Більше 5 місяців я не п‘ю.
Ніколи би не подумала раніше, що я напишу щось на кшталт «я познайомилась із собою справжньою». Не напишу і зараз, бо я тільки знайомлюсь: із тим, що мені подобається і що мене щиро дратує, з тим, що я відчуваю насправді - до себе самої, до старих друзів, до нових знайомих, до сина. Нібито після ночі рейва зі стробоскопами і лазерами раптом відкрили вікно і пустили ранкове світло.

Вчора я їхала за кермом після опівночі з побачення, звичайно, твереза (такого не бувало роками): я спокійно аналізувала вечір і думала про свої очікування, роздратування, розчарування, про свої патерни поведінки. З усього вечора, що відбувся, найбільше радувала мене можливість отак прийняти рішення поїхати додому, коли хочу, та їхати вночі за кермом з тверезими спокійними думками. Розуміючи, що нарешті я пам’ятаю все в деталях, і завтра також буду, що маю спокійну повагу до себе і своїх бажань: з алкогольними пригодами це зазвичай було інакше.
Це і є свобода, здається?

Я розумію, що все це щастя тверезості схоже на стан «купи козу - продай козу»: насправді, ця розкіш не пити була мені доступна завжди, тільки я нею не користувалась. Так, мене наврядчи зрозуміють люди, що не жили в алкогольному тумані роками, не зрозуміють ті, хто на вечірках пив по два келихи. Але зрозуміють інші.

Перечитуючи іноді свої тексти, я ловлю власний «страждальницький тон», пограничний зі стогнанням, і мені він не подобається. Хотілось би бути легкою і веселою, іскритись влучними жартами і елегантною іронією. Не знаю, чому у мене так не виходить: тому що я ще «одужую» і проживаю ці зміни, розуміючи постфактум масштаб своєї душевної хвороби? Чи може я романтизую і просто погано пишу? 🙂
Я вірю у перше: у мене ще не виходить влучно жартувати про алкоголізм, бо щодня я роблю дві речі. Перше - прислуховуюсь до себе, знаходячи тригери, патерни, безсилля, нещастя, що призвели до залежності. Друге - радію новому життю, як Лілу Даллас, як Белла Бакстер, що потрапила у людський світ, одночасно захоплена і вразлива.

Зміни тверезого життя майже непомітні. Це як дивитись щодня на себе в дзеркало, - за день нічого нового, а от якщо з‘єднати дискретні точки «я рік тому» і «я зараз»…
Очевидні результати безалкогольного життя можна загуглити і це буде правдою: покращення сну, менше тривожності, економія грошей на алкоголі, концентрація уваги… Плаский живіт, - о нарешті, я майже там! Я боролась за цей живіт все своє життя, дієтами, марафонами, чудо-вправами, массажами та обертаннями. Відповідь була очевидна - відмовитись від алкоголю. Просто я не могла у це повірити!

У цій непомітності змін і ховається засада: ми, алкоголіки, дуже нетерплячі, нам потрібен швидкий результат, бо ми боїмося не втримати контроль так довго. Мені пощастило зрозуміти, що це довгий маршрут (до тверезості) і розбити його на маленькі кроки. Розбивати його щодня на маленькі кроки, пам‘ятаючи, чому я не повернусь туди, чому я не хочу повертатись. Пам‘ятаючи, що для мене - це квиток в один кінець. Підписатись на мій алкогольний блог тут - https://tetianagrynova.substack.com/p/i-have-been-sober-for-over-5-months

Я зібрала у цьому матеріалі 7 книжок про алкоголізм, від класики — Алана Карра (спойлер: такоє) та книги спільноти Анонімних Алкоголіків — до мемуарів Метью Перрі, який витратив $7 млн на лікування залежності. А ще - дві жіночі автобіографічні історії алкоголізму та мемуари Джека Лондона. З останнім взагалі нечікувано сумно: він помер у 41 рік від передозу морфію, лікувавшись від депресії, спричиненої алкоголем. Пити він почав у 5(!!!) років. Книжка чудова і оптимістична, а він був першим американським письменником, що заробив літературною працею мільйон доларів…

Навіщо читати про таке, якщо ви здоровий? Що ж, - по-перше, будь-які теми залежностей подобаються переважній більшості, як девіація та guilty pleasure. А практично, - навіть якщо ви переконані у тому, що книжки про алкоголізм — не для вас, подумайте ще раз: можливо, у вас є друзі, знайомі, родичі з цією проблемою?

Я впевнена, що про залежність варто читати всім, щоб зрозуміти, що це — хвороба, це біль душі, травма, а не "лінь" і "слабка воля", як заведено думати у нашому суспільстві. Це явище дуже стигматизоване: проговорюючи слово "алкоголік", у голові виникає образ нікчемної людини під парканом, що втратила все. Це слово викликає відразу, а не емпатію та розуміння. Але це не так: більшість алкоголіків функціональні. Вони відповідальні, працюють, можуть бути успішними та привабливими, тому ти ніколи не назвеш їх "алкоголіками".

Стигматизація призводить до того, що вилікуватись складно: бо залежна людина боїться навіть зізнатись у цьому, і всі навколо ніколи не озвучують проблему вголос. Говорити, читати про це необхідно: знаючи, як працює алкоголізм, чому він виникає і що відчуває залежний, у нас є більше шансів вилікувати як людину, так і суспільство.

