна компанія!) з Владиславом Бурдою, і думки розділились - і про книжку і про консалтерів. Я задала питання у студію про досвід учасників: «що дав консалтинг саме вам?» і деякі зізнались, що консультанти у свій час були важливим і незамінним мультиплікатором бізнесу, вони бачили те, чого не міг ніхто зсередини. Їх інакший (різноманітний) досвід і дієві теорії допомагали змінити вектор та зростати.
Коротше, єдиної відповіді немає і, як на мене, ідея консалтингу (як і все на світі) - це частково питання філософії і віри, а також залученості і критичного мислення власника бізнесу. Тому що відповідальність завжди залишається на замовникові, у цьому і є фокус консалтингового бізнесу - у застрахованих ризиках і прекрасно побудованій системі маркетингу та продажів.

Ангедонія: чи відчуваєте ви задоволення від життя без алкоголю?

Я очікувала, що після відмови від алкоголю моє життя стане виключно приємним, і усвідомленість моменту буде давати задоволення і радість. На практиці я стикнулась з тим, що звичні речі, що приносили радість раніше, стали байдужими. Ні, це не обов’язково депресія.

Є такий стан - ангедонія. Це дуже поширений побічний ефект усунення звичного вживання алкоголю (але може виникнути і НЕ у залежних людей). Ангедонію найкраще можна пояснити як «загальну нездатність відчувати задоволення».
Справа у тому, що поріг задоволення був штучно підвищений через регулярні стрибки дофаміну від алкоголю, тому речі, які раніше приносили нам задоволення (наприклад, побачення, концерт, розмова з другом, книжка), не забезпечують достатньо дофаміну для досягнення цього підвищеного рівня. Це призводить до загального відчуття, яке легко прийняти за нудьгу, але гірше. Так само і з іншими залежностями: спочатку «задираємо» дофаміновий поріг, чи то «гедоністичний пік», потім не можемо його досягнути.
Хороші новини: ангедонія, що є результатом припинення звичного вживання алкоголю, почне зникати, коли мозок відновиться і поріг задоволення повернеться до нормального рівня.

Погані новини: ніхто не гарантує час, коли цей поріг задоволення повернеться.

Дуже погані новини: а що, якщо ви не пам’ятаєте, від чого ви відчували задоволення? Що робило вас щасливим?

Якщо ви не можете просто так згадати найщасливіші моменти у житті, ви не одні. Я - так само. І, на жаль, так було ще до алкоголю. Коли мене питають про найщасливіші моменти життя, я не знаю, що відповісти. Не те, щоб моє життя було нудним і нецікавим, просто мені занадто часто сумно і байдуже, навіть коли іншим - навпаки (здавалось). Коли люди намагаються уточнити «НУ А У ДИТИНСТВІ?», мовляв, ну принамні, у дитинстві ти була щасливою, вірно? Всі були щасливими у дитинстві, бо воно було безтурботне! І мені стає ще гірше. Бо ні, я не пам’ятаю такого і у дитинстві. Мій найщасливіший спогад дитинства - коли я сама вдома, з ковдрою, що одночасно вкриває батарею і мене, у мене є книжка і шоколадка, і ніхто мене не чіпає.

У моєму випадку я не знаю, що з’явилось раніше - ангедонія чи залежність. Здається, мені було сумно і самотньо завжди. Про перші 16 років життя (доалкогольний період) я не можу пригадати жодного щасливого моменту. Можливо, ті спогади заховались глибоко у підсвідомості, або просто не було жодного відчуття щастя. Була проста транзакційна радість від цукерок та мандаринок, які видавали поштучно, від поїздок на запиленому старому автобусі на базар у Нову Каховку раз у пару тижнів з мамою, було полегшення від зданих екзаменів. 

Було дуже багато самотності, суму, страху і сорому. Страху від взаємодії з однолітками та вчителями, страху від покарання за невивчені уроки чи погану оцінку, страху бути гірше, ніж від мене очікують. Сорому від того, що у нас вдома не було нічого цікавого і все було бідним і ми жили з бабусею і без тата на 42 квадратних метрах утрьох, що мені не дозволяли ні ходити у гості до інших, ні запрошувати до себе, сорому від того, що я дружила з дітьми менше за себе - бо такі були у моєму дворі, а жили ми досить далеко від моєї школи, у порівнянні з моїми однокласниками. Був ще сором за те, що я була молодша за усіх в класі, і діти були жорстокими до інакшості. Це все нераціональні для дорослої людини речі, але дуже реальні для дитини.

Замість щастя було полегшення, - це найкраще почуття з дитинства. Коли здав екзамени, закінчив домашку, коли ніхто не чіпає тебе і не заставляє робити щось - вдома чи у школі, коли не потрібно гуляти з друзями у дворі і немає ризику бути побаченим старшими дітьми.
Я не знаю, чи можна це називати ангедонією, але зараз, постфактум, здається, що так було завжди: полегшення як найщасливіший спогад дитинства. Як найщасливіший спогад життя. Повний текст та інші тексти про залежність - у моєму блогові, підписуйтесь - https://tetianagrynova.substack.com/p/anhedonia-do-you-feel-satisfied-with

Коли я пила щодня, мало їла, бігала марафони, то не могла схуднути роками: чому алкоголіки набирають вагу?

Метью Пері говорив, що у сезонах Friends дуже просто було визначити, що він вживав у конкретний час по його зовнішньому вигляду: якщо був худий - то пігулки, якщо набирав вагу - то алкоголь. Всі знають про те, що коли п‘єш постійно, схуднути нереально, але чому? Я (як більшість залежних) хотіла хакнути систему: пити і худнути. Чи то - схуднути, не кидаючи пити. Просто треба займатись більше, думала я! Але ніт.

