Ну що, мені офіційно діагностували вигорання. І після того, як прописали ліки і застережуючий план «чого не робити» ю, тепер я намагаюсь зрозуміти свій план наступних дій. Бо, звичайно, я не працюю у корпорації, де дають оплачувану відпустку на півроку з цього приводу і психотерапевта впридачу. Що робити з моїми справами, рахунками і всім іншим? Як жити з цим далі?

❤️Звичайно, чогось сильно нового я не дізналась, але психіатр - все-таки авторитетна людина, і висновки зі сторони натякають на те, що те, що здавалось, не здається.

❤️Перша думка (про «що робити»): це нікому не говорити про це і відкласти на потім, на більш вчасний момент. Тобто - спочатку закінчити роботу, напрягтись ще на місяць-півтора, щоб змогти собі дозволити відпочити, а потім - влаштувати хоч трошки відпустки. Обдурити саму себе і проїхати на пустому баку ще трошки, але на 120% потужності. Краще - на 150%, на майбутнє. Коли говориш це вголос, смішно і сумно від абсурду і нелогічності.

❤️Друга думка: сором. За те, що не справилась, не встигла доїхати до якоїсь зрозумілої цілі, не дійшла до фінішу, не довела справи до кінця. Що неправильно стратегувала свою діяльність, приймала неправильні, необдумані рішення, які призвели до таких наслідків. Соромно, як нерозумно я з собою повелась. Адже ресурсу в мене було стільки, як у інших. Інші справляються, а я - ні.

❤️Третя думка: страх. Втратити все, що я маю, всі ідеї та думки, колег, друзів та партнерів. Що від бездіяльності і паузи все засохне і помре, що я ніколи не одужаю, що завжди буду отакою - хворою, безсильною, нездатною на велике і складне. А ще - годинник тікає, я не молодію, коли ще я встигну? Чи не буде тільки гірше?

❤️Четверта думка: недовіра. Можливо, це не вигорання, а лінощі? Прокрастинація? Відсутність таланту? Непрофесіоналізм? Якось знайома писала у соцмережах про те, що вигорання не існує, якщо ти на своєму місці. То просто може я не там, де маю бути і лінуюсь опинитись ТАМ? З іншої сторони, а де знайти у собі сили знайти себе тепер, якщо не міг, маючи енергію? Все складно. І страшно. І соромно.

❤️Пʼята думка (ну майже за стадіями Кюблер-Росс) - це прийняття. В принципі, прийняття, «здатись», піти на дно, як морський піхотинець на завданні, - це спосіб заповільнитись і подивитись на себе, хворого, зі сторони. Не те, щоб це було так само просто, як я говорю, але, нащастя, за 40 років життя я навчилась практиці «ок, тепер ми перестаємо кричати і барахтатись, і лягаємо у ліжко. Найкраще за все - без інтернету». Забрати все зайве, якщо не можна забрати ВСЕ.
Як Сіддхартха, що шукав вічну істину та просвітлення, проходив через вседозволеність та надмірність, перед тим, як повернутись до простоти.

💙Висновку доброго не буде по очевидним причинам (бо його нема!), але я стараюсь: вимкнути зайве, зберігати спокій, приймати ліки, слухати себе (як би то не звучало), не боятись. І ще намагаюсь намацати те заняття, що давало мені задоволення і радість, що було колись _мною_. Кожен раз повертаюсь до того, що це завжди був текст. Створення текстів, читання текстів, думання, на яке у мене є простір. З простором проблеми: давно я не могла думати вільно. Втім намагаюсь працювати над пошуком стану, точки, з якої я можу відштовхнутись і зійти з рельсів нищівної Сансари.

Халед Госейні, «Ловець Повітряних Зміїв». Цю книжку я купила рік тому разом із другом, що служить, у Києві. Він сказав «це про війну в Афганістані» і дуже рекомендував. Я відчувала, що мені потрібно це купити, але читання відкладала, бо історій про війну щодня - у новинах і не тільки - багато і без Афганістану. Думала я.

Зрештою, книжка була мною прочитана за два дні. Так, вона про війну, але у першу чергу про людину, тобто стосунки людини зі своєю совістю, з собою самим. З яким доводиться жити все життя: і у мир, і у війну, і навіть якщо переїдеш на іншу сторону океану. І книжка про нас з вами: про людей, які проживають війну, живуть із війною. Про вимушену еміграцію та біженство, про розділеності у суспільстві, про власні переживання та сімейні стосунки на фоні історичних катастроф.