Якщо цікаво, - йдіть за посиланням.

https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitati-shchob-kinuti-piti-7-knizhok-pro-alkogolnu-zalezhnist-i-te-iak-yiyi-pozbutis/

На цих фото - пологові будинки у Львівській області (Сокальська лікарня). На першому фото - пологова зала, інше - ліжка для новеньких мам.
У 2023 році в Україні народилось 187 387 дітей. Це на третину менше, ніж до початку повномасштабного вторгнення, - причини зрозумілі. Але працюючі медичні заклади на Заході країни перевантажені: вони приймають велику кількість молодих мам, що переїхали з інших областей.
Пологові відділення та будинки західних областей переживають нестачу обладнання та нерівномірний розподіл навантаження. Але державне фінансування недостатнє, і суспільна допомога, звичайно, зосереджена на інших сферах (оборонній). + до того частина обладнання може бути пошкоджене під час війни.
Ми з bekind.ua збираємо 2 мільйони гривень на обладнання для трьох пологових будинків у Львівській, Вінницькій та Тернопільській області. Звичайно, разом із фондом Благодійний фонд "280 днів" що опікується вже майже 4 роки новонародженими та молодими мамами, і з якими ми вже зібрали мільйони гривень для допомоги українським малючкам. Вони точно знають, що потрібно тим лікарням, а саме є термінові запити:
- Візуалізатор вен інфрачервоний - 109 000 грн
- Електричне ліжко-трансформер для пологів - 83 000 грн
- Фетальний монітор - 60 000 грн
- Монітор пацієнта - 45 000 грн
- Мішок Амбу для новонароджених - 2000 грн
- функціональні ліжка в палати породіль (після пологів) - 20000-30000 грн
(Це все потрібно для кожної з трьох лікарень, ліжок потрібно 8-10 штук і моніторів також декілька).
Статистика каже, що фото «до-після» привертають максимум уваги, бо дуже зрозумілий імпакт. Так от, у нас є фото «ДО», фото «ПІСЛЯ» мріємо зробити.
Ваш донат можна залишити тут - https://send.monobank.ua/jar/41AT4ipzgP

Марія Матіос, «Солодка Даруся»

Прочитати цей роман треба мені було хоча б тільки тому, щоб порадіти, що я - українка. Щоб ще раз упевнитись у тому, що не просто так я перейшла на українську мову, і у тому, яка вона, мова, багата, розкішна, нескінченна. Як і наш, вибачте, багатий внутрішній світ і найбільший талант української «маленької людини» - радіти життю, тішитися тим, що дала природа, і все це - з великою гідністю і вічними цінностями, що передавались поколіннями. Комусь для розуміння цієї бази потрібно може читати філософів, - але хіба ж читання може замінити те, що далось нам з народженням, з кров‘ю.

Я, з Херсонської області, з російськомовної родини, часто підсвідомо обесцінюю чи применшую свою «українськість»: на нас, тих що до Карпат, чи то ближче до Сходу, більше повпливали Совєти. Не знаю я ні цієї прекрасної, такої грайливої і різноманітної мови, якою розмовляють там, на Заході, ніби грають джаз, чи малюють експресивно, чи одразу грають на сцені, впевнена, розуміючи свій виключний талант говоріння, ні мала цієї любові до землі, тварин, лісу і гір, ми жили у степах.

Я постійно шукаю, що в мені українського, крім самого щастя, удачі народитись в Україні, крім мого _вибору_. Читаючи такі книжки, як «Солодка Даруся», розумієш, що це «наше», ні з ким не переплутаєш «наших» людей: незважаючи на людські заздрість та інші пороки - базову взаємопідтримку, нашу теплоту до ближнього, нашу товарискість, згуртованість і наше «гуртом і батька легше бити». Нашу вроджену любов і прихильність до краси і порядку, нашу гідність, що понад усе.
Так, моя рідна бабуся, що з Донецької області, була таки вчителькою української мови: це був її вибір, який вона зробила у 50х роках, о як я вдячна їй за це, хоч вона і не пояснювала той вибір ніколи.

Слухала нещодавно одного нідерландського журналіста-дослідника про ГУЛАГ: говорить, що там всі люди гуртувались за національностями. Українці з українцями, грузини з грузинами, білоруси з білорусами. Лише росіяни так не дружили: у них були тусівки окремо - московитів, пітерців, ростовчан ітд. Це те шо _вони_ не вміють, те, що інтуітивне для нас - гуртуватись, триматись разом (о так, зараз буває різне, але не забуваймо нашу суперсилу).

Я постійно дивуюсь, як погано ми знаємо історію (принаймні я, ок), як швидко ми її забуваємо - може тому, що не знали нормально? «Солодка Даруся» - ще один урок, великий, віртуозний, шокуючий, нагадування про жахи окупації, Совєтів, війни, несправедливості. Те, що, можливо, не розповіла нам, мені бабуся, бо боялась, не могла. Але дуже потрібно знати і не забувати.

Ще «Солодка Даруся» - про любов, про жіночу долю і жіночу силу, про меланхолію, про солодку сентиментальність, про красу життя і про його безжальність. Про людську натуру, про те, що «ніщо не викликає в людей такої підозри і злої цікавості, як чуже щастя».

«Солодку Дарусю» я проковтнула за один раз: чомусь здається, що це так було і написано, не відриваючись, пристрасно. Її треба прочитати, щоб хотіти читати українською більше, щоб пробудити свій апетит, свою злість, свій інтерес і свою гордість бути тими, ким нам пощастило народились.

Мистецтво йти вперед (і відпускати минуле).

Не так давно я обговорювала з подругою успіхи одної спільної знайомої: справжні великі досягнення у дуже довгостроковому сенсі. Ми аналізували, чому у неї ВСЕ виходило (і, звичайно, те, чому у нас - ні). Звичайно, ми бачили багато недоліків у її діях, багато помилок і рішень некоректних до інших (як дівчата, нам дуже потрібно було це помітити, ви знаєте): але факт залишався очевидним - у неї виходило, не дивлячись на всі ці помилки, опинитись дуже дуже далеко.
Висновок був простим (хоча і не таким очевидним): вона завжди рухалась вперед. Вона вибирала ніколи не зупинятись на досягнутому: тобто, помилки вона також виправляла, але якось не стопорилась на них, не робила з них великого слона.

Я зрозуміла (незадоволено), що саме у цьому була наша відмінність: я так не вміла. Я залипала на помилках, на неідеальностях, на факапах і невдачах, я приймала свій негативний досвід за частину себе, яку не в силах змінити. Так було не з усім і не завжди, але переважно - так.
Моя реальність була такою: рухатись вперед було страшно, триматись за минуле було набагато приємніше.

Я не просто так пишу про це у блозі про алкоголь: залежність так чи інакше стає частиною нас, минулим, у яке ми вросли і яке вросло в нас. І чим ми старші (i’m sorry), чим більше часу ми провели разом з цією хворобою, тим складніше відпустити те минуле, яке в нас було - бо хто ми без нього?