Коли ви пили, то їли, можливо, менше (як я, наприклад). І не худнули! Як Метью Перрі. І як я. Якщо ви так само, як я, фанатично слідкували за вагою, то знали, що у алкоголі багато калорій, тому не треба додавати у свій раціон ще й калорії від їжі. «На вечерю я буду вино», - був наш жарт з подружкою колись, тільки то був не жарт. Коротше кажучи, тепер, коли вино перестало займати ваш калорійний ліміт, ви пішли «вразнос» та почали їсти ЇЖУ! Яку раніше не могли собі дозволити. Тому скинути вагу може бути додатковим челенджем після того, як попрощався з випивкою. Або, ще гірше, - можна повернутись до випивання від суму та стресу. Але ми цього не хочемо, тому - краще їсти, ніж пити (повірте!), але пам‘ятати про хитрості психіки та метаболізму.

Тут має бути дисклеймер про те, що я - не нутриціолог і не збиралась їм ставати, але все життя цікавилась харчуванням та похудінням (і все життя худну). Можу сказати, що будь-яка дієта і нутриціолог скажуть вам по-перше виключити алкоголь з раціону, якщо хочете хоч щось покращити. На жаль, «погані» дієтологи та статті з інтернету на питання «чому від алкоголю набирають вагу» відповідають дуже примітивно: «тому що там багато калорій» і наводять табличку з кількістю калорій у кожному алконапої.

Ця обмежена правда дала отой шкідливий лайфхак для таких, як я - «вечеряти вином». Тобто, щоб не відмовлятись від алкоголю (не намагайтесь знайти у рішеннях алкоголіка щось раціональне), я відмовлялась від корисної їжі - протеїну, і особливо - корисних жирів і вуглеводів. Тому що інші шкідливі дієтологічні месседжі: жир і вуглеводи - то погано! Нажаль і нащастя, не все так однозначно, і ключ здоров‘я - у різноманітності їжі, нутрітивній цінності та балансі всього. А алкоголь - однозначне зло, і немає жодного знання, яке доводило би протилежне. Крім, звичайно, винно-сирної дієти від британських вчених на останній сторінці «комсомольської правди».

Але ірраціональний мозок шукає собі таких же ірраціональних друзів та «інфлюенсерів», і алкоголіки роками живуть, вечеряючи вином, а іноді - ще й обідаючи і снідаючи.
В сумному залишку: останні п‘ять років своїх стосунків з алкоголем я не могла схуднути, хоча виснажувала себе марафонами, дієтами і спортзалом. Я могла бігати по 300-400 км на місяць, ходити у зал 3-5 разів на день, і нічого, нічого не відбувалось - моя вага коливалась між 58 та 63, і жировий рятувальний круг на талії не йшов нікуди.

Правда у тому, що ми набираємо від алкоголю (і не можемо скинути) за різних причин:
⁃ печінка сфокусовується на переробці етанолу, тобто - намагається справитись з отруєнням, фактично, і інша їжа не засвоюється, як мало бути.
⁃ «Інша їжа» у цьому випадку - це не салати, цільнозернові пасти та стейки лосося, а якась перероблена діч, яку ви знайшли швидко: від макдональдсу до консерв і йогурта, бо алкоголіки не готують їжу. Принамні щось корисне. Принаймні ввечері 😁
⁃ калорії - так, в алкоголі є калорії, але після вечері з вина зазвичай у вас відкривається вікно апетиту і закривається вікно контролю: і туди залітає незапланована їжа і пусті, шкідливі калорії. Найсумніше, що на ранок ви можете навіть не пам‘ятати про те, що це їли.

Я знаходила зранку на кухні якісь коробки від йогурту чи морозива, і зовсім не могла згадати, як і чому я вирішувала це їсти вночі. Так, відчуття втрати контролю дуже страшне і викликає багато провини та сорому…

Якщо ви - функціональний алкоголік і займаєтесь спортом, то зранку, на наступний день, ви влаштуєте сеанс екзорцизму. Будете всіма силами виганяти ті калорії, набряки та рятувальний круг. Я бігала півмарафони зранку і витрачала години в спортзалі: це була моя розплата за все, що сталось. Це була моя ненависть до усього, що сталось.

Я ненавиділа себе і своє тіло і свої рішення, мені було жаль, соромно і гидко, я хотіла стерти всі сліди моїх алкогольних походеньок та відновити контроль. Я потрапляла у замкнене коло: після годин тренувань і півмарафонів я відчувала себе знову королевою світу і мені потрібно терміново було… що? Відсвяткувати! Всім було то очевидно, люди казали вголос найкращу індульгенцію, яку я прокручувала у голові, коли сумнівалась:
⁃ Ти стільки займаєшся (бігаєш), що тобі можна ВСЕ.
Можливо, сенс слова «ВСЕ» у них був трохи інакший, але я сприймала його буквально, коли мені то було необхідно: келихи і пляшки вина, принаймні, не рахувались.

Ставки зростали: я перейшла на марафони, я боролась з провиною та жиром дистанціями у 42 кілометри… Я все розповідала про те, що я роками не могла покращити результат. Бо пила постійно, бо балансувала між «ВСЕ» у спортзалі та «ВСЕ» у барі, і, нажаль, всім відомий факт у тому, що алкоголь безумовно заважає розвитку спортивному за багатьох причин. Гірша концентрація, зневоднення, недостатнє відновлення організму… Це були роки праці «вхолосту», праці на виснаження. Найгірше - те, що зсередини залежності важко мати “helikopter view”. Я не впевнена, що маю його і зараз…

Перша справа, яку я зробила після того, як повернулась з рехабу, коли вперше намагалась кинути пити, три роки тому, - я з‘їла відро морозива. Просто не розуваючись, сіла на дивані з тим морозивом і з‘їла. Потім я спала-їла-спала, їла солодке, яке не дозволяла собі раніше. І не худла. І це ок. Бо залежні люди - то трохи більше, ніж просто «залежність від вина», нам потрібно більше часу на те, щоб змінитись, - гарно про це знати.

