Там, де страх - немає щастя.
Там, де страх - немає свободи.
Там, де страх - немає любові.
Там, де страх - немає ніякого креативу. Немає дофаміну, ендорфіну - один кортизол, який спочатку змушує бігти і бити, а потім збиває з ніг і вбиває мотивацію.

Як я про це забула? Чому я про це забула? Як я дозволила собі про це забути? Я ж так старалась: і свідомо і несвідомо - у грудні 2021 зробила собі останнє тату «Do one thing every day that scares you”. Це була моя мантра для професійних амбіцій, я так хотіла запамʼятати її, я так хотіла бачити це нагадування. Це був слоган компанії мого друга, інвестора 300+ (?) стартапів вже. Цитата Елеонори Рузвельт.

Перед тим - “Bye fear, hello love”: я побачила цей напис на Temple на Burning Man у 2019 і зробила фото, потім відтворила у татуюванні. Це було моє нагадування про любов, яка є ВСЕ, яка дає життя. Для того, щоб відчути її, треба позбавитись від страху. Як позбавитись від нього? Прийняти будь-який можливий результат, бути готовим до всього. Цьому неможливому для пояснення вербально знанню я дізналась з досвіду аяуаски, 4 роки тому: страха сильнішого я не відчувала ніколи в житті, і виходом було те саме прийняття, яке несподівано окутувало тебе якоюсь благодаттю і довірою до світу.

«Якби ти знала, яка ти гарна, коли в собі не маєш страху», - цю цитату Іздрика вишила на своїх сумках моя подруга Маша, вони досі популярні неймовірно, але все, солд аут (така тільки у мене і у Майкла Джексона гг).

Як і коли я забула про цей факт? Що страх руйнує все? Як я почала прокидатись вже - нещасливою, тривожною, зневіреною, безсилою. Тілом, в якому немає ні свободи, ні любові.
Я на днях (що ж, останні місяці) знайшла себе людиною, яка нічого не хоче. Я забула про те, що давало мені задоволення, радість, щастя, чи хоча би бажання. Все заповнив чорний страх. Окей, 50 відтінків страху: від туманного неба до непроглядної густої кімнати, в якій не можеш орієнтуватися і тебе закрили. Я стала так прокидатись і засинати. Бачити такі сни.

Що сталось? Нічого. Нічого не змінилось, у тому й справа. Все ок. Я просто з бурхливого океану, моря, могучого Дніпра перетворилась на маленький струмок, який тік туди, куди міг, куди його направляло. Я перестала робити вибори, я стала «yes-girl”, вода без смаку без кольору без запаху, із смаком страху. Страхом ступити не туди, сказати не так, зробити не той вибір, вибухнути, де хочеться, і де відчуваєш - зупинитись.

Чому? В мене не було часу на вибори. Я так відчувала: що нема часу вибирати, час закінчується, бери, що є, погоджуйся, цей день - останній. Як у тваринок: чим коротше життя, тим швидше бʼється серце, тим вони - менше, слабше, слабкіше. Моє життя, здавалось, закінчувалось щодня: так складно мені було робити overnight вибори, думати довгі думки. Просити «подумати». Йти у довгострокові комітменти. Або - о боже! - відпустки. Так страшно. Я втратила довіру до світу. Я втратила довіру до себе.

Живи цей день, як останній - насправді, найгірша порада. Я не знаю, як жити останній день! Коли у мене є ліміт на 2 години часу на фільм на нетфліксі, я витрачаю 1.5 години на вибір. Я не знаю, що дивитись, якщо це мій _останній_ фільм.

Я так втомилась поспішати жити, що у мене зовсім нічого не виходить. Бо і втомилась, і страшно зупинитись.

Сьогодні я прийшла на йогу: звичайно, на _челендж_ - 21 день йоги щодня. Так би я ніколи не ходила на _просто_ йогу. В мене нема часу, потрібен швидкий результат! І ось все заняття, 75 хвилин, ми розслаблялись. Просто ліниво перекатувались зі сторони в сторону, тягнулись - так, щоб не було боляче, просто лежали зручно. Спочатку мене охопило роздратування і паніка: у сенсі, де тренування? Мені потрібно упоротись!
Наприкінці у мене все вийшло: я майже заснула. У мене майже затихли голоси у голові. Там зʼявився простір. І задоволення. І свобода.

Я подумала, - може так і треба, може життя - таки не закінчиться сьогодні, принаймні можна довіритись і спробувати не боятись. Уявити, що я не боюсь. І є і любов, і свобода, і майбутнє. І щось чудове, про що я ще навіть не знаю, якими словами думати.

Треба просто прийняти цю невідомість. Як любов.

Сьогодні весь світ відзначає Щедрий Вівторок, і ми запрошуємо долучитись вам сьогодні будь-якою сумою до одного (або декількох) з наших термінових зборів для дітей-сиріт та Херсонського Центру Крові, який знаходиться під обстрілами і потребує підтримки.