Психотерапевти говорять, що частина подорожі з одужання складається саме у розумінні минулого та русі уперед. Це легше сказати, звичайно, але є навіть спеціальна техніка того, як з цим справитись (пишу у блозі алкогольному, а ви підписуйтесь, якщо ще ні - https://tetianagrynova.substack.com/p/the-art-of-moving-forward-and-letting? )

1. Прийняти рішення: яке саме минуле потрібно відпустити (у випадку з алкоголем - спосіб життя, конкретний набір звичок, себе у стані випивання)
2. Звільнення: розслаблення та прийняття поточних обставин та відпускання контролю. Це не означає здаватися! Коли звільняємося, то даємо собі простір для просування вперед у більш позитивний спосіб, без бічування себе. До речі, моєю найбільшою помилкою було саме невміння розслабитись у цьому місці: я занадто себе пресувала і карала за все, заповнювала весь простір. Нічого не виходило.
3. Справитись з опором: щоразу, коли ми відпускаємо, частина нас може підсвідомо хотіти триматися за те, що більше не служить нам — наприклад, пити. Ми можемо навіть відчувати певний опір змінам, але варто пам’ятати, що, зрештою, все минуще, і тримання може принести нам більше шкоди, ніж користі.

Нейронаука відпущення (це я переповідаю прочитане, звичайно)
‍
У нашому мозку відпущення стосується трьох основних областей. Розуміння цього структурно дає нам більшу ясність щодо трьох основних аспектів відпущення, які ми щойно розглянули.

4. Префронтальна кора головного мозку (PFC): розташована прямо за нашими очима та відповідає за участь у когнітивних процесах, таких як прийняття рішень, PFC вибирає, від чого відмовитися. Це також сигналізує емоційним ланцюгам мозку заспокоїтися та рухатися далі, ініціюючи та підтримуючи нашу рішучість.
‍
5. Парасимпатична нервова система: ця мережа нервів сприяє розслабленню та задоволенню, особливо після стресових ситуацій. Це допомагає нам відпустити/розслабитися, коли відпускаємо.

6. Передня поясна кора головного мозку: у формі пальця, розташована ближче до центру голови, вона контролює, наскільки добре ми здатні підтримувати нашу мету відпустити. Якщо ми починаємо триматися, це посилає попереджувальні сигнали. Ця область модулює частину відпускання, що залишається з нею.

А тепер прийомчик з магічного мислення: для того, щоб «відпустити», дехто пропонує виписати свої уроки з минулому на папері та спалити чи викинути. Можуть допомогти такі питання:
‍
7. Які люди були у вашому житті під час «алкогольного періоду», які вас не цінували і поводились з вами негідно? Кого ви боялись? З ким не хотіли би більше бути?
8. Як ви поводились з тими людьми: вразливо, сильно, або здавались?
9. Чи був хтось, хто порушував ваші кордони?
10. Чи показували ви себе після відмови від алкоголю так, як думали, що не зможете? Що це було?
11. Згадайте речі, повʼязані з алкоголем, яких ви більше не хочете у своєму житті…

Ці питання здаються простими, але задаваючи їх собі знову і знову, я іноді пригадую події і людей, які були глибоко закопані у свідомості, але формували моє ставлення до себе. Самозвинувачення, сором, провину, невпевненість. Розуміння того, що більше такого я вибирати не буду, символічне «викидання» цього зі свого життя (важливо - без переобдумування, без розбирання на супер-деталі про те, що ви винні і чому так вийшло) допоможе прийняти себе як новенького.

В принципі, так працюють і психологи: ви згадуєте якийсь факт, негативне переконання про себе, і психолог запитує - чи це правда? Розуміючи, що ні, це все надумане і непевне, можна одне за одним викинути ці спогади про себе. І навіть звичку пити. Тільки якщо захотіти!

«Зі мною такого не буде»: ми всі народились без залежності. Що потрібно було знати чи робити, щоб ніколи не «підсісти»?

Нещодавно зі мною звʼязалась одна міжнародна організація і попросила розповісти свою історію відмови від алкоголю, але «без драми».
Я, звичайно, погодилась. Але спочатку було купа питань: як? Чому ви не хочете говорити про мій досвід, він же справжній? Відповідь була дуже простою: для того, щоб достукатись до тих людей, які залежності ЩЕ не мають, не потрібно розповідати їм про жахи залежної людини, бо цю картинку вони жодним чином не зможуть проасоціювати з собою. Потрібно (напевно) «продавати» їм переваги життя безалкогольного, - те, «який чудовий світ без наркотиків».

Як говорити про ризик залежності людям без залежності, не говорячи про залежність?

Філософсько-наукове питання у мене виникло впродовж цих роздумів: якщо залежність - це все-таки про «хворобу душі», то чи можемо ми попередити це, просто уникаючи алкоголю? Чи «свиня скрізь знайде своє болото», - тобто причина не в речовині, а глибше, - і людина у стражданні все одно знайде свою залежність - не від алкоголю, так від куріння, їжі, ігр, сексу?..

Я думала про те, що би могло попередити мою залежність, перебираючи кожний етап життя, де я могла зробити інакше. Чому крок за кроком я вибирала алкоголь, не замислюючись про його вплив, і що могло вплинути на мій вибір? Чи це все було ефектом метелика, або послідовністю рішень, яку можна було стратегічно перепрошити? І, найголовніше, - ХТО міг вплинути на ті вибори? Чи я сама, чи хтось інший, «відповідальний» за мене? І чи існують у цьому випадку якісь інші відповідальні, крім мене?

Ліричний відступ про відповідальність: Відповідальність на тому, хто розуміє (що відбувається). Таку аксіому ми колись вивели на парах kmbs, коли обговорювали природу лідерства та відповідальності. Питання було у тому, хто має брати на себе відповідальність за рішення у певній групі людей: найстарший, чи найбагатший, чи за статусом, чи за голосуванням, чи ще якось. Прогресивна модель очевидна: якщо розумієш, що відбувається, розумієш, що це потребує твого втручення і проактивності - ти маєш діяти відповідно. Якщо ти нічого не робиш, - то або не розумієш, або вибираєш не робити (просто не хочеш, або чекаєш: «моя хата скраю», це має робити хтось інший - держава, багаті, розумні, сильні, а чому я ітд).