Халед Госейні - афганець, що жив у Кабулі та емігрував у Америку після вторгнення радянських військ у 1979му. Працював лікарем у Каліфорнії, але у 37 років написав цю книжку, що (не одразу) стала бестселером, а потім кинув все на користь письменництва. «Ловець повітряних зміїв» - нібито не автобіографічна книжка, але повторює дуже багато подій та спогадів з життя автора. Без спойлерів: головний герой також покидає Кабул з початком війни, і так само, як і Госейні, переживає синдром вцілілого. У передмові автор не розповідає, наскільки це дійсно історія його самого чи видумана: співпадінь досить багато, але головний герой - доволі боягузливий і не занадто чесний персонаж, до якого багато разів за книгу відчуваєш щиру відразу вперемішку з емпатією (зрештою, це дуже тримає дочитати книжку за «один раз»). Цікаво, чи був автор таким сміливим, щоб розповісти і у цьому випадку свою історію? Такий камінг-аут він, здається, не робить.

Цікаво, що афганці не всі сприйняли книгу добре: іноді навпаки. Незважаючи на те, що Госейні описав Кабул - мирним, та своїх земляків дуже людяними (а не країну за уявленнями багатьох «з підземними тунелями та бородатими мужиками»), і описав болючі досвіди війни, втрати дому та біженства на долях конкретних людей, багато афганців були незадоволені. Тим, що «виніс брудну білизну з дому» та описував теми, які зазвичай табуйовані у їх суспільстві.

Втім, звичайно, для мене все ж важко і незвично читати про ставлення до жінок та їх абсолютну залежність від чоловіків у афганському суспільстві: навіть коли вони емігрують до Штатів, ця субординація та традиції залишаються. Від цього ще більше хочеться дякувати досягненням європейського суспільства у цьому контексті та своїй удачі бути тут і зараз, автономною та вільною…

Повертаюсь сюди з підсумками року :)

✨ Це був рік, від якого я втомилась так, що останній місяць (насправді більше) хочу лише тільки спати.

Рік, у якому я працювала дуже багато (годин), але так і не знайшла себе. Мені не соромно про це говорити, адже як я зможу радіти, що, нарешті, на місці, якщо брехала про те, що попереднє також було моїм? Зрештою, я займала багато місць — можливо, у цьому була і помилка. Треба було залишити собі порожній простір, аскезу, повітря для думок та можливостей.

Модно писати зараз про «що не вийшло», але якось сумно про це — адже я і так тільки й думаю про те, що у мене не виходить. Хотілося б підкреслити те, що вдалось: ну щось же вдалось, я робила спроби.

🌍 Це мій четвертий рік життя в Амстердамі. Я не заговорила нідерландською, але у 2025 році закінчила курси і здала екзамен на A2. План — продовжувати вчити і почати говорити: є з ким.

🏃‍♀️ Я не пробігла марафон за 3 години (як планувала на початку року), але зробила 3:30 — це мій PB. Ну і фінішувала 5 разів по 42,2 км: Роттердам, Рим, Берлін, Амстердам та Нью-Йорк.

✍️ Я не написала свою книжку, але написала якусь неймовірну кількість текстів для інших. Ці тексти (і сенси) все ще працюють (для інших), але, чесно кажучи, не було жодного навіть есею, яким би я по-справжньому пишалась.

✈️ Я не відвідала жодної нової країни, але була у 7 «старих». До речі, вперше за життя жодного разу за рік не була в Україні. Це сумно (про Україну), але, виявляється, так буває.

💼 Я не відкрила свій бізнес (навіть місцевий ФОП), майже закрила дещо старе, але маю великі плани на 2026. До речі, тут посилання на початок чогось нового, за чим також можна слідкувати у телеграмі.

🥹Я не купила своє житло (дуже хотіла, тож проманіфестую тут ще разик про це): але почала відкладати гроші (і відклала таки!) і взагалі складати план придбання.

🤍 Ой, і я весь рік вела свій волонтерський проєкт Ukrainian Running Club. Ми провели тільки в Амстердамі 7 благодійних забігів за день, а в Європі відкрилось ще 10 наших «точок» 🙂

Я працювала з дому майже весь рік, але проводила час і подорожувала з найближчими людьми. Познайомилась із чудовими новими друзями. І, так, отримала пропозицію від коханого чоловіка 💍

🧠 Я абсолютно втратила скіл фокусуватись і серйозно намагаюсь із цим працювати. Це і вигорання, і ADHD, і просто погана дисципліна — але це руйнує якість життя вщент.