Кожна ваша гривня буде допоміжною! 💪

1️⃣ Новорічно-різдвяні свята для 60 дітей-сиріт та дітей у складних життєвих обставинах у "Дитячому містечку "Дім Ангела" - збираємо 367 500 грн:

https://bekind.ua/uk/project?id=468ed0bb-2cf2-4d1f-95dc-8938d6198091

В рамках проекту організуємо святкові сесії, катання на санках ❄️, подарунки 🎁 та екскурсії для 60 дітей. Кожна дитина отримає 4 святкові дні, що потребує 6123 грн на одну дитину.

2️⃣ Медичний огляд, щеплення та стоматологія для 27 дітей-сиріт Київської області - збираємо 223 650 грн:

https://bekind.ua/uk/project?id=025e7224-ca2d-4c49-bc25-46a948d41ada

Разом з фондом TulSun збираємо кошти для медичних послуг для 27 дітей: обстеження, вакцинація, лікування зубів та консультації лікарів. Середня вартість на одну дитину — 8250 грн.

3️⃣ Підтримка Херсонського центру служби крові 🩸: закупівля спеціалізованих медичних меблів для забору, переробки, тестування та зберігання крові - 490 121 грн:

https://bekind.ua/uk/project?id=b566e74c-88cb-48c4-b432-401ab98252ac

💔 Через обстріли значна частина медичних меблів була зруйнована, і зараз вони потребують термінової заміни, щоб зберегти життя людей у Херсоні.

З 24 лютого 2022 року Херсон знаходиться в епіцентрі бойових дій. Херсонський центр служби крові пережив численні масовані обстріли, внаслідок яких були зруйновані будівлі, обладнання та меблі. Наразі персонал працює в умовах, що не відповідають вимогам, використовуючи старі меблі, які не відповідають стандартам, необхідним для управління кров'ю та компонентами крові, де стерильність і надійність є критично важливими.

Щороку 10 грудня у світі відзначають Міжнародний день прав тварин (IARD) і ми закликаємо сьогодні допомогти тваринам, врятованим від жорстокого поводження!
Допомогою постраждалим тваринам в Україні займається фонд URSA, і свій донат для врятованих тварин залишити можна тут: https://bekind.ua/uk/project?id=61c78bcc-7baa-45c5-9087-b1c70b3711a9

Міжнародний день прав тварин було засновано на 50-річчя Всесвітньої декларації прав людини, прийнятої 10/12/1948 Генасамблеєю ООН. Він є нагадуванням про те, що тварини мають такі ж права на життя та свободу, як людина.

В Україні немає точних даних по зареєстрованих кримінальних провадженнях щодо жорстокого поводження над тваринами: 1599 кримінальних правопорушень щодо жорстокого поводження з тваринами зафіксувала Генеральна прокуратура України за останні 10 років, «Опендатабот» пише, що у 2024 році в Україні відкрили 178 кримінальних справ щодо жорстокого поводження над тваринами (299 стаття Кримінального кодексу), у 2023 році зареєстрували 388 кримінальних проваджень за жорстоке поводження над тваринами, у 2022-му — 526, у 2021-му — 810.

Тобто кількість зареєстрованих справ зменшується, але наведені цифри не відображають реальної кількості випадків жорстокого поводження над тваринами. Інколи оператори поліції при зверненні людей щодо жорстокого поводження відмовляються надавати допомогу, бо суб’єктивно вирішують, що описана ситуація не є жорстоким поводженням.
Центр URSA реабілітує тварин, що стали жертвами жорстокого поводження чи постраждали від війни. З підопічними URSA працює команда зоопсихологів та кінологів, а команда адопції URSA знаходить їм найкращі родини після процесу реабілітації. Наразі у Центрі проживає 33 собаки, до Нового Року їм потрібно відремонтувати вольєри та будки, щоб пережити зиму з комфортом.
Ми збираємо кошти на реконструкцію вольєрів для 33 песиків у Центрі врятованих тварин URSA: це коштує 90 000 грн (2 000 EUR). Покращити умови життя однієї тварини з цього притулку коштує 2700 грн.
Залишити свій донат можна тут: https://bekind.ua/uk/project?id=61c78bcc-7baa-45c5-9087-b1c70b3711a9

Чому алкоголізм - хвороба за закритими дверима і як це може перетворитись на непомітний суіцид.

Вчера мені написав мій давній знайомий, з яким ми спілкуємось нечасто, і чесно кажучи, не занадто близькі. Доволі транзакційні стосунки: знаєте, коли спілкуєшся виключно по справах. А тут я відкриваю від нього повідомлення, а там - довгий текст. Можна сказати, що повідомлення - не по справі, але насправді, дуже дуже важливе. І болісне. Воно тут:

«Таня, привіт. Мені деколи трапляються твої пости про алкоголь. 2 тижні назад я зранку прокинувся від повідомлення. "Це мама Василя. Василь вчора вночі помер." Зпросоня я не зрозумів нічого і набрав, щоб дізнатись, що відбувається. Слухавку взяла мама: «я ж написала, він помер», - сказала вона. Василю було 36, він помер від алкоголю, - ми нічого не знали, ми не бачили, щоб він пив. Тобто щось пив, але ніколи не забагато, не більше за інших, нічого особливого. Ніхто не знав, не бачив!