Тут можна підписатись на мій блог про алкогольну залежність українською (зробила і на патреон нарешті): https://www.patreon.com/user?u=28601533

Рішення що не підлежить обговоренню та атомні звички: лайфхак для боротьби із залежністю

Гігантоманія завжди була моєю слабою стороною: полюбити так королеву, програти так мільйон.
Здається, великі амбіції мали би бути сильною стороною, але коли ти загрібаєш в одні руки більше, ніж можеш винести, фокус втрачається і залишається дуля з маком і купа втраченого часу.
Коли я записую бажання на рік, це завжди написати книжку (ні, краще дві), заробити мільйон (євро, а краще фунтів, а краще два), а ще кубики на пресі, вивчити нідерландську на С1 (а може і французську також?). У контексті залежності - це, наприклад, челенджі «365 днів без алкоголю», які я люблю доповнювати ще схудненням, прочитуванням книжки на день, життя без кави і цукру. І ні, я не жартую. Абсурдність історії очевидна зі сторони і невидима зсередини.

Причина передбачуваного провалу (з першого дня або тижня - якщо пощастить) - енергії та фокусу жодної людини недостатньо на те, щоб тримати всю цю структуру у порядку щодня, бо кожну годину чи навіть декілька хвилин потрібно приймати рішення - що зробити зараз. У залежної людини такої енергії ще менше, бо ми витрачаємо її на обдумування наших тригерів та боротьбу з ними, і так весь запас швидко закінчується. Починається «втома від прийняття рішень» і ви торгуєтесь з собою, зрізаєте кути, переносите на завтра, забиваєте, найгірше - робите спонтанні, емоційні, непотрібні рішення. Швидкі рішення там, де треба подумати (привіт Канеману).
Тому треба скоротити кількість виборів, але це глухий кут: ми - дофамінові наркомани (я про себе), і нам потрібно більше-вище-сильніше, ми не звикли жити нудно.

Всі знають, що слона треба їсти по шматочкам, що кидати пити треба не назавжди, а на один день (кожен ранок - маленьке рішення, сьогодні ні). Дуже допомагають у цій справі ритуали, чітка послідовність дій і ЗВИЧКИ. «Корисні звички» - звучить вже як шось нудне, але мені (дофамінщику, нагадаю) допомагає правило NQTD - never question the decision. Я знайшла цю аббревіатуру у додатку для алкозалежних, де всі такі ж, як і я, схильні до надмірного обдумування та передумування. Це не унікальна і не геніальна, але робоча конструкція, і нею користуються, насправді, багато «успішних» (у широкому сенсі) людей - типу Стіва Джобса, Цукерберга і Енштейна, які щодня вдягались однаково, щоб економити на неважливих для них рішеннях. (У кожного у колі спілкування є такі стіви джобси).
Чому мене, дофамінщика, збуджує така ідея? Тому що мені потрібен челендж-маніфест, і ідея з «ніколи не обговорюємо рішення» підходить, навіть якщо я зараз я обговорюю це рішення не обговорювати рішення 🙂

Звичка і дисципліна - це крута система для економії енергії, «метод чайника» називав іншими словами цей підхід мій викладач з лінійної алгебри. Він мав на увазі, що для того, щоб закип’ятити чайник, що стоїть на плиті, тобі не потрібно кожен раз виливати воду, яка вже є, набирати нову і ставити назад - іноді потрібно долити води (навіть не знімаючи чайника), а іноді - просто запалити вогонь, якщо води вже достатньо.

Повний текст українською - https://www.patreon.com/posts/98147282

Розслідування по лайкам - мій улюблений жанр досліджень! Страшно подумати, що колись було неможливим дізнатись з інстаграму чи фейсбуку, хто на кому був одружений, з ким зустрічався та їздив у відпустку.
Мала час і натхнення, щоб зібрати трохи таких даних про неінстаграмні часи, справи такі:
- Тарас Шевченко мав 10 коханих жінок, майже всі вони були СИЛЬНО молодшими, але він не втрачав надії одружитись і обзавестись родиною. У 40+ його часів це було дуже складно. Останній його любові було 19 років (йому - 47), і батько її відмовив Тарасу на пропозицію;
- Франко постійно писав про твої три кохання (всі невдалі), але його дружини серед них не було;
- жінка Сосюри працювала на НКВД та писала на чоловіка доноси протягом 9 років. Потім таки відкрилась Володимиру та її арештували за "розголошення державної таємниці";
- Тичина (трактор в полі дир-дир-дир) дон-жуанив, але стратегічно тримав у френдзоні майбутню дружину, дочку хазяйки квартири на Деміївці. Ховав її від друзів у ванній, коли приходили гості, та одружився у якомусь забутому РАГСі вже через 10 років спільного життя (йому було 48). Після його смерті жінка Ліда почистила всі його архіви від інших жінок.
(можу уявити, що це загальновідомі факти, але в школі я все це пропустила, і тільки зараз поцікавилась).

Повний текст тут - також про Стуса та Симоненко:
https://tykyiv.com/istoriyi/tak-nikhto-ne-kokhav-muzi-druzhini-ta-zhinki-naividomishikh-ukrayinskikh-poetiv

Алкоголіки постійно брешуть. Рідним, колегам, незнайомим людям, головне - собі.

Ментальна пастка у тому, що коли брешеш занадто довго, то сам починаєш вірити у свої вигадки раніше за інших. Але все таємне стає явним, і найсумніше - без попередження.

Не так давно я розмовляла зі знайомою про алкоголізм. Вона, як і я, була функціональним алкоголіком, і розповідала мені свою довгу історію стосунків з випивкою: як і всі «щасливі» родини починалась вона однаково, як всі нещасні, мала свою особливу трагедію. Вона попросила розмову без відео (звичайно), і ми насичено проговорили майже годину.
⁃ Моя особливість у тому, що я можу пити дуже багато і довго і залишатись тверезою. У мене залишається багато енергії та ясні думки, ніхто ніколи не здогадається, що я п‘яна. Мені навіть мій хлопець говорив, що я постійно найтверезіша людина у компанії.