Рік був. Я і мої — живі і здорові. Рухаємось далі.

У період популярності Фейсбуку (приблизно 2015–2019) у мене було понад 25 000 підписників: я була справжньою (нішевою) інфлюенсеркою першої хвилі.

Це сталося одночасно і випадково, і закономірно. Я просто постійно публікувала дописи у Facebook про своє життя, роботу, стосунки, подорожі, хобі та рефлексії. У мене не було контент-плану чи стратегії, а tone of voice, думаю, був таким, бо це був, власне, мій voice 😄

Я не замислювалася над тим, що можна чи потрібно писати і коли: мені просто було кайфово це робити. Була звичка — і я це робила.

Закономірність була у тому, що будь-які системні дії приносять результат. Випадковість — бо я просто опинилася у потрібний час на фейсбук-хвилі зі своїм графоманським станом, нічого не знаючи про персональний бренд чи подібні речі.

Потім прийшла хвиля інстаграм-селебріті, і тут я вже не відчувала такого природного захоплення, як із Фейсбуком. У мене ніколи не було великого хисту до продукування візуалів. Я писала туди свої лонгріди, проілюстровані картинками, але це не працювало.

Як відомо, довгі тексти читають значно гірше, і навіть абзац треба «станцювати» так, щоб виторгувати 5 секунд уваги. Тут мені важко конкурувати з Бейонсе, Надею Дорофєєвою та новими прикольними інста-стендаперами 🙂

💼 І ось — LinkedIn (там є посилання на мене, додавайтесь). Не те щоб я не знала про його існування раніше: я зареєстрована тут уже років 15, просто він не одразу був контент-платформою. З онлайн-резюме він крок за кроком перетворився на інфлюенс-платформу. До речі, доволі давно: впливовців почали туди запрошувати ще у 2012 році. Засновники зрозуміли, що професійна платформа — це природне місце для лідерства, і люди приходять туди не лише за нетворкінгом, а й за високоякісним експертним контентом та кейсами.

Важко визнавати, що ти «пізній фоловер», але я люблю і спортивний інтерес, і челенджі, хоч і хвилююся бути «нецікавою» та «непоміченою».

Але, будемо чесні, важко стати найкрутішою серед 1,2 мільярда людей (стільки тут зараз юзерів). Я чула від подружок, як вони пишуть щодня по одному посту в LinkedIn як частину роботи. Читала і про правило 5–3–2
(5 постів — value, 3 — credibility, 2 — sales),
і про дисципліну, і про тренінги з LinkedIn.

🚀 Класний час для початку нового (або забутого старого) LinkedIn. У нас є одна цікава професійна пригода на 2026 рік разом із подругою та експерткою (до речі, підписуйтесь на наш спільний канал - я проанонсую його окремо і розповім - AtelierT), тож я протестую різні стратегії та віднайду закопані скіли соцмережевого нано-лідера думок. Deliberate practice!

Про новорічні антиобіцянки

Цього року бачу скрізь протест проти звичних підсумків і планування року: замість цього — списки «чого я не встиг(ла) у 2025» і стейтменти на кшталт «жодних планів».
Останнє — бо 80% людей кидають новорічні обіцянки вже у другій половині січня, а до кінця року дотягують лише 8% (до речі, цікаво, як це взагалі вимірюють).

Я з тих, хто пише і підсумки, і плани, бо люблю все виписувати й рахувати, і вважаю, що записане й проманіфестоване наближає до результату
(«якщо все одно, куди потрапити, то яка різниця, яку дорогу вибирати?»).
Втім, мінімалізм рулить, і зараз рекомендують новий тренд у новорічних обіцянках — це відмова від чогось.

Тобто замість того, щоб додавати собі нові таски (вивчити, зробити, поїхати), ти відмовляєшся від зайвого: сюди потрапляють шкідливі звички й надмірне споживання.

На цю тему мені трапився майстер-клас Анни Лембке
«Дофамін: поверни собі свій мозок».

Я не читала її відому книгу «Дофамінове покоління», але думаю, що сенс той самий.

Ідея в тому, що у кожного з нас (ну, переважно) є певні залежності: звичка щось робити занадто часто або багато — просто заради відчуття задоволення й винагороди. Скролінг інстаграму, серіали, ігри, їжа, прокрастинація — you name it.
Щось, що дає миттєве задоволення, але відриває від іншого життя.
Анна називає це «drug of your choice».