Є такі друзі, з якими ти дорослішаєш і потім неважливо, як часто ви бачитесь: він завжди буде частиною твого життя до кінця: 20 років разом, всі шкільні і універські приколи, Крими, Карпати, перші кохання і все, що можна уявити. Він був самим добрим з нас усіх, але він був чуваком, який не виріс і зберігав прості дитячі ідеали. Він єдиний з дуже повної і душевної сім'ї з нас. Чудові батьки, брат, єдина повноцінна сім'я з усієї нашої компанії чуваків. Розповідав, що працював у мами в компанії.

На похоронах я дізнався, що насправді він не працював у мами. Що він насправді взагалі не працював. Виходить, він майже не працював після універу. І жив з батьками. В тій самій кімнаті, в якій ми тусувались в 9му класі, коли його родаки їздили на дачу.

Я знав, що два роки тому він потрапив реанімацію і сильно захворів. Лікарі поставили діагноз: цироз. Коли він розповів, я якось пропустив це, я подумав, що цироз - це така штука як діабет чи гепатит - не дуже добре, але може і вилікуватись, а навіть якщо ні, то з ним можна все життя жити.

Півроку назад в нього сталась внутрішня кровотеча, і нещодавно вона сталась знову і це і кваліфікували як причину смерті. Йому не можна було пити взагалі. Лікарі сказали: якщо будеш пити - помреш. А на похоронах виявилось, що він пив. Оскільки він жив з батьками, то не міг якось особливо пити. І ні я, ні батьки, наскільки я розумію, жодного разу не бачили його в запої.
Я можу допустити, що він скоріше пив в "профілактичних дозах»: саме стільки, скільки треба, щоб померти. І йому це вдалось. Алкоголь став його дверима, щоб вийти звідси. Смерть - це так безапеляційно. Нічого не можна їй протиставити.

Я питав на похоронах: де я не додивився, чи могли ми якось його витягнути? Але ми навіть не уявляли, що він п’є, розумієш? Ти думаєш, ну не може себе найти чувак, кличеш його там в басейн, на кіно, ще кудись. Не кожен день, раз на місяць або на 2 місяці. Він майже завжди відмовлявся, ми бачились рідко, але не звертали уваги. А він втратив жагу до життя і пив, щоб піти з нього. А чому - я не розумію.

Я написав тобі, бо подумав, що ти якось зможеш його зрозуміти. Ну і сказати, що те, про що ти пишеш, може когось врятує, і це не дарма. І що те, що стосується тебе - стосується багатьох, про кого можна і не здогадуватись.»

Ну і що сказати: я його розумію: алкоголізм - це саморуйнування, тому що ніяк не можеш залікувати дірку в душі. Ця хвороба - ірраціональна, тобто, незрозуміла для людей здорових. Людям, які мають сенс життя, людям, які можуть себе любити, не можуть зрозуміти, чому не можна просто взяти, і знайти сенс. Чому не можна взяти, і змінитись: вести нормальний спосіб життя, дисциплінувати себе, дбати про себе та інших. Це ж так просто! Особливо, коли в тебе все є, так?

Дуже страшно, що хворим людям складно сигналізувати про те, що їм потрібна допомога. Підняти білий прапор, сказати «допоможи мені». Я можу розповісти сотню причин, чому складно, і можу уявити, що існує ще сотня тих, які незрозумілі і мені, про які я не здогадуюсь. Підпишіться на мій substack, де я про все пишу вже більше року - https://tetianagrynova.substack.com/p/why-alcoholism-is-a-disease-behind

Перша: ти не розумієш сам, що ти хворий. «Пекло не знає, що воно пекло»: якщо ти довго у важкому стані, тобі складно уявити, що може бути інакше, що може бути добре. Тобі здається, що це ти такий - бракований, лінивий, слабкий.

Друга: стигматизація. Образ алкоголіка асоціюється з людиною загубленою, під парканом, нещасною, бідною, безхатьком. Якщо в тебе є сім’я, дім, чистий одяг, друзі і, можливо, інші атрибути «нормальної» людини, то алкоголіком ти бути не можеш. Або - принаймні не можеш звернутись за допомогою. Нащо тобі допомагати? У тебе ж все є!

Третя: страх сорому та зміни відношення до тебе. Епічне (і таке важливе) «Я Таня і я алкоголік» - це дуже страшна заява. Це квиток в один кінець, який може назавжди змінити життя, страх невідомості. А якщо хтось перестане зі мною спілкуватись, дізнавшись, що я алкоголік? А якщо тепер на мене не будуть розраховувати, довіряти, спілкуватись зі мною? Якщо перестануть кликати мене на вечірки? Я це проходила, я знаю.

Четверта: звичка почуватись погано. Ми настільки звикли до цього відчуття, що зранку - погано, ввечері - туман, головного болю, почуття провини, що нам складно, коли це не так. Звучить дивно, але так і є. Не знаючи, як справитись із життям, його радісною частиною, ми закопуємо себе далі і самознищуємо. Деякі - до кінця. Поки смерть не розлучить нас. «Смерть - це так безапеляційно» - думаю, це вже найскладніша частина шляху, але якщо ти не навчився жити за 30 років, то як ти зможеш це зробити потім, коли в тебе дірка в душі і в печінці?