Саме у цей момент я чула, що моя співрозмовниця вже випила під час нашої розмови - келихи два-три. За динамікою діалогу я могла майже чітко визначити, у який момент вона почала пити. Вона губила думку, довго відповідала на питання, почала перебивати і погано регулювати гучність реплік. Починали ми дуже зосереджено і зацікавлено, протягом години загубився фокус і я чула, що розмова перетворилась на неконтрольований обмін репліками і монологами.

Я знала цю згубну звичку пити так, типу тебе ніхто не бачить, я там була. Ми як інфантильні сніговіки з казки, які закривали лапками очі і думали, що якщо ми нікого не бачимо, то нас не видно також. Якщо нам не вказують на те, що «можливо, Сатурну більше не наливати», то все ок. Нажаль, нас видно, просто нам не знають, як про це сказати. А потім не бачать у цьому сенсу, нажаль.

Брехня чарівна і страшна, брехня іншим займає велику частину нашого життя, вона перетворюється у конспірологічні схеми і стає сенсом і фокусом кожного дня. На неї ми витрачаємо левову частку енергії, забуваючи, з чого і заради чого взагалі почали. Енергія - ресурс лімітований, тому крок за кроком у людини не вистачає сил на важливі речі.

Брехня собі - це життя в кредит, що постійно збільшується, це «жити не по можливостям», це точка, з якої не можна почати нічого.

Мені хотілось би не накручувати, не драматизувати про залежність, хотілось би бути легкою і веселою і розповідати смішні історії і жарти про алкоголь. Про те, як забула про те, де запаркувала машину ввечері, про те, як помінялась куртками з подругою на вечірці (поїхала в чужій), про те, як забула, що прийшла на день народження з хлопцем і пішла з іншим (останнє - неправда, принаймні, я не пам‘ятаю). Але, здається, ми брешемо собі, що це все смішно, щоб знову замаскувати драму і безвихідь. Насправді, наслідки алкоголю завжди страшні, сумні або беззмістовні. У веселих історій є мораль і перспектива, у алкогольних - пустота і отупіння.

До речі, подруга колись розповідала, як після безрезультатних пошуків машини (запаркувала перед випиванням десь і забула) заявила у поліцію на угін. Машину знайшли на іншій частині парку протягом години. Не пам‘ятаю, що сказала поліція, але ні, я не вважаю це смішним, це якийсь чорний гумор. Повний текст та блог - https://tetianagrynova.substack.com/p/alcoholics-are-constantly-lying-to

Читала дослідження про марафонців та бігунів у світі. Дізналась таке:

1) Ринок забігів майже повернувся на доковідний період (були прогнози про те, що люди звикнуть інтровертитись, але все навпаки)

2) Приблизно чверть учасників забігів 2023 року - це новачки. Ті, хто почав 1-3 роки тому. Тобто під час ковіду (і війни)

3) Кількість жінок у відсотках серед саме учасників забігів стає більше, а у Штатах взагалі 54% (нагадаю, ще у 1967 році жінок до бігу не допускали, і перша жінка-марафонка бігла під чоловічим ім'ям. А потім ще довго статистика говорила про те, що жінки бігають більше, а у забігах беруть участь менше ніж чоловіки - самооцінка і багато інших справ)

4) Середній вік марафонця зростає: не так давно було 38, тепер 39-40. Люди починають пізніше і це клас.
🤸‍♀️Майже абстрактний для сьогодення текст, але я знаю, що багато людей почали бігати під час повномасштабної. Щоб втримати ментальний стан і взагалі. Для тих, хто планує йти далі і готуватись до, наприклад, марафону, я написала свій гід по тому, як це робити і чого не робити. Не тренувальний план, а так - загальної ерудиції знання для наступного кроку. Мені б вони 11 років тому стали б у нагоді.

🏄‍♀️Все почалось у 2013. Одинадцять років тому я вийшла на першу пробіжку після народження сина, місяць після пологів. Тоді я навіть і не мріяла про марафон: у моїй уяві 42 кілометри бігали над-люди, і мені точно не було серед них місця. Але бігала я систематично, 4-5 разів на тиждень, і місяців 12 я робила максимум 10 км, а перший півмарафон був через півтора року. Було важко, жарко і горки (це був Лісабон), після 13го кілометру я ледве не здалась, але фінішувала з часом 1-51 і впевненістю у тому, що більше ніколи не буду бігати.

🤸‍♀️Через пару днів я вийшла на ранкові 7 км. Так пройшло ще два роки і безліч півмарафонів. На дистанції більше я замахуватись боялась, але згодом зрозуміла, що якщо не підніму ставки і не поставлю собі над-ціль, то просто кину це хобі. Так у 2016му році я зареєструвалась на свій перший марафон у Нью-Йорку (насправді, у Брукліні - невеликий забіг на 500 людей).

🤸‍♂️Менше з тим, до Брукліну я підготувалась за три місяці (малувато), і пробігла його, вклавшись у 4 години. Це була мрія, це було досягнення, яке, без перебільшення, змінило моє життя. Після фінішу я зрозуміла, що бігати марафони я обов‘язково буду ще, і те, що якщо я змогла зробити 42 км, то мені доступні також багато інших складних речей.