У контексті залежності висновки такі: з моменту, коли ти зрозумів, як все працює, - відповідальність на тобі. За всі наслідки - діяльність та бездіяльність. Тому схема проста: розвивати обізнаність, не приховувати, не відвертатись, не ховати голову у пісок. Світогляд «зі мною такого не буде» - безвідповідальність, звичайно, я там була. Світогляд «не хочу про це знати, це жахливо, неприємно, не маю на це часу» - безвідповідальність, але, звичайно, і питання людської обмеженості часу і фокусу, знати про все і думати про все - складно. Повертаємось до двох рішень: культурний код (чи соціальний договір) і відповідальність тих, хто розуміє.

Культурний код/ соціальний договір - дуже довгострокова штука, але ми самі бачили, як воно працює. Памʼятаєте, ще у 60-70 було норм, що вагітна жінка курить або випиває? Дослідження вчених та наліпки про «куріння може спричинити рак/ втрату вагітності/ ранню смерть» і заборони алкоголю вагітним зробили свою справу, у голові вже не метчиться жінка при надії з келишком або цигаркою. Але скільки років чи десятиліть роботи було пройдено для цього…

У Нідерландах цигарки продають або у спеціальних магазинах, або взагалі «з-під прилавку» буквально. Тобто вони є, але у зачинених непрозорих шафах, а всі пачки виглядають однаково - з жахливими фотками прокурених легенів та нагадуванням про імпотенцію, бренд не можна впізнати на пачці, він заліплений. Це я випадково побачила, коли хтось запитав на касі: так ніколи б не подумала, що там продають цигарки. Ну і я мовчу про ціну: можна купити собі набір на вечерю або квиток у музей замість пачки.

Про «тих, хто розуміє» та їх відповідальність: думаю, що це база змін.

Я зараз говорю про себе, людину, яка не вірила, «що це може бути зі мною», потім повірила, потім пішла лікуватись і вчити матчасть. Ми, залежні, що вижили і лікуємось, є тими картинками легенів на цигарках, тобто, наші історії і переживання. Тому що умовним безхатьком під парканом лякати простіше але зовсім неефективно: це вже зовсім інакша реальність, на яку ми всі дуже сліпі, на жаль (але до якої також пара кроків, просто «з нами такого не може статись»).

І загальна відповідь (складна у реалізації) про те, як попередити залежність у людей (поки) без залежності: вчити мат. частину. Знання завжди перемагають темряву, - принаймні потім ти не можеш сказати, що «не знав».

На мій алкогольний блог англійською (завдяки якому мене знайшла міжнародна організація- ОМГ, це буде моя найбільша коллаба ever) можна підписатись тут. Очевидно, це важливо для багатьох: https://tetianagrynova.substack.com/subscribe

Краще пізніше, ніж ніколи: зібрала книжки видавництва Vivat (майже всі - свіжі), які хотіла би купити собі. Там неймовірні скарби: розслідування справи Василя Стуса, антологія української фантастики, «Моя мама - гора» (для мам, як я, які постійно відчувають себе винними), автобіографічний роман про Донбас, збірка «Мотанка» (жіноча укр фантастика!!!) і свіжа підбірка класики (там Кобилянська, Пантелеймон Куліш і інші). Про Vivat і Фактор друк ви знаєте: там друкувалась третина українських книжок. Давайте підтримаємо і купимо собі те, що дуже потрібно: https://tykyiv.com/misteckij/10-znakovikh-knizhok-vid-knigarni-vivat-iak-pidtrimati-zruinovane-rosiieiu-knigovidavnitstvo/

Про події минулого, які я вирішила не запам’ятовувати: де я була невдячна, нещасна і випивша

Я так довго рефлексувала про свою шкідливу звичку вживання, що, здавалось, згадала вже всі свої історії, думати про які було соромно і неприємно.
Але зовсім ні: кожен новий підхід, прицілений або випадковий, приносить нові спогади. Ті, які я вирішила не просто забути, стерти і сховати: я вирішила їх не запам’ятовувати. Незручні події, невдалі знімки: ніби їх ніколи не було у моєму житті. Бо вони зовсім не личили моєму уявленню про себе, моєму уявленню про те, як інші мають уявляти мене. Нажаль, мої наміри не особливо впливали на сприйняття інших, я грала у «голого короля» так багато, що поступово я залишалась єдиною, хто у нього вірив.

Ні, десь периферійним думанням я бачила, я знала, що я не така, насправді, і класна: тут забуваю, там недопрацьовую, тут мені дали довгостроковий кредит довіри, тут просто зустрілись гарні люди і пощастило. Я закривала очі, я забувала, що у будь-якої кредитної лінії є ліміт. Я вірила в те, що я безсмертна, безгрішна, _особлива_, цей образ, який я малювала зранку у дзеркалі, маскуючи все, що було вночі. Я була невдячна і нещаслива. Нещаслива у своїй невдячності і не хотіла памʼятати нічого з того нещастя.

На днях товариш у пошуку якоїсь інформації нагадав мені нашу переписку пʼятирічної давності. Я полізла подивитись на неї сама і віднайшла цілу скриню Пандори, зайшла в якусь страшну Нарнію. Я не памʼятала половину людей, з якими я спілкувалась тоді: інтервʼю, робочі зустрічі, побачення, короткі знайомства з класними людьми, які чомусь не перетворились на дружбу. Я читала переписки і на моїй голові рухалось волосся: я була грубою, неуважною, злою, зверхньою, жорстокою. Неприємною, ненадійною людиною.

Я запізнювалась на інтервʼю на години, я забувала про зустрічі, я ображала людей після першого побачення, я залишала повідомлення без відповіді, я не вибачалась за свої грубі вчинки. Я була неймовірно недисциплінованою. При цьому мій бізнес і мій образ тримався, ніби янгол-охоронець тримав мене за руку: незрозуміло, чому? Заради чого? Щоби зберегти мене для чогось гідного, корисного (позитивне мислення)? Чи потримати подовше у ілюзіях «голого короля», щоб чим болючіше було падати вниз, не розуміючи свою мізерність?

Друг, до речі, сказав, що пʼять років тому я спілкувалась нормально і чемно. Що, можливо, ми всі були іншими, більш безтурботними та безвідповідальними, як підлітки. Раптом ми подорослішали і посерйознішали, але це не значить, що ми були поганими людьми. (Позитивне мислення, так? Добрий друг, з яким мені пощастило? Якому я невдячна?)