Дуже боляче, але: будь ласка, якщо ви бачите людину, яка закопалась в собі і не виходить - спробуйте ще. І ще і ще. Життя вартує, щоб за нього боролись, - іноді ми не знаємо, що саме ми можемо врятувати людину.

Є таке містечко Глухів у Сумській області, приблизно 15 км від кордону самі знаєте з ким. Насправді місто засноване у 992 році, було «столицею війська Запорозького», до великої війни туди організовували тури та екскурсії, «Наразі в Глухові розвивається туристична інфраструктура, місто навіть тримало нагороду за найкращий благоустрій в Україні», досі говорить один з туристичних сайтів. Зараз там щодня обстріли та пару місяців тому почали впроваджувати обовʼязкову евакуацію.

Місяць тому я познайомилась з Мариною Велитченко, яка зробила притулок «КітПес» ще у 2020 році: вони піклуються про безхатніх тварин, годують і лікують їх, зараз ще й рятують після обстрілів. Наразі «КітПес» піклується про 200 тварин — 99 собак і 101 кота, і ми з bekind.ua збираємо на засоби від паразитів для них!

В середньому, щоб захистити одну тварину на 3 місяці, потрібно лише 400 грн (9 USD): всього потрібно 80 500 грн на закупівлю профілактики від паразитів для всіх тварин. Розрахунок такий:

1 47 таблеток Бравекто для захисту від кліщів
2 230 таблеток від гельмінтів для собак та котів.

Посилання на донат тут: https://bekind.ua/uk/project?id=a2d5dc72-1fb2-47ac-9dc2-76988b5c92f9

(Якщо хочете через Apple Pay задонатити - виберіть USD будь ласка, тоді буде працювати. Дякую!)

Мистецтво самознищення: навіщо люди хочуть зникнути?

Насправді цей фільм називався «Як зникнути назавжди» (How to dissapear completely): історії чотирьох жінок та одного чоловіка про те, як вони намагались заповнити пустоту та самотність всередині себе різними способами: булімія, випивка, залежність від сексу, екстремальні подорожі наодинці, уникання людей. Нідерландський документальний фільм. Здається, я була кожним з цих героїв, я відчувала кожного, я розуміла, про що вони говорять.

Одна дівчина мала булімію з підліткового віку: вона розповідала (і навіть показувала), як відбувається сороміцький «рітуал самознищення»: як вона купує купу продуктів (простих і дешевих - хліб з намазками, печиво, чіпси), сідає за стіл, методично зʼїдає всю цю абсурдну кількість їжі, потім йде в туалет і повертає це все назад. «Іноді я роблю це декілька раз на день. Так, кожного дня», - розповідала вона про те, як часто цей ритуал з нею відбувається. «Так, звичайно, я хочу позбавитись цього, я розумію, як це погано, я боюсь, що колись це мене вбʼє. Але хто я без цього? Це моє друге, секретне життя».

Інша жінка поїхала у подорож на маленькій яхті наодинці через Атлантичний океан. Їй хотілось бути самою, їй здавалось, що там, де вона є, їй немає місця, і що їй треба бути десь у іншому місці. Що для того, щоб знайти _щось_: визнання, любов, сенс, їй потрібно зробити щось екстремальне, справжнн. Довести щось собі та іншим, бути кимось. Вона здавалась собі негарною, не такою, зайвою: це дуже хотілось змінити, і для цього вона вибирала екстремальні шляхи. Вона переміщалась постійно, але скрізь брала із собою себе: нічого не змінювалось. На якийсь день, коли зник звʼязок з будь-якими кораблями, у шторм, було страшно і вона плакала:
«Навіщо я це роблю? Я просто хочу бути вдома. Я просто хочу мати мир у серці…».

Дівчина, що постійно зустрічала різних партнерів для сексу, розповідала, що все життя, з 13 років, вона шукала чоловіка, який «заповнить її пустоту», врятує, зробить не самотньою. Насправді, вона отримувала миттєве задоволення від сексу, і далі не могла продовжувати будь-які стосунки: їй це і не було потрібно. Секс давав їй відчуття затребуваності, хоча все частіше чоловіки поводились з нею принизливо і жорстоко: і це починало подобатись їй ще більше. Ця сама дівчина їздила на швидкому мотоциклі вночі: від коханця до коханця, і постійно була на межі - у пошуках чогось, що надасть спокій, але насправді - у спробах збігти від реальності і зникнути. А, образ дівчини (чи то акторка) були створені як deepfake: ну, тому що справжня героїня не хотіла показувати своє обличчя.

Чоловік, що пив (це був автор фільму та режисер), насправді, довго (ок, років до 50) не міг прийняти себе і реальність: те, що він є чоловіком, що робить і куди йде. Важливою для нього була фігура владного батька, і тільки після його смерті він «вивільнив себе» і почав думати про життя як про щось справжнє і варте уваги. І себе у ньому.