З того часу я пробігла повний марафон ще 40 разів: у Києві, Одесі, Вишгороді, у Римі, Парижі та Відні, у Сан-Франциско та Нью-Йорку, Тель-Авіві та Барселоні, у Амстердамі, Ротердамі, Утрехті, Ляйдені та Ейндховені, три рази - на біговій доріжці і навколо власного будинку під Києвом під час локдауну. Багато з цих забігів були благодійними - я збирала кошти на допомогу іншим, але зараз про інше: про те, як правильно готуватись до марафону, якщо це ваш перший раз, і про те, чого краще не робити. https://tykyiv.com/zdorovij/iak-pidgotuvatis-do-pershogo-marafonu-i-navishcho-tse-robiti-zvichainii-liudini/

За 10 років війни було видано більше 1300 книг, за повномасштабну війну - приблизно 350. "Коли починається війна, слова стають зайвими — потрібні дії. А потім виявляється, що й самі слова змінилися, розкришилися, набули нових сенсів та звучання", — говорить Остап Сливинський у своїй книзі "Словник війни".
Вибрала 9 книжок про війну, що були написані й опубліковані після великого вторгнення. Те, що мені суб'єктивно здалось найсильнішим: книжки про Бахмут та Маріуполь, історична робота Плохія, Мами Марії Матіос, збірка репортажів The Reporters, антологія есеїв та оповідань "Воєнний стан", "Позивний для Йова" (звичайно) і повний довідник озброєння української армії. Буду рада вашим рекомендаціям в коментарях, - що важливо прочитати? https://tykyiv.com/misteckij/9-knizhok-pro-povnomasshtabnu-viinu-vidanikh-v-ukrayini/

Ця зима була, напевно, найважчою в моєму житті. Два роки війни і вимушеної іміграції стали для мене піком невизначеності, розгубленості, постійного страху і тривожності, непристосованості, самотності та, як результат, - низької самооцінки, сорому та вільного падіння. Відсутності будь-яких досягнень та соціального визнання, абсолютний режим виживання.

Гірше могло би бути в одному випадку - якби цієї темної зими я ще й пила. Тому зараховую собі найважливіше досягнення за два роки: чергова спроба (найдовша з того, що пам‘ятаю) кинути пити.

Як виявилось, тверезість не вирішила всі мої проблеми. Можливо, навіть показала ті, що я не хотіла бачити: свою лінь, неорганізованість, страхи, злість, заздрість, зверхнє ставлення до інших, нетерпимість. Пропущені роки свідомого материнства, істеричні стосунки, егоїзм… Купа всього. Але я знаю, що дороги назад не може бути. Тобто вона є, але дуже коротка.

На днях (чому я брешу - весь лютий місяць) я думала про те, на чому сфокусувати своє життя і кар‘єру. Режим виживання (читайте - необхідність платити по рахункам та ростити 11-річного сина і себе за кордоном) вносять свої корективи. Як і непотрібність великої кількості мого професійного та життєвого досвіду у новій країні.

Питання «а що я вмію добре» та «ХТО Я взагалі» перетворились на риторичні. Розумні книжки (які читати у стані тривожності стало майже неможливо) говорять про те, що найважливіше в людини (у контексті професії, розвитку та цінності для інших) - це кар‘єрний капітал. Саме тому надзвичайно важливо гнути свою лінію незважаючи ні на що, усвідомлюючи свої таланти. Бути цінним резільєнтно. Бути сталим капіталом у собі.

У чому мій капітал? Чи є він у мене взагалі? Чи роблю я щось краще за інше, краще за інших?

Можу сказати, що за останні два роки я засумнівалась навіть у тих своїх якостях, які вважала беззаперечно моїми: вмінням висловлювати свої думки текстом вільно та чесно. Я почала спотикатись на розділових знаках та стилістичних помилках, мене паралізує вже на початку чистого аркушу. Я повірила у те, що мене замінить чат GPT та змішає з ІНТЄРЕСНОЙ ГАЗЄТОЙ кожний літредактор. Раніше мене рятували книжки, які я читала до сотні за рік, тепер моя тривожність не дозволяє мені займатись таким марнотратством часу (звичайно, це не марнотратство, - але хіба тривожність має багато спільного з логікою?)

Я могла би назвати це WRITER’S BLOCK, якби була WRITER-ом. Тому, можливо, я це все вигадала собі?

Тут вже має бути обнадійливий фінал, і я не буду обманювати очікування. Можливо, треба вже вольовим рішенням позначити BREAKING POINT, - хоча б у своєму житті?

Перед початком весни (люблю знакові дати) я вирішила побудувати свій графік навколо свого бажаного капіталу - письменництва. Не в стіл, не для медіа, - а саме у велике системне дослідження і вивчення проблеми алкоголізму свого, та алкоголізму жіночого.

І я буду просити вас про дві речі.

Перша: підписатись на мій substack блог. Всю зиму я планувала писати щодня там корисний щоденник про залежності, але зробила лише 15 публікацій. Якщо ви підпишетесь, то змотивуєте мене писати туди щодня. Тобто, змотивуєте себе читати щодня важливі історії та інсайти. Підписатись тут - https://tetianagrynova.substack.com/

Друга: якщо ви або ваші близькі мають складні стосунки з алкоголем і ви готові про це розповісти (анонімно), напишіть мені. І ми поговоримо - у будь-якому форматі, ви мені дуже допоможете. І, можливо, собі.

Кажуть, сьогодні, 29 лютого, був додатковий день, - на нього не розраховують у 75% випадків. Тому можна зробити або щось таке, що ви завжди відкладали, або навпаки, - все відкласти. Я зробила одночасно все: відклала частину справ, щоб написати цей незапланований текст. Нехай летить.

Самотність неп‘ючого алкоголіка: як організувати соціальне життя, коли не п‘єш

Підписалась рік тому на розсилку англійської тверезої спільноти. Refresh your social life! - казали вони у назві розсилки нещодавно. Всередині була реклама якихось безалкогольних вечірок раз на (увага!) місяць. Вечірки обіцяли покращити соціальне життя людей, які кинули пити: жива музика, квести, майстер-класи по приготуванню моктейлів.