На днях я жалілась подрузі, що мені стало важко жити: важко працювати, я почуваюсь самотньою і покинутою, що від мене очікують чомусь більше, ніж я обʼєктивно можу. Що мені складно з людьми: багато несправедливості, недооцінювання, невдячності, безвідповідальності, злості і грубості, на які я не заслуговувала, інвестицій моїх зусиль, які не перетворюються навіть на «дякую» і залишаються без відповіді.

Подруга взяла мене за руки і сказала:
⁃ Танєчка, все так. Просто пʼять (сім, десять) років тому тобі дуже щастило. Ти жила життям, яке всім подобалось, у всіх викликало захоплення: у тебе правда було багато уваги, можливостей, відкритих дверей і гарних людей. Ти опинилась у накращому місці у найкращий час. Ти, напевно, думала, що так буде завжди. А тепер, - вітаємо у реальному світі.

(За посиланням - мій блог алкоголіка і повний пост, велкам та підписуйтесь, будь ласка. Це дуже важливо для мене - https://tetianagrynova.substack.com/p/about-the-events-of-the-past-that)

"Ненавиджу бігати", "біг — це не моє": коли я чую такі думки від людей (доволі часто), то запитую, чи бігали ці люди раніше. Виявляється, що більш ніж половина ніколи не пробували або робили це в останній раз у школі. Як амбасадорка бігу з 11-річним досвідом, фінішерка 42-х марафонів та авторка бігової колонки відчуваю необхідність зробити так, щоб ти не тільки спробував, а й закохався у біг. Коли я їду за кермом зранку і бачу бігунів, я відчуваю радість і заздрість одночасно. Радість - тому що знаю, який кайф вони відчувають прямо зараз, заздрість - тому що я б зараз хотіла би так само, а не стояти у трафіку.

Це неочевидно пересічному водію чи перехожому: памʼятаю себе, пролітаючу свій десятий кілометр під снігом о 7 ранку, десь повз зупинку на Арсенальній, під ліхтарями, і сумні обличчя людей у великих пуховиках та пальтах. На них було більше співчуття чи здивування, ніж заздрості… Я би дуже побажала їм дізнатись, якою щасливою та енергійною була я у тому стані, під снігом, у тоненькій флісці та лосінах.

Коли я біжу, мені неважлива погода. Так, вона має значення перед виходом з дому, але вже за 5-10 хвилин тобі неважливо - то вітер, сніг, дощ чи туман. За пару кілометрів ти входиш у ритм, за пʼять - входиш у той самий омріяний «потік», де вирішуються всі проблеми і задачі.

Коли я біжу, я відчуваю свободу думок: я можу подумки писати тексти, генерувати ідеї, на які не наважилась би у ліжку чи кріслі. Іноді я думаю, що було би непогано працювати на пробіжці. Іноді я саме так і робила: щоправда, я писала тексти, поки йшла на доріжці.

Коли я біжу, я відчуваю сміливість мріяти! Я сама собі СЕО, фаундер, астронавт і доктор наук. Я нобелівський лауреат і володар Оскара. Я володар всіх Кілець, я Королева-Мать, я Опра Уінфрі і Маргарет Тетчер, я Меріл Стріп і Анна Вінтур. Я можу напланувати і намріяти собі неймовірні речі, і навіть якщо вони збуваються потім всього на 0,1%, мені подобається цей імпакт…

Коли я біжу, я відчуваю себе дуже сильною, ВСЕсильною, я можу що завгодно. Ні, це не сектанство і я не зійшла з розуму: про такий ефект фізичних тренувань та бігу зокрема говорять психотерапевти також. Той факт, що ви змогли перемогти себе і пробігти 2-5 км або 10-20 (кому що) дає очевидний результат «на табло» і буст впевненості у собі, якщо він вам зараз потрібен. Коли мені погано - я біжу. Бо знаю, що після точно буде краще!

Коли я біжу, я відчуваю себе привабливою: я дика кішка, Зендая і Томб Райдер одночасно. Я знаю, що можу більше, краще, довше, швидше, я знаю, що можна докачати прес, біцепс, що завгодно, - але нічого не порявняється з легкістю вранішнього бігу, коли відчуваєш себе першою людиною на Землі, найкрасивішою за замовченням, бо рух - і є сама природа. Неважливо на кубіки, - я дуже вдячна собі за те, що колись, 11 років тому, я вибрала цю звичку (а вона - мене?). Я не уявляю, ким би я була, якби не біг…

Коли я біжу, я зустрічаю багато потенційних друзів: нових, незнайомих, але вже для мене цікавих і дуже красивих. Так, я кажу про бігунів, яких я зустрічаю. У нас є мовчазне правило, соціальний договір бігунів всього світу: всі бігуни - хороші люди, всі бігуни заслуговують на підтримку, всі бігуни - красиві (all runners are beautiful!). Так, якщо ви вперше виходите на пробіжку і вам страшно, що досвічені бігуни вас будуть зневажати за ваш темп, техніку, маленьку дистанцію - забудьте. Бігова солідарність - це підтримка кожного, неважливо, бігає він 20 років чи 1 день. Якщо ти вийшов бігати сьогодні - ти вже бігун. І наш друг! Мій син каже про бігунів на вулицях будь-якого міста: «дивись, мам, твій друг!». І так, він правий! ___ повний текст: https://tykyiv.com/zdorovij/esei-shcho-zakokhaie-tebe-u-big-de-znaiti-supersilu-ta-vpevnenist-u-sobi/

Минулого року мала час і натхнення і почала цікавитись Нобелівськими лауреатами (з літератури). Почала "з кінця", тобто з останніх років: купувала їх книжки і пробувала дегустувати, щоб розібратись - за що давали їм премію, і чи відчую я їх генія, чи сподобається мені. Чесно кажучи, купила я більше, ніж прочитала: не новина, що купувати книжки та їх читати - це два різні хобі, що не перетинаються.

Встигла прочитати Юна Фоссе (2023), Ані Ерно навіть полюбити, Петера Хандке, Патріка Модіано, Луїзу Глик. Токарчук та Алексієвич читала давно... До Ісігуро ніяк не доберусь. Купувала і читала книжки англійською: по-перше, бо я в Амстердамі, по-друге - українських перекладів майже немає (Токарчук, Алексієвіч та Ісігуро є!): не всі Нобелівські лауреати однаково сексі для широкої аудиторії, очевидно. Англійська ускладнює, звичайно, і швидкість читання і глибину розуміння взагалі, але я не здаюсь: з кожною книжкою все краще. Українська версія сильно би допомогла.