Кожен з людей розповідає про свою травму, доволі відкрито: все з дитинства, нічого нового - насильство, неповні сімʼї, погані школи, жорсткі або нечутливі батьки… У цій травмі люди загубили себе і контроль над собою і знайшли спосіб «секретного», альтернативного життя, у якому у них є щось, на що вони можуть впливати. Це виглядає боляче, але комусь повезло більше із контролем (чи прийняттям його відсутності), хтось знайшов більш традиційні способи контролю, що не привертають уваги - багато дітей, робота, спорт. Не думаю, що багато людей приймають справжню реальність, розуміючи весь екзистенційний жах і перспективи. Приймають невизначеність, свою крихкість, незначимість.

Колись прочитала (не у мудреців, у друга) думку, що більше 90% людей за все своє життя не приходять у свідомість: живуть по сценарію, наданому зверху, кимось, чи пливуть за течією, не задумуючись. Бути у свідомості потребує великих сил, сміливості і бажання. Якщо ж десь по дорозі тебе «поламали», то повернутись складно. Повний текст - https://tetianagrynova.substack.com/p/the-art-of-self-destruction-or-why

Про шкарпетки, сон і ліву половину ліжка.

Колись я сказала одному своєму коханцю, що погано засинаю. Він навчив мене одягати шкарпетки у ліжку: коли ноги у теплі, то засинаєш швидше.

Інший коханець навчив мене заспокійливому диханню: повільний вдих, ще довший видих. І правда, працює.

Ще один - надсилав плейлисти для сну, зі звуками дощу та чимось типу йога нідра (тепер я знаю).

Інший рекомендував пити мʼятний чай та читати перед сном.

Ще один (його я любила так довго) говорив: просто спи, вимикай цей телефон, ні про що не думай, відклади всі месенджери. Зранку все буде краще.

Був такий, що пропонував теплу важку ковдру і відкрите вікно: так сон здоровіший. А сам, коли я залишалась з ним, читав новини, прокинувшись о 3 ночі: тривожність.

Ще один, давно, розповідав про гарячий душ перед сном та спати без одягу.

Інший телефонував мені ввечері і розповідав, що робив за день, розпитував мене. Практика вдячності та щоденника заспокоює.

Був такий, що вимикав телефон о 9 вечора і відкладав далі від ліжка до ранку. Щоб голова була свіжою.

Один подарував мені піжаму: щоб в мене було відчуття дому навіть не вдома (це був перший рік війни).

Тепер я знаю все про засинання: завжди маю шкарпетки, аппку з йога нідрою та звуками дощу, блек аут штори, приймаю гарячий душ, відкриваю вікно… Дихаю правильно і міряю REM-зони гарміном.

Але у всіх своїх зйомних квартирах, у готельних номерах на двуспальному ліжку я сплю на правій половині: я все чекаю, що я буду засинати не одна, що ліва частина буде зайнята. І, насправді, мені не потрібні ні шкарпетки, ні йога нідра: мені потрібен був мій дім. І моя людина на лівій половині ліжка.
Через 10 років я навчилась про це говорити.

Інсайт дня сьогодні почула на пілатесі (о так, тепер я рефлексую не тільки бігаючи):
1 Do not suffer in this position, save the quality of life: sholders down, breath deeply, pull the stimach in…

Треба сказати, що позиція і правда була складна: у найменш досвічених виходило тільки скрючитись, щоб було схоже на те, що потрібно, інші стікали потом і на обличчях виразно читалось «та за шо».

Я була з тих, хто робив той прес обличчям: коли весь фокус - на нижній частині, то верхня робить все, щоб просто вижити. Тренер нагадав мені, що можна ж і правда - красиво. Зберігаючи _якість_життя_ (Можливо, з 100го разу ти будеш тримати ті плечі, не задумуючись?).

Тренер нагадав мені про режим виживання, в якому я знаходжусь. (В якому багато хто зараз знаходиться, так? Очікування, страждання, яма, форс-мажор, протриматись ще день-місяць-рік). У цьому стані забуваєш не те, що про плечі… До речі, тренер, Тіммі років 25-30, був на відміну від інших тренерів, веселим і запальним о 19-00: жарти, весела музика, сміх уголос (але з розправленими плечима). Пару раз він сказав «вибачте» за сміх: «в мене вже шосте тренування, я так тримаюсь». Втомленим, сумним, роздратованим він зовсім не виглядав.

Стан виживання - не сюрприз-сюрприз для нашого покоління: я більше памʼятаю виживання, ніж не-виживання (дитина 90х). Стану «смаку життя» я вчилась вже у дорослому віці: бо як його можна зрозуміти, коли ніколи не бачив? Я дуже класно памʼятаю вчительку у нашій школі, яка говорила, що «Зарплати ледве вистачило на парфюм», і всі колеги моєї мами (вона працювала у школі) разом із нею «розтащили це на цитати» з нерозумінням, про шо вона взагалі. Поки нашими найдорожчими покупками були зимові чоботи з ринку (так, міряти на картонці) та суботній шопінг на НовоКаховському базарі. Свій перший парфюм я купила вже дорослою.