Я не знаю, чи пішла би я на такий івент. З одного боку, йдучи туди, ти знаєш, що у безпеці - ніхто не буде пропонувати тобі випити, з іншої - це виглядає як ізольована дискотека за колючим дротом. Все нібито по любові, але підкреслена умова «алкоголю тут НЕМАЄ» заставляє про нього думати найбільше. І згадувати про те, чому ми опинились за цим парканом, дуже стараючись веселитись з тими даними, що є.

«А що я буду робити на вечірках, коли кину пити?» - одне з перших питань і бар‘єрів людей, які кидають. Гугл і здоровий глузд видадуть вам десятки (однакових) варіантів: принести з собою безалкогольний напій, налити колу у келих «з-під вина», натренуватись говорити «ні, дякую», слідкувати за тим, щоб ніхто незнайомий не налив вам чогось у склянку.

Гугл не говорить про те, що всі ці дії потребують величезних емоційних зусиль та фокусу на своєму не-питті. Також не говорить про те, що алкоголіку дуже нудно не з вашою колою, а вам нудно з людьми. Коли між вами немає соціальної змазки - алкоголю.

Гугл не говорить про те, що алкоголік між вечіркою з людьми та самотністю з пляшкою вдома вибере друге. Вам не дуже потрібні люди, вам потрібні ліки, які змастять ваш перманентний біль душі.

Залежні п‘ють не для того, щоб стало весело - вони п‘ють, щоб заглушити біль. Щоб стало все одно. Тому ці вечірки з моктейлями - це як секс з гумовою лялькою, це стейк із капусти. Тобто стейк із капусти - це дуже гарна їжа і смачна, але якщо ви м‘ясоїд і любили все життя яловичину, то назва «стейк» у назві страви і навіть форма і вигляд стейку не допоможе вам заглушити бажання з‘їсти той шматок м‘яса.

То що робити з соціальними зв‘язками, зі звичками, які тримались на алкоголі? Якщо вони не замінюються безалкогольним пивом, як можна тримати їх у тому ж стані і вигляді? Як так само веселитись на вечірках, до ранку гуляти з хлопцями, сидіти на кухні з подружками?

Відповідь може бути сумною: ніяк. Це неможливо: деякі люди назавжди підуть з вашого життя після того, як після декількох підходів ви зрозумієте, що нічого не виходить, вам нецікаво разом. Або знайдете новий формат спілкування. Або нових людей.
Танці на столах можуть бути, але не до ранку і з іншою музикою. Розмови на кухні - з чаєм та іншими людьми, на інші теми…
Все зміниться, бо змінитесь ви, вау. І, можливо, вам таки захочеться піти на ту безалкогольну вечірку, - але не тому, що це безпечна вечірка, а тому, що вам цікаві люди там і музика і програма.

(Будь ласка, підпишіться тут на мій блог - там повний текст і більше історій. І ви дуже мене підтримаєте! - https://tetianagrynova.substack.com/subscribe

Монолог алкоголіка про те, що насправді відчуває залежна людина

Я прочитала під постом знайомої дівчини, яка зізналась також публічно у своєму алкоголізмі, коментарі незнайомих людей про «Ну чого ж вам не вистачає в житті - у вас є здорова донька, робота, ви у безпеці, навіщо вам пити? У вас все є!». Пояснити залежність здоровій людині складно. Це нераціональна поведінка. Залежні люди вживають не для того, щоб стати більше веселими та щасливими, а щоб заглушити біль та самотність. Чому цей біль і самотність з‘явився - у кожного своя відповідь, і порівнювати «кому більш боляче» не має сенсу.

Є люди, які можуть відмовитись від алкоголю одним рішенням. Один раз сказати «більше ніколи» і дійсно більше ніколи не пити. Так це або не алкоголіки, або вони брешуть, або (1%) вони дійсно дуже круті. Якщо ви думаєте, що алкоголікам просто так зробити і потім дивуєтесь «ти ж вже кидав?», це не так. Ми приймаємо рішення не пити навіть не щодня. Ми робимо це 1000 раз на день. Бо самотність і дірка всередині накриває.

Людей із залежністю - приблизно 10% від населення планети. Здається, це забагато, але коли ти - один з них, то навпаки. Ти несхожий на інших, тебе не розуміють, як поводитись з тобою - не зрозуміло. І чому з тобою взагалі потрібно поводитись якось особливо? Я намагаюсь зібрати це у пояснювальний монолог (який зібрала на базі сотень історій, статей, підкастів та своїх відчуттів).

Залежність - не твоя провина, але твоя відповідальність. Ніхто тебе не може врятувати, тільки ти сам. Спасіння потопаючих - діло рук самих потопаючих. Але підтримати і допомогти можуть і це необхідно, як у будь-якій іншій хворобі, просто потрібно пояснити, що з нами (залежними) відбувається всередині, бо це неочевидно. Я спробувала скласти такий монолог алкоголіка про внутрішній стан, чесно.

Коли ти алкоголік, ти постійно тривожний. Тривожність - твоє друге ім‘я. Ти гіперчутливий до різних подразників, ти переживаєш про речі, на які не можеш вплинути, також, роздумуєш одночасно над планом А, В, С і Д, щоб мати умовний контроль, а потім забуваєш всі одночасно.

Я була такою завжди, з дитинства: коли мені потрібно було зателефонувати однокласникам, дізнатись домашнє завдання (тоді ще були стаціонарні телефони), я репетирувала, що скажу батькам, коли вони візьмуть трубку, як представлюсь і попрошу запросити Віку-Васю-Олю до телефону. Я записувала ці діалоги на папірчику, настроювалась півгодини, потім вкривалась холодним потом, коли чула довгі гудки у трубці. І полегшення - коли короткі. Я досі обдумую купу дрібних речей, які прості для переважної більшості. Ця тривожність - страх втрати контролю, навіть тоді, коли мати контроль - ірраціально. Фантазія (і багатий і переляканий внутрішній світ) малюють нам сто варіантів жахливого розвитку подій. Нам страшно. Страшно жити, бо відбуваються непередбачувані речі. А коли вип‘єш - то нестрашно (якийсь час).