Цікаво, що сама Лембке страждала на досить несподівану залежність: вона читала роментезі — любовні романи про вампірів і кохання — і захопилася ними настільки, що перестала нормально спати й проводити час із родиною.

У якийсь момент вона зрозуміла, що це хобі їй не допомагає, і вирішила зробити «детокс» — спочатку на місяць, а потім і на рік
(бо через місяць симптоми повернулися).


Так само з «наркотиком на ваш вибір» вона пропонує вчинити всім, хто бачить у собі подібну поведінку:

➡️ провести 30 днів аскези від звички,
➡️ щоб повернути нормальний обмін дофаміну й адекватне сприйняття життя.

Коротко — потрібно виключити шкідливу поведінку й замінити її у своєму графіку на здорові способи отримання дофаміну.

Як виявити, що у вас є проблема з якоюсь звичкою?
Вона пропонує список питань:

• Що я роблю, коли я у стресі, втомі або мені нудно?
• Що я роблю більше, ніж мені потрібно?
• Що я приховую або чого я соромлюся?
• Що залишає мене після використання в гіршому стані, ніж до?


Крок 2: рахуємо, скільки часу і як часто ми використовували цей «drug of choice» за останній тиждень, і даємо собі відповідь на питання «навіщо?».

Зазвичай причин дві:
— розважитися
— або вирішити проблему.

Після цього Лембке пропонує взяти 30 днів паузи, замінивши «drug» іншими діями
(або навіть нічим: нудьга також корисна).

Важливо підготуватися до тригерів:
визначити, що саме спонукає вас до шкідливої поведінки, та розробити сценарій, що ви будете робити у випадку сильного бажання порушити аскезу.

Попросити допомоги у близьких — одне з найголовніших.

Я також дещо собі запланувала, але розповім про це 1 лютого 😁

Серію про Лембке можна подивитися тут:
https://www.masterclass.com/course/494/lesson/3578

Подивилась три сезони The Diplomat на Netflix, і ходжу під враженням весь тиждень. Поки дивилась: я ніби злилась із тими героями і вони буквально являються мені у сні.

Я не люблю серіали і мені важко тримати фокус так довго на одній історії. Задумалась, що так сильно мене вчепило у тому Дипломаті (до речі, чому ДипломатКа в українському перекладі? Я впевнена, що фільм саме про Нього), що у мене практично метелики у животі і якісь дивні флешбеки.

Хто дивився - той, можливо, розділить зі мною моє захоплення: у інтернеті також говорять, що цей серіал дуже addictive, якщо вам заходять політичні драми (с)

По-перше, це про жінку selfmade у доволі чоловічому світі (а політичний світ - однозначно a men’s world). Жінку, яка постійно ставить під сумнів свої рішення, робить багато помилок, але несе за це відповідальність. Хоча, селфмейд, напевно, завжди несуть відповідальність за себе, інакше важко було би догрести далеко?
Побачила у головній героїні саму себе: я також роблю нерідко категоричні вибори, а потім вибачаюсь (і думаю). Не впевнена, що це найкраща якість лідера, але думаю, що це особливий «жіночий твіст» професії, - я про здатність вибачатись.

Так я слідкувала за кожним кроком Кейт: як швидко вона діє, як спілкується з колегами, як знайомиться з людьми і чому взагалі у неї всі або закохані, або ненавидять. Думаю, справа у енергії: цю швидкість, амбітність та категоричність складно не помітити.

По-друге, це про про стосунки, ще й стосунки на роботі: been there, done that, have a t-shirt. Коли робочі стосунки у політиці - це взагалі супер-складне комбо, враховуючи конфіденційність багатьох кроків, багатосотенкрокову стратегію, що змінюється з кожною зміною вітру та купою дипломатичних правил та умовностей. Ця частина викликає у мене взагалі щемке хвилювання, бо нагадує, наскільки сильною треба бути, щоб впорядкувати свою вразливість. Особливо, коли ти жінка. О, та і чоловік також!

По-третє (хоча воно ж і перше), політична розкладка світу і всі ці складні підходи та стратегії геополітичної гри, роль Штатів, стосунки з іншими країнами, статус-кво таких країн як Іран і, наприклад, рашка (яка відіграє там важлиииииву роль). І репутація типу «з росіянами ми ніколи не пили воду на зустрічах, бо вона може бути отруєною», аллюзія на Вагнера (терорист Лєнков з обличчям Пригожина - ох так співпадіння). Це все дуже satisfying для перегляду, неочікувано, хоча і знайомо у всіх образах. Вау.