Я, звичайно, не знаю, що хотів сказати тренер Томмі: може, він дійсно хотів просто нагадати про плечі і дихання. Але у стані небезпеки і виживання іноді забуваєш навіть дихати. Їсти, спати, жити. А як щодо _якості_життя? Ми ж живі, тут і зараз, не на паузі, не понарошку. То може будемо жити і дихати?
Жити і купувати улюблений парфюм!
Пити зранку каву без телефону, хоч 5, 10 хвилин.
Читати улюблену книжку, хоча би 10 хвилин
Сходити в кіно і музей
І на побачення
І подивитись з дитиною те, що вона хоче
І лягти спати, щоб виспатись, а не коли закінчилась робота
І написати у щоденник запис про свій день, бо він мав сенс, і щось там точно було гарне: і навіть поділитись їм з кимось
Відмовляти людям злим і нечемним
Не ходити на зустрічі, які не мають сенсу (о так, і виходити з кіно, яке не подобається 😁)
Мріяти про те, що я хочу, якщо все на світі можливо
Розправити плечі
Займатись спортом
Ходити на пілатес, наприклад.

❤️

Дорогі друзі, українці та їх друзі по всьому світу!

Я хочу запросити вас на важливу благодійну пробіжку 23 лютого, у 3-тю річницю початку повномасштабної війни!
Heroes Run 2025 - це забіг для дітей українських героїв, 23 лютого 2025 року відбудеться у Амстердамі, Роттердамі, Варшаві, Кракові, Порту, Києві, Стокгольмі та Фуншалі (Мадейра), можна зареєструватись і бігти де завгодно.

💛💙 Реєстрація за посиланням: https://childrenheroes.nl/heroes-run-2025, можна бігти просто з номером, а можна замовити медаль - вона дуже класна, як дитяча іграшка, її ми підготували на згадку про дітей, яким потрібна наша підтримка.

🕘 Час старту та локації:
📌 Амстердам – 10:00, Amsterdamse Bos, Київ - 8:30, ВДНГ. 100% реєстраційних коштів йдуть на підтримку дітей, які втратили батьків під час війни.

Втратити хороші, набуті зусиллями і працею, звички дуже легко. Про це я подумала сьогодні після тижня зламаного режиму: спочатку переліт на уікенд, потім хвороба, потім хвороба із купою задач - так я непомітно пропустила тиждень йоги і купу планових пробіжок. Сил вистачало виходити на вулицю на 2 км - хоча би прокинутись.
Нащастя, недостачу спорту я помітила доволі швидко: як тільки спала температура, пішла вчора на йогу. Виявилось, що я ледве можу витримати навіть 30-40 хвилин, не те що 60. Але зі студії не можна виходити раніше кінця заняття, то я втрималась всю годину.
Сьогодні я ледве випхала себе на пробіжку (в голові крутилось «ну я ж хворіла і купа роботи! Пробіжу 3 км і додому»). Але погода була гарною, а наступний марафон - за місяць, і ще - за годину мого бігу жоден проєкт не завалиться, тож 10ку я зробила. Але! Було дуже легко забити ще на тиждень, потім місяць, відмінити марафон і підписку на йогу.

Настрій мій все одно був депресивним всі 10 км (не треба пояснювати), то ж я думала про те, як багато звичок я втратила за останній рік непомічено:
- перестала писати про книжки, моя улюблена тема
- Взагалі стала менше читати
- Стала менше вчитись (захистила диплом, а далі все пропало)
- Перестала писати взагалі (кожен раз, коли я думаю почати писати - мій внутрішній критик пояснює мені, чому це нікому не потрібно)
- Перестала робити сміливі речі, стала маленькою і непомітною, змирилась зі своєю непотрібністю, чи що?
- Перестала проводити «якісно» вихідні з дитиною: все зайняла робота
- Ще багато речей, про які я колись розповім.

Висновок очевидний: дуже просто скатитись в бездіяльність, хворобу, слабкість, жаління себе і страх засудження. Достатньо і тижня. Завжди будуть пояснення, аргументи - чому зараз не час.
Насправді дуже просто робити і навпаки: не відступати від правил нізащо, памʼятати про рівень, нижче якого - нізащо, про принципи і цілі. А ще - не обертатись назад і не слухати деструктивні коментарі та голоси в голові. Складно - цілі, принципи та цінності закарбувати: але якщо вже занурився - то греби і нікого не слухай.

Подивилась на себе в дзеркало і більше так не хочу: завжди буде щось - хвороба, війна, трамп і злі люди. А що, якби я їх не слухала і не боялась?

Нарешті, чоботар з чоботами: я більше року вела колонку про читання різних неймовірно цікавих українців — вийшло під 70 інтерв'ю. І от, нарешті, розповідаю про читання своє.