Коли ти залежний, - то думаєш постійно про себе. Це не зовсім про егоїзм, а про глибоку самотність, коли ти постійно переварюєш і переобдумуєш, наскільки ти - ок. Чи правильно ти вчинив, як було би краще, що робити з цією задачею, цією годиною, цим тілом, цим життям…
Всі так роблять, здається, але нам настільки важко покинути думки і згодитись на те, що з нами все і так добре, що ми можемо не виходити зі стану внутрішнього оцінювання дуже довго.(Підписатись на блог substack можна тут - https://tetianagrynova.substack.com/subscribe )

"Жінки, що люблять занадто сильно", Робін Нервуд: що спільного любовна одержимість має з алкоголізмом?

Півтора роки тому я страждала від нещасливого кохання, і психотерапевтка порекомендувала мені цю книжку. Вона про те, як жага любові стає хронічною невиліковною хворобою, коли «любити» обов'язково означає страждати. Я пишу тут про це, тому що нездорове кохання дуже схоже на залежність, воно є залежністю і виникає за тих самих причин, що і алкоголізм. І, звичайно, дуже часто жінки, що кохають занадто сильно, залежні від алкоголю або інших речовин (з «найбезневиннішого» - солодке).

Вилікуватися від пристрасті до нездорових взаємин (або від занадто сильного кохання) так само важко, як і від алкоголізму. Для тих, хто страждає на ці хвороби, одужання може означати вибір між життям і смертю, розповідає авторка, що п’ятнадцять років працювала з залежними від алкоголю та наркотиків. З хворобливим коханням вона зіштовхнулась сама, і довго досліджувала причини внутрішнього конфлікту у залежних. Поведінка до нестями закоханих жінок і алкоголіків схожа, і лікування (психотерапевтичне, звичайно) також ідентичне.

Що таке «жінка, що кохає занадто сильно»?
Для неї немає нічого занадто неприємного, надто дорогого або такого, що забирає надто багато часу, якщо це "допоможе" її чоловікові. Звикнувши до відсутності любові в особистих стосунках, вона готова чекати й сподіватися, готова взяти на себе більшу частку відповідальності та провини за те, що трапилося у їх стосунках. Її самооцінка тримається на критично низькому рівні. Внутрішньо жінка не вірить, що заслуговує на щастя; скоріше вона вважає, що повинна заслужити право насолоджуватися життям. Будучи з дитинства невпевненою в собі, вона відчуває відчайдушну потребу контролювати свого чоловіка і свої стосунки з ним.
Жінка, що кохає занадто, маскує свої зусилля контролювати людей і ситуації бажанням "бути корисною". У взаєминах із чоловіками вона набагато тісніше пов'язана зі своєю мрією про те, як усе могло б скластися, ніж із реальною ситуацією.

Я там була, багато разів. У стосунках аб’юзивних, була коханкою без надії на спільне майбутнє. Була навіть там, де мені відкрито говорили, що ні, мене не кохають. Я продовжувала, я вистрибувала з одних безнадійних стосунків у інші. Я, звичайно, випивала після кожної зради, невдачі, сварки, розставання. Я робила страждання ще більш трагічним і болючим. Я пам’ятаю страждання на смак, на запах, я пам’ятаю гул у голові та тягнучу біль десь під серцем, коли так погано, що аж нудить, і коли вино глушить той біль. Страждання на смак як кисле вино на голодний шлунок, як похмілля зранку з туманом у голові.
Я пам’ятаю, як у дитинстві ми грали з сестрою «у принцес», і кожен розігрував якийсь сценарій життя прекрасної (звичайно) принцеси. Моя принцеса була завжди королевою драми: неприступна та нещасна, її то кохав бридкий сусід, поки вона сохла за іншим, то вона потрапляла у любовний трикутник, то, взагалі, гинула від рук інших принцес, які ревнували її до принца. Це здавалось дуже романтичним і СПРАВЖНІМ коханням, кохання без драми, без трагедій, спокійної версії його не існувало у моїй уяві.

Звичайно, на то були причини: я не бачила любові моїх батьків, я не бачила свого батька взагалі - вони розлучились, коли мені був 1 рік. Кохання я бачила у кіно та книжках. І що то були за книжки! Звичайно, Анжеліка, Жозефіна та Маріанна, ці романи нерівних, трикутники і багатокутники, такі хвилюючі для читача, такі важкі і хворобливі для реальності. Драма і страждання були нормальністю, обов’язковим атрибутом, навіть ціллю. Дофамінові перегони, постійне напруження і страх.

СТРАЖДАННЯ, як основна цінність життя. Невміння любити себе не дає нам жодних знань про те, як любити когось взагалі. Нічия любов не зможе задовольнити нас, якщо ми не любимо себе, оскільки, вирушаючи на пошуки любові з порожнечею всередині, ми знаходимо лише нову порожнечу. Повний текст тут: https://tetianagrynova.substack.com/p/women-who-love-too-much-what-does

Сором алкоголіка, великий і жахливий: як з ним жити далі і припинити себе ненавидіти

Не плутайте сором із почуттям провини: провина може генерувати покращення та хорошу поведінку у майбутньому, а сором - абсолютно деструктивна річ і вбиває самооцінку. Людина із низькою самооцінкою переважно не здатна на жодні покращення та позитивні досягнення, бо глибоко всередині вона не вірить у те, що заслуговує принаймні на щось гарне.