Це дуже крута і неймовірна робота: я вжк прочитала інтервʼю з режисеркою та подивилась мейкінг оф, але ви і самі подивитесь, якщо цікаво: дуже рекомендую. Четвертий сезон вже снімають, до речі, ура!

На imdb 8/10, rotten tomatoes 92%.

Люди без освіти знецінюють наявність освіти у інших
Люди без експертизи знецінюють експертизу
Люди без почуттів знецінюють почуття
І так далі.

Не всі так роблять: але є тенденція. Ми всі чогось не знаємо (ок, ми всі не знаємо багато), але хтось усвідомлений свого незнання і бере це до уваги (“я знаю, що я нічого не знаю” / “я не знаю, як багато я не знаю” - тобто, допускаю можливість нескінченного простору невідомого). Хтось діє як слон у лавці з посудом, не усвідомлюючи своє незнання та ігноруючи будь-які прапорці та знаки.

Такі люди були скрізь і завжди, але у розвитку тренду винен також і АІ, я вважаю: наявність чату ДжиПіТі та подібних змінив концепцію навчання та знань. Тепер, щоб щось зрозуміти, не потрібно вчити, запамʼятовувати та використовувати логічні звʼязки, - потрібно просто задати питання та отримати відповідь. Доступ до знань став надзвичайно простим, доступ до інструментів - дешевим чи безкоштовним, питання тільки у тому, який імпакт ви хочете отримати за допомогою цих інструментів?

Мені здається, недостатньо вивчити всі AI тулзи і сидіти за hi-end комп’ютером вдома, щоб отримати супер-імпакт: для формування бачення потрібні людські якості. А це - смак, надивленість, емпатія, досвід спілкування, лідерські якості, інтуїція, комунікативні навички тощо. Звісно, ми ще на початку змін, але хочеться вірити, що ці речі важко чи неможливо змоделювати.
“Ти не можеш імітувати три речі: почуття гумору, професіоналізм і ерекцію”, - втім, я впевнена, що цим питанням вже хтось займався ))

Нещодавно дивилась майстер-клас “Як стати незамінним на роботі у часи AI”: троє профі - футурист, стратег та технологічний експерт з Нью-йоркського Університету відповідають на це питання протягом 80 хвилин.

Коротко: звісно, ти сам маєш адаптуватись під AI, і ніхто не допоможе тобі у цьому. Чому? Бо як спеціаліст, ти найкраще знаєш свою роботу і розумієш, як зробити її більш ефективною. Також всі наголошують на тому, що потрібно виявити та зберегти свої унікальні скіли та людські якості, і дивитись у невизначене майбутнє з цікавістю.
Пам’ятаючи про парадокс майбутнього: ми звикли уявляти його не як щось радикально нове, а як сильно покращене старе (умовно - дуже швидкий кінь, а не автомобіль).

Практична вправа від Коннора Гренона (AI architect у NYU) - проаналізувати вразливість своїх робочих навичок від AI і побудувати роудмеп по адаптації цього. Це виглядає дуже просто у табличці, потім згодовуєте її чату і виявляєте ризики, і що з цього можна автоматизувати і як, чому навчитись.

Тут посилання на майстер-клас: https://www.masterclass.com/classes/ai-strategy-at-work/chapters/how-to-become-indispensable

Stay curious, stay human 🙂

Власне, табличка - чекліст скілів з майстер-класу:

Три роки тому я вирішила прочитати всіх нобелівських лауреатів з літератури (ну, хоче би по 1-2 книжки, щоб зрозуміти, як вони пишуть і чому саме вони були обрані). Чесно, мене вистачило приблизно на 15 авторів, але я почала слідкувати за премією загалом та більш прицільно розглядати, а що ж написав лауреат цього року. Ну і Нобель – не Оскар, і книжки лауреатів часто не є популярними, ще і складні у прочитанні (наприклад, книги норвезького письменника Йона Фоссе досить специфічні і нагадують молитву).

Лауреатом 2025 року став Лазло Красногоркаї, - угорський письменник, що пише антиутопічні твори у дуже меланхолійному стилі. Нобеля він отримав за «за переконливу й провидчу творчість, яка посеред апокаліптичного жаху знову утверджує силу мистецтва»: про апокаліпсіс він пише з 1977 року (йому 71), - як бачимо, апокаліпсіс на нашій планеті розвертається дуже довго (тут без жартів). 👉🏼👉🏼

І книжка, яку я прочитала, – «Меланхолія спротиву»: повна екзистенційної туги і тривоги одночасно. Власне, атмосфера книги дуже знайома на те, що переживаємо ми з вами на цій планеті зараз: цінності суспільства гниють та ламаються (чи то просто це, нарешті, стає критично видним), і як (і, головне, навіщо?) вижити у цьому світі, країні, місті стає незрозумілим.