Було складно. Книжки популярні, класні, корисні — ви всі бачили їх у соцмережах, у блогерів, на полицях книгарень. Тренди однакові (майже) у всіх країнах та аеропортах: селф-хелп, Харарі та ЖВЛ, лише у нас — плюс Ілларіон Павлюк, Катананхе та Жадан. Їх я також читала і люблю, але пропоную альтернативний «важкий люкс»: книжки лауреатів премій. Нобелівської, Гонкурівської та Букеровської, наприклад. Їх читати не завжди просто (і навіть купити в українському перекладі — неможливо), але мені здається це дуже цінним заняттям, що варте тих інтелектуальних інвестицій. Принаймні, щоб зрозуміти — за що ці тексти отримали таку високу нагороду?

Декілька років тому я придумала собі фільтр літератури, яку маю прочитати: це саме лауреати міжнародних премій. Почала з Нобеля (спочатку це була Алексієвіч та Токарчук, здається), потім знайшла інші важливі (для себе). Зізнаюсь, що моє читання — далеко не завжди є задоволенням та розслабленням, але я рада кожному такому досвіду.

За посиланням — найцікавіші прочитані книжки з «преміями», які я дуже рекомендую. Хоча всі вони — з недобрим фіналом. Хтось сказав, що такі твори вражають найбільше — може, так і є. Коротше, там:

Уельбек «Карта і територія» (Гонкурівська премія, 2010)
Йон Фоссе, «Алісс у вогнища» (Нобелівська премія, 2023)
Анні Ерно, «Пригода» (Нобелівська премія, 2022)
Джонатан Літтел, «Благоволительки» (Гонкурівська премія, 2006)
Хан Канг, «Вегетаріанка» (Нобелівська премія, 2024)
Дуглас Стюарт, «Шаггі Бейн» (Букерівська премія, 2020)
Юкіо Місіма, «Життя на продаж» (був номінований на Нобелівську премію 3 рази). Посилання на статтю - https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-tetiana-grinova-7-knizhok-vid-laureativ-mizhnarodnikh-premii/

Марія Матіос, «Мами»

Кажуть, зв’язок матері з сином сильніший, ніж з дочкою. Кажуть, на полі бою, чи після, коли найстрашніше за все, військові звуть на поміч Бога і маму. Ця книга чорна не просто так: вона страшна, про настрашніше, що може бути, - про осиротілих мамІв, як називає їх Марія Матіос. Цю книжку дивно навіть «рекомендувати» - про такий біль і горе вона, що від неї наврядчи комусь стане краще, ніж було. Але рекомендуватиму тому, що Матіос пише, як дихає: жах книги у тому, що Марія і сама втратила сина (вже дорослого), він загинув у 2019. Тому, що тексти її такі, що по ним можна закохатись в українську мову (власне, що я зрозуміла після «Солодкої Дарусі») і зрозуміти, чому вона «солов’їна».

А ще тому, що книга - про те, що робить з людьми війна: з бійцями, що повернулись з фронту і не можуть повернутись у звичне життя після пережитого, про байдужість і нерозуміння навколишнього світу. Про їх мам та родини, яким доводиться жити своє життя після, які часто чекають та сподіваються ще роками, що «він повернеться» і про розпач втрати найдорожчого. Про недосконалість бюрократичної машини військоматів та реальність війни, у якій крім смерті і жаху ще і купа незрозумілого, потворного, бездушного і злого.

Я мама сина, якому тільки 12, і мені читати це страшно і боляче: я щойно ледве відпустила дитину добиратись у школу самостійно, і ніколи, ніколи не забуваю час, коли і де він має бути і скільки хвилин займає кожна з дій. Як відпустити сина у потворний світ, де я можу не мати зв’язку з ним днями та тижнями? Як усвідомлювати, що світ не завжди милий до твоєї дитини? І що дитина твоя має власні вибори, з якими тобі, матері, прийдеться мовчки жити і страждати? Чи від’єднується ця пуповина, цей зв’язок взагалі колись у житті?

Я згадую страшний пост мами Ратушного:
«Я ще не прийняла
Як ти мене гатив по печінці, коли я тебе носила))
Мій досконалий рибко
Хлопці, твої побратими, вижили, знай це - все прилетіло в тебе».

Взагалі, читаючи сторінки мам загиблих воїнів, можна багато про книжку Матіос зрозуміти. Це, звичайно, неможливо коментувати, на це неможливо знайти слів: це такий інтимний біль і переживання, що хочеться висловити співчуття і допомогу, але будь-які слова будуть недоречними.

У книзі насправді 5 історій мам, що осиротіли через війну: всі переживають по-різному і всі однаково тяжко, не збожеволіти від горя важко, знайти сенс хоч у чомусь в житті - неважливо. Але найдовша історія - мами Сидонії, що знайшла собі сенс у допомозі чужим синам, що повернулись з війни (так, це реабілітація, ПТСР - коли цих слів ще не було у нашому щоденному ужитку). Прочитати це корисно, хоч і боляче (скільки раз я написала «боляче» у цьому тексті?), бо це наше суспільство і нам з цим треба навчитись жити. З емпатією, у розпачі, з постійною роботою над собою та ближнім. Бо коли це все закінчиться, коли буде Перемога, - ще багато чого не закінчиться… Книга тут - https://store.ababahalamaha.com.ua/mamy

"Якщо ви вважаєте, що ваше життя — жахливе, і ненавидите його, я не намагатимусь переконати вас у протилежному. Проте, я вважаю, що набагато більше користі ви отримаєте, якщо зміните об’єкт своєї ненависті. Замість того щоб ненавидіти життя — зненавидьте Бога.