Менше з тим, зібрала у своїй колонці останніх десять лауреатів з примітками: за що дали Нобеля + навіть знайшла український переклад! Дещо є тільки онлайн, але ділюсь: можливо, хтось з вас також розділить моб цікавість. https://tykyiv.com/misteckij/perekladi-tvoriv-nobelivskikh-laureativ-z-literaturi-ostannikh-10-rokiv-na-ukrayinsku-ta-komu-i-za-shcho-yiyi-prisudili/

Кидати пити просто тільки у одному випадку: у вас немає залежності. Кидати складно, бо це назавжди: інакше це не рахується. Якщо ви залежні, у вас немає інакшого способу продовжити це життя, ніж перестати пити назавжди. Ви не зможете модерувати, тому що 1) все ваше життя буде побудоване навколо контролю і думок про алкоголь (пекло, правда?), 2) ви просто не зможете, обіцяю. Історія не знає таких прикладів, це неможливо ні психологічно, ні фізіологічно.

Ситуація ще така: наркологи говорять, що вдається кинути з першого разу менше ніж 10%. Вдається кинути взагалі - ненабагато більше. Кожен наступний «раз», тобто зрив і початок пиття заново - гірше ніж попередній. Звучить не дуже позитивно, так? Чесно кажучи, це звучить саме так, яким це і є: якщо ви залежні, вам жопа у будь-якому випадку.

Фокус замикається на тому, щоб «не думати про білу мавпу». Як тільки ви вирішуєте кинути, все навколо нагадує вам тільки про це, ретикулярна формація (такий спеціальний участок у мозку, який звертає вашу увагу саме на речі, про які ви думаєте частіше за все) бачить лише вашу БІЛУ МАВПУ: щасливих людей з келихами ігристого на бранчі, щасливих людей з пивом на фестивалях, щасливих бабусю з дідусем на літній терасі з келихом червоного, ноу мартіні ноу парті щасливих людей на яхті, ось хтось має випускний в Університеті, має весілля, ці всі щасливі люди… Ви ж також хочете бути щасливим: подивіться, всі вони не страждають, не залежні, вони звичайні щасливі люди, можливо, ви то все собі нафантазували, немає ніякої залежності, ви також «нормальний» і можете бути щасливим просто так? З КЕЛИХОМ?… Це коло неможливо розірвати, я клянусь.

Вже 8.5 місяців я маю свою безалкогольну пригоду, 258 днів, говорить мій лічильник. Я бачу щасливих людей з келихами, я періодично вірю, що можу так само. Не намагайтесь довести мені, що у вас все інакше, що «от ВИ би змогли, що от ВИ одного разу перестали і більше ніколи не повертались і не думали»: я вам вірю, не треба мені це доводити. Як і не требе доводити мені, що кинути, не думати, не звертати увагу просто, легше легкого. Ця біла мавпа буде довго у моїй кімнаті, з нами. А ви її не побачите, вам пощастило, ви молодець. А я ні, я - не молодець і ніколи їм не буду. Тут не допоможе Just Do It.

Людям з нормальним харчуванням неможливо зрозуміти людей з РХП (розлад харчової поведінки). У мене була колись подружка, що планувала свої дні навколо сніданків, обідів, вечерь і перекусів. Вона старанно планувала свої закупи, говорила, що планує готувати кожен вечір (на тиждень вперед), вона могла сунути свої зустрічі і відміняти, тільки щоб поїсти, вона дізнавалась меню у закладах та на подіях заздалегідь, щоб знати, що вона зможе там замовити і СКІЛЬКИ. І так, вона страждала від зайвої ваги, вона роками мріяла скинути 15+ кіло, але у неї наврядчи виходило більше за 1-2, і все поверталось назад.

Мені було незрозуміло, чому вона так фіксується на тій їжі, я була з тих, хто міг елементарно забути пообідати чи повечеряти, недоїсти, не їсти весь день і таке інше. Але здогадайтесь, про що я ніколи не забувала? Звичайно, про вино.

Ми не розуміли одне одного. Ми не розуміємо, не можемо відчути зсередини, від яких думок страждає людина, у чому її справжній демон і як він зʼявився. З деякими доводиться боротись все життя. Або - вчитись з ними жити. Якщо у вас немає демонів або у вас вони інші - не знецінюйте сусідніх. Ви ніколи не знаєте, з чим наразі приходиться справлятись іншій людині. І якщо вам хочеться підтримати мою творчість про безалкогольний світ, підпишіться на мій блог тут: https://tetianagrynova.substack.com/subscribe

Знайома нещодавно у розмові сказала «хочу порекомендувати тобі книжку, правда, не знаю, чи має сенс це робити для такої начитаної людини, як ти…».

Тут одразу хочу сказати дві речі. По-перше, мені стало трохи соромно, тому що за останні півроку я дочитала до кінця 4-5 книжок. (От так і начитаність!). Не буду виправдовуватись, чому: не можу сфокусуватись, зайнята іншим. Читаю або за один вечір, або не можу закінчити місяцями. В принципі, від цього не має бути соромно - періоди бувають різними, але вплив відсутності нормального системного читання я помічаю. Він негативний: без нових книжок я втрачаю здатність мислити ширше, втрачаю абстрактність мислення. Здається, навіть писати я стала якось НЕ ВІЛЬНО, не потоком, неначе хожу після перелому. Треба повертатись.