Це книга-апокаліпсис, але більше як тихий, повільний і майже беземоційний: не так, як у голівудському кіно, коли на Землю прилітає астероїд, і всі героїчно спасаються чи вмирають за секунди. Це боляче читати, бо це про кінець світу, який неминучий і зроблений людськими руками, від чого це все якось більш гидко і безнадійно (втім, хіба для нас є щось нове у цьому, хаха?).

Якщо по суті і сенсам: якщо осилити цей песимістичний твір, то можна (ще раз) побачити потворність натовпу без ідеології чи цінностей, про безнадійність людства і безсилля культури/мистецтва і іллюзорність її цінності.

Навіть не знаю, чи можна рекомендувати цей роман, адже гарного настрою він не обіцяє, як і жодної віри у світле майбутнє: абсолютний кінець світу, у якому всі повільно гниють. А, якщо ви читали «1984», - то він ще більш оптимістичний:))

Але книгу рекомендую тим, кому цікаво розслідувати нових авторів та пробувати зрозуміти «температуру по палаті», спостерігаючи за виборами найпотужніших організацій та мислителів (я зараз про Нобелівський комітет - але кому сьогодні можна вірити!).

Планувала тут розповідати про все змістовне, що роблю у 2026: сьогодні зробили перший благодійний забіг у 2026 році, - зібрали в Амстердамі трошки бігунів і €1000+ для Хартії.

Якщо ви не в курсі: я з серпня 2024 року розвиваю спільноту Ukrainian Running Club, почалось все з Амстердаму, де ми бігаємо щонеділі (жодного розриву!), а ось нас вже 9 міст: ще Стокгольм, Роттердам, Краків, Варшава, Порто, Мюнхен, Франкфурт і Гамбург. За минулий 2025 рік долучили більше 2000 учасників та зібрали €50000+ донатів на різні українські благодійні збори. В Амстердамі провели 7 забігів (ну і 55 тижневих пробіжок).

Я людина-лонч: обожнюю щось нове стартувати, але продовжувати мені завжди важко, особливо, коли вже все здається зрозумілим і однаковим. Звісно, це пастка свідомості: бо ми ніколи не знаємо все у будь-якій сфері і завжди є місце для росту. Тож, будучи у цьому майндсеті, я пишаюсь, що змогла допилити до цієї точки і планую продовжувати!

Але про сьогодні: зареєструвалось 33 людини, бігло 23, підтримувало - ще 10. Це поки що наш найкамерніший захід (і 9й благодійний забіг взагалі), але головне - стабільність, чи не так? Вчусь не знецінювати свої дії, бо останні 4 роки самознецінили мене на відсотків 80% від стану лютого 2022. Де моя впевненість і сміливість? Напевно, у дисципліні продовжувати своє.

І, доречі, раптом ви в Амстердамі і хочете доєднатись до нашого клубу чи як бігун, чи як креативний, організаційний чи спортивний волонтер - лет мі ноу!

Тут фото та відео з сьогоднішнього дня (і, власне, наша інста)
https://www.instagram.com/p/DTp_cfcjHls/?igsh=MTJ4b2t0aHlkNm83OQ==

Вчора був Blue Monday - найсумніший день у році (звісно, науково ніким не доведено, але назва красива).

Це придумав британський психолог, який навіть прописав математичну формулу “найсумнішої дати”: там у змінних є погода, святкові витрати, зарплата чи заробіток (які у січні зазвичай найнижчі), ну і день, коли приблизно більшість людей перестають виконувати новорічні обіцянки 🙂
(Психолог нічого не знав про українців, звісно, і наш холодомор).

Тому думаю, що наступний після Blue Monday день - дуже класний час, щоб почати планувати рік. Як, наприклад, я! Можу поділитись своїми планами на 2026, і буде цікаво, що там у вас, звісно.