Це не друкарська помилка. Ви прочитали правильно. Ненавидьте Бога. Як би парадоксально це не звучало, багато людей люблять Бога, зате ненавидять усіх інших. Людина, яка ненавидить ближнього, а любить лише Бога — насправді не любить Його.

Якщо у вас всередині живе ненависть, то найкраще, що ви можете зробити — це перенаправити її з людей на Бога, бо суть Бога — це любов. Людське ставлення до Нього не має жодного значення. На відміну від людей, Богові байдуже — любите ви Його чи ненавидите. Він подібний до вогню: ви можете любити його чи ненавидіти, але якщо наблизитесь — він вас зігріє. Відчуття ненависті й любові походять з одного і того ж джерела. Ненависть — це зворотний бік любові, і лише завдяки любові вона взагалі може існувати.

У Біблії, в книзі Об’явлення, розділ 3, вірш 16, сказано: «А що ти теплий, а не гарячий і не холодний, то виплюну тебе з уст Своїх». Отже, єдиний момент, коли Бог буде мовчати й ігнорувати вас — це тоді, коли ви повністю ігноруватимете Його. Але поки ви зосереджуєте свою увагу на Богові, Він буде очищати вас, підтримувати, упорядковувати. І, можливо, тоді ви побачите, як ваша ненависть перетворюється на Божественну любов."

"Кам'яне обличчя, чорне серце. Азіатська філософія перемог без поразок", Чу Чин-Нінґ

У спробах «знайти себе» під час кризи середнього віку я намагалась винайти короткий маршрут. Здавалось, що він існує: описаний у книгах, а ті, хто досяг успіху, можуть ним поділитись. Я шукала підказку, скрипт, методичку. Я шукала перелік недостаючих мені якостей, зон росту, які треба розвивати, щоби стати, нарешті, КИМОСЬ, ким хочу.

От, наприклад, я спостерігала за Альоною Мисько - талановитою українською підприємицею, яка декілька років пилить свій фінансовій стартап, підняла мільйони на його розвиток та взагалі дуже системно рухається до своїх цілей, незважаючи на війну. Я дивилась на її приклад, думала, «а як вона це робить?» І вирішила запитати у неї список книжок, що її зформували. Серед них буля ця:

«Кам’яне обличчя, чорне серце», - знову азійська філософія життя і успіху, «таємний закон природи», як магічно описують книгу, і, звичайно, продають її у такий самий спосіб. «Нарешті, шорткат!», - подумала я і у той самий день почала читати книгу, таємно сподіваючись, що ці знання стануть чарівною пігулкою для мого пошуку. Раз, два і в дамках!

Коротко: чарівної пігулки, як і шорткату, не існує. Навіть у давній азійській філософії: _особливо_ у давній азійській філософії. Адже одна із складових будь-якого азійського успіху - це терпіння (не сильно корелює зі швидкістю). Для успіху за теорією «кам’яного чорного» потрібна ціль, наполегливість і терпіння - ха-ха, теж мені секрет, здавалось би. Але найголовніша ідея книги - це те, що досягнути будь-якої мети можна, залишаючись собою, не змінюючи нічого у собі. Але у цьому і є найбільший виклик: бо весь світ навколо намагаються тебе змінити, тож зберігати стійкість стояти на своєму шляху - складна задача. Тобто послідовність ще складніша: 1) зрозуміти своє призначення (дхарму) 2) дотримуватись його все життя.

Складніше: «закон кам’яного чорного» називають формулою внутрішньої жорсткості. Кажуть, що з 1911 року ця книга і добірка правил заборонена в Китаї. Сенс наступний: кам`яне обличчя - це незалежність від чужої думки, не приймати обмеження інших і не створювати власні, впевненість у собі, незважаючи ні на що. Чорне серце - вміння діяти, не звертаючи уваги на те, як наслідки цих дій відіб`ються на оточуючих.

На перший вигляд, це правило - про нещадність і відсутність емпатії, про стиль «ходіння по головам», на другий і третій - це дійсно шлях до «величності», якщо додати до цього постійну роботу з самопізнання і розвитку стійкості. І поваги до себе у першу чергу: не поважаючи свої інтереси, складно щиро поважати інших. Очевидний закон, який чомусь не використовують всі. Чому? Відповідь проста: бо це страшно і відповідально, простіше підтримувати чужі інтереси.

Знати свої страхи, чітко формулювати свої інтереси, підтримувати високу планку у всьому - цілях, цінностях, якості роботи - непросто. Але закарбовуючи себе думками про важливість ментальної дисципліни, все має вийти. У крайньому випадку - ніт.

Книжку рекомендую: бо, як мінімум, як же не прочитати те, що заборонено у Китаї :)