По-друге, я вважаю, що не існує людей, яким не можна рекомендувати книжки. Ми всі настільки різні, книжок настільки багато, що завжди знайдеться ЩОСЬ, що знаєте ви і що не знає інша людина, навіть та, що читає 365 книжок на рік. Ну хіба що та людина - сноб і закрита до порад та нового. Так я вважаю 🙂

А взагалі про книжки я останні півроку багато читаю і пишу. Такий час. У окрему колонку на «ТиКиїв». І збираю книжкові рекомендації чудових людей! Читаю ті рекомендації і страждаю, як діабетчик перед тортом-морозивом: хочеться одразу прочитати все, що вони нарадили, але то часу немає, то фокусу. Можливо, хоч ви прочитаєте, ділюсь останніми рекомендаціями:

Ось тут - список письменника Олександра Михеда (трилогія про геноциди Войцеха Тохмана, дебютна книжка Голубовського, збірка оповідань про війну Тіма О’Брайана, «великий» роман Жузе Сарамаґу, який мені нестерпно хочеться прочитати і самій): https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-pismennik-oleksandr-mikhed/

Ось тут - список Каті Кузьменко, засновниці Smartass, сім художніх книжок, від класики до нових українських романів про 90-ті (читала тут Артема Чеха, і, напевно, багато хто з вас читав. Заздрю такій кількості художки і хочу звідти шведського Юнаса Юнассона та давно відкладену Едіт Егер): https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-zasnovnitsia-smartass-katerina-kuzmenko/

Ось тут - список Яни Панфілової, ВІЛ-активістки і дуже крутої і сміливої дівчини (в неї серйозні книжки про серйозних людей - Шеріл Сендберг та Стів Джобс, автобіографія йога та «Плаский світ» Фрідмана - хотіла би все звідти): https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-vil-aktivistka-iana-panfilova-6-knizhok-pro/

Ось тут - список Валерія Пекара, якого дуже люблю і уважно читаю і слухаю багато років (тут все про історію та війну, що зараз у адженді всіх нас, звичайно, але все, що рекомендує Пекар, перевірено на 1000% і треба читати. Там Снайдер і Грицак і Сапольскі): https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-valerii-pekar/

Порекомендуйте свою останню книжку, будь ласка, яка вас дуже дуже вразила, так, що не можна стриматись, щоб не порекомендувати! Дякую!

Казка про неправильні вибори

Спочатку я хотіла написати про втрачений час: про те, як приймаючи хибні рішення і ставлячи хибні приорітети (або дозволяючи іншим приймати рішення та приорітети) я втратила багато найціннішого - часу! Звичайно, помітити це можна було тільки з рівня гелікоптера: 40 років - той час, коли вибірки досвіду назбиралось вже достатньо для будь-яких рівнів та висновків, і (майже) кожний знаходить якісь свої «часікі», які все ще тІкають.

Потім я зрозуміла, що говорити про втрачений час не зовсім вірно: деякі типу хибні дні, місяці, роки та досвіди були для того, щоб отримати знання. А от найкримінальніше (по відношенню до себе) у цьому - це саме неправильні вибори. Тобто завчасно неправильні: коли ми їх приймали, то знали, що це безперспективняк, булшіт, компроміс, щось тимчасове, або - найгірше! - «нехай буде». Байдужість, вибір без вибору, злочинна халатність. Рух по течії: не плутати з потоком! Хоча і потік іноді - безвідповідальна підміна поняття «лінь».

Завчасно знати про хибність вибору, який робиш - глупство, але я завжди себе виправдовувала тим, що «якось воно вийде», «ну завжди виходило», вірила у свою удачу і називала це презумпцією довіри до життя і позитивним мисленням. Як результат неправильних виборів, я втрачала час, і страхувала його тим, що потім чимось компенсувала «в умі»: подальшим правильним вибором, додатковими годинами, місяцями, роками роботи. І крала, крала, крала час у самої себе, розмінюючи його на дешевий дофамін і підліткову легковажність (яка вже не дуже сексі, коли тобі, наприклад, 40).

Не памʼятаю, щоб мене вчили у дитинстві робити вибори (тут також може бути когнітивне викривлення, принаймні я просто не памʼятаю). Вибори робив хтось за мене: батьки, вчителі, викладачі, роботодавці, потім - чоловіки, друзі, суспільство. Різноманіття давало ілюзію того, що ти дійсно вибираєш себе, але насправді було течією, яка зносила на шляху, підхоплюючи рандомно те, що погано трималось. Я трималась погано. Бо ніхто не сказав, що _так_можна_: триматись, не погоджуватись, казати «ні». Хтось завжди знає краще!

Невміння вибору - це і лінь, і страх відповідальності, і невігластво, і погана звичка, вибирай своє. Можна прочитати Деніела Канемана про мислення швидке та повільне, але навіть знаючи про глибоке мислення, не почнеш його використовувати, якщо немає як і навіщо: коли маєш комплекс меншовартості, коли не знаєш, куди йти і чого взагалі хочеш. В принципі, вибирати, чого саме хочеш, також не особливо вчили.

Я хотіла перерахувати список того, що я недоотримала, втратила із-за того, що робила неправильні вибори у надії на те, що «якось воно само», без відповідальності за результат, але 1) залишу це собі. До речі, гарна вправа - рекомендую! 2) Я ніколи не дізнаюсь у повній мірі, де саме я не опинилась, тому що будь-який вибір, і правильний і неправильний, - це ефект метелика. Ніколи не знаєш, як зміниться вектор руху у цьому нескінченно-вимірному просторі.

Рутгер Брегман, популярний нідерландський письменник (хтось, ким я не стала, до речі 😁), говорить про те, що найбільша втрата нашого часу - це втрата таланту. І що на Землі є мільйони людей, які могли би змінити світ на краще, але цього не роблять. І є умовні ліки від цього марнотратства: називаються МОРАЛЬНІ АМБІЦІЇ. Це амбітність зі здоровою долею ідеалізму: ідеалізм активіста та амбіції підприємця. Це допомогає визначати сферу, в якій ти нестерпно хочеш щось покращити, і підсвідомо вже прораховуєш роудмеп до цих змін.

Рутгер Брегман навіть придумав Школу Моральних Амбіцій, яка робить великі альтруістичні зміни: але я тут не про це, а про те, що якщо ви відчуваєте, що просрали вже багато часу, тому що наробили занадто багато несвідомих, нечесних, злочинних для себе виборів, - прямо зараз перестаньте це робити. Як казав наш геній Конотопський:
«Кожен ранок питай себе: чи не роблю я гівно? Якщо відповідь «так» - миттєво переставай це робити».

Амінь :)

Питання смерті почало турбувати мене три з половиною роки тому: тоді в мене був триденний досвід аяуаски, яку називають "напоєм смерті". Це був важкий, ні на що не схожий, трансформуючий досвід, про який можна одночасно розповідати багато, але не варто нічого насправді (if you know, you know). Ті ночі стали точкою відліку, коли я почала думати про те, що є смерть, як відчувається це "всередині смерті" і як виглядає ця складка реальностей взагалі, коли хтось залишається у світі живих, а інший "переходить". І чи переходить він, чи, все-таки, просто "вимикають світло", і далі - нічого?

Колись я прочитала велике інтерв’ю з тюремним пастором, який приходить на останню розмову (чи то службу, чи то сповідування) до засудженого на смертну кару злочинця, перед виконанням вироку. Він сказав, що ті, хто _вірить_ у Бога, чи у життя після смерті, чи у _щось_, переживають цей час простіше. Звучить логічно: потойбічний світ хоч і є чимось містичним, але наявність можливого продовження себе все-таки менш бентежить…

Через рік після мого досвіду почалась повномасштабна війна і думати про смерті стало більше приводів. Скажу, що та аяуаска була дуже допоміжною: розуміння (чи то віра) того, що навіть коли ти втрачаєш все, у тебе завжди залишається найцінніше - ти сам, твоя свідомість, твоя надія, тримає і надає сенс. Про це говорив, звичайно, і Віктор Франкл (всі читали?), і Едіт Егер, та інші виживші після Аушвіцу. Звичайно, ми думали, що ті жахи - пікові в історії людства, але…
Я пишу ці абзаци і відчуваю, що формулювання будь-яких моїх думок буде комусь занадто незграбним, чи навіть грубим або примітивним. Зрештою, це правда: говорити про чутливі теми неможливо так, щоб порозумітись з кожним і бути _достатньо_, універсально чутливим і коректним. Для цього я уважно слухаю і читаю, і прислухаюсь до себе.

Я зібрала 7 книжок про проживання втрати: тобто, смерті когось з близьких. Нас цього не вчили, і навчитись можна тільки самому (якщо можна), але вони точно допоміжні: там і відомий «Вибір» Егер, яка врятувалась з концтабору, і книга про цінність смутку, і сповідь лікарки, що працювала у паліативному відділенні, і моя улюблена Джоан Дідіон з «Роком магічного мислення», яка вела щоденник після смерті чоловіка впродовж року. А ще - книжки про дітей, у яких у свідомому віці померла мама або молодший брат. Тут підбірка: https://tykyiv.com/misteckij/tsinnist-smutku-7-knizhok-iaki-dopomagaiut-perezhiti-vtratu/

«Уна і Селінджер», Фредерік Бегбедер

«Задля розваги склав я список славетних подружніх пар з великою віковою різницею:
1 Хью Хефнер і Крістал Гаррне (шістдесят років різниці)
- Йоган Вольфганг фон Гете й Ульріка фон Левен-цов (пʼятдесят пʼять років різниці);
- Пабло Пікассо і Франсуаза Жіло (сорок років різниці);
— Хорхе Луїс Борхес і Марія Кодама (тридцять вісім років різниці);
— Магомет і його третя дружина Аїша (від тридцяти до сорока років різниці, за свідченнями істориків — коли він уперше її зустрів, вона ще гуляла з ляльками);
— Вуді Аллен і Сун-ї Превін (тридцять чотири роки різниці);
- Білл Мюррей і Скарлетт Йогансон у «Труднощах перекладу» (тридцять чотири роки різниці);
— Роман Поланскі й Еманнуель Сеньє (тридцять три роки різниці);
- Чарльз Буковскі й Лінда Лі (двадцять пʼять років різниці);
- Гумберт і Долорес Гейз, так звана Лоліта (двадцять пʼять років різниці);
- Ромен Гарі та Джин Сіберг (двадцять чотири роки різниці);
- Адольф Гітлер і Єва Браун (двадцять три роки різниці);
- Джонні Депп і Амбер Гьорд (двадцять три роки різниці)…»
(Там ще пару десятків таких прикладів).

Це з книги «Уна і Селінджер» Бегбедера, про любовну історію, яка не склалась: між, відповідно, письменником Джеромом Селінджером та Уною ОʼНіл, але стосунками та памʼятью, які пронесли вони до смерті, а Бегбедер відкопав (і це, здається, найкраща його книжка, від якої я очікувала «гілті плежер», а виявилось це трагічним романом про травму війни).

Між Уною і Селінджером насправді було всього 6 років, а от між Уною та її чоловіком, Чарлі Чапліном, з яким вона почала зустрічатись у 17, одружилась у 18, було 36 років різниці. Вона народила йому 8 дітей і була разом до його смерті.

Любовним історіям, що не склались, ми схильні надавати над-важливість та над-глибину, насправді, надаючи фантазіям та вигадкам супер-силу та значущість. Селінджер і Уна познайомились у барі довоєнного Нью-Йорку: вона була 15тирічна «дебютантка», популярна дівчина, дочка нобелівського лауреата, він - ну майже ніхто, починаючий письменник. Вони зустрічались півроку, потім він пішов на війну, а вона залишилась, просячи його не писати до неї, ні як до дівчини, ні як до майбутньої дружини (можна здогадатись, що так він не зробив і все тільки почалось гг). Потім вона переїзджає в ЛА, зустрічається в Чапліним. Селінджер тим часом переживає мʼясорубку в Нормандії, визволяючи Францію від нацистів, роками бачить, як поруч гинуть його побратими, на штурмах залишається серед третини тих, хто вижив, і пише оповідання. І листи Уні, яка вже народжує першу дитину від Чапліна.

Зустрічає Хемінгвея у Парижі, закінчує війну, визволяє концтабір у Дахау і повертається в Нью-Йорк, героєм і письменником, що пише про свою війну, і публікує «Ловець у житі» про весь відчай ветерана Другої Світової. Так, і «назавжди лишається на полі бою», із-за агресивних епізодів його виганяють з модних Нью-Йоркських барів: тоді ще не знали слова ПТСР…

До речі, від «Ловця у житі» відмовився «Нью-Йоркер», та інші видавці. Джером не робив жодного промо книжки («Я не здатен пояснити, що хотів написати» і не дає інтервʼю). Зараз ця книжка в топі романів 20-го сторіччя, 60+ мільйонів копій…

З Уною він, звичайно, зустрінеться, вже сильно пізніше, після смерті Чапліна. В «Ойстер барі» на центральному вокзалі Нью-Йорку.