Після рефлексій над своїм 2025 роком та попередніми зрозуміла, що треба визначити один фокус року (ок, 2), який буде визначати мої пріоритети щодня. І ще гріє думка, що якщо чимось займатись цілий рік щодня цілеспрямовано, то можна досягти значних змін (чи, принаймні, помітних). Тож мій фокус у 2026 - це навчання і кар’єра. Чотири попередні роки мене досить розхитали по зрозумілим причинам: вимушена еміграція кинула мене більше у режим “виживання” і звичку до тимчасового всього - і місця для життя, і зайнятості проєктами. Ніби все це - ненадовго, тимчасово. І хоча я встигла навіть захистити диплом MBA у kmbs, внутрішній стан непевності залишався. Та і нерозуміння, наскільки мої навички та знання потрібні на новому місці (і на якому взагалі місці?).

План на 2026: вчитись заново, фокус - комунікації, глибше і ширше. Створення спільнот, корпорації, sustainability, нові інструменти (ну звісно, AI) і стратегії.
+ мови: нідерландську довчити до стабільного B1, протестувати свою англійську і покращити до класного C1 та бізнес-використання (говорили з подружкою, що англійську ми будемо вчити все життя).

Склала собі вже перший план курсів на лютий-березень, а 30 січня починаю програму mini-MBA у Pareto Business School: це шведська онлайн-школа. Але на старт навчання та диплом полечу у Стокгольм 🙂 Дякую своїй крутій подрузі Оксані Гошві за знайомство зі школою - будемо вчитись разом і розповідати про досвід. (До речі, підписуйтесь на канал Оксани про інновації - там багато натхнення).

Планую весь рік розповідати про своє навчання (книги тут, звісно, будуть також).
А у вас що по планам?

Подивилась вчора вебінар Gartner по маркетинговим прогнозам на 2026 рік: звісно, це практично все про AI. І, сподіваюсь, ми скоро перестанемо вживати згадку AI так само, як перестали уточнювати, що зробимо щось “в Інтернеті”.

Майбутнє цікаве і має бути пеклом для тих, хто негнучкий у змінах і несміливий пробувати нове: AI змінює способи споживання практично всього і радикально змінює спосіб, як бренди спілкуються, працюють і продають.

Так, Gartner - одна з найбільших дослідницьких та консалтингових компаній у світі: 90 країн, працюють з 1979 року, умовно конкурують з МакКінзі, - на мою суб’єктивну думку, других знають більше. Відомі своїм “магічним квадратом”, яким розділяють гравців певної індустрії). Ось вони тут зібрали тренди та прогнози та одразу говорить, що треба робити прямо зараз у 2026, щоб бути готовими до 2027 - 2028 -2030 років. А я записала конспект 🙂 Прогнози Gartner такі:

Справжність контенту - основа контент-стратегії: у світі, де контент може робити AІ, люди більше довірятимуть “людському” контенту.
До 2027 року бренди спрямовуватимуть 50% бюджету інфлюенсер-маркетингу на ініціативи з оригінальності контенту й авторів.
Що робити вже зараз:
• Маркувати, що зробила людина, а де AI, краще перевіряти інфлюенсерів і авторів.
• Слідкувати за правилами платформ і країн щодо використання
• Використовувати інструменти, які підтверджують справжність контенту.
• Пробувати нові способи заробітку на контенті (партнерки, покупки прямо з контенту).

Customer journey вже не ті: бренди спілкуватимуться з кожним клієнтом індивідуально через AІ.
До 2028 року 60% брендів використовуватимуть AI для customer journey “один на один”, що призведе до згортання складних технологічних архітектур з опитувальниками та дослідження поведінки.
Що робити вже зараз:
• Навести лад у даних, контенті та правилах їх використання.
• Регулярно дивитися, як люди реально доходять до покупки (сайт, пошук, ліди).
• Розуміти, скільки насправді коштує використання AІ-інструментів.
• Навчати команду мислити стратегічно, а не просто «тиснути кнопки».

Маркетингова організація стає конструктором: Маркетинг перестає бути жорсткою структурою з купою ролей: частину роботи робить AI, а люди зосереджуються на важливому.
До 2028 року 50% CMO перейдуть до модульної маркетингової організаційної структури, де АІ-залежні команди працюватимуть у окремій екосистемі.
Що робити вже зараз:
• Подивитися, що можна автоматизувати, а що справді потребує людини.
• Міняти структуру команди поступово, без великих «революцій».
• Обережно використовувати AІ як помічника, а не заміну людям.