Колись був навіть спеціальний застосунок, що блокує телефон, коли ти напився. Я ніколи їм не користувалась, але точно була його цільовою аудиторією. Я згадувала про його існування вже коли «було пізно» і лишався тільки сором, безсильна злість та образа на себе. Історій про те, коли мені було соромно за вчора, так багато, що їх вистачить на окрему товсту книжку, багатотомник. Зрештою, до книжки про алкоголізм я починала писати книжку про сором. Я навіть запросила свого друга у співавторство, і швидко зрозуміла, що соромливих історій у нього набагато менше, а майже всі мої пов‘язані з алкоголем: а саме втратою контролю над собою і втратою спогадів про те, що було вчора. Книжку, звичайно, ми так і не написали: я так і не написала.

Я не буду згадувати зараз свої історії про сором: ні, мені не лячно, але вони одноманітні до скуки: писала колишнім, вела себе агресивно, танцювала на столі, забула, як доїхала додому, загубила припарковану машину, речі, совість… Зранку не могла згадати, як закінчився вечір і лише за повідомленнями убера вираховувала маршрут та відновлювала події у хронологічній послідовності. Згадувати про це беззмістовно, нецікаво, втомлює.
У своїй самотерапії я читаю багато про стани, що супроводжують залежності, один з них - сором. Насправді, я була здивована (і, чесно кажучи, мала деяке полегшення) тим, що всі алкоголіки проживають сором. І дуже зацікавилась теорією Брене Браун, американської професорки, яка присвятила роботу свого життя дослідженню сорому. Вона говорить про те, що сором є деструктивним, він не слугує жодній меті і лише шкодить нам. Почуття сорому пов'язане з посиленням депресії та підвищенням рівня кортизолу - гормону стресу. І, так, обидва ці фактори призводять до погіршення стану здоров'я.

Сором - це втрата контакту, зв’язку з іншими. Брене Браун визначає сором як "надзвичайно болісне відчуття або переживання, пов'язане з вірою в те, що ми недосконалі, а отже, не гідні любові та поваги. Ніби щось, що ми пережили, зробили або не зробили, робить нас негідними зв'язку".

Як працює сором? Сором - це нейронауковий феномен, який запускає процеси в нашому мозку. Він може бути настільки загрозливим, що замість того, щоб оброблятись в неокортексі (просунутій частині мозку, яка дозволяє нам думати, аналізувати і реагувати), ми переходимо в режим "бийся, тікай або завмри". У цей момент неокортекс ігнорується, і доступ до раціонального, спокійного мислення та обробки емоцій практично зникає. Примітивна частина мозку вступає в дію, і саме тоді ми стаємо агресивними, хочемо втекти і сховатися або відчуваємо себе паралізованими; іноді, не маючи жодного уявлення про те, чому". Так що робити із соромом та жахливим ганебним досвідом? Якщо коротко - поговорити про сором. Спочатку з собою: щоденник, думки вголос, без цензури, без замовчування. Потім - з іншими. З тими, хто пам’ятає вас у ненайкращому стані, з друзями, близькими, з терапевтом. Пастка сорому у тому, що про нього не говорять, і це створює замкнене коло, безкінечну петлю, нору кролика, у яку ми падаємо, не маючи змоги зачепитись за реальність. Сором процвітає і створює темряву, секретність та ізоляцію. Коли ми говоримо про сором вголос, ми дозволяємо нашій вразливості з'єднати нас з іншими, виходячи з темряви на світло.
‍
Брене Браун розробила «Теорію стійкості», що складається з чотирьох частин: NAME IT - LEARN ABOUT IT - CONNECT WITH IT - OWN IT: https://tetianagrynova.substack.com/p/the-shame-of-an-alcoholic-great-and

Мій друг-письменник сказав мені якось, ̶щ̶о̶ ̶з̶ ̶л̶і̶т̶е̶р̶ ̶Ж̶ ̶О̶ ̶П̶ ̶і̶ ̶А̶ ̶н̶е̶ ̶м̶о̶ж̶н̶а̶ ̶с̶к̶л̶а̶с̶т̶и̶ ̶с̶л̶о̶в̶о̶ ̶«̶В̶І̶Ч̶Н̶І̶С̶Т̶Ь̶»̶ що якщо я продовжу писати лише пости у фесбуці, пости в інстаграмі чи пости де завгодно, навіть лонгріди, то письменником я не стану. Що книга - то окремий жанр, і створюється вона інакше, мислити для неї треба інакше, не чекаючи після кожних опублікованих 5000 символів на фідбек аудиторії та лайки, не перевіряючи «я обєрнулся посмотрєть нє обернулась лі она чтоб посмотрєть нє обернулся лі я». Книжка - марафон, а не спринт, і судячи з усього, до таких марафонів я ще не готова. Втім, я прокрастиную максимально якісно: читаю книжки про те, як писати книжки, замість того, щоб писати.

В моїй підбірці за посиланням - дуже нестидні автори: Стівен Кінг, Девід Лінч, Рей Бредбері, Чак Паланік, Джорж Оруел та Елізабет Гілберт. Так, всі вони написали книжки про те, як писати книжки. Хтось пише про базові цінності роботи та пошук ідей (Лінч), хтось - про боротьбу зі страхом та самокритикою (Гілберт). Кінг пише свою історію становлення як письменника (там довго нічого не виходило, а ще був алкоголь і наркотики, тепер нема), Оруел - про сенси та мотивацію, Паланік дає супер-детальні поради та алгоритми.

Насправді, - нічого нового: щоб навчитись писати, треба писати. «У мене немає особливого таланту - лише цікавість, нав’язливість та настирна витривалість у комбінації з самокритикою привели мене до моїх ідей», - казав Енштейн.

Це підбірка книг не про мистецтво копірайтінгу та скорочень - для цього є «піші-сокращай» (не рекомендую), тисячі методичок і чат ДжиПіТі. Раптом хочеться почитати розумних людей, які також страждали у своїх починаннях, - то це воно.

Отут підбірочка - https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitati-shchob-navchitis-pisati-poradi-oruela-lincha-kinga-ta-palanika/