Різні “розумні” девайси забезпечуватимуть «фонову» взаємодію з брендом: бренди частіше взаємодіятимуть з людьми через розумні голос, екрани, сенсори без активної участі користувача (звучить, як Чорне Дзеркало, у якому потрібно дивитись рекламу, щоб жити).
До 2028 року 30% споживчого бренд-досвіду надаватиметься через «ambient» розумні пристрої, що докорінно змінить стратегії взаємодії з брендом.
Що робити вже зараз:
• Робити контент, який легко читається AІ (голосом, картинками, пошуком).
• Інвестувати в технології та інфраструктуру, а не лише рекламу.
• Дуже серйозно ставитися до безпеки даних
• Думати не тільки про людей, а й про «машини», які діятимуть від їхнього імені.

AI-агенти шукатимуть замість покупців: тобто AI, який купує за людей, — поки масово не запрацює найближчим часом, бо люди хочуть контролювати покупки.
До 2030 року менше ніж 10% доходу e-commerce надходитиме з інструментів покупок на базі GenAI для споживачів.
Що робити вже зараз:
• Спочатку будувати довіру через корисні, некомерційні ШІ-функції.
• Починати з простих задач: пошук, порівняння, поради, а не покупки.
• Говорити про економію часу, зручність і спокій, не «автоматичні продажі».

Вибачте, що знову про Трампа: він там у Давосі декілька разів називав Ісландією Гренландією (трошки крінж, але хіба ще когось це дивує?).

Мені важко зрозуміти, як можна сплутати ці дві країни: вони хоч і поруч, але ну ЯК? Інша справа, існують люди, що плутають Австрію з Австралією та Швецію із Швейцарією (кажуть, у Віденському аеропорті навіть є стійка для тих, хто думає, що прилетів у Австралію).

Побачила на politico тест на знання Гренландії та Ісландії і подумала його пройти. Чесно кажучи, знаю про Гренландію тільки про базу Pittuffik, та і все. Але скіли проходження тестів допомогли мені зробити 10 з 11, а у вас що?

https://www.politico.eu/article/greenland-iceland-donald-trump-davos-quiz/

«Сила кожної нації — у комунікаціях» — це непроговорена істина про націоналізм і його успішний роудмеп від Ярослав Грицак. Ярослав — один із найпотужніших українських істориків сучасності та «публічний інтелектуал». Він приїхав до Нідерландів із виступами, і мені пощастило потрапити на дискусію з ним у Посольстві України в Нідерландах у Гаазі 25 січня.

Говорити з Грицаком через чотири роки після початку великої війни — особливо знаково з багатьох причин. Саме в Гаазі ми чекаємо на трибунали над російськими терористами після перемоги. І саме книжка Ярослава Грицака — єдина — була зі мною в машині 24 лютого 2022 року, коли почалася війна. З нею я стояла в триденній черзі на кордоні, коли виїжджала із сином від війни.
"Подолати минуле" — назва, яка тоді звучала для мене як велике й страшне передбачення, від якого неможливо втекти. Це потрібно прожити і подолати, навіть якщо на це підуть кілька поколінь. А не чотири роки.

Говорити з Грицаком — велике задоволення (у цьому й полягає майстерність публічного інтелектуала). Разом із ним та Орися Біла (професоркою Український католицький університет, філософинею) дискутували про крихкість миру — того, який «потрібно зберігати в холодильнику», бо це продукт, що швидко псується. Про те, що війна у світі триває довше, ніж мир, — такий світовий порядок, якщо не взяти відповідальність його змінити.

Говорили про український рецепт націоналізму: націоналізму від любові, а не від кенселінгу; від любові до Батьківщини, а не відмежування від інших. Про силу українців, які навчилися креативності під час війни й сьогодні є одними з найсильніших у Європі: навчилися воювати, захищатися й виживати в будь-яких умовах.
Про те, що українці — не «сільська нація», от що наші цінності — європейські, і що так звані «європейські цінності» насправді є загальнолюдськими, гуманними. Там, де найбільша цінність — людське життя, де людина є образом Бога.
Про те, що в усього, що має ціну, — немає цінності. Тому ми не обмінюємо і не продаємо ні наші землі, ні людей. І ця війна — екзистенційна, ціннісна, за право на існування.

Говорили про силу діаспори і про те, як кожному бути амбасадором України; про необхідність «знайти свого Тімоті Снайдера» у кожній країні та ставати рушійною силою й інституцією. Бо жодна успішна справа не відбувається без діаспори (с).
Я ніколи не планувала стати діаспорою (до речі, а хтось планував?), але якщо зараз я саме тут і саме в цій ролі, то варто виконувати її на 100% можливого. Добре мати для цього візію, «підручник» і менторів.

Дякую Посольству України в Нідерландах та Каталіні за запрошення — це справжнє задоволення з сенсом 